7. "Слово о полку Ігоревім"


1. Історія відкриття тексту

Написане невдовзі після походу 1185 р.  

Пройшло малопомітним через такі причини:

- Історичні обставини XII-XIII ст. - княжі усобиці, половецькі набіги, навала ординців зі сходу. Списки зникають;

- Після татаро-монгольської навали твір втрачає політичну актуальність, стоїть окремо в естетичній системі через нетрадиційність форми, складність мови;

- Присвячене порівняно незначній події, ще й не розповідало про неї, а обговорювало її науку.

Псковський «Апостол» має приписку під 1307 р.: «При сих князех сеяшется и ростяше усобицами, гыняше жизнь наша, в князех которы, и веци скоротышася человеком» (книжник Діомид). У «Слові» в тих же виразах оповідається про часи Олега Гориславича.       

Найбільший вплив справило на «Задонщину» - російську пам’ятку, написану не пізніше 1393 р. Софонієм рязанцем про битву російського війська з полками золотоординського хана Мамая 8 вересня 1380 р.  Але її автор не завжди міг осмислити нетрадиційну яскраву образність «Слова», зрозуміти складну мову. Окремі образи не доцільні, деякі місця неможливо зрозуміти, не знаючи «Слова». Відкрито 1852 р. й того ж року опубліковано В.Ундольським.

«Повість про Акира Премудрого»: пізні російські переробки XVII ст. зазнали впливу «Слова».

Деякі списки «Сказання про битву новгородців з суздальцями» також мають сліди знайомства зі «Словом».

Рукописний збірник з текстом «Слова» зберігався в бібліотеці Спасо-Ярославського монастиря, скасованого указом Катерини II 1787 р. Архимандрит монастиря Іоїль Биковський, народження 1726 р., вихідець з Білорусі, вихованець Києво-Могилянської академії, був переведений на пенсію й лишався в монастирі до смерті (1798). До збірника входили хронограф, «Сказання про Індійське царство», «Повість про Акира Премудрого», «Девгенієве діяння» та «Слово».

Збірка придбана графом Олексієм Мусіним-Пушкіним (1744-1817), російським державним діячем, істориком, археографом і колекціонером. Він був обер-прокурором Синоду (1791-1797), президентом Академії мистецтв (1794-1799), сенарором (з 1796). Відкрив також Лаврентіївський літопис, один із списків Руської Правди, Повчання Володимира Мономаха. Про рукопис «Слова» згадує: «Писаний на ґлянсованому папері, наприкінці літопису, досить чистим письмом. За почерком письма й за папером слід віднести це переписування до кінця 14 або до початку 15 ст. … До перетворення Спасо-Ярославського монастиря на архиєрейський дім ним керував архимандрит Іоїл, чоловік з освітою й любитель словесности; по скасуванні штату він лишився в тому монастирі за обіцянкою до своєї смерти. В останні роки він перебував у нестатках, а з тієї причини мій комісіонер купив у нього всі руські книги, в числі яких в одній під числом 323, під назвою Хронограф, наприкінці знайдено «Слово о полку Ігоревім» (лист до Костянтина Калайдовича від 31 грудня 1813 р.).

Не пізніше 9 жовтня 1896 р. (день смерти Катерини II) з мусін-пушкінського рукопису для імператриці виготовлено писарську копію «Слова». Це Катерининська копія, виявлена 1864 р.

1797 р. в жовтневому числі журналу французьких еміґрантів, що видається в Гамбурзі «Le Spectateur du Nord» російський історик Микола Карамзін вмістив замітку про відкриття «Слова»: «Два роки тому в наших архівах було виявлено уривомк з поеми під назвою «Пісня воїнам Ігоря», що її можна порівняти з кращими осіянівськимипоемами й котра написана в XII ст. невідомим автором».

1800 р. текст виходить друком у Москві з паралельним перекладом російською мовою. Здійснив видання український історик Микола Бантиш-Каменський (1737-1814), вихованець Ніжинської школи та Києво-Могилянської академії, співробітник Московського архіву Колеґії іноземних справ, знавець давнього письменства та класичних мов. Батько автора «Історії Малої Росії» в 4 тт. Дмитра Бантиш-Каменського.            З ним співпрацював Олексій Малиновський (1762-1840) - випускник Московського університету, співробітник Московського архіву Колеґії іноземних справ.      Історик, археограф, перекладач.

1812 р. рукопис Спасо-Ярославського монастиря загинув у пожежі. Збереглися Катерининська копія, 60 примірників друкованого видання.

2. Подієва основа сюжету

Події Ігоревого походу 1185 р. змальовані ще в Київському літописі. Саме на його основі вдається реконструювати історичний перебіг подій. Сюжет «Слова» не дає їхнього послідовного висвітлення.

У 80-х роках ХІІ ст. була здійснена спроба примирити ворожі гілки роду Рюриковичів. Великим князем став Ольгович - Святослав Всеволодович (1181-1194). Він відмовився від союзів із половцями, тим більше, що сам з 1154 р. знав жахи половецького полону. 1184 р. великий князь Святослав Всеволодович і його співправитель Рюрик Ростиславич перемогли половців і змусили тікати хана Кончака Артиковича. 

Двоюрідний брат князя Святослава Ігор Святославич (нар.1150, помер 1202), онук Олега Святославича, який 1178 р. почав князювати в Новгороді-Сіверському, не брав участи в цьому поході. Він, як і інші Ольговичі, брав активну участь у княжих чварах, виступав і проти половців, і в союзі з ними.  Не скоординувавши дії з Святославом Всеволодовичем, котрий готував на 1185 р. наступний похід, Ігор здійснює власний похід разом із братом Всеволодом Святославичем, князем курським і трубчевським, сином Володимиром, племінником Святославом Ольговичем і чернігівським воєводою Ольстином Олексичем. У полку останнього були ковуї Ярослава Всеволодовича Чернігівського.

Спонукою походу було бажання «пошукати» Тмуторокань, колись підвладну Олегові Святославичу, дійти до берегів Чорного моря, вже понад 100 років закритого від українців половцями.

23 квітня вирушив із Новгорода-Сіверського. 1 травня бачив сонячне затемнення. У долі династії Ольговичів затемнення взагалі відігравало особливу роль. Як виявив А.М.Робінсон, протягом ста років перед Ігоревим походом, було 12 сонячних затемнень, і вони співпадали з роками смерти 13 чернігівських князів. І князь Ігор, і автор «Слова» надавали цьому провіденційного сенсу.

Перейшов Сіверський Дінець, два дні чекав біля Оскола на Всеволода Святославича. Кордон між Руссю й Половецьким степом пролягав у ХІІ ст. по Дінцю в районі сучасного Ізюму. Біля впадінні Сальниці в Дінець на правому березі Дінця здіймається гора Крем’янець заввишки 218 м над рівнем моря, довжиною бл. 4 км. Це єдина помітна деталь рельєфу на шляху Ігоря.

У першій битві 10 травня переміг, але в другій, 12 травня, зазнав поразки й, коли їхав завертати ковуїв, потрапив у полон. Для князя-лицаря загибель була ліпшою за полон. Доти руські князі ніколи не потрапляли в полон, але доти не було й подібних походів. Князь Володимир Мономах неодноразово виступав проти половців, але не заходив поза межі Степу й не намагався захопити або підкорити простори, де кочували вороги.

Поразка Ігоря Святославича піднесла на дусі половців, які пережили недавній розгром. Хан Кончак пішов на Русь, обложив Переяслав, а, повертаючись, захопив Римів. Ґзак напав на Путивль і Посейм’я.

Овлур (Влур, Лавр, Лавор) допоміг Ігореві втекти з полону. Вирішальним арґументом стало очікування половців, розлючених невдачами при нападі на Русь. Десь за місяць після поранення Ігор князь тікає.

3. Жанр твору

Самоназва: слово, повість, піснь. Автор відчуває, ніби він виголошує твір, а не пише його. Штучне й вільне дихання усної мови. Доступні й фольклорні образи. Звернення до слухачів: «не ліпо ни бяшеть, братіє», «почнем же, братіє». До кола слухачів вводить і сучасників, і людей минулого.

«Chansons de geste» - пісні про подвиги. «Пісня про Нібелунґів», «Витязь у тигровій шкурі» Шота Руславелі, «Давид Сасунський». Особливо - «Пісня про Роланда».

Протиставляючи свою манеру Бояновій, розглядає його як попередника.

Слава: на початку згадується проь співані Бояном слава. Наприкінці виголошується слава Ігореві, Всеволоду, Володимирові й дружині. Її співають Святославу німці й венеди, греки й моравські слов’яни. Слава дзвенить у Києві, перебігає від Дунаю до Києва.

Плач - оспівування сумних подій. Не менше 5 разів: плач Ярославни, дружин руських воїнів, матері Ростислава, стогін Києва та Чернігова, золоте слово Святослава. Ліричні відступи, характерні для плачів.

Автора вважали дружинником, учасником походу на половців 1185 р., а відтак і наближеним до князя Ігоря. Інші називали автора придворним співцем чернігівських князів. Були версії про нього як галичанина (лемка), боярина, незалежного письменника. Припускали, що ним був тисяцький Рагуїл, співець Митуса, літописець Петро Бориславич, Ян Вишатич, котрого згадує літопис, великий князь київський Святослав Всеволодович († 1194). Академік Борис Рибаков вважав, що «Слово» вперше пролунало 15 серпня 1185 р. на прийнятті в Києві в князя Святослава Всеволодовича з нагоди повернення з полону Ігоря Святославича. Леонід Махновець розробив версію про те, що автор «Слова» - князь Володимир Ярославич († 1198 р.), син Ярослава Осмомисла, брат Ярославни - дружини князя Ігоря.

Автор співчуває Ігореві Святославичу. Він міг бути його дружинником, але міг бути й наближеним до Святослава Всеволодовича. Він - киянин або чернігівець. Безперечно книжна людина, належна до лицарських верств. Але патріотична позиція незалежна від княжих партій, що змагалися в той час.

4. Своєрідність поетики

Голова тема - батьківщини. Підпорядковані їй мотиви розгортаються в часі й подаються в розвитку. Автор переходить від теми до теми, постійно змінює місце дії, переносить його від Ігоревого війська до половецького степу, звідти до Києва, в різні руські міста, до Путивлю, знов у половецьку землю, звідти на Русь - до Києва.  Звертається до сучасного й минулого, до передчуттів грізного майбутнього. Він переживає цілу ґаму почуттів: від тяжких передчуттів і скорботи до патетики заклику. Ця частина змінюється ліричною й інтимною, а весь твір завершується радісним і урочистим фіналом.

Найчіткіше виділяються три окремі частини: Сон Святослава, Золоте слово Святослава, Плач Ярославни.

Відчуття простору. Посилюється образами соколиного полювання, участю в дії птахів (орли, гоголі, ворони, галки, солов’ї, зозулі, лебеді, кречети). Довколишні народи включаються в перебіг української історії. Просторові виміри слави.

Полон - втрата простору, перемога - його здобуття. Символ оволодіння простором - швидкість руху. Всеслав Полоцький. Святослав витяг Кобяка й кинув у Києві. Велич Руси підкреслюється одночасною дією в різних її частинах.

Опозиція Русь//половецький степ. Русь повна міст, річок, жителів. Степ - країна незнана, пустельна, з яругами, горбами, балками, багнами. Поняття Руси охоплює історію, географію, всю природу.

Природа введена до подій, бере в них безпосередню участь. То прискорює, то уповільнює події. Розмиваються межі між людиною та природою. Люди порівнюються з птахами та зірами (турами, соколами, галками, воронами. зозулею тощо). Ігор розмовляє з Дінцем, Ярославна звертається до вітру, сонця, Дніпра.

Точність і правдивість спостережень природи. Срібні береги Дінця - бо крейдяні гори. «Уже бо біди єго носять птиць по дубію» - хижі птахи летять за військом. Пейзаж - ґрандіозність, рухомість і конкретність. Відчуття безмежного простору. «Вітер, сонце, грозові хмари, в якивх тріпочуть сині блискавки, ранковий туман, дощові хмарини, тьохканя солов’я вночі й крики галок вранці, вечірні зорі й ранкові сходи сонця, море, яри, річки складають величезне, незвично широке тло, на якому розгортається дія «Слова», передають відчуття безкраїх просторів батьківщини» (Лихачов Д.С. «Слово о полку Игореве»: Историко-литературный очерк. - М., 1976. - с.90).

Художня система побудована на символічних уявленнях. Учта, землеробські роботи -  битва. Підміна людей мисливськими птахами та звірами. Солярна символіка. Сходження на престіл - заручення з містом. Київ для Всеслава - дівиця. Меч - символ війни, влади6 чести. Олег мечем кував коромолу . Хинове, литва та ін. схилили голови під мечі Романа й Мстислава. Стяг.

Фольклорна символіка - поганські боги, постійні епітети (чисте поле, сірі вовки, гострі мечі, синє море, борзі коні, чорні ворони, красні діви).

Метонімічний спосіб мислення. Вдіти ногу в стремено - виступити в похід. Переломити спис - почати битву. Стоять стяги, понизили стяги свої, впали стяги. Труби трублять - збір війська. Отворять врата - підкорення міста.

Повторюваність. Серед найчастіших повторів - переліки. «Ту німци, і венедиці, ту греці і морава поют славу Святославлю». «С черніговськими, билями, с могути, і с татрани, і с шельбуги, і с топчаки, і с ревуги, і с ольбори». Переліки трофеїв. Повтори слів та виразів, що підеркслюють тривалість дії: «бишася день, бишася другий, тертьяго дні к полуюню падоша стязі Ігореві».

Синтакисичні конструкції, що йдуть поряд, особливо короткі, можуть повторюватися.

Ритміка пов’язана з синтаксичною будовою фрази, змістом тексту, композицією.

Анафора: «ту ся брата разлучиста…».

Сполучення однотипно побудованих речень. Парні словосполучення (чти і живота, свичая і обичая). Протиставлення. Рефрени («О Русьская земле! Уже за шеломянем єси», «А Ігорева храбраго полку не кресити». «Іщучи себі чти, а князю слави»).

5. Дискусії довкола проблеми автентичности «Слова»

Скептична школа. Це напрямок у російській гуманітарній науці ХІХ ст. До цієї школи відносять харків’янина Михайла Каченовського (1775-1842), Осипа Сенковського (1800-1858). Вони проголошують: «Для науки немає нічого пристойнішого за скептицизм». Факти закликалося зіставляти один з одним, говорити про них відповідно до загальних законів історичного розвитку. Рішуче протистояли фальсифікації, хоча б вона й викликалася патріотичними спонуками. Протягом XVIII - початку XIX ст. у Росії з’явилася безліч історичних підробок. Більшість із них була викрита представниками скептичної школи.

Скептики вважали, що автор «Слова» наслідував латинську поезію, думав по-латині й писав слов’яноруською шкільною риторичною мовою, наслідував польську поезію XVI-XVII ст. Відтак, на їхню думку, «Слово» не могло бути давнішим за часи Петра I, автор його галичанин або вихованець Києво-Могилянської академії, замінює грецьку міфологію слов’янською. Пише ритмічною прозою цицеронівської школи. Докази автентичности «Слова» вони не вважали за переконливі.

Андре Мазон (7.9.1881, Париж, - 13.7.1967, там же), викладач французької мови в Харківському університеті (1905-1908), визначний славіст, директор Паризького інституту слов’янознавства (1937-1959). Вважав, що «Слово» створене після «Задонщини», при чому використано переказ подій XII ст., зроблений Василем Татищевим за втраченим руським літописом. Авторство приписував то Мусіну-Пушкіну, то Бантишу-Каменському, то архимандриту Іоїлу.

«У цьому строкатому цілому немає єдности, крім епохи й середовища. Епоха – це кінець XVIII ст. у Росії часів піднесення за Катерини ІІ, середовище – кілька освічених людей, що групувалися в гурток довкола графа Мусіна-Пушкіна, бібліотечних робітників і людей світських, що надихнулися історичними творами; підлабузників, котрі, не менш, ніж патріоти, обернули своє натхнення на службу свого націоналізму й політики імператриці».

Зіставивши поетику й лексику двох пам’яток, Андре Мазон висунув кілька конкретних питань. Зокрема, він пише: «Поганство, найбільш штучне, поширене на всьому просторі твору аж до несподіваної межі цілком християнського змісту». 

Олександр Зімін (1920-1980). Російський історик і джерелознавець. Запропонував 1966 р. нове датування «Слова о полку Ігоревім». Його рукопис ще не був опублікований, як в Інституті російської літератури («Пушкінський Дім») у Ленінграді, а потім у Москві на спільному засіданні Відділення історії та Інституту історії Академії наук СССР було проведене обговорення й винесено суворий осуд недрукованому дослідженню. Зімін вважав, що «Слово» створене на основі тексту розширеної редакції «Задонщини» після 1767 р., коли було видано Никонівський і Радзивилівський літописи, незадовго до 1791. Автор належав до духівництва, швидше за все ним був архимандрит Іоїл. Близько 1791 текст потрапляє до рук Мусіна-Пушкіна, котрий свідомо зробив вставку до псковського «Апостола» 1307 та інших джерел. Мусін-Пушкін і фальсифікував пам’ятку.

Письменник Олжас Сулейменов з Казахстану (нар. 1936 р.) видав 1975 р. історико-публіцистичну книгу «Аз і я» (рос. мовою). Він розглянув «Слово» в контексті культурних змагань між Руссю й Степом. Автор заперечує самостійність культури Русі, доводить, що вирішальну цивілізаційну роль щодо неї відіграли тюркські народи. «Слово» оцінюється як наслідок половецького впливу.

Книга «Аз і я» стала сприйматися як декларація пантюркізму, вилучалася з бібліотек у тюркських республіках СССР. Письменник набув популярності в політичних колах, і після проголошення незалежності Казахстану як організатор і лідер руху «Невада – Семей» брав діяльну участь у суспільному житті. Він був призначений послом Казахстану в Італії. Вивчає генезу тюркських мов, походження давньотюркського письма.

Едвард Кінан[1] (один з найвизначніших американських мідієвістів, професор Гарвардського університету) вважає, що “Слово” не автентичний: його склав богемський учений-єзуїт Йосеф Добровський не раніше, ніж у серпні 1792 року. Немає жодних документальних підтверджень існування гаданого «оригіналу» «Слова о полку Ігоревім», а отже немає твердої підстави ані реконструювати його нібито середньовічні палеографічні характеристики, ані дошукуватися подробиць його «відкриття». Всі заяви причетних до того осіб є взаємно суперечливими або навіть і виразно неправдивими, й майже всі вони дійшли до нас через одного-єдиного непевного посередника — Костянтина Федоровича Калайдовича (1792-1832). Не існувало «Хронографа», який буцімто зник із бібліотеки колишнього Спаського монастиря в Ярославлі, і до 1792 чи 1793 року немає жодних вірогідних свідчень про існування якогось списку «Слова», жодного його опису.

Автор «Слова» Йосеф Добровський був провідним славістом свого часу. Він здобув ґрунтовну освіту, добре знав Старий Заповіт і давні слов’янські тексти. Працюючи в 1792-1793 роках із рукописними колекціями СанктПетербурга та Москви, він ознайомився якраз із тими джерелами, що мають найочевидніші подібності з текстом «Слова». Добровський прибув до Росії у пік зацікавленості Оссіаном і захоплення Тмутороканню. Його слов’янофільські, як він сам їх називав, переконання, його пізніша реакція на публікацію «Слова» та відгук на підробку «середньовічних чеських пісень» його учнями Вацлавом Ганкою та Йосефом Лінде цілком узгоджуються з моїм висновком.

Добровський, коли поглянути на зроблене ним у тогочасному контексті, написав кілька безневинних пасажів, імітуючи щойно прочитану «Задонщину» й наслідуючи стиль решти героїчних ранньослов’янських повістей, які він добре знав. Слід особливо наголосити на тому, що факт чи факти створення кількох фраґментів «реконструйованого» давньослов’янського тексту не здавалися ні Добровському, ні будь-кому з його сучасників у 1792-1800 роках чимось настільки ж неприпущенним, як нам сьогодні думка про фальшування «Слова». Підробки, імітації, штучні відкриття всіляких старожитностей, тепер здебільшого забуті, були звичайним явищем у часи Добровського; для всіх, окрім жменьки буркотливих учених, здавалося важливішим розбудити й унаочнити «дух» нації чи минулих віків. На час своєї поїздки до Росії 1792 року Добровський уже глибоко прилучився до того, що сам називав слов’янофільською справою. Щойно перед цим (1791 року) він звертався зі своїм знаменитим закликом до нового імператора Рудольфа II від імені слов’ян імперії. І хоча його ставлення до Росії та росіян було дещо двозначним (він мав їх за людей хоробрих, але простацьких), Добровський, вочевидь (особливо під час нападів марення) схвалював експансію Російської імперії ad limites Persiae et Indiae [До кордонів Персії та Індії (лат.)] і до земель, які слов’яни, на його думку, займали «споконвічне»



[1] Edward L. Keenan. «Was Iaroslav of Halych Really Shooting Sultans in 1185?». In: Cultures and Nations of Central and Eastern Europe. Essays in Honor of Roman Szporluk. Ed. by Zvi Gitelman, Lubomyr Hajda, John-Paul Himka, Roman Solchanyk. — Cambridge, 2000. Едвард Кінан. Російські історичні міфи. Київ: "Критика", 2001. — 284 с.

Comments