3. Візантійська спадщина


1. Богослужбова поезія

Поетичні жанри були принесені на Русь із Візантії в складі корпусу текстів богослужбового вжитку – гімнографічних творів (гімнографія – від грецького υ̉μνος – похвальна пісня та γράφω – пишу), функціонально пов’язаних із церковним обрядом.

Церковне богослужіння формально поділяється на добове, тижневе й річне. Повний цикл кожного виду богослужіння складає т. зв. коло.

Добове коло

 

Незмінні добові служби: вечірня, утреня, часи

Матеріял переважно біблійний: псалми, прокимни, канони.

Головна книга: «Часослов» (прп. Сава Освячений), «Псалтир слідуваний»

Тижневе коло

Кожен день тижня має свою літургійну тему, що виявляється в співах, поділених за 8 голосами

 

Матеріял гімнографічний: стихири на «Господи, я звав», стихири утрені, недільні канони й світильні. Головна книга: «Октоїх» (прп. Іоан Дамаскин)

Річне

Нерухоме коло

Нерухомі свята, пости й дні святих

Тропарі, кондаки, служби святим. Головна книга: «Мінея»

Рухоме коло

Рухомі свята й служби Великого посту.

Подвижные праздники и службы Великого Поста

Служби постові, великодні й післявеликодні. Головні книги: Постова й Квітна Тріодь

Цей поділ суто формальний. Кожен вид богослужіння відправляється не окремо й незалежно один від одного, а разом з іншим, водночас. Тексти з тижневого та річного кіл включаються до структури добового кола. До всіх служб добового кола додаються служби тижневі й річні.

Отже, в основі всього богослужіння лежить добове коло, а в його основі – Літургія.

вечірнє

ранкове

денне

IX час

Полуношниця

III час

Вечірня

Утреня

VI час

Повечер’я

час I

Літургія

Слово «Літургія» походить від грецьких коренів «λέιτος» (всенародний, публічний, належний до народу» й «έργων» (діло, вчинок, повинність, служба). Стародавні греки називали так усі справи, що йшли на загальнонародне добро: служба в армії, в державних установах, громадські праці тощо. В церкві так називають всенародне богослужіння, під час якого за участи вірних приноситься безкровна жертва Тіла і Крови Господа Ісуса Христа. Править літургію священник. Під час літургії здійснюється євхаристія (дослівно – «подяка», «благодарення») – таїнство пресуществлення хліба і вина в Тіло і Кров Христові. Причастя – участь у Христовому Тілі й Крові, поєднання з Христом, втілення в Христа.

Колискою візантійського обряду є Константинопoль. Тут протягом століть відбувся синтез, для якого вихідною точкою в ІV ст. був обряд Антіохії. Церкви візантійської традиції відправляють Божественну Літургію у трьох відмінних видах:

Літургія св. Іоана Золотоустого, яка звичайно відправляється у майже всі неділі та будні:

1.     Велика або мирна єктенія.

2.     Антифон 1.

3.     Мала єктенія.

4.     Антифон 2.

5.     Мала єктенія.

6.     Антифон 3.

7.     Малий вхід (з Євангелієм).

8.     Тропарі та кондаки.

9.     Трисвяте.

10. Прокимен.

11. Читання Діянь або послань апостольських.

12. Алилуя.

13. Читання Святого Євангелія.

14. Проповідь.

15. Потрійна єктенія.

16. Заупокійна єктенія заупокійна – на богослужіннях за спокій душ спочилих.

17. Єктенія оголошених.

18. Дві єктенії вірних.

19. Великий вхід (херувимська пісня).

20. Благальна єктенія.

21. Символ віри.

22. Євхаристійний канон.

23. Благальна єктенія.

24. Молитва Господня «Отче наш».

25. Причастя священнослужителів і мирян.

26. Перенесення Святих Дарів.

27. Єктенія подяки.

28. Відпуст.

Літургія свт. Василія Великого ідентична попередній, за винятком інакшої, дещо тривалішої, євхаристійної частини; відправляється загалом до десяти разів на рік

Літургія Ранішосвячених Дарів відрізняється тим, що немає освячення Дарів протягом самої служби, а вірних причащається часточками, освяченими під час Літургії у попередню неділю; відправляється лише у середи та вівторки протягом Великого Посту і у перші три дні Страсного Тижня .

Первісно Літургії Василія Великого й Іоана Золотоустого були місцевими літургіями Кападокійської та Константинопольської Церков. Потім вони зазнали редаґування Василія Великого й Іоана Золотоустого, а згодом пройшли тривалий час формування, збагатилися новими елементами, стали загальноцерковними.

Божественна літургія має своє обґрунтування в Святому Письмі, як і кожне церковне таїнство, бо Таїнство Тіла і Крові встановлено Самим Господом на Його прощальній Вечері з учнями: «Як вони ж споживали, Ісус узяв хліб, і поблагословив, поламав, і давав Своїм учням, і сказав: Прийміть, споживайте, це тіло Моє. А взявши чашу, і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: Пийте з неї всі, бо це кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів!» (Мт. 26:26-28). Тайна Вечеря стала прототипом апостольського «ламання хліба», як називалася спочатку Літургія: «І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах» (Діян. 2:42). Водночас богослужіння апостольської громади формувалися на основі досвіду участи в синагогальному богослужінні: адже всі апостоли були юдеями, щосуботи відвідували синагогу. Звідти приходить традиція співу псалмів, читання Святого Письма та коментування прочитаного в проповіді.

Про розвиток літургії в ІІ-ІІІ сторіччі ми маємо дуже мало інформації, бо це були важки часи переслідувань християнства. Трохи можемо взнати із твору «Дідахе» (Вчення 12-х Апостолів, приблизно ІІ століття). Але найстарший опис літургії зустрічаємо в «Апології» св. Юстина (155 р.): «Євхаристія - це не звичайна собі пожива, але Тіло і Кров Христова». Служба Божа, за описом св. Юстина, починається читанням Старого і Нового Заповіту. По скінченні читання Біблії виголошувалася проповідь, після чого всі присутні промовляли молитву й віталися знаком миру. Потім диякони приносили хліб, вино й воду та починали Господню Вечерю – євхаристію.

Акафіст – (грецьк. α̉κάθιστος – гімн, що виконується стоячи), церковний спів, що складається з багатьох строф визначеної жанром форми й змісту. Зразком для пізніших акафістів, що з’являються з XIV ст., є Акафіст до Пресвятої Богородиці, складений у VII ст. чи навіть у V ст. Акафіст складається з 13 кондаків і 12 ікосів. Кожен ікос закінчується т. зв. «хайретизмами» (від грецьк. Хайре – радуйся, звичайне давньогрецьке привітання), зміст яких має похвальний характер.

Акафiст до Пресвятої Богородицi

Кондак 1

Тобi, Провiдницi життя нашого, ми, раби твої, пiснi перемоги спiваємо; визволенi ж з бiди пiснi вдячнi приносимо, Богородице. А ти, що маєш силу непереможну, вiд усяких бiд визволяй нас, щоб ми взивали до тебе:

Радуйся, Невiсто Неневiсная.

Iкос 1

Ангел найстарший з неба посланий був вiтати Богородицю: “Радуйся”. Та, коли вiн побачив Твоє втiлення, Господи, то, глибоко вражений, так промовив до неї своїм безтiлесним голосом:

Радуйся, бо через тебе радiсть засяє;

радуйся, бо через тебе прокляття зникне;

радуйся, впалого Адама пiднесення;

радуйся, Євиних слiз осушення;

радуйся, висото, для людського розуму недосяжна;

радуйся, глибино, i для ангельського зору непроглядна;

радуйся, бо ти стала престолом Царя Господа;

радуйся, бо ти носиш Того, Хто все носить;

радуйся, зоре досвiтня, провiснице сонця;

радуйся, лоно Божественного втiлення;

радуйся, бо тобою створiння обновляється;

радуйся, бо через тебе Творцевi поклоняємось.

Радуйся, Невiсто Неневiсная.

Тропар - (з грец. τρώπος — наспів), богослужбова пісня, що оспівує зміст свята.

Тропар животворчому Хресту Господньому

Спаси, Господи, людей Твоїх i благослови наслiддя Твоє, перемогу побожному народовi нашому на супротивникiв подай i Хрестом охороняй нас - оселю Твою.

Канон (грецьк. Κανών - правило) – жанр церковної гімнографії. Складний, багатострофний твір, присвячений прославленню свята чи святого. Входить до складу утрені, повечір’я, полуношниці. Канон поділяється на пісні, кожна з яких складається з ірмоса й 4-6 тропарів. Часом тропарів буває більше, як у Великому каноні прп. Андрія Критського.

Темою кожного канону є біблійні пісні, що в давнину читалися перед піснями канону. Число пісень канону може бути 3, 4, 8, 9. Дев’ять – у Великому каноні. Три й чотири – під час Великого посту й П’ятдесятниці. Ірмос – сполучна змістова ланка між змістом біблійної пісні й головною темою канону, втіленою в тропарях. Ірмоси звичайно співаються, а тропарі читаються за винятком пасхального канону. Канон як жанр з’явився в VII ст. Перші канони написали святі Андрій Критський (http://www.uapc.org.ua/ua/news/?newsId=77) і прп. Іоан Дамаскин.

2. Проповідницька й повчальна література

Проповідь - християнська церковна настанова, що подається в храмі за літургією з метою змалювати й роз’яснити слухачам учення Христове. Церковні канони застерігають виключне право церковної проповіді тільки особам, наділеним благодаттю священства: єпископам і священикам.

Василій Великий народився 330 р. в Кесарії. Родина його дала шістьох святих – бабусю Макрину, матір Емілію, братів Василія, Григорія, Петра, сестру Емілію. Початкову освіту Василій здобув у Кесарії, де його батько був учителем риторики. Потім Василій вчився в Царгороді (там славився ритор Ліваній), в Афінах, де заприязнився з Григорієм Назіянзином (Богословом). Пізніше Григорій Богослов згадуватиме: «Для нас знані були лише дві дороги: одна була першою і досконалішою, друга вже не такою, а підрядної вартости; перша провадила нас до наших святинь і до наших священиків, друга до поганських професорів». Там друзі познайомилися з майбутнім імператором Юліяном Відступником.

356 р. Василій повернувся додому й почав викладати риторику. Під впливом сестри Макрини близько 357 р. він приймає хрещення. Протягом 357-359 рр. Василій подорожує до Єгипту, Палестини, Месопотамії. Там він знайомиться з монахами й ісповідниками. По поверненні Василій оселився як пустельник над річкою Ірис біля Новокесарії в Понті. Тут з Григорієм Назіянзином Василій склав з Оріґенових творів «Філокалію» (Добротолюбіє). Невдовзі до них приєдналися їхні друзі й утворилася монаша спільнота. Василій уклав два монаші устави для кіновіяльного життя.

По п’яти роках монашого життя єпископ Кесарії Євсевій висвятив Василія на пресвітера, прийняв його за помічника, але через зростання популярности Василія відіслав його геть. Потім, однак, Євсевій Кесарійський мусив знов покликати Василія на допомогу. 370 р. після смерти попередника Василій був обраний на єпископа. Він провадить інтенсивну душпастирську й доброчинну працю. Борячись з єресями, Василій мусить захищатися від тиску імператора Валенса, котрий підтримував аріянство. 372 р. Василій відмовляє імператорові Святого Причастя. Він боронить у своїх богословських творах і в проповідях божество Святого Духа. Помер Василій Великий 1 січня 379 р.

Твори святителя продиктовані перш за все практичними потребами душпастирського служіння. Найбільш ранні – витяги з творів попередників, збірки, зокрема «Філокалія», монаші устави.

Збереглося 24 бесіди свт. Василія Великого, 9 проповідей на Шестоднев, проповіді на псалми.

Іоан Золотоустий. Жив 347-407 рр. Єпископ Антіохії, потім архиєпископ Константинополя. До тисячі ораторських творів. Природність викладу, ряснота прикладів з довколишнього життя, точність спостережень. Численні риторичні питання й вигуки, анафори. Тяжіння до ритмізації мови. Проповіді емоційні, виразні, експресивні. Переважно розробляє проблеми практичної етики, утверджує норми християнської моралі. При зображенні картин людських вад, що викликають сором і огиду в слухачів, застосовує іронію та сарказм. Картає розкіш і розбещеність вищої аристократії на чолі з імператрицею Євпраксією. Несправедливо засуджений, помер у засланні.

Твори Іоана Золотоустого включалися до різного типу збірників, а також складали особливі збірники: «Златоструй», «Златоуст» (проповіді на недільні євангельські читання), «Маргарит».       

Єфрем Сирієць. Народився бл. 306 р. в Месопотамії. Як супутник єпископа Якова, можливо, був присутній на Вселенському соборі 325 р. Пережив три облоги персів, а після захоплення рідного міста переселився до Едесси. Жив відлюдно в горах, згуртував довкола себе учнів. Наприкінці життя відвідав Єгипет і Василія Великого, котрий висвятив Єфрема на диякона. Помер 373 р.

Суворий аскет, проповідник етичної обнови життя, несеної монашеством. Богонатхненний піснетворець. Слов’янська версія його творів належала до числа перекладів, виконаних у Болгарії наприкінці ІХ – на початку Х ст. Вона поширювалася під назвою «Паренесис» (тобто «напучення»). Основу збірника склали напучувальні (звідси назва) слова Єфрема Сирійця до єгипетських монахів, доповнені повчаннями на час Великого посту, наступні великодні свята й неперехідні свята. Входить до збірника близько 100 повчань. Найдавніший український збірник з’явився в Галицько-Волинському князівстві в др. пол. ХІІІ ст.

«Ізобрник Святослава» 1073 р. Прийшов із Болгарії в перекладі з грецької мови. Переписаний для чернігівського князя Святослава Ярославича. Головна мета - пояснення Святого Письма. Енциклопедія візантійської вчености.

«Ізборник Святослава» 1076 р. Прийшов із Болгарії в перекладі з грецької мови. Також переписаний для чернігівського князя Святослава Ярославича. Короткі виклади Святого Письма, статті про піст, молитву, читання книг. Сто висловів про правила християнської віри. Ним користувався Володимир Мономах.

3. Аскетичні твори

Апологети II ст. вказують на християн, які задля Христа до старості перебували в дівстві. Досконала посвята Христу є умовою духовного союзу з ним, заміною мучеництва, безкровним свідченням християнської самопожертви.

Під час Декієвого й Валеріянового гонінь багато християн втікали до пустелі й подовгу лишалися там. Ще більше стало пустельників за часів Діоклетіяна. Цікаво, що слово «дезертир» (від «deserta» – пустеля, «desertus» – самотній, відлюдний) згодом так змінило своє значення.

Слово «монах» походить від грецького «monos» – самотній, один. Започаткував монашество у середині III ст. прп. Павло Фівейський. Перший відомий нам монах-пустельник народився 228 р. Ще в юнацькі роки він знайшов печеру у віддаленій горі й прожив у ній, користуючись пальмовим деревом для поживи й одягу, 90 років. Свій час прп. Павло присвячував молитві, спогляданню й посту. Незадовго до смерті Павла, 340 р., його у віці 113 р. знайшов прп. Антоній Великий. Відомості про Павла Фівейського подає леґендарне «Vita Pauli» блаженного Єронима. Для позначення подвигу прп. Павла починає вживатися слово «анахорет» – відлюдник (від грецького «anacorio» – віддалятися). Інколи анахоретів називають також «ереміт» – самітник.

Прп. Антоній Великий (251-356 рр.) за походженням копт. Він народився в заможній християнській родині в селі Кома біля Ієраполя в Середньому Єгипті. 20-річним юнаком Антоній почув у церкві євангельську оповідь про багатого юнака (Мт. 19), був захоплений і схвильований нею. Він роздав своє майно й почав вправлятися в аскезі під керівництвом досвідченого відлюдника. Раптом Антоній залишає його й переховується в гробівці, а потім оселяється в кинутій фортеці. Він прожив багато років у глибокій самоті, лише час від часу дістаючи поживу.

306 р. Антоній почав збирати довкола себе учнів. На його заклик відгукнулося чимало християн, особливо після появи Антонія в Олександрії для зміцнення християн у вірі за часів переслідування Максиміна. Преподобрий жив у Писпирі за 30 км від Нілу. Звідси він часто відвідував поселення своїх учнів. Навіть імператор Константин знав про Антонія й написав до нього листа. За часів аріянства, коли поширилися чутки, нібито він навчає про Сина Божого, як аріяни, Антоній ще раз відвідав Олександрію для оборони православного вчення про Святу Тройцю.

Антоній Великий помер у 105-річному віці, усамітнившись у пустелі. Певної організації він своїм учням не дав; його наступники складали вільні союзи-колонії відлюдників, що називалися «monasthria». Правила, приписувані йому, з’явилися в Єгипті дещо пізніше. Сучасники знайомилися передусім з живим досвідом монашого подвижництва, носієм якого був прп. Антоній. Під впливом цього досвіду сформувався як християнин свт. Афанасій Олександрійський. Обраний на єпископа по смерті архиєпископа Олександра (328 р.), свт. Афанасій перебував на вигнанні у Трірі, де й написав «Житіє прп. Антонія Великого».

З Єгипту монашество поширилося на Синайський півострів, де пізніше з’явилися визначні аскетичні письменники: Нил Синаїт († 430 р.) та Іоан Ліствичник († 580 р.). У V ст. центр монашества переноситься в Палестину, де започаткував пустельне життя учень прп. Антонія Іларіон з Ґази. У середині IV ст. в Палестині виникають численні монастирі. Однаково розвиваються кіновія та відлюдницький спосіб життя. Монахи підлягають архимандритові, який обирається більшістю й затверджується Єрусалимським патріярхом. Найвизначніші архимандрити – Феодосій (414-519 рр.) та Сава (439-532 рр.). Прп. Сава Освячений заснував сім лавр, з них найвідоміша Велика Лавра, laura megisth, де сам Сава жив до смерти.

Іоан Синайський «Ліствиця». Іоан народився бл. 525 р. прожив сорок років відлюдником біля гори Синаю. Тимчасово повернувся до людей, коли був обраний ігуменом Синайського монастиря, але потім знов усамітнився. «Ліствиця» - настанова до монашого життя.

Патерики (від «patyr»- батько, отець) - повчальні твори, що пропонують зразки християнської побожности на матеріялі аскетичного досвіду групи ченців, пов’язаних територіяльно, хронологічно або типологічно. «Лавсаїк» Палладія Єленопольського (364-430), «Луг Духовний» або «Лимонар» Іоана Мосха (бл.538-619), «Діалоги про житіє і чудеса італійських отців і про вічне життя душі» Григорія Великого (бл.540-604). Вже «Ізборник» 1076 р. виявляє сліди знайомства з патериками.

Термін «патерик» вперше зустрічається в грецькому словосполученні «paterika biblia» у VIII ст. Але твори, що охоплюються цією назвою, з’являються значно раніше. Вони стали найпоширенішою формою знайомства християнської громади з досвідом християнської аскези, що вироблялася в головних центрах монашого життя.

До найбільш ранніх східних патериків належить «Історія єгипетських монахів» – опис подорожі групи монахів у головні центри єгипетського чернецтва наприкінці IV ст. Цей твір поширювався в Україні під назвою «Єгипетський патерик».

Інший ранній твір патерикового жанру, «Лавсаїк», написано Палладієм Єленопольським, уродженцем Галатії. Палладій присвятив книгу сановникові Лавсу, що займав важливу посаду при дворі імператора. Звідси назва: «to Lausaikon – historia Lausaica». Палладій спробував згрупувати враження, одержані від спілкування з пустельниками й відлюдниками під час його подорожей до Єгипту, Палестини, Віфінії протягом 388-404 рр. Палладій був близько знайомий зі свт. Іоаном Золотоустим, захищав святителя від ворогів, сам був змушений переховуватися 11 місяців у самотній келії. У Віфінії Палладій був рукоположений на єпископа Єленопольського.

За православним уставом «Лавсаїк» належить читати на утренях Великого посту в усі дні чотиридесятниці крім субот і неділь. Тоді два читання беруться з творів св. Єфрема Сирина, а два – з «Лавсаїка».

«Луг духовний» (Leimonarion) Іоана Мосха укладено в першій чверті VII ст. Автор відвідав разом із своїм другом Софронієм Єгипет, Сирію, Самос, Кіпр, Рим, збираючи «квіти» – розповіді про аскетичні подвиги. Найдокладніше зображуються подвижники синайських і палестинських монаших спільнот. В Україні поширюється в південнослов’янській версії ІХ-Х ст. під назвою «Синайський патерик».

4. Хронографи та історична проза

Хроніка Іоана Малали укладена в Антіохії клириком Іоаном Малалою (по-сирійському «mallālā» - ритор), котрий жив бл.491-578 рр. Можливо, автор бл. 532 р. переїхав до Константинополя.

Складається з 18 книг. У книгах 1, 2, 4 викладається найдавніша історія, переказуються міфи про боротьбу богів з гігантами, про Зевса, Кроноса, Персею, Едіпа тіощо. У кн.3 викладається біблійна історія, в кн.5 - історія Троянської війни. Потім ідуть розповіді про перських царів, лілійського царя креза, македонських царів і початки Риму (кн.6), про Ромула і Рема, перших римських царів (кн.7), про спадкоємців Олександра Македонського - Птолемеїв і Селевкидів (кн.8). Наступні книги розповідають про Юлія Цезаря й римських імператорів від Октавіяна Авґуста до Констанція Хлора (кн.9-12). Решта книг (кн.13-18) зображує імператорів від Константина Великого до Юстиніяна (527-565 рр.). Несе на собі відбиток елліністичної культури Сходу.

Церковнослов’янською мовою перекладена в Х ст., напевно, в Болгарії. Повний текст перекладу не збергіся, відомі лише витяги в складі різних українських та російських хронографічних компіляцій.

Хроніка Георгія Амартола. Написав її візантійський монах Георгій у IX ст. У грецькому заголовку Х ст. упорядник називає себе «avmartwlo,s» (грішник). Автор використав біблійні книги, Хроніку Іоана Малали та інші візантійські хроніки. Доводить історію до 842 р. Доповнює історичні оповіді розважальними оповіданнями про Сивіллу, про Соломона й царицю Савську.

Складається з невеликого вступу й 4 книг. У першій коротко викладено головні етапи світової історії від створення світу до часів Олександра Македонського. У другій книзі оповідається про біблійну історію та (наприкінці) - про східних царів і Юлія Цезаря. Третя книга називається «Початок Ромейських царювань» і змальовує історію Римської імперії до хрещення імператора Константина. Короткі історичні довідки перемежовуються тут з історико-Церковним матеріялом і веилкими богословськими роздумами. Четверта книга - «Временьник о хрестьянських царях». Власне історичні відомості так само сполучаються з широкими відступами церковно-канонічного й догматичного характеру, зокрема стосовно Вселенських соборів, іконоборництва.

Церковнослов’янською мовою була перекладена  в Болгарії в X або XI ст. Можливо, ґрунтовно відредаґований у Києві в XI ст.

5. Житія святих

Успадкувавши риси античної біографії (bios), агіографія (agios) оволодіває новою системою виражальних засобів відповідно до специфіки нового типу культури, властивого християнському середньовіччю. Канонізуючи життєвий досвід людини, агіограф відповідно будує сюжет житія, звідки виключаються епізоди, що не відповідають стереотипам поведінки християнського святого. 

В житіях зустрічаємо риторичні фіґури, внутрішні монологи-молитви й діалоги, вставні оповідання, найчастіше притчевої структури. Особливо розвинулася практика цитування Біблії, охоче використовувався прийом зіставлення героїв з біблійними персонажами.

Житійна література виконувала обрядову функцію. Житія й відповідні розділи житійних збірок читалися в ході церковної відправи, під час монастирської трапези, а також келійно. Обрядовий контекст формує внутрішній ритм агіографічного тексту, стимулює збереження середньовічної топіки: мовних кліше, традиційних символів і порівнянь, усталених форм зображення внутрішнього світу й подвижницької діяльности героя.

Система стильових прийомів агіографічної творчости визначається Дмитром Лихачовим як «літературний етикет». Розвинена топіка обіймала весь словесний інструментарій. Мистецтво полягало в доборі й доречному комбінуванні різноманітних кліше, апробованих літературною традицією. Спосіб зображення персонажа справляє визначальний вплив на поетику твору. у візантійському мистецтві склався іконографічний канон. Тип героя визначав обриси персонажа, його вбрання, пейзажне тло, деталі інтер’єру, символічні образи, як також колір церковних покривал і вбрання священнослужителя, вибір голосу для співу, апостольське та євангельське читання на утрені й Літургії.

Власне житія - епічні повчальні твори з розвиненим сюжетом, побудовані на матеріялі осіб, котрих християнська Церква проголосила святими.

Чини святих: Богородиця, безтілесні сили небесні (ангели, архангели, херувими, інші небесні чини), пророки (старозавітні герої), апостоли, святителі, мученики, преподобні (уславлені побожним життям ченці), безсрібники, юродиві (особи, що імітували душевну хворобу задля самоприниження й відвертого висловлення своїх думок). Герої, що дбали про поширення християнства в окремих країнах, - рівноапостольні. Блаженні - світські люди, що досягли святого життя через подвиги побожности в світі.

Культ Покрови Пресвятої Богородиці. Свято встановлене на згадку про чудо, що сталося 903 р. Константинополь було обложено ворожим військом. Греки опинилися в безвихідному становищі й звернулися за порятунком до пресвятої Богородиці. І ось тоді  у Влахернському храмі під час литії явилася Божа Мати в оточенні святих і серед молитви простягла над зібраним народом мафорій («омофор») - шаль, покривало, що його носили в давнину жінки. Богородицю бачили свв. Андрій юродивий і його учень Епіфаній. Вони розповіли про побачене людям. Незабаром грецьке військо прогнало напасників. Деякі історики відносять події свята до часів імператора Лева I (457-474), інші - Лева VI (886-911).

Свято особливо шанувалося в Україні, зокрема серед козацтва. Після розгрому печенігів 1036 р. князь Ярослав Мудрий будує в Києві Софійський собор і храм Благовіщення на Золотих Воротах. 1037 р. в церкві Благовіщення від віддає український народ в опіку Божої Матері. Українська Повстанська Армія відзначала його як день українського війська, що проголошено 30 травня 1947 р.

Житіє святителя Миколая Мир-Лікійського. За переданням, жив наприкінці III - на початку  IV ст. Був єпископом м.Мири в Лікії. Брав участь у I Вселенському соборі в Нікеї 325 р. Боровся з єрессю Арія. Помер 6 грудня 342 р. Житіє виділяє епізоди, коли він рятує від неслави доньок збіднілого мешканця м.Патари - кидає вночі у вікно вузлик з золотом, щоб батько видав заміж трьох доньок і не відпускав їх для розпусти. Під час подорожі до Єрусалиму він рятує від бурі корабель, на якому плив у прощу.

Коли мусульмани захопили м.Мири, 1087 р. італійські купці з м.Барі зуміли перевезти мощі до свого міста в Калабрії. Місто належало до володінь візантійського імператора. Було збудовано храм, під престолом якого спочивають мощі святого. Вже в Середньовіччя в Україні стало відзначатися як свято  9 травня, перенесення мощів свт.Миколая до міста Барі. Довкола київських святинь Миколая угодника виникає усна, а згодом і писемна традиція. Один із сюжетів: коли богобоязний киянин повертався Дніпром з Вишгороду, куди в день пернесення мощів свт.Миколая плавав поклонитися мощам свв.Бориса і Гліба та образові свт.Миколая, дружина задрімала й немовлятко впало в  річку й утопилося. Батьки звернулися до свт.Миколая. Вночі перед утренею паламар Софійського собору почув плач з-за замкненої церковної брами. Перед іконою свт.Миколая лежало мокре немовля. Храм Миколи Мокрого на Подолі. Зупиняє злодія, котрий хотів пограбувати храм. Церква Миколи Притиска.

Четьї Мінеї (від «чести» - читати й «μηνιαι̃ος» - місячний) - збірники житій для келійного читання, де матеріял розташовується за числами місяця та упорядковується згідно з вимогами православного обряду. Церковний календар втілює ідею взаємодії історії та вічности, організує відповідним чином річний цикл обрядів, встановлює ґрадацію свят (дванадесяті, великі, середні, малі) і днів пам’яти святих, закріплюючи за кожним певну дату.

Прологи або Синаксарі чи Мінології (від «πρόλογος» - вступ, пролог) - збірник скорочених варіянтів житій, розрахований на обрядовий вжиток. Його частини прочитувалися у визначені церковним календарем дні після шостої пісні канону.

6. “Шестодневи” й природничо-пізнавальні твори

Шестодневи – твори, що коментують біблійну розповідь про створення світу за шість днів. У слов’янській книжності відомі кілька перекладних шестодневів. Природу автори розглядають як школу пізнання Бога й намагаються викликати в читача захоплення створеним і мудрістю Творця.Кожне творіння шестодневи намагаються пояснити з точки зору тогочасного природознавства.

Перший із шестодневів написаний свт. Василієм Великим у формі одинадцяти живих бесід: 1. Про створення світу взагалі. 2. Про первісну невпорядковану землю. 3. Про твердь. 4. Про зібрання води. 5. Про твори землі. 6. Про небесні світила. 7. Про плазунів. 8. Про птахів. 9. Про тварин. 10 і 11. Про людину.

Всі інші шестодневи так чи інакше залежать від Василія Великого.

Палея. Переказ біблійних книг з полемічними, антиюдейськими тлумаченнями, численними доповненнями й коментарями. Складна компіляція, де біблійний текст доповнено апокрифічним матеріялом. Частина дослідників вважає її перекладом з грецького ориґіналу, інші вважають твором давньоруськаих книжників. Окремі редакції називаються: Тлумачна Палея, Хронографічна Палея, Історична Палея.

Розповідь про створення світу написано з використанням Шестоднева Іоана, екзарха Болгарського. Тут знаходиться апокрифіче оповідання про Сатанаїла, опис реальних і фантастичних істот, напр. птаха фенікса. Сюжет про створення людини включає опис устрою людського організму. подаються оповідання про адама і Єву, Каїна й Авеля, всесвітній потоп і Ноя, поділ землі між Ноєвими синами, про стовпотворіння й народи, котрі заселили землю після поділу народів. Далі йдуть розповіді про Патріярхів Авраама, Ісаака, Якова, додається стаття про Заповіт 12 патріярхів. Дуже докладно, з окремими апокрифічними подродицями викладається історія Мойсея та виходу євреїв з Єгипту. Переказуються книги Ісуса Навина, Суддів, Рути. Завершує Палею виклад історії царювання Саула, Давида та Соломона.

Символічне значення багатьох старозавітніх подій розкривається як прообраз майбутніх подій Нового Завіту. Історичний виклад раз у раз переривається полемічними й природничими коментарями. Палея набуває характеру своєрідної енциклопедії богословських знань і середньовічних уявлень про устрій світу.

Comments