1. Становлення та розвиток української літератури в добу Середньовіччя та Ренесансу


1.   Обсяг поняття «українська література» в середні віки та епоху Відродження

Неорії слабші.

Спочатку назва «Русь» застосовувалася щодо племени полян і його країни довкола Києва. З поширенням Київської держави назва поширилася на всю українську землю. Окремий представник народу Руси називався «русин» (у «Слові о полку Ігоревім» - русич). Галичина називалася Руським воєводством. Чужинці (напр. Павло з Алеппо) називають Україну Руссю, а українців русинами на відміну від Московії та її мешканців - московитів, москвинів або москалів.

В XIV ст. (1335 р.) з’являєтся термін Мала Русь. Константинопольський Патріярхат для розрізнення двох митрополій, що виникли в Україні, почав вживати назву «Megalh Rwsia» та «Mikra Rwsia». Здобувши під свою владу Гетьманщину, московський цар Олексій Михайлович використовує стару термінологію й приймає 1654 р. титул «царя Великої і Малої Росії».

Етнонім «Русь» побутує протягом усієї епохи Середньовіччя й Ренесансу. В часи Ренесансу доповнюється поетичними поняттями  «Россія», «Роксоланія», «Сарматія».

Але в епоху Середньовіччя починає вживатися слово «Україна» для позначення пограниччя, окраїни, прикордонної країни. Ширше - останнього слов’янського народу на південному сході Європи. Перший зафіксований випадок вживання цієї назви - Київський літопис, літописна стаття за 1187 р.: «У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався... За ним же Україна багато тужила». Тут ідеться про прикордонну Переяславську землю. В тому ж літописі під 1189 р. згадується про князя Ростислава Берладника, що зі Смоленська «приїхав же він до України Галицької, і взяв два городи галицькі». Тут мається на увазі подністрянське Пониззя. В Галицько-Волинському літописі вживання слів «Україна», «украйняни» зафіксовано під 1213, 1268, 1280, 1282 рр.

В епоху Ренесансу з її увагою до території пограниччя культур слово «Україна» дещо розширює свій зміст, починає позначати країну або державу, заселену українцями, далекий край на межі християнської цивілізації, вільну землю.

Русь – поняття, що в Середні Віки й епоху Відродження вживалося як синонім сучасного поняття Україна.

Роль літературної мови виконує сакральна (літургійна) мова. Це мова - церковнослов’янська («слов’яноруська»). Згодом внаслідок її синтезу з живою говірною мовою з’являється книжна українська. Вона не мала певної норми аж до ХІХ ст. Побутує в багатьох версіях, називаючись «простою» або «руською» мовою.

З кінця XIV ст. поширюється латинська мова як літургійна мова Західної Церкви, а також мова міжнародного спілкування. В епоху Ренесансу вона набуває ролі однієї з літературних мов України.

 

 

Довідка:

Церковнослов’янська мова з’явилася внаслідок місії свв.Кирила і Мефодія. Костянтин-Кирило (826-869 рр.) і Мефодій (820-885 рр.) народилися й провели дитинство в м.Солуні, столиці Македонії, населення якої складали греки й слов’яни. Після смерті батька, коли Костянтинові виповнилося 14 років, він прибув до двору імператора Михаїла. Костянтин вивчав граматику, діялектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, «Гомера й усі інші еллінські мистецтва». Обрав собі місце патріяршого бібліотекаря. На рік віддалився до самотнього монастиря, а потім повернувся й викладав філософію.

На початку 50-х рр. VIII ст. Костянтин вирушає в Болгарію на річку Брегальницю, де навертає багатьох болгарів. Чи не там починає працювати над створенням слов’янської азбуки. Тоді ж їде до Сирії, де бере участь у богословських диспутах із мусульманськими вченими. По поверненні проводить кілька років у монастирі на горі Олімп разом із братом Мефодієм. Брат залишив військову службу, в якій перебував з молодості, в т.ч. десять років керуючи областю в Болгарії, і перебував у тихому монастирі.

На межі 60-х рр. VIII ст. відбувається третя місійна подорож св.Кирила: Дорогою до хозарів Костянтин зупинився в Херсонесі (Корсуні), де вдосконалював знання гебрейської мови, вживаної освіченою хозарською аристократією. Тут же знаходить мощі сщмч.Климента, папи римського. Зустрівши людину, котра говорила руською мовою, Костянтин здивувався подібності мови до поширеної в Солуні, вивчив її й почав говорити по-українському. Житіє рівноап.Кирила стверджує, що там же він виявив Євангеліє та Псалтир, «роусьскими писмены писано» (у двох списках з 23 - «роушкими»). До хозарського кагана Кирило пливе кораблем. Там він одержав перемогу в дискусії з юдеями й магометанами.

Мефодій напевне не брав участі в подорожі. Він, як свідчать деякі джерела, в цей час перебував у болгарського царя Бориса, готуючи його до хрещення. Патріярх запропонував Мефодієві сан архиєпископа. Але той знов обрав посаду настоятеля невеликого монастиря Поліхрон на азійському березі Мармурового моря неподалік від гори Олімп.

Наприкінці 862 р. дро імператора прибули посли моравського князя Ростислава. Вони просили надіслати до Моравії місіонерів, здатних проповідувати зрозумілою для слов’ян мовою. Імператор Михаїл і патріярх Фотій з радістю прийняли запрошення й направили до Моравії Кирила Філософа та його брата Мефодія.

Для місійного служіння Кирило винаходить слов’янське письмо та за допомогою брата перекладає слов’янською мовою головні богослужбові книги - Євангеліє, Апостол (святкові) та Псалтир і окремі місця з богослужінь. «Тогда сложи письмены и началъ бесhdu писати eвангельскую», «Тuтъ явилъ Богъ Философу славянскiя книги, и тотчасъ uстроивъ письмена и бесhdu составивъ, поhхалъ въ Моравiю». Дослідники вважають, що визначуваний житієм термін кілька місяців є закоротким. Припускають, що Кирило мав почати працю над розробкою слов’янської абетки після першої ж, болгарської місії. Чорноризець Храбр наводить дату винайдення слов’янського письма - 855 р. Очевидно, це власне рік перебування в болгарів і початку праці. Але інші дослідники віддають перевагу датуванню винайдення абетки 863 роком, роком початку моравської місії.

Чорноризець Храбр у своєму «Сказанні про письмена» так зображує механізми винайдення нового письма: «Прєждєе убо словєнє нє имху книгъ, но чротами и рhзами чєтєху и гатааху, погани суще. Крестивше же ся, римсками и греческымі писмены нуждаахуся (писати) словєнску речь безъ устроєніа... И тако бhшу много лhта. Потом же члколюбецъ Богъ... посла имь стго Константина Философа, нарицаємаго Кирила, мужа праведна и истинна, и сътвори имь лл писмена и осмь, ова убо по чину гръчьскыхъ писменъ, ова же по словhнстhи рhчи» .

Таким чином, здавна використовувалися якісь примітивні знаки рунічного типу для рахунку, ворожіння, позначення особистої та племінної власности, для календарних дат. Після прийняття християнства слов’яни почали використовувати добре їм відомі літери латинської або грецької абетки. Таке використання тривало протягом довгого часу. Але ті літери неточно передавали фонетику слов’янської мови. У грецькій мові не було спеціяльних літер для звуків [б], [ж], [з], [ц], [ч], [ш], [у]. Напевне, ці абетки поповнювалися спеціяльно винайденими літерами для позначення ориґінальних звуків і звукосполучень. Очевидно, таким чином були написані і виявлені Кирилом-Костянтином у Корсуні Євангеліє та Псалтир: грецькими літерами українською мовою. Знайомство з цим досвідом пояснює причини швидкого винайдення св.Кирилом слов’янської абетки.

Тим не менше св.Кирило провів величезну філологічну працю. Адже книги, знайдені в Корсуні, писалися по-українському, переклади ж виконувалися мовою, наближеною до македонсько-болгарської. Крім того, попри пристосування грецької абетки до своєрідної слов’янської фонетики, стихійне пристосування не могло досягти тієї повноти й систематичности, котрими відзначаються і кирилиця, і глаголиця. Позначилася ґрунтовна освіта Костянтина, знання ним грецької, латинської, гебрейської, арабської та слов’янської мов, досконале вивчення граматики.

Влітку 863 р. Костянтин і Мефодій після тривалої й важкої подорожі прибули до столиці Моравії Велеграду. Князь Ростислав прийняв їх з радістю, захоплено зустрівши слов’янську абетку й книги. За джерелами, що збереглися, князь цей був людиною обережною, мудрою, відважною та сміливою. Народ любив його. Все своє життя він боровся проти ґерманців за незалежність Моравії.

Солунські брати запроваджують у Велеграді й моравських селах богослужіння слов’янською мовою, навчають учнів слов’янської абетки й церковних служб слов’янською мовою. Продовжують при цьому перекладати церковні книги. Латинське духівництво звинувачує Костянтина й Мефоді в єресі, стверджуючи, що тільки трьома мовами - грецькою, латинською та гебрейською - годиться відправляти богослужіння.

Костянтин і Мефодій у середині 866 р. вирушають з Велеграда, везучи з собою мощі сщмч.Климента, папи римського, котрі Костянтин завжди возив із собою. Брати заїхали до столиці Паннонії. Князь Коцел, нерішуча, але чесна, освічена й миролюбна людина, вивчився слов’янської грамоти й відіслав із братами для навчання й рукоположення бл.50 учнів.

Далі брати прибули до Венеції. Місцеве духівництво зустріло їх недоброзичливо. Але туди ж надходить запрошення папи римського відвідати Рим. Папа зустрів Костянтина й Мефодія, які несли мощі сщмч.Климента, в урочистій процесії, за містом, супроводжуваний духівництвом і мирянами.

Богослужіння слов’янською мовою й літургійні книги приймаються під папську опіку. Книги кладуться в одній з римських церков і на них правиться Свята Літургія. В римських церквах кілька днів правиться слов’янська Служба Божа. Мефодієві дається священича хіротонія, учні висвячуються на ієреїв і дияконів.     

До князів Ростислава й Коцела папа Адріян II звертається з посланням, де підтверджує канонічність слов’янських богослужбових книг. «Аще жє кто из учителєй ваших дерзновєнно начнєтъ соблазнять васъ, порицая книги на языкh вашемъ, да будєтъ отлученъ, пока нє исправитъ ся. Такія люди суть волки, а нє овцы», - передає зміст послання автор «Житія св.Кирила Філософа».

Майже два роки брати перебували в Римі. Здоров’я Костянтина погіршувалося. На початку лютого 869 р. Костянтин почув себе зовсім зле, прийняв велику схиму з іменем Кирило, а 14 лютого помер. Його тіло поховане в Римі в церкві св.Климента.  Мефодій уже знов приїздить до Велеграду, залишивши у Візантії двох учнів - священика й диякона. Він продовжує працю перекладача й за твердженням житія перекладає все біблійні книги за винятком Маккавейських. Своїм наступником він залишив Горазда й помер 19 квітня 885 р. Папа Стефан V надсилає до Моравії леґатів, з якими передає заборону слов’янського богослужіння й визнає нечинним призначення Горазда. Учні Мефодія Горазд, Климент, Наум, Ангеларій, Лаврентій ув’язнююються й віддаються на тортури. 886 р. їх вигонять з Моравії. Слов’янські книги нищаться. 890 р. папа Стефан V пише: «Владою Бога й нашою апостольською владою ми забороняємо слов’янське богослужіння під загрозою прокляття». Бл.915 р. цю заборону повторює папа Іоан Х.

З часу вигнання сліди Горазда й Лаврентія зникають, троє ж учнів - Климент, Наум і Ангеларій - перебралися до Болгарії. 905 р. Моравія була завойована об’єднаним ґермансько-мадярським військом.

День пам’яти свв. Кирила і Мефодія, 11 (24) травня відзначається як Свято слов’янської писемности.

Літературна творчість у часи Середньовіччя осмислюється як ремесло, що належить до сфери церковного або державного життя.

 

2.   Періодизація літературного процесу

Раннє Середньовіччя

 до Х ст.

Епічний стиль

Зріле Середньовіччя

ХІ-ХІІ ст.

Монументальний стиль

Пізнє Середньовіччя

ХІІІ-пер. пол. XVI ст.

Орнаментальний стиль

Ренесанс

др. пол. XVI - XVI ст.

Синкретичний стиль

Український народ протягом Х - XVI ст. проходить дві культурно-історичні епохи: Середньовіччя та Ренесанс. Ще в XV ст. гуманісти Ренесансу поділили європейську історію на три частини: стародавню, середню й сучасну. Стародавня або антична історія Середні Віки (Maedia Aetas) концептуально виділені ними як період темряви й варварства, що відокремлював їх від античних Риму та Греції. Церква в ті віки, як вони вважали, була заражена загальною брутальністю та загниванням.

Середньовіччя починається для українців, як і для всіх європейських народів, з падінням Риму.

Довідка:

У 410 р. ґерманське плем’я вестґотів під проводом Алариха захопило й безжально розграбувало Рим. Римляни називали ґерманців, як і слов’ян, «варварами» (barbarus, від barba – борода). Внаслідок варварських завоювань Західна Римська імперія була знищена. У 476 р. інший ґерманський завойовник, Одоакр, вступив до Риму, зняв 15-річного західного імператора й відіслав імператорські реґалії до Констанитополя, заявивши, що імператор має бути один, як одне сонце в небі. Римську імперську традицію відтоді продовжує Східна Римська імперія, котру називають Візантійською.

Раннє Середньовіччя – період становлення Київської держави. Дописемний період - панування фольклору.

Дописемний період історії українців відображено в нечисленних писемних пам’ятках інших народів, у нашому фольклорі. Гіпотетичні корені українського етносу в трипільській культурі, в скіфському населенні Причорномор’я. Україна входить до культурної орбіти елліністичної цивілізації через грецькі міста-колонії, через військові конфлікти зі Східною Римською імперією, участю українців у походах на Константинополь разом із аварами, ґотами.

Довідка:

Візантійська імперія названа за іменем старої грецької колонії Візантій, на місці котрої імператор Константин Великий збудував протягом 324-330 рр. нове велике місто, якому дав назву Новий Рим (Roma Nova, Nea Rome). Популярно греки називали це місто Константинополем на честь засновника. Сусідні слов’янські народи називали це місто «Царгородом». «Цар» - скорочення назви «цісар», що є перекрученням імени імператора Юлія Цезаря (по-грецькому kaisar). І лише за часів Ренесансу вчені-гуманісти, котрі плекали моду на античність, почали називати це місто “Візантією”.

Уряд і населення імперії зі столицею Новим Римом завжди називали себе «римлянами» (ромеями). Імператор мав офіційний титул «самодержець римлян» (autokrator Romaion) або «цар римлян» (basileus Romaion). Розвиток Римської імперії з центром у Константинополі тривав до 1453 р. Імперія, зберігаючи назву Римської, набула національно грецького характеру.

Традиційний дохристиянський побут не залишав місця писемному текстові.

Державність українців виникає в дописемний, поганський період. Її сліди маємо в сюжеті про Аскольда і Дира. Але в ІХ ст. відбувається заміна старої князівської династії норманами-варягами.

Варязька легенда:

«Вигнали варягів за море, і не дали їм данини, і стали самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід, і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали. І сказали вони: "Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і рядив за угодою, по праву." Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали варягів - русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші - ґотами, - отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: "Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть-но княжити і володіти нами." І вибралося троє братів із родами своїми, і з собою всю узяли русь. І прийшли вони спершу до словен, і поставили город Ладогу. І сів у Ладозі найстарший Рюрик, а другий, Синеус, - на Білім озері, а третій, Трувор, - в Ізборську. І од тих варягів дістала назву Руська земля» (Повість временних літ, 862 рік).

Швидким темпом провадиться об’єднання українських, а з ними і неукраїнських племен Східньої Европи в велику державу під владою варязьких князів із столицею в Києві. Цій державі засвоюється назва «Русь». Конґломерат племен спершу об’єднувала тільки влада князя. В будуванні держави князі спиралися на дружину, переважно варязьку. З цієї дружини призначали вони своїх намісників, але Святослав уже призначав своїх синів. Встановлюється принцип, що князем повинен бути член «Рюрикового дому». Чисельно варязький елемент великий; імена дружинників Олега виключно норманські. Археологічні знахідки дають чимало варязьких поховань у Києві, Чернігові, Любечі, Новгороді тощо.

Але варязькі елемент застали в Україні вже готовий державний племінний лад, і незабаром варязькі елементи почали асимілюватися з місцевими. До варязької дружини стали входити місцеві люди, і в списках дружинників Ігоря та почту Ольги є слов’янські імена. Малуша, донька Малка Любечанина, стала однією з жінок Святослава й матір’ю Володимира. Імена Святослава, Ярополка, Володимира свідчать про перемогу слов’янської стихії в княжій родині. Збереглося віче як орган місцевої людности. Укладаються корисні торговельні договори та нав’язуються дипломатичні стосунки.

Стилі

Епічний стиль визначається прагненням описати реальні історичні події мовою міфа, вводячи їх в історичну пам’ять народу. Оцінки подій даються з позицій традиційної народної моралі. Літературних пам’яток, де панівним стилем був би епічний, не збереглося. Натомість вплив епічного стилю помітний у тих частинах “Повісти временних літ” і “Галицько-Волинського літопису”, які складені на фольклорній основі.

Акад.Дмитро Лихачов:

Відображає підхід оповідача до предмету зображення, авторську позицію.

Сюжетна цікавість, безіменність героя. Юнак-кожум’яка.

Короткі, але жваві діялоги.

При загальному лаконізмі виділяється якась важлива для сюжету деталь (опис спорудження криниці в оповіді про білгородський кисіль).

У кожному оповіданні в центрі - одна подія, один епізод, який виділяє головну рису: хоробрість Олега або Святослава.

Олег Віщий, перший історичний князь Києва (882-912). Об’єднав чимало племен: полян, сіверян, дреговичів, уличів, тіверців, радимичів, кривичів, ільменських словен. Щоб змусити Візантію до торгівлі з Руссю, ходив на Царгород і в договорах з Візантією 907 і 911 років добився для Київської держави значних прав.

Ігор (912-945 рр.), син Рюрика. Двічі ходив на Каспійське море, на Закавказзя. Спробував оволодіти берегом Чорного моря, заснувати оселі на Дніпровому лимані. Війна з Візантією завершилася договором 944 р.

Ольга (945-964 рр.). Вдова Ігоря, можливо, слов’янського походження. Вперше встановила норми данини, терени для полювання. Першою з князів охрестилася. 957 р. їздила до Царгорода, вже християнкою. Перебування в Царгороді описане імператором Костянтином Багрянородним. 959 р. вислала посольство до імператора Оттона I Великого, а 962 р. до Києва прийшло посольство від Оттона з єпископом Адальбертом на чолі. Померла 969 р.

Святослав Хоробрий (964-972 рр.), син Ігоря, воював безперервно, щоб забезпечити державі ринки й політичну перевагу на Сході Европи. Головну увагу приділив балканським справам. Греки на чолі з імператором Іоаном Цімісхієм змусили після тяжких втрат покинути Болгарію. По дорозі до Києва напали намовлені греками печеніги, військо було розбите, а князь Святослав забитий.

За життя Святослава Ярополк дістав Київщину, Олег - Древлянську землю, Володимир - Новгород.

Ярополк (972-980 рр.) прагнув об’єднати всю державу під своєю владою, почав боротьбу з Олегом і приєднав деревлянську землю, потім підкорив Новгород, але Володимир пішов з найнятими варягами на Київ. Під Роднею Ярополк зазнав поразки і був убитий.

Зріле Середньовіччя.

Монументальний стиль.

Проф.Дмитро Чижевський:

Вибудова тексту з окремих порівняно нечисленних стилістичних елементів. Обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас. Зосередження уваги на змісті. Відносно проста композиція.

Думки часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання твору або кожного розділу зосереджене на одній думці й рідко відходить від неї. Виклад «монотематичний».

Часта неясність композиції, простота синтаксису. Мало дбає про те, аби надати елементам певного порядку. Окремі елементи просто йдуть один за одним. Типові відступи в тексті з кінцевою формулою: «повернімось до попереднього».

Синтаксична простота. Виклад здебільшого з коротких речень, що уривчасто йдуть одне за одним, іноді повторюючи попереднє. Часті повторення того самого підмета або додатка в сусідніх реченнях або майже в кожному реченні: «ідіть до міста, а я завтра відступлю від міста та піду в своє місто».

Любов до сталих формул, які часто повторюються в тому самому творі або розділі. Численні тексти Святого Письма або загальновживані формули. Самоповтори, самоцитування й оохоче цитування інших.

Паралелізм сусідніх речень або думок, висловлених у сусідніх реченнях. Паралелізм, посилюваний численними повтореннями окремих слів та імен.

Алітерації.

Порівняння нечисленні, абе виразні: ворожі полки «аки борове», як ліси, чернець - «храбр», богатир.

Бракує пізньої розвиненої символіки. Виняток - промова Іларіона.

Епітети нечисленнні, майже немає улюблених,  крім імен-характеристик: Святополк Окаянний, Боняк Шолудивий.

Уявлення про династичну та державну єдність Руси, затушковування династичних розбіжностей.

Християнський оптимізм, радість із того, що Русь «в останню годину» покликана Богом до християнської єдности.

Акад.Дмитро Лихачов:

Прагнення розглядати предмет з великих дистанцій: просторових, часових, ієрархічних. Найбільш значне й красиве - монументальне. Погляд на світ з великої віддалі.

Панорамний зір, підкреслення величі відстаней, пов’язування у викладі різних віддалених один від одного географічних пунктів. Дія переноситься з Новгорода до Києва, з Володимира Заліського до Галича. На початку твору автор окидає зором усю Руську землю. Слава вимірюється географічними межами поширення.

Людина - мірокосм, малий світ. Мале життя людини переходить у справжнє, велике життя за гробом. Метафори думки, розуму, які літають, міряють поля.

Динамізм, швидкість руху в географічному просторі, підкорення простору. Князі непорушні, але вони керують рухом. Всі події історіїї відбуваються в русі. Перемога над ворогом - підкорення простору, полон - втрата його.

Історична дистанція, величезний інтерес до історії. Теми творів - переважно історичні. Сучасні події поетизуються через зіставлення з минулим. Культ предків, постійні згадки про них.

Прагнення утвердити вічність. Звідси етикетність, церемоніяльність. Церемоніяльність вимагала репрезентативности, урочистости, великих форм.

Лаконізм, виразність у небагатослів’ї. Мало орнаментики, стислі характеристики. Особливу роль у структурі твору відіграють афоризми. Водночас повнота переліку учасніків дії, атрибутів персонажів, характеристик і оточення.

Володимир Великий (980-1015 рр.). Об’єднав землі, де княжили його брати, ходив на литовське плем’я ятвягів, на волзьких болгар. Воював з печенігами, що доходили до самого Києва. Побудував для охорони своїх земель по ріках Стугні, Трубежі, Сулі укріплені городи, сполучені земляними валами («змієві вали»). Прагнув встановити єдину державну релігію, поновив культ поганських богів і поставив у Києві капище. Запроваджує християнство, зв’язавши його переможною війною з Візантією, завоюванням Корсуня й шлюбом з візантійською царівною Ганною, тітка якої була дружиною німецького імператора Оттона II. Одружуючи дітей, нав’язав стосунки з могутніми володарями Европи: польським, шведським, угорським королями, німецьким маркграфом.

Міждержавні угоди, договори князя й дружини потребували фіксованих текстів. Літопис свідчить про їхнє існування. Очевидно, він використав грецький текст, але ймовірне припущення, що існувала усна версія тексту в пам’яти княжого оточення. Під 912 р. - докладний текст договору з греками князя Олега Віщого. Договір 944 р. князя Ігоря Рюриковича вперше згадує християн з княжої дружини.

«Ми ж, скільки нас охрестилося, клялися церквою святого Іллі в соборній церкві і присягальним чесним хрестом, і хартією сею додержувати ж усього, що є на ній написано, і не переступати з того анічого; а якщо переступить це із країни нашої, чи князь, чи інший хто, чи охрещений, чи неохрещений, - хай не має він од Бога помочі, і хай буде він рабом у сей вік і в будучий, і хай заколений буде своїм оружжям. А нехрещені руси хай покладають щити свої, і мечі свої оголені, і обручі свої, і інше оружжя і хай клянуться, що все, написане на хартії сій, буде додержано Ігорем і всіма боярами, і всіма людьми, і землею руською в наступні літа і завжди. Якщо ж хто із князів чи із людей руських, чи християнин, чи нехрещений, переступить се, що написано на хартії сій, - йому належить від оружжя свого померти, і хай буде він проклятий Богом і Перуном, що переступив клятву» (Повість временних літ, 944 рік).

Святополк Окаянний (1015-1019 рр.) в прагненні заволодіти всією державою вбиває братів - Святослава, князя деревлянського, Бориса, князя ростовського та Гліба, князя муромського. Залучив на допомогу німецьке та польське військо. але був розбитий на р.Альті й загинув у дорозі на Захід.

Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Поділив державу з Мстиславом по Дніпру, а після смерти Мстислава (1034 р.) став єдиним володарем Русі.  1036 р. остаточно розбив печенігів під Києвом і збудував на тім місці собор св.Софії, Премудрости Божої. Поширив столицю, оточив її муром з трьома брамами, одна з яких - Золоті ворота. Дбав про ширення освіти: засновував школи, при Софійському соборі переписували книги. Засновуються перші монастирі: св.Юрія, св.Ірини, Києво-Печерський. Обирається 1051 р. перший митрополит з русинів - Іларіон. Законодавство кодифікується в збірникові «Руська Правда». Варязький вплив обмежується дружиною, домінує повсюдно слов’янський елемент. Родинні шлюби зв’язують Ярослава з багатьма володарями Европи.

Перед смертю запроваджує складну систему сеньйорату. Державу поділив між п’ятьма синами: Ізяславом (Київ, Деревлянська земля з Туровом, Новгород із Псковом), Святославом (Чернігів, Муром, Тмуторокань), Всеволодом (Переяслав, Суздаль, Ростов), Ігорем (Володимир Волинський), В’ячеславом (Смоленськ). Усі сини дістали землі не в одному місці, а в центрі й на периферії, і старші більше за молодших. Усі князі повинні були поважати старшого брата як батька й укупі правити Руською землею. На випадок смерти старшого брата його наступником ставав не син, а брат, і всі князі відповідно пересувалися на вище князівство. Якщо батько помирав, не досягнувши князівства, його сини позбавлялися прав на землю, ставали «ізгоями».

Тріумвірат синів Ярослава Ізяслава, Святослава та Всеволода правив перші роки після смерти батька. Князі спільно доповнили «Руську Правду», боролися з половцями, які зайняли степи від Дону до Дунаю. 1073 р. Ізяслав посварився з братами й мусив кинути Київ, де почергово правили Святослав (1073-1076) та Всеволод (1078-1093 рр.). Ізяслав ще намагався знайти союзників, звертався до імператора Генріха IV, до папи римського Григорія VII й повертався на престол після смерти Святослава (1076-1078). Святослав залишив по собі пам’яткою виконаний на його замовлення «Ізборник» 1073 р.

Святополк Ізяславич (1093-1113 рр.) пережив занепад великокняжої влади, системи сенйорату. Все правління сповнене боротьби з половцями й князями-ізгоями. З’явилася нова форма влади - княжі з’їзди, перший з яких з ініціятиви Володимира Мономаха зібрався 1097 р. на Любчому озері біля Києва.

Володимир Мономах (1113-1125 рр.). Герой боротьби з половцями, під проводом якого князі здобули блискучі перемоги 1105 та 1111 рр. Оволодів більшою частиною Київської держави. Відкинув половців до кавказу. Тримав у покорі князів. Залишив «Повчання» дітям. Всупереч праву зайняв великокняжий престол, покликаний боярами після бунту 1113 р.

Мстислав Великий (1125-1132 рр.) - останній великий київський князь. Син Володимира Мономаха. Розгромив половців і загнав їх за Волгу. По смерті Мстислава держава фактично розпалася на кілка окремих князівств. За сто рок ів (1146-1246) у Києві змінилося 47 князювань, з яких 35 тривало менше року.

Володимир-Суздальська альтернатива. На землях на північ і північний схід від Русі-України, заселених переважно фіно-угорськими племенами мері, весі, муроми, мордви та ін., навернення до Христової віри проходило важко. Літопис згадує про опір хрещенню в Новгороді, про поганські бунти, очолювані волхвами, на терені поміж Окою і Волгою - в Суздальській землі (1024). Коли в Києві давно панувало християнство, в XI ст. у Ростові на Чудському місці ще стояв кам’яний ідол Велеса, якому поклонялися місцеві жителі. У Києво-Печерському патерику повідомляється про мученицьку смерть вихідця з Києво-Печерського монастиря Кукші, котрий навертав в’ятичів у XII  ст.

У XII ст. Володимир Мономах поставив на князя для Суздальської землі Юрія Довгорукого. Він був першим, хто не номінально, а фактично очолював ці землі, перебуваючи там. Етнічна відмінність між українцями та суздальцями добре усвідомлювалася. Суздальці повстають проти надання посад «руським». Ставлення киян до «суздальців» - бояр та дружини Юрія Довгорукого - виявляється в тому, що відразу по смерті князя кияни пограбували всі його двори і нещадно вбивали «суздальців».

Поступова асиміляція нечисленного українського політичного ферменту фіно-угорським і тюркським оточенням впливала на еволюцію суспільної свідомості й релігійні погляди князів, бояр і дружини. Юрій Довгорукий зберігає ставлення до Києва як столиці Русі-України та колонізованих земель, бачить Суздальську землю далекою провінцією, з якої мріє повернутися і повертається на столичний престіл (1154-1157).

Син  Юрія Довгорукого Андрій Боголюбський, вихований поміж суздальцями, усвідомлює Залісся вже як політичну альтернативу Києву.  1155 р. він тікає з України до Суздаля, вивозячи з Вишгорода його святиню - Вишгородську ікону Божої Матері,  котра стала вважатися національною святинею росіян. Як вірили тоді, Вишгородська ікона була написана св.ап. і євангелистом Лукою. Її перенесла з Єрусалиму до Царгороду цариця Євдокія, дружина Феодосія Молодшого. Спершу ікона зберігалася у Влахернському монастирі, а потім була перенесена до Києва, подарована Царгородським Патріярхом Лукою Хризовергом вел.кн.Юрієві. Князь помістив її у жіночому монастирі в Вишгороді.

Своїх братів, родичів, батькових бояр-українців Андрій вигонить, надає посади місцевим жителям. Залишивши старі центри - Ростов, Суздаль, він переносить столицю до Володимира, проголошуючи себе його великим князем (1157-1174). Київська політична традиція відкидається, занедбується вічеве право, роль аристократії. Натомість відбувається становлення авторитарного, самодержавного політичного устрою, що відповідав суспільній свідомості Сходу.

8 березня 1169 р. військо Андрія Боголюбського захопило Київ і жорстоко зруйнувало місто. Йшлося про знищення давньої столиці задля перенесення центру державного життя до Залісся. До Києва ставиться за намісника брат Андрія Гліб. Нова неслов’янська держава претендує на керівну роль в історії України, на українську спадщину, на саме ім’я «Русь».

Андрій Боголюбський першим намагався утворити окрему від Київської Володимир-Суздальську митрополію. Він нарік у єпископа Ростовського і Суздальського одруженого священика Теодора, фізично сильного, енергійного, зухвалого, досить добре начитаного. На сучасників він справляв демонічне враження, приголомшуючи їх брутальною поведінкою. Теодор темпераментно заперечував монашество, полемізував з візантійськими приписами про пости в середу й п’ятницю, демонстративно носив білу скуфію або навіть білий клобук, що інколи практикували царгородські, а за ними й новгородські єпископи, що не були монахами. З дружиною розлучатися він не бажав. Будучи нареченим єпископом, бив, тортурував, ув’язнював людей, відбирав у них майно, випалював очі, виривав язики, розпинав на стіні. Врешті він покарав Володимир Суздальський, наказавши замкнути в ньому всі храми. І лише тоді Андрій Боголюбський відмовив у підтримці своєму фаворитові.

Династія Рюриковичів:

Олег

882-912

Ігор Рюрикович

912-945

Святослав Ігоревич

945-972

Ярополк Святославич

972-978

Володимир Святославич, св.

979-1015

Святополк Володимирович

1015-1019

Ярослав Володимирович, Мудрий

1019-1054

Ізяслав Ярославич

1069-1073; 1076-1077

Святослав Ярославич

1073-1076

Всеволод Ярославич

1077-1093

Святополк Ізяславич

1093-1113

Володимир Мономах

1113-1125

Мстислав Володимирович

1125-1132

Пізнє Середньовіччя позначається атмосферою порізнення християнського світу, спрямування хрестових походів проти Константинополя, поглиблення кризи внаслідок експансії степу. Половецькі набіги. Зростання небезпеки Володимир-Суздальської держави. Водоночас набувають інтенсивности духовні шукання. На Заході поширюється ґотичний стиль.

Орнаментальний стиль. Різноманітність орнаментальних прикрас кожного твору, що інколи зовсім закривають думку, змінюють характер твору. Сам твір не має часом тематичного осередку. Бо й зміст не є одностайним. Відхилення від теми вже не справляють враження безпорадности.

Погляд на світ є послідовно символічний. Дійсність стає знаком вищого, безпосередньо не даного або нам неприступного.

Символічні картини битв - «пир» або весілля, весна - воскресіння.

Стилістика стає самоціллю. Гра стилістичними прикрасами в «Молінні» Данила Заточника. Перевага орнаменту над ідеєю та змістом.

Розвиток алітерації («Слово о полку Ігоревім»). Нагромадження порівнянь (Кирило Туровський). Непомірковані перебільшення, гіперболи.

Постійні епітети. «Золотий». Складна та заплутана синтаксична будова.

Зміна християнського ідеалу. Аскетизм. Песимістичні судження про життя (Серапіон).

Самосвідомість світу. Літературна дійсність не відповідає об’єктивному станові речей. Світ не став могутнішим у порівнянні з Церквою. Але Церква почуває його небезпечнішим і загрозливішим. Порушення гармонії спричинило самовпевненість обох сторін.

Стилістика набуває самостійної вартости. Нагромадження прикрас, стилістична розкіш. Орнаментика затінює основну думку твору, змінює його характер.

Часом уся будова твору робиться мозаїчною, сполучаючи матеріял різних шарів. У «Слові о полку Ігоревім» сучасна дійсність чергується то зі спогадами про літературну старовину (Боян), то з спогадами про старовину історичну.

Татаро-монгольська навала. Монголо-тюркські кочові племена об’єдналися наприкінці XII ст. під владою великого хана (Чінґісхана) Темучіна. Підкорили Китай, Туркестан, Персію. На заклик половецького хана Котяна (зятя галицького князя Мстислава Удатного) руські війська пішли назустріч орді й зустріли татар на березі р.Калки, притоки Кальміуса, 1223 р. Половці втекли, українське військо зазнало тяжкої поразки. Татари повернулися до Азії, але 1237-1238 рр. розгромили Волзьку Болгарію та заліські князівства (Рязанське, Володимир-Суздальське, Ростовську землю). 1238 р. вперше прийшли на Україну, зруйнували Переяславщину та Чернігівщину. 1240 р. з’явилися під Києвом, узяли його 6 грудня й знищили. Пройшли Волинь і Галичину, рушили на Угордщину й Польщу. 9 квітня 1241 р. чеські та німецькі лицарі розгромили татар біля Ліґніц. Татари заснували Золоту Орду зі столицею в м.Сарай на Волзі.

Приєднання земель Закарпаття до мадярських князівств Семигороду, а Галичини й Холмщини - до польського королівства.

Наддніпрянська Україна входить до складу Великого князівства Литовського. 1385 р. - Кревська унія.

Рукописна книга лишається дорогим і рідкісним явищем.

Винайдення книгодрукування в середині XV ст. змінює форми поширення писемного тексту. 1483 р. - перша друкована книга українського автора. З кінця XV ст. книги церковнослов’янською мовою видаються в Кракові, Празі, Вільні. 1577 р. виходить друком перша книги в Україні - «Апостол» у Львові.

Читання входить до ритуалу. Середньовіччя не знало читання про себе. Текст рецитувався, тобто промовлявся вголос.

Епоха Ренесансу (XVI  cт.) приносить рішучу зміну в духовному житті. Знайомство з античною літературною спадщиною. Зміна характеру стосунків з загальноевропейським контекстом. Синтез жанрових пошуків.

Інтеґрування до європейської спільноти спричиняє поширення латинської мови і як реакцію - повернення до грецької мови та спроби унормування мови церковнослов’янської (граматика Лаврентія Зизанія).

3.   Література й релігійне життя

Апостольські корені українського християнства обстоює Свято-Андріївська леґенда. Oріґен, Доротей Тірський, Євсевій Кесарійський згадували, що апостол Андрій проповідував християнство на чорноморських берегах - у Скитії. «Коли Андрій учив у Синопі і прийшов у Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним:

- Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог.

І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору» (Повість временних літ, вступна частина).

Християнство приходить на землі України. Від II ст. християнство набуває поширення в Боспорській державі, де стало державним у III ст. 325 р. в Нікейському соборі брав участь єпископ боспорський Кадм. Боспорські єпископи були присутні й на наступних Вселенських Соборах. Можлива тяглість Боспорської єпархії та Тмутороканської Церкви з XI ст. 

В III ст. в Україні розселилися ґоти. Вони нападали на західні провінції, приводячи християн у полон. Серед ґотів шириться аріянство. Єпископ Ульфіла в IVст. переклав Святе Письмо ґотською мовою. (Codex Argenteus). Наприкінці VIII ст., коли чимала частина давньої ґотської митрополії була під владою хозарів, її підпорядковано візантійському патріярхові. Митрополія включала 7 єпископів, охоплювала всю Хозарію до Волги.

Перша згадка про християнство на Русі - 860 рік, подробиці якого внесено до літопису під 866 р.:

«Рушив Аскольд і Дір на греків, і прийшов туди в 14 рік після першого походу Русі на Михайла-цесаря. А цесар Михайло тоді був у поході на аґарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх Орифа послав йому вість, що русь іде на Царгород. І вернувся цісар. А ці, руси, в середину Суда ввійшовши, вчинили вбивство багатьох християн і Царгород двомастами кораблів оточили. Цесар же ледве в город увійшов, і з патріярхом Фотієм у церкві святої Богородиці, що є у Влахернах, всю ніч молитву творили. А тоді, божественну ризу святої Богородиці зі співами винісши, у море вмочили її полу. Була тиша, і море заспокоїлось. А тут одразу знялася буря з вітром, і знову встали великі хвилі, і кораблі безбожної русі розметало, і до берега пригнало, і побило їх так, що мало їх вибавилося з такої біди і до себе повернулося» (Повіть временних літ, 866 рік).

Внаслідок цього чуда відбулося хрещення русинів. Цій події присвячені дві промови царгородського патріярха Фотія та його «Окружне послання» (866 р.). Опис - у хроніці Георгія Амартола. Літопис вважає Аскольда і Діра християнами, а над могилою Аскольда збудована навіть церква.

Житіє Стефана Сурозького оповідає про напад на Сурож русів, князь яких мав слов’янське ім’я Бравлин, про чудо й охрещення їх (VIII ст.).

Житіє св.Георгія Амастрідського оповідає про напад русів на Амастріду, про чудо й охрещення Русі (IX ст.).

Договір 944 р.:

«Ми ж, скільки нас охрестилося, клялися церквою святого Іллі в соборній церкві і присягальним чесним хрестом, і хартією сею додержувати ж усього, що є на ній написано, і не переступати з того анічого; а якщо переступить це із країни нашої, чи князь, чи інший хто, чи охрещений, чи неохрещений, - хай не має він од Бога помочі, і хай буде він рабом у сей вік і в будучий, і хай заколений буде своїм оружжям. А нехрещені руси хай покладають щити свої, і мечі свої оголені, і обручі свої, і інше оружжя і хай клянуться, що все, написане на хартії сій, буде додержано Ігорем і всіма боярами, і всіма людьми, і землею руською в наступні літа і завжди. Якщо ж хто із князів чи із людей руських, чи християнин, чи нехрещений, переступить се, що написано на хартії сій, - йому належить від оружжя свого померти, і хай буде він проклятий Богом і Перуном, що переступив клятву» (Повість временних літ, 944 рік).

Християнкою була княгиня Ольга, в почті якої до Царгорода був священик Григорій (957 р.). Є натяки, що сини св.рівноап.кн.Ольги Ярополк і Олег були християнами. Ярополк був одружений з грекинею-черницею, яку Святослав «краси її ради» взяв із монастиря.

З приходом Володимира Великого настає реакція поганства, яка набрала гострих форм. Мученики-варяги Федір та Іоан. Вперше поганство стало державною релігією. Але близько 988 р. сам Володимир приймає християнство: Повість временних літ, «Похвала великому князю Володимирові» Якова Мниха, «Житіє Володимира Великого», грецькі хроніки Зонари, Кедрина, арабські Ях’ї Антіохійського, західноевропейські Тітмара Мерзебурзького, Петра Даміяні, Адемара. Але є сумнів - де саме. Є.Голубинський, М.Грушевський - у Києві, М.Чубатий, Т.Коструба - в Корсуні, С.Томашевський - у Василеві.

988 р. приймається загальне хрещення. В Києві не зустрічало протесту, в Новгороді, Ростові виникали заворушення, викликані опозицією жерців-волхвів.

1229 р. вперше в Іпатському літописі зустрічається найменування Володимира святим.

Християнство - об’явлена віра. Сам Господь Бог безпосередньо через Своїх обранців об’явив людям правди про Себе, про людину і про всесвіт. Старий Завіт тривав від перших людей до приходу Спасителя. Новий Завіт починається від Ісуса Христа і триватиме до кінця світу. Завіт - закон, заповіт, умова. У Старому Завіті Бог об’явив Свою науку через побожних і праведних мужів - праотців, патріярхів і пророків. У Новому Завіті передав Він Свою науку через Свого Єдинородного Сина і Його святих апостолів.

Боже об’явлення міститься в Святому Письмі і в Святому Переданні. Святе Письмо (грецьк. ta biblia, книги) об’єднує книги, написані святими й Святим Духом натхненними людьми, які Христова Церква визнала об’явленим Божим словом. Книг Старого Завіту  50, Нового - 27. Усі вони об’єднані в канон, тобто автентичну збірку або каталог священих книг, які лягли непомильним правилом віри та моралі. Книги канонічні визнані Церквою за богонатхненні.

Єврейський канон бере до уваги тільки старозавітні книги, причому має подвійну редакцію. Палестинський канон зводить кількість до 22 книг, згідно з числом літер гебрейської абетки, шляхом поєднання докупц деяких різних книг і виключення всіх тих, які не збереглися ориґінальною гебрейською мовою. У цьому каноні міститься 5 книг Мойсея, 8 пророчих книг та 9 поетичних книг. Олександрійський канон зберіг розрізнення поодиноких книг, він закріплений у т.зв.перекладі Сімдесятьох грецькою мовою (Septuaginta). Переклад для потреб єврейської діяспори в Єгипті у III-II ст. до Р.Х. Найстарші рукописи сягають VIII ст. по Р.Х. (Масоретський текст). Нещодавно знайдено в Кумрані старші рукописи.

Канон Святого Письма Нового Завіту встановлює Церква наприкінці II ст., щоб відрізнити 27 книг від інших, не написаних з натхнення Святого Духа. Існує фраґмент копії Євангелія від Іоана (Райленд папірус 457), датований не пізніше як 125 р. Протягом 150-170 рр. Татіян, учень Юстина Філософа, створив «Діатессарон», повний опис Ісусового життя, складений за чотирма Євангеліями. Тим самим знаходимо підтвердження, що ці євангелія вже існували й вважалися достовірними.

Вперше позиція Церкви стосовно канону Нового Завіту виражена на Помісному Соборі в Римі 382 р., який прийняв список усіх відомих нам книг Нового Завіту. Папа Дамас I 382 р. доручив своєму секретареві Єрониму підготувати точний переклад Біблії латинською мовою. Єроним переклав з грецької мови новозавітні тексти, а для перекладу Старого Завіту вирушив до Вифлеєму 386 р., щоб вивчити гебрейську мову й здобути підтримку рабинів. Він завершив переклад до 400 р. 393 р. Помісний Собор у Гіппоні проголосив, «щоб ніщо, крім канонічних Писань, не носило в Церкві назви божествених Писань».

Поділ на 260 розділів запровадив архиєпископ Кентерберійський Стефан Ланґтан (помер 1228 р.) або кардинал Гуґо (помер 1263 р.). Поділ на стихи запровадив видавець грецького тексту Біблії Роберт Стефан 1551 р.

Святе Передання - те, що святі, достойні люди передавали наступним поколінням про віру, закони Божі, церковні таїнства, побожні звичаї і про все те, що не записано в святих книгах. Святе Передання зберігається в Церкві Христовій у молитвах, церковних піснях, у писаннях Отців Церкви. Свята Літургія.

Церква Христова утворена в день П’ятдесятниці, зіслання Святого Духа на апостолів. Від 59 року збираються церковні собори для з’ясування питань віровчення. Сім Вселенських соборів.

Наступники апостолів - єпископи, серед них старші - митрополити, патріярхи, папи. Центрами Помісних Церков стають міста-митрополії: Рим, Олександрія, Антіохія. Потім і Єрусалим задля ролі в житті Спасителя, апостольської громади. Нарешті висувається на друге місце Константинополь-Царгород, заснований як східна столиця імператором Константином на місці грецької колонії Візантія 326 р.

VIII ст. - межове в історії Церкви. Закінчується епоха з’ясування засадничих норм християнської віри, спільних дій західного і східного християнства, Отців Церкви і спільних Вселенських Соборів. 787 р. - останній Вселенський Собор. 755 р. створюється Папська держава на Заході.

Різниця Східної та Західної Церков у справі науки віри, в обрядах і канонах поглиблювалася. Християнська думка на сході наслідувала дух грецької філософії, нахил до абстрактних питань доґматичного характеру, вона цікавилася внутрішнім змістом людської душі та її вдосконаленням. Римська Церква успадкувала практичний дух Риму, який залишив струнку систему суспільного ладу, під які Церква на Заході намагалася підвести й життя церковне.

Розходження між Сходом і Заходом:

Додаток у 8 члені Символа віри «і Сина» (filioque).  

Непомильність і першенство папи римського.

Вчення про надмірні заслуги святих, індульґенції.

Чистилище.

Непорочне зачаття Пресвятої Богородиці.

Причастя під одним видом для мирян. Опрісноки.

Конфлікт вперше виник 857 р., коли імператор скинув з престолу патріярха Ігнатія і призначив на його місце державного секретаря Фотія. Папа Миколай I не визнав Фотія і скликав у Римі собор, де оголосив про його скинення. Конфлікт поглибився, бо болгарський князь Борис вигнав грецьких священиків і замінив їх латинськими. Фотій скликав у Константинополі собор 867 р., який анафемував папу Миколая I. Незгода стихла лише після смерти Фотія.

Грецький імператор Константин Мономах, бажаючи привернути мир між Церквами, просив папу Льва IX прислати своїх леґатів до Царгороду, щоб розглянути справу деяких непорозумінь. Патріярх Михаїл Керуларій звернув увагу на те, що в церквах на Заході служать Літургію на прісному хлібі, і з його доручення болгарський архиєпископ Лев написав послання проти цього. Папські леґати прибули до Царгороду 1054 р. й на засіданні в храмі св.Софії гостро виступили проти патріярха. Грецьке духівництво відповіло їм також дуже різко. Тоді леґати урочисто поклали на простолі в св.Софії папську буллу з прокляттям грецькій Церкві й вийшли з храму. Вони повернулися до Риму, а собор у Царгороді спалив папську буллу. Настав розрив між Церквами. Він остаточно закріпився 1204 р. з четвертим хрестовим походом.

Середовищем, яке творить писемну культуру й забезпечує її ритмічне функціонування, збережнення та вивчення пам’яток, стало християнське духівництво, а головно монашество. Православне духовенство виводиться через апостольське спадкоємство від Христових учнів, апостолів, які дістали благодатні дари в день П’ятдесятниці.

Єпископ (архиєрей). Митрополит, архиєпископ.

Священик (пресвітер, ієрей). Протоієрей. Монашество - ігумен, архимандрит.

Диякон, протодиякон. Монашество - ієродиякон.

Перше духівництво і єпископи були греки з Корсуня. Настас, корсунянин-українець, - перший київський єпископ.  Митрополії спершу не було, єпископських катедр було 5: Київ, Чернігів, Білгород, Новгород, Володимир Волинський. Близько 1000 р. вперше згадується ім’я митрополита Іоана. Не виключено, що він був третім митрополитом, а першими (за переказом) - Михаїл та Леон. Переказ мало достовірний, бо подає, що настановив їх Фотій, який жив понад 100 років раніше.  

Монастир у часи Середньовіччя - головний осередок письменства. Зосереджується довкола храму. Настоятель - ігумен або архимандрит. Книгозбірні, скрипторії. Читання під час храмового богослужіння сполучається з келійним, з читанням під час трапези. Досвід святости побутує як живий взірець побожної поведінки.

В середньовічних текстах трапляються повідомлення про те, що монастирі в Києві існували вже за великого князя Володимира. У «Слові про закон і благодать» Іларіон серед заслуг рівноапостольного князя виділяє й те, що «монастирі на горах стали, з’явилися чорноризці». У «Пам’яті й похвалі» св. Володимиру Великому монаха Якова також згадуються «чорноризці» за князя Володимира.

Коли «Повість временних літ» під 1051 р. вміщує повідомлення про повернення з Афону прп. Антонія Великого, там наводиться розповідь про те, що перед поселенням у печері біля Берестового святий «прийшов до міста Києва, думаючи, де б оселитися. І походив по монастирях і не обрав жодного, де б бажав жити: Бог того не хотів». В житії прп. Феодосія Печерського також говориться, що мати святого, «прийшовши до міста того, обійшла всі монастирі, питаючи про нього»[1].

Можливо, монаші спільноти утворювалися окремими подвижниками, котрі ставили келії біля існуючих церков на церковному подвір’ї. Біля однієї церкви могло будуватися 10-20 келій. Такий устрій міг бути запозичений з Греції.

Перша конкретніша згадка про українські монастирі зустрічається в писаних пам’ятках під 1037 р., коли князь Ярослав Мудрий заснував монастирі свого небесного покровителя св. Юрія (Юрій або Георгій - хресне ім’я князя Ярослава) та св. Ірини, святої опікунки своєї другої дружини - доньки шведського короля Олафа Інґіґерди, в хрещенні Ірини. «І при нім стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців». Монастир св. Юрія було побудовано тільки після 1051 р.: в проложному оповіданні на 26 листопада (майбутній осінній Юріїв день) розповідається про його освячення митрополитом Іларіоном. Невідомий час освячення монастиря св. Ірини. Ірина-Інґіґерда померла 10 лютого 1050 р.

Княжі монастирі могли бути звичайними церквами закритого типу для потреб великокняжої родини, в яких правили монахи. В деяких джерелах вони й називаються церквами. Князі й надалі відчували особливий зв’язок з ними своєї родини: брат Ярослава Мудрого Судислав Володимирович був похований 1063 р. в Свято-Юріївському монастирі, а праправнук Ірини-Інґіґерди Святослав Всеволодович під час бунту киян проти Ольговичів 1147 р. марно шукав сховку в Ірининському монастирі. Наслідуючи батька, всі три Ярославичі заснували в Києві свої монастирі.

За підрахунками Голубинського, в першій половині ХІІІ ст. в княжій державі було відомо до 70 монастирів. У Києві й Новгороді їх налічувалося по 17-18, у Чернігові й Галичі – по 4 й більше. Вони канонічно підлягали митрополитові або єпископові, на території єпархії котрого знаходилися.

Перед 1062 р. князь Ізяслав Ярославич (у хрещенні Димитрій), котрий успадкував Київ, збудував на майбутній «Михайловій горі» Свято-Дмитрівський монастир. Споруджено мурований храм вмч. Димитрія Солунського, багато оздоблений мозаїками, фресками, барельєфами. Пізніше старший син Ізяслава Ярополк (Петро) збудував у монастирі церкву св. Петру, майже закінчену до часу загибелі Ярополка 1087 р. Молодший син Ізяслава Святополк (Михайло), що займав київський престіл після смерти Ярославичів протягом 1093-1113 рр., побудував власний Михайлівський Золотоверхий храм. Церква була зведена ще до 1093 р., коли Святополк князював у Новгороді або Турові. Там же 1113 р. Святополка було поховано.

Другий Ярославів син, Святослав (Симеон), заснував монастир св. Симеона на краю Києва, в Копиревому кінці. Там було поховано онука Святослава Ярославича Ігоря Ольговича, вбитого киянами 1147 р. Пізніше Ігорів брат переніс його тіло в Чернігів.

Онук же Святослава Всеволод Ольгович, великий князь Київський (1139-1146), збудував на північний захід від Києва Кирилівський монастир. Там поховано Всеволодового сина Святослава Всеволодовича, князя Київського, що згадується в «Повісти временних літ».

Третій Ярославів син, Всеволод (Андрій) Ярославич, великий князь Київський протягом 1078-193 рр., заснував два монастирі. Один з них, Андріївський, заснований неподалік від Десятинної церкви, в самому місті. Можливо, його засновано ще до 1070 р., а вже під 1086 р. повідомляється про закладення церкви св. ап. Андрія. Монастир зберігав зв’язок з потомками Всеволода, там було поховано його дружину, доньку, деяких потомків. Орда Батия зруйнувала монастир.

1070 р. Всеволод Ярославич, ще бувши Переяславським князем, заклав Видубецький монастир, присвячений чуду архистратига Михаїла. Власне, монастир міг бути започаткований раніше, а під 1070 р. згадується про закладення Свято-Михайлівського храму. Ця мурована церква, частково збережена до нашого часу, була освячена 1088 р. Зв’язок з Видубицьким монастирем зберігали потомки Всеволода Ярославича: продовжували підтримувати його, обирали його для поховання, за сина Всеволода Володимира Мономаха перенесли туди центр літописання 1113 р. У цьому монастирі утримували 1146 р. скиненого киянами князя Ігоря Ольговича, що репрезентував ворожу Мономаховичам гілку. Потомок Володимира Мономаха князь Данило Галицький зупинявся у Видубецькому монастирі 1250 р. по дорозі до Золотої Орди.

1051 р. літопис згадує вперше про Києво-Печерський монастир. Прп. Антоній, вихідець з Любеча, який був пострижений на Святій Горі Афон, оселився в печері, викопаній Іларіоном. Про правило прп. Антонія нічого не говориться. Довкола нього зібралося бл. 20 ченців. Тоді Антоній призначив ігуменом Варлаама, сам же викопав нову печеру й усамітнився в ній.

1062 р. Варлаам посів ігуменство в княжому монастирі вмч. Димитрія, пізніше перейменованому на Свято-Михайлівський монастир. На його місце з благословення Антонія ченці обрали прп. Феодосія.

Звичай монашого життя при церквах створив ґрунт для поширення неспільножительного, келіотського монашого уставу, т.зв. «ідіоритмії». Чернече життя не залежало від якихось правил чи настоятеля, передбачало надбання приватного майна, відсутність спільного життя та індивідуальний вибір монашого правила. 

Великим здобутком прп. Феодосія стала реформа монашого життя, проведена ним у Печерському монастирі на засадах Студійського уставу. Важливим елементом монастирської організації став кіновіяльний (спільножительний) устрій, за яким ченці мали спільну молитву, працю з благословення ігумена, спільне майно й трапезу. Студійський устав поширився з Києво-Печерського по інших монастирях України.

Очевидно, прп. Феодосій прийняв ранню, коротку редакцію Студійського уставу, але почув про пізнішу й направив за нею прп. Єфрема скопця.

На взірець східних монастирів у Києві започатковується життя в печері. На сході печери вирубували в кам’яних схилах гірських скель, там вони були сухі, захищали від вітрів, а за теплої середньорічної температури не потребували спеціяльного опалення. Такі печери бачили українські прочани, в тому числі й прп. Антоній.

Але в Україні були інші кліматичні умови. Тож і ченці йдуть під землю, де було тепліше, але панувала виснажлива сирість, бракувало світла й свіжого повітря. Коли вже було збудовано верхні келії після прп. Феодосія, ченці продовжували селитися в нижніх печерах (у Варязькій – прпп. Василь і Феодор).

З печерництвом пов’язується затворництво. Печерські затворники (прпп. Ісаакій, Микита, Лаврентій, Іоан) проводили в печерах у суворому пості й умертвленні тіла довгі роки.

Поширюється практика навчального служіння ченців. Тим більше, що належного пояснення правд віри парафіяльне духівництво не могло дати. Прп. Микита Затворник приймав людей, що шукали настанов, навіть у затворі.

4.   Міжнародний контекст української літератури

Через землі українців проходять гуни, мадяри. Присутність аварів відобразилася в легенді про обрів.

Українці могли зазнати певного культурного впливу хозарів, тюркського  народу, котрий на поч. VII ст. утворив державу в пониззі Волги. У VIII ст. хозари вже не були півкочовим диким народом, яким прийшли на межу Европи сто років тому. Вони побудували багатолюдні міста Саркел, Ітиль, винайшли дві системи письма, для чого було використано ориґінальне рунічне письмо та гебрейська абетка. Поганство хозари замінили на юдаїзм. Сліди впливу хозарів знаходимо в літописній легенді про «хозарську данину», в титулуванні Володимира Великого «каганом». У зв’язку з українсько-хозарськими стосунками можна говорити про присутність єврейської культури в Україні.

Волзька Болгарія мала також певні контакти з українцями. Нещодавно з’явилися повідомлення про дотепну версію татарських науковців з Казані про заснування Києва волзькими болгарами - предками казанських татарів.

Усна культура Сходу (Степ, арабські країни). Силою, що завдала тяжкого удару Римській імперії в VII ст., став іслам, започаткований проповіддю пророка Мухаммеда. По смерті Мухаммеда формується теократична ісламська держава - Халіфат. Протягом одного сторіччя Халіфат заволодів Сирією, Палестиною, Єгиптом та іншими східними провінціями Римської імперії, підпорядкував Іран, вторгнувся до Північної Африки, Закавказзя, Середньої Азії. Халіфат підкорив Палестину, Сирію, Верхню Месопотамію. Було розгромено візантійську армію на річці Ярмук. В наступні два роки араби завоювали Єрусалим і Антіохію. Єгипет визнав владу халіфів майже без опору. 642 р. східні провінції Візантії були втрачені. На кінець VII ст. завойовані арабами Картаген і Кіренаїка.

Варязький епос.        

Східна Римська імперія - спадкоємниця старогрецької цивілізації та культури еллінізму. Константинополь проголошений столицею Римської імперії 330 р. Доба становлення - до династії Юстиніяна (527-602). Взаємодія двох культур: християнської та поганської. Ораторська культура, богословсько-екзегетична творчість Отців Церкви. Патристика (pathr - батько, отець).

Розквіт візантійської держави за царювання Юстиніяна I (527-565). Храм святої Софії відобразив нове світосприйняття. Юстиніян переслідував релігійних дисидентів, але заохочував мову поганської класики.

Євсевій Кесарійський (помер після 567 р.) - добре знав політичне життя й воєнні події з особистого досвіду.Чітка й конкретна оповідь. Головна праця - «Церковна історія». «Історія Юстиніянових воєн» (між 545 і 550 рр.).     

Літургійна поезія Романа Солодкоспівця. Народився наприкінці V ст. в Сирії. Був дияконом у Бейруті. Засвоїв традицію Єфрема Сирина. Створив форму кондака; написав понад 1000 кондаків. Помер після 555 р.

Іоанн Малала (491-578), «Хронографія», що викладає у 18 книгах історію всіх народів до 563 р. Випередив стиль середньовічного сприйняття історії як низки чудовних, цікавих і повчальних епізодів.             

«Темні сторіччя» - VII-IX ст. Під тиском персів, а з 634 р. арабів ромейська імперія втрачає сирійські та африканські володіння. 634 р. захоплено Олександрію, 635 р. - Дамаск, 717-718 рр. араби стоять перед Константинополем. Іконоборництво, зниження художнього рівня літератури, розвиток придворного епосу, байки.

Акафіст до Пресвятої Богородиці - крок до парної рими. Хайретизми (caire - радуйся). У відкритті рими візантійській поезії належить пріоритет. Не виключена належність Романові Солодкоспівцю або його поколінню. Виник невдовзі по навалі аварів, слов’ян і персів 626 р. Струнке чергування малих і великих строф: кондаків та ікосів.  Їх є по 12, кожен починається з чергової літери грецької абетки (24), від a до w.  Ікоси являють нескінченне нагнітання звернень і епітетів, що починаються вітанням «Радуйся!» (caire). Переконливо передаються порухи люських емоцій. Але загалом статична.     

Андрій Критський (бл.660-726). Народжений у Сирії. Створив форму канону, де разом із строфами (піснями) входять інші одиниці членування тексту (кондак, катизма, катавасія, теотокіон). Великий канон - 250 строф.Іоанн Дамаскин (бл.675-749) доводить архітектоніку канону до неймовірної ускладненості. «Октоїх». Косма Єрусалимський.

Житійна література: «Лимонар» або «Луг духовний» Іоанна Мосха (бл.550-бл.620).

З др.пол.IX ст. - стабілізація. Нова Македонська династія встановлює досить міцний централізований режим. Визначний містик Симеон Новий Богослов (949-1022).

1204 р. - катастрофа. З 1261 до 1453 рр. імперія, відновлена Михаїлом VIII Палеологом існує в нових географічних межах.

Церковнослов’янська писемність - ситнез візантійської та слов’янської традицій. Євангеліє, Псалтир, Апостол, богослужбові книги перекладаються з грецької мови, несучи на собі її відбиток.

Рим після смерти імператора Феодосія I 395 р. стає столицею Західньої імперії. 410 р. взятий і пограбований ґотами Аларіха, 455 р. зруйнований вандалами Гейзеріха, а 476 р. варварський вождь Одоакр скинув останнього західньоримського імператора Ромула Авґустула. Амвросій Медіоланський (334 або 340 - 397), Єроним (бл.347-420), Авґустин Аврелій (354-430) - вища точка  християнських авторів латинського Заходу.

Королівства: вестґотське в Аквітанії та Іспанії (419-429), вандальське в Північній Африці (429-439), бурґундське в долині Рони (440-450), франкське в Північній Ґалії (486), остґотське в Італії (493).Коло освічених людей звужується, згасає літературне життя.

«Темні сторіччя» - VI-VIII, від Юстиніяна до Карла Великого. Відсталість культури. Три великі ґерманські держави в Західній Европі: франків, візіґотів і лонгобардів.

Григорій Великий (540-604). Відновлення монашого життя Бенедиктом Нурсійським, засновником монстиря в Монтекассіно 529 р. Реформована латинська освіта повертається на материк із ірландських і англосаксонських монастирів.

754 р. папа римський укладає союз з франками, що визначило орієнтацію латинської Европи на захід. Початок консолідації, що спричиняє каролінґське відродження VIII-X ст.



[1] Патерик Києво-Печерський: Пер. Ірини Жиленко. – К.: KM Academia, 1998. – с.37.

Comments