04. Становлення Київської митрополії

1. Утворення Київської митрополії

Про українську церковну ієрархію часів св. Володимира Великого немає згадок ані в “Повісті временних літ”, ні в візантійських хроніках. Є гіпотези про те, що, не бажаючи потрапити в залежність від Візантії, великий князь Володимир узяв ієрархію з Охридського патріярхату в Західній Болгарії, котрий тоді не мав канонічної єдності з Візантією. Саме цим пояснюють брак відомостей про перших владик у офіційних хроніках.


Інша теорія стверджує, що на час хрещення України вже існувала незалежна від Константинопольського патріярха Тмутороканська архиєпархія. Першим главою Руської Церкви став нібито архиєпископ Тмуторокані Леонтій, який помер 1004 р. Його наступник – архиєпископ Іоан. Із розривом поміж Ярославом та Мстиславом і поділом Руської землі до Києва було поставлено окремого митрополита поза Тмутороканню.

Професор Євген Голубинський припускає, що Руська Церква мала за часів Володимира Великого канонічну автокефалію. Більшість церковних істориків згоджується, що, номінально належачи до Константинопольської патріярхії, Київська митрополія була наділена фактичною незалежністю в управлінні.

Священиків рівноап. кн. Володимир міг привести з собою з Корсуня. В усякому разі під 996 р. згадується про побудову Десятинної церкви й призначення її настоятелем Настаса (Анастасія) корсунянина. Можливо, він же став київським єпископом.

За сімсот років її перебування під юрисдикцією Константинополя (988-1686) лише раз (1588-1589) Константинопольський патріярх особисто візитував Українську Церкву.

Патріярша влада обмежувалася такими чинниками:

1. Право благословляти й поставляти митрополитів на кафедру.

2. Право змін щодо перенесення кафедри митрополита до іншого міста або заснування другої митрополичої кафедри.

3. Право суду над митрополитом внаслідок скарг і звинувачень, право перегляду рішень митрополичого суду за апеляціями на цей суд (фактично дуже рідко).

4. Право вирішення релігійно-обрядових суперечок та видання патріярших послань до Церкви.

5. Право надання ставропігії (монастирям, братствам), тобто безпосереднього підпорядкування патріярхові.

6. Право архипастирської візитації Київської митрополії особисто патріярхом або делеґування чи призначення патріярхом своїх екзархів.

Вселенська Патріярхія не прагнула до цілковитого підпорядкування Руської Церкви. Митрополит лише поставлявся в Константинополі, та ще мав брати участь у найважливіших церковних соборах і коритися їхнім ухвалам. У внутрішніх же справах Київської митрополії він мав широке самоврядування. Київські митрополити мали право:

1. Утворювати єпархії.

2. Висвячувати єпископів.

3. Скликати архиєрейські собори й головувати на них.

4. Викликати окремих єпископів для розгляду їхніх справ.

5. Судити єпископів як разом з архиєрейським собором, так і особисто.

6. Оподатковувати єпархії.

7. Наглядати за єпархіями й візитувати їх .

Під 996 р. у літописі згадується про руських єпископів. Очевидно, це були греки, бо вони боронили смертну кару для розбійників. На Русі доти смертної кари за розбій і вбивство не знали.

Протягом Х-ХІІІ ст. київські митрополити висвячувалися Вселенським Патріярхом зі згоди імператора. Серед них було небагато справді освічених людей, які б лишили по собі помітний слід в історії, - не більше шести з 25 митрополитів-греків. Такими були митрополити Георгій (з 1062 р., залишив митрополію під час усобиць синів Ярослава Мудрого), Іоан ІІ (з 1077 р.), Никифор І (відомий своїми посланнями з князя Володимира Мономаха). Натомість про Іоана ІІІ (з 1089 р.) прямо зауважувалося, що він був некнижний і простуватий розумом.

2. Перші київські митрополити

Яків Мних, автор твору «Пам’ять і похвала князю Володимирові» (XII ст.) згадує, що за Володимира був «митрополит і єпископи». Таку ж згадку має «Устав князя Володимира».

Давня традиція вважає першим митрополитом Михаїла, канонізованого Церквою (пам’ять 30 вересня). Його ім’я наводять «Устав князя Володимира», деякі пізніші літописи. Свт. Михаїла мало бути висвячено в Константинополі на прохання рівноап. князя Володимира після його власного хрещення в Корсуні. За походженням свт. Михаїл був чи то сирійцем, чи ж болгарином. Він вирушив на Русь разом із шістьма єпископами й численними пресвітерами. Спершу митрополит хрестив членів княжої родини, потім – дружинників і бояр, а відтак очолив хрещення Києва. Він упокоївся 992 р.[1]

Відтак другим митрополитом вважається Леон або Леонтій († 1004 р.). Через брак відомостей про Михаїла частина церковних істориків висловлюється за пріоритет Леонтія.

Перший митрополит, згадуваний у «Повісті временних літ» – Феопемпт. У 1039 р. “Повість временних літ” згадує, що «освячена була митрополитом Феопемптом церква [Успіння] святої Богородиці, що її спорудив Володимир, отець Ярославів»[2].

З 22 чи 24 київських митрополитів за 988-1240 рр. тільки двоє було українців, обраних без благословення Константинополя. Перший з них – митрополит Іларіон, обраний за князя Ярослава Мудрого 1051 р. «Повість временних літ» пише про це так:

«Поставив Ярослав русина Ларіона митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів... Був пресвітер на ім’я Ларіон муж благий, і книжний, і пісник»[3].

Іларіон був священиком у селі Берестові, при церкві свв. Апостолів, у заміській резиденції великого князя. Початковий літопис оповідає про його звичай молитися в печері неподалік від Берестового. У 1051 р. Іларіон став митрополитом, але він помер або зійшов з престолу ще до 1054 р., бо літопис не згадує про його участь у похороні Ярослава Мудрого. У 1055 р. митрополитом був грек Єфрем. Іларіонові належить визначна проповідницька пам’ятка українського середньовіччя, «Слово про закон і благодать». Проповідь була виголошена після 1037 р., бо в ній згадується про церкву Благовіщення на Золотих воротах, побудовану 1037 р., але не пізніше 1050 р., бо мовиться про дружину Ярослава Мудрого Ірину, померлу 1050 р.

Католицькі історики стверджують, що доти Ярослав Мудрий мав митрополита, присланого папою Бенедиктом VIII з Охриди. Обрання українця мало бути викликане розривом з Константинопольським патріярхом через його конфлікт з Римом (1054 р.). Але конфлікт стався пізніше, крім того, причетність папи до направлення митрополита Феопемта є суто гіпотетичною.

Вдруге обрання українця митрополитом настало після конфлікту київського великого князя Всеволода Ольговича з митрополитом-греком Михаїлом. У 1145 р. митрополит залишив Київ і виїхав до Константинополя. Два роки в Києві не було митрополита. 27 липня 1147 р., в день пам’яті свого небесного покровителя Пантелеймона, київський великий князь Ізяслав II Мстиславич (хресне ім’я Пантелеймон), наступник Всеволода Ольговича й онук Володимира Мономаха, скликав собор єпископів, який обрав та поставив на митрополита без згоди Константинополя українця Климента Смолятича, ченця Зарубського монастиря біля Трахтемирова на Київщині. Проти обрання Климента виступили греки – єпископи Новгородський Нифонт, Смоленський Мануїл, Полоцький Косма.

Київський літопис так розповідає про обставини поставлення митрополита Климента:

«У той же рік поставив Ізяслав Мстиславич митрополитом Клима Смолятича, русина, вивівши його з города Заруба, – а був він чорноризець і схимник, і був книжник і філософ такий, якого ж у Руській землі не було, – тому що сказав чернігівський єпископ: «Я довідався, що єпископам, зійшовшись, належить митрополита поставити». Отож зійшлися чернігівський єпископ Онуфрій, білгородський єпископ Феодор, переяславський єпископ Євфимій, юр’євський єпископ Даміян, володимирський Феодор. Новгородський Нифонт і смоленський Мануїл сказали: «Нема в законі, щоб ставити єпископам митрополита без патріярха. Лише патріярх ставить митрополита. І ми оба не поклонимося тобі, не служитимемо з тобою, бо не взяв ти єси благословення ні в святій Софії, ні од патріярха. Якщо ж ти се здійсниш – дістанеш благословення од патріярха, – то тоді ми тобі поклонимося. Ми оба взяли од Михаїла од митрополита рукописання, що не належить нам без митрополита у святій Софії служити». Він же, Онуфрій таки чернігівський, тяжко сердячись на них за це, сказав: «Я довідався, належить нам поставити, бо голова у нас є святого Климента. Адже ставлять греки рукою святого Іоана». І тоді, обдумавши, єпископи головою святого Климента поставили його, Клима, митрополитом»[4].

Єпископа Нифонта було ув’язнено в Києво-Печерському монастирі, двоє інших утекли до Константинополя. Користаючись із воєн Ізяслава Мстиславича з Юрієм Довгоруким, Вселенський Патріярх посилає до Києва своїх митрополитів. Після смерті Ізяслава Мстиславича († 1154 р.) і присланого з Царгорода митрополита Феодора († 1162 р.) Ізяславів брат Ростислав Мстиславич погодився прийняти митрополита Климента, прохаючи благословення в патріярха. Але патріярх прислав натомість грека Іоана IV. Російський історик Василь Татищев (1686-1750) наводить втрачені в пізніх списках літописів слова князя до імператорських послів, які привезли митрополита:

«Я сього митрополита задля честі і приязні царевої і патріярхової прийму, але надалі, якщо патріярх без призволення нашого всупереч правилам святих апостолів поставить митрополита, ми не приймемо його, а будуть вибирати єпископи».

Західні історики вбачають у цьому також католицькі симпатії князя, нагадуючи, що Ізяслав II Мстиславич був сином католички, був одружений з католичкою, а його сестра Євфросинія вийшла заміж за угорського короля Гейзу II. Але такі шлюбні зв’язки були звичайними й викликалися зовсім не причинами конфесійного характеру.

Архиєрейські собори скликалися в той час нереґулярно, в міру потреби. Причиною була велика відстань єпархій від Києва.

3. Помісне право Київської митрополії

У Київській митрополії використовувалося два зведення канонічного права, що називалися «номоканонами» (від nomoi – закони, та kanwnes - канони) або «законоправильниками» й виводилися з редакцій патріярхів Іоана ІІІ Схоластика та Фотія. Обидва вони належали до мішаного типу канонічних зведень, включаючи як суто церковні правила, так і державні закони з церковних справ.

Упорядник першого Номоканону, що називався «Синагога (зведення) божественних і священних канонів, поділених на 50 титулів» (Sunagoga kanonwn), Іоан ІІІ Схоластик, спершу був правником в Антіохії, а згодом – Вселенським Патріярхом (565-577). Його збірник побудований за систематичними засадами і складався з 85 Апостольських правил, канонів чотирьох Вселенських та шести Помісних соборів, двох послань свт. Василія Великого. Він поділяється на 50 частин і доповнюється витягами з новел Юстиніяна, здійсненими тим самим автором. Збірник прийшов на Русь із Болгарії, перекладений, можливо, самим рівноапостольним Мефодієм, і доповнений болгарськими компіляціями з різних джерел візантійського права.

Інший Номоканон, остаточна редакція котрого приписується патріярхові Фотію Великому (858-867; 877-886), складався з 14 розділів і містив у першій частині предметний покажчик до церковних правил і цивільних законів, що стосувалися Церкви, а в другій – хронологічне зібрання повного тексту канонів. Він також з’явився на Русі вже в готовому церковнослов’янському перекладі. Згодом, у ХІІ ст., він був доповнений коментарями Іоана Зонари.

Перше помісне джерело церковного права – устав св. Володимира Великого. В його основі лежить грамота про виділення десятини церкві Пресвятої Богородиці 995-996 рр. У зв’язку з утворенням єпископських кафедр, поширенням церковної десятини й запровадженням церковної юрисдикції над належними Церкві людьми не пізніше 1011 р. устав було перероблено. Він доповнюється визначенням компетенції церковних судів і кола церковних людей, підсудних Церкві. Духовенство звільнялося від військової служби.

Устав князя Ярослава Мудрого міг з’явитися за часів митрополита Іларіона. Він визначає коло справ, пов’язаних із здійсненням церковних злочинів та підвідомчих церковному суду. Визначаються грошові штрафи за злочини в залежності від самого злочину та стану злочинця, що було вкрай незвично для церковного суду. Наприклад, «якщо жінка буде займатися чаклуванням або волхвуванням або зіллям і чоловік, викривши її, покарає, але вона не припинить своїх зайнять, митрополитові 6 гривнів». Цим устав відрізнявся від суворого грецького Номоканону, який накладав за деякі злочини суворі тілесні кари, включаючи кару смерті.

4. Візантійський обряд на Русі

Мистецька досконалість церковного богослужіння називається «Повістю временних літ» найважливішим чинником вибору руськими послами православної віри:

«І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас [туди], де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої,— не вміємо ми й сказати [про се]. Тільки те ми відаємо, що напевне Бог [їхній] перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут [поганами] жити»[5].

Специфіка літургійного життя в Україні порівняно як щодо грецьких православних Церков, так і щодо Заходу, пов’язана з тим, що українська богослужбова традиція була реплікою візантійської. Зміни в українських богослужбових книгах визначалися, з одного боку, змінами грецького ориґіналу, а з іншого, зміною літургійної церковнослов’янської мови. Внаслідок кожної реформи з’являлася нова версія всього грецького оригіналу, що сприймалася як інший текст[6].

На час прийняття Україною християнства вже склався східний Типікон. Але в його складі все ще існувало кілька помітно відмінних різновидів.

Устав Великої Константинопольської церкви (св. Софії) відзначався особливою урочистістю, обумовленою самим статусом собору як храму, де молилися імператори й служив численний клир і причет. Цей устав називався ще «співаним порядком» і детально викладений св. Симеоном, єпископом Солунським ( 1430 р.). Всі богослужіння, крім священичих молитов, там дійсно співалися. Крім літургії, правилися вечірня, утреня, інколи після вечірні – «панахида» (pannicis), тобто всеношна, а під час Великого посту – тритекти. Про відправу часів не згадується.

Другий тип богослужбового уставу склався в Святогробській Єрусалимській церкві. Уривок зі Святогробського Типікону ІХ-Х ст., що зберігся до нашого часу, засвідчує майже цілком тотожний порядок страсного й великоднього богослужінь. Цей устав запроваджується в монастирях, зокрема в Константинопольському Студійському монастирі. Упорядкування богослужбового життя Студійського монастиря за часів настоятельства прп. Феодора Студита († 826 р.) зробило його взірцем для монастирів усієї Візантійської імперії. Перейнявши практику Святогробського чину богослужінь, прп. Феодор Студит дещо видозмінив його, пристосовуючи до уставу св. Софії. До богослужінь додано твори свв. Андрія Критського, Косми Маюмського, Іоана Дамаскина. У будні Великого посту щодня відправлялася літургія Ранішосвячених Дарів. Відправи відбувалися в Студійському монастирі сім разів на день, починаючи з півночі. На утрені читалося житіє святого дня, за повечір’ям настоятель або старший монах виголошував повчання.

Найдавніші українські уставні пам’ятки передають лише Студійський Типікон, запроваджений прп. Феодосієм Печерським у Києво-Печерському монастирі в часи його настоятельства. Вважається, що Студійський устав привіз із Константинополя до Києва свт. Єфрем, єпископ Переяславський, ще бувши ченцем Києво-Печерського монастиря, перед 1072 р. Прп. Феодосій Печерський навмисне направляв Єфрема до Константинополя. З Києво-Печерського монастиря устав поширився по всій Київській митрополії.

З ХІ ст. дійшли перші відомості про поширення на сході записів Єрусалимського уставу, тобто Типікону за чином Великої Лаври прп. Сави Освяченого. Упорядкування й запис цього уставу здійснив для уніфікації монастирських богослужінь Никон Чорногорець, ігумен монастирів Раїфського на Синаї та Симеона Дивногорця на Чорній Горі біля Антіохії в ХІ ст. Цей устав поширюється в Палестині, в Антіохійському патріярхаті, в Малій Азії та на Синаї. У ХІІ ст. Єрусалимський устав поширився в Константинополі й на Афоні. Знищення Студійського монастиря хрестоносцями й потрясіння ХІІІ ст. обумовили витіснення Студійського уставу Єрусалимським.

В Україні знайомство з Єрусалимським уставом починається з ХІІІ ст., але ще не менш як два сторіччя тривало побутування уставу Студійського. Лише завдяки діяльності митрополита Кипріяна (1380-1406) Єрусалимський устав утвердився в богослужбовій практиці українських церков.

Про літургійне життя Київської митрополії дають уявлення два ранні служебники церковнослов’янською мовою, котрі збереглися з ХІІ ст.: прп. Антонія Римлянина († 1147) та прп. Варлаама Хутинського († 1192). Ці та інші літургійні записи ХІІ-XIV ст. свідчать про існування різних перекладів і редакцій тексту літургій свтт. Іоана Золотоустого, Василія Великого й Ранішосвячених Дарів. Переклади робилися з різних грецьких оригіналів, у той час як у Візантії устав відзначався неоднорідністю. Найпомітніші відмінності стосувалися проскомидії та завершення літургії.

Літургійною мовою Київської митрополії, очевидно, історично спершу була грецька. Митрополити-греки й надалі охоче послугувалися нею при богослужіннях. З тих часів до візантійсько-українського обряду входить як особливість архиєрейських богослужінь використання в них окремих грецьких фраз: “Іс полла еті, деспота” (“На многії літа, владико”), “Кіріє, елейсон” (“Господи, помилуй”). Архиєрей виголошує “Трисвяте” по-грецькому: “Агіос о Феос, агіос ісхірос, агіос афанатос, елеісон імас” (“Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас”).

Але використання грецької мови лишилося епізодичним. Невідомо, чи діяли у Великому князівстві Київському храми, де б правилося по-грецькому, і коли саме вони діяли. Натомість з часу запровадження християнства в Україні і до ХХ ст. виняткову роль у літургійному житті відіграє церковнослов’янська мова, що виникла завдяки місійній праці рівноапп. Кирила і Мефодія. В системі української книжної культури від Х ст. за церковнослов’янською мовою, котру називали ще «слов’янською» або «слов’яноруською», закріпилася суто конфесійна функція. Якщо біблійні тексти ще могли перекладатися по-українському (Пересопницьке Євангеліє, Крехівський Апостол, переклади Василя Тяпинського, Валентина Негалевського), то літургійні тексти могли існувати лише церковнослов’янською мовою.

Церковнослов’янська мова в Україні набуває своїх реґіональних особливостей, трансформується під впливом повсякденної говірної практики вірних. Вимова текстів пристосовується до фонетичних особливостей української мови: літера “h” вимовляється спершу як дифтонг [ie], а потім як звичайний український звук [i]. Літери на позначення носових звуків, відсутніх в українській мові, починають читатися як звичайні голосні: < - [a], > - [ja], \ - [ju]. Редуковані звуки або зникають зовсім, або починають вимовлятися як повні голосні ú - [о], ü - [e]. Виникають проблеми зі звуком [f], відсутнім в українських говорах. Слова з цим звуком стають спершу ознакою церковних текстів, засвоюючись у позалітургійному вжитку в “українізованих” формах: Пилип, Хома, Юхим тощо.

Лексика церковнослов’янської мови українського ізводу також поступово змінюється, позбавляється окремих незрозумілих слів, запозичуючи місцеві синоніми південнослов’янізмів або грецизмів, вжитих першими перекладачами. Синтаксис також дещо спрощується, поступово позбавляючись тієї повної залежності від грецьких синтаксичних форм, яка була властива для раннього варіянту церковнослов’янської мови. Таким чином, в Україні поступово складається власна версія (ізвод) церковнослов’янської мови, що стала наслідком синтезу мови рівноапп. Кирила і Мефодія з місцевими говірними особливостями. Вона зберігається в Наддніпрянській Україні до кінця XVIII ст., коли була заборонена Священним Синодом Російської Православної Церкви й витіснена російським ізводом. У Галичині український ізвод церковнослов’янської мови продовжує використовуватися як літургійна мова і досі, поступово витісняючись наприкінці ХХ ст. сучасною українською мовою.

Ще до загального хрещення України тут почалося храмове будівництво. В літописі згадуються церква свт. Миколая на Аскольдовій могилі, церква пророка Іллі, що існувала на Подолі за князя Ігоря. Хроніка Тітмара, єпископа Мерзебурзького, оповідає, що на початку ХІ ст. в Києві було не менш як 400 церков. Літопис згадує про те, нібито під час великої пожежі 1071 р. в Києві згоріло до 700 церков. Попри можливі перебільшення очевидно, що церков було дуже багато і що вони були переважно дерев’яні. Можна також припустити, що більшість церков були домовими, збудованими заможніми людьми.

Першою мурованою церквою, про заснування якої існують певні відомості, є Десятинна церква, збудована 991-996 рр. князем Володимиром Великим. На її утримання князь призначив десяту частину прибутків від своїх маєтків. Церква була збудована в ім’я Успення Пресвятої Богородиці грецькими архітекторами на взірець візантійських храмів ІХ-ХІ ст. Вона мала мармурове обличкування, різьблення, кахлі, багаті мозаїки та фрески. Після побудови Софійського собору Десятинна церква зберегла значення княжої усипальниці. Десятинна церква була знищена під час навали ординців 1240 р., відбудована митрополитом Петром Могилою в XVII ст., перебудована 1824 р. й знищена большевиками.

Після поділу Руської землі між Ярославом Мудрим і його братом Мстиславом 1024 р. тмутороканський князь Мстислав дістав у володіння Чернігов і почав його забудову. Першим зводиться Спаський собор – восьмистовпний хрестовокупольний храм з трьома апсидами. Його мармурові колони нагадують візантійські церкви того часу. При облаштуванні собору було використано фресковий живопис, шиферні плити, різьблені або інкрустовані мозаїкою.

Найвідомішою церковною будовою в Україні часів Середньовіччя став Софійський собор, закладений князем Ярославом Мудрим 1037 р. як кафедральний храм Київської митрополії. Це п’ятинавний хрестовокупольний храм зі складною й надзвичайно гармонійною композицією. Традиційний для Візантії п’ятинавний тип доповнили два ряди відкритих галерей, які пов’язують споруду з довколишнім середовищем, а також тринадцять глав, котрі символічно зображують Ісуса Христа й дванадцятьох апостолів. У соборі щедро використане мозаїчне оздоблення, фресковий розпис. Вдала композиція надає загалом невеликій за розміром церкві враження ґрандіозної споруди. Всередині бані зображений Христос Пантократор, нижче – чотири архангели, а під банею – дванадцять апостолів. У головній апсиді вміщено постать Богородиці Оранти в синьому хітоні на жовтому тлі апсиди. Цей образ («Нерушима Стіна») здавна почав шануватися як втілення ідеї особливої опіки Богородиці над Україною. Виникла народна легенда, що Україна стоятиме, доки зберігатиметься «Нерушима Стіна» в святій Софії. Нижче цієї мозаїки в апсиді вміщено образ Євхаристії – Тайної Вечері, на якій Христос подає апостолам хліб і вино. Софійські мозаїки вражають тонкістю й винятковою насиченістю колориту. Їхня палітра нараховує 177 відтінків.

За часів Ярослава Мудрого збудовано також Золоті Ворота з церквою Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Найшанованішою ж українською святинею стала Успенська церква Києво-Печерського монастиря, закладена прп. Феодосієм Печерським 1073 р. й освячена 1089 р. Історія її спорудження викладена вже в ранній редакції “Києво-Печерського патерика”. В архітектурному плані Успенська церква являла собою видовжений прямокутник з трьому поздовжними навами й трьому вівтарними апсидами та чотирма підпорами під середньою банею. Її дещо перебудували за часів митрополита Петра Могили, а в 1941 р. большевики організували знищення Успенської церкви, приписавши його фашистам. З нагоди 2000-річного ювілею Різдва Христового український уряд відбудував Успенську церкву.

Архітектурні принципи Успенської церкви було використано при зведенні Михайлівського Золотоверхого собору (1108 р.), Успенської церкви на Подолі (1131-1132 рр.), Кирилівської (1140 р.) та Трьохсвятительської церков.

Брат Ярослава Мудрого князь Мстислав Володимирович, здобувши собі право на Чернігівське князівство, споруджує в Чернігові кафедральний собор Переображення Всемилостивого Спаса (1036 р.), котрий став усипальницею чернігівських князів.

З Візантії переймається культура виготовлення мозаїк, найвідоміші взірці якої дає Софійський собор у Києві. Мозаїчні образи складалися з маленьких кольорових камінчиків та кавалочків кольорового скла, вкладених у свіжий тиньк по наперед накресленому контуру. Технологія виготовлення мозаїки вимагала надзвичайної оперативності: образ необхідно було виготовити, доки тиньк не засох. Тому над ним працювали кілька осіб за рисунком головного майстра.

У Софійському соборі мозаїчні образи являють собою єдину композицію. В головній бані вміщено образ Христа Пантократора в оточенні архангелів, у підбаннику – апостоли, на клинах-межилучниках – євангелисти, у вівтарі – Богородиця Оранта «Нерушима стіна», нижче – Таїнство Євхаристії, ще нижче - Отці Церкви. Найкраще зберігся образ Оранти, що сягає заввишки п’яти метрів. Пресвята Діва постає з піднесеними в молитві руками на позолоченому підніжку, голова її покрита золотавим покривалом, під яким видніє лазуровий хитон, за поясом – біла хустка, ноги в червоному взутті.

Якщо в Софійському соборі мозаїчну композицію виготовляли греки, то в Михайлівському Золотоверхому соборі, в Успенській церкві Києво-Печерської лаври, в Кирилівській церкві працювали їхні українські учні.

Крім мозаїк, храми прикрашаються фресками – настінними малюнками, зробленими на мокрому тиньку з піску і вапна фарбами, відпорними на лужний вплив вапна. Характерною особливістю київського церковного мистецтва було поєднання мозаїки з фрескою. Мозаїкою зазвичай прикрашали центральну частину храму, а фресковий розпис покривав усі бічні апсиди, склепіння, стовпи та стіни бічних нав. Гармонію між фресками і мозаїками досягали однаковими домінуючими кольорами. Так у Софійському соборі домінують синій, білий, пурпуровий і частково зелений кольори.

З Києво-Печерського патерика довідуємося ім’я першого відомого українського іконописця – Алипія. Він замолоду прийшов до монастиря й навчався малярства в грецьких майстрів, які розписували Успенську церкву Києво-Печерського монастиря. Алипій працював над образами для іконостасів, що їх замовляли на пожертву для храму заможні кияни. Він же дав взірець гармонійного сполучення особистого благочестя й мистецького таланту, використовуючи молитву як найважливіший складник праці іконописця. Цей взірець потім міцно закріпився в уявленнях про іконопис в українській традиції.

Взірці церковного співу приходять на Русь із Візантії разом із церковними збірниками співів – Октоїхами й Ірмологіонами. Є свідоцтва про перебування на Україні грецьких співців. Відомо, що близько 1051 р. до князя Ярослава Мудрого прибули три грецькі співці, котрі запровадили «демествений спів» на вісім голосів. На ґрунті візантійської та південнослов’янської традиції виникає місцевий «знаменний спів», риси якого відображаються в записах мелодій «знаменами» – значками в безлінійних нотних рукописах часів Середньовіччя з початку ХІІ ст.

5. Українці на Афоні

Школою монашого життя для перших українських подвижників став Афон (Свята Гора) – найбільш східний із трьох півостровів Халкидики, що лежать у блакитних водах Егейського моря між Фермейською і Стримонською затоками. Довжина його – близько 60 км, ширина – від 8 до 12 км, площа – близько 360 кв. кілометрів.


Афон уже з ранньовізантійського часу зібрав безліч ченців, що приходили сюди з усіх кінців імперії. Тому пізніше весь півострів був названий Святою Горою. Назва ця спочатку була народною, однак дуже швидко стала офіційною і була затверджена особливим хрисовулом (грамотою) імператора Костянтина IX Мономаха в середині XI століття.

Святогорські ченці приписують заснування деяких монастирів Константинові Великому, Потім монастирі нібито зруйнував Юліян Відступник, але їх знову відбудували в V ст. Феодосій Великий і Пульхерія. З IX століття Свята Гора офіційно входить в історію як монастирський центр. Згідно з хрисовулом імператора Василя I від 885 року, Афон був призначений для проживання тільки аскетів і відтоді заборонений для проживання мирян.

Зачинателем спільножительного чернечого життя на Святій Горі став друг і сповідник імператора Никифора Фоки прп. Афанасій Афонський (959-1004), що заклав у 963 році знаменитий монастир Велика Лавра. Він насамперед звів навколо території монастиря стіну прямокутних обрисів, потім – собор, а вже після цього – ряд келій. Імператор постійно посилав гроші аж до своєї смерті, хоча йому і не вдалося, незважаючи на стале бажання, прибути сюди самому і стати тут пустельником, як умовилися між собою раніше двоє цих мужів. Крім того, імператор виділив кошти на утримання 80 перших лаврських ченців і подарував Лаврі різні подвір’я. Крім Великої Лаври, у X столітті були побудовані й інші монастирі – Ватопедський та Іверський. В XI столітті були засновані й інші монастирі, число яких досягало 180 (в більшості випадків мова йде про великі келії та скити, а не про монастирі в сучасному сенсі цього слова). Перший Устав Святої Гори (971-972), в основу якого покладено Студійський устав й аскетичні твори Василія Великого, досі залишається основним законом, що діє на Афоні.

На Афон прибувають і оселяються поруч із греками ченці інших національностей – івери (грузини), серби, болгари, русини (українці), волохи (румуни). На початку ХІ ст. прибув на Афон українець з Любеча на ім’я Антипа – майбутній основоположник чернечого життя в Україні прп. Антоній Великий. Він прийняв постриг в одному з афонських монастирів – за переказами, в монастирі Ксилургу, Великій Лаврі прп. Афанасія або в монастирі Есфігмен. «Києво-Печерський патерик» так розповідає про ці події:

«І досяг Царгорода. І [по тому] дійшов до Святої Гори, і обійшов святі монастирі Афонські, і побачивши обителі Святої Гори й життя тих отців, котрі у плоті життя янгольське наслідують вище людського єства, ще дужче розпалився Христовою любов’ю, бажаючи жити, як ті отці. Прийшов до однієї обителі з тамтешніх монастирів, і молив ігумена, аби наклав на нього янгольський образ іноцького чину. Ігумен же, прозрівши в ньому майбутні добродійства, згодившись, постриг його і нарік йому ім’я «Антоній»; наставив і навчив його іноцькому життю. Антоній же в усьому Богу догоджаючи, на наступні [до­бродійства] підвизався в покірності та послусі, так, аж усі раділи за нього. Каже ж йому ігумен: «Антонію! Іди назад, в Русь, аби там бути іншим на успіх і утвердження. [І] буде на тобі благословення Святої Гори»[7].

На Афоні розповідають, що прп. Антоній оселився в печері в набережній скелі в монастирі Есфігмен. Hазва Есфігмен дана в зв’язку зi знаходженням монастиря між трьома пагорбами, котрі нібито «стискають» монастир («тиснути» по-грецькому sfingo). Печера прп. Антонія зберігається й досі. Вузька стежка стрімко здіймається до неї через гірський струмок поміж кущами. Перед печерою розташований вузький майданчик, обернений до моря. Безлюдне довкілля створює видимість цілковитої самоти: помітно тільки скелі, море і небо. Аскетичний інтер’єр печери складають кам’яні стіни, дощате ліжко, вогнище[8].

І пізніше прп. Антоній неодноразово повторюватиме, що його повернення в Україну здійснилося з благословення Святої Гори й означає принесення цього благословення на місце, де засновується Києво-Печерський монастир. Оселившись у печері, Антоній молиться: «Господи! Утверди мене на місці цьому, і хай буде на місці цьо­му благословіння Святої Гори й моли­тва мого отця [духовного], який мене постриг»[9], а згодом звертається до братії зі словами: «Це Бог вас, брати, зібрав, і від благословення єсте Святої Гори: оскільки мене постриг ігумен Святої Гори, я ж вас постригав. Хай буде благословення на вас перше від Бога і Пречистої Богородиці, по тому — від Святої Гори», повторюючи пізніше: «...і молитва Святої Богородиці та отців, що у Святій Горі, хай буде з вами!». Нарешті, на завершення розповіді про те, чому монастир назвався Печерським, після слів «...і від того прозвався Печерським монастир» вміщується авторське підкреслення: «який є — від благосло­віння Святої Гори».

Вважається, що перший руський монастир з’явився на Афоні чи то за князя Володимира Великого, чи та Ярослава Мудрого. Більш стримані джерела стверджують, що монастир Богородиці Ксилургу було передано русинам за указом імператора Олексія Комнина 1080 р. Однак невдовзі він став затісний для прибулих з України ченців.

Зберігся акт, за яким русинам замість скита Ксилургу було передано 1169 р. Солунський Свято-Пантелеймонів монастир («Фессалонікійця»). Так виник т.зв. Старий або Нагірній Русик, де українці, а згодом і росіяни, жили до кінця XVIII ст. Монастир Ксилургу перетворився на скит. Потім, близько 1770 р., мешканці Старого Русика переселилися на берег моря в невеликий монастир з пристанню й храмом Вознесіння, а відтак заселили сучасний Свято-Пантелеймонівський монастир.

На початку ХІІІ ст. прп. Досифей (у схимі Феодосій), котрий був Києво-Печерським архимандритом у першій чверті XIII ст., перед преп. Акиндином, ходив з прощею на Афон. Звідти прп. Досифей приніс в Україну «чин про спів 12 псалмів». Після повернення з Афону він описав Святу Гору й подав у письмовій формі від­повіді на запитання про життя тамтешніх ченців. Упокоївся преподобний у 1219 році.

Українці заселяли скит Чорний Вир болгарського Зографського монастиря аж до 1830 р. Цей скит розташований на скелі одного з пагорбів неподалік від Зографського монастиря біля струмка. Один із приділів скитської церкви був присвячений Києво-Печерським угодникам[10]. Залишки багатьох келій, збережені до ХІХ ст., нагадують про суворих відлюдників цього скита.

 



[1] Димитрий Ростовский, св. Жития святых. – К., 2000. – Т.1. – С.666-669.

[2] Літопис Руський. – С.92.

[3] Літопис Руський. – С.95.

[4] Літопис Руський. – С.208.

[5] Літопис Руський. – С.61.

[6] Пентковский А. М. Литургические реформы в истории Русской Церкви и их характерные особенности // Журнал Московской Патриархии. – 2001. – № 2.

[7] Патерик Києво-Печерський за редакцією, написаною 1462 року по Різдві Христовому печерським ченцем Касіяном: Пер. Ірини Жиленко. – К.: КМ Academia, 1998. – С.29.

[8] Письма Святогорца к друзьям своим о святой горе Афонской. – Москва, 2002. – С.348-351.

[9] Патерик Києво-Печерський. – с.28-31.

[10] Письма Святогорца к друзьям своим о святой горе Афонской. – С.304-305.

Comments