5. Середньовічне літописання


1. Перші гіпотетичні тексти

Літопис - від «літо» (рік) і «писати». Найдавніший жанр української історичної прози.

Хронологічний порядок викладу подій. Структура твору визначається характером подій, покладених в основу його сюжету, та послідовністю цих подій. Головна композиційна одиниця - річна стаття. Обсяг її дуже різний залежно від того, які події відбулися певного року, чи мав на меті автор їхню реєстрацію, чи ж визначення провідних тенденцій в історичному процесі.

Компілятивний характер. Постає на основі зведення різнорідного й різножанрового матеріялу: місцевих літописів, монастирських хронік, описів діяльности визначних історичних осіб. Для висвітлення стародавньої історії світу та предків слов’ян використовуються Біблія (особливо Книга Буття - розповіді про сотворення світу й  людини, всесвітній потоп, вавилонське стовпотворіння й розселення народів), візантійські хроніки, а також фольклорні джерела: леґенди й перекази про обрів, заснування Києва, євшан-зілля.

Стиль оповіді в літописі неоднорідний. Повідомлення про події, часто документальні й детальні, перемежовуються з описом подій. Літописець прагне зобразити деякі події якомога наочніше. До опису додаються конкретні деталі й подробиці. Оповідь сюжета: літописець добирає й розподіляє окремі факти, використовує елементи опису для обґрунтування авторського ставлення до предмету оповіді. Сюжетної функції набуває відтворена пряма мова.

Дослідники розрізняють річні записи й літописні оповідання. Літописні оповідання більші за обсягом, їхні сюжети часто використовують особисті враження літописця як учасника, очевидця або сучасника подій. Діалоги й монологи обширніші, хоча монолог нерідко перетворюється на етикетний, на патетичну декларацію персонажа. Літописні оповідання включають характерні деталі оповіді, образні описи, характеристики персонажів.

Найдавніший літопис - «Повість временних літ» - датують 1113 роком. Документальних свідчень про попередній розвиток літописання на Русі не збереглося. Перше зведення літописних матеріялів різного характеру і походження могло постати в Києві 996-997 рр. Його складено в оточенні Володимира Святославича. Сюди ввійшли короткі річні записи, народні перекази, придворні нотатки.

Більшість дослідників приймають гіпотезу Олексія Шахматова[1], за якою виділяються такі перші етапи розвитку літописання:

1. Найдавніше Київське літописне зведення виникає 1039 р. з запровадженням митрополії в Києві (точніше - кінець тридцятих - початок сорокових років XI ст.). Викликане прагненням ідеологічно обґрунтувати прагнення Руси до церковно-політичної незалежности. Пов’язане з іншими заходами Ярослава Мудрого - поставленням митрополитом Іларіона (1051), канонізацією свв.  Бориса і Гліба.

Доведене до 1037 р. (запис про покровительство Ярослава Мудрого книгописанню й перекладам). Визначається дві сюжетні лінії, що пов’язане з двома джерелами - розповідь про поширення на Русі християнства (хрещення й смерть св. Ольги, варяги-християни свв.   мчч. Федір та Йоан, убиті 983 р., хрещення Руси-України 988 р., свв.  Борис і Гліб, похвала Ярославу Мудрому) та політична історія Київської Руси, складена на основі леґендарного фольклорного матеріялу.

Дмитро Лихачов ототожнює Найдавніше літописне зведення й «Переказ про поширення християнства на Руси»[2].

2. Перше Києво-Печерське зведення укладене 1073 р. Найдавніше Київське зведення 1039 р. доповнено пізнішими вставками, продовжене статтями про події після смерти Ярослава Мудрого (1054 р.). До епічної історії стародавньої Русі додано леґенди про хозарську данину, про покликання варягів, про три помсти св. кн.Ольги древлянам. У сюжеті про хрещення України упорядник додав Корсунську леґенду (приурочує хрещення св. кн.Володимира до облоги Корсуня).  Запроваджено річну сітка подій.

Упорядник - ігумен Печерського монастиря Никон. Києво-Печерський монастир було засновано 1051 р. Він виступає як опозиційна сила митрополичій катедрі, залежній від Візантії, а в певних випадках і княжій владі.

Никон, названий Великим, зазнав на собі княжої немилости, двічі мусив тікати до Тмуторокані, зібрав там місцеві відомості й перекази, включені згодом до літопису. Засуджував князівські чвари, які сприяли посиленню степових кочовиків і зубожінню простого люду.

Учень Олексія Шахматова Михайло Присьолков висунув гіпотезу, що ім’я Никон міг прибрати колишній митрополит Іларіон з прийняттям великої схими[3].

3. Друге Києво-Печерське зведення (Початковий літопис) доводить виклад подій до 1093 р., коли стався спустошливий набіг половців на Русь. На княжий престіл зійшов Святополк Ізяславич. Літописець докоряє йому за нехтування інтересами народу, неспроможність його захистити.

Початковий літопис виник за наказом ігумена Іоана. Назва “Початковий літопис” пов’язується з тим, що твір раніше вважали за ядро дальшого літописання. Невідомий упорядник відібрав багато відомостей з нових рукописів, що надійшли були до монастиря. Він записав також справжні оповідання впливових військових старшин, що надійшли до монастиря. Важливим джерелом відомостей стали родові перекази, повідомлені упорядникові новгородцем Яном Вишатичем.  Звідси беруться відомості про його предка Свенельда, воєводу князя Ігоря, про Свенельдового онука Добриню – новгородського посадника, брата дружини князя Святослава Малуші, дядька рівноапост. князя Володимира Святославича. Розповідається про боротьбу Вишати та Яна Вишатича з волхвами, про збір полюддя в Білозерському краї 1071 р.

2. “Повість временних літ”

Назва - від перших слів тексту. «Це Повісти временних літ, звідки пішла Руська земля, хто в Києві почав спершу княжити, і як Руська земля постала» (Лаврентіївський літопис). «Повість временних літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала» (Іпатський літопис).

Переклади: временних - минулих (Леонід Махновець, Віктор Близнець), врем’яних (Василь Яременко). 

Преподобний Нестор - монах Києво-Печерського монастиря, агіограф і літописець. Народився в середині XI ст. Пострижений за ігумена Стефана (1074-1078) і зведений ним у дияконський сан. За каноном мученицького житія написав «Чтеніє о житії і о погубленії блаженную страстотерпцю Бориса і Гліба». Потім пише «Житіє Феодосія Печерського».

Найавторитетніші свідчення про те, що Нестор написав «Повість временних літ» - у Полікарпа в Києво-Печерському патерику. У житіях затворника Микити й лікаря Агапіта є згадки про Нестора як автора літопису. Упорядники давніх редакцій Києво-Печерського патерика подали ім’я Нестора при статтях літописного походження. Касіян вставив ім’я Нестора в сам текст статей,   де автор говорить про себе в першій особі.

Канонізований свт.Петром Могилою 1643 р. Житіє вперше вміщене в «Патерику Печерському» 1661 р. Звідти введене до «Книг житій святих» свт.Димитрія Туптала під 27 жовтня. Служба складена не раніше 1763 р.

День пам’яти - 27 жовтня (9 листопада). Цей день визнано в Україні святом - Днем украї́нської писе́мності та мо́ви. Це відбулося 6 листопада 1997 року, коли Президент України Леонід Кучма на підтримку ініціативи громадських організацій та з урахуванням важливої ролі української мови в консолідації українського суспільства видав Указ № 1241/97 «Про День української писемності та мови».

Прп.Нестор використав Початкове київське літописне зведення, та доповнив і переробив його на підставі численних усних і писемних джерел. Виклад розбив за роками й довів до 1012 р. Схема літопису - щорічний виклад. Але упорядник намагається простежити логіку подій. Часто висловлює думки про окремі події, дає оцінку історичних осіб, відтворює почуття з приводу певної події. Тон оповіді спокійний і рівний, місцями драматичний. Прагне до щирості й об’єктивності.

Літописець зосередився на державних, громадських і адміністративних подіях, походах князів на чужі землі, княжих міжусобицях, нападах на Україну чужинців, зокрема печенігів і половців, побудові церков і монастирів, поставлення митрополитів і єпископів, поширення освіти. Менше відомостей про внутрішнє життя, звичаї і традиції, народні забобони. Явища природи цікавлять літописця як засіб пророчої вказівки вищих сил. Історичний процес вводиться до загальних параметрів здійснення волі Божого Провидіння. Провіденційний підхід.

Початкові матеріяли літопису доповнив, використавши хроніку Георгія Амартола та твори його продовжувачів. Пов’язав слов’янську історію з неслов’янською, доповнвши літопис витягом з житія св.Василія Нового про напад українців на візантійські землі, а також про винайдення слов’янського письма. Включено також чотири договори українських князів з Візантією: вел.кн.Олега 907 та 912 рр., вел.кн.Ігоря 945 р. та вел.кн.Святослава 971 р. Етнографічний вступ доповнено переказами про Олега, Ольгу, Володимира.

Нікому доти не вдавалося досягти настільки органічного художнього синтезу. Нестор переробив усю літописну оповідь, доповнив її, в багатьох місцях вніс виправлення, виходячи при цьому з розуміння подій, що склалося в монастирі. Він також написав загальний вступ, котрий надав старим записам форми, подібної до найбільших історичних трактатів християнського Середньовіччя. Цьому зведенню було надано ім’я “Повість временних літ”. Тому він з певною підставою може вважатися за чільного автора цілого твору.

Продовжив і доповнив матеріяли оповіддю про події кінця XI -  початку XII ст. З піднесенням оповідається про боротьбу руських князів зі Степом і з драматизмом - про напад половців на Печерський монастир, розграбований і спалений ними. Описав з’їзди князів у Витичеві та Долобську.

Фраґментарність. Літописець зазвичай просто реєстрував події та факти, інколи супроводжуючи їхню реєстрацію своєю морально-молітичною оцінкою. Реальний причинно-наслідковий контекст нехтується. Минуле й сучасне просто розбивається на низку фактів, пов’язаних між собою тільки плином часу.

Річний принцип оповіді спричинив до подрібнення минулого. Минуле постало як ланцюг фраґментів.

Персонажі. Творення персонажів відбувається під впливом народного епосу та агіографії. Позитивні персонажі набувають рис епічного героя (Олег, Святослав). Життєписи Бориса і Гліба, Володимира Мономаха, Святополка Окаянного будуються в агіографічному плані.

Коли в різних епізодах персонаж діставав відмінну оцінку упорядника, відбувається розщеплення характеру персонажа. У різних ситуаціях поведінка персонажа дістає різні оцінки літописця. Приклад - Ярослав Мудрий, характер зображення якого змінюється тричі.

Форми оповіді. За Ігорем Єрьоміним оповідний матеріял «Повісті» ділиться на п’ять груп:

1. Річний запис. Невелика за обсягом, гранично коротка. Вводиться до оповіді традиційною формулою: «В літо 6505», «В літо 6606». Реєструє одиничні факти, цікаві з точки зору літописця, які заслуговують на згадку, але не вимагають докладної розповіді.

2. Літописне сказання. Усний історичний переказ у літературній обробці літописця. До цієї форми літописець вдавався, коли не мав більш достовірного матеріялу. Перекази про заснування Києва, про покликання варягів, про смерть Ігоря й помсту Ольги древлянам тощо.

3. Літописне оповідання. Документальний, відображає дійсну історію. Несе відбиток оповідних інтонацій. Властива протокольна конкретність опису, сухий діловий тон. Відтворює пряму мову персонажів.

4. Літописна повість. Своєрідний некролог, присвячений розповіді про смерть князя. Агіографічно забарвлений.

5. Документи з княжих архівів: договори, усні грамоти.

Повчальність. Історія виступає як повчання, що дається у формі художніх оповідей, фраґментарних статей. Літописець певен у кінцевій перемозі добра й справедливості, ототожнює добро й красу.

Мова. Відображає усну говірну мову свого часу. Мова гнучка, строката й розмаїта у вжитих стилістичних засобах.

Істотне місце в стилі займає пряма мова історичних осіб. Промови князя до дружини, дипломатичні переговори послів, промови на вічах, учтах. Виступи небагатослівні, лаконічні, виразні.

Широко подана спеціяльна термінологія: військова, мисливська, юридична, церковна. Образні фразеологічні звороти: «взять град копієм» - захопити місто приступом, «сісти на конь» - виступити в похід, «ясти хліб дідень» - князювати на престолі предків тощо. Часто використовуються народні прислів’я та приказки.

Зміст. Починається літопис розповіддю про поділ землі поміж Ноєвими синами та вавилонське стовпотворіння, викладеною за хронікою Георгія Амартола. Русь відноситься до числа Яфетових потомків. «Від цих ото сімдесяти і двох народів, од племени таки Яфетового, постав народ слов’янський - так звані норики, які є слов’янами»[4].

Потім іде опис розселення слов’янських племен, річок, на яких живуть слов’яни. «А Дніпро впадає в Понтійське море трьома гирлами; море це звуть Руським. Побіля нього ж учив святий апостол Андрій, брат Петрів. Як ото говорили, коли Андрій учив у Синопі і прийшов у город Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: “Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог”. І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору»[5].

 Далі наводиться леґенда про заснування Києва, причому від Кия, Щека і Хорива виводиться князювання в полян. Згадується про приходи хозарів, угрів, обрів. Ці відомості також запозичені в Георгія Амартола. Наводиться й місцева леґенда, як мучили обри дулібських жінок, запрягаючи по 3, 4 або 5 жінок у воза. «Були ж обри тілом великі, а умом горді, і потребив їх Бог, і померли вони всі, і не зостався ані один обрин. І єсть приказка в Русі й до сьогодні: “Погинули вони, як обри”, - бо нема їхнього ні племени, ні потомства»[6].

Після цього зображується побут і звичаї різних слов’янських племен, а також довколишніх народів. Їм усім протиставляються поляни: «Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і пошитвість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, і невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали»[7].

Завершується вступна частина розповіддю про хозарську данину: «І знайшли їх хозари, коли вони сиділи в лісах на горах, і сказали хозари:”Платіте нам данину”. Поляни тоді, порадившись, дали їм од диму по мечу. І понесли це хозари князеві своєму і старійшинам своїм, і сказали їм: “Ось, знайшли ми данину нову”. А ті запитали їх: “Звідки?” І вони сказали їм: “В лісі на горах, над рікою Дніпровською”. А ті запитали: “Що вони дали?” І вони показали меч, і мовили старці хозарські: “Недобра се данина, княже. Ми здобули її однобічним оружжям, себто шаблями, а сих оружжя обоюдугостре, себто мечі. Сі будуть брати данину і з нас, і з інших земель”. І все це збулося, бо говорили вони не з своєї волі, а за Божим повелінням»[8].

Річна сітка подій починається 6360 (852) р., коли почав царювати імператор Михаїл. За його царювання, за Георгієм Амартолом, Русь приходила на Царгород. Цього року, за літописцем, наша земля стала називатися Руською. Далі йдуть порядкові числа років 853-857 без жодних нотаток. 858 р. повідомляється про хрещення болгарів, наступного, 859 - про приходи за даниною варягів і хозарів. Потім ще два роки йдуть без опису подій (860, 861). 862 р. наводиться варязька легенда, 866 - повідомлення про похід Аскольда і Дира на Константинополь і явлене їм чудо, 879 повідомляється про смерть Рюрика, 882 р. - про вбивство Аскольда і Дира та встановлення в Києві князювання Олега. «І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: “Хай буде се мати городам руським”»[9].

Олег Віщий (882-912). Вперше згадується 879 р. в зв’язку зі смертю Рюрика. «Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий»[10]. 882 р. розповідається, як Олег убив Аскольда й Дира, обманом заманивши їх до себе, коли представився грецьким купцем. 883-885 рр. стисло інформується про завоювання племен древлян, Сіверян, радимичів, про володіння іншими племенами.

Розповідь про князювання Олега переривається статтею 898 р. про винайдення слов’янського письма. Сюжет взято з «Житія рівноапостольного Мефодія, учителя слов’янського».

907 р. подається розповідь про похід Олега на Константинополь, коли «Повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, рушили з поля, і пішов Олег до города»[11]. Олег розгадує спробу отруїти його, не беручи отруєної їжі. І греки злякалися його, вирішивши, що це не Олег, а св. Димитрій, посланий на них Богом.

Під 907 р. подається перший текст договору Русі з греками. 912 р. наводиться другий текст угоди. Того ж року повідомляється про смерть Олега від свого коня. Літописець додає розлогі виписки з Георгія Амартола, пояснюючи, як волхви могли чаклуванням провістити майбутнє.

Ігор Рюрикович (913-945). Більшість років лише називаються, не містячи жодних матеріялів. 941 - розповідь про похід на греків і розгром руських човнів «грецьким вогнем». 944 - спільний з печенігами похід на Візантію.

945 р. наводиться двічі, можливо, через хронологічну плутанину. Вперше подається текст великого договору з Візантією. Вдруге - про похід на древлян і вбивство Ігоря.

Княгиня Ольга. 945 рік: три помсти княгині Ольги. Древляни прийшли сватати Ольгу за свого князя Мала. Перша помста: радить древлянським сватам, щоб їх несли в човнах. Човни вкидають до ями й засипають землею. Друга помста: Ольга запрошує знатних древлян приїхати за сватів, запрошуючи їх спершу помитися в лазні. Як стали митися, древлян заперши й спалили. Третя помста: прийшла до Коростеня на могилу чоловіка й сказала древлянам приготувати там тризну. Коли вони впилися, наказала своїм воїнам їх зарубати. «І посікли їх п’ять тисяч»[12].

 946 р. - похід на древлянську землю. Данина з Коростеня - по три голуби й три горобці. До кожного прив’язано трут і запалено. Птахи полетіли до своїх гніз і спалили місто.

Подвиги варязьких князів зберігають у руському викладі первісний колорит скандинавських саг, у які вплетені мотиви слов’янського фольклору. Ольга мститься по-північному жорстоко й винахідливо, спершу принизивши, а потім винищивши вбивць свого чоловіка Ігоря, коли вони намагаються посвататися до неї. Таку саму хитрість вона виявить згодом, вирушивши до Константинополя, де прийняла хрещення, аби заручитися підтримкою Візантії.

947 - похід на Новгородську землю, наведення там порядку, заснування погостів.

955 (історична дата - 957) - хрещення в Царгороді. Спогади про її хрещення лишив також і імператор Константин VII Багрянородний. Хрестив Ольгу патріярх Полієвкт. До розповіді про хрещення додається благословення патріярха: «Благословенна ти єси в руських князях, бо возлюбила ти світло, а тьму облишила. Благословлятимуть тебе сини руськії навіть в останньому поколінні нащадків твоїх»[13]. Імператор зачарований княгинею. Аби уникнути його домагань, Ольга попросила візантійського правителя стати її хрещеним батьком. Коли ж вона стала християнкою, то відкинула домагання, нагадавши цареві, що він став хрещеним батьком і зобов’язаний поводитися з княгинею “як батько”.

969 - похвала княгині Ользі в зв’язку з повідомленням про його смерть.

Святослав Ігоревич (945-972). Вже в зв’язку з походом на Коростень згадується про його участь у поході: коли зійшлися обидва війська, «кинув списом Святослав на деревлян, а спис пролетів між ушима коня і вдарив під ноги коневі, бо був Святослав зовсім малим. І сказав воєвода Свенельд і кормилець Асмуд: “Князь уже почав. Ударимо, дружино, вслід за князем”»[14].

955 розповідається про переконування Ольгоїю князя Святослава хреститися. Святослав відмовляється: «адже дружина моя з сього сміятись почне!»[15].

Харктеристика Святослава - під 964 р.: «Коли князь Святослав виріс і змужнів, став він воїв збирати, багатьох і хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи, яко пардус (гепард), багато воєн він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла не брав, ні м’яса не варив, але потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на вуглях спікшв, це він їв. Навіть шатра не мав, а пітник слав і сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він до інших земель послів, кажучи: “Хочу на вас іти”»[16].

965, 966, 967 - короткі повідомлення про походи на хозар, в’ятичів, болгар. 968 - перший прихід печенігів на Русь. Святослав був у той час у Переяславці на Дунаї. Пізніше внесено до первісного тексту оповідь про хлопця-киянина, який пройшов через облогу з вуздечкою, нібито шукаючи коня. Хлопець говорив по-печенізькому. Він пробрався до воєводи Претича на другий берег Дніпра. Воєвода з галасом прийшов до києва, повідомивши печенігам, що Святослав іде за ним. І печеніги відступили від міста. Святослав приїбув пізніше і прогнав печенігів.

971 - похід Святослава на Візантію. Відтворення його стилю: «Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею доведеться стати насупроти. Тож не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо ми, - то сором нам. Тож не втечемо, а станьмо кріпко, і я перед вами піду. Якщо моя голова ляже, - тоді самі подумайте про себе»[17]. Текст договору з Константинополем.

972 - вбивство Святослава печенігами на дніпровських порогах. Князь куря окув череп золотом і пив з нього.

Володимир Святославич (980-1015). 970 р. згадується вперше як син Малуші, сестри новгородця Добрині, якого Святослав дав за князя новгородцям. 977 - утік за море, почувши, що його брат Ярополк убив іншого брата, Олега. 980 - Володимир вирушає на Ярополка. Вбиває полоцького князя Рогволода й бере за дружину його доньку Рогнідь. Оточує Ярополка на Родні, заволодіває Києвом, бере за дружину Ярополкопу вдову, колишню черницю, грекиню. Від неї народився Святополк. «А від гріховного кореня - лихий плід буває»[18]. Спорудження кумирів, жертвопринесення. Похіть до жінок. Шість дружин і діти Володимира.

983 - людські жертворпринесення. Загибель мучеників Федора та Іоана варягів. 984-985 - походи на радимичів, болгар.

986 - вибір віри. Прихід болгарів-магометан, католиків («німців») з Риму, юдеїв з Хозарії. Промова грека-філософа., великий апологетичний твір.

987 - посольства Володимира до хозарів, болгарів, католиків і греків. Звіт про посольство: «Ходили ми спершу в Болгари і двивлвся, як вони поклоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде коже і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печель і сморід великий, і недобрий є закон їхній. І прийшли ми в Німці, і бачили, як вони службу правили, а краси ж не побачили ніякої. І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас туди, де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, - не вміємо ми й сказати про се. Тільки те ми відаємо, що напевне Бог їхній перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніжж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут поганами жити»[19].

988 - похід на Корсунь. Хрещення Володимира в церкві св. Софії. Навчання віри. Хрещення Руси. Скинення кумирів і спорудження церкви св. Василія. Віддання дітей до навчання книжного.

991 - спорудження церкви Пресвятої Богородиці. 992 - закладення Білгорода. 993 - битва з печенігами. Перемога кожум’яки над печенігом. Закладення Переяслава на місці перемоги. 996 - освячення Десятинної церкви. Доброчесність Володимира. Напучення єпископів про покарання розбійників. 997 - облога печенігами Білгорода («білгородський кисіль»). 1015 - смерть Володимира й похвала йому.

1015 - мучеництво Бориса і Гліба.

Ярослав Мудрий (1016-1054). Ярослав Мудрий (1016-1054). Боротьба зі Святополком та його союзником польським королем Болеславом.

1022 - Мстислав Тмутороканський і касозький князь Редедя. 1024 - Ярослав і Мстислав, поділ Русі. 1034 - смерть Мстислава. «Був же Мстислав дебелий тілом, рудий лицем, мав великі очі. Він був хоробрий у бою, і милостивий, і любив дружину велико, і майна не жалів для неї, ні питва, ні їжі не боронив». Ярослав стає самодержцем Русі.

1037 - ювілейна стаття, до 60-річчя Ярослава Мудрого. Спорудження Софії Київської, церкви на Золотих воротах, монастирів свв.Юрія та Ірини. Плекання християнської віри. Похвала княжному навчанню: «Велика бо користь буває людині від учення книжного. Книги учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості»[20].

1051 - заснування Києво-Печерського монастиря.

1054 - смерть Ярослава. Передсмертна промова, поділ землі.

Ізяслав Ярославич (1055-1078). 1061 - перший прихід половців на Русь. Перемога над Всеволодом Ярославичем, князем Переяславським.

1065 - лихі знамена, зокрема комета Геллея. Приклади знамен з перекладної літератури, значення знамен.

1067 - війна Ярославичів з Всеславом Полоцьким.

1068 - перемога половців над об’єднаним військом князів на Альті. Бунт киян, визволення Всеслава й його поставлення князем київським. «Всеслав же сів у Києві, - а се Бог явив хресну силу, тому що Ізяслав, цілувавши хреста, схопив його»[21]. Святослав Чернігівський перемагає половців.

1071 - бунти волхвів на Білоозері. Пояснення ідолопоклонства як поклоніння бісам.

1072 - перенесення мощів свв.Бориса і Гліба. 1073 - початок розбрату поміж Ярославичами. Зайняття Києва Святославом Ярославичем. Засудження розбрату, аналогії зі священної історії: захоплення чужих земель Ісавом - Ісаака, потомками Хама - Сифового уділу.

1074 - переставлення прп.Феодосія Печерського. Монахи з Печерського монастиря прп.Феодосія - прпп.Даміян пресвітер, Матвій прозірливий, Ісаакій затворник.

1077 - повернення Ізяслава до Києва. 1078 - загибель Ізяслава під Черніговом. Похвала загиблому.

Всеволод Ярославич (1078-1093). 1091 - перенесення мощів прп.Феодосія. 1093 - смерть Всеволода Ярославича, похвала померлому.

Святополк Ізяславич (1093-1113). 1093 - братовбивчі війни, загибель Ростислава в ріці Стугні, набіги половців. 1097 - осліплення Василька Теребовлянського братами Святополком і Давидом. 1113 - бунт киян і утвердження Володимира Всеволодовича.

Редакції. 1113 р. - перша редакція «Повісти временних літ». Її використовували автори Києво-Печерського патерика, деяких літописних зведень XIV ст. Але згодом втрачена.

1116 р. - друга редакція. Її упорядник залишив по собі слід, збережений у деяких списках літопису: «Ігумен Сильвестр св.Михайла написав ці книги літопису, сподіваючися прийняти від Бога любов, за князя Володимира, що княжив у Києві, а в тім часі я був ігуменом у св.Михайла в 6624 індикта 9 літо» (тобто 1116 р.). Це перше свідчення переходу центру літописання до Видубецького Свято-Михайлівського монастиря. Ігумен Сильвестр за наказом князя Володимира Мономаха переробив літопис головно в тій частині, де йшлося про князювання Святополка Ізяславича (1093-113). Особа Святополка відсунута в тінь, натомість виділена енерґійна постать Володимира Мономаха, зорема його боротьба з половцями, змагання за поєднання князів і відвернення чвар.

Пізніше цей варіянт тексту був включений до літописного зведення, що його переписав чернець Лаврентій у Суздалі 1377 р. Тому літопис називається Лаврентіївським. Після Повісти временних літ у ньому йде Суздальський літопис.

Третя редакція, також укладена в Видубецькому монастирі 1118 р., ввійшла до складу «Руського літописця», літописного зведення волинського походження, закінченого наприкінці XIII або на початку XIV ст. Виклад доведено до 1117 р. Після «Повісти временних літ» тут іде Київський літопис. Зведення зберігалося в Іпатському монастирі в Костромі, де й було скопійоване бл.1425 р.

3. Київський літопис

Друга частина Руського літопису. Складається з річних коротких записів і ширших оповідань. До 1146 р. головне джерело - щорічні київські записки, головно такі, що стосувалися Мономаховичів і різних київських монастирів.

Далі йде широке оповідання про князювання Ізяслава Мстиславича (1146-1154), писане його прихильником і товаришем походів.  Неодноразово виступає на сторінках літопису київський боярин Петро Бориславич, можливий автор низки літописних записів про «Мстиславове плем’я». Ймовірно, що між 1139-1171 рр. літопис вів архимандрит Києво-Печерського монастиря Полікарп.

Наступна частина - період 1155-1174 рр., багатий дрібними вістками з уривчастим характером. Потім - докладніший опис подій 1175-1185 рр., повний драматичних оповідань, характеристик осіб і народу, моральних і релігійних сентенцій. Описуючи боротьбу з половцями, зупиняється на їхньому побуті та звичаях.

Згідно з О.Шахматовим і М.Приселковим, складений ігуменом Видубецького монастиря Мойсеєм і закінчувався повідомленням про зведення довкола Видубецького монастиря 1199 р. кам’яного муру; під 1200 р. вміщена промова ігумена Мойсея з приводу побудови підпорної стіни на березі Дніпра біля Михайлівської церкви Видобицького монастиря з подякою князеві Рюрикові Ростиславичу і з похвалою йому. Оскільки повідомлення про цього князя містяться з 1173 р., М.Приселков літопис 1200 р. пропонує вважати за великокняже зведення Рюрика Ростиславича.

Видубицький ігумен Мойсей використав третю редакцію «Повісті минулих літ», а також різноманітні матеріали наступних десятиліть, які залишила ціла група князівських та монастирсько-єпископських літописців. Серед них виділяються літописні відомості про «Мстиславове плем’я» (з 1146 по 1168 рік, з перервою). Автором їх був, можливо, київський боярин Петро Бориславич, котрий сам неодноразово виступає на сторінках літопису як людина, добре поінформована в княжих справах і як виконавець різних дипломатичних доручень. У 1139 (1140) — 1171 роках (також з перервами) літопис вів, імовірно, архімандрит Києво-Печерського монастиря Полікарп.

У Київське зведення ввійшли матеріяли чернігівського та володимиро-суздальського літописання.

4. Галицько-Волинський літопис

Первісний текст, можливо, не знав хронологічної сітки. Вона була впроваджена в Іпатіївському літописі. Джерела - княжі літописці, різні документи, розповіді очевидців, воїнські повісті, книжні джерела: грецькі хроніки, «Історія юдейської війни» Йосифа Флавія, «Слово про закон і благодать» Іларіона. Помилки в датуванні досягають 5 років.

Дослідники виділяють дві або чотири частини:

1. Галицький літопис або Літописець Данила Галицького (1201-1261).

2. Волинський літопис (1263-1291). У його межах говорять про три частини: 1. Літописець князя Василька (1263-1271). 2. Літописець Володимира Васильковича (1263-1271). 3. Літописець Мстислава Даниловича (1289-1291).

Гіпотеза Володимира Терентійовича Пашуто: первісний текст склав галицький книжник Тимофій 1211 р. Потім було укладене зведення митрополита Київського Кирила (1246), продовжене до 1261 р. єпископом Іоаном у Холмі. Після смерти Данила Галицького (1264) літописання перейшло до Володимира Волинського, де було доведене до 1269 р. і продовжене літописцем Шварна. Потім було укладене зведення Мстислава Даниловича 1292 р., що включало відомості про задніпровських князів, уривки з місцевих літописів Пінська, Степані тощо.

Перша частина, йомвірно, завершена в середині XIII ст. у Холмі при дворі Данила Романовича. Починається похвалою князеві Романові Мсстиславичу. 1199 р. князь Роман Мстиславич об’єднав у своїх руках Галицьку й Волинську землі в одну державу. Коли його тесть Рюрик спробував був відібрати Галичину, Роман зайняв Київ і Київщину та посадив там васального князя (1201-1204). Літопис називає його «самовладцем, царем нашим і всієї Руси». Візантія визнавала Романа князем (igemon), а його противника Рюрика - правителем (diepon) Києва. У Галичині він спирався на міщанство. Багатьох бояр та вождя їхньої партії Кормильчича він виселив з Галичини.

«Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив їх, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїлтянн, тобто половців, вигнав хана їхнього Отрока в Обези за Залізнії ворота, а хан Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись»[22].

1205 р. Роман пішов походом на захід з не з’ясованою досі метою. Він загинув над Віслою, залишивши двох малолітніх синів, трирічного Данила й однорічного Василька. Почалася сорокарічна боротьба за престіл. У ній визначну роль відіграла вдова по Романові Ганна, яка протягом 14 років дбала за збереження прав своїх синів, укладала союзи з польським королем Лешком і угорським королем Андрієм II, рятувала синів, тікаючи з ними від небезпеки.

Головний персонаж - князь Данило Галицький (1205-1264). Після смерти Романа на прохання Ганни угорський король Андрій II став протектором спадкоємців. Він увів залогу до Галичини й став титулуватися «королем Галича та Володимерії». Повертаються бояри й закликають на князювання синів Ігоря Святославича та Євпраксії Ярославни. Княгиня Ганна з дітьми тікає до Кракова, Данила бере до себе Андрій II.

1209 р. на запрошення послів з Берестя Ганна повертається на Волинь. Вона повертає місто за містом, а 1214 р. встановлює владу над Володимиром. Волинське боярство стає надійною підтримкою синам Романа.

В Галичині кількарічне князювання Ігоревичів змінилося угорською окупацією. Потім знов повернулися Ігоревичі. Але вони настільки жорстоко розправлялися з боярською опозицією (стратили понад 500 бояр), що бояри закликали Данила з його угорським опікуном, викупили в угорців захоплених ними Ігоревичів з полону й повісили обох князів.

Та й цього разу Данило князював недовго. Після низки змін престіл захопив боярин Володислав Кормильчич. Це єдиний в історії України випадок князювання боярина. Королі Лешко й Андрій II, замість боронити інтереси Романовичів, поділили Галичину та Волинь поміж собою, залишивши Романовим синам тільки Володимир з волостю. Між Лешком і Андрієм II настав розрив, після чого на запрошення Лешка новгородський князь Мстислав Удатний з лінії Мономаховичів захопив Галич 1218 р. Данило незабаром одружився з донькою Мстислава.

Але Мстислав був безвладним знаряддям у руках галицьких бояр. Віддавши доньку за угорського королевича Андрія, він зрікся 1227 р. престолу на користь цього зятя й незабаром помер. 1227 р. помер і Лешко. В Польщі почалася боротьба за краківський престіл, активним учасником якої став Данило. Після смерти угорського короля Андрія II та королевича Андрія новий король Бела IV  підтримав претензії на галицький престіл чернігівського князя св. Михайла Всеволодовича. У боротьбі за Галич брали участь Литва, Угорщина, Польща, Австрія, Пруський (Тевтонський) орден хрестоносців.

1238 р. князь Данило вступає до Галича. 1239 р. він заволодів Києвом і призначив до нього боярина Дмитра. Влітку 1245 р. Данило здобуває перемогу під Ярославом і остаточно встановлює свою владу в Галичині.

Ще на Волині Данило провів реформу війська, організувавши полки з міщан і селян, переважно піші. Він будує низку нових міст - Данилів, Львів, Холм, усього 70. Розгортаються промисли, ремесла, будуються пишні храми та інші будівлі. Своєю новою столицею Данило зробив Холм. Двір князя відзначався пишнотою. Тут відбувалися турніри, виступали співаки. Панувала латинська мова. Водночас Данило Галицький проводить енерґійні каральні заходи проти непокірного боярства: страчує, конфіскує землі, роздає їх новому служилому боярству.

На початку 1241 р. татари здобули Кам’янець, Кременець, Галич, Володимир та інші міста й посунули на захід. Довідавшись про смерть великого хана Угедея, 1242 р. вони повернули на схід. 1246 р. Данило виїхав до Золотої Орди. Він дістав підтвердження прав на все князівство, але мусив визнати себе васалом хана.

«[І] коли він збирався поклонитися [ханові], то прийшов чоловік Ярослава [Всеволодовича] Сонгур [і] він сказав: «Брат твій Ярослав кланявся кущу, і тобі кланятися». І одказав йому [Данило]: «Диявол говорить із уст ваших. Бог запре уста твої, і не буде почуте слово твоє». І в той час він покликаний був Батиєм: ізбавив його Бог і од лихого їх біснування, і од чаклування.

І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, [Батий], сказав: «Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, - то й се добре. Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумис?» І він сказав: «Досі я не пив. А нині ти велиш — я п’ю». Він тоді сказав: «Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!» І він, [Данило], випивши, поклонився за обичаєм їх, [і], промовивши свої слова [подяки], сказав: «Я іду поклонитися великій княгині Баракчиновій». [Батий] сказав: «Іди». Пішовши, він поклонився їй за обичаєм. І прислав [Батий] вина дзбан, і скзав: «Не звикли ви пити молока, пий вино!».

О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!»[23]

1252 р. хан Бату направляє проти Данила військо воєводи Куремси. Данило зумів зберегти князівство, втративши лише Пониззя. 1258 р. прийшов воєвода Бурундай з більшими силами. він змусив знищити власними руками уріплення в Кременці, Луцьку, Львові, Володимирі. Залишився тільки Холм. Після того татари пішли в Польщу й зруйнували Краків, Люблин, Сандомир та інші міста.

1264 р. Данило помер. «І положили його в церкві святої Богородиці в Холмі, що її він сам був спорудив. Сей же король Данило [був] князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні»[24].

Виклад емоційно наснажений, насичений метафорами, вишуканими порівняннями, афоризмами. Ускладенені риторичні звороти, цитати з візантійських авторів. Фольклорний матеріял, перекази легенд і пісень.

Легенда про євшан-зілля: «Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону, забравши землю їх усю і загнавши окаяннях агарян. По смерті ж Володимировій остався у Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези, кажучи: «Володимир уже вмер. Тож вернися, брате. піди в землю свою». Мов же ти йому слова мої, співай же йому пісні половецькії. А якщо він не схоче, - дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Той же не схотів ні вернутися, ні послухати. І дав Ор йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». І прийшов він у землю свою. Од нього ж родився Кончак»[25].

Друга частина літопису простіша. Автор дбає про послідовність і ясність викладу, звертає увагу на побутові подробиці. Менше церковнослов’янізмів, зуустрічаються діалектизми.

Після смерти Данила Василько Романович (1205-1270) став головою Галицько-Волинської держави. Він залишався у Володимирі. Його престіл успадкував син Володимир (1270-1289), висококультурна й освічена людина. Володимир неохоче брав участь у війнах, будував нові міста, замки, церкви. Сам переписував книги для церков, серед них «Кормчу книгу». Похвала Володимирові Васильковичу має запозичення зі «Слова про закон і благодать». Його літописець називає «книжником великим і філософом, якого не було перед ним у всій землі, і після нього не буде».

Троє Данилових синів, Лев, Шварн і Мстислав, залишилися в Галичині, поділеній між ними. Найталановитішим з них був Лев (1264-1301?). До нього після смерти братів перейшли їхні уділи. Після смерти Лева (точна дата невідома) його владу успадкував Юрій I (1301-1308). Він уникав воєн, дбав про економічний добробут держави. Свою столицю переніс до Володимира. На печатці його іменується: «Rex Russiae, princeps Ladimeriae» (король Руси, князь Володимирії).

5. Руський літопис

«Лѣтописець руский» («Літопис руський») — такий заголовок має ця книга в рукописі, що колись належав був Іпатському монастирю біля міста Костроми (нотатка XVII ст. на звороті першого аркуша: «Книга Ипатцкого монастыря летописец о княжениі»). Нині рукопис зберігається в Ленінграді, у бібліотеці Академії наук СРСР під шифром 16.4.4.

«Літопис руський» — це книга великого формату (30×23 см). Аналіз паперу і почерків показав, що книгу переписано близько 1425 року. Рукопис має старовинну шкіряну оправу з мідними застібками і нараховує 307 нумерованих аркушів (включаючи й перший, колись чистий, а тепер із різними пізнішими приписками), або 614 сторінок.

Це українське літописне зведення, складене з різних зводів на початку XIV ст. Іпатський список скопійовано в Росії з якогось рукопису, де вже були проставлені дати для третьої, останньої частини літопису.

«Літопис руський» ділять на три частини, які в науці дістали такі назви: «Повість минулих літ» («Повѣсть временныхъ лѣтъ»), Київський літопис, Галицьк о-Волинський літопис. Переклад українською мовою здійснено Леонідом Махновцем (1919-1993).

Леонід Єфремович Махновець народився на Київщині, в селі Озера Бородянського району, 31 травня 1919 р. Зовсім дитиною, на початку 30-х років він опиняється на засланні у Вологодській області Росії, куди був вивезений із батьками як «ворог народу». На щастя, хлопець вижив на негостинній Півночі. Йому вдалося повернутися до Києва, закінчити середню школу, вступити до університету. Та тут почалася Друга світова війна, і Червона армія, розгромлена недавніми німецькими союзниками, відступила з України. Леонід Махновець мимоволі опинився на окупованій нацистами території. Згодом, коли повернулися росіяни, він ще встиг піти до війська й боротися з німцями.

Після війни Леонідові Махновцю вдалося відновитися в Київському університеті, закінчити його 1947 р. й поступити до аспірантури Інституту літератури ім. Тараса Шевченка. Науковим керівником 28-річного аспіранта став Сергій Маслов (1880-1957), один із украй нечисленних справжніх учених, які пережили чистки й репресії сталінських часів.

Леонід Махновець підготував і захистив 1950 р. кандидатську дисертацію «Іван Франко як дослідник оригінальної української літератури XVI-XVIII ст.». Та праці за фахом для нього довго не знаходилося. Лише за п’ять років він став науковим співробітником Інституту літератури ім. Т.Шевченка. У цей час головною темою наукових студій Махновця були сатиричні й гумористичні твори української літератури XVI-XVIII ст. Було упорядковано й видано збірки текстів[26], а 1964 р. захищено докторську дисертацію «Сатира і гумор української прози XVI-XVIII ст.». Водночас друкуються журнальні й газетні статті про «Слово о полку Ігоревім», видається його прозовий переклад і коментар до тексту «Слова»[27]. Махновців ритмічний переклад «Слова» був високо оцінений фахівцями й витримав понад десять видань.

Саме в цей час і з’являється упорядкований Леонідом Махновцем том біобібліографічного словника. Безпосереднім продовженням біобібліографічної праці Леоніда Махновця стали перші томи фундаментального курсу «Історія української літератури: У 8 т.», виданого Інститутом літератури ім. Тараса Шевченка наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. ХХ ст. Сам Махновець підготував більшість оглядових статей та окремі розділи до редагованого ним же першого тому, що охоплював літературний процес ХІ – першої половини XVIIІ ст.[28], а до другого тому, відповідальним редактором якого був Євген Шабліовський, написав усі розділи про літературу другої половини XVIIІ ст.[29]

Тим часом на зміну ліберальному періодові «хрущовської відлиги» приходить реанімована Михайлом Сусловим політика штучного творення «єдиного радянського народу» й форсованого подолання відмінностей національних культур. Серед перших відчули плоди цієї політики українські медієвісти. 1 січня 1963 р. відділ давньої української літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка було закрито, більшість його співробітників звільнено, і лише четверо колишніх працівників було включено до складу відділу української дожовтневої літератури на правах творчої групи: комусь же треба було писати розділи з літератури Х-XVIII ст. до планованого восьмитомника. Однак Леонід Махновець опиняється під постійним тиском дирекції.

До 250-річного ювілею Григорія Сковороди виходить новаторська біографія українського мислителя, підготована Леонідом Махновцем[30]. Авторові вдалося в невимушеній формі, переконливо мотивуючи свої міркування, провести читача життєвими шляхами Григорія Сковороди, спростувати застарілі уявлення про біографію письменника й запропонувати власну модель його життєпису, згодом прийняту більшістю дослідників. Однак сміливі роздуми науковця, неординарність його пошукової манери викликали лють у чиновників від науки. 54-річного вченого було звільнено з Інституту літератури ім. Т.Шевченка. Приписувані йому «антиісторизм», «український буржуазний націоналізм» і «антигромадська поведінка» за умов СРСР означали заборону будь-якої інтелектуальної діяльності. Два роки Леонід Махновець був безробітним, і лише після втручання міжнародних наукових сил він дістав дозвіл влаштуватися до Інституту археології АН УРСР.

Визнання приходить до науковця тільки під час розвалу СРСР. Нарешті вдається видати довго виношувану працю над «Словом о полку Ігоревім»[31], де розробляється оригінальна концепція авторства твору. Спроби опублікувати цю концепцію за радянських часів завершилися звинуваченням автора в ідеологічній диверсії, багатозначним нагадуванням про колабораціонізм з німецькими феодалами ймовірного автора «Слова», князя Володимира Ярославича, й партійним стягненням, накладеним на автора позитивної рецензії – відданого Махновцевого товариша Олексу Мишанича. Величезним внеском у науку та формування національної самосвідомості стало видання українського перекладу «Руського літопису» - трьох частин Іпатіївського літописного зведення, присвячених середньовічній історії українських земель: «Повісті временних літ», Київського та Галицько-Волинського літописів[32]. Це видання було відзначене Державною премією України ім. Т.Г. Шевченка.

Помер Леонід Махновець у Києві 19 січня 1993 р.



[1] Шахматов А.А. Повесть временных лет. – Петроград, 1916. – Т.1. Вводная часть. Текст. Примечания. – С.I-XLI.

[2] Лихачёв Д.С. Русские летописи и их культурно-историческое значение. – Москва; Ленинград: Изд-во АН СССР, 1947.

[3] Присёлков М.Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси Х-ХІІ вв. – СПб. : Наука, 2003. – С. 106-133.

[4] Літопис Руський: За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – К.: Дніпро, 1989. – С.2.

[5] Там само. – С.3.

[6] Там само. – С.7.

[7] Там само. – С.8.

[8] Там само. – С.10-11.

[9] Там само. – С.13.

[10] Там само. – С.13.

[11] Там само. – С.17.

[12] Там само. – С.33.

[13] Там само. – С.36-37.

[14] Там само. – С.34.

[15] Там само. – С.37.

[16] Там само. – С.38.

[17] Там само. – С.41.

[18] Там само. – С.46.

[19] Там само. – С.61.

[20] Там само. – С.89.

[21] Там само. – С.106.

[22] Літопис руський: Пер. Леоніда Махновця. – К., 1989. – С.368.

[23] Там само. – С.405.

[24] Там само. – С.425.

[25] Там само. – С.368-369.

[26] Давній український гумор і сатира /Упор. Леонід Махновець. – К.: Держлітвидав УРСР, 1950; Українські інтермедії XVIІ-XVIII ст. / Вступна стаття і відп. ред. М.К. Ґудзія. Підгот. тексту Л.Є. Махновця. – К.: Вид-во АН УРСР, 1960. – 240 с.

[27] «Слово о плъку Игоревѣ» в українських художніх перекладах і переспівах ХІХ-ХХ ст. / Упор. С.І. Маслов. – К.: Вид-во АН УРСР, 1953. – С.26-60.

[28] Історія української літератури: У 8 т. – К.: Наук. думка, 1967. – Т.1. Давня література (ХІ – перша половина XVIIІ ст). / Відп. ред. Л.Є.Махновець. – 539 с.

[29] Історія української літератури: У 8 т. – К.: Наук. думка, 1967. – Т.2. Становлення нової літератури (друга половина XVIIІ – тридцяті роки ХІХ ст. / Відп. ред. Є.С.Шабліовський. – С.7-130.

[30] Махновець Леонід. Григорій Сковорода: Біографія. – К.: Наук. думка, 1972. – 255 с.

[31] Махновець Леонід. Про автора «Слова о полку Ігоревім». – К.: Вид-во при Київ. ун-ті, 1989. – 264 с.

[32] Літопис Руський: За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – К.: Дніпро, 1989. – XIV; 591 c.

Comments