Проповідь на Вхід Господній у Єрусалим

Виголошена архиєпископом Ігорем (Ісіченком) 1 квітня 2018 року


Дорогі брати і сестри!

Ми входимо у величні дні Страсного тижня. Ці дні дають нам нагоду пережити найбільшу трагедію людства, а водночас прийти до найвидатнішої події, яка сталася за всю його історію.

У цей перший день, який позначає початок Страсного тижня, ми зустрічаємося з чудом воскресіння Лазаря чотириденного, яке ми згадували вчора (Ін. 11:1-45), а також і з кількома випробуваннями, подібні до яких і нам з вами доводиться витримати.

Ось жінка виявляє увагу до Ісуса тим, що вона сама може зробити:  найкоштовніше, що в неї є - літру мира, з найдорожчого нарду пахучого, - вона віддає Христові, намастивши Ісусові ноги  (Ін. 12:3). А натомість чує від людини, наближеної до Самого Вчителя, слова осуду: “Чому мира оцього за триста динарів не продано, та й не роздано вбогим?” (Ін. 12:5).

Нам хочеться пояснити це тим, що Юда був крадієм, що він присвоював собі гроші, які жертвували на апостольську громаду.

Але хіба ми не помічаємо в цьому його вчинку думок, які часом і нас переслідують, коли ми засуджуємо інших людей за те, що вони чинять щось не так, як би ми хотіли. Їхні жести шанування Бога, їхні звичаї чимось нам не подобаються, не влаштовують нас - і ми хочемо їх змінити.

А далі — більше!

Ось натовпи юдеїв стоять уздовж дороги. Вони зібралися в Єрусалим на свято старозавітньої Пасхи — найголовніший день у юдейському релігійному календарі, який позначає спомин про вихід із Єгипту, перехід від рабства в Обіцяну країну свободи. Вони прийшли, радіючи святу. Коли ж вони почули, що тут уже є популярний у Юдеї і в Галилеї проповідник, вони вирушили Йому назустріч і вітали Його (Ін. 12:12-15).

Але чому юдеї вітали Ісуса? Бо сподівалися, що Він стане тим Месією, якого вони уявляли: Він відновить їхнє царство, вижене римлян, стане сам правити юдеями. Вони вітали свого уявного, віртуального царя, а не реального Месію, Який мав прийти.

Яким же було за кілька днів їхнє розчарування, коли сталося зовсім не так, як вони сподівалися! Ісус не тільки не відновив самостійне Юдейське царство. Він заарештований, засуджений. Причому Він засуджений не римлянами: римляни хотіли Його виправдати, Понтій Пилат руки вмив, показуючи, що на них немає крови цього Мученика. А звинувачуваний був Ісус найбільшим релігійним авторитетом юдеїв — синедріоном.

Слухаючи про все це, ми переймаємося гнівом і засуджуємо легкодухих юдеїв, які прирекли на смерть Спасителя, Котрого вони щойно вітали.

Але коли ми відверто зазирнемо в свою душу, то пригадаємо власні життєві історії. І ми побачимо, як траплялося, що люди з нашого оточення чи й ми самі урочисто вітали якусь особистість або визначну подію в нашому житті, покладали на неї великі сподівання. Яким же глибоким і болючим було наше розчарування, коли ставалося не так, як ми сподівалися! Саме тоді нас переймали абсолютно інші почуття до особи, яку ми прославляли нещодавно. Та що там далеко ходити! Всі ми пережили за ці останні кілька тижнів глибоке розчарування у людині, визволення якої добивалися не так давно всі українці в світі і люди, які співчували Україні[1]...

Ми часто самі будуємо, ніби повітряні замки, уявні моделі майбутнього. Коли ж вони не здійснюються, ми це переживаємо як трагедію. А сьогоднішній досвід і сумний погляд Ісуса, який ми можемо відчути на собі й через тисячоліття, слухаючи євангельську оповідь, допомагають нам розпізнати в собі ту слабкість, яку виявили юдеї: непослідовність, невміння (і це може бути найголовнішим!) приймати з вдячністю Божу ласку, невміння приймати інших людей такими, якими вони є, а не змушувати їх у своїй уяві бути іншими: героями, вождями, полководцями, президентами — тими, ким ми сподіваємося їх бачити.

Господь чекає від нас, що ми дамо своєму ближньому жити так, як він хоче, допомагаючи йому, підтримуючи його, спрямовуючи його на шлях правди, але не переінакшуючи його образ у своїй свідомости. Господь чекає, що ми не будемо будувати собі ідеалів нових вождів, президентів, щоб потім розчаровуватися в них і проклинати їх, що ми будемо жити у реальному світі, а не в світі своїх ілюзій.

Саме в цей реальний світ виводить нас Христос з того світу уявлень, який збудували собі були юдеї. Вони, маючи перед своїми очима Старий Завіт, читаючи пророків, починаючи від Мойсея, водночас вимріювали щось зовсім інше. Юдеї уявляли того людського Сина, про якого писали старозавітні провидці, банальним земним вождем — одним із численних претендентів на царство, яких так багато знав античний світ і які не перевелися й досі.

Сьогоднішній день є прологом великих страсних днів. Але водночас це день святковий, коли і піст послаблюється, і нам у церкві дається пережити духовне піднесення, радість зустрічі з Христом. Це свято дається нам для зміцнення нашої віри і для нашої підготовки до прийняття реального, а не уявного Христа. Христа - Царя миру, Який несе це царство не у Своїх деклараціях, не в закликах до інших, а в Своєму смиренному серці. Бо той, хто йде зі справжнім миром, і називається смиренним — від церковнослов’янського «съ миромъ» — Він іде до нас. Він, Сам Христос, нас навчає мати такий самий мир із Богом, із своїм оточенням у своєму серці.

Тільки йдучи з миром один до одного, простуючи з миром у майбутнє, приймаючи Царя миру таким, яким Він є, а не таким, яким хоче Його бачити наша міфологізована свідомість, - саме тоді ми й зможемо гідно пережити зустріч із стражданнями Спасителя в ці страсні дні, щоб відчути всю повноту радости, співпереживаючи Його славне воскресіння. Амінь.



[1] Йдеться про Надію Савченко, котра після перебування в російському полоні (2014-2016) була тріумфально зустрінута в Україні, одержала звання героя, обрана до Верховної Ради України, але виявила неадекватну поведінку й була заарештована 22 березня 2018 року за спробу організації державного перевороту.

Comments