Статті‎ > ‎

Передмова до монографії "Києво-Печерський патерик..."

Мені шалено пощастило з науковим керівником кандидатської дисертації. Завідувачем кафедри історії української літератури Харківського державного університету, що носив тоді ім’я О.М. Горького, і єдиним професором на кафедрі була Зінаїда Сергіївна Голубєва (1924-2011). Вона спеціялізувалася з т. зв. «радянської» літератури і виділялася з-поміж колег-«радяністів», котрі зазвичай паразитували на партійній кон’юнктурі й компенсували брак наукової методології комуністичною патетикою, достатньою літературознавчою компетентністю й людською порядністю. Протягом 1970-1980-хх рр. керувала аспірантами й пошукачами на кафедрі тільки проф. Голубєва й усі дисертації зосереджувалися довкола «радянської» пробематики.

Зінаїда Сергіївна не вельми хотіла запрошувати мене працювати на кафедру: вона воліла бачити поряд однодумців. У мені ж вона відчувала опонента й ідейно чужу людину. Можливо, відіграли роль і доноси в КГБ, які мусили розглядати на факультеті, коли я вчився на третьому курсі (1976-1977). Але на початку 1981 року з огляду на термінову потребу викладача історії української літератури й наполягання колег проф. Голубєва запросила на цю посаду мене, недавнього (1979) випускника українського відділення філологічного факультету.

Відразу постала проблема вибору теми для дисертації. Я заявив, що хотів би займатися давньою літературою: це відповідало моїм надійно прихованим релігійним переконанням і прагненню ближче знайомитися з національною християнською культурою, а також мотивувалося невеличким досвідом дослідницької праці (дипломну роботу я писав про Івана Франка як дослідника давньої української літератури). І я завжди з вдячністю згадуватиму, що саме проф. Голубєва запропонувала шукати керівника в київському Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка. Там її знали, поважали, вона була членом спеціялізованої ради з захисту докторських дисертацій. Зрозуміла річ, Зінаїда Сергіївна мала чимало друзів серед ровесників і однодумців.

З Києва професор привезла кілька запропонованих на вибір медієвістичних тем. Не пригадую інших, бо я відразу обрав тему «Києво-Печерський патерик в історико-літературному процесі кінця XVI – початку XVIII ст. на Україні». Ця тема здалася мені ідеальним шансом сполучити академічне дослідження науково вагомої проблеми з християнською самоосвітою. Досвід цього я вже мав: праця над дипломною роботою дозволила відкрито читати в бібліотеці Святе Письмо в українському перекладі, деякі церковні видання, яких би в іншому випадку студентові ніколи не видали.

Отже, вибір було здійснено. Тепер поставала проблема наукового керівника.  Проф. Голубєва домовилася була з одним своїм колегою про його керівництво. Цей науковець справді починав як медієвіст, але в роки активізації комуністичної пропаґанди на чолі з «сірим кардиналом Кремля» Михайлом Сусловим він переорієнтувався на «контрпропаґандистські теми»: боротьбу з примарами «українського буржуазного націоналізму» й антикомунізму.

Та кажу ж, мені неймовірно пощастило. Саме тоді, прагнучи протиставити 1000-літньому ювілеєві Володимирового хрещення адекватну за історико-культурним значенням подію, совєтських режим випродукував ідею «1500-річного ювілею Києва». Як велося за комуни, під цей захід було сплановано не лише масові громадські акції, а й наукові програми. Тоді то й відновив свою працю закритий за Микити Шамоти відділ давньої української літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка. До відділу повернулися науковці, переведені раніше на інші посади й змушені змінити сферу своїх досліджень. Одним із цих науковців був Володимир Іванович Крекотень (1929-1995) – академічного складу дослідник, у якому глибока інтеліґентність сполучалася з високою науковою відповідальністю та гранично можливою для совєтських часів ідеологічною незаанґажованістю. При цьому Володимир Іванович був людиною абсолютно патріотичною, мав тонке почуття гумору, по-батьківському бережно ставився до своїх учнів: Миколи Сулими, Ганни Павленко. До числа цих учнів приєднався і я.

Ранні редакції Києво-Печерського патерика все ще належали до фактично забороненої для українських дослідників сфери. Після розгрому Всеукраїнської Академії наук 1929-1934 рр. дослідження книжності княжої доби як ранньої епохи української історії загрожували звинуваченням у націоналізмі: Київська Русь офіційно визнавалася за «колиску трьох братніх народів – російського, українського та білоруського», а неофіційно включалася до суто російського історичного контексту. Можливо, коли затверджувалися орієнтовні теми кандидатських дисертацій, включення до числа дозволених об’єктів дослідження київських версій Києво-Печерського патерика XVII ст. мотивувалося ідеєю продовження спільних східнослов’янських книжних традицій? В усякому разі, мені пощастило і в цьому, бо важко знайти тексти, котрі б яскравіше засвідчували тяглість самобутньої української церковної традиції, її трансформацію в культурному контексті епохи Бароко та міжнародні впливи, ніж пізні редакції Києво-Печерського патерика. А їхня доля ж ще (про що, звісна річ, не підзрювали совєтські цензори!) виразно засвідчує згубну дію російської колоніяльної політики на нашу культуру – насамперед культуру духовну...

Доки я працював над дисертацією, один за одним померли три генеральні секретарі ЦК КПСС: Леонід Брежнєв (1982), Юрій Андропов (1984), Костянтин Черненко (1985), сталася аварія на Чорнобильській АЕС (1986) і в СССР почалася «перестройка». Істотних змін режиму ще не було помітно, але декларована Михайлом Горбачовим гласність звільнила літературознавців від деяких найбільш карикатурних форм запобігливої риторики. Коли справа дійшла до захисту (15 квітня 1987 р.), старші колеги заздрили мені, бо я вже не мав раз у раз посилатися на праці товариша Брежнєва на кшталт «Малої землі» або «Цілини». Правда, реверанси в бік панівної ідеології все ще були обов’язковими, і довелося кілька разів згадати і Леніна, і Маркса з Енґельсом (чи, може, самого Енґельса?). І хоч як би кортіло тепер позбутися цих атавізмів, я свідомо вирішив зберегти автентичний текст, аби не втрачати атмосфери перехідної доби, в яку готувалася й видавалася книжка про Києво-Печерський патерик.

Працюючи з повним викладацьким навантаженням у Харкові – понад 1000 годин на рік! - я щомісяця мав консультації з науковим керівником в Інституті літератури. Володимир Іванович надзвичайно ретельно вичитував текст, дуже скрупульозно правив стиль, ні в чому не нав’язуючи своїх оцінок і підходів до тексту. При цьому він дуже делікатно й переконливо навчав мене культури текстологічного дослідження, правил упорядкування наукового апарату. А потім, коли відбувся захист дисертації, він подбав про публікацію тексту.

Праця над дисертацією, а потім і над монографією змушувала на кожному кроці стикатися з фундаментальною проблемою тогочасного українського літературознавства: його атавістичною методологією. Річ не тільки в реліктах «вульгарного соціологізму», котрий наснажував публікації з історії літератури XVI-XVIII ст. антикатолицькою й антипольською демагогією. Національна філологічна наука, а надто її українознавчий сеґмент, лишалася на узбіччі творчого пошуку навіть у вимірах СССР. Популяризація наукових ідей Михайла Бахтіна й Володимира Проппа, резонансні Літні школи зі вторинних моделюючих систем та випуски «Трудов по знаковым системам» - усе це найменшою мірою зачіпало академічні й університетські середовища УССР. Наукові дослідження лишалися переважно описовими й нерідко зводилися до ідейно-тематичного аналізу тексту.

На щастя, одним із осередків Тартусько-московської семіотичної школи став Інститут слов’янознавства і балканістики в Москві. Видані цим інститутом збірники «Славянское барокко» (1979) та «Барокко в славянских культурах» (1982) стали для мене орієнтиром у пошуку нових підходів до наших ранньомодерних текстів. А знайомство з Людмилою Олександрівною Софроновою (1941-2013) відкрило постійний канал для безпосереднього знайомства з працею російських славістів. Хоча треба зазначити, що найбільш вагому допомогу надав у праці над текстами методологічний досвід польських науковців: Януша Тазбіра, Януша Пельца, Чеслава Гернаса. Добре, що я ще студентом навчився читати по-польському, а після обрання папою римським Івана Павла ІІ (1978) та утворення «Солідарности» (1980) став дуже активно користуватися польськими інформаційними джерелами, доступними в СССР. Це дозволило без особливих проблем стежити за виданням «Studia Staropolskie» та читати праці дослідників польського бароко, а також польські переклади класичної праці Андре Андяла «Світ слов’янського бароко» (1961; переклад 1972) та західноєвропейських і американських науковців. Правда, цим займатися доводилося в Києві: до харківських бібліотек сучасні зарубіжні видання не доходили.

Та й у Києві можна було знайти далеко не все. Я знав про існування книги Миколи Глобенка «Paterikon» Сильвестра Косова» (1956), але дістати її не зміг і добре що хоча б згадав її в монографії. Що говорити, навіть «Історію української літератури від початків до доби реалізму» Дмитра Чижевського (1956) я зміг одержати лише в Бібліотеці Леніна в Москві, та й то не в паперовому варіянті, а на мікроплівці!

Тут доречно нагадати ще одне. В 1970-1980-і рр. дисертації писалися в СССР лише російською мовою. Навіть коли це були дисертації з українознавчих дисциплін. Монографія ж готувалася, зрозуміла річ, українською мовою. Це стимулювало ґрунтовну переробку й доповнення тексту – не менш як на дві третини. Оскільки ж підготовка монографії припала на початок реальних змін у підсовєтській Україні (1987-1990), то я вже міг дозволити собі бути сміливішим, аніж у кандидатській дисертації.

Протягом чверті століття після видання пропонованої монографії відбувається поступове входження аналізованих у ній текстів у сучасний науковий і літературний дискурс. Друга Касіянівська редакція Києво-Печерського патерика (1462) двічі перекладалася українською мовою й була опублікована в Києві 1998 р. (переклад Ірини Жиленко) та у Львові 2001 р. (переклад Марії Кашуби та Надії Пікулик). Так само двічі видавався переклад «Патерикону» Сильвестра Косова: о. Юрія Мицика (2007) та Наталії Сінкевич (2014). Ориґінальний текст «Патерикону» перевидавався був фототипічним способом у «Бібліотеці давньої української літератури» Гарвардського університету (том 4, 1987), а тепер ось вийшов і в Києві завдяки Наталі Сінкевич (2014). До паралельно опублікованих ориґінального й перекладного текстів «Патерикону» Сильвестра Косова Наталя Сінкевич додала ґрунтовну монографію, присвячену цій агіографічній пам’ятці. Дослідницький характер мають і передмови до видань «Патерикону» Пауліни Левін (1987) і о. Юрія Мицика (2007).

Тим часом найпопулярніша в українському читацькому середовищі слов’яноруська версія Києво-Печерського патерика, вперше опублікована 1661 р. й багато разів передруковувана в Києві й поза ним у наступні сторіччя, так і не привернула увагу дослідників. Не перевидавався її ориґінальний текст, та й перекладу не з’явилося. Що ж до редакції Йосифа Тризни, то перебування її єдиного примірника в колишній Бібліотеці імені Леніна (нині Російська державна бібліотека) в Москві створює нові перешкоди для дослідників-україністів, особливо відчутні з огляду на аґресивну політику тамтешньої влади щодо України.

Хочеться сподіватися, що перевидання пропонованої монографії нагадає науковій громадськості України про виняткову роль барокових редакцій Києво-Печерського патерика в розвитку національної культури і, ширше беручи, національного самоусвідомлення. Це зобов’язує нас до активної інкультурації пам’яток XVII ст. у сучасну реальність, болючі проблеми якої годі розв’язати без об’єктивного аналізу історичної ретроспективи. Формами такої інкультурації є публікація ориґінального тексту в паперовому й електронному вигляді, переклади пам’яток сучасною українською мовою, нове наукове прочитання тексту з використанням модерних методологій. Осягнення мови барокової літератури, адекватне прочитання та наукова інтерпретація пам’яток доби свт. Петра Могили – це не відірвані від життя академічні вправи, а конче необхідні засоби збереження тяглости національної традиції та свідомости власної тотожности як частини цивілізаційного простору України – правної спадкоємниці «святої Руси» рівноапостольних князів і преподобних києво-печерських угодників. Нерозривність цієї духовної спадкоємности дуже тонко відчували і сам митрополит Петро Могила, і його оточення. Маніфестацією цієї спадкоємности й стали свого часу ранньомодерні редакції Києво-Печерського патерика.

архиєпископ Ігор (1987 року – Юрій) Ісіченко

Comments