Інтерв’ю для "Українського журналу"

1. Якою є щоденна релігійність в Україні?

- Реальним виміром повсякденної релігійности кожного з нас є ставлення до ближнього. Чи вміємо ми посміхатися один до одного? Чи здатні бути чуйними й жертовними? Чи вміємо ми любити – по-справжньому, а не ховаючи брак любови за маніфестацією сексуального потягу? Коли ми замислимося над цими питаннями, то зрозуміємо, наскільки поверховою, формальною є релігійність більшости українців. Її проблем не приховаєш великодніми натовпами при освяченні пасок.

2. І чому багатьом людям здається, що їм тепер легше Бога шукати не у самій церкві як в інституції?

- Інституція завжди насторожує і відчужує. Церква інституціювалася, аби гідно здійснювати своє служіння в суспільстві. Але відтоді вона постійно мусить захищатися від небезпеки асимілювання суспільством, уподібнення до світських установ. Не завжди це вдається. Конформізм ієрархії, колаборування з владою, прагматизм духовенства обертаються неминучими втратами. Але є й інший бік згаданої Вами проблеми. Слід пам’ятати: «Царство Небесне здобувається силою» (Мт. 11:12). Хибне, однобічне сприйняття Церкви як заглибленої у власні проблеми інституції, може бути лише спокусою, зумовленою поверховістю духовних шукань. Варто бути наполегливим, мужнім, аби позбавитися цієї поверховости й відкрити справжню природу Церкви як унікального знаряддя Богопізнання.

3. Як можемо з цим щось робити, закликати людей?

- Закликами нічого не зміниш. Церква мусить дбати про захист власної ідентичности, духовної свободи. Свобода ж передбачає граничну незалежність від зовнішніх впливів. І духовенство, і миряни покликані давати приклад внутрішньої свободи, що зростає на повсякчасному переживанні присутности Христа в нашій дійсності. Через Євангеліє, через церковні таїнства нам дається невичерпне джерело натхнення. Слід лише навчитися користуватися з нього.

4. Яке місце мирян у Церкві загалом.

- На жаль, дуже різне. Адже мирянин може бути і бабусею в білій хустині, що непомітно ховається біля стіни, і багатим спонсором, котрий по-архиєрейському вітається з предстоятелем, приймаючи незліченні нагороди, вигадані навмисне для задоволення пихи. Тому варто говорити і про розширення форм активної участи мирян у парафіяльному житті, і про захист Церкви від деспотичного втручання в її розвиток високопосадовців і магнатів.

Опубліковано: Український журнал (Прага). - 2014. - № 11-12. - С. 18.

Comments