01. Вступ

1. Поняття «Україна» («Русь»).

Назви території, на якій живе український народ, і самого народу змінювалися протягом століть відповідно до політичного становища й стану національної свідомості. Грецький історик Геродот (484-425 рр. до Р.Х.) називає цю землю Скіфією, а місцевих жителів - скіфами. І в «Повісти временних літ» є згадка про те, що греки називали землі уличів і тіверців по Бугу й Дніпру аж до моря «Велика Скіфія».

Від IV ст. до Р.Х. поширюється назва «Сарматія» - від іранського племени сарматів, яке прийшло в Україну після скіфів. Ця назва як образне визначення стародавньої слов’янської землі, відомої в античному світі, набула популярності в XVII-XVIII ст.

В античних пам’ятках зустрічається інша назва теперішньої України - «Роксоланія», що походила від назви іраномовного сарматського племені роксоланів. Роксолани заселяли Північне Причорномор’я в ІІ ст. до Р.Х. – ІV по Р.Х. Назва «Роксоланія» відродилася в гуманістичній культурі XVI ст. для підкреслення давності й автохтонності українського народу. Дружину турецького султана Сулеймана ІІ Великого Настю Лісовську (1505-1561), що походила з прикарпатського містечка Рогатина, називали Роксоланою.

Основна назва України, що була поширеною з давніх часів аж до ХХ ст. - «Русь». Літопис «Повість временних літ» у статті за 862 рік виводить її від назви варязького племені: «Пішли вони [слов’яни] на море, до варягів, до русі. Бо так звали варягів - русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші - ґотами, отак і ці»[1]. У трактаті Констянтина Багрянородного 949 р. окремо подаються назви дніпровських порогів «руською», а окремо «слов’янською» мовами, причому «руські» назви найближчі до північноґерманських. Імена перших українських князів (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга) також північноґерманського походження. В фінській мові шведи називаються «Routsi». Можливо, фіни вивели цю назву від шведського слова «rops-menn», мореплавці. Частина середньошведського узбережжя й зараз має назву «Rodhsin», місце, звідки відпливали варяги.

Українські вчені Михайло Максимович, Володимир Антонович, Олександр Потебня, Михайло Грушевський дотримувалися теорії автохтонного походження назви «Русь». Вони спростовували літописну теорію на підставі того, що варягами називали не скандинавів, а загалом мореплавців-грабіжників. «Русь» виводилася з річкових назв типу «Рось». Але арґументи цієї теорії слабші.

Спочатку назва «Русь» застосовувалася щодо племені полян і його країни довкола Києва. З поширенням Київської держави назва поширилася на всю українську землю. Окремий представник народу Руси називався «русин» (у «Слові о полку Ігоревім» - русич). Галичина називалася Руським воєводством. Чужинці (напр. Павло з Алеппо) називають Україну Руссю, а українців русинами на відміну від Московії та її мешканців - московитів, москвинів або москалів.

В XIV ст. (1335 р.) з’являєтся термін «Мала Русь». Константинопольський Патріярхат для розрізнення двох митрополій, що виникли в Україні, почав застосовувати назви «Megalh Rwsia» та «Mikra Rwsia». Здобувши під свою владу Гетьманщину, московський цар Олексій Михайлович використав стару термінологію й прийняв 1654 р. титул «царя Великої і Малої Росії».

Етнонім «Русь» під впливом культури Ренесансу з її прагненням знайти античні, греко-римські відповідники сучасних етнонімів, починає вживатися в еллінізованому варіянті «Росія» (від «Rwsia»), де наголос, як і в грецькій мові, падав на перший склад.

Але вже в епоху Середньовіччя починає побутувати також слово «Україна» для позначення пограниччя, окраїни, прикордонної країни, останнього слов’янського народу на південному сході Європи. Перший зафіксований випадок вживання цієї назви - Київський літопис, літописна стаття за 1187 р.: «У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався... За ним же Україна багато тужила»[2]. Тут ідеться про прикордонну Переяславську землю. В тому ж літописі під 1189 р. згадується про князя Ростислава Берладника, що зі Смоленська «приїхав ... до України Галицької, і взяв два городи галицькі». Тут мається на увазі подністрянське Пониззя. В Галицько-Волинському літописі вживання слів «Україна», «украйняни» зафіксовано під 1213, 1268, 1280, 1282 рр.

Згодом слово «Україна» дещо розширює свій зміст, починає позначати країну або державу, заселену українцями, далекий край на межі християнської цивілізації, вільну землю. Після присвоєння Московським царством назви «Росія» та політичного переосмислення назв «Мала Русь» і «Велика Русь» у контексті ідеології московського месіянізму українські політичні мислителі починають все ширше вживати замість традиційного «Русь» слово «Україна». Хоча в Галичині й Закарпатті поняття «Україна» аж до ХХ ст. ототожнювалося з Наддніпрянщиною, тобто Центральною і Східною Україною, а самоназвою західних українців лишалося слово «русини». Ще наприкінці ХХ ст. на цьому намагалися спекулювати окремі носії ідеології закарпатського сепаратизму.

2. Початок вивчення історії Церкви.

Найдавнішим видом оглядових праць з історії Української Церкви можна вважати літописи. Вже «Повість временних літ» (1013) включає до висвітлення суспільної історії Русі-України відомості про початок навернення київських князів, про місійну працю свв. Кирила і Мефодія, хрещення українського народу, поширення християнства серед інших племен Київської держави, про діяльність київських митрополитів і початковий етап розвитку Києво-Печерського монастиря. Відсутність інших документальних матеріялів з цього періоду церковної історії надає «Повісті временних літ» значення найважливішого історичного джерела з церковної історії України. При цьому автентичність деяких повідомлень літопису (наприклад, про подорож на Русь апостола Андрія Первозваного) неможливо підтвердити й перевірити. Низка істориків, серед них такі, як Борис Рибаков та Михайло Брайчевський, вважають розповідь «Повісті временних літ» про хрещення України тенденційною, пояснюючи її необ’єктивність боротьбою північної династії Рюриковичів з пам’яттю про першого християнського князя Києва Аскольда.

Упорядником найдавнішого літопису вважається Нестор - монах Києво-Печерського монастиря. Він народився в середині XI ст. й був пострижений у Києво-Печерському монастирі за ігумена Стефана (1074-1078). Цим же ігуменом Нестор зведений у дияконський сан. За каноном мученицького житія він написав «Чтеніє о житії і о погубленії блаженную страстотерпцю Бориса і Гліба». Потім було написане «Житіє прп. Феодосія Печерського». Найавторитетніші свідчення про те, що Нестор написав «Повість временних літ», знаходяться в посланні київського монаха Полікарпа, включеному до Києво-Печерського патерика. У Києво-Печерському монастирі прп. Нестор здобув почесне ім’я «літописця». Здавна шанований у Києві серед інших святих угодників печерських, прп. Нестор був канонізований свт. Петром Могилою 1643 р. Він вважається небесним покровителем істориків, особливо істориків Церкви. У Києві протягом 1873-1917 рр. діяло Історичне товариство Нестора-літописця. День пам’яті прп. Нестора (27 жовтня / 9 листопада н.ст.) відзначається останнім часом в Україні як свято української мови.

Церковне життя стародавньої України відображають літописи Києва (Київський літопис, 1116-1199), Галичини й Волині (Галицько-Волинський літопис, 1201-1291), Великого князівства Литовського (т.зв. «західноруські» або «литовські» літописи XIV-XVI ст.).

З кінця XVI ст. студії над історією Української Церкви включаються до загального контексту православно-католицької полеміки. Письменники-полемісти, звертаючись до історії виникнення й розвитку Київської митрополії, її стосунків з Римом, Константинополем, Москвою, її ставлення до Флорентійської унії 1439 р., намагаються, залежно від їхніх власних церковно-політичних позицій, довести канонічну належність Української Церкви до юрисдикції Константинополя або Риму. Стимулювали звернення українських полемістів до історико-церковних проблем праці о. Петра Скарги, SJ, які виявляли глибоке знання історичних коренів поділу Христової Церкви та дальших стосунків між Церквами Сходу й Заходу, - «O jedności Kościołu Bożego pod jednym pasterzem» (Вільно, 1577), «Synod Brzeski» (Краків, 1597). Історична ретроспектива присутня в працях Василя Суразького, Клирика Острозького, митрополита Іпатія Потія.

Однак першою богословською книгою, полемічні ідеї якої виводилися з ґрунтовно вивченого й системно впорядкованого матеріялу з історії Української Церкви, став трактат о. Лева Кревзи «Obrona jedności cerkiewnej» (1617). Його автор спершу був архимандритом Віленського Свято-Троїцького монастиря, а після утворення 1617 р. Чину святого Василія Великого став його першим протоархимандритом. Пізніше - архиєпископ Смоленський і Чернігівський (1626). Помер 1639 р. Його книга має чотири частини: 1. Про зверхність святого апостола Петра. 2. Про наступників на ту владу по св. ап. Петрі. 3. Про те, як Русь хрестилася. 4. Про вчинок недавно минулого віддання послуху папі Климентові VIII старшими нашими.

У відповідь на цю книгу з’явився найбільш великий за обсягом і фундаментальний за рівнем богословської компетентності автора трактат о. Захарії Копистенського «Palinodia ілі книга оборони кафолической святой Всходней Церкви і святих патріярхов, і о ґрекох і о россох христіянех» (1620-1622). Захарія Копистенський працював у Києві від заснування Київського братства й Богоявленського монастиря (1615). Він був активним співробітником друкарні, упорядником, редактором та видавцем кількох книг, автором передмов до них, перекладачем. З 1624 р. призначений архимандритом Києво-Печерської лаври. Помер 1627 р. Його «Palinodia» стала першим систематичним зведенням відомостей про церковну історію України з часу хрещення. Структура трактату визначається композицією книги о.Лева Кревзи. Особливо цікаві III та IV частини, де розглядається історія навернення України, історія української Церкви та її стосунків з Константинополем та Римом. Використано понад сто богословських та історичних джерел, серед них твори західноєвропейських (Цезаря Баронія), грецьких (Іоана Зонари), польських (Матей Стрийковський, Мартин Кромер, Ян Длуґош) істориків. Близький до «Палінодії» за своєю тематикою й стилем Густинський літопис також приділяє увагу церковному життю. Дехто з дослідників схильний приписувати Густинський літопис авторству о. Захарії Копистенського.

Поступово православна церковна історіографія зосереджується в оточенні київського митрополита свт. Петра Могили довкола заснованої 1632 р. Києво-Могилянської колеґії. Матеріяли з історії Київської митрополії розробляються самим свт. Петром Могилою, його сподвижниками митрополитом Сильвестром Косовим, архимандритом Інокентієм Ґізелем. Хронологічні списки київських митрополитів включають до перших друкованих видань Києво-Печерського патерика. Свт. Димитрій Ростовський широко використовує історичні відомості в чотиритомних «Книгах житій святих» (1689-1705), а також у своєму «Літописці». Інший вихованець Києво-Могилянської академії, архиєпископ Георгій Кониський, очолюючи православну єпархію в Білорусії, написав, серед іншого, кілька спеціяльних історико-церковних праць: «Историческое известие о Белорусской епархии» (1776), «Записка о том, что в России до конца XVI в. не было унии с Римской Церковью» (видана після смерті автора, 1847).

Католицька інтерпретація церковної історії України розробляється головно в середовищі монахів-василіян. Низку публікацій з історико-церковної тематики залишили єпископ Яків Суша, ЧСВВ (1610-1687), митрополит Лев Кишка, ЧСВВ (1668-1728). А 1733 р. прокуратор василіянського чину в Римі о. Ігнатій Кульчинський, ЧСВВ видав латинською мовою твір «Specimen Ecclesiae Ruthenicae cum Sede Apostolica semper unitae», що складався з двох частин, - агіографічної та власне історичної. О. Ігнатій Кульчинський зібрав цінні факти й упорядкував матеріял відповідно до діяльності окремих митрополитів, як до укладення Берестейської унії, так і після неї.

3. Становлення історико-церковної науки.

Цінні документи з церковної історії зібрали й використали в своїх працях відомі українські археографи Микола Бантиш-Каменський (1737-1814) та його син Дмитро (1788-1850), автор чотиритомної «Истории Малой России» (1822). Українські матеріяли були використані митрополитом Московським Платоном (Левшиним) у його етапній «Краткой церковной российской истории» (1805), котра стимулювала працю істориків Київської Церкви.

З початку ХІХ ст., після реформи богословської освіти в Росії, Київська духовна академія (КДА) стає центром історико-церковних досліджень. Надійний початок цього поклав митрополит Київський Євгеній (Болховітінов) своїми працями «Истории российской иерархии» (1807-1815), «Описании Киевско-Софийского собора с историей киевской иерархии» (1825). Вихованцем КДА був провідний російський богослов і церковний історик митрополит Макарій (Булгаков), автор тринадцятитомної «Истории Русской Церкви» (1857-1883) та написаної ще раніше «Истории Киевской Духовной Академии» (1853)). Професор КДА Федір Титов (1864-1922) опублікував низку досліджень з церковного життя XVII-XVIII ст., історії КДА, видав матеріяли з історії монастирів Київської єпархії, КДА. Особливо слід відзначити його монографії «Очерки по истории Киевской Духовной Академии» (1898), «Православная Церковь в польско-литовском государстве в XVI-XVII-XVIII вв.» (3 тт., 1905-1916). Інший професор КДА Микола Петров (1840-1921), відомий також як літературознавець, видав корпус пам’яток «Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии» (5 тт., 1904-1908), кілька томів опису рукописних колекцій київських бібліотек, низку досліджень з церковної історії України. Фундаментальні праці проф. Степана Голубєва «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники» (2 тт., 1883-1898), «История Киевской Духовной Академии» (1886), його численні статті зосереджуються головним чином на церковному житті XVI-XVIII ст. Ці праці досі не втратили своєї наукової цінності.

Наукові осередки, які виникли в Києві протягом ХІХ ст., - Київська археографічна комісія, Історичне товариство Нестора Літописця – стали важливими центрами збирання й публікації цінного джерельного матеріялу. У Львові аналогічну роль виконують Ставропігійський інститут і Наукове товариство імені Шевченка.

Розгортаються дослідження з історії Церкви при університетах, насамперед Київському та Львівському. Концептуальні засади новогочасної церковної історії України заклали праці київських професорів Михайла Максимовича, Володимира Антоновича, а також професора Михайла Грушевського, котрий, обійнявши 1894 р. кафедру «всесвітньої історії з окремим узагальненням історії Східної Європи» у Львівському університеті, невдовзі очолив Наукове товариство імені Шевченка й реорганізував його в академічну установу. Церковні події детально висвітлюються на сторінках головної праці Михайла Грушевського «Історія України-Руси» (10 тт., 1898-1936), а також у дослідженні «З історії релігійної думки на Україні». Католицька концепція розвитку Христової Церкви в Україні була найдетальніше розроблена в працях професора Львівського університету Юліяна Пелеша «Geschichte der Union der Ruthenischen Kirche mit Rom» (2 тт., 1878-1880).

У Харківському університеті студіюють окремі аспекти церковної історії професори Дмитро Багалій та Микола Сумцов. Особливо цінні їхні праці, що стосуються реґіональних, слобожанських аспектів церковної історії. Проф. Микола Сумцов залишив також кілька ґрунтовних досліджень з церковного життя др. пол. XVІІ ст.

Єпископ Едвард Ліковський у двох своїх публікаціях зосередився на укладенні Берестейської унії та долі з’єднаної з Римом частини Української Церкви. Це видані польською мовою книги «Unia Brzeska» (1896) та «Dzieje Kościoła Unickiego na Litwie i Rusi» (2 тт., 1906). Істотну увагу церковному життю в Україні приділяли такі російські історики Церкви, як Євген Голубинський («История Русской Церкви», 2 тт., 1880-1917), Антон Карташов («Очерки по истории Русской Церкви», 2 тт., ).

4. Вивчення історії Церкви в ХХ ст.

Після большевицької окупації Наддніпрянської України 1918-1921 рр., Галичини 1939 р., Буковини 1940 р. та Закарпаття 1944 р. вивчення історії Церкви на землях, приєднаних до СССР, згортається. Там видаються лише книги пропаґандистського характеру, написані на атеїстичних засадах з позицій ідеології «триєдиного руського народу». Академічне вивчення церковної минувшини переноситься за кордон. У міжвоєнний період його осередками стають Український науковий інститут і Православний богословський факультет при університеті у Варшаві. У Варшаві та Кременці між війнами друкуються праці колишнього міністра віросповідань Української Держави Олександра Лотоцького «Українські джерела церковного права» (1931), «Автокефалія» (2 тт., 1935-1938). Понад десять років Олександр Лотоцький працював професором історії Церкви у Варшавському університеті (1929-1939). Він же був засновником і директором Українського наукового інституту у Варшаві (1930-1939). На терені польської окупації розпочав свої історико-церковні дослідження вихованець Київського університету проф. Іван Огієнко – в монашестві Іларіон. Після його єпископської хіротонії була видана праця «Українська церква» (2 тт., 1942), а дослідження «Українське монашество», підготоване ще в Польщі, лишалося в рукописі до 2002 р. Вже після переїзду до Канади побачили світ книги «Українська церква за час Руїни. 1657-1687 роки» (1956), «Преподобний Іов Почаївський» (1957), «Князь Костянтин Острозький і його культурна праця» (1958), «Святий Димитрій Туптало. Його життя і праця» (1960), «Митрополит-мученик Арсеній Мацієвич» (1965), «Старець Паїсій Величковський» (1975; видана посмертно).

Центральне місце в формуванні систематичного курсу Української Православної Церкви належить харків’янам Наталі Полонській-Василенко (1884-1973) та Іванові Власовському (1883-1969). Наталя Полонська-Василенко, виїхавши на Захід 1943 р., працювала в Українському вільному університеті спершу в Празі, а потім у Мюнхені. Вона певний час читала лекції з історії Церкви в Богословській академії УАПЦ. Їй належить низка спеціяльних досліджень з історії Церкви: «Історія Української Церкви» (1949), «Особливості Української Православної Церкви» (1959), «Перші віки християнства на Україні» (1963), «Історичні підвалини УАПЦ» (1964). Вельми ґрунтовно подається аналіз церковного життя в курсі «Історія України» (2 тт.; 1972-1976), перевиданому в Україні 1992 р.

Іван Власовський після поразки визвольних змагань опинився на окупованій Польщею Волині. Спершу працював директором української гімназії в Луцьку (1918-1926). Він був активним учасником українізації церковного життя, перекладу богослужбових книг, був членом Товариства імені Петра Могили, Митрополичої ради, редаґував журнал «Церква і Нарід» (1935-1938). Після канонічного оформлення Української Автокефальної Православної Церкви 1942 р. був секретарем її адміністратури, а опинившись після війни на Заході, очолив синодальну канцелярію та Богословський інститут. З 1948 р. жив у Канаді, де працював професором Колеґії святого Андрія у Вінніпеґу. Помер 10 жовтня 1969 р.

Ще 1942 р. з благословення митрополита Полікарпа (Сікорського) він розпочав працю над систематичним курсом історії Української Православної Церкви. Завдяки допомозі митрополита УПЦ в США Мстислава цей курс вдалося завершити й видати в США (4 тт.; 1955-1966). Перевиданий масовим накладом 1990 р. й завезений в Україну в багатьох примірниках, цей курс став істотним чинником відродження в нас повноцінного церковного життя, сприяв усвідомленню православними українцями своєї ідентичності. І досі «Нарис історії Української Православної Церкви» Івана Власовського лишається найбільш повним та об’єктивним оглядом церковної історії України від її хрещення до середини ХХ ст.

Спадщину свт. Петра Могили досліджує в Парижі проф. Аркадій Жуковський, видавець «Великого Требника» й Катехизису свт. Петра Могили, автор монографії «Петро Могила й питання єдности Церков» (1969).

Римський осередок монахів-василіян став у повоєнні часи головним центром католицької інтерпретації історії Української Церкви. Ґрунтовне знання римських архівів і ретельна праця з історичними джерелами відзначає дослідження о. Атанасія Великого, ЧСВВ (1918-1982). Очолюючи орден васілян протягом 1963-1976 рр., о. Атанасій Великий дбає про публікацію пам’яток з історії УГКЦ, а водночас проводить серію історичних бесід на радіо Ватикан, які були згодом видані під назвою «З літопису християнської України» (1968-1977). Тепер ці бесіди перевидані в Україні.

Ще працюючи в Римі як віце-ректор (1960-1974) і ректор (1974-1994) Колеґії святого Йосафата, о. Софрон Мудрий, ЧСВВ, упорядкував на основі своїх лекцій курс «Нарис історії Церкви в Україні». Після призначення його ректором Івано-Франківського теологічно-катехитичного духовного інстутиту, о. Софрон Мудрий 1994 р. повернувся в Україну. З 1996 р. – єпископ. Вже в Україні єпископ Софрон Мудрий здійснив видання свого історико-церковного курсу (1995; 2000), який відзначається спокійною розважливістю й глибоким знанням матеріялу.

Починаючи з 1965 р. з’явилися перші томи докладної «Історії християнства на Русі-Україні» проф. Миколи Чубатого. З василіянського середовища вийшли такі фундаментальні праці, як «Джерела і бібліографія історії Української Церкви» (3 тт.; 1975-1995) о. Ісидора Патрила, ЧСВВ, «Нариси історії Церкви Закарпаття» (2 тт.; 1997) о. Атанасія Пекаря, ЧСВВ.

Надзвичайно авторитетним і обізнаним дослідником історії Церкви сьогодні є монахиня Софія Сеник, автор низки окремих досліджень і курсу «Історія Церкви в Україні» (т.1 – 1993).

5. Сучасна історико-церковна наука в Україні.

Падіння совєтського режиму й крах системи тотального атеїзму створили передумови для відродження історико-церковних досліджень в Україні. Однак перші публікації, здійснені після 1991 р. в Україні, часом відзначаються войовничою конфесійністю, або ж позначені ментальністю вульгарного соціологізму, властивого сучасним релігіознавцям. Для більшості історико-церковних досліджень в Україні продовжує лишатися властивим розгляд церковного життя в площині залежності від суспільно-політичних процесів та економічного розвитку України.

Історія Берестейської унії ґрунтовно розробляється в працях о. Бориса Ґудзяка, директора першого в Україні Інституту історії Церкви, заснованого у Львові 1992 р. О.Борис Ґудзяк народився 1960 р. в США і 1992 р. здобув вчений ступінь доктора філософії в Гарвардському університеті. Рукоположений на священика 1998 р. Він був одним із фундаторів Львівської богословської академії, а з 2001 р. очолив створений на її основі Український католицький університет у Львові. Середовище, що склалося довкола цих інституцій, відзначається академічною виваженістю, толерантістю в міжцерковних взаєминах і добрим відчуттям етноконфесійної ідентичності УГКЦ. Успішною науковою акцією, позбавленою пропаґандистських нашарувань, став цикл наукових конференцій з нагоди 400-річчя Берестейської унії, проведених у Львові, Києві й інших містах у середині 1990-х рр.

Високий академічний рівень відзначає праці професора Сергія Плохія, котрий останнім часом працює в Канаді. Коректність і об’єктивність наукових спостережень над церковним життям властива для історико-культурних праць проф. Наталі Яковенко. Широке залучення джерельного матеріялу з переконливими його узагальненнями складає безперечну властивість досліджень Василя Ульяновського. Публікації в науковій пресі та виступи на конференціях свідчать про формування нової культури дослідження історії Української Церкви, що відбувається на противагу інерції совєтських методологій в українській історичній науці.

Курси історії Української Церкви запроваджуються в численних духовних школах, читаються в окремих світських вищих навчальних закладах. Хоча кількісно найбільша мережа духовних шкіл Московського Патріярхату продовжує розглядати церковне життя України лише як складник історії Російської Православної Церкви й трактувати його зі схематичною однобічністю. Це знижує академічний рівень читаних там історико-церковних курсів.

Апологетична прямолінійність була властивою й деяким першим підручникам для богословських шкіл УГКЦ («Історія Української Церкви» о. Костя Панаса, 1992). Але найбільш масовий підручник о. Юрія Федоріва «Історія Церкви в Україні» (1991), ввезений з Польщі, а потім перевиданий в Україні, позитивно відрізняється від них прагненням до більш широкого й неупередженого подання розвитку Православної і Греко-Католицької Церков.

Богословські школи УАПЦ та УПЦ-КП від початку їхнього функціонування в 1990-1992 рр. намагалися звільнитися від впливу москвоцентричних моделей історії Помісної Церкви та апологетичної греко-католицької літератури. Центральне місце в процесі викладання належало чотиритомному курсові проф. Івана Власовського «Нарис історії Української Православної Церкви». Попри своє базове значення для української історико-церковної науки, ця фундаментальна праця не була підручником і не цілком задовольняла запити сучасних студентів. Популярні брошури «Коротка історія Православної Церкви» (1946) або «Коротка історія Української Православної Церкви» (1989) Олександра Вороніна відіграли важливу місійну роль, маючи просвітницький і апологетичний характер, але могли бути використані лише на початкових етапах духовної освіти. Подекуди використовували давні книги Олександра Лотоцького та митрополита Іларіона («Українська церква» митрополита Іларіона була перевидана в Києві 1993 р.). Але єдиного сучасного підручника з історії Української Помісної Церкви, який би відповідав новітнім методичним засадам викладання у вищій богословській школі та враховував потреби, диктовані викликами часу, в українській богословській школі до кінця ХХ ст. так і не з’явилося.

6. Періодизація і структура курсу

Структура курсу визначається практичною метою організації оптимальної матеріялу для засвоєння студентами, котрі знайомляться з історією Української Церкви у вищих духовних школах протягом двох років. Ми виходимо із такої умовної періодизації історії Церкви:

Навернення України у християнську віру                          І – Х ст.

Київська митрополія княжої доби                                        Х – XIV ст.

Київська митрополія в Польсько-Литовській державі XIV – середина XVII ст.

Поділена Українська Церква в епоху імперій                   кінець XVII – початок ХХ ст.

Період новітнього мучеництва                                              ХХ ст.

Українська Церква в незалежній державі                           кінець ХХ – початок ХХІ ст.

 



[1] Літопис Руський / За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – К.: Дніпро, 1989. – С.12ю

[2] Літопис Руський. – С.343.

Comments