-   Откуда происходит  ваша семья ? Были в вашем роду священники ? есть ли среди ваших предков шляхта или козачья старшина ? Ваши предки имели отношение к УАПЦ в 1942ом ? Что делали ваши деды в гражданскую войну ?

- Схоже, що мої предки оселилися на Слобожанщині ще на початку її освоєння, в XVII ст. В усякому разі, батьківський рід вважав себе споконвічними мешканцями нашого містечка Балаклія на Харківщині. Всі вони за родом занять були селяни, але мали козацькі права й привілеї. Дідусь любив згадувати, що його дід або навіть прадід був сотником і виїздив на поле неодмінно озброєним.

Серед моїх предків  не було священиків, але всі зберігали пошану до Церкви, до релігійної традиції, чітко ідентифікували себе як православні. Тому прихід большевиків і утвердження режиму войовничого атеїзму викликали в них внутрішній опір. Лише внутрішній: активних борців із режимом серед них не було. Дідусь мав на початок визвольних змагань лише 13 років, хоча його старший брат служив десь в установах УНР і був змушений після окупації України росіянами переховуватися - спершу на Кубані, а потім аж в Ашхабаді, де й загинув під час землетрусу 1948 р.

А мої батьки здобули вищу освіту, були звичайними радянськими службовцями: батько інженером, перед пенсією - начальником будівельної організації, мати - вчителькою хімії.

- Византия - это ваше влечение с юности, или, наоборот, это пришло уже вслед за погружением в экклесиальное бытие ?

- Уявлення про Візантію формувалося в мене поза Церквою. Я з дитинства цікавився історією, потім здобував філологічну освіту в Харківському університеті, нарешті, писав кандидатську дисертацію про Києво-Печерський патерик. З 1981 р. викладаю в Харківському університеті (він тепер носить ім’я Василя Каразіна) давню українську літературу. Але здобутий у ці часи гуманітарний досвід не стимулював зацікавлення Візантією. Її феномен був присутній у традиційній національній моделі швидше як гальмівний чинник, покликаний запобігти як самостійному культурному розвиткові України, так і її інтеґруванню в європейський цивілізаційний простір. У риториці Шевченка «візантійство» - однозначно неґативне явище, належне до ненависного поетові світу імперій.

І лише занурення в еклезіяльне буття, в ритм церковного богослужіння й патристичну спадщину дозволили змінити ставлення до Візантії. Крім того, іґнорування належности Київської Руси до візантійського культурного ареалу унеможливлює коректну інтерпретацію її ідентичности, створює психологічний барʼєр у адекватному прочитанні наших власних середньовічних текстів. Спробою подолати цей барʼєр стала для мене згодом монографія «Аскетична література Київської Руси» (2005): я намагався виявити в нашій давній літературі драматичне подолання свавільности слова.

Взагалі прикметно, що після бунтівного «антивізантійства» автокефального руху та латинізаційних тенденцій в УГКЦ міжвоєнних років Українські Церкви кінця ХХ ст. однаково приходять до захопленого відкриття власної східної християнської ідентичности. Це добре помітно в сучасному сакральному мистецтві України.

А ще для мене істотним імпульсом для переусвідомлення Візантії стали дві поїздки до Румунії, 1998 та 1999 рр. У Румунській Православній Церкві я виявив для себе чудовий приклад гармонійного сполучення бережного, шанобливого ставлення до Константинопольської Патріярхії та її духовного досвіду з виразною національною ідентичністю, динамічною роллю сучасної Румунської Церкви в суспільному житті.

- Когда и под влиянием каких обстоятельств вы приняли решение - приложить силы для возвращения Украинской Церкви под омофор Константипопольского Патриарха  ? Ещё до того, как стали епископом ? Это произошло под влиянием изучения канонических постулатов, или у вас, как у византолога,  был какой-то личностный, эстетический импульс ?

- Коли 1995 р. наші Церкви в діяспорі - Українська Православна Церква в США та Українська Автокефальна Православна Церква - увійшли, слідом за Українською Православною Церквою в Канаді, під омофор Константинопольського Патріярха, кожен із нас, православних українців, постав перед дилемою: визнати себе частиною Помісної Церкви, збереженої після Другої світової війни поза сферою большевицької окупації, чи протистояти їй, творячи власні, сумнівні з погляду канонічного права, юрисдикції.

На той час власний скромний досвід участи у процесах відродження церковного життя в Україні, спершу як голови православного братства, згодом як єпископа, переконав мене в тому, що різного роду деструктивні процеси мали спільний алгоритм: відірвати спільноту на рідних землях від українських православних церков у діяспорі. Цього болючого досвіду, доповненого історичними прецедентами, вистачило, аби зрозуміти: без відновлення єдности нашої Помісної Церкви, розкиданої в різних країнах, та здобуття нею переконливого канонічного статусу вона не зможе ані виконати своєї апостольської місії, ані стати оздоровчою силою в духовно хворому постколоніяльному суспільстві.

- Насколько близко вы были знакомы с Патриархом Димитрием ? У вас были с ним личные беседы ? Он издавна  был сторонником возвращения в Константинополь, или это его устремление складывалось постепенно ? был ли он сторонником Константинополя - до того, как стал Патриархом ?

- Звернення отця Володимира Яреми (так звали до монашого постригу майбутнього патріярха Димитрія) стало вирішальним у моїй згоді прийняти 1993 р. архиєрейський сан. Ми були дуже близькі з о. Володимиром і його численною дружною родиною. Ставши патріярхом, владика принаймні раз на рік візитував нашу Харківсько-Полтавську єпархію, а я бував у його резиденції в Києві чи не щомісяця. Коли на прохання Його Святости 1997 р. я став керуючим справами патріярхії, двічі на місяць я проводив по два-три дні разом із патріярхом у нашій спільній резиденції в Києві. Отже, контакти наші були стійкими й відвертими. Родина ж Яремів і нині лишається для мене рідною.

Ще коли о. Володимир Ярема з Петропавлівською парафією Львова 19 серпня 1989 р. започаткував відродження УАПЦ в Україні, він направив прохання до Вселенського Патріярха Димитрія про входження під його омофор. На перших богослужіннях поминалося імʼя Вселенського Патріярха. Лише коли з Константинополя не надійшло відповіді, а митрополит УАПЦ Мстислав згодився очолити громади в Україні, форма поминання змінилася. Але патріярх Димитрій, вихований у глибоко релігійному дусі й наділений унікальною ерудицією, ніколи не відмовлявся від наміру виправити історичну помилку 1686 р., коли Київська митрополія відійшла від Церкви-Матері. Про сприяння цьому він просив наших американських владик, коли ми обидва на межі 1998 та 1999 рр. перебували в С. Бавнд-Бруку, Нью-Джерсі, в духовному центрі УПЦ в США. І на 2000 рік було заплановано вже Помісний Собор, на якому патріярха Димитрій мав скласти свої повноваження й запропонувати передати їх митрополитові УАПЦ в діяспорі. На жаль, патріярх не дочекався собору й помер. Але він встиг записати свою волю в заповіті. Тільки що галицьким владикамзабракло сили волі й далекоглядности для виконання цього заповіту...

- Переговоры о возвращении во Вселенскую Церковь, шли,   насколько я понял, по крайней мере, весной 1996 года переговоры уже возобновились, -именно они стали причиной отпадения Российского Экзархата. Когда они начались ? Кто был инициатором ?

- Наша Церква не провадила окремо перемовин із Константинополем. Вибір, повторюю, пролягав між тим, чи визнаємо ми себе підпорядкованими духовному проводові УАПЦ в діяспорі, чи діємо самочинно. Помісний Собор 1997 р. зафіксував у новому статуті Церкви визнання особливого авторитету Вселенського Патріярха - більш виразного знаку підпорядкування митрополитові УАПЦ ми тоді зробити не могли. А щодо Російського екзархату, то такого утворення в УАПЦ ніколи не було.

- Существовала ли некая  целеустремлённая и сплочённая    «византийская партия» среди иерархов, духовенства и влиятельных мирян в 1990х ? Можно ли именно вас почитать лидером и идеологом константинопольской пропозиции в УАПЦ в 1996ом и после ?  Если можно, назовите, пожалуйста, - тех, кто, по вашему мнению, имел наибольшие заслуги в деле возвращения в Царьград ?

- Цікава річ, що в УАПЦ в Україні ніхто й ніколи відверто не протистояв поверненню під омофор Вселенського Патріярха. Інша річ, що приховані противники намагалися перебрати ініціятиву, порушити досягнуті домовленості, дискредитувати УАПЦ перед православною ойкуменою і на Фанарі. Таким чином вдалося перешкодити виконанню вже затвердженої Архиєрейським собором 1999 р. стратегії поверення до єдности з нашими Церквами в юрисдикції Вселенського Патріярха.

-  В 2002 или в январе 2003го вы совершили большое путешествие по Египту, были в кого коптских монастырях, в том числе и в мало известных. Вы писали, что вашу поезду организовал коптский епископ Гавриил: как вы наладили с ним диалог ? Если можно, расскажите о нём немного. Почему у него возник интерес к Украинской Церкви ?

Как начались ваши отношения с Коптской церковью ? Принимал ли вас  Папа Шенуда ? 

- Ініціяторкою моєї подорожі до Єгипту була коптський богослов, монахиня, з якою ми зустрілися на міжконфесійній конференції монашества в Румунії 1999 р. Я запрошував і її в Україну, але в нас було неспокійно перед виборами, і владика Бені-Суейф Гавриїл (Габрієль) її не благословив.

Саме тоді я опублікував книгу «Монашество давнього Єгипту» (2002), і поїздка до Єгипту була планована як презентація цієї книги. Можливо, це й досі єдине видання українською мовою в монастирях Ель-Мухаррак, прп. Антонія Великого або Ель-Суріяні. Мною зворушливо опікувалися владика Гавриїл, коптські священики, монахи й монахині.

Я мав лекцію в одній із духовних шкіл. Природно, що для християн Єгипту українські реалії виглядали екзотичними й мало зрозумілими. Але з якою радістю вони переживали зустріч різних християнських традицій! Мене тоді захопила глибока й щира пошана до першоієрарха, папи Шенуди ІІІ, який сприймався коптами не стільки як предстоятель, скільки як духовний лідер, про аскетизм котрого мені охоче розповідали в різних місцях.

- Давно ли у вас возник интерес к церквам Африки ?  Вы соприкасались как-либо с чёрным православием ? с православными иерархами или мирянами - скажем, обеих Конго, Уганды, ПЦ Бенина, Ганы ?

- Боюся, що єдина зустріч - це темношкірі християни, які часом ходять молитися до нашої церкви святих Бориса і Гліба в Києві.

- Полагаете ли вы возможным украинскую православную миссю в Африке, - африканские приходы, как у Моисея (Кулика) ?

- Ні в якому разі. Ми можемо підтримувати місійні ініціятиви Олександрійського Патріярхату, брати в них посильну участь, але не повинні вриватися зі своїми власними проєктами на канонічну територію іншої Православної Церкви.