Статті‎ > ‎

Омани Сходу в паломницькій перспективі Мелетія Смотрицького (за матеріалами трактату «Apologia peregrinatiey do kraiów wschodnich», 1628)

УДК 82-9:  + 821.162.1 «162»

 

Твір Мелетія Смотрицького «Apologia» (1628) розглянуто як етапну подію в розвитку української барокової прози. Його жанрова природа визначена взаємодією апологетичного трактату й паломницьких записок. Опис розчарувань, пережитих автором під час паломництва на елліністичний Схід, виростає у відкриття динаміки духовного зростання у вимірах власної життєвої дороги. Цей шлях входить у художню свідомість автора як архетипна модель подолання оман і зустрічі з Христом – «дорогою, і правдою, і життям» (Ін. 14:6).

Ключові слова: Мелетій Смотрицький, бароко, паломницька проза, апологетичний трактат, архетип, Кирило Лукаріс.

 

Archbishop Ihor Isichenko. Illusions of the Orient in the Meletij Smotryc’kyj’s pilgrimage perspective (based on treatise «Apologia peregrinatiey do kraiów wschodnich», 1628).

 

Meletij Smotryc’kyj’s work “Apologia” (1628) is regarded as a landmark event in the development of Ukrainian baroque prose. Its genre nature is defined by the interaction of apologetic treatise and pilgrim notes. Description of frustration experienced by the author during a pilgrimage to the Hellenistic East grows in opening of the dynamics of spiritual growth in measurements of his own life way. The way is part of the artistic consciousness of the author as the archetypal model of overcoming illusions and encounter with Christ – “the way and the truth and the life” (Jn. 14: 6).

Keywords: Meletij Smotryc’kyj, baroque, pilgrimage prose, apologetic treatise, archetype, Cyril Lucaris.

Архиепископ Игорь Исиченко. Миражи Востока в паломнической перспективе Мелетия Смотрицкого (по материалам трактата «Apologia peregrinatiey do kraiów wschodnich», 1628)

Произведение Мелетия Смотрицкого «Apologia» (1628) рассматривается как этапное событие в развитии украинской барочной прозы. Его жанровая природа определяется взаимодействием апологетического трактата и паломнических записок. Описание разочарований, пережитых автором во время паломничества на эллинистический Восток, вырастает в открытие динамики духовного роста в измерениях собственного жизненного пути. Путь входит в художественное сознание автора как архетипная модель преодоления заблуждений и встречи с Христом –  «путём и истиной и жизнью» (Ин. 14: 6).

Ключевые слова: Мелетий Смотрицкий, барокко, паломническая проза, апологетический трактат, архетип, Кирилл Лукарис.

* * *

Публікація й осуд полемічного трактату архієпископа Мелетія Смотрицького «Apologia peregrinatiey do kraiów wschodnich» –   один із найбільш драматичних епізодів в історії української літератури.

Першим використав сюжет цього трактату для розробки поширеної згодом моделі прочитання духовного переродження Мелетія Смотрицького за взірцем перетворення фарисея Савла на апостола Павла єпископ Яків Суша, котрий переказує зміст «Apologiі» у книзі «Vita Meletii Smotriscii» (1666) [31, с. 12-16, 48-51].

Важливим стимулом для привернення уваги до твору стала публікація його російського перекладу в першому томі «Кирилло-Мефодиевского сборника», що його видавало в Лейпціґу й Парижі організоване російськими католиками Кирило-Мефодіївське товариство. О. Іван Мартинов, ТІ, перекладач і видавець «Apologiі» [40, с. 223-224], оцінив її як «один із найкращих творів полемічної літератури і головний догматичний твір автора» [22, с. ХІІ].

Омелян Огоновський зазначає лише, що в  «Apologiі» Мелетій Смотрицький «оправдував своє відступленнє від православія і старався доказати, що в церкві православній суть єресі» [27, c. 138]. Не вдається в деталі й Іван Франко. У «Нарисі історії українсько-руської літератури до 1890 р.» він зводить інформацію про  «Apologiu» до єдиної фрази: «Пізніше, відбувши подорож на Схід і оглянувши тамошні церковні відносини, він [Мелетій Смотрицький. – А. І.] написав книжку “Апологія”, в якій завзято виступав проти православія і в обороні католицьких догм» [37, с. 238]. А в «Історії української літератури. Часть 1» «Apologia» зовсім не згадана серед творів Мелетія Смотрицького [36, с. 259-260]. Олександр Барвінський також обмежився констатацією: «Після повороту па Русь взяв він знов участь у полеміці, але вже проти православія. і видав по польськи “Apologia” (оборона), в котрій висловив бажане, щоби Східна Церква злучилася із Західною» [3, c. 182].

Для Сергія Єфремова «Apologia» – лише акт «ображеного втручанням братств до церковних справ» [15, c. 140] самолюбства Мелетія Смотрицького, у якому автор «зрікається своїх колишніх поглядів і вже пристає одверто до унії» [15, c. 140-141], «полемізує <...> з своїм власним духом з молодих літ», «втоптавши в багно надії, що колись покладали на його були земляки, й даючи своєю постаттю зразок хитаннів того взагалі хиткого й бурхливого часу» [15, c. 141].

Скрупульозно виокремлюючи головні думки «Apologiі», Михайло Грушевський неприховано різкий в оцінках «такої чисто провокаційної речі» [14, с. 399]. Він закидає авторові брак «щирости й безпосередности, <...> дійсного руху емоції» [14, с. 389], знаходячи там натомість «несміливі натяки, боязкі інсинуації», «пусту афектацію і манірність», «інтриганську тактику» [14, с. 389], «нікому не потрібні чулі фрази [Мелетія Смотрицького. – А. І.] про свої побожні настрої» [14, с. 394].

В «Історії української літератури» Михайла Возняка «Apologia» згадана як джерело відомостей про авторство Мелетія Смотрицького [9, c. 486], а також як епізод у складній історії духовної еволюції письменника – твір, «присвячений мотивуванню тої основної думки, що сучасна православна церква так дуже відійшла від свого ідеалу та в такім ступені заразилася єресями, що найкращим способом її оздоровлення є унія з Римом» [9, с. 525].

Дмитро Чижевський відводив полемічній прозі досить скромне місце в літературному процесі й, попри власне визнання  того, що «дійсний початок барока — це Мелетій Смотрицький» [38, с. 252], обмежився в огляді еволюції письменника  констатацією того, що «Смотрицький не закінчив своєї діяльности як полеміст “Треносом” та провадив далі полеміку “з другого боку” і пізніше, як уже перейшов на унію» [38, с. 307].

У класичній для совєтського літературознавства «Історії української літератури» 1954 р. назва «Apologiі» зовсім не згадана. Автор розділу про полемічну літературу Олександр Білецький обмежився тенденційною оцінкою поглядів пізнього Мелетія Смотрицького, котрий «став зрадником рідного народу і перейшов до унії» [19, с. 70]. Уявлення полеміста про національно-релігійну консолідацію академік протиставив «прагненням українського народу, який весь час боровся за свою незалежність і прагнув об’єднатися з братнім російським народом» [19, с. 70]. Петро Загайко також навіть не називає  «Apologię» серед доробку Мелетія Смотрицького, зазначаючи лише, що твори, написані перед прийняттям унії, «були тільки слабкими тінями Треносу і свідчили про деградацію М. Смотрицього як письменника» [17, с. 77].

Співавтори розділу восьмитомної «Історії української літератури» Леонід Махновець, Володимир Крекотень й Олекса Мишанич виявили неабияку дипломатичну вправність, коли, констатуючи обґрунтування в датованому 1623 р. трактаті «Apologia» переходу автора «в уніятство», тут же відзначають високий літературний рівень усіх – усіх! – творів Мелетія Смотрицького, що виявляється «і в логіці викладу, і в композиції, і в стилі» [20, с. 267]. Аби оцінити об’єктивність авторів, порівняймо з розділом із виданого одинадцятьма роками пізніше університетського підручника, написаним Василем Микитасем і Федором Шоломом: «На жаль, шляхетсько-князівська ідеологія, захисником якої все ж був М. Смотрицький, богословсько-схоластичний світогляд, церковно-ієрархічна ґрадація (sic!), а може, й королівські погрози, призвели його до зради, до переходу на уніятські позиції, а відтак і до втрати таланту письменника-публіциста, бо антиправославні твори «Апологія» (1623), «Протестація» (1628), «Паренесіс» (1629) та інші, також написані польською мовою, вже на мали високого літературного рівня й того поетично-патріотичного пафосу, який спостерігається в «Треносі» [13, с. 134].

Етапною подією в дослідженні літературної спадщини полеміста  була монографія о. Мелетія Соловія «Мелетій Смотрицький як письменник» (1978). У ній «Apologiі» приділено значну увагу, але сам автор констатує: «Обидва видання Апології є сьогодні бібліографічною рідкістю і нам не було можливо знайти Апології навіть у найславетніших европейських бібліотеках» [30, т. 2, c. 308]. Отже, текст трактату лише переказано за українським перекладом «Vita Meletii Smotriscii» єп. Якова Суші [30, т. 2, с. 308-315],  із цілковитим  дотриманням інтерпретації тексту останнім.

Монографія Порфирія Яременка «Мелетій Смотрицький: Життя і творчість» з’явилася друком на початку «перебудови», 1986 р. Може, за кілька років концепція автора виглядала б інакше. Однак на час публікації книжки тягарі традиційної ідеологічної інтерпретації полемічних текстів в українському літературознавстві ще не були скинуті. Тож і тут знаходимо закиди на адресу полеміста: «Твір цей не мобілізує читача до активної дії, не кличе до боротьби за праву віру і свободу віросповідання» [41, c. 109]. Погляди на протестантські рухи розцінюються як цілковито реакційні [41, c. 114], указано на  класову обмеженість архієпископа [41, с. 115], його глибокі ідеологічні помилки і прорахунки [41, c. 117-118]. І все ж дослідник  відзначає аргументованість викладу подорожі Мелетія Смотрицького на Схід, визнає, що книга «зворушує і спонукає до мислення, інтригує і переконує своєю щирістю і глибиною ерудиції, усолоджує душу образно-художньою уявою автора і поетичністю його слова» [41, с. 108-109]. Завважуючи  близькість її стилю до барокового, П. Яременко називає «Apologię» «твором-есе, в якому знайдемо і сторінки мемуарної розповіді, і елементи пристрасної художньої публіцистики, і розділи популярно написаної богословської полеміки» [41, с. 118]. Відзначено риторичну експресію й метафоричність стилю автора.

Фундаментальною основою для дальших студій над творами Мелетія Смотрицького стала публікація фотокопій його полемічних трактатів у першому ж томі Гарвардської бібліотеки давнього українського письменства. Цей том відкривала вступна стаття професора університету Берклі в Каліфорнії Девіда Фріка [44, p. XI-XXXIV], де було описано й відомі копії друкованого видання «Apologii» [44, p. XXVІ]. Тут же подається фотокопія самого твору [44, p. 514-625]. Згодом з’явилася й монографія Девіда Фріка про Мелетія Смотрицького [45], що стимулювала перегляд традиційно критичних оцінок пізньої творчості письменника-полеміста.

Вільне від давніх стереотипів прочитання «Apologii» в монографії Петра Кралюка, котрий оцінює унійну концепцію Мелетія Смотрицького як предтечу популярній політичній тезі про посередницьку місію України «між Сходом і Заходом» [24, с. 143]. Наталя Поплавська в розділі «Полемічна проза» з другого тому 12-томної «Історії української літератури» вже називає «Apologię» «визначним твором» та виявляє в ньому «антитезу, побудовану на зіставленні дому, який уособлює його Вітчизну, Руську церкву, та світу, пов’язаного зі Сходом» [21, с. 148].

Цілом нова, свіжа й оригінальна інтерпретація трактату «Apologiа» з’являється в праці Сергія Бабича «Творчість Мелетія Смотрицького в контексті раннього українського бароко» [2]. Узалежнення від архетипного мотиву «peregrinatio vitae, – життя як мандри, –  що визначав екзистенційний модус людини-мандрівника, яка піддавалася внутрішньому перетворенню, постійно шукаючи нової мети, досконалих образів дому або ж небесної вітчизни» [2, с. 135] дало змогу виявити глибоке психологічне підґрунтя твору й розширити уявлення про його жанрову природу.

Міркування Сергія Бабича допомагають унаочнити нереалізовану перспективу в дослідженні «Apologiі» –  розширення її жанрового контексту. Адже сам задум твору, повсталого як рефлексії над прочанським досвідом автора, підказує необхідність порівняти його з текстами, зазвичай атрибутованими як паломницькі записки. Людина-мандрівник, занурена в пошуки нової мети, – це ж бо і прмч. Афанасій Филипович [35], і Василь Григорович-Барський [11; 12], і прп. Паїсій Величковський [7, с. 30-119; 8, c. 65-180], і Лука Яценко [39], і Ілля Турчиновський [34], і Григорій Сковорода (хай навіть життєвий досвід останнього вербалізував лише його учень та ще народні перекази) [23].

Цей контекст допомагає дослідникові ранньомодерного дискурсу відчути принаймні два виклики. Обидва вони стосуються коректності й вичерпності визначень жанрових комплексів паломницької та полемічної літератури.

Попри безперечну тяглість традиції опису мандрів до святих місць від середніх віків і досі (пор. напр.: [28; 34; 42]), присутність у моделі світу барокового прочанина сакрального простору, позначеного слідами перебування Ісуса Христа й освятної місії християнських подвижників віри, принципово  відмінна од середньовічного дискурсу. Структуротворчим ферментом стає не побожна мета, а сама дорога. Це знаходить безперечне опертя в євангельському архетипі дороги, котра оприявнює в системі людських уявлень Самого Христа повніше, ніж будь-яке з місць Юдеї або Галилеї: «Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ін. 14:6) [4, c. 1201].

Що ж стосується полемічної літератури або ж полемічно-публіцистичної прози, то «Apologiа» нагадає про умовність і нечіткість її визначення та меж. Адже за узвичаєними критеріями атрибуції жанру цей текст належить до корпусу полемічної літератури. Його автор бо справді обмірковує богословські відмінності, що утворили цивілізаційну дистанцію між християнським Сходом і Заходом. Однак чи до кінця коректне вживання терміна «міжконфесійна полеміка» щодо «Apologiі»? Антиномія Мелетія Смотрицького – це не «православ’я» і «католицизм», а «віра» і «брак віри». Його проща – насамперед шлях пошуку власної ідентичності, потужним імпульсом до якого стала криза віри: «To mię dolęgało, odpowiem temu, że ia episkop, ba y archiepiskop w Cerkwi narotu mego Ruskiego nie wiedziałem com wierzył» [47, s. 11].

Обраний для заголовка книги термін «ἀπολογία», як і в інших творах Мелетія Смотрицького, відіграє роль ключа до авторового коду. Поряд із безпосереднім значенням грецького слова – «захист, виправдання, особлива промова, виголошена або написана на захист когось» [5, ствп. 170], до його конотаційного поля входить алюзія до апологетичного корпусу християнської літератури, що «захищав християнство за посередництвом раціональної аргументації» [10, ствп. 316] і мав за мету «захист християнства від звинувачень і критики з боку його противників, <...> заперечення хибних релігійних і світоглядних поглядів,  що протистояли християнству» [6, с. 75]. Очевидно, що й грецьке походження слова корелювало з метою прощі – зустріччю із духовними авторитетами елліністичного Сходу.

У богословському сенсі книгу «Apologiа» годилося б і зарахувати до жанру апологетичних трактатів. Літературознавча ж класифікація опиняється перед викликом, бо мала би врахувати і традиційну характеристику, й елементи паломницького жанру, і безперечне домінування апологетичного складника.

Рятуючись від подвійності сумління, Мелетій Смотрицький шукає в автентичних для нього джерелах віри стимулу для духовної віднови, інтегрування себе як особистості, як християнина, на твердих засадах віри. Бо ж «mąż umysłu dwoistego, niestateczny iest we wszech drogach swoich. Rozdartych ust człowieka pieśń nieprzyiemna» [47, s. 9]. Він шукає підтвердження в словах апостола Якова: «Vir enim duplex animo inconstans est in omnibus viis suis» [43, p. 1859] – «Двоєдушна людина непостійна на всіх дорогах своїх» (Якова 1:8) [4, c. 1339]. Власна ж драма внутрішньої роздвоєності суголосна для автора із драмою українського («руського») народу, з «rozdartych ust» якого лунає «pieśń rozdwoionego serca» [47, s. 9].

Виразна барокова метафора стає універсальним засобом визначення цієї драми. І якщо внутрішній конфлікт описано як «роздерті вуста» й «роздвоєне серце», то втрата християнської ідентичності ототожнюється з морем і джерелом без води або сонцем і вогнем без світла: «Bo morze poki iest morzem, y źródło poki iest źródłem nie iest rzecz podobna, aby były bez wody. Równie słońce poki iest słońcem, y ogień poki iest ogniem, nie iest rzeczą prawdziwą aby nie świecili» [47, s. 11].

Дискурсивна перспектива формує образ країв «dalekich, niebezpiecznych,.. trudnych» [47, s. 1], зважитися на подорож у які надихнула автора лише надія на з’ясування у «starszych naszych Cerkwie Wschodney» [47, s. 2], «ieżeli ta ż iest nasza teraz, która za przodków naszych wiara była, ktora od nich z woley Bożey do nas była zawitała, ktora nie odszedszy od nich, nas była w przodkach naszych doszła» [47, s. 2].

Сакральний простір Святої Землі автор окреслив досить загально. Це гора Сіон, «zkąd wyszedł zakon Boży» [47, s. 4], Єрусалим і Юдея, «zkąd wyszło słowo Pańskie», «gdzie ucierpiał y umarł, y trzeciego dnia zmartwychwstał, y zkąd wzniosł się na niebo» [47, s. 5], Віфлеєм, «gdzie się iednorodzony Syn Boży, Bóg Słowo z Przeczystey Panny narodził» [47, s.  5], Йордан, «gdzie się krzcił», Галілея, «gdzie zbawienną swoię Ewanyelią przepowiadał, gdzie nauczał y cuda sprawował» [47, s.  5]. Входження в цей простір викликає алюзії з явленням Мойсеєві Бога в «полум’ї огняному з-посеред тернового куща» (Вих. 3:2) [4, c. 73], коли Мойсей почув: «Здійми взуття своє з ніг своїх, бо те місце, на якому стоїш ти, земля це свята!» (Вихід 3:5) [4, c. 73]. Мелетій уживає в описі шанобливого ставлення до святинь Сходу аналогічні біблійні образи: «myślne bóty z nog dusze moiey zzuwszy całowaniem świętym, iak się całuią sprawiedliwość y pokóy, za potkaniem się miłosierdzia y prawdy, całowałem ie» [47, s.  5]. Він цілує печеру Різдва Христового, місця розп’яття, зняття із хреста, похорону й воскресіння Господнього, вознесіння з Оливної гори, гріб Богородиці в Гетсиманії, окроплює себе йорданською водою і п’є її.

Полоцький архієпископ повідомляє про відправу літургії в церквах Різдва Христового у Віфлеємі, Животворчого Гробу Господнього в Гетсиманському саді, Розп’яття Христового на Голгофі. При цьому він зазначає, що «na wszystkich tych mieyscach o tobie przezacny narodzie Ruski do Pana naszego y Boga Jezusa Christusa modlitwy przynosiłem, aby nam to z łaski swey świętey darować raczył» [47, s.  5]. Як тут не пригадати лампаду від Руської землі, поставлену ігуменом Данилом на Гробі Господньому [16, с. 106] і його ревну молитву за співвітчизників: «яко во всѣх мѣстѣх  святых не забых имен князь русскых, и княгинь, и дѣтей их, єпископ, игумен, и боляр, и дѣтей моих духовных, и всѣх христиан николи же не забыл єсмь, но во всѣх святых мѣстѣх поминал єсмь» [16, с. 114].

Занурення в сакральний простір Святої Землі, переживання тринітарної єдності Бога і єдності двох природ у Христі набуває в «Apologiі» ролі імпульсу до відкриття прочанином єдності – соборності, кафолічності – Церкви як її фундаментальної риси, брак якої породжує еклезіяльні деформації, єресі. Полоцький архиєпископ відправляє літургію на Голгофі, «prosząc iego świętey dobroci, aby wszytkim nam iakiemi on wie sędami proszone przez niego u Boga Oyca swego IEDNO być, y iak iednymi ustami y iednym sercem wewnątrz Cerkwie iego świętey przechwalebne y przeuwielbione imię Oyca y Syna, y Ś. Ducha chwalić, y wysławiać, darować raczył» [47, s.  7].

Однак цей емоційний вибух контрастує із загальною гнітючою атмосферою елліністичного Сходу, приреченого на деградацію не так  османським завоюванням, як розривом зі вселенською Церквою. Не слід забувати, що «Apologiа» писалася вже за кілька років по відбутій прощі («Iuż to rok idzie trzeci <...>, iakom się z przedwziętey do wschodnich kraiów <...> przez dwa roki obchodzoney peregrinatiey, do Oyczyzny zaś wrócił» [47, s. 1]). Автор, людина з розвиненим раціональним мисленням, давно вже проаналізував здобуті враження й зробив свій висновок, склавши 6 липня 1627 р. перед митрополитом Йосифом Велямином Рутським католицьке визнання віри [30, т. 1, с. 206]. Отже, ретроспективно  повертаючись до історії драматичної подорожі на Схід, автор  уже тільки дискурсивно оформлював  учинений крок.

Сумна картина власних блукань у пошуках правди вибудовується на тлі безвідрадного борсання руських богословів у тенетах єретичних учень, носіями яких постають Стефан Зизаній, Христофор Філалет, Теофіл Ортолог, Клірик Острозький, Азарія (Захарія Копистенський). «A ta wiara od wiary ś. Złotoustego, y inszych śś. Doktorów Cerkiewnych, z naszych Ruskich śś. Oyców tak iest różna, iak różna iest nieprawda od prawdy, y haerezia od wiary» [47, s.  93]. Для русинів же вона стала замінником автентичної східної патристики, витісненої у православній свідомості у  віртуальний простір.

Досвідчення цього простору, його автентичності, відповідності його віри вченню Отців Церкви – «iak wierzył Złotousty ś. Basilius wielki ś. Jan Damascen, abo inszy który z świętych» [47, s.  93] – ставить Мелетій Смотрицький собі за мету. У його системі дискурсивних вимірів Схід мріє на видноколі як оаза благочестя, місце дислокації найвищих церковних авторитетів – «Oyca naszego y <...> starszych naszych Cerkwie Wschodney» [47, s.  2]. Звідти двічі приходив на Русь і теперішній глава Константинопольської Церкви Кирило Лукаріс – «w Bogu przewiel. Cyrillus on, po dwa kroć legatem <...> od ś. p. Mattheusza Konstantynopolskiego, y Meletiusza Alexandriyskiego, patryarchów w sprawach cerkiewnych przysyłany» [47, s.  4].

Важко припустити, що  Мелетій Смотрицький ідеалізував грецький Схід, позаяк він іще до прощі був  знайомий із різними представниками тамтешніх церков і зорієнтований у безвідрадному стані богословської думки та духовної освіти на терені Османської імперії. Східна оаза у віртуальному просторі «Apologii» швидше відображає стереотипи, виплекані у вороже наставленій до Берестейської унії спільноті, інституційованій 1620 р. за допомогою патріарха Єрусалимського Теофана в Київську православну митрополію. Особиста зустріч автора із цим світом покликана дезавуювати застарілий міф і засвідчити його нетотожність реальному станові речей.

Позірна велич стародавніх східних патріархатів розкривається як одна з оман, закріплених їхніми пишними титулами. Єрусалимський патріарх титулується «Блажаннішим Патріархом Святого Міста Єрусалима й усієї Палестини, Сирії, Аравії, Зайордання, Кани Галілейської і святого Сіону» [18, с. 446], «а w tak wielkich szerokiego tytułu tego prowintiach, ledwie co nad trzy tysiące pogłowia chrześcian ma» [47, s.  102]. Титул Олександрійського патріарха ще гучніший – «Блаженніший, Божественніший і Святіший Отець і Начальник Пастирів, Папа і Патріарх Великого Міста Олександрії, Лівії, Пентаполю, Ефіопії, усього Єгипту і всієї Африки, Отець Отців, Пастир Пастирів, Архієрей Архієреїв, Тринадцятий Апостол і Суддя Всесвіту» [1, с. 592], «а we wszytkiey tey swey Jndiyskie y Murzyńskie krainy y państwa zaymuiącey patryarchiey, nie rzkąc metropolity abo episkopa, ale ledwo iednego ma presbytera» [47, s.  102]. Авторова іронія набуває застережної функції, коли він звертається до земляків: «Coż za dziw będzie, ieśli się to y z naszą Cerkwią stanie, co się stało z pomiestnymi tych patriarchiy Cerkwiami? A pewnie stanie się, bo się iuż dobrze na to zaniosło, ieśli tak czule y dbale około siebie chodzić będziemy y wprzód, iak chodzimy teraz» [47, s.  103]. Самовдоволення й самовихваляння, протиставлення себе решті християнського світу, що допровадило до розколу, недбалість у провадженні пастви – ось ті реалії візантійського Сходу, які відкриває полеміст за щедро удекорованим фасадом.

Ілюзії щодо авторитету сучасних грецьких богословів тануть при зустрічі з невтішними реаліями. Мелетій Смотрицький відкриває ще одну практичну мету прощі: презентація чільним ієрархам свого «Катехізису», до написання якого він підійшов із величезною відповідальністю. Дивно, що він іще не чув про упокоєння добре відомого в Речі Посполитій Мелетія Піґаса (1549 – 1601) і сподівався на його редакторську допомогу. На це надихали й вістки про написані олександрійським патріархом чотири праці з догматичного богослов’я. Натомість у Константинополі Мелетій Смотрицький чує не лише про смерть свого олександрійського тезки, а  й про те, що він, помираючи, наказав спалити свої праці.

Альтернативним кандидатом на редактора «Катехізису» стає чинний константинопольський патріарх Кирило Лукаріс (1572 – 1637/1638), іще більше за Мелетія Піґаса пов’язаний з Україною [29]. Але при зустрічі той пропонує прочитати власний катехізис, згодом опублікований у Женеві 1629 р. й оточений скандальними суперечками [41]. «W którym to, czegom się ia mniey spodziewał, naczytawszy, z moim Kathechismem ozwać się nie usądziłem» [47, s.  106], –  зізнається автор «Apologiі».

Пересторогою для Мелетія Смотрицького став також інший, напевне, вже відомий йому катехізис Захарії Гергана, виданий 1622 р. у Віттенбергу. Якщо «Сповідання віри» патріарха Кирила Лукаріса засвідчило вплив на нього кальвіністської доктрини, то «Християнський катехізис» Захарії Гергана трактують як  наслідок лютеранських захоплень його автора [25, кн. 2, с. 242-245]. Український полеміст  заявляє, що злякався, аби його власний текст також не було перероблено відповідно до поширеної в колах Кирила Лукаріса протестантської псевдоморфози: «aby w tę formę, w iakiey wszędy do wszytkiey Graeciey obnosi się, y tu się u nas nayduie Kathechism świeżo w roku 1622 przez nieiakiegoś Graeka Zachariasza Gergana, po Graecku z druku wydany, nie był reformowany» [47, s.  106].

Згодом Яків Суша так переказуватиме цей епізод: «І вжахнувся наш Савло, знайшовши не Ананію, тільки Лютера і Кальвіна. Дивне диво, що ось піднесли йому чарку обманної трутизни з самого джерела його віри, яке досі вважав здоровим. Тому швидко сховав свій власний Катехизм, бо злякався, щоб його книжки теж не зустрінула халепа» [31, с. 13].

Грецький Схід при безпосередній зустрічі з ним українського прочанина виявляється світом оман. Але Мелетій Смотрицький повертається в Річ Посполиту не зневіреним прохачем порад, а мужнім шукачем правди, натхненим досвідом прощі за слідами зниклої Візантії на продовження життєвої подорожі. «Apologia» відобразила динаміку цих мандрів, утілюючи нову барокову доктрину нескінченного паломництва життєвою дорогою, сповненою парадоксальних відкриттів. Дорогою досконалості, де попереду бовваніли постаті іспанських попередників [26; 32], чий паломницький досвід став архетипним для європейця доби Реформи.

ЛІТЕРАТУРА

 

1.        Александрийская Православная Церковь // Православная энциклопедия. – Москва: Православная энциклопедия, 2000. – Т. 1. – С. 559-594.

2.        Бабич С. Творчість Мелетія Смотрицького в контексті раннього українського бароко. – Львів: Свічадо, 2009. – 180 с.

3.        Барвінський О. Історія української літератури. – Львів: Накладом книгарні НТШ, 1920. – Ч. 1. І і ІІ доба. Усна народна словесність. – [2]; 375 c.

4.        Біблія або книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту, із мови давньоєврейської та грецької на українську наново перекладена: Пер. Івана Огієнка. – Українське Біблійне товариство, 2005. – 1375 с.

5.        Вейсман А. Греческо-русский словарь. – 5-е изд. – Санкт-Петербург, 1899. –1374 стлб.

6.        Великанов Павел, свящ., Осипов А.И. Апологетика // Православная энциклопедия. – Москва: Православная энциклопедия, 2001. – Т. 3. - С. 75-91.

7.        Величковский Паисий, прп. Автобиография, жизнеописание и избранные творения по рукописным источникам ХVIII–ХIХ вв. / Сост. П. Б. Жгун, М. А. Жгун; общ. ред. Д. А. Поспелова, О. А. Родионова. — Москва: Русский на Афоне Свято-Пантелеимонов монастырь, 2004. — 368 с.

8.        Величковський Паїсій, прп. «Повість про святий собор» та маловідомі листи / Упор. Сергій Шумило. – Київ: Вид. Відділ УПЦ, 2016. – 207 с.

9.        Возняк М. Історія української літератури: У 2 кн. – 2-е вид. - Львів: Світ, 1992. – Кн. 1. – 696 с.

10.     Горелов А., Никитин В. Апологетика // Католическая энциклопедия. – Москва: Изд-во Францисканцев, 2002. – Т. 1. – Стлб. 316-319.

11.     Григорович-Барський В. Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік / Пер., післямова, примітки Петра Білоуса; Передм. О. Субтельного. – Київ: Основи, 2000. – 768 с.

12.     Григорович-Барский В. Странствования по святым местам Востока: с 1723 по 1747 г. – Санкт-Петербург: Типография В. Киршбаума, 1885-1887. – Ч. 1-4.

13.     Грицай М., Микитась В., Шолом Ф. Давня українська література. – Київ: Вища школа, 1978. – 416 с.

14.     Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. – Київ: Либідь, 1993 – 1995.

15.     Єфремов С. Історія українського письменства. – 4-е вид. – Нью Йорк : Вид. Ради оборони і допомоги Україні Українського Конґресового Комітету Америки, 1991. – 448 ; 459 с.

16.     Житье и хожденье Данила, Русьскыя земли игумена // Памятники литературы Древней Руси. XII век. – Москва: Худож. лит., 1980. – С. 24-115.

17.     Загайко П. Українські письменники-полемісти кінця XVI – початку XVII ст. в боротьбі проти Ватікану і унії. – Київ: Вид-во АН УРСР,  1957. – 88 с.

18.     Иерусалимская Православная Церковь // Православная энциклопедия. – Москва: Церк.-научн. Центр «Православная энциклопедия», 2009. –  Т. 21. – С. 446–500.

19.     Історія української літератури: В 2 т. – Київ: Вид-во АН УРСР, 1954. – Т. 1. Дожовтнева література. – 732 с.

20.     Історія української літератури: У 8 т. – Київ: Наук. думка, 1967. – Т. 1. Давня література (XI – перша половина XVIII ст.). – 540 с.

21.     Історія української літератури: У 12 т. – Київ: Наук. думка, 2014. – Т. 2. Давня література (друга половина XVI – XVIII ст.). – 840 с.

22.     Кирилло-мефодиевский сборник. – Leipzig ; Paris : A. Francksche Verl.-Buchh. (Alb. Herold), Libr. A. Franck (Alb. Herold), 1863 (Лейпциг). – Т. 1. – LXIII, 152 с.

23.     [Ковалинский М.]. Жизнь Григория Сковороды // Сковорода Г. Повне зібр. тв.: У 2 т. – Київ: Наук. думка, 1973. – Т. 2. – С. 439-476.

24.     Кралюк П. Мелетій Смотрицький і українське духовно-культурне відродження кінця XVI – початку XVII ст. – Острог: Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія», 2007. – 208 с.

25.     Лебедев А.П. История Греко-Восточной Церкви под властью турок. – Санкт-Петербург: Изд-во Олега Абышко, 2004. – Кн. 1. – 332 с.; Кн. 2. – 378 с.

26.     Лойола Ігнатій, св. Заповіт прочанина: Автобіографія святого Ігнатія Лойоли, засновника Єзуїтів / Пер. з англ. А. Маслюх. – Львів: Свічадо, 2003. – ХХ; 98 с.

27.     Огоновський О. Історія літератури руської. – Львів: Накладом НТШ, 1887. – Ч. 1. – XVI; 428 c.

28.     Панкевич Б. Подорож на Афон: Подорожні нотатки та роздуми паломника. – Харків: Фоліо, 2013. – 156 с.

29.     Смирнов А. Кирило Лукаріс і Україна // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”: Історичні науки. – Острог: Національний університет “Острозька академія”, 2011. – Вип. 18. – С. 157-164.

30.     Соловій Мелетій, ЧСВВ. Мелетій Смотрицький як письменник. – Рим; Торонто, 1977. – Т.1. – 275 с.; 1978. – Т.2. – 450 с.

31.     Суша Яків. Життя Мелетія Смотрицького, архиєпископа Гієрапільського, архимандрита Дерманського, чину св. Василія Великого / Пер. з лат. О. Д-р Богдан Курилас, ЧНІ. – Йорктон, Саск., 1965. – 88 с.

32.     Тереза з Авіли, св. Шлях досконалості / Пер. з англ. А. Маслюх. – Львів: Свічадо, 2007. – 304 с.

33.     Турчиновский И. Автобиография южнорусского священика 1-й половины XVIII ст. // Киевская старина. – 1885. – Т. 11. –  С. 321-332.

34.     Федорів Юрій, о. д-р. На чернечій горі Атос: Записки паломника. – Торонто: Накладом Епархіальної Управи ЛУКЖ, 1960. – 128 с.

35.     Филиппович Афанасий, прпмч. Диариуш // Русская историческая библиотека. – Санкт-Петербург: Типография и хромолитография А. Траншеля, 1878. – Т. 4. –  Стлб. 49-156.

36.     Франко І. Історія української літератури. Часть перша // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – Київ: Наук. думка, 1983. – Т. 40. – С. 5-370.

37.     Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Франко І. Зібр. тв.: У 50 т. – Київ: Наук. думка, 1984. – Т. 41. – С. 194-470.

38.     Чижевський Д. Історія української літератури: Від початків до доби реалізму. – Нью Йорк: Українська Вільна Академія наук у США, 1956. – 511 с.

39.     Эварницкий Д. И. Две поездки в запорожскую Сечь Яценка-Зеленского, монаха Полтавского монастыря, в 1750 – 1751 г.  – Екатеринослав, 1915. – VIII, 104 с.

40.     Яковенко С., Юдин А. Мартынов Иван Матвеевич // Католическая энциклопедия. – Москва: Научная книга; Изд-во Францисканцев, 2007. – Т. 3. – Стлб. 223-226.

41.     Яременко П. Мелетій Смотрицький: Життя і творчість. – Київ: Наук. думка, 1986. – 160 с.

42.     Ярмусь Степан, прот. Враження з відвідин православного Сходу: На основі денних записів. – Вінніпег: Вид. гол. Ювілейного комітету УПЦ в Канаді, 1989. – 152 с.

43.     Biblia Sacra iuxta Vulgatam versionem. – Stuttgart: Deutsche Bibelgesellschaft, 1994. – XLIV; 1980 p.

44.     Collected Works by Meletij Smotryc’kyj / Introduct. By David A. Frick. – Cambridge, Mass.: Harvard University Publisher, 1987. – XL; 806 p.

45.     Frick D. A. Meletij Smotryc'kyj. – Cambridge, Mass.: Harvard Ukrainian Research Institute, 1995. –  xx, 396 p.

46.     Hadjiantoniou G. A., Chatziantoniou G. A. Protestant Patriarch: The Life of Cyril Lucaris, 1572 – 1638, Patriarch of Constantinople. - Literary Licensing, LLC, United States, 2011.

47.     Smotrzyski Meletiusz, archiep. Apologia peregrinatiey do kraiów wschodnich. – [Lwów, 1628]. – [18], 201; [3] s.

 

Опубліковано: Слово і час. – 2017. - № 9. – С. 3-11.

Comments