Статті‎ > ‎

Патріярх Димитрій Ярема



З кн.: Ісіченко Ігор, архиєп. Ми просто йшли: Спогади. – Харків: Акта, 2018. –С. 406-430.

Шлях до священства

О. Володимир Ярема ще з 1989 р. став духовним лідером відродження УАПЦ в Україні. Він походив із села Глідне в Надсянні – тепер це село Глудно (Hłudno) в ґміні Нозджець, Березівського повіту Підкарпатського воєводства. Народився Володимир Ярема 9 грудня 1915 р. Виняткова пам’ять і спостережливість виявлялися в нього ще змалку. Так він пригадував, як армія Юзефа Галлера, прямуючи на польсько-український фронт, переходила Сян – а це мало відбуватися ще 1919 р., коли майбутній Патріярх не мав і чотирьох років!

Змалку в Володимира Яреми виявився талант до співу й малювання. Захоплення малюванням розвинулося завдяки художникам із числа колишніх вояків УНР, які розписували церкву в його рідному селі. Вони ж заклали в свідомість сільського юнака з Закерзоння образ Великої України, який до смерти викликав у Патріярха зворушене піднесення. Коли Патріярх говорив про Київ, Запоріжжя, козацьку славу, на його очі завжди наверталися сльози.

Людина вельми діяльна й наполеглива, Володимир Ярема не обмежувався мріями про відродження козацької слави. Він допомагав розписувати церкви, вчив теорію музики, організовував церковні хори й хор «Просвіти». У 1930-і рр. він подався до Києва, аби навчатися в художника-конструктивіста Павла Ковжуна. Як і багато його ровесників, він пов’язував надії на майбутнє визволення України з-під іноземної окупації з ОУН.

Мені часто траплялося зупинятися в помешканні Патріярха Димитрія – і у Львові, і в Києві.  Одного разу Патріярх, ходячи по кімнаті, раптом почав наспівувати:

Зродились ми великої години,

З пожеж війни і з полум'я вогнів,

Плекав нас біль по втраті України,

Кормив нас гнет і гнів на ворогів.

Я вже неодноразово бував на патріотичних заходах і добре знав «Гімн українських націоналістів». Патріярх же відразу почав цитувати змолоду завчений «Декалог українського націоналіста». Так з’ясувалося, що ще перед Другою світовою війною він був прийнятий до ОУН. Пізніше в розмові з пані Славою Стецько Патріярх зізнався, що замолоду належав до очолюваного нею крила ОУН – «революційного» (бандерівців).

Перед самою війною Володимир Ярема був призваний до польської армії і в її складі взяв участь у перших боях з німцями. Колись  до Патріярхії завітав леґендарний американський політолог Збіґнєв Бжизинський, радник Центру стратегічних і міжнародних студій, ім’я котрого ми всі пов’язували з розпадом СССР і визволенням з-під совєтської окупації центральноєвропейських країн. Патріярх Димитрій завжди був цікавим співбесідником, який відчував настрій гостя, умів захоплено розповідати й уважно слухати. Він перейшов на польську мову, яку знав явно краще за американізованого поляка, згадав про свою службу в польській армії – і тут з’ясувалося, що батько Бжезинського Тадеуш служив офіцером десь у сусідній військовій частині.

Чудово володіючи польською мовою й легко контактуючи з поляками – чи то Бжезинським, чи дипломатами, чи журналістами – Патріярх, як і сотні тисяч його земляків, зберігав у душі болючу пам’ять про повоєнний терор і насильне виселення з рідних земель. У серпні 1999 р. ми зі львівськими отцями зробили Патріярхові подарунок до 10-річчя відродження УАПЦ в Україні: повезли його місцями, де пройшла його юність. Треба було бачити його хвилювання, коли на обрії з’явилися обриси Перемишля. Патріярх відразу пригадав, що він більше любив Перемишль за Львів і завжди милувався його красою. Потім був Сянок із кафедральним собором Пресвятої Тройці, рідне село Патріярха Глідне. Він зайшов на хвильку до родичів, які чудом лишилися в селі, мовчки постояв на місці, де колись височіла укранська церква, стерта з лиця землі після виселення українців. А коли ми поверталися до прикордонного містечка Медика, Патріярх раптом попросив зупинитися, вийшов із автомобіля, став біля дороги й за кілька хвилин пояснив:

- Тут мене мали розстріляти. Врятувало те, що я знав «Отче наш» польською мовою й видав себе за поляка.

Виявляється, на цьому місці Володимира Ярему перепинив розлючений польський загін, готовий його стратити тільки за те, що він – українець...

Ярема  тоді таки потрапив до Львова. Він уже мав неформальну, але ґрунтовну освіту з малярства й музики, та зголосився йти до семінарії. Тодішній ректор Львівської Богословської Академії єпископ Йосиф Сліпий відмовився приймати абітурієнта, котрий не мав формального свідоцтва про середню освіту – «матури». Впертий Ярема подався до митрополита Андрея Шептицького. Митрополит, добрий знавець мистецтва й меценат, із цікавістю розпитував відвідувача про його життєвий шлях, про спільних знайомих з числа галицької творчої інтеліґенції. А потім направив знов до академії зі своєю рекомендацією, пророчо зауваживши стосовно ректора:

- Не хоче без матури приймати... Не знає, що скоро доведеться без ніякої матури святити!

Навчання в греко-католицькій богословській школі виявилося недовгим. Коли було заарештовано єпископат і розпочався процес ліквідації УГКЦ, студенти богослов’я були мобілізовані до Совєтської Армії. Правда, вони вже не брали участи в бойових діях. Було сформовано хор, який співав і народні пісні, і класичні твори, і, ясна річ, пісні совєтських композиторів. Разом із хором Ярема відвідав Київ і майже щоразу, коли ми проїздили повз будинок офіцерів, згадував, як виступав у ньому в 1940-і рр.

Служіння в РПЦ

Звільнившись зі служби, Володимир Ярема не повернувся на подаровану Сталіним Польщі рідну землю, а залишився у Львові. Певний час він працював у Національному музеї, а потім 10 серпня 1947 р. прийняв сан у РПЦ. Сьогодні цей крок можна оцінювати по-різному: адже переведення галицьких греко-католиків на православ’я здійснювалося насильно, для Яреми існувала альтернатива – катакомбна Церква. Але Патріярх до смерти лишався певним у правильності свого кроку. Він вірив о. Гавриїлові Костельнику, від котрого почув не раз повторювані ним слова:

- Отці, тільки так [тобто перейшовши в Московський Патріярхат – А.І.] ми можемо зберегти свою Церкву, свої звичаї. Бо інакше нам нашлють москалів і не свідомих справи волиняків, і тоді всі громади переведуть на московський обряд.

Патріярх був переконаний, що завдяки компромісові, на який пішов о. Гавриїл Костельник і його соратники, в Галичині вдалося надовго зберегти традиційний український обряд: архітектуру й інтер’єр храмів, покрій облачень, манеру іконопису й розпису храмів, мелодії богослужбового співу, вимову церковнослов’янських текстів, сам стиль парафіяльного життя. При цьому він зберегав шанобливе ставлення до тих отців, котрі пішли в підпілля, при нагоді надавав їм допомогу.

Взагалі, ставлення Патріярха Димитрія до УГКЦ – проблема складна й болюча. Патріярх ніколи не зрікався традиції, в якій виростав і виховувався: здорової греко-католицької традиції Надсяння, глибоко закоріненої в українській минувшині. Він із глибокою пошаною згадував митрополита Андрея Шептицького, знайомих йому священиків, серед яких був, скажімо, знаменитий «отець Кадило» - капелан УПА о. Василь Шевчук, страчений польськими спецслужбами 1948 р. Але ставлення Патріярха до відроджуваної в Україні УГКЦ було радше критичним. Напевне, позначилася гіркота спогадів про антиукраїнську істерію в повоєнній Польщі, що наклала відбиток на ставлення до папи-поляка. А ще далася взнаки поляризація галицького суспільства кінця 1980-х рр., коли деякі радикальні політики трактували належність до Православної Церкви як національну зраду.

О. Володимир Ярема явно виділявся серед священиків Львівської єпархії РПЦ своєю ерудицією, проповідницькою майстерністю, глибокими богословськими й історичними знаннями. При цьому він був по суті самоуком, бо навчання на заочному відділенні Ленінградської духовної академії було досить формальним. Брак систематичної освіти часом давався взнаки: Патріярх міг захоплюватися творами диякона Андрія Кураєва чи Юрія Канигіна, некритично приймати деякі сенсаційні публікації. Однак у цілому він на мене завжди справляв враження генія з минулого, з часів універсальних талантів виміру ренесансних гуманістів.

Причому в різних царинах Патріярх аж ніяк не виявляв себе дилетантом. До його думки дослухалися архітектори й мистецтвознавці, він чудово орієнтувався в національній історії, зокрема в історії Церкви. До того ж, він мав добрий художній смак, писав вірші й церковну музику, був блискучим оповідачем і цікавим співрозмовником. Але й полемістом він був неабияким – запальним, енергійним, непримиренним до ворожих йому думок.

Бібліотека Патріярха в будь-кого могла викликати заздрість. Він розмістив її на цокольному поверсі свого будинку на вул. Бічний Ялівець, повністю зайнятому книжковими шафами. Там були й богослужбові та богословські видання ще з ХІХ – початку ХХ ст., і мистецтвознавчі та історичні праці, і літературні тексти, і художні альбоми... При цьому Патріярх не дрижав над книгами, як це часто буває, а щедро роздавав їх усім, хто цього потребував, - і дарував, і давав читати на невизначений час.

Ведучи поміркований спосіб життя, Патріярх був дуже невибагливий до їжі. Він міг пригубити за столом келих вина чи чарку коньяку, але саме пригубити. Вранці він обтирався холодною водою, був дуже рухливим. Коли в потязі не було нижніх місць, сміливо ліз на верхню полицю. Взагалі тримався він для свого віку вельми добре.

Головне ж, звичайно, - він був глибоко побожною людиною. Відправляючи літургію, Патріярх особисто переживав увесь її сакраментальний зміст: разом із Христом виходив на проповідь, страждав, помирав і воскресав. Кожен, хто стояв біля нього за престолом, завжди згадуватиме, з яким неповторним почуттям він виголошував, підносячи пресуществлені Святі Дари:

- Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все!

У цю мить сльози наверталися на очі навіть у цілком несентиментальних людей. Коли на проповіді Патріярх просто переповідав євангельський сюжет, знайома історія розкривалася як дуже особиста, що торкається і самого проповідника, і кожного слухача. Коли він молився в своїй келії, він настільки глибоко входив у молитву, що не помічав нічого довкола. Мені часом, ніяковіючи, доводилося проходити поряд, але жодної реакції Патріярха це не викликало.

Служачи парафіяльним священиком і настоятелем, о. Володимир Ярема намагався гранично використовувати можливості, залишені жорстоким совєтським законодавством. У часи, коли доходило до вимог заздалегідь подавати тексти проповідей уповноваженому в справах релігій, а будь-яка форма суспільного служіння Церкви була суворо заборонена, це обумовлювало пильну увагу влади до надміру енергійного священика. Ясна річ, не могло обійтися без реґулярних контактів із владними наглядачами. О. Володимир Ярема не йшов на конфлікт. Він знаходив способи зберегтися від спокус колабораціонізму, демонструючи в належних ситуаціях власну законослухняність. Часом, може, вдаючись до класичної для підсовєтських українців гри в наївного простачка.

Львівська інтеліґенція любила освіченого й відкритого до контактів священика. До нього приносили хрестити дітей, а сміливіші йшли брати шлюб, сповідатися або й просто поспілкуватися з настоятелем. Петропавлівська церква за часів настоятельства о. Володимира Яреми була вщерть переповнена парафіянами. Щодня літургія там правилася двічі, а в неділю й тричі. А львівські владики використовували знання о. Володимира для підготовки статей на історико-церковні чи богословські теми в «Православному віснику» - чи під власним іменем автора, чи під чужим.

Покликання до предстоятельства

Перехід о. Володимира Яреми в УАПЦ, незнану доти в Галичині, а не у відроджувану УГКЦ став для багатьох львів’ян неприємним сюрпризом. Адже настоятель Петропавлівської парафії здавався однією з особистостей, найбільш відповідних галицькому ідеалові греко-католицького священика. Його вибір викликав осуд, обмови, а часом і брутальні звинувачення. Схильні до конспірологічних теорій шукали в проголошенні 19 серпня 1989 р. Петропавлівською парафією переходу до УАПЦ слідів руйнівного впливу совєтських спецслужб, що намагалися запобігти леґалізації та зміцненню УГКЦ. Звідкись виринув сюжет про завербованого КГБ «аґента Сєдого».

У мене не викликає сумніву щирість намірів о. Володимира Яреми в його прагненні до віднови єдиної для всієї України «козацької Церкви». Він мав її за ідеал, вірив у неї, ототожнюючи її, «Церкву князів і гетьманів», із схованою за серпанком патріотичних міфів УАПЦ. Увесь свій унікальний особистий талант, усю свою харизму блискучого проповідника о. Володимир поставив на служіння ідеалізованій ним «козацькій Церкві». Він з болем переживав її вади, невідповідність реальности його ідеалові, стикався з цим на кожному кроці, але продовжував непохитно вірити в минущість інституційних хвороб і осягнення УАПЦ її унікальної місії: очолити духовне відродження України й згуртувати довкола себе ввесь український народ.

Згода 77-літнього о. Володимира Яреми прийняти монаший постриг, єпископський сан і очолити УАПЦ в період гострого конфлікту з владою, з національно-демократичним політикумом, з Московським Патріярхатом, із новоствореною УПЦ-КП, а в Галичині – і з УГКЦ,  за умов суспільної кризи була його найбільшим життєвим подвигом і не оціненою гідно українським суспільством жертвою задля Церкви й рідного народу.

О. Володимир уже був залишив настоятельство, передавши його о. Іванові Пашулі як своєму довіреному наступникові. Він продовжував служити, але не втручався в парафіяльні справи. Припускаю, що виїзд о. Івана Пашулі за кордон глибоко розчарував О. Володимира Ярему. Але повертатися до управління парафією він не збирався. Він брав участь у засіданнях єпархіяльної ради та Вищої Церковної Ради УАПЦ, охоче виїздив на урочисті події в різні міста й парафіяльні громади, та вже схилявся до кабінетної праці вдома. І тут у владики Петра Петруся виникла ідея використати харизму о. Володимира для виведення УАПЦ зі статусу дискримінованої марґінальної меншини. Я певен, що ця ідея прийшла з РПЦ, де планували використати УАПЦ для протистояння УПЦ-КП на патріотичному фланзі церковної боротьби.

Першими почули пропозицію владики Петра ми з о. Юрієм Бойком. Почули – і зраділи, бо обидва ставилися до о. Володимира з пієтетом, а будь-який інший варіянт (відмова від обрання патріярха, обрання патріярхом владики Михаїла або самого Петра) загрожував за тих критичних умов самознищенням УАПЦ.

Тепер черга була за о. Володимиром. Він зустрів пропозицію напрочуд спокійно, навіть краще сказати - мужньо. Трохи зіщулився, завагався, звернувши нашу увагу на вік і брак необхідних для патріярха якостей. А потім згодився, застерігши, що вважає себе перехідною особою на час, доки інші єпископи не досягнуть потрібного віку.

Значно важче було переконати родину Ярем. А родина ця була дуже дружня, численна. Ми поїхали на Бічний Ялівець, де зібралися дружина та доньки о. Володимира. Спочатку пропозицію владики Петра родичі зустріли вкрай критично. Прямолінійна їмость (дружина о. Яреми) Юлія сумно жартувала:

- Ну куди йому патріярхом? Та він і вдома керувати не вмів, усе доводилося мені робити, - а тут Церквою!

Відданим дітям було шкода батька, бо всі розуміли, що вибір на патріярха за умов нелеґального статусу УАПЦ й загальної дезорганізації після втрати державної реєстрації та відходу в небесні оселі Патріярха Мстислава принесе о. Володимирові самі тільки прикрощі й небезпеки. Лише після тривалої розмови, коли виявилося, що батько вже дав згоду, родина з болем згодилася прийняти пропозицію архиєреїв.

Попри те, що УАПЦ повоєнного часу, крім назви, не мала нічого спільного з УАПЦ митрополита Василя Липківського, тавро «самосвятів» і «протестантів візантійського обряду» навішувалося опонентами на кожного клирика нашої Церкви. Вибір на патріярха одруженого священика, що мав кількох дітей, онуків і правнуків, неминуче повинен був використатися опонентами для дискредитації УАПЦ. Пригадали б і одружений єпископат часів Василя Липківського. Для запобігання цьому треба було провести підготовку до вибору Патріярха дуже ретельно, бездоганно з канонічного погляду, дбаючи про символічну наповненість кожного акту, а водночас суворо конфіденційно, аби не викрити перед недругами свої плани передчасно.

Монаший постриг

Передусім о. Ярема мав прийняти монаший постриг. Передбачалося, що їмость Юлія невдовзі також буде пострижена в монашество. Планувався постриг на День незалежности, 24 серпня.

23 серпня 1993 р. ми з о. Володимиром були запрошені на інавгурацію Інституту історії Церкви, очолюваного тоді Борисом Ґудзяком – майбутнім єпископом і президентом Українського Католицького Університету. Відвідвавши цю подію та урочисте прийняття з її нагоди, ми повернулися до консисторії Львівської єпархії на вул. Личаківській 91 уже під вечір. Дочекавшись, доки смеркне й люди розійдуться після вечірні, ми пішли до Петропавлівської церкви – поряд, на вул. Личаківській 82.

Ми – це архиєпископ Петро Петрусь, о. Володимир Ярема, я та ієромонах Онуфрій Думич, котрий нещодавно прийняв постриг і священичу хіротонію (доти він служив прокурором, говорили навіть, що на посаді полковника). О. Онуфрій Думич планувався на помічника й особистого секретаря Патріярха. В храмі нас зустрів настоятель, о. Микола Кавчак. Почався монаший постриг. Я ніколи більше не переживав його драматичної символіки – помирання монаха для світу – так гостро, як тоді. Постриг відправляв владика Петро, асистував йому о. Онуфрій, о. Микола дякувáв, а я виконував місію наставника для новопостриженого монаха, що в мене викликало щирий сором: хіба ж бо міг дорівнятися мій скромний духовний досвід до християнського досвіду о. Володимира! Монаше ім’я для о. Володимира Яреми було обране з огляду на його богословське й інтелектуальне обдарування: Димитрій, на честь святителя Димитрія Туптала, митрополита Ростовського, нашого видатного агіографа, богослова й церковного письменника.

І ось посеред нічної відправи хтось почав гупати в церковні двері. З огляду на конспірацію всі двері були зачинені, і спершу всі сподівалися, що несподіваний гість піде геть. Але грюкіт не  вщухав. Коли о. Микола Кавчак відчинив двері, досередини увірвався мій давній колеґа по Всеукраїнському братству, син о. Володимира Святослав. Я знав його як людину врівноважену і спокійну. Але в цю мить Святослава Ярему було не пізнати. Він ридма ридав і благав нас пожаліти батька, не чинити того, що ми задумали. Постриг, і без того важкий, почав виглядати як насильство над старцем.

Ми всі розгубилися, відчувши себе злочинцями. Щось пробував пояснити владика Петро, але непереконливо. Тоді якось неприродно спокійно заговорив о. Ярема. Він переконував Святослава, що чинить усе з власної волі для добра УАПЦ, бо іншої ради не бачить. Святослав мусив змиритися й невдовзі пішов геть.

По завершенні постригу о. Ярема – вже ієромонах Димитрій – залишився згідно з уставом у церкві. Біля нього чував уночі о. Онуфрій Думич. Ми з владикою Петром розійшлися – він до консисторії, а я до родини Костюків (вул. Костя Левицького), де зупинився на ці дні.

Удосвіта, за годину до ранньої літургії, ми повернулися до храму й там відправили літургію, за якою владика Петро підніс о. Димитрія Ярему в сан архимандрита – найвищий монаший сан перед єпископом. Парафіяни, які почали перед 7.00 сходитися до церкви, нічого не зрозуміли, видно, вирішили, що владика нагороджує їхнього почесного настоятеля якоюсь особливою відзнакою. А потім о. Ярема залишив церкву й подався до військової частини, яку заздалегідь обіцяв відвідати в День незалежности.

Обрання та інтронізація

Дивно, але секретність постригу вдалося зберегти аж до Помісного собору. Архиєрейська хіротонія о. Димитрія була запланована на неділю, 5 вересня 1993 р., за два дні до Помісного собору. Напередодні, в суботу, на всеношній службі відбулося наречення о. Димитрія в єпископа Січеславського («Січеславською» пробували тоді іменувати Дніпропетровську єпархію, розраховуючи на повернення назви міста, що вживалася замість попереднього «Катеринослав» протягом 1918-1919 рр.). Зранку до Борисоглібського храму почали приїздити львівські отці. Побачивши підготовку до хіротонії о. Димитрія Яреми, вони все зрозуміли, розчулилися й дехто навіть збігав на радощах до крамниці або кафе. Співали вони після цього з піднесенням. Єпископське рукоположення владики Димитрія відправляли всі ми, єпископи УАПЦ: Петро Петрусь, Михаїл Дуткевич, Теоктист Пересада і я.

7 вересня 1993 р. проходив Помісний собор. Місцем його проведення було обрано Будинок учителя – колишню Центральну Раду. Попередній Помісний собор 1990 р. починався з богослужіння в Софії Київській і хресного ходу. Цього разу отримати забороненій владою УАПЦ дозвіл на богослужіння не лише в самому Софійському соборі, але й на території Святої Софії було абсолютно нереально. А хресний хід від єдиної в Києві Борисоглібської церкви тривав би багато годин і наражався б на постійну небезпеку провокацій.

Тому було вирішено поділитися. Четверо єпископів, включаючи владику Димитрія, мали правити Архиєрейську Святу Літургію в Борисоглібському храмі, а потім непомітно прибути до Будинку вчителя. Я ж мав очолити молебень біля брами Софійського собору й відвернути на себе увагу. Зі мною був о. Юрій Бойко; приєдналася також частина делеґатів собору – як священиків, так і мирян. Зібралося нас біля брами досить багато.

Щойно почалася відправа, як до нас направилася група молодиків на чолі з о. Іваном Швецем. Це були студенти київської семінарії УПЦ-КП. Вони несли гасла з образами на адресу особисто о. Володимира Яреми й усіх прихильників УАПЦ в розколі та звинуваченнями владики Петра Петруся, о. Володимира Яреми й Богдана Рожака в співпраці з КҐБ. Правити молебень вони не заважали, тільки стояли осторонь, а потім поволі відстали, коли ми вирушили до Будинку вчителя. Міліція нам не перешкоджала.

Хто б тоді міг припустити, що о. Іван Швець – тоді проректор Київської духовної академії і семінарії УПЦ-КП – за 19 років спробує приєднатися до УАПЦ й прийняти з рук одіозного Мефодія Кудрякова єпископські свячення! Правда, побувши кілька років «єпископом Львівським і Самбірським» УАПЦ Мефодія Кудрякова, він зрікся цього сану й повернувся до УПЦ-КП на посаду настоятеля однієї з київських церков…

Після закінчення молебня досить велика колона вирушила з Софійської площі до Будинку вчителя. Йшли ми тротуаром Володимирської вулиці, не заважаючи рухові, то й нас ніхто не перепиняв.

Попри побоювання провокацій під Будинком учителя сторонніх осіб не було. Лише Сергій Білокінь самотньо стояв із купою листівок, підписаних «місцеблюстителем Київського Патріяршого престолу Володимиром». Листівки від імени владики Володимира Романюка брутально ображали його опонентів – делеґатів Помісного собору і взагалі прихильників УАПЦ, звинувачуючи їх у ворожих діях щодо Української Церкви й національної держави в цілому. Знов повторювалися інсинуації щодо уявної співпраці з КҐБ владик Петра Петруся і Димитрія Яреми, а також Богдана Рожака.

Помісний собор, перебіг якого попередньо ретельно обговорювався в колі єпископів і членів Вищої Церковної Ради, пройшов організовано й швидко. Помітивши владику Димитрія Ярему в монашому клобуці й із панагією на грудях, делеґати вже зрозуміли, до чого йдеться, і з ентузіязмом підтримали пропозицію про вибір нововисвяченого архиєрея, так добре знайомого всій УАПЦ, на патріярха Київського і всієї України. Щоб не обмежуватися суто організаційними питаннями й визначити систему пріоритетів церковного служіння, я пропонував був зробити доповідь про суспільне служіння Церкви в Українській державі. Мені й було доручено виступити з цією доповіддю.

Хоча попередні події виявили низку вразливих місць у статуті про управління УАПЦ, змінювати статут було тоді недоречно. Адже ми стояли на позиції цілковитого збереження тяглости традицій УАПЦ, відродженої 1989 р., на противагу спробам адміністрації Леоніда Кравчука підмінити УАПЦ вигідною посткомуністичній владі церковною структурою, побудованою на еклезіологічному й світоглядному компромісі. За цих умов соборовою доктриною мала бути непохитна вірність статутовим засадам УАПЦ, сформульованим 1990 р., попри їхню непослідовність і несамостійність (статут про управління УАПЦ 1990 р. був значною мірою скопійований зі статуту РПЦ).

Згідно з цим статутом інтронізація Патріярха мала відбутися не пізніше як за 40 днів по його обранні. Дбаючи про символічне наповнення кожної деталі інтронізації, ми визначили її датою Покрову Пресвятої Богородиці. В пошуках місця інтронізації ми завдяки о. Юрієві Бойкові змогли домовитися про одноразову оренду церкви Спаса на Берестові, де колись служив був перший митрополит українського походження Іларіон. Розробляти чин інтронізації взявся владика Петро Петрусь. Він знайшов якийсь дуже давній російський устав і переживав про одне: ким замінити царя, котрий мав би зводити патріярха на горнє місце. Може, козачим гетьманом? На щастя, владику вдалося заспокоїти й сам гранично скромний чин інтронізації було природно вмонтовано в соборну архиєрейську літургію, відправлену на Покрову в церкві Спаса не Берестові.

Російська Церква, яка на той час уже перебрала дальні й ближні печери Києво-Печерської лаври, а тепер взялася за споруди основного монастирського комплексу, не виявила організованого спротиву. Тільки група російських «бабушок» спробувала зімітувати спротив, але невдовзі розійшлася. Оскільки церква Спаса на Берестові зовсім невеличка, могло скластися враження безлічі людей, які зібралися на інтронізацію. Насправді народу було не так уже й багато: з’їхалися священики переважно зі Львівщини, до них долучилися групи парафіян, зокрема, організовані братствами. У Києві на той час УАПЦ мала тільки одну громаду, яка прибула на інтронізацію майже вся.

Після інтронізації Патріярх виїздив ще благословити козацтво. Це був останній випадок залучення УАПЦ до загальноукраїнських козацьких акцій. Та й козацтво вже почало подрібнюватися на десятки груп і перетворювати досить масовий рух, розпочатий наприкінці 1980-х рр., на дешеву клоунаду.

Побут на Теремках

«Християнський банк», очолюваний Олегом Заставським, придбав для Патріярха двокімнатне помешкання на Теремках (вул. Академіка Заболотного). Це розв’язувало фундаментальну проблему, яка унеможливлювала формування адміністративного центру УАПЦ в Києві від самого початку відродження Церкви. Для праці патріяршої канцелярії надавалися приміщення в монастирському корпусі, переданому Патріярхом Мстиславом «Християнському банкові» (вул. Трьохсвятительська 6). Леґальне здобуття приміщень для УАПЦ, позбавленої адміністрацією Леоніда Кравчука юридичного статусу, було неможливим. Жертовна позиція правління «Християнського банку» рятувала ситуацію. Вигравав і сам «Християнський банк»: адже він міг захищати свою власність на тій підставі, що вона використовується для потреб УАПЦ – колишнього вкладника цього банку.

Але те, що на перший погляд здавалося великим успіхом, невдовзі відкрило й свої тіньові сторони. Насамперед, помешкання було розташоване дуже далеко від центру, за окружною трасою. І хоча до Борисоглібської церкви можна було дійти пішки за півгодини, діставатися до центру доводилося довго, з пересадкою на станції метро «Либідська». «Християнський банк» пропонував користуватися в цих випадках його службовим транспортом, замовляючи автомобіль заздалегідь. Плати за це не вимагалося. Але скромний, а водночас і дещо підозріливий Патріярх волів діяти незалежно від спонсорів. Тому часом він за виробленою протягом священичого служіння звичкою підгортав поли підрясника під плащ і вирушав на урочисте прийняття або на зустріч із високопосадовцями громадським транспортом.

Помешкання знаходилося на 15-му поверсі. Добре, коли працював ліфт. Але 1993-1995 рр. були часом наростання економічної кризи, практикувалися т.зв. «веєрні відключення електроенергії», і ліфти надовго знеструмлювали. Тож коли 78-річному Патріярхові треба було сходити до церкви, до крамниці або й просто на прогулянку, він мусив долати майже 200 сходинок додолу і стільки ж угору.

Звиклий до хатнього затишку, дбайливої дружини, завжди оточений турботливими дітьми й онуками, Патріярх Димитрій опинився на самоті. Прибирати в помешканні, готувати їжу, прати – хто б мав це робити? Частково рятував ситуацію Андрій Серватяк – юний парафіянин Борисоглібського храму, котрий жив у сусідньому будинку й мати якого час від часу допомагала поратися по господарству. Зі Львова було направлено на допомогу Патріярхові о. Онуфрія Думича. Але й він не мав досвіду парубоцького життя та самостійного ведення господарства. Практики відрахування коштів на Патріярхію в УАПЦ не існувало. Отже, доводилося принизливо чекати, доки той чи інший архиєрей привезе гроші або продукти для Патріярха.

Гроші стрімко знецінювалися астрономічною девальвацією. Я сам ледве зводив кінці з кінцями; наші парафії не могли утримати священиків, а про відрахування коштів на Патріярхію годі було мріяти. Але й галицькі громади не квапилися з допомогою. Жменька ж київських парафіян не могла замінити собою всю церкву. Часом, коли я приїздив до Києва, виявлялося, що холодильник Патріярха порожній, а на кухні з продуктів немає нічого, крім олії та макаронів. Утішаючи мене, Патріярх із штучною бадьорістю починав переконувати:

- Я так люблю макарони, можу їсти їх хоч і щодня!

Зрештою, не витримавши, родина Патріярха почала більш-менш реґулярно постачати його продуктами зі Львова.

Побутові невигоди Патріярх переносив стоїчно. Можна тільки захоплюватися його мужністю й витривалістю, а також збереженою ним здоровою сільською генетикою. А от що його гнітило, так це вимушена бездіяльністю. Живучи у Львові, він був людиною надзвичайно активною: часто виїздив на урочисті багатолюдні відправи, проповідував, виступав перед різними аудиторіями, писав. До нього щодня приходили відвідувачі, часом гості надовго зупинилися в його оселі.

У Києві ж Патріярх опинився у вакуумі. І урядові чиновники, і політики, зачаровані ідеєю «єдиної помісної церкви», однаково намагалися не помічати УАПЦ. Вона ж бо не мала ані олігархічної підтримки, ні електорального потенціялу, ні навіть легального статусу. Після смерти Патріярха Мстислава з’ясувалося, що й діяспорні українські церкви – УПЦ в Канаді, УПЦ в США, УАПЦ в діяспорі – не бажають мати з нею стосунків. Приїзди до Києва єпархіяльних архиєреїв, парафіяльних священиків, активістів братств були лише епізодичними. Власних знайомих зі старих часів у Києві Патріярх-галичанин мав дуже небагато.

У Патріярха зростала підозра в тому, що його обрання було замаскованою формою ізоляції від реального церковного життя, яке буяло на початку 1990-х рр. у Галичині. Він переймався все більшою недовірою до владики Петра, його оточення, до «Християнського банку», київської громади УАПЦ. Часто недовіра була безпідставною, але ж варто зрозуміти її психологічне підґрунтя: стан літньої людини, вирваної з власного середовища й уміщеної в чуже й незрозуміле їй оточення.

Патріярх, спершу покірливо приймаючи волю Архиєрейського собору, почав виявляти характер і прагув вирватися з ізоляції. Він вирушив у поїздки по єпархіях, з яких, звичайно, найдорожчою для Патріярха була його рідна Львівська. Але саме там він раптом натрапив на осуд. Його приїздові чинилися перешкоди, владика Петро обумовлював приїзд власним офіційним запрошенням. Коли ж Патріярх таки прибув до Львова на Різдвяні свята, єпархіяльна рада офіційно заявила йому: «Ваші дії з 2 по 11 січня ц.р. у Львівсько-Галицькій єпархії не є керовані Заповідями Господніми, тому й суперечать канонам Православної Церкви, направлені на втручання у внутрішнє життя і управління нашої Єпархії». Заяву, датовану 17 січня 1994 р., крім владики Петра, підписали давні знайомі Патріярха і його друзі – канцлер єпархії о. Мирослав-Євген Максимович, віце-ректор семінарії о. Василь Луцишин, благочинні о. Микола Малетич (нині митрополит Макарій), о. Іван Мартин, о. Мар’ян Балаш, інші знані священики й навіть голова братства Роман Максимович.

Перебуваючи в Києві, Патріярх гуртує довкола себе кандидатів до священства. Попри те, що з ідеї київської Колеґії Петра Могили нічого доброго не вийшло, кілька чоловік, які вчилися в Патріярха Димитрія, подовгу живучи в його помешканні, таки стали священиками. І непоганими священиками, якщо порівняти з загальним станом клиру УАПЦ. Бо хоча вони не мали належного формування в спільноті й систематичної богословської освіти, багатолітній досвід пастирського служіння Патріярха і його життєва мудрість дали той добрий взірець для наслідування, який визначив напрямок їхніх духовних власних пошуків.

Візитації Харківсько-Полтавської єпархії

Харківсько-Полтавська єпархія, добре знайома Патріярхові ще з часів його священичого служіння, першою запросила до себе новообраного першоієрарха. Він прибув до Харкова саме тоді, коли тривав захист щойно зайнятого громадою Свято-Дмитрівського храму. Патріярх приїхав залізницею в неділю, 7 листопада 1993 р., й того дня правив літургію в Іоано-Богословському храмі. Увечері він очолив всеношну службу в Свято-Дмитрівській церкві, а 8 листопада відправив у ній літургію.

Це було перше храмове свято відновлюваної історичної церкви. Зібралося все єпархіяльне духовенство. Правити довелося в ледь пристосованому для богослужінь кінозалі перед вівтарем, усе ще зайнятим під кабінет головного інженера виробничих майстерень Товариства сприяння обороні України (колишній ДОСААФ). Святкове прийняття відбувалося в орендованому приміщенні: в церкві ще не було місця для зустрічі.

Саме в ці дні проходила перша сесія Харківської філії Львівської духовної семінарії. Патріярх провів заняття з семінаристами, відвідав Харківський державний університет, прочитав там лекцію для студентів.

Другий візит до Харківсько-Полтавської єпархії відбувся 20-21 лютого 1994 р. Тоді «Християнський банк» захопився проєктом побудови цегляного заводу в селищі Ромодан неподалік від Миргорода. Там було орендовано земельну ділянку, і Патріярха запросили її освятити.

Ми зустрілися вранці 20 лютого в селі Глибока Балка Решетилівського району, в хаті о. Василя Крупи, де було обладнано каплицю: в селі з осени 1993 р. діяла Свято-Миколаївська парафія. Патріярх очолив там Святу Літургію, а потім, після сніданку, ми поїхали в сусіднє село Поділ, де в незавершеній будові планували відкрити каплицю.

По обіді всі разом ми прибули до Миргорода. Тоді я й познайомився з Василем Пилиповичем Третецьким – відставним офіцером, який був обраний міським головою Миргорода. Відбулася зустріч Патріярха з місцевими жителями. Ми заночували в санаторії, а наступного дня, 21 лютого, подалися на місце, виділене під цегельний завод. Ідея його побудови викликала в мешканців Ромодану, котрі потерпали від економічної кризи та безробіття, непідробний ентузіязм. На жаль, ентузіязм був передчасним: «Християнський банк» невдовзі було знищено і проєкт побудови цегляного заводу реалізувати не вдалося.

Брався мороз, у полі було вітряно. Патріярх відправив короткий чин освячення земельної ділянки під будівництво заводу, і ми поквапилися в приміщення. Патріярх зустрівся з людьми, повечеряв і ми подалися кожен у свій бік: Патріярх із киянами – у столицю, а я на машині місцевого чиновника – на потяг. Наздогнали ми потяг аж у Полтаві пізно вночі, і я під ранок приїхав до Харкова.

Утретє Патріярх прибув до Харкова на єпархіяльні збори, які проходили в суботу 5-го тижня Великого посту, 16 квітня 1994 р. Приїхав Патріярх завчасно, 13 квітня, і вже того самого дня увечері очолив відправу утрені з великим каноном прп. Андрія Критського. У Свято-Дмитрівському храмі Патріярх правив Літургію Ранішосвячених Дарів і утреню з акафістом до Пресвятої Богородиці 15 квітня, літургію в суботу й неділю (16 і 17 квітня). А всеношну службу в суботу, 16 квітня, він відправляв у Йоано-Богословському храмі. Це була дуже виснажлива, насичена програма, яку, однак, Патріярх виконував якось легко, не даючи взнаки власної втоми.

Наш тодішній титар, випускник Харківського художньо-промислового інстутиту Юрій Донцов, подбав про культурну програму. Ми організували екскурсію в Харківський художній музей, лекцію в художньо-промисловому інституті (нині - Харківська державна академія дизайну і мистецтв) та Харківському державному університеті (нині – національний імени В.Н. Каразіна). Широка ерудиція Патріярха і його тонке відчуття сакрального мистецтва захоплювали і викладачів, і студентів художньо-промислового інституту. Сам же Патріярх щасливо переживав зустрічі з близькими за духом людьми мистецтва, невтомно ділячись із ними власним досвідом і роздумами над українським іконописом, церковною архітектурою.

Відвідини Патріярхом Харкова були реґулярними аж до часу його хвороби, до 1999 р. Щороку він очолював богослужіння на храмове свято Дмитрівської парафії, 8 листопада. Ці реґулярні приїзди дуже допомагали мобілізувати парафіяльну громаду на інтенсивну підготовку храму до свята: завершення чергового етапу ремонту, облаштування нових приміщень. Для самого ж Патріярха ми могли забезпечити лише дуже скромні умови приїзду й перебування в Харкові. Жодного разу не йшлося ні про які грошові пожертви: коштів на це в нас просто не було. А Патріярх сприймав свої поїздки до Харкова за місійні. Він їздив у купейному вагоні потягу, зупинявся в приватному помешканні Ніни Немировської, а до храму його возив своїм «Москвичем» о. Віталій Зубак.

Одного разу з цим «Москвичем» трапилася аварія саме дорогою на храмове свято. Вранці 8 листопада на шляху до Свято-Дмитрівського храму, де на Патріярха вже чекала урочиста зустріч, машина раптом заглухнула біля універмагу «Харків», на Московському проспекті. О. Віталій Зубак, настоятель храму і водночас водій, мусив вибігати з машини, ловити таксі, пересаджувати туди Патріярха в рясі й білому кукулі, а сам залишився лагодити машину й прибув у власну парафію вже наприкінці служби. Іншого транспорту, крім автомобіля настоятеля, в харківської громади не було.

Коли дозволяли обставини, ми організовували виїзди Патріярха в інші громади. В Полтаві Патріярх правив літургію в каплиці на вул. Зіньківській, а потім освятив хрест пам’яти українських козаків, загиблих на полі Полтавської битви 1709 р. Доти на цьому полі стояли пам’ятники тільки російським солдатам і полеглим від їхніх рук шведам. Полтавська громада встановила скромний металевий хрест біля дороги, навпроти гранітного пам’ятника союзникам-шведам. Іншим разом ми орендували автобус і організували спільну поїздку до Слов’янська. Патріярх з цікавістю оглядав наші слобожанські краєвиди, але вони здавалися йому одноманітними порівняно з рідним Надсянням.

Можна собі уявити, якими мізерними виглядали в очах Патріярха наші громади на тлі масових пишних зустрічей у Галичині! Однак він не давав цього взнаки, а постійно повторював:

- Не лякайся, черідко мала, бо сподобалося Отцю вашому дати вам Царство (Лк. 12:32).

Патріярх у Патріярхії

Після подолання розколу й успішно проведеного Помісного собору 1997 р. Київська міська державна адміністрація передала Патріярхії УАПЦ замість захопленої семінаристами УПЦ-КП будівлі приміщення за адресою вул. Трьохсвятительська 8 а загальною площею 425,1 кв. м, про що було укладено договір Патріярхії УАПЦ з ДКП “Київжитлоспецексплуатація” № 3/0234 від 24 липня 1997 р. В перекладі звичайною мовою йшлося про чотири кімнати з торцевого східного боку Варваринських келій, що простяглися уздовж Михайлівського майдану навпроти Міністерства зовнішніх справ (колишнього ЦК комсомолу України). Іронія полягала в тому, що ці кімнати раніше належали київському управлінню в справах релігій. Крім того, кімнати знаходилися на різних поверхах, не поєднаних сходами напряму. На перший поверх можна було увійти прямо знадвору, а на другий треба було йти через приміщення Київської духовної академії і семінарії УПЦ-КП – церкви, стосунки якої з УАПЦ були часом просто ворожими. Другий поверх були спільним з духовними школами УПЦ-КП. Крім суто етичних проблем, це унеможливлювало спокійну працю адміністративного центру УАПЦ й постійне проживання в Патріярхії предстоятеля – Патріярха. Неважко зрозуміти, що, виділяючи приміщення, київська адміністрація розраховувала на швидке злиття УАПЦ з УПЦ-КП.

На відміну від більшости архиєреїв, котрі воліють жити поза єпархіяльним управлінням (я сам належу до таких), Патріярх мріяв постійно перебувати в Патріярхії, стежити за її життям, зустрічатися з відвідувачами, мати каплицю для якомога частіших богослужінь. Він із нетерпінням чекав на переїзд.

Ремонтувати приміщення взялися Святослав Заставський із батьком, Іваном Петровичем. Це було значно економніше, ніж наймати бригаду галицьких майстрів, як дехто пропонував, і виявилося набагато ефективнішим. Використовуючи мінімальні кошти, які вдавалося назбирати в Церкві, Заставські пробили бетонне перекриття між поверхами, проклали сходи, перекрили коридори між Патріярхією й школами УПЦ-КП. На першому поверсі було облаштовано каплицю, яку на пропозицію Патріярха присвятили великомученику Димитрію Солунському: адже до спорудження Михайлівського Золотоверхого собору монастир, до якого історично належало наше приміщення, називався Свято-Дмитрівським. Згодом, коли під вікнами Патріярхії почали відкривати рештки стародавньої споруди, Патріярх не відходив від вікна: він вірив, що це можуть бути фундаменти саме тієї первісної монастирської церкви, Свято-Дмитрівської. Навпроти каплиці на першому поверсі було влаштовано виставковий зал, де мали експонуватися твори сакрального мистецтва.

На другому поверсі розташувалася канцелярія, а навпроти неї, вікнами на Михайлівську площу, - патріярші покої, з’єднані з кабінетом. Унизу було обладнано санвузол. І сміх, і гріх: у перші місяці діяльности Патріярхії, доки знайшли гроші для туалетної кімнати, за потребою доводилося спускатися аж на майдан Незалежности в платний туалет... Патріярші покої були більш ніж скромними: маленька спальня з двома ліжками (Патріярхове й моє) та шафою, коридорчик і кухня, де можна було приготувати обід і поїсти. Кабінет Патріярха був досить великим. Його вдалося облаштувати завдяки ...Вікторові Ющенку. Ющенко, тоді – голова Національного банку України (1993-2000), запросив Патріярха хрестити сина Тараса, і подарував нам старі меблі, списані з Національного банку. Хто б тоді міг подумати, що з приходом Ющенка на президентську посаду так важко здобуте приміщення Патріярхії буде захоплене за потурання нового «помаранчевого» президента, а налагоджену працю канцелярії буде зруйновано!

Патріярх не міг дочекатися, коли перейде жити в Патріярхію. Досі  страшно згадувати, як 82-річний старець спинався по сяк-так покладених дошках на другий поверх, аби подивитися на роботу над обладнанням його житла й канцелярських приміщень! Ми подбали про цілодобове чергування охоронців, реґулярне готування їжі, присутність секретаря. Але Патріярх часто ламав усі етикетні умовності: сам зустрічав гостей у коридорі, водив їх до галереї сакрального мистецтва.

Реально УАПЦ і після подолання розколу лишалася відносно невеликою. Крім Львівської єпархії, де число парафій досягало 300, були ще дві досить великі єпархії, Івано-Франківська й Тернопільська, з кількома десятками громад у кожній. А в решті областей України було в кращому разі лише по декілька громад. Тим не менше, мудрий побожний старець, Патріярх Димитрій, завоював пошану в київської інтеліґенції та журналістів. Із ним охоче зустрічалися, слухали його порад, запрошували на різні культурні імпрези. Патріяршу харизму відчували й перед нею схилялися навіть люди, скептично налаштовані до УАПЦ. А вже Євген Сверстюк був його найулюбленішим співрозмовником.

Сам же Патріярх відчував відповідальність перед Богом не лише за власну паству, що належала до УАПЦ, а за весь український народ. Йому дуже боліла інформаційна блокада, створена довкола УАПЦ ще за часів Кравчука. Він намагався прорватися зі своїм словом до широкої аудиторії, застерегти й напутити її. Щоранку десь годині о 3-4 він прокидався, молився й сідав до друкарської машинки, котру перевіз зі Львова. Доки збиралися працівники Патріярхії, в нього вже було написано 3-5 сторінок машинопису. Святослав Заставський сідав до комп’ютера, набирав текст, форматував його – і за кілька днів виходила розмножена на різографі брошура з черговою бесідою. Так складався цикл «Розмови про страшне сьогодення: Послання до українського православного народу». Їх удалося видати окремою книжкою вже після упокоєння Патріярха, 2001 р. (К.: Братство УАПЦ; Світло для світу, 2001. – 228 с.).

Гострі, гранично відверті послання Патріярха в багатьох західноукраїнських священиків викликали острах і застереження. Від мене й від Святослава Заставського часом вимагали припинити їх поширювати. Мушу визнати, що мені самому багато суджень Патріярха здавалися надто консервативними. Але хіба можна було змусити мовчати людину, яка, передчуваючи наближення смерти, з болем волала до улюбленого народу, вказуючи на тривожні симптоми деґрадації, застерігаючи від моральних компромісів із силами зла!

1997-2000 рр., коли активно працювала Патріярхія, були часом президентства Леоніда Кучми, вихідця з партійної номенклатури, чужого національній ідеї і київській християнській традиції. По-своєму розуміючи стосунки з Церквою як патерналістські, адміністрація президента пробувала вплинути на Патріярха, використовуючи для цього власні методи. Так одного разу хтось із чиновників прийшов до Патріярха, радісно сповіщаючи, що той включений до списків для нагородження. Патріярх спитав:

- А хто ще є з ієрархів у цьому списку?

- Митрополит Агафангел! – відповіли йому.

А це був саме той одіозний одеський митрополит, який здобув лиху славу за часів перебування у Верховній Раді. З уст в уста переказували, як при вигуку «Коммунисты, встаём!» він підхопився з місця разом із депутатами від Комуністичної партії України. Або як у відповідь на зауваження в буфеті Верховної Ради, що він їсть у піст скоромне, кинув:

- Для прохвоста нету поста!

Етнічний росіянин, народжений у Липецькій області, владика Агафангел Савин поділяв ідеї «триєдиного російського народу» і де тільки міг, протистояв утвердженню української державности. Згодом він вороже поставився до «помаранчевої революції», яку вважав «очередной попыткой осуществить многовековое стремление протестантско-католического, масонского и безбожного Запада оторвать Украину от единства с мировым центром Православия — Москвой и втянуть ее в орбиту западных лжеценностей, сделать ее частью системы нового мирового порядка». Постійно пропаґуючи ідею другої державної мови – російської, митрополит Агафангел активно підтримав Віктора Януковича і заявляв на початку 2012 р.: «Благодарение Богу, в Украине к подлинной власти пришли здоровые силы во главе с Президентом Украины В.Ф. Януковичем. И верим надолго». В УПЦ-МП митрополит виступав лідером промосковського угруповання, протистоячи спочатку – митрополитові Філарету, а потім – владиці Володимирові Сабодану.

Почувши, що його ім’я стоятиме в списку нагороджених поряд з Агафангелом Савиним, Патріярх категорично відмовився від такої «чести».

Галицьким єпископам і багатьом священикам не подобалося критичне ставлення Патріярха до адміністрації Леоніда Кучми. Адже, протиставляючи себе нібито «прокатолицькій» місцевій владі та західноукраїнському патріотичному політикуму, лідери Львівської, Івано-Франківської й Тернопільської єпархій УАПЦ покладали надію як на свого оборонця на київську владу через її позірну прихильність до православ’я. Митрополит Андрій Абрамчук брав участь в освяченні нової президентської резиденції «Синьогора» в селі Гута Богородчанського району. Зустрічалися з Кучмою і львівський та тернопільський владики. Вони по-своєму намагалися ініціювати зближення президента з Патріярхом. Владика Макарій переказував нам із Патріярхом, що Кучма нібито йому говорив:

- Я знаю, що Патріярх сам до мене ставиться непогано. Але в нього є помічник, молодий єпископ, який і настроює його проти мене.

Щодо молодости мене як єпископа, то можна сприйняти це за комплімент. Мені вже було за сорок років, а стаж єпископського служіння був дещо більший, ніж у владик Макарія і Мефодія, та навіть ніж у Патріярха. Головне ж не це. Насправді я не тільки не настроював Патріярха проти президента, а навпаки, шукав шляхи порозуміння з владою. Патріярх був безкомпроміснішим за мене.

Він довго домагався зустрічі з Кучмою, наївно вірячи, що зможе переконати президента в перебігу особистої розмови змінити його ставлення до УАПЦ й відмовитися від фактичної дискримінації нашої Церкви. Припускаю, що сподівався Патріярх і вказати на ті тенденції державної політики, які йому здавалися несумісними з християнською мораллю. Але ініціятиви Патріярха лишалися без відповіді. Аж ось з початком передвиборчої кампанії (президент мав переобиратися 31 жовтня 1999 р.; за кілька місяців до цього трагічно загинув В’ячеслав Чорновіл) з президентської адміністрації надійшло повідомлення, що президент готовий запросити Патріярха на зустріч.

У Патріярха це викликало обурення. Досі відмовляючи йому в зустрічі, президент хоче використати його для передвиборчої акції?! І коли я вчергове приїхав до Києва, Патріярх задоволено вручив мені чернетку свого листа-відповіді.

Як же він відшмагав у цьому листі Кучму! Як гостро й безапеляційно вказав на прогріхи його президентства! Це було влучне звинувачення, особливо болюче напередодні виборі. Можна собі уявити, яку реакцію воно могло б викликати в амбітного адресата, коли б лист потрапив йому до рук.

Я ублагав Патріярха дозволити мені відредаґувати лист. Патріярх погодився, і я спробував, зберігаючи сам пафос листа і його головну думку, пом’якшити формулювання й надати текстові більш дипломатичної форми. Так з’явився «Меморандум Президентові України Леоніду Кучмі в справах церковного життя України протягом 1995-1998 рр.». Згадавши про ганебний розгір похорону «колишнього архиєрея УАПЦ» Володимира Романюка, Патріярх визнав його за «знак релігійної політики Вашої адміністрації - політики праґматичної, а часто дискримінаційної». Дуже жорстко оцінюються в ньому провали релігійної політики, зокрема, декларовані акції об’єднання Церков політиками, «що вважають Церкву лише видовищною і прибутковою інституцією, впливовою для частини електорату, це тільки віддаляє перспективу об’єднання. Шлях Церков до єдності пролягає через усвідомлення ними своєї ідентичности, унікальности їхньої місії в сучасному світі, через духовне дозрівання й власне очищення. Держава може сприяти цьому процесові. Але виходить інакше: вона потурає ділкам від релігії, кар’єристам, відвертим чорносотенцям, котрі знайшли в церковних структурах ефективну заміну занепалих партійних структур. Атмосфера безкарности породжує в цих середовищах великомасштабних шахраїв і енерґійних політиканів, котрі вщент руйнують здавна властивий українцям авторитет духовної особи, авторитет Церкви Христової». Говорилося в «Меморандумі» про утримання держави від правної реабілітації УАПЦ, відмову від повернення храмів, передачу Михайлівського Золотоверхого монастиря, спершу переданого УАПЦ, іншій конфесії, заборону катехизації в школах і капеланства у війську, невизнання богослов’я за наукову дисципліну, інформаційну блокаду УАПЦ.

Патріярх не відмовлявся від пропонованої зустрічі. Але він заявляв: «Розуміючи, що тепер будь-які контакти з кандидатами на президентських виборах 1999 р. можуть бути використані лише з метою передвиборчої боротьби, вважаю за доречне відкласти нашу зустріч до закінчення виборів, а вже тоді провести її між нами обома, незалежно від того, чи станете Ви президентом на наступний термін».

Ясна річ, «Меморандум» не сприяв зближенню УАПЦ з президентом. Можливо, і його поставили в оточенні Леоніда Кучми на мій карб. Але якихось неґативних наслідків послання Патріярхія на собі не відчула. Ми зберегли коректні стосунки з Держкомрелігій України; Патріярх продовжив працювати у створеній наприкінці 1996 р. Всеукраїнській раді церков і релігійних організацій; УАПЦ надалі здійснювала своє служіння в сформованому в попередні роки суспільному секторі.

Поїздка в США

Наприкінці 1998 р. до Патріярхії звернулося керівництво УПЦ в США з запрошенням предстоятелеві УАПЦ прибути для зустрічі в духовний центр цієї Церкви – Савт Бавнд Брук (South Bound Brook), у штаті Нью-Джерсі. Патріярхові 15 грудня виповнювалося 83 роки. Він почував себе заслабким для цієї поїздки й запропонував відправити мене самого. Патріярхову пропозицію м’яко відхилили й наполегливо просили особисто прибути до США.

І ось ми вирушили за океан. Політ до США проходив без особливих пригод. До сивобородого старця ставилися з повагою, а він тримався досить бадьоро, хоча кількагодинний трансатлантичний переліт було важко витримати. Не розуміючи англійської мови, Патріярх з цікавістю дивився фільм «The Parent Trap» («Пастка для батьків», 1998), розпитуючи мене про його зміст. Він сам був людиною сентиментальною, легко розчулювався, за що Патріярх Мстислав прозвав його «плаксивим патріярхом». Відтак же й сентиментальна сімейна комедія йому не могла не сподобатися.

Стюардеса літака, яким ми летіли з Франкфурта до Нью-Йорка, слов’янських мов не знала. Коли вона провозила повз нас візочок із напоями, Патріярх попросив напитися. Почувши «води», дівчина з подивом поглянула на білого як сніг дідуся, але відкоркувала пляшку горілки з написом «Vodka» і почала наливати до склянки. Добре, що я помітив цю розмову й уточнив, що йдеться про «water», а не водку...

В аеропорту нас зустріли священики, відвезли до Савт Бавнд Бруку й поселили в мотелі в сусідньому містечку Самервил. В номері було дві кімнати й їдальня з електроплитою та холодильником, які нам дуже придалися. За наполяганням американських владик ми прибули за пару днів до нового року, і, хоча в США новий рік зустрічають менш масштабно, ніж в Україні, всі були зайняті власними справами. Нам залишили продукти, й готувати довелося самотужки.

Невдовзі після поселення до нас завітав архиєпископ Антоній Щерба. Він дуже тепло привітався і відразу вивів розмову на тему Філарета, наголошуючи, що законним патріярхом УАПЦ є саме Димитрій. Я зрозумів, що наше запрошення мало урівноважити недавній приїзд до США предстоятеля УПЦ-КП, під юрисдикцію котрого спробували перейти деякі північноамериканські громади.

Ми відвідали консисторію, поспілкувалися з її працівниками, насамперед же з архиєпископом Антонієм, головою консисторії. Владика був надзвичайно гостинний і відкритий у спілкуванні. Він запросив нас на обід до ресторану, де я вперше покуштував чудового лангуста. Ми оглянули історичний будинок Фішера, де 1776 р. зачитувалася Декларація незалежности, помолилися в каплиці семінарії Святої Софії, де мені подарували англомовний служебник Антіохійської Православної Церкви, використаний нами згодом як одне з джерел при редаґуванні «Літургікону» (2005). В неділю, 3 січня, ми молилися за літургією в меморіяльній церкві апостола Андрія Первозваного. Богослужіння очолив владика Антоній; нам із Патріярхом надали можливість сказати по кілька слів до парафіян.

В останній день 1997 р. ми відвідали Нью-Йорк. Трохи пройшли по вулицях, побували в офісі Вільної української академії наук, українському музеї. Звичайно, вийшли на Таймс-сквер, де невдовзі п’ятитонна куля часу мала спускатися з 23-метрового флагштоку, знаменуючи кінець 1998 р. Патріярха, а ще більше нас, його супровід, зацікавив напис «Peter Jarema Funeral Home» - чи це не фірма якогось родича львівських Ярем? Патріярх запевнив, що ні, але все ж сфотографувався на тлі реклами його однофамільця.

Місто готувалося до новорічного вечора. Гудзонів тунель та інші вузькі місця в транспортному сполученні ледве вправлялися з рухом, повсюди виникали корки, і наш провідник, о. Юрій Сівко, поквапився вибратися з міста до смерку. Новий рік ми зустрічали з Патріярхом удвох. Випили навіть трохи вина. Наступного дня о. Нестор Коваль, настоятель Свято-Михайлівської парафії в Скрентоні, збирався звозити нас через Скелясті гори до Василя Барки. Але за ніч упав сніг, трохи похолодало. Мабуть, в Україні на це не дуже звернули б увагу, але в США дороги спорожніли, і наша поїздка зірвалася. Цілий день 1 січня ми провели в мотелі. Дивилися телевізор (тоді саме в Європейському союзі запровадили нову валюту, євро), поралися з готуванням їжі. Розчулений Патріярх все промовляв:

- Владико, Ви так мене доглядаєте, як рідна мати!

Було ніяково, але приємно.

Вже з наступного дня почалися зустрічі й перемовини. До Савт Бавнд Бруку прибув митрополит Константин; пройшло засідання консисторії, на яке запросили і нас із Патріярхом. Патріярх ані слова не говорив про матеріяльні потреби, наполягав лише на одному: УПЦ в США може допомогти в канонічному визнанні УАПЦ, виступаючи посередницею в стосунках із Вселенським Патріярхатом.

До нашого номеру завітав на розмову митрополит Білоруської Автокефальної Православної Церкви Ізяслав Бруцький (1984-2007); приходили друзі з ОУН (б), що належали до УПЦ в США й були занепокоєні тенденцією на відрив від церковного життя в Україні, поміченою ними в своїй церкві.

Назад летіли ми також через Франкфурт. Патріярх виглядав змученим тижневим перебуванням у готелі й багатогодинним перельотом. У величезному франкфуртському аеропорті нам треба було перейти досить далеко до виходу на свій рейс. Раптом Патріярх почав важко дихати й зупинився. До літака на Київ лишалося вже небагато часу, а він якось винувато зізнався:

- Владико, я не можу йти...

От тоді я по-справжньому злякався. Що робити? А коли Патріярхові стане гірше? Муситимемо залишитися тут – а де лікуватися?  І як потім дістатися додому: адже квитки на свій рейс пропадуть. Сотня думок промайнула, доки Патріярх, трохи віддихавшись, рушив далі.

Ми таки встигли на свій рейс і прибули до Києва вчасно. В аеропорту нас зустрічав Святослав Заставський. Я того самого дня подався до Харкова на святкування Різдва, а Патріярх лишився в Києві, відправив різдвяну Службу Божу й аж тоді виїхав до Львова, до рідні. Але стан його не поліпшувався.

Важкий 1999 рік

Поїздка до США, на яку Патріярх покладав так багато надій, коштувала йому надто багато. «Джет леґ» (хворобливий стан від зміни часового поясу), побутові невигоди в мотелі, довгі години перельоту, переживання – все це зібралося докупи й важко вдарило по здоров’ю Патріярха. До Львова на різдвяні свята його везли санітарною машиною.

Перехворівши після польоту, Патріярх підвівся з ліжка, але тут на нього навалилися нові проблеми. Патріярха засипали скаргами на одного архиєрея, який почав був спиватися. Контрольні поїздки в його єпархію підтвердили одержану інформацію. Правда, складалося враження, що автори скарг навмисне провокували ситуації, які б дискредитували їхнього архиєрея. Ну а Патріярх, повертаючись із поїздки, де бачив п’яного владику в перший тиждень Великого посту, виглядав зовсім розбитим. Він бо ж завжди мріяв і говорив про УАПЦ як «чисту Церкву», позбавлену вад казенного православ’я!

Патріярх усе довше перебував у Львові, навідувався до Києва ненадовго, лише коли вимагали обставини. Але все ж він провів три сесії Архиєрейського собору: 14 травня, 23 серпня, 4 жовтня. Найболючішою темою була проблема архиєрейського пияцтва. Вона виринала щоразу; Патріярх не витримував, залишав залу засідань і вимагав вирішити справу без нього. А владики кидалися на захист колеґи, турбуючись, чи, покаравши його, вони не викличуть прискіпливішу увагу до власних слабкостей. 22 липня і 2 вересня Патріярх видає власні укази, намагаючись відсторонити дискредитованого архиєрея. Але його укази, як і ухвали Архиєрейського собору, банально іґноруються.

Тим часом наприкінці  вересня 1999 р. до Києва прибула представницька делеґація УПЦ в США. Після консультацій із церковною владою вона привезла пораду: для розв’язання проблеми свого канонічного визнання УАПЦ в Україні має визнати своє підпорядкування митрополитові УАПЦ в діяспорі (він же, митрополит Константин, - предстоятель УПЦ в США). Передбачалося, що Патріярх на найближчому соборі складе свої повноваження, а УАПЦ, визнавши предстоятельство митрополита Константина, з 1995 р. підлеглого Вселенському Патріярхові, фактично вийде з канонічної ізоляції.

Патріярха в той час не було в Києві, але він з радістю прийняв це повідомлення. Адже мали здійснитися обидві його мрії: він звільнявся від обов’язків по управлінню УАПЦ і його Церква діставала канонічне визнання. 4 жовтня я запропонував Архиєрейському соборові ухвалу «Засадничі принципи міжцерковних і міжконфесійних стосунків Української Автокефальної Православної Церкви», прийняту одноголосно. Ухвалювалося:

1.     Доручити Патріярхії Української Автокефальної Православної Церкви здійснити заходи для підготовки відновлення єдності Української Автокефальної Православної Церкви в Україні та діаспорі.

2.     Звернутися до єпископату й Митрополичої Ради Української Автокефальної Православної Церкви в діаспорі з заявою про потребу об’єднання поділених частин Церкви.

3.     Провести в усіх єпархіях до 13 грудня 1999 р. ретельну перевірку канонічності свячень священнослужителів і подати до Патріярхії детальні відомості про дати свячень, святителів, їхню конфесійну належність на час рукоположення.

4.     Заборонити прийняття до клиру Української Автокефальної Православної Церкви осіб, що прийняли рукоположення відлучених від Церкви, позбавлених сану, підданих анафемі.

5.     Попередити священнослужителів і мирян Української Автокефальної Православної Церкви про канонічні покарання за співслужіння або спільну молитву з особами, відлученими від Церкви, позбавленими сану, підданими анафемі.

У посланні до УПЦ в США, зокрема, писалося:

Архиєрейський Собор Української Автокефальної Православної Церкви в Україні, що проходить у Богом береженому Києві в день пам’яти свт. Димитрія Ростовського, 4 жовтня 1999 р.,  від імени клиру й мирян Української Автокефальної Православної Церкви в Україні засвідчує збереження в православній спільноті України усвідомлення себе єдиною Помісною Церквою з Українською Автокефальною Православною Церквою в діяспорі. Віримо, що нашими поєднаними зусиллями ми зможемо досягти відновлення єдности української православної спільноти в світі згідно з заповітом блаженної пам’яти Патріярха Мстислава.

Архиєрейський Собор складає вдячність єпископатові, клирові й мирянам Української Автокефальної Православної Церкви в діяспорі, Української Православної Церкви в США за невтомні зусилля для допомоги у відродженні Церкви Христової в Україні та налагодження в ній канонічного церковного життя. Зустріч Вашої делеґації з Його Всесвятістю Варфоломеєм, Архиєпископом Константинополя-Нового Риму і Вселенським Патріярхом, що відбулася 23-24 вересня 1999 р., може стати початком нової доби в історії нашої Помісної Церкви в світі, і ми готові докласти необхідних зусиль у реалізації досягнутих домовленостей.

Патріярх уперше за своє служіння не приїхав до Свято-Дмитрівської церкви Харкова на її храмове свято, 8 листопада. Він викликав мене до Києва на 1 грудня. Патріярх приїхав зі Львова цілком знесиленим. З потягу його зносили буквально на руках. Але він зібрав свої останні сили, щоб визначитися: що ж буде далі?

У розмові, котра відбулася в Патріярхії, брали ще участь о. Юрій Бойко та Євген Сверстюк – люди, яких Патріярх шанував і яким довіряв. Патріярх поділився своїми критичними думками про стан УАПЦ, зокрема, низький моральний і духовний стан єпископату. Він питав у нас і в себе: як зберегти УАПЦ після його смерти? Тоді я нагадав про пропозиції УПЦ в США, схвалені нашим Архиєрейським собором. Після недовгого обговорення Патріярх підготував свій заповіт, який того самого дня було передруковано в трьох примірниках. Патріярх підписав кожен примірник, сховав їх у три різні конверти, а я вже поклав їх у три різні сейфи: два в Києві, один у Харкові. Досвід привчив мене перестерігатися перед небезпеками. Небезпеки ж бачилися з боку російської аґентури, президентської адміністрації, власного нестійкого єпископату. Хисткости позицій УПЦ в США я ніяк не міг передбачити...

Ось текст заповіту:

Наша Церква відродилася в Україні 19 серпня 1989 р. як частина УАПЦ в діяспорі, визнаючи своїм предстоятелем митрополита УАПЦ в діяспорі й УПЦ в США блаженнішого Мстислава. На Помісному Соборі 5-6 червня 1990 р. ми обрали блаженнішого митрополита Мстислава предстоятелем нашої Церкви. Тимчасовий розрив з УАПЦ в діяспорі та УПЦ в США є на совісті організаторів «об’єднання» 25 червня 1992 р. та архиєпископа Петра Петруся. Богу дякувати, ми змогли наприкінці 1998 – на початку 1999 р. стати на шлях відновлення нашої єдности.

В разі мого відходу від керівництва Українською Автокефальною Православною Церквою прошу лишатися на цьому шляху й не проводити жодних соборів самостійно, без участи діяспорної частини нашої Церкви. Благословляю після мене поминати блаженнішого митрополита Костянтина, предстоятеля УАПЦ в діяспорі та УПЦ в США, наступника Святішого Патріярха Мстислава, як предстоятеля нашої Помісної Церкви, єдиної в усьому світі.

Прошу собор українських православних єпископів у діяспорі під омофором Всесвятішого Вселенського Патріярха Варфоломея продовжити працю над творенням єдиної Помісної Української Православної Церкви в канонічній єдності зі Вселенським Патріярхом.

Єпархії Української Автокефальної Православної Церкви в Україні благословляю визнати над собою юрисдикцію Блаженнішого митрополита УАПЦ в діяспорі та УПЦ в США Костянтина і під канонічним проводом Його Блаженства та під управлінням Патріярхії здійснювати апостольське служіння в дусі заповіту нашого Великого Патріярха Мстислава, який ще 1990 р. проголосив об’єднання владик УАПЦ в Україні та в діяспорі у єдиний Архиєрейський Собор.

Патріярх уже не повернувся до Києва. Але ще за кілька днів до смерти він зібрав у своїй львівській хаті на Яловці Патріяршу Раду. Несподівано для мене він запропонував документ, яким фактично передавав мені всі свої повноваження по управлінню УАПЦ. О. Ігор Курпіта поквапився делікатно відхилити  пропозиції Патріярха. Я також був проти, мотивуючи це невідповідністю пропозицій статутові УАПЦ й власною неготовністю приймати такі широкі повноваження. Патріярх був розчарований. Він гарячковито шукав виходу, але, не звиклий пристосовуватися до життєвих реалій, не міг його знайти.

 

Comments