05. Церковне життя Великого князівства Київського

1. Релігійна політика київських князів

Система державно-церковних стосунків у Великому князівстві Київському складалася на основі візантійської ідеї «симфонії», тобто гармонійної співпраці світської влади з Церквою задля спасіння Божого люду. Цю ідею трактується в шостій новелі кодексу імператора Юстиніяна:

«Церква і Держава – це два божественні дари людству, два порядки речей, що виникають з одного джерела – з волі Божої, що їх встановила. Слухняні волі Божій, ці два порядки повинні бути в повній згоді[1] поміж собою. Церква відає ділами божественними, небесними, Держава – людськими, земними. В той же час Держава всемірно піклується про охорону церковних догматів і честі священства, а священство, разом з державою, скеровує все суспільне життя по путях, угодних Богові»[2].

Після смерті св. Володимира Великого (1015) княжий престіл захопив його син Святополк Володимирович, названий «Окаянним» за вбивство братів – святих Бориса і Гліба. У перебігу боротьби за владу Святополк звертається по допомогу до cвого тестя – польського короля Болеслава Хороброго. Польське військо ввело Святополка до Києва, але не змогло втримати його правління надовго.

Подолавши суперника за допомогою варягів і новгородців, на престіл зійшов князь Ярослав Мудрий (1019-1054). Спершу він мусив поділити Руську землю з братом Мстиславом, князем Тмутороканським, котрому дісталися Чернігів і землі на правому березі Дніпра. Але оскільки Мстислав помер бездітним (1034), землі цілої Русі знов були об’єднані під владою Києва.

Ярослав Мудрий підтримує партнерські стосунки з країнами Західної Європи, незалежно від конфлікту Константинополя й Риму, що обернувся церковним розколом 1054 р. Укладаються династичні союзи з монаршими домами Франції, Саксонії, Норвегії, Польщі. Стосунки з Константинополем були непростими. Сам князь Ярослав був одружений другим шлюбом з донькою візантійського імператора Анною, а його син Всеволод узяв за дружину візантійську принцесу з дому Мономахів. Але Ярослав же організував останній великий похід руського війська на Царгород 1043 р., щоправда, невдалий і жорстоко розгромлений греками.

 За часів Ярослава Мудрого формуються необхідні для помісної Церкви організаційні структури й інститути. Вперше в Києві утворюється митрополичий центр у навмисне збудованому соборі Святої Софії. Упорядковується місцева версія канонічних правил. Засновуються все нові й нові монастирі, повсюдно будуються храми. Нарешті, 1051 р. без благословення Патріярха обирається й поставляється на київську кафедру митрополит Іларіон – перший українець, котрий очолив Руську Помісну Церкву.

З іменем Ярослава Мудрого пов’язують відомості про першу бібліотеку церковних книг, першу школу. Очевидно, при Софійському соборі в Києві мав виникнути й скрипторій – майстерня для переписування книг.

Ще за свого життя Ярослав Мудрий поділив Руську землю поміж своїми синами. Русь уявляється спільною спадщиною княжого дому, в межах якого формується відповідно до старшинства складна система васальної залежності, за якої чільне місце в управлінні й великокняжий престіл у Києві мали належати найстаршому з князів. Старший Ярославів син Ізяслав Ярославич (1054-1068, 1069-1073, 1076-1077) першим успадкував владу в Києві. Але невдала битва з половцями 1068 р. спричинила бунт у Києві, під час якого кияни вигнали Ізяслава й запросили на князювання його племінника Всеслава. Ізяслав звернувся за допомогою до польського короля Болеслава Сміливого й дістав його допомогу в поверненні київського престолу. Польське військо увійшло до Києва. Бунтівники були жорстоко покарані; Ізяслав знов зайняв престіл.

Очевидно, прп. Антоній Печерський був якимось чином пов’язуваний з опозицією або підозрюваний у підтримці її. В усякому разі, після повернення князя Ізяслава до Києва прп. Антоній мусив залишити місцеві печери й переселитися до Чернігова, де князював тоді Святослав Ярославич.

 На цей час розкол між Східною та Західною Церквами став реальністю. Грецькі митрополити та їхнє оточення перенесли на Русь атмосферу релігійної нетолерантності. За цих умов прихід до Києва у війську непопулярного князя Ізяслава поляків-латинян спричиняло зростання упередженості стосовно римо-католицької Церкви. До того ж, знов втративши престіл 1073 р., князь Ізяслав звернувся 1075 р. по допомогу до папи Григорія VII. До Риму він направив сина Ярополка. Папа, в свою чергу, надіслав листи до польського короля Болеслава, вимагаючи відновити союзницькі стосунки з князем Ізяславом і знов прийти йому на допомогу. Папа Григорій VII звернувся з посланням і до самого князя Ізяслава, проголошуючи закріплення за ним «Руського королівства». І зрештою король Болеслав ІІ знов допоміг Ізяславові повернутися до Києва 1076 р.

Князя Ізяслава починають підозрювати в зраді православ’я, в конфесійних хитаннях. У цей час з’являється приписуване прп. Феодосієві Печерському послання князеві Ізяславу «Про віру християнську і латинську». Послання можна вважати першою українською пам’яткою полемічної літератури. В різких тонах воно викриває помилки та єресі «латинської віри», додаючи до реальних розбіжностей між Церквами також вигадані.

Тим часом князь Ізяслав разом із братами продовжує опікуватися православною Київською митрополією. Брати Ізяслав, Святослав і Всеволод 1072 р. взяли участь у перенесенні мощів свв. Бориса і Гліба до нової церкви у Вишгороді, спорудженої Ізяславом.

Але вже наступного, 1073 р., Святослав і Всеволод змусили Ізяслава знов тікати. У Києві почав князювати Святослав Ярославич (1073-1076). Його прихід був вороже зустрінутий Києво-Печерським монастирем, очолюваним прп. Феодосієм Печерським. Ігумен відмовився поминати ім’я князя на богослужіннях, а коли після тривалих наполягань пішов на компроміс, то першим все одно поминав ім’я Ізяслава, Святослава ж згадував лише другим. Прп. Феодосій пише до Святослава послання, в яких закидає князеві незаконне захоплення братнього престолу, порівнює його з братовбивцем Каїном.

Однак князь не зважився заподіювати шкоди прп. Феодосієві та його монастирю. Він виявляє пошану до монастиря, запрошує ігумена до свого двору. І зрештою їм вдалося налагодити приязні стосунки, попри те, що князь мусив і надалі вислуховувати докори непокірного монаха.

Сам Святослав був людиною освіченою й релігійною. З його іменем пов’язані дві збірники перекладів з грецьких церковних книг та копій з південнослов’янських текстів: «Ізборники Святослава» 1073 та 1076 рр. У другій зі збірок серед інших мініатюр вміщено зображення Святослава з родиною.

Після дворічного перебування на київському престолі Ізяслав загинув у першій міжусобній битві з потомками Святослава біля Чернігова, що сталася 1078 р. Великим князем став третій син Ярослава Мудрого – Всеволод Ярославич (1078-1093). У цей час здійснюється відкриття мощів прп. Феодосія Печерського й перенесення їх до Успенської церкви. Тоді ж, 1087 р., італійці перенесли мощі свт. Миколая Мир-Лікійського до міста Барі в Італії. Невдовзі, в межах 1090-1093 рр., в Україні з’явилося «Сказання» про цю подію зі згадкою в ньому князя Всеволода. І хоча православна країна мала б обережно поставитися до перенесення мощів з візантійського Сходу до Італії, свято з нагоди цієї події вводиться до церковного календаря під 9 травня, складаються служба й акафіст до свята. Так само дуже швидко в Україні приймається шанування чеських князів Вячеслава (пам’ять 29 вересня) й Людмили (пам’ять 16 вересня), загиблих як мученики в Х ст.

Протягом двох десятиріч безбарвного правління Святополка Ізяславича (1093-1113) система правління, встановлена Ярославом Мудрим, зазнала краху. Зростає взаємне відчуження руських князівств. Любецький з’їзд 1097 р., скликаний для подолання суперечок, не зміг зупинити порізнення членів княжої династії. Цим скористалися кочові народи, що замешкували степові простори на схід та на південь. Половецькі напади, що почалися в середині ХІ ст., набувають загрозливого характеру.

В цей час постать Всеволодового сина Володимира Мономаха (1113-1125), героя боротьби з половцями, зосередила в собі надії на подолання кризи. Покликаний на престіл, він став останнім київським князем, котрий намагався зберегти єдність Русі довкола Києва. За часів Володимира Мономаха упорядковується нова редакція руського кодексу церковного й цивільного права – «Руська правда». Володимир і сам увійшов до історії як автор єдиного світського повчального твору давньокиївської доби – «Повчання». Звертаючись у ньому до дітей, Володимир Мономах прагне створити взірець сполучення християнського та дружинно-лицарського морального ідеалу.

Зі смертю Володимира Мономаха занепад Києва як столиці Русі відновився. Тут не могли нічим зарадити великі князі Мстислав І (1125-1132), Ярополк ІІ (1132-1139), Вячеслав (1139), Всеволод ІІ (1139-1146), Ігор ІІ (1146), Ізяслав ІІ (1146-1154). Нарешті, Київ захопив володимир-суздальський князь Юрій Довгорукий (1154-1157), а його син Андрій Боголюбський 1169 р. завдав місту нищівного удару. Масштаби руйнування церковних і культурних пам’яток перевершували навіть наслідки половецьких набігів. З цього часу Київ практично перетворюється на звичайне провінційне місто.

2. Єпархії

Історики вважають, що за часів Володимира Великого в Україні було 5 єпархій: Чернігівська, Білгородська (біля Києва), Володимир-Волинська (включала Галичину), Новгородська (згодом стала архиєпархією, єпископ якої був одночасно Псковським), Ростовська. Ймовірно, що тоді ж відкрито Туровську (потім поєднана з Пінською) й Полоцьку (згодом стала архиєпископією) єпархії. Тмутороканська єпархія припинила існування наприкінці IX ст. Поділ на єпархії відносять на 992 р. і пов’язують з дільністю митрополита Леонтія.

Після успішного походу проти білих хорватів, що жили по Сяну й у південних Карпатах, князь Володимир Великий, який у хрещенні прийняв ім’я Василя, під час перебування у Володимирі Волинському наказав кожному дружинникові покласти камінь у будову нового храму, присвяченого свт. Василію Великому. Так 992 р. було збудовано найдавніший відомий храм цього міста. Всього ж у Володимирі-Волинському протягом Х-XVII ст. було понад двадцять православних церков, з них сім монастирських. Рівноап. князь Володимир наказав прислати до волинського кафедрального міста єпископа. Першим відомим володимирським єпископом став Стефан, вихідець із Києво-Печерського монастиря.

Після Володимира Великого до татарської навали були утворені ще такі єпархії: Переяславська і Юр’ївська (Юр’їв – місто на річці Рось, на півдні Київщини) – за Ярослава Мудрого; Смоленська (1137 р.); Галицька (до 1167 р.); Рязанська (до 1207 р.); Володимир-Суздальська (1214 р.); Перемиська (1220 р.); Холмська (спочатку як Угрівська – за назвою міста на південний схід від Холму). Можливо, ще тоді була заснована Закарпатська (Мукачівська) єпархія. Таким чином, на 1240 р. митрополія включала 16 єпархій, з них етнічно українських 10.

Перші єпископи ставилися з греків. Але згодом почали ставити єпископів і з українців. Тільки Києво-Печерський монастир дав у дотатарські часи близько 50 єпископів.

Кандидатів на єпископів спершу обирав архиєрейський собор. Але потім закорінився звичай визначати кандидатів місцевим князям разом з іншими представниками місцевої громади. Звичаю переміщення єпископів з кафедри на кафедру середньовічна Київська митрополія не знала.

Вдвічі менша за Київську митрополію територіяльно, Константинопольська патріярхія мала в VI ст. 419 єпископій. Кожне містечко мало свого єпископа чи митрополита. Тому становище єпархіяльного архиєрея в Україні було набагато важливішим, ніж у Візантії.

Єпископам в управлінні допомагали єпархіяльні клироси (крилоси) – адміністраційно-судові установи, канонічні й дорадчі інституції. До їхнього складу входили священики з вищою за інших освітою, які обслуговували кафедральний собор. Це переважно ченці. Крилошан у Львові в сер. XVI ст. було 6, у Холмі 5, у Володимирі Волинському 7. На чолі крилосу стояв протопресвітер.

Крилошани діяли на основі звичаєвого права. Їх обирали на соборах або призначав владика, який і очолював крилос. Найважливішим обов’язком крилошан були церковні богослужіння, душпастирювання в соборній церкві, участь в архиєрейських службах, асистування при посвяченні церков і рукоположеннях. Крилошани засідали в суді, були дорадниками єпископа й митрополита. Вони завідували нерухомим майном єпархії

3. Монастирі

У середньовічних творах трапляються повідомлення про те, що перші монастирі в Києві існували вже за великого князя Володимира. У «Слові про закон і благодать» Іларіон серед заслуг рівноапостольного князя виділяє й те, що «монастыреве на горахъ сташа»[3]. У «Пам’яті й похвалі» св. Володимиру Великому Якова Мниха також згадуються «чорноризці» за князя Володимира.

Коли «Повість временних літ» під 1051 р. вміщує повідомлення про повернення з Афону прп. Антонія Великого, там наводиться розповідь про те, що перед поселенням у печері біля Берестового святий «приде Кыєву. и мышлѧще кдѣ жити. и походи по манастыремъ. и не возлюби. Бу҃ не хотѧщу» (ПСРЛ, т. 2, ствп. 144-145). В житії прп. Феодосія Печерського також говориться, що мати святого у відповідь на свій запит про долю сина чує, що його бачили в Києві «ходяща и хотяща острѣщися въ единомь от манастыревъ». Сама вона в пошуках прп. Феодосія «пришедъши въ градъ тъ, и обьходи вься манастыря, ищющи его»[4].

Можливо, монаші спільноти утворювалися окремими подвижниками, котрі ставили келії біля існуючих церков на церковному подвір’ї. Біля однієї церкви могло будуватися 10-20 келій. Такий устрій міг бути запозичений з Греції. За підрахунками Євгена Голубинського, в першій половині ХІІІ ст. в княжій державі було відомо 68 монастирів. У Києві їх налічувалося 17, у Новгороді – 17, у Володимир-Суздальській землі – 7 чи 8, у Галичі – 5, у Чернігові– 3, у Полоцьку – 3, у Переяславі – 2, у Володимирі-Волинському, Турові, Суздалі, Муромі, Ростові, Ярославлі, Пскові, Переяславі-Заліському й Тмуторокані – по 1[5]. Вони канонічно підлягали митрополитові або єпископові, на території єпархії котрого знаходилися. З загального числа 68 відомих монастирів 12 було жіночих[6]. Хоча, скажімо, Іван Крип’якевич вважає, що число монастирів було набагато вищим: лише в Галичині він нарахував у ХІІ ст. 289 монастирів![7]

Перша конкретніша згадка про руські монастирі зустрічається в літописі під 1037 р.: «И при семь нача вѣра крестьӕньскаӕ плодитисѧ и раширѧтися, и чернорисци поча множитисѧ, и манастыреве почаху быти. И бѣ Ӕрославъ любѧ цр҃квьныӕ оуставы, и попы любѧше по велику излиха же бѣ любѧ черноризьци» (ПСРЛ, т. 2, ствп. 139). Антон Карташов розцінює цю літописну згадку як «суто тенденційну фікцію, що затушковувала всі досягнення руського християнства до цього моменту»[8].

У тій самій річній статті під 1037 р. повідомляється, що князь Ярослав Мудрий заснував монастирі на честь свого небесного покровителя вмч. Юрія (Юрій або Георгій – хресне ім’я князя Ярослава) та вмц. Ірини, святої опікунки своєї другої дружини, Інґіґерди, доньки шведського короля Олафа Скетктунґа, – в хрещенні Ірини: «кнѧзь Ӕрославъ. то того дѣлѧ створи Блго̑вщниє на вратѣхъ. дать всегда радость градоу тому ст҃мь блг҃вщениємь. Гс̑нимь. и мл҃твою ст҃ыӕ Бц҃а. и архаан҃гла. Гаврила. по семь ст҃го Геѡргиӕ манастырь. и ст҃ыӕ Ѡрины» (ПСРЛ, т. 2, ствп. 139).

Завершено побудову монастиря вмч. Юрія було щойно після 1051 р.: в проложному оповіданні на 26 листопада розповідається про освячення майбутнього монастирського храму вмч. Юрія Переможця митрополитом Іларіоном 26 листопада 1051 р. Фундатором храму був сам князь Ярослав Мудрий, котрий обрав місце для храму неподалік від Софійського собору на захід від нього в напрямку Золотих воріт[9]. Ймовірною підставою для вибору дня освячення, котрий увійшов у народний календар як відомий «Юріїв день» з російського прислів’я, була дата освячення храму вмч. Юрія в Кипарисі, включена до грецького місяцеслова[10].

Невідомо, коли саме було освячено Свято-Ірининський монастир. Літопис подає повідомлення про смерть княгині Ірини (Інґіґерди) під 1050 (6558) роком: «Престависѧ жена Ӕрославлѧ. кнѧгинї февралѧ. вь. ı҃. » (ПСРЛ, т. 2, cтвп. 143). Ярослав Щапов припускає, що «саме смерть великої княгині й призвела до створення їх обох [монастирів вмч. Юрія та вмц. Ірини], присвячених культові великокняжих святих»[11]. Принагідно звернемо увагу, що княгиня Ірина перед смертю прийняла монаший постриг у Новгороді з іменем Анни[12]. Це був перший чернечий постриг у княжій династії Рюриковичів. Пізніше в Росії княгиня Анна була канонізована на підставі знамення новгородському архиєпископу Євфимію 1439 р. Її пам’ять вшановується в день упокоєння, 10 лютого[13].

Княжі монастирі могли бути звичайними домовими церквами, призначеними для духовних потреб великокняжої родини, в яких правили монахи, «хоч і не знаємо, хто були перші їх подвижники – зайшлі грецькі двірські ченці і черниці, а чи місцеві кандидати духовного подвизання»[14]. В деяких джерелах вони й називаються церквами. Князі династії Рюриковичів відчували особливий зв’язок з ними своєї родини: брат Ярослава Мудрого Судислав Володимирович був похований 1063 р. в Свято-Юріївському монастирі, а праправнук Ірини-Інґіґерди Святослав Всеволодович під час бунту киян проти Ольговичів 1147 р. марно шукав сховку в Ірининському монастирі[15]. Наслідуючи батька, всі три Ярославичі заснували в Києві свої монастирі.

Перед 1062 р. князь Ізяслав Ярославич (у хрещенні Дмитрій), котрий успадкував Київ, започаткував на майбутній «Михайловій горі» Свято-Дмитрівський монастир. Було споруджено мурований храм вмч. Дмитрія Солунського, багато оздоблений мозаїками, фресками, барельєфами. Пізніше старший син Ізяслава Ярополк (у хрещенні Петро) звів у монастирі церкву св. ап. Петра, майже закінчену до часу загибелі самого Ярополка 1087 р. Молодший син Ізяслава Святополк (у хрещенні Михайло), що займав київський престіл після смерти Ярославичів протягом 1093-1113 рр., побудував у цьому ж монастирі власний Михайлівський Золотоверхий храм. «Повість временних літ» згадує: «В лѣт̑. ҂s҃. х҃. s҃ı. [1108] Заложена быс̑ црк҃ви. ст҃го Михаила. Золотоверхаӕ. Ст҃ополкомъ кнѧземъ. мс̑ца. июлѧ. въ. а҃ı» (ПСРЛ, т. 2, ствп. 259). Церква була зведена ще до 1093 р., коли Святополк князював у Новгороді або Турові. Там же 1113 р. Святополка було поховано. Величний шестистовпний тринавний собор з позолоченими банями став однією зі знакових архітектурних споруд Києва й перетворився на головну святиню монастиря, що спричинило зміну назви цілого монастиря на Михайлівський Золотоверхий.

Свято-Дмитрівський монастир усвідомлюється до певної міри альтернативою Києво-Печерського. За княжим наказом сюди переводиться перший ігумен монастиря, вихідець з боярського роду прп. Варлаам, про що пише «Житіє прп. Феодосія Печерського»: «божествьный Варлаамъ, игуменъ сы братии въ пещерѣ, изведенъ бысть княжемь повелѣниемь въ манастырь святаго мученика Димитрия и ту игуменъмь поставленъ»[16]. У своєму посланні прп. Полікарп використовує сюжет про прп. Лаврентія Затворника, згодом введений до Другої Касіянівської редакції Києво-Печерського патерика як слово 26, де головний персонаж, попри заборону старців Києво-Печерського монастиря прийняти подвиг затворництва, іде до іншого, Свято-Дмитрівського монастиря, і там віддається омріяному подвигові. Але попри суворе життя й одержаний дар зцілення, він так і не зміг вигнати бісів з опанованого ними чоловіка. Коли ж недужого привели до Києво-Печерського монастиря, він визнав, що там було тридцятеро ченців, здатних його уздоровити[17].

Другий Ярославів син, Святослав (у хрещенні Симеон), заснував монастир прп. Симеона Стовпника на краю Києва, в Копиревому кінці. Коли 1147 р. від рук розлюченого натовпу загинув блаженний Ігор, онук Святослава Ярославича, що прийняв монаший постриг і велику схиму з іменем Ігнатія, його тіло було перенесене до заснованого дідом монастиря: «и ѿпѣ над ним̑ ѡбъıчнъıӕ пѣс̑ и везе на конець града в манастъıрь ст҃моу Семеѡноу. бѣ бо манастъıрь ѿц҃а его. и дѣда ег̑ Ст҃ослава. тамо положиша» (ПСРЛ, т. 2, ствп. 354). Ігорів брат Святослав Чернігівський 1150 р. переніс його тіло в Чернігів[18].

Онук же Святослава Всеволод Ольгович, великий князь Київський (1139-1146), збудував на північний захід від Києва Кирилівський монастир, що про нього вперше згадується під 1179 р.: «Того же лѣт̑. престависѧ кнѧгини Всеволожаӕ. приємьши на сѧ чернечкоую скимоу. И положена бъıс̑. в Києвѣ оу ст҃го Кюрила юже бѣ сама создала» (ПСРЛ, т. 2, ствп. 612). Там згодом було поховано Всеволодового сина Святослава, великого князя Київського (1154-1194, з перервами), котрий фіґурує в «Слові о полку Ігоревім» як «Великий Святослав» і виголошує там «злато слово слезами смѣшено»[19].

Третій Ярославів син, Всеволод (у хрещенні Андрій) Ярославич, великий князь Київський протягом 1078-1093 рр., заснував два монастирі. Один з них, Андріївський, знаходився неподалік від Десятинної церкви, в самому місті. Можливо, його засновано ще до 1070 р., а вже під 1086 р. повідомляється про закладення церкви св. ап. Андрія. Цю подію Дмитро Лихачов ставить у безпосередній зв’язок з формуванням за часів князя Всеволода Ярославича культу апостола Андрія Первозваного[20] – нової церковної ідеології Київської Русі, важливим інтеґральним елементом котрої стає Свято-Андріївська легенда, згодом відображена в «Повісти временних літ». На думку Миколи Чубатого, ідею шанування апостола Андрія як основоположника Церков і Візантії, і Києва, приніс на Русь митрополит Іоан ІІ Продром († 1089 р.)[21]. За часів вел. кн. Всеволода Ярославича (1077-1093) закладаються Свято-Андріївські церкви в Києві (1086) та Переяславі (1090). На честь первозваного апостола були названі молодший син Всеволода князь Андрій «Добрий» та князів онук Андрій «Боголюбський».

Очевидно, що поширення культу апостола Андрія Первозваного князем Всеволодом стимулювалося і його родинним зв’язком з візантійськими імператорами династії Мономахів: царівна Анна, донька імператора Константина ІХ Мономаха, стала князевою дружиною ще 1046 р. (померла 1067 р.). Саме від неї народилися і Володимир Мономах, і прп. Анна (Янка). Варто врахувати вплив на культ апостола Андрія колізій, пов’язаних з розколом 1054 р. та поглибленням конфлікту між Римською та Константинопольською Церквами. Оскільки ідеологія апостольського престолу в Римі будувалася на доктрині першости апостола Петра, Свято-Андріївська легенда і в Константинополі, і в Києві набуває альтернативних функцій, декларуючи відвічні зв’язки цих двох церковних кафедр через постать апостола Андрія.

Літописна стаття за 1086 р. розповідає про заснування при церкві ап. Андрія Первозваного жіночого монастиря, де постриглася в черниці донька князя Всеволода Ярославича Янка (Анна), котра на той час мала близько 31 року. Вважається, що вона була зарученою з сином візантійського імператора Константина Х Дуки, коли ж нареченого насильно постригли в монахи, прийняла постриг і сама Анна-Янка[22]. «Сиӕ же Ӕнка совокупивши черноризици многи. пребъıваше с ними. по манастъıрьскому чину» (ПСРЛ, т. 2, ствп. 197). Повідомлення про смерть Янки 3 листопада вміщується у літописі під 1112 р. – «томъ же лѣтѣ. престависѧ. Ӕнка дщи Всеволожа. сестра Володимѣра. мс̑ца ноӕбрѧ въ. г҃. дн҃ь. положена быс̑ оу црк҃ви ст҃го Андрѣӕ. юже бѣ создалъ. ѡц҃ь еӕ. ту бо сѧ бѣ и постьригла оу цркви тоӕ. дв҃ою сущи» (ПСРЛ, т. 2, ствп. 273-274). А вже в Київському літописі подається під 1131 р. звістка про освячення Свято-Андріївського храму цього-таки монастиря: «Томъ же лѣ. сщ҃ена бъıс̑ цр҃кви ст҃го Андрѣӕ Ӕнъчина манастъıрѧ» (ПСРЛ, т. 2, ствп. 294).

Пострижена в монашество 1086 р., прп. Анна очолювала монастир до своєї смерти 1112 р. Василь Татищев наводить відомості, за якими при монастирі було засновано дівочу школу, де навчали грамоти, ремесел, співу та шиття[23]. За літописом, прп. Анна 1089 р. здійснила подорож до Константинополя (ПСРЛ, т. 2, ствп. 200). Вона володіла грецькою мовою, про що свідчать збережені листи. Наприкінці свого насиченого нелегкими пригодами життя у «Янчиному» Свято-Андріївському монастирі перебувала її сестра Євпраксія (1106-1109)[24]. Після упокоєння й відкриття в 1116 р. її нетлінних мощів княгиня Анна була канонізована і її ім’я було внесене до місяцесловів під 3 листопада, а можливо, також під 18 травня, – імовірно, днем відкриття її мощів[25].

Монастир св. ап. Андрія зберігав зв’язок з потомками Всеволода, там було поховано його дружину, доньку, деяких потомків. Орда Батия зруйнувала монастир 1240 р. Місце його колишнього розташування визначають неподалік від Михайлівського монастиря, між Десятинною церковою та княжим палацом[26].

У 1070 р. Всеволод Ярославич, ще бувши Переяславським князем, заклав в урочищі Видубичі під Києвом, на 2 кілометри нижче за Києво-Печерський, Видубицький монастир, присвячений чуду архистратига Михаїла. Власне, монастир міг бути започаткований раніше, а під 1070 р. згадується про закладення Свято-Михайлівського храму: «Тогож лѣт̑ заложена быс̑ цр҃квы ст҃го Михаила. в манастырѣ Вьсеволожи. на Выдобычи» (ПСРЛ, т. 2, ствп. 164). Ця мурована церква, частково збережена до нашого часу, була освячена митрополитом Іоаном 1088 р. (ПСРЛ, т. 2, ствп. 199). У 1096 р. половці під час набігу на Київ зруйнували монастир.

Потомки Всеволода Ярославича зберігали зв’язок з Видубицьким монастирем: продовжували підтримувати його, обирали його для поховання. Невдовзі після приходу на київський великокняжий престол Володимира Всеволодовича Мономаха (1113-1125) центр літописання переноситься до Видубицького монастиря. Нова редакція «Повісти временних літ» була укладена 1116 р. ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром – особою, близькою до князя Володимира Мономаха, згодом поставленої на єпископа до Переяслава – Мономахової вотчини.

Видубицький монастир ще довго плекав особливі стосунки з династією своїх засновників. У цьому монастирі утримували 1146 р. скиненого киянами благовірного князя Ігоря Ольговича, що репрезентував ворожу Мономаховичам гілку княжого роду (ПСРЛ, т. 2, ствп. 328). Потомок Володимира Мономаха князь Данило Галицький зупинявся у Видубицькому монастирі 1250 р. по дорозі до Золотої Орди (ПСРЛ, т. 2, ствп. 806). У Видубицькому монастирі формується Київське літописне зведення, упорядником якого вважається місцевий ігумен Мойсей.

Під 1051 р. літопис згадує вперше про Києво-Печерський монастир. У літописній статті повідомляється, що прп. Антоній, вихідець з Любеча, який був пострижений на Святій Горі Афон, оселився в печері, викопаній Іларіоном. Його хресне ім’я Антипа повідомляється лише в одному списку «Повісти временних літ» – у складі «літописця Переяславля Суздальського» (ПСРЛ, т. 41, ствп. 56). Перед тим, як оселитися в печері, Антоній обійшов київські монастирі, «и не возлюби. Бу҃ не хотѧщу» (ПСРЛ, т. 2, ствп. 144-145). За Несторовим «Житієм прп. Феодосія Печерського» таке саме неприйняття тогочасних форм організації руського монашества характеризувало прп. Феодосія, котрий з жалем згадував, дбаючи про запровадження Студійського уставу, «егда бо приде отъ града своего, хотя быти мнихъ, якоже обьходящю тому вься манастыря, не рачахуть бо того прияти — Богу тако сътворьшю на искушение ему. Се бо си въспоминая благый, какова скьрбь бываеть человѣку, тъгда хотящюуму острѣщися, и сего ради вся съ радостию приходящая приимаше»[27].

Довкола прп. Антонія формується монаша спільнота. Якщо Найдавніше Київське літописне зведення упорядковується 1039 р. при митрополичій кафедрі Києва, то вже нове літописне зведення, назване Першим Києво-Печерським, склав 1073 р. Никон Великий у Києво-Печерському монастирі[28]. До утвердження в Києві князя Володимира Мономаха (1113-1125) Києво-Печерський монастир продовжує лишатися осередком літописання, даючи Початковий літопис 1095 р. та «Повість временних літ». Там же прп. Нестор Літописець створює «Житіє прп. Феодосія Печерського» та «Читання про Бориса і Гліба»[29].

Важливим свідченням росту суспільної ролі монастиря став постриг представників київської дружинної аристократії: сина «прьваго у князя въ болярѣхъ имьньмь Иоан»[30], котрий прийняв постриг, на думку Шахматова, 19 листопада 1060 р. [31], з іменем Варлаам, та «каженика нѣкоего от княжа дому, иже бѣ любим князем и предръжа у него вся»[32] з іменем Єфрем, час постригу котрого Шахматов відніс на 28 січня 1061 р. [33] Це накликає княжий гнів на монастир і змушує Никона Великого податися до Тмуторокані. Але процес зростання монастиря вже не зупинити: братія стає все численнішою (на час вступу в ігуменство Варлаама – 12, Феодосія – 20, а вже за короткий час – 100), розбудовується господарство, ускладнюється управління, розширюється навчальна місія.

Тоді Антоній, схильний до відлюдницького життя, призначив ігуменом Варлаама, сам же викопав нову печеру й усамітнився в ній. Перший ігумен Києво-Печерського монастиря Варлаам 1062 р. посів настоятельство в княжому Свято-Дмитрівському, пізніше перейменованому на Свято-Михайлівський: «Варлаамъ, игуменъ сы братии въ пещерѣ, изведенъ бысть княжемь повелѣниемь въ манастырь святаго мученика Димитрия и ту игуменъмь поставленъ»[34]. На його місце з благословення прп. Антонія ченці обрали прп. Феодосія. Саме за настоятельства прп. Феодосія у монастирі запроваджується Студійський устав з суворо кіновіяльним устроєм життя, за дотриманням якого ревно пильнує сам ігумен: «И тако вься прилѣжьно учааше молитися къ Господу и не бесѣдовати ни къ кому же по павечерьний молитвѣ, и не преходити отъ келиѣ въ келию, нъ въ своей келии Бога молити, якоже кто можеть и рукама же своима дѣлати по вся дьни, псалмы Давыдовы въ устѣхъ своихъ имуще»[35].

Неминучим наслідком зростання монастиря були вихід ченців із печер і спорудження келій та Успенської церкви. Крім того, монастир виявляє себе як діяльна сила в суспільному житті, що намагається вплинути на нього й сам мимоволі втягається в політичну боротьбу. Бурхливі події 1068 р., коли повсталі кияни проголосили князем звільненого з ув’язнення Всеслава Полоцького й вигнали вел. кн. Ізяслава Ярославича, несподівано змусили прп. Антонія залишити Київ і податися до Чернігова на запрошення князя Святослава Ярославича. Літопис згадує про це у статті за 1074 (6582) рік, пишучи про прп. Ісаакія Печерника: «в то же времѧ. приключисѧ. Изѧславу прити из Лѧховъ. и нача гнѣватисѧ Изѧславъ. на Антониӕ. изо Всеслава. и приславъ. Ст҃ьславъ. нощью поӕ Антониӕ к Чернигову Антонии же пришедъ кь Чернигову. и вьзлюби Болъдину гору. и ископавъ пещеру и ту вселисѧ. и єсть манастырь ст҃оѣ Бц҃ѣ. на Болдинахъ горахъ. и до сихъ дн҃ии» (ПСРЛ, т. 2, ствп. 185). Напевне, ще за князювання Ізяслава прп. Антоній повернувся до Києва[36].

Настоятельство прп. Феодосія дає нові свідчення незалежної й принципової позиції Києво-Печерського монастиря стосовно боротьби князів Ярославичів за Київ. Коли 1073 р. Святослав і Всеволод вигнали з Києва Ізяслава, прп. Феодосій різко засуджує порушення норм успадкування престолу, відмовляється відвідувати княжі учти й поминати в єктеніях Святослава, вважаючи його за узурпатора.

Примирення прп. Феодосія з князем Святославом не було відмовою від осуду несправедливости. Князь сам шукає зустрічі зі святим, приходить з боярами до монастиря, іде з Феодосієм на молитву, а потім покірно вислуховує докори в узурпації престолу. І в цій ситуації Феодосій у відповідь на княжі припущення про гнів святого визначає суспільну місію монастиря, втілену для нього в несенні справедливого й повчального слова: «Чьто бо, благый владыко, успѣеть гнѣвъ нашь еже на дьрьжаву твою. Нъ се намъ подобаеть обличити и глаголати вамъ еже на спасение души. И вамъ лѣпо есть послушати того»[37]. І хоча прп. Феодосій продовжував поминати на єктеніях як законного князя Ізяслава, а в розмовах із князем дорікав йому за ненависть до брата, за брак страху Божого, за розваги з музиками в княжих палатах, князь Святослав вітає його з радістю, виходить назустріч святому з посмішкою, заявляючи: «Се, отьче, истину ти глаголю: яко аще быша ми възввстили отьця въставъша от мьртвыихъ, не быхъ ся тако радовалъ, яко о приходѣ твоемь. И не быхъ ся того тако боялъ или сумьнѣлъ, яко же преподобьныя твоея душа»[38]. Його спілкування з прп. Феодосієм житіє передає чудовою метафорою: «духовьнаго того брашьна насыщаяся паче меду и съта: се же суть словеса блаженааго, яже исходяахуть от медоточьныихъ устъ тѣхъ»[39].

Отже, місією Києво-Печерського монастиря стає несення правдивого слова християнського навчання, вільного від запобігливости перед владою й високим суспільним становищем. Суспільні еліти, спершу невдоволені втручанням монастиря у їхнє життя, приймають і заохочують його місію. Вже князь Ізяслав, котрого можна було б запідозрити в прагнененні створити Свято-Дмитрівський монастир на противагу Києво-Печерському, бере до свого нового монастиря колишнього призвідця конфлікту прп. Антонія з придворним боярством, прп. Варлаама, закладаючи основи пізнішого узалежнення Свято-Дмитрівського монастиря від Києво-Печерського. А згодом, переживши бунт киян 1068 р. й семимісячне панування в столиці Всеслава Полоцького, князь Ізяслав не карає монастир за його позицію під цих подій, навпаки, обдаровує чернечу громаду землею під будівництво нового храму й часто зустрічається з новим ігуменом, прп. Феодосієм:

Тѣмь же убо слышаще князи и боляре доброе ихъ житие прихожааху къ великууму Феодосию, исповѣдающе тому грѣхы своя, иже велику пользу приимъше бо от того, отъхожааху, ти тако пакы приношааху ему нѣчьто мало отъ имѣний своихъ на утѣшение братии, на състроение манастырю своему. Друзии же и села въдаваюче на попечение имъ. Наипаче же зѣло любляаше блаженааго христолюбивый князь Изяславъ, предьржай тъгда столъ отьца своего, и часто же и́ призывааше къ собѣ, мъножицею же и самъ прихожааше к нему и тако духовьныихъ тѣхъ словесъ насыщашеся и отъхожааше. Якоже отътолѣ тако Богъ възвеличаше мѣсто то, умножая вьсѣхъ благыихъ въ немь молитвами въгодьника своего[40].

По смерті Святослава Ярославича 1076 р., піврічному князюванню Всеволода й поверненні на престол Ізяслава один за одним поставляються у єпископи вихідці з Києво-Печерського монастиря: Ісая – до Ростова, Лука – до Білгорода, Герман – до Новгорода. Вигнаний братією наступник прп. Феодосія в ігуменстві Стефан також згодом стане єпископом Володимирським. І хоча по смерті Ізяслава 1078 р. на київський престол знов сходить Всеволод, він бере на єпископські кафедри києво-печерських монахів: до Ростова – Леонтія, а до Переяслава – того самого Єфрема, котрий своїм переходом із княжого двору до печери прп. Антонія спричинив був напруженість у стосунках князя Ізяслава з монашою громадою[41]. А вже за півтораста років ще один архиєрей, котрий походив із Києво-Печерського монастиря, свт. Симон, писав із Володимира-Суздальського до прп. Полікарпа:

От того, брате, Печерскаго манастыря Пречистыа Богоматере мнози епископи поставлени быша, яко же и от самого Христа Бога нашего апостоли въ всю вселенную послани быша, и яко свѣтила свѣтлаа освѣтиша всю Рускую землю святым крещеніем. Первый – Леонтіе, епископъ Ростовьскый, великый святитель, его же Богъ прослави нетлѣніем, и се бысть первый престолникь, его же невѣрніи много мучивше, бивше, и се третій гражданинь бысть Рускаго мира, съ онѣма варягома вѣнчася от Христа, Его же ради пострада. Илариона же митрополита и сам челъ еси въ житіи святаго Антоніа, яко от того пострижень бысть и тако священьства сподоблень. По сем же: Николае и Ефрѣм – Переяславлю, Исаіа – Ростову, Германь – Новуграду, Стефанъ – Владимеру, Ниѳонт – Новуграду, Маринь – Юрьеву, Мина – Полотску, Никола – Тьмутороканю, Ѳеоктистъ – Чернигову, Лаврентій – Турову, Лука – Бѣлуграду, Еѳрем – Суждалю. И аще хощеши вся увѣдати, почти лѣтописца старого Ростовьскаго, есть бо всѣхъ болѣ 30, а иже потом и до нас грѣшных, мню, близь 50. Разумѣй же, брате, колька слава и честь манастыря того…[42]

Києво-Печерський монастир стає центром формації власного, руського єпископату, а його устрій, богослужбовий устав, культура стосунків братії, мистецьке життя поширюють свій вплив не лише на монаші спільноти, але й на різні єпархії Русі. «Молитва, невпинна праця, піст, нестатки, добровільні злидні – усе це було тим будівельним матеріялом, з якого печерські відлюдники творили споруду святости духу. Парадоксальність їхнього подвигу полягала в тому, що чим темнішими й тіснішими були їхні підземні келії-печери, тим світлоноснішими ставали їхні душі, очищені покутою й осяяні променями Святого Духа»[43], - пише ігуменя Серафима.

Унікальна роль Києво-Печерського монастиря в літературному житті Східної Європи визначається не тільки безпосередньою участю його ченців у творенні руської книжности. Монастир прпп. Антонія й Феодосія став чільним ферментом літературного процесу, здійснюючи присутність у ньому через базовий літописний текст, включений до пізніших зведень – «Повість временних літ», через агіографічні моделі прп. Нестора Літописця, втілені в житіях прп. Феодосія Печерського та князів-страстотерпців Бориса і Гліба, через риторичну традицію, частково відображену в повчаннях прп. Феодосія, через живі взірці святости, виплекані печерською громадою. Це сприяло інкультурації писемного тексту в руський побут епохи Середньовіччя як феномену аскетичного вдосконалення, узалежненого від богослужбового уставу й повсякденного молитовного життя, що відображає християнську місію в світі – служіння втіленому Слову за посередництвом слова,.

Чернігівський Іллінський монастир був заснований на Болдиних Горах за два кілометри від Чернігова самим прп. Антонієм Печерським під час його вимушеного переселення з Києва. Тоді прп. Антоній 1069 р. залишив Київ, остерігаючись гніву князя Ізяслава, й оселився під опікою князя Святослава Ярославича. Як і в Києві, преподобний викопав печеру в Болдиній горі. Біля нього відразу ж починають гуртуватися монахи, і князь Святослав збудував поблизу печери храм пророка Іллі. Коли 1073 р. прп. Антоній повернувся до Києва, він поставив замість себе ігумена. Невдовзі болдинські ченці влаштували ще три печерні церкви[44]. Зруйнований під час ординської навали 1239 р., монастир був відбудований 1649 р. й став центром духовного життя Чернігівщини в XVII-XVIII ст. Після спорудження Троїцького собору він називається Троїцько-Іллінським[45].

У «Житії прп. Феодосія Печерського» згадується про заснування прп. Никоном Великим монастиря в загадковій Тмуторокані: «Великый же Никонъ отъиде въ островъ Тьмутороканьскый, и ту обрѣтъ мѣсто чисто близь града, сѣде на немь. И Божиею благодатию въздрасте мѣсто то и цьркъвь святыя Богородица възгради на немь, и бысть манастырь славьнъ, иже и донынѣ есть, прикладъ имый въ сий Печерьский манастырь»[46].

Неподалік від Володимира-Волинського здавна знаходився Зимненський Святогірський монастир. На Волині вважається, що цей монастир було засновано ще князем Володимиром Великим[47] і що саме тут перебував прп. Мойсей Угрин, рятуючись із польського полону[48]. У цьому монастирі помер перший ігумен Києво-Печерського монастиря Варлаам, повертаючись із паломництва до Константинополя: «Идый же путьмь и уже въ странахъ своихъ си, въпаде въ недугъ лютъ. Таче, яко доиде града Володимиря, въниде въ манастырь, ту сущий близъ города, иже наричюти и Святая гора, ту же усъпе съ миръмь и житию коньць приятъ»[49].

Деякий час ігуменом Зимненського Святогірського монастиря був вихідець із Києво-Печерського монастиря Нифонт – у майбутньому (1130-1156) новгородський єпископ, активний противник митрополита Климента Смолятича, персонаж Києво-Печерського патерика, канонізований 1156 р. Літературна творчість свт. Нифонта включає його відповіді на питання Кирика новгородця[50], потрактовані Михайлом Приселковим як докази грецького походження свт. Нифонта[51]. Але перебування свт. Нифонта на Волині дає підстави припускати, що саме він міг бути також автором літописного тексту за 1116-1157 рр., написаного переважно на матеріялі життя Волинської землі й використаного в Київському літописі[52].

Біля Володимира князь Василько заснував монастир святих Апостолів, передавши йому своє село Березовичі (ПСРЛ, т. 2, ствп. 904), а в самій столиці Волинського князівства діяв монастир св. Михаїла, де зупинявся князь Войшелк (ПСРЛ, т. 2, ствп. 868).

Зарубський монастир діяв ще в XVI ст. біля міста Заруб (неподалік від сучасного села Зарубинці) в околиці Переяслава над високим берегом Дніпра. Його громаду репрезентує в українській культурі Климент (Клим) Смолятич, проголошений митрополитом Київським 1147 р. й так і не визнаний Константинопольським Патріярхом аж до втрати столичної кафедри в 1154 р. Відповіді Климента Смолятича пресвітереві Фомі засвідчують знайомство руських ченців з герменевтичною проблематикою візантійського богослов’я і з постатями давньогрецьких античних філософів Платона й Аристотеля, котрих згадує автор[53]. За визначенням Київського літопису, Климент «бъıс̑ книжникъ. и философь. такъ ӕкоже в Роускои земли не бѧщеть» (ПСРЛ, т. 2, ствп. 340). Хоча Ярослав Щапов заперечує належність Климента Смолятича до братії Зарубського монастиря, стверджуючи, що «вираз заруб, звідки вивів Клима на митрополію Ізяслав, слід розуміти в сенсі затвору, як це однозначно випливає з тексту літопису... й цілком узгоджується з аскетичними схильностями митрополита»[54], навряд чи це можна визнати остаточним арґументом проти традиційного погляду на життя Климента Смолятича як затворника в Зарубському монастирі перед покликанням на митрополичий престіл[55] («въıведъ изъ Зароуба. бѣ бо черноризечь скимникъ» – ПСРЛ, т. 2, ствп. 340). Щоправда, не можна не визнати обґрунтованими сумніви Миколи Чубатого стосовно можливости набути ґрунтовну освіту зарубському затворникові в провінційному монастирі, а відтак припущення про те, що майбутній митрополит перебував перед Зарубським монастирем у більшому культурному центрі[56].

На захист Зарубського монастиря від закидів у провінційності варто пригадати ще одного ченця з його спільноти, письменника ХІІ або ХІІІ ст. Георгія Зарубського, автора «Повчѣнья къ духовному чаду», адресованого якомусь заможному юнакові[57]. «Монастир звісний тут ще в XVI в., але тоді вже спустів; пізніше його заступив терехтемирівський монастир. Від сього зарубського монастиря зісталися печери, до нього ж можуть належати останки мурованої церкви на зарубськім городищу, взагалі багатому останками старого життя»[58], – зазначає Михайло Грушевський.

Поряд із відомими з неозорої давнини печерними монастирями, яких у Галичині зареєстровано двадцять два[59], з часів перетворення Галича на княжу столицю в ньому виникають заснований Іваном Берладником монастир св. Іоана, Успенський кафедральний монастир – резиденція галицьких владик, монастирі пророка Іллі, Покрови Пресвятої Богородиці, св. Степана, вмч. Юрія, св. Даниїла, Чесного Хреста. У Львові, заснованому 1256 р., починається чернече життя в монастирях святого Юра, прп. Онуфрія, Іоана Предтечі. Історик XVII ст. Варфоломей Зиморович міг користуватися кириличною книгою, створеною в Онуфріївському монастирі[60]. Діяли монастирі вмч. Пантелеймона біля устя Лімниці, свт. Миколая у Викторові, Успення Пресвятої Богородиці в Пітричі, відомі чернечі осідки в Залукві, Різдвянах, Побережжі[61].

Галицько-Волинський літопис мимохідь згадує, що з Угорщини 1240 р. князь Данило прибув у монастир під Синевидськом: «приѣха въ Синеволодьско. во манастъıрь ст҃ьа Бц҃а» (ПСРЛ, т. 2, ствп. 787). А згодом під 1262 р. розповідається про драматичну історію хрещення й монашого постригу литовського князя Войшелка, сина великого князя Міндовга:

Воишелкъ же нача кнѧжıти. в Новѣгородѣч̑. в поганьствѣ боуда. и нача проливати крови много. оубивашеть бо на всѧкъ дн҃ь по три по четыри. которого же дн҃ı не оубьӕшеть кого печаловашеть тогда. коли же оубьӕшеть кого. тогда веселъ бѧшеть. посем же вниде страхъ Би҃и во срд̑це его помъıсли в собѣ хотѧ приӕти ст҃ое крс̑щние. и крс̑тисѧ тоу в Новѣгородьцѣ и нача быти во крѣстьӕньствѣ. и по семь иде Воишелкъ. до Галича. к Данилови. кнѧзоу и Василкови. хотѧ приӕти мнискии чинъ. тогда же и Вошелкъ хрс̑ти Юрьӕ Лвовича. тоже потомъ иде в Полониноу. ко Григорьеви в манастырь. и пострижесѧ во черньцѣ. и быс̑ в манастыри оу Григорьӕ. г҃. лѣт̑. ѿтолѣ же поиде во Ст҃оую Гороу. приемь блгс̑вление ѿ Григорьӕ. Григорѣи же бѧшеть члв҃къ ст҃ъ. акогоже не боудеть. перед нимь. и ни но немь не боудеть. Воишелкъ же не може доити до Ст҃ѣи Горѣ. зане мѧтежь быс̑ великъ тогда в тъıхъ землѧх̑. и приде ѡпѧть в Новъгородокъ. и оучини собѣ манастырь. на рѣцѣ на Немнѣ. межи Литвою и Новъıмъгородъкомъ. и тоу живѧше. (ПСРЛ, т. 2, ствп. 858-859).

Слід припустити, що вибір князем Войшелком Галичини як місця монашого усамітнення був мотивований досвідом, здобутим тамтешньою чернечою громадою. Звернімо також увагу на стосунки цієї громади зі Святою Горою, де мав намір продовжити шлях монашого вдосконалення князь Войшелк Міндовгович.

Свт. Петро «Ратненський», митрополит Київський (1308-1326), перед тим, як заснувати Спасо-Преображенський монастир над річкою Ратою, проходив чернечий послух в іншому монастирі, де навчився майстерно писати ікони[62]. До княжих часів належать згадки про Спаський та Онуфріївський монастирі у Лаврові, монастирі в Підгірцях (колишній Плісненськ) та в Городищі над Бугом, де знаходилися рукописи ХІІ-ХІІІ ст. з бібліотеки великого князя Володимира Васильковича: Кристинопільський Апостол, Бучацьке Євангеліє[63]. Зауважено, що більшість галицьких монастирів була пов’язана з княжою родиною[64].

Перші писемні повідомлення про славнозвісний Грушівський монастир на Мараморощині, котрий у майбутньому став найпотужнішим релігійним і культурним осередком на Закарпатті, пов’язуються з подіями татаро-монгольської навали. Скарги монахів про знищені ординцями документи й грамоти, як теж і рукописна книга «Житіє Нифонта» ХІІ-ХІІІ, що могла бути переписана саме у Грушівському Свято-Михайлівському монастирі, засвідчують давню традицію культурно-освітньої місії, несеної монастирем аж до кінця XVII ст[65].

Існують припущення, що в Мукачеві на Чернечій горі ще в ХІ ст. оселилися київські ченці, котрі прийшли разом із княжною Анастасією, донькою Ярослава Мудрого, котру видано заміж за угорського короля Андрія І († 1061). Цим було закладено початок не лише Свято-Миколаївського монастиря, але й Мукачівської єпархії в цілому[66].

4. Шанування Пресвятої Богородиці

Початки шанування Пресвятої Богородиці в Україні пов’язуються з чудовним наверненням київського князя Аскольда та його війська під впливом побаченого вияву опіки Богородиці над Константинополем. Коли руські човни наближалися до міста, з Влахернського храму було винесено пояс Пресвятої Богородиці, який пронесли процесією по місту й омочили в Боспорі. Після цього здійнялася буря, розкидала човни й захистила Константинополь від ворога. Русини прийняли хрещення і, повернувшись на рідну землю, принесли з собою шанування Небесної Опікунки християн.

Першим самобутнім виявом шанування Пречистої Діви в Україні стало встановлення свята Покрови Пресвятої Богородиці, в якому відбився спогад про чудо в Константинополі. В основу свята було покладено епізод з житія популярного у Візантії св. Андрія юродивого († бл. 936 р.). Одного разу святий, стоячи на молитві у Влахернській церкві Константинополя, побачив у видінні Пресвяту Богородицю. Вона явилася в повітрі серед пророків, апостолів і ангельських чинів, молячись за людей і покриваючи їх своїм чесним омофором. Очевидно, спершу йшлося не власне про «омофор» як деталь архиєрейського облачення, а про «мафорій», шаль, котру одягали на голову жінки на Сході.

Образ Богородиці, яка невпинно молиться за людську спільноту, тримаючи її під своєю опікою, дуже імпонував лицарській культурі України. Князі й дружинники стали носіями культу Покрови Пресвятої Богородиці, охоче вміщуючи цей образ на хоругвах, будуючи на його шану храми. Перші Покровські церкви відомі вже з ХІІ ст. Характерно, що грецька традиція не знала культу Покрови Пресвятої Богородиці аж до ХІХ ст. В Україні ж цей культ набув лицарського забарвлення. Пізніше Покровська церква була традиційним центром духовного життя Запорозької Січі, а також найбільш охоче будувалася в місцях поселення козаків.

Оскільки день пам’яті блаженного Андрія відзначався 2 жовтня, свято Покрови Пресвятої Богородиці було введене до церковного календаря в Київській митрополії попереднього дня, 1 жовтня. З 1942 р., коли Українська Повстанська Армія на початку жовтня здобула перші перемоги над ворогом, день Покрови почав відзначатися як свято українського війська.

Важливою формою богородичного культу стало також шанування чудотворних ікон Пречистої Діви Марії. Найшанованішим образом була Вишгородська ікона Богородиці. Як вірили тоді, вона була написана самим апостолом і євангелистом Лукою. Цариця Євдокія, дружина Феодосія Молодшого, згодом перенесла ікону з Єрусалиму до Константинополя. Спершу ікона зберігалася у Влахернському монастирі, а потім була подарована Константинопольським Патріярхом Лукою Хрисовергом вел. кн. Юрієві й перенесена до Києва у 1120-1130-і рр. Князь помістив її у жіночому монастирі в Вишгороді.

Лик Богородиці на іконі сповнений ще не цілком виразних, але вже відчутних страждань. Немовлятко Христос, лежачи на правиці Богоматері, намагається зустрітися з нею Своїми очима, сповненими співчуття, ніжно обіймає її, немов шепоче їй щось. Профіль Богородиці вказує на те, що це обличчя вагітної. Вседіва Марія прийняла Слово, і вже не існує сама по собі.

Володимирський князь Андрій Боголюбський переніс ікону 1155 р. до своєї столиці. Під час пожежі вона лишилася неушкодженою, а з 1395 р. була перенесена до Успенського кафедрального собору Москви. Її опіці росіяни завдячують обороною від орд Тамерлана, хана Ахмата (1480), Махмет Ґірея (1521). Після большевицького перевороту 1917 р. святиня була вміщена до Третяковської картинної галереї.

Белзька ікона Божої Матері, також приписувана євангелистові Луці, була передана до Белзу (нині місто Сокальського району Львівської обл.) князем Левом. Чи то він отримав образ безпосередньо з Константинополя, чи то ікона прийшла в Україну через Болгарію, Моравію і Чехію. Ікона була вміщена в замковій церкві.

Згодом Галицьке князівство захопив польський князь Владислав Опольський. Белз захопили татари, взявши місто в облогу. Князь Владислав наказав винести ікону на фортечні мури. Татари, обстрілюючи замок, влучили в ікону. Тоді на них напав великий туман, це викликало переляк і військо напасників у паніці розбіглося.

Коли Владислав Опольський залишав Галичину, він забрав ікону з Белза й передав її орденові паулінів. Для зберігання чудотворної ікони було побудовано монастир на Ясній Горі біля Ченстохови. Ікона стала зватися Ченстоховською. Вона почала шануватися поляками як національна святиня, особливо після т.зв. «потопу», шведської навали середини XVII ст., коли звільнення Речі Посполитої від ворогів почалося з-під Ченстохови.

Куп’ятицька ікона Пресвятої Богородиці з’явилася 1180 р. молодій дівчині Ганні з села Куп’ятичі, що за 7 км від Пинська. Дівчина пасла худобу в лісі, коли побачила яскраве світло між деревами. Ганна пішла на це світло, й знайшла на дереві хрест із зображенням Богородиці. Вона спробувала забрати ікону додому, але образ на хресті завжди повертався на місце об’явлення. На цьому місці спорудили храм, куди вмістили виявлену святиню. Біля ікони почали відбуватися чудовні зцілення. Під час татарського набігу храм згорів, і хрест загубився. Але подорожній Яким побачив дивне світло з землі і знайшов втрачений хрест[67].

Куп’ятицька ікона стала однією з найшанованіших святинь Полісся. Біля храму з іконою 1629 р. було засновано монастир, де певний час ігуменом був прмч. Афанасій Берестейський. Коли храм у пер. пол. XVIII ст. було відібрано в православної громади, ченці перенесли чудотворну ікону до Софійського собору в Києві.

5. Святі княжої доби

Не пізніше 1072 р. (перенесення мощів) було канонізовано князів-мучеників Бориса і Гліба. Митрополит Макарій Булгаков, Євген Голубинський, Олександр Шахматов, Михайло Приселков та інші відносять канонізацію на 20-і рр. XI ст. Дмитро Лихачов пов’язує канонізацію з заходами князя Ярослава Мудрого задля утвердження автокефалії Київської митрополії після 1037 р. Але більш доречне міркування про 1072 р. – рік перенесення мощів. Саме на цей час припадає посилення княжих чвар, починаються напади половців, вибухають народні повстання.

Борис (у хрещенні Роман) був сином князя Володимира від болгарки-християнки. Він був призначений батьком за на­місника до Ростовського князівства, де розповсюджував християнство. Борис здобув собі добру славу й любов народу особистою побожністю та чесним і сумлінним виконанням державних обов’язків. Незадовго до своєї смерті батько послав Бориса з військом проти печенігів, що нападали на Київську державу. Не зустрівши печенігів, Борис повертався з дружиною до Києва. Коли він знаходився над річкою Альтою (притокою Трубежа) біля Переяслава, він одержав звістку про батькову смерть, що сталася 15 липня 1015 року, та захоплення престолу Святополком Окаянним. Дружинники намовляли князя Бориса піти на Київ і зайняти його, але Борис відмовився підіймати свою руку на брата. Тоді дружинники розійшлися, і князь залишився тільки зі своїм близьким оточенням. Тим часом Святополк надіслав убивць до табору Бориса. Вночі на 24 липня 1015 р. вони увірвалися до табору. Коли князь Борис молився після утрені, вони увірвалися до шатра, накинулися на князя й прокололи його списами. Угорець Юрій, що намагався боронити князя й засту­пити його своїм тілом, був убитий на місці. Тяжко пора­неного князя загорнули в шатрове полотно й повезли до Святополка. По дорозі недалеко від Києва вбивці помітили, що Борис ще живий. Тоді два варяги добили його мечами. Тіло було таємно перевезене до міста Вишгороду і поховане в церкві св. Василія.

Гліб (у хрещенні Давид) був молодшим братом Бориса і за батьком, і за матір’ю-болгаркою. Він дістав у володіння Муромське князівство. Коли Святополк Окаянний надіслав убивць, князь Гліб плив Дніпром біля устя Медини недалеко від Смоленська. Побачивши убивць, Гліб просив їх виявити співчуття з огляду на його молодий вік. Але прохання були марними. На вимогу одного з убивць власний повар князя ножем перерізав йому горло. Це сталося 5 вересня 1015 року. Тіло Гліба було поховане над Дніпром, недалеко від місця його загибелі, й було знай­дено щойно в 1019 році після зайняття Києва кн. Яросла­вом Мудрим.

Вже наприкінці XI ст. культ святих було прийнято в Візантії. В храмі Святої Софії в Константинополі встановлюють ікону Бориса і Гліба. Житіє св. Бориса перекладається по-вірменському (можливо, з грецької мови). В Чехії в Созавському монастирі будують бічний вівтар свв. Бориса і Гліба. Їхню пам’ять вносять до місяцесловів під 24 липня (загибель св. Бориса), 5 вересня (загибель св. Гліба), 2 травня (перенесення мощів 1072 р.), 30 травня (перенесення мощів 1115 р.), 11 серпня (перенесення мощів 1191 р. до Смоленського монастиря на р. Смядині).

Невдовзі після смерті прп. Феодосія Печерського (3 травня 1074 р.) його пам’ять починає відзначатися в Києво-Печерському монастирі. 1091 р. його мощі переносять до Успенської церкви. 1108 р. князь Святополк Ізяславич наказує митрополитові внести ім’я Феодосія до церковних поминальників в усіх єпархіях.

Прп. Феодосій народився в с.Василькові неподалік від Києва між 1035-1038 рр. Його батько перебував на службі у великого князя. Молоді роки преподобний провів у Курську на Чернігівщині. На 13-му році він втратив батька. Мати намагалася спрямувати його розвиток у звичайному для дружинного середовища напрямку. Але хлопець прагнув чернечої аскези: уникав придворного спілкування, носив залізо на тілі, випікав просфори для церкви. Кілька разів Феодосій намагався втекти до монастиря. Він прийшов до прп. Антонія, маючи близько 20 років. Постриг Феодосія довершив прп. Никон Великий.

Близько 1062 р. прп. Феодосія було висвячено на ієромонаха, а невдовзі після відходу Варлаама до Свято-Дмитрівського монастиря - на ігумена. Прп. Феодосій запровадив у Києво-Печерському монастирі суворий Студійський устав. Число монахів зросло за його ігуменства до 100.

Прп. Феодосій часто виголошував повчання, пояснював правила монашого життя й заохочував до їхнього дотримання. Він звертав пильну увагу на аскезу, зразком якої був сам. Щороку він відходив у м’ясопусну неділю до самотньої печери й перебував там серед посту й молитви до Квітної неділі.

Преподобний дбав про дотримання християнської моралі представниками княжого дому. Він сміливо картав князя Святослава Ярославича за прогнання брата – великого князя Ізяслава Ярославича. Спершу князь засудив його на заслання, але невдовзі перепросив і навіть подарував землю для побудови монастирської церкви. Помер прп. Феодосій 1074 р. Вже під 1168 р. Київський літопис називає його святим.

Наприкінці XI – на поч. XII ст. прп. Нестор Літописець пише “Житіє прп. Феодосія Печерського”, яке входить до Успенського збірника XII ст. Згодом житіє було включене до Києво-Печерського патерика.

Прп. Антонія Печерського канонізовано не раніше XIII і не пізніше XIV ст. Перша згадка про його шанування як святого – побудова в Жолтиковому монастирі в Росії церкви прпп. Антонія і Феодосія Печерських українцем єпископом Тверським Арсенієм – датується 1394 р.

Прп. Антоній народився близько 983 р. в Любечі на Чернігівщині. Його хресне ім’я – Антипа. Ще замолоду, почувши про чернече життя, він викопав со­бі печеру, в якій хотів відбувати подвиги. Незабаром юнак подався на Афон, де прийняв постриг з іменем Антонія. За короткий час своїми подвигами на Афоні Антоній здивував навіть тамтешніх старих ченців. Про­бувши на Афоні багато років, на пораду ігумена він повер­нувся в Україну, «щоб і тут бути на користь і підтримку багатьох».

Прп. Антоній прибув до Києва, але невеликі приватні монастирі його не задовольняли, бо на Афоні він звик до іншого чернечого життя. Шукаючи відповідного місця для своїх чернечих подвигів, він оселився за містом неподалік від села Берестового в печері, в якій недавно перед тим відбував подвиг посту й молитви свя­щеник цього села Іларіон, обраний 1051 р. на митрополита. У печері прп. Антоній проводив час у молитві, пості й праці. Слава про нього скоро розійшлася між людьми й незаба­ром біля прп. Антонія зібрався гурток ченців (серед них одним із перших прибув прп. Феодосій), і це стало почат­ком існування знаменитого Києво-Печерського монастиря. Коли число ченців збільшилося до 12 осіб, вони поширили печери й влаштували в них церкву.

Після того прп. Антоній, бажаючи відбувати подвиг на самоті, поставив над братією першого ігумена цього монастиря прп. Варлаама, а сам подався до окремої печери на сусідньому горбі, яку собі сам викопав. Ця нова пече­ра разом з іншими, викопаними біля неї, одержала згодом назву Ближніх або Антонієвих печер для відрізнення від старих, що стали називатися Дальніми або Феодосієвими. Коли число ченців ще збільшилося, прп. Антоній благо­словив збудувати на горі над печерами церкву на честь Успення Пресвятої Богородиці, щоб ченці, перебуваючи й надалі в печерах, могли в цій церкві сходитися для мо­литов і богослужінь. Незабаром після цього кн. Ізяслав забрав прп. Варлаама до заснованого ним монастиря св. Димитрія в самому місті, а прп. Антоній поставив ігуме­ном Печерського монастиря прп. Феодосія.

Чи­сло ченців згодом дуже зросло, що змусило заснувати на горі монастир із мурованою церквою й келіями, куди ченці перейшли жити з пе­чер. Але оскільки перші ченці цього монастиря жили в печерах, він одержав назву Печерського монастиря, і цю на­зву зберіг за собою й надалі.

Вже на схилі життя прп. Антонієві довелося залишити свою печеру на київських горах і податися на Болдину гору біля Чернігова, де святий знайшов собі нову печеру. Можливо, причиною було те, що Києво-Печерський монастир визнав за князя Всеслава Ярославича, коли той ненадовго зайняв Київ 1069 р. Очевидно, підтримка суперника викликала гнів князя Ізяслава Ярославича, і це змусило преподобного тікати. В кожному разі, відсутність прп. Антонія в Києво-Печерському монастирі була нетривалою. Зрозумівши свою провину, князь Ізяслав перепросив Антонія і переконав його в необхідності повернутися до Києва й продовжувати перебування в попередньому місці усамітнення. Там, у своїй печері над Дніпром, прп. Антоній упокоївся 7 травня 1073 року, проживши 90 років. Його святі мощі з волі Божої були сховані. Пам’ять святого вшановується 10 липня.

Разом із прпп. Антонієм і Феодосієм здавна починається шанування інших печерських угодників – прпп. Никона Великого, Нестора Літописця, лікаря Агапита, першого відомого українського іконописця Аліпія († бл. 1114 р.), Мойсея Угрина тощо.

У 1643 р. митрополит свт. Петро Могила наказав скласти спільну відправу святим угодникам печерським. А в 1762 р. російський Синод вніс пам’ять печерських святих угодників до загальноцерковних місяцесловів. Крім окремих днів вшанування печерських угодників у сучасному місяцеслові відзначаються собор преподобних отців, спочилих у Ближніх печерах (28 вересня) та в Дальніх печерах (28 серпня). Собор усіх преподобних Печерських святкується в другу неділю Великого посту як перехідне свято.

Після побудови Десятинної церкви, очевидно, 1007 р., князь Володимир переносить сюди мощі княгині Ольги. Сербський «Пролог» XIII-XIV ст., переписаний із старшого давньоруського ориґіналу (можливо, XII ст.), згадує серед святих Ольгу – «царице рушьскіє, праматерь всіх царей Рушьских». Інше проложне житіє входить до складу давньоруського «Прологу» XIV ст. Ще одна пам’ятка – «Похвальне слово», що зустрічається в рукописах поряд із «Пам’яттю і похвалою святому Володимирові» Якова Монаха.

Церковна канонізація Володимира Великого сталася після перемоги Олександра Невського над шведами 1240 р., яка була здобута 15 липня – в день смерти князя Володимира. Галицько-Волинський літопис називає його святим у записі під 1254 р., Лаврентіївський літопис – 1263 р.

1311 р. новгородський архиєпископ Давид побудував на честь Володимира першу церкву. Мінеї та Прологи з кінця XIII ст. відзначають пам’ять цього святого. Приблизно тоді ж написане проложне житіє, складаються богослужбові твори.

Перешкодою до більш ранньої канонізації були ймовірні політичні мотиви та відсутність чудотворень. «Пам’ять і похвала Володимирові» Якова Мниха (XI ст.) пише: «Не дивуймося, улюблені, якщо чудес не творить по смерті; бо багато святих праведних не створили чудес, але є святими. Адже сказав колись про це святий Іоан Золотоустий: «З чого ми пізнаємо й розуміємо святу людину, з чудес чи зі справ?» І відповів: «Зі справ її видно, а не з чудес».

Було визнано святими варягів Федора та Іоана, загиблих 983 р. від рук поган, що хотіли принести Іоана в жертву ідолам. Бажаючи висловити подяку богам після перемоги над ятвягами 983 р., князь Володимир Великий вирішив принести жертву ідолам. Жереб випав на прекрасного варяга, батько якого був християнином. Коли прислані до Федора старці оголосили йому про своє рішення, натхнений любов’ю до сина, він почав говорити про помилки язичників, про те, що є безумством - поклонятися тлінному дереву замість живого Бога.

Язичники прийшли зі зброєю, рознесли двір. Федір з Іоаном сховався на сінях і сказав до напасників: «Якщо вони боги є, то нехай пошлють одного з-між себе бога і візьмуть сина мого. А ви чому приносите їм жертви?»[68]. Кияни підрубали сіни й повбивали їх.

Великий князь Ігор Ольгович (у хрещенні Георгій або Юрій), був канонізований як мученик, загиблий від рук темної юрби. Як вихідець з чернігівського княжого роду Ольговичів, він був скинений з київського престолу вже на другому тижні князювання (1147). Спершу його ув’язнили у Видубицькому монастирі, а потім відіслали до Переяслава. Там князь прийняв чернецтво й переїхав до київського монастиря св. Федора. Він був пострижений у велику схиму з іменем Гавриїла. Але під час нового загострення стосунків з Ольговичами натовп киян вдерся до монастиря під час богослужіння, схопив колишнього князя під час богослужіння, витяг надвір, і вбив. Це сталося 19 вересня 1147 р. Тіло вбитого тягали вулицями міста й кинули на Подолі. Біля мощів князя почали діятися чуда, й 1150 р. тіло перевезли до Чернігова. Пам’ять князя і страстотерпця Ігоря – 5 червня та 19 вересня.

Чернігівський князь Михаїл спочатку був Переяславським князем, а з 1225 р. Чернігівським. Татаро-монгольська навала змусила його шукати рятунку в Угорщині. Він брав участь у І Ліонському соборі 1245 р. й закликав до спільного хрестового походу проти татарів.

У 1245 р. князь Михаїл по­вернувся до зруйнованого Києва й був викликаний Батиєм до орди. Коли перед побаченням князя з ханом 1246 р. жерці зажадали від нього виконання поганських обрядів, князь Михаїл відмовився це зробити. «Не хочу бути християнином по імені, а робити, як погани» — сказав він. Підтримував йо­го в цьому боярин Федір, що прибув разом з ним до орди. Несхитному князеві відрубали голову 20 вересня 1246 р. Разом з ним був закатований і боярин Федір. Незабаром після цього обидва мученики були канонізовані. Їхні тіла чудовно збереглися.

6. Міжцерковні стосунки в княжій Україні

Перші спроби поширення в Києві християнства західного обряду припадають на 961-962 рр., коли в місті перебував на запрошення княгині Ольги німецький єпископ Адальберт, бенедиктинець. У 991 р. до князя Володимира знов прибула місія з Риму, що спонукало Вселенського Патріярха направити застережне послання проти латинян, а митрополита Леонтія – написати проти латинян твір про опрісноки.

Син князя Володимира Святополк одружився на доньці польського короля Болеслава. У зв’язку з цим на Русь прибув кольберзький єпископ Рейнберн. Щоправда, через участь в антикняжих інтригах він був заарештований і помер в ув’язненні.

Конфлікт між Константинополем і Римом, що обернувся розколом 1054 р., дав поштовх до нових спроб впливу Західної Церкви на Русь. Після початку змагання між синами Ярослава Мудрого за княжий престіл у 1070-х рр. князь Ізяслав Ярославич спробував налагодити дипломатичні зносини з папою Григорієм VII. Папа надіслав до Києва своїх послів. Дещо згодом, у 1080-их рр. папа Климент ІІІ звернувся до митрополита Київського Іоана ІІ з пропозицією про поєднання Київської митрополії з Римом.

Після захоплення Константинополя хрестоносцями папа Інокентій ІІІ направив свого легата до князя Романа Мстиславича, обіцяючи йому королівську корону й допомогу зброєю в разі визнання канонічної влади римського архиєрея. Вдаривши рукою по своєму мечу, князь лише спитав: «А чи такий меч має папа?» У 1207 р. папа Інокентій ІІІ звернувся до руських князів, духовенства й народу з закликом відновити єдність з Римом. Подібне послання направив 1227 р. папа Гонорій   ІІІ. Але послання були залишені без відповіді. З 1228 р. на Русі засновується місія монахів-домініканців. Папа Григорій ІХ надав київським домініканцям низку привілеїв і радився з їхнім провінціялом про встановлення Київської католицької єпархії. Але вже 1233 р. домініканці мусили залишити Київ.

У Х-ХІ ст. почалося масове розселення вірмен з їхньої історичної батьківщини на землі Візантійської імперії. Перші вірменські поселенці з’явилися в Криму, що перебував тоді під контролем Візантії. Відомо про будівництво вірменської церкви вмч. Юрія Переможця в Кафі (сучасна Феодосія) 1027 р.

Вірменські купці та воїни з’явилися в княжій державі ще в ХІ ст. Як відомо з «Житія прп. Феодосія Печерського», в др. пол. ХІ ст. вірмени заселяли в Києві цілу вулицю. В др. пол. ХІІІ ст. у самому Києві вже нараховувалося до 3 тис. вірмен. Можливо, тоді вже існували й перші вірменські храми.

Києво-Печерський патерик розповідає про змагання прп. Агапита лікаря († бл. 1095 р.) з іншим лікарем, вірменином, котрий тоді жив у Києві й заздрив славі чудотворця. У книзі відобразилося й неприязне ставлення православного монаха до вірменина. Почувши, що його гість – вірменин, прп. Агапіт вигукує: “То як смів увійти і осквернити келію мою і триматися за грішну мою руку?! Вийди від мене, іновірний і нечестивий!”[69] Після того, як вірменин переконався в реальності чудовних зцілень за мо­литвами преп. Агапита, він сам наприкінці свого життя прийняв православну віру й став ченцем. Очевидно, житійна розповідь відображає реальну релігійну нетолерантність, що визначала ставлення до вірменської меншини в середньовічному Києві.

 



[1] В ориґіналі – sumfwnia, тобто співзвуччя, гармонія, згода (грецькою мовою).

[2] Цит. За кн.: Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. – Нью-Йорк; С. Бавнд Брук; К., 1990. – Т. 1. – С.47.

[3] Перші українські проповідники і їх твори. – 2-е вид. – Рим, 1973. – С. 112.

[4] Памятники литературы Древней Руси. ХІ – начало ХІІ вв. – С. 318.

[5] Голубинский Е. История Русской Церкви. – Москва, 1904. – Т. 1. – С. 746-763.

[6] Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Українське монашество. – С. 88.

[7] Крип’якевич І. Середньовічні монастирі в Галичині // Записки чина св. Василія Великого. – Жовква, 1926. – Т. 2, вип. 1-2. – С. 71.

[8] Карташев А. В. Очерки по истории Русской Церкви: В 2 т. – Москва: Терра, 1993. – Т. 1. – с. 224.

[9] Жития святых на русском языке, изложенные по руководству Четьих-Миней св. Димитрия Ростовского. – Киев: Изд. Св. -Успенской Киево-Печерской лавры, 1998. – Кн. 3. – С. 733.

[10] Сергий (Спасский), архиеп. Полный месяцеслов Востока. – Владимир, 1901. – Т. 2. – С. 367.

[11] Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси Х-ХІІІ вв. – Москва: Наука, 1989. – С. 132-133.

[12] Дублянський Анатолій, прот. Українські святі. – Мюнхен, 1962. – С. 25.

[13] Русские святые: Жития собрала монахиня Таисия. – СПб.: Азбука-классика, 2001. – С. 132-133.

[14] Великий А. Г., ЧСВВ. З літопису християнської України. – Рим; Львів: Місіонер, 1998. – Кн. 1. – С. 181.

[15] Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси Х-ХІІІ вв. – С. 133.

[16] Памятники литературы Древней Руси.: ХІ – начало ХІІ вв. – С. 332.

[17] Абрамович Дмитро. Києво-Печерський патерик. – С. 127.

[18] Русские святые: Жития собрала монахиня Таисия. – СПб.: Азбука-классика, 2001. – С. 341-342.

[19] «Слово о плъку Игоревѣ» в українських художніх перекладах і переспівах ХІХ-ХХ ст. – К.: Вид-во АН УРСР, 1953. – С. 20.

[20] Повесть временных лет: В 2 т. – Москва: Изд-во АН СССР, 1950. – Т. 2. – С. 218.

[21] Чубатий Микола. Історія християнства на Руси-Україні. – Т. 1. – С. 409-410.

[22] Літопис Руський. – С. 126.

[23] Татищев В. Н. История Российская с самых древнейших времен. – Москва, 1773. – Т. 2. – С. 138.

[24] Таисия, монахиня. Русские святые. – С. 596.

[25] Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Українське монашество. – С. 185-186.

[26] Там само. – С. 183-184.

[27] Памятники литературы Древней Руси.: ХІ – начало ХІІ вв. – С. 334.

[28] Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах // Шахматов А. А. История русского летописания. – СПб.: Наука, 2002. – Т. 1, кн. 1. – С. 284-309.

[29] Шахматов А. А. История русского летописания. – СПб.: Наука, 2003. – Т. 1, кн. 2. – 1023 с.

[30] Памятники литературы Древней Руси.: ХІ – начало ХІІ вв. – С. 322.

[31] Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – С. 293.

[32] Памятники литературы Древней Руси.: ХІ – начало ХІІ вв. – С. 322.

[33] Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. – С. 293.

[34] Памятники литературы Древней Руси.: ХІ – начало ХІІ вв. – С. 332.

[35] Памятники литературы Древней Руси.: ХІ – начало ХІІ вв. – С. 338.

[36] Присёлков М. Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси Х–ХІІ вв. – С. 102.

[37] Памятники литературы Древней Руси.: ХІ – начало ХІІ вв. – С. 380.

[38] Там само.

[39] Там само.

[40] Там само. – С. 338.

[41] Присёлков М. Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси Х–ХІІ вв. – С. 123-128.

[42] Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. – С. 102-103.

[43] Серафима, игумения. История Киево-Печерской лавры. – К.: Св. -Успенская Киево-Печерская лавра; Мистецтво, 2001. – Кн. 1. – С. 57.

[44] Православная энциклопедия. – Т. 5. – С. 646.

[45] Енциклопедія українознавства. – Т. 9. – С. 3262.

[46] Памятники литературы Древней Руси.: ХІ – начало ХІІ вв. – С. 328.

[47] Рожко Володимир. Православні монастирі Волині і Полісся. – Луцьк: Media, 2000. – С. 65-66.

[48] Цинкаловський Олександр. Стара Волинь і Волинське Полісся. – Вінніпег: Товариство «Волинь», 1984. – Т. 1. – С. 463.

[49] Памятники литературы Древней Руси.: ХІ – начало ХІІ вв. – С. 340

[50] Русская историческая библиотека. T. 6.

[51] Присёлков М. Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси Х–ХІІ вв. – СПб.: Наука, 2003. – С. 189-190.

[52] Рожко Володимир. Православні монастирі Волині і Полісся. – С. 66.

[53] Історія філософії на Україні: У 3 т. – К.: Наук. думка, 1987. – Т. 1. – С. 61.

[54] Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси ХІ–ХІІІ вв. – С. 197.

[55] Словарь книжников и книжности Киевской Руси. – Вып. 1: ХІ- первая половина ХIV в. – С. 227.

[56] Чубатий Микола. Історія християнства на Руси-Україні. – Т. 1. – С. 466.

[57] Українська літературна енциклопедія. – Київ: Гол. Ред. УРЕ, 1988. – Т. 1. – С. 408.

[58] Грушевський Михайло. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1992. – Т. 2. ХІ-ХІІІ вік. – С. 281-282.

[59] Димитрій (Ярема), патріярх. Печерні монастирі, скити та келії у світі й Україні // Основа (Київ). – 1995. – № 28 (6). – С. 118-134.

[60] Історія Львова // Відп. ред. В. В. Секретарюк. – К.: Наук. думка, 1984. – С. 25.

[61] Ваврик Михайло, о. ЧСВВ. По василіянських монастирях. – Торонто, 1958. – С. 16-18.

[62] Жития святых на русской языке… – Кн. 4. – С. 587.

[63] Ваврик Михайло, о. ЧСВВ. По василіянських монастирях. – С. 18.

[64] Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. – Москва: Изд-во АН СССР, 1950. – С. 158-159.

[65] Орос Олександр. Грушівський монастир і початки кириличного слов’янського книгодрукування: Штрихи з історії українського друкарства. – Ужгород: Закарпаття, 2001. – С. 10-21.

[66] Пекар Атанасій В., ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – 2-е вид. – Рим; Львів: Місіонер, 1997. – Т. 1. – С. 15.

[67] Рожко Володимир. Чудотворні ікони Волині і Полісся. – Луцьк, 2002. – С.14.

[68] Там само. – С.50.

[69] Києво-Печерський патерик. – С.126.

Comments