06. Падіння Києва і втрата митрополичої кафедри

1. Церква в Заліссі та зруйнування Києва

На землях на північ і північний схід від Русі-України, заселених переважно фіно-угорськими племенами мері, весі, муроми, мордви та ін., навернення до Христової віри проходило важко. Літопис згадує про опір хрещенню в Новгороді, про поганські бунти, очолювані волхвами, на терені поміж Окою і Волгою – в Суздальській землі (1024). Коли в Києві давно панувало християнство, в XI ст. у Ростові на Чудському місці ще стояв кам’яний ідол Велеса, якому поклонялися місцеві жителі. У Києво-Печерському патерику повідомляється про мученицьку смерть вихідця з Києво-Печерського монастиря Кукші, котрий навертав в’ятичів у XII ст.

Ці землі відділялися від Київського князівства смугою густих лісів, через що називалися “Заліссям”. Тамтешні племена не мали власної писемної культури, й разом із православною вірою приймали кириличне письмо й церковнослов’янську літургійну мову. Понадплеменний варіянт тогочасної української (“руської”) мови, що склався у великих містах і широко побутував в усному та письмовому вжитку, приймається і в Заліссі. Там руська мова набуває реґіональних особливостей під впливом місцевих фіно-угорських та тюркських говорів. Місцевих жителів, предків майбутніх росіян, українці називали “суздальцями” від першого політичного центру цього відсталого лісового краю, міста Суздаля. Спершу суздальські князі лише номінально займали престіл, не виїжджаючи за межі Русі-України й намагаючись змінити свій уділ на більш близький до Києва.

У XII ст. Володимир Мономах поставив на князя для Суздальської землі свого сина Юрія, згодом названого Довгоруким за великі експансіоністські амбіції. Він був першим, хто не номінально, а фактично очолював ці землі, перебуваючи там. Етнічна відмінність між русинами-українцями та суздальцями добре усвідомлювалася. Суздальці повстають проти надання посад «руським». Ставлення киян до «суздальців» – бояр та дружини Юрія Довгорукого – виявляється в тому, що відразу по смерті князя кияни пограбували всі його двори і нещадно вбивали «суздальців».

Поступова асиміляція нечисленного українського політичного ферменту фіно-угорським і тюркським оточенням впливала на еволюцію суспільної свідомості й релігійні погляди князів, бояр і дружини. Сам князь Юрій Довгорукий все ще зберігає ставлення до Києва як столиці Русі-України та колонізованих земель, бачить Суздальську землю далекою провінцією, з якої мріє повернутися і повертається на столичний престіл (він був київським великим князем протягом 1154-1157 рр.).

Але вже син Юрія Довгорукого, Андрій Боголюбський, який народився в Суздалі 1110 р. й був вихований поміж суздальцями, усвідомлює Залісся як самостійну політичну силу й державну альтернативу Києву. Ще 1155 р. він виїхав з України до Суздаля, вивозячи з Вишгорода, де доти був князем, його святиню – Вишгородську ікону Божої Матері, котра стала вважатися національною святинею росіян. Перше свято на її честь було встановлене самим князем 13 червня на честь перемоги ним над тюркським народом болгарів 1164 р. Суздаль і Ростов після смерті Юрія Довгорукого визнали Андрія своїм великим князем (1157-1174)

Своїх братів, родичів, батькових бояр-українців Андрій вигонить, надаючи посади місцевим жителям. Залишивши старі центри – Ростов, Суздаль, він 1169 р. переносить столицю до Володимира. Сам князь Андрій постійно жив у маєтку в Боголюбові, через що й дістав таке прізвисько. Київська політична традиція ним відкидається, занедбується вічеве право, роль аристократії. Натомість відбувається становлення авторитарного, самодержавного політичного устрою, що відповідав суспільній свідомості східних народів, що замешкували Залісся.

8 березня 1169 р. військо Андрія Боголюбського захопило Київ і жорстоко зруйнувало місто. Здійснювалося свідоме знищення давньої столиці задля перенесення центру державного життя до Залісся. До Києва ставиться за намісника брат Андрія Гліб. Нова неслов’янська держава на сході претендує на керівну роль в історії України, на українську спадщину, на саме ім’я «Русь».

Андрій Боголюбський першим намагався утворити окрему від Київської Володимир-Суздальську митрополію. Він нарік у єпископа Ростовського і Суздальського одруженого священика Федора, фізично сильного, енергійного, зухвалого, досить добре начитаного. На сучасників він справляв демонічне враження, приголомшуючи їх брутальною поведінкою. Федір темпераментно заперечував монашество, полемізував з візантійськими приписами про пости в середу й п’ятницю, демонстративно носив білу скуфію або навіть білий клобук, що інколи практикували царгородські, а за ними й новгородські єпископи, які не були монахами. З дружиною розлучатися він не бажав. Будучи нареченим єпископом, він бив, тортурував, ув’язнював людей, відбирав у них майно, випалював очі, виривав язики, розпинав їх на стіні. Врешті, він покарав Володимир-Суздальський, наказавши замкнути в ньому всі храми. І лише тоді князь Андрій Боголюбський відмовив у підтримці своєму фаворитові.

Царгородський патріярх Лука Хрисоверг відмовився утворити окрему митрополію для Залісся, пославшись на канон 12 Четвертого Вселенського собору:

«Довідались ми, що дехто, всупереч церковним ухвалам, звертається до влади, щоб дістати писану (праґматичну) грамоту на поділ однієї митрополії на дві, і таким чином в одній області ставало два митрополити. Тим-то Святий Собор ухвалив, щоб ніхто з єпископів надалі такого робити не наважувався, бо, спокусившись на таке, буде позбавлений свого сану. А місто, що імператорськими грамотами дістало честь називатись митрополією, хай задовольняється однією честю, бо й єпископ, що керує його церквою, зберігає власні права правдивої митрополії».

Тоді князь Андрій Боголюбський просив висвятити Федора на архиєпископа, але в Царгороді, щоб не залежати від київського митрополита. У Царгороді не заперечили проти висвяти, але відіслали Федора до Києва.

Федір до Києва не поїхав, продовжуючи керувати єпархією як наречений на єпископство. Київський митрополит тоді звернувся до духовенства Залісся з закликом не визнавати Федора за єпископа. Свт. Кирило Туровський викривав Федора в посланнях до князя Андрія Боголюбського. Нарешті, Федір був привезений на суд до Києва. За вироком суду митрополит Костянтин «наказав йому язик відрізати, як злодієві та єретику, і руку праву відтяти і очі йому вийняти, бо хулу вимовляв на святу Богородицю».

У 1174 р. Андрій Боголюбський був забитий боярами-заколотниками, невдоволеними його авторитарною політикою. Російська офіційна історіографія високо шанує його як фундатора російської державності. Московська Церква визнала Андрія Боголюбського святим. Його пам’ять вшановується в Росії 29 червня та 4 липня.

2. Татаро-монгольська навала

Батьківщиною монголів було середньоазійське узвишшя. Порізнені племена кочовиків у другій половині XII ст. об’єдналися в одну державу завойовником Темучином, ханом орди, що кочувала на р.Ононі (на межі сучасних Китаю та російського Забайкалля). У 1206 р. він оголосив себе на зборах переможених князів Чінґіс-ханом, тобто великим ханом, і визначив за столицю м.Каракорум на р.Орхоні. Було підкорено Тібет, Північний Китай, Середню Азію.

Монгольське військо було надзвичайно мобільним і добре організованим. На чолі його стояв великий хан, наділений необмеженою владою. Військо поділялося на десятки тисяч, тисячі, сотні, десятки воїнів, командири яких перебували в стосунках суворої субординації. Метод ведення війни в Чінґіс-хана був гранично жорстокий. Поголовно винищувалися всі, хто потрапляв на очі монгольським воїнам: жінки, діти, старі люди, ченці, де б вони не перебували - у будинках, у полях, на вулицях, у храмах. «Мертві не бунтують», - любив повторювати Чінґіс-хан.

Монголи були поганами й відзначалися віротерпимістю. Всі релігії вони вважали однаково правдивими. Священнослужителі визнавалися посередниками між людьми й Богом. На курултаї 1206 р., який обрав Чінґіс-хана, було схвалено особливу книгу законів – Тунджин. Араби й перси почали називати її Яса-ва-тура-і-Дженґісхані, книга заборон і законів Чінґіс-хана, або просто Яса-Наме.

У близьких стосунках з великими ханами опинилися християнські народи уйгурів і кераїтів, навернені несторіянами. Чінґіс-хан і його сини охоче брали собі за дружин християнок. Європейські мандрівники згадують, що в столиці великого хана Каракорумі діяла православна церква (Плано де Карпіні) та що в свята християнські священики приходили вітати великого хана й він цілував Святе Письмо (Марко Поло).

Полководці Джебе й Субудай, переслідуючи шаха Хорезма, дісталися через Персію й Кавказ у половецькі степи. Половці в союзі з українськими князями спробували 1223 р. дати бій біля р.Калки (притока Кальміусу, тепер Кальчик). Монголи перемогли, але не стали просуватися далі на захід, а повернулися в рідні степи.

У 1227 р. Чінґіс-хан помер, а його держава була поділена на чотири ханства (юрти) на чолі з синами Чінґіс-хана: Каракорум (великий хан Угедей), Кипчак (Джучі), Хорезм і Туркестан (Джагатай), Персія (Тулуй). Оскільки хан Джучі помер раніше за батька, його юрт, що включав Західний Сибір, Хорезм і Кипчацький степ, перейшов до синів: Бату й Орди. До 1279 р. ханства об’єднувалися в єдину державу зі столицею в Каракорумі. Старший син Джучі-хана Орда дістав Західний Сибір, на якому було засновано Білу Орду. Молодший, Бату-хан, успадкував західну половину юрту Кипчак – Хорезм і Кипчацький степ. На цих землях утворилася Золота Орда.

Головні армії Угедей 1235 р. спрямував на південь, а 300-тисячне військо – на захід. На захід пішли головно підкорені тюркомовні племена на чолі з монголами, в т.ч. Субудаєм. Керував військом прикордонний з Європою хан Кипчака Бату (Батий), син Джучі-хана.

Орда Батия пройшла через південний Урал і 1236 р. захопила Волзьку Булгарію. Протягом 1237-1238 рр. було спустошено російські князівства, а військо великого князя володимир-суздальського Юрія Всеволодовича розбите на річці Сіті. Не дійшовши до Новгорода, орда повернула на південь і зупинилася в половецькому степу.

В українські землі орда вторглася 1239 р. Вона спустошила землі Чернігівського та Переяславського князівств. Дочекавшись зимових морозів, 6 грудня 1240 р. орда Батия захопила Київ. Місто було зруйноване й пограбоване. Рештки киян намагалися сховатися в Десятинній церкві, але загинули під її руїнами. Героїчну оборону Києва очолював тисяцький князя Данила Галицького Дмитро.

Взявши Київ, Батий вирушив на захід і заволодів землями Галицько-Волинського князівства. Більшість фортець була зруйнована. Вистояв лише Кременець. Військо ординців перейшло Карпати й у Польщі біля Ліґніці зустріло велике військо в складі польських лицарів, пруських хрестоносців та загонів з Сілезії та Моравії, що прийшли їм на допомогу. У квітні 1241 р. християнське військо було розбите.

Через землі Силезії, Моравії, Угорщини орда подалася на південь, до Адріятичного моря. Переслідуючи давніх ворогів – половців - вони вступили до Хорватії 1242 р., зруйнували Загреб, плюндрували хорватські, сербські, болгарські землі. Але, почувши про смерть великого хана Угедея, Бату-хан повернувся в закаспійські степи. По смерті Чінґіс-ханового сина і спадкоємця Угедея єдина монгольська держава розпалася. Юрт Батия перетворився на незалежну державу: Кипчацьку або Золоту Орду. Хан заснував столицю на нижній Волзі, неподалік від теперішньої Астрахані. Названо столицю Сарай (тюрк. серайль – палац).

Папа римський Інокентій IV (1243-1254) скликав 1245 р. в Ліоні собор, де закликав до спільного походу християнських народів проти монголів. З повідомленням про монголів, їхню тактику й чисельність виступив руський єпископ Петро. До собору звернувся сщмч. Михаїл, князь Чернігівський, закликаючи до хрестового походу.

Собор закликав організувати оборону Європи проти монголів спільними силами. Було здійснено спробу навернути монголів на християнство, для чого до орди папа направив три посольства: через Сирію, Грузію та Україну. Третє посольство, що їхало через Чехію, Польщу та Україну, очолив монах-францисканець Іоан Плано де Карпіні. І хоча головна місія посольств не була досягнута, посольство Плано де Карпіні привезло в Європу неоціненні відомості про побут і вірування монголів, а разом з тим – і один з найцінніших описів середньовічного сходу Європи.

3. Церква в Золотій Орді

Під час ординської навали гинуть і представники духовенства, нищаться церкви та монастирі. В Успенському соборі Володимира-Суздальського живим згорів єпископ Митрофан. У тому ж місті було вбито архимандрита Пахомія, ігумена Феодосія. Але чернігівського єпископа Порфирія татари залишили живим.

Хан Батий був поганином і поширив на Золоту Орду настанови монгольської Яси. Вже за першим переписом 1246 р. християнське духовенство виключається ним із списків оподатковуваних. Татари, як і інші малокультурні завойовники, обмежили своє панування над Руссю вимогами данини та інших податків, але не прагнули знищити її внутрішнього устрою. Цивільні права Церкви не тільки не зменшилися, але навпаки – розширилися.

У домонгольський період духовенство було звільнене від державних обов’язків, то на жителів і робітників церковних маєтків такі обов’язки накладалися. Татари звільнили всіх цих людей від державних обов’язків (податків, данини, примусової праці, служби в війську, утримання війська тощо).

У домонгольський період духовенство судило церковних людей лише в окремих справах. Татари встановили необмежений церковний суд над людьми церковного відомства.

У домонгольський період церковна влада мала здійснювати власний вибір кандидатів на духовні посади, але зустрічала обмеження з боку княжої служби. Татари застерегли повну свободу Церкви в покликанні мирян на церковні посади.

Наступник Батия, його брат Берґе, котрий зійшов на престіл 1257 р., прийняв іслам, але був толерантний і щодо християнства. Він викликає до хворого сина ростовського єпископа Кирила, видає родичку за ростовського князя. За його часів 1261 р. у ханській столиці Сараї була встановлена єпископська кафедра, що об’єдналася з Переяславською кафедрою. Сарайські єпископи поширювали юрисдикцію також на кавказьких християн, що жили поміж монголами. Першим єпископом Сараю був Митрофан (1261-1270), його 1270 р. змінив Феогност, який виконував важливі дипломатичні доручення хана Менґу-Темира.

Хани, що очолювали Золоту Орду після Берґе, - Менґу-Тимур, Телебуга, Тохта, - залишалися послідовниками традиційної монгольської релігії бон. Хоча серед татар провадиться місійна діяльність. Францисканські монахи навернули на католицтво хана Тохту (1291-1313), який з трьома синами прийняв хрещення. Про виміри місійної праці серед монголів свідчить запит єпископа Феогноста на Константинопольському соборі 1301 р.: що робити, коли багато татар забажає охреститися, а немає великого посуду? Йому радили хрестити через обливання. У татарських селищах будуються церкви. Від хрещених у XIV-XV ст. татарських мурз пішли окремі роди російських князів і бояр, зокрема, Аксакови, Апраксіни, Булгакови, Ґодунови, Державіни, Карамзіни, Мілюкови, Рахманінови, Тимирязєви, Третьякови, Тургенєви, Тютчеви, Чаадаєви, Шишкови, Юсупови. Згодом до Росії тікали татари, незгодні з запровадженням ісламу. Серед хрещених татар у Росії згодом утворилася етнічна група – кряшени.

Хан Менґу-Темир (1266-1281) першим видав ярлик митрополитові Кирилу. Ханський ярлик відіграє роль охоронної грамоти, що мала забезпечувати православних ієрархів від зловживань ханських чиновників. Духовенство звільняється від усіх податків і повинностей. «Ми пожалували попів і ченців і всіх богодільних людей, нехай правдивим серцем молять за нас Бога, і за наше плем’я без печалі, благословляють нас; .. нехай не клянуть нас... коли ж хто має неправдивим серцем за нас молити Бога, хай той гріх на ньому буде», - пишеться в ханській грамоті. Церковне майно оголошується недоторканним і наказується повернути його, якщо воно було захоплене до видання грамоти. Церковнослужителі звільнені від громадських обов’язків. Пільги поширюються на членів родин клириків, які не виділилися в окреме господарство. Приписується бережно ставитися до церковних речей. Зневага православної віри визнається злочином і винний засуджується на смерть.

У 1312 р. царевич Узбек отруїв хана Тохту, переміг конкурентів і проголосив іслам державною релігією Золотої Орди. Від часів хана Узбека (1312-1343) іслам приймається як родова династична релігія золотоординських ханів. Хан прибрав нове ім’я Султан Магомед Узбек Хан. Царевичі й племенні вожді, котрі відмовилися перейти на нову віру, були страчені. Налагоджуються стосунки з ісламським світом – тюркськими правителями Південного Причорномор’я (Анатолії), Сирією, Єгиптом. На основі монгольських етнічних елементів, кочових тюркських народів степу та народів Поволжя формується татарський народ, об’єднаний мусульманською вірою. Але зберігалася вірність Ясі й відповідна толерантність до духовенства різних релігій.

За хана Узбека встановлено порядок, за яким митрополити мали одержувати новий ярлик від кожного нового хана, що сходив на престіл. Але він з часом занепадає. 1379 р. хан Атюляк видав останній ярлик нареченому митрополитові Михаїлу (Митяю).

Хан Джанібек спробував накласти на православне духовенство податки, але винними тут були князі, які вказали ханові на митрополита Феогноста як багату людину. Митрополит відкупив свою незалежність подарунками в 600 рублів. У відповідь він одержав екстрений ярлик від ханші Тайдули, яка дістала більшість дарунків.

Мучеництва за віру князів Михаїла Всеволодовича (1246) та Романа Ольговича (1270) пояснюються швидше етико-політичними причинами. Захищаючи права Церкви, татарські хани вимагали такого самого шанобливого ставлення до власних вірувань. Від князя Михаїла Батий вимагав пройти між очищувальними вогнями для знешкодження злих чар та вклонитися духові Чінґіс-хана та інших померлих ханських предків. Можливо, навмисно релігійну церемонію було загострено, бо 1239 р. князь Михаїл вчинив непростимий з погляду монгольської етики злочин: наказав убити татарських послів у Києві, які пропонували добровільну капітуляцію. Князь Роман Ольгович був страчений, бо на нього донесли, що в розмові князь нібито ганьбив хана Менґу-Темира й знущався над його вірою.

Після поразки хана Тохтамиша від московського війська 1480 р. Золота Орда занепадає. На її місці утворюються християнське Московське царство та мусульманські Казанське (завойоване Московським 1552 р.), Астраханське (завойоване Московським 1554 р.) та Касимовське (проіснувало до 1681 р., коли останні хани перейшли на християнство) царства. Ще 1449 р. відокремилося від Золотої Орди Кримське ханство (завойоване Російською імперією 1787 р.).

4. Переїзд київського митрополита на схід

У зруйнованому 1240 р. Києві вже не було митрополита Йосифа (1237-1240) – нікейського грека. Патріярх не поспішав посилати свого ставленика. Тим часом Київ перейшов під владу князя Михаїла Чернігівського.

Князь Данило Галицький 1248 р. направляє до Нікеї власного кандидата на митрополита Галицького - Кирила. Але Вселенський Патріярх несподівано висвячує Кирила (1250-1281) з титулом митрополита Київського і всієї Русі. Так вперше українець, а не грек, був рукоположений Константинопольським Патріярхом на київського митрополита. У 1250 р. митрополит Кирило виїздить з Галичини. Доти київські митрополити ніколи навіть не візитували Суздальської Русі – Залісся, постійно перебуваючи в Києві. Але митрополит Кирило вже 1250 р. опинився в Володимирі Заліському.

Він відвідує Сарай і бере в хана ярлик на митрополію. Тим часом 1261 р. утворюється Переяславсько-Сарайська митрополія з кафедрою в Сараї. Тоді 1267 р. митрополит Кирило знов відвідав Сарай і взяв ярлик для всієї православної Київської митрополії, за яким Церкві ґарантувалися звільнення від податків, охорона церковних маєтностей, а татари запевнялися в молитві Церкви за хана. Єпископ Митрофан пішов у монастир, а замість нього єпископом Переяславським і Сарайським став Феогност, напевне, грек, який володів татарською мовою.

Кирило обминає Галичину, як припускають, через незгоду з толернантою поставою Данила Галицького щодо католицизму. Митрополит-галичанин зосереджує свою діяльність на землях Росії. Він подовгу перебував у Володимирі, Новгороді, Суздальській землі. Помер Кирило у Переяславі Заліському, хоча тіло його було поховане в Святій Софії Київській.

Наступником Кирила став митрополит Максим, за походженням грек (1285-1305). Він намагається позбавити Галицько-Волинську державу статусу спадкоємниці Великого князівства Київського. Митрополит Максим мандрує поміж Києвом, Володимиром Заліським, Новгородом і Переяславом Заліським. У 1299 р. він остаточно переселяється до Володимира Заліського. Саме Максим 1300 р. «не витримуючи татарського насильства, залишив митрополію і втік з Києва, і ввесь Київ розбігся; а митрополит пішов до Брянська, а звідти пішов у Суздальську землю, і з усім своїм майном і з крилосом» (Лаврентіївський літопис, 1300 р.). Володимирського єпископа він перевів на Ростовську кафедру, а сам став єпархіяльним архиєреєм Володимира Суздальського. Київська єпархія була передана намісникові. Таке перенесення порушувало правило 71 (82) VIII Помісного Карфагенського собору 419 р.: «Визначено, щоб не дозволялося ніякому єпископові залишати головне місто своєї кафедри й відходити до будь-якої церкви, що перебуває в його єпархії, або понад належне дбати про особисті справи й залишати турботу й дбання про свій престіл»[1]. Митрополит Максим бере участь у міжкнязівських змаганнях у Заліссі, 1304 р. допомагає тверському князеві Михайлові Ярославичу захистити права на успадкування великого князювання в Володимирі від зазіхань московського князя Юрія Даниловича.

Після смерті митрополита Максима великий князь Володимирський Михаїл Ярославич направляє від себе до Константинополя для поставлення в Київські митрополити ігумена Геронтія. Попри те, що 1308 р. на кафедру був зведений галицький кандидат свт. Петро, ігумен Ратенського монастиря (1308-1326), великий князь спершу не згоджується його прийняти. У 1310 чи 1311 рр. у Переяславі Заліському скликається собор для суду над митрополитом, де було присутніх лише два єпископи, але багато ігуменів, священиків, князів і бояр. На підтримку митрополитові виступив московський князь Юрій Данилович. І вже 1311 р. митрополит відплатив захисникові: коли тверський князь Дмитро Михайлович (син Михаїла Ярославича, котрий перебував в Золотій Орді) виступив проти Москви, митрополит відлучив тверського князя від Церкви.

Зближення з удільними князями невеличкої тоді Москви триває. Митрополит надовго залишає Володимир і живе в Москві, відкриває там подвір’я на території Кремля, а 1326 р. благословляє закладини першої в Москві мурованої споруди – Успенського собору, якому призначалося стати кафедральним. Митрополит Петро дістав ханський ярлик з широким підтвердженням прав і привілеїв Церкви.

Коли помер свт. Петро, московський князь Іван Данилович Калита направляє до Царгорода для висвяти на київського митрополита свого кандидата архимандрита Феодора. Але 1328 р. поставляється і приїздить до Залісся інший митрополит, грек Феогност (1328-1353). Люб’язно прийнятий після короткого перебування на Волині та у Володимирі, Феогност переїздить 1328 р. до Москви й остаточно утверджує в ній резиденцію київських митрополитів.

Він стає активним співучасником боротьби за підпорядкування російських князівств Москві. У 1327 р. тверський великий князь Олександр Михайлович, звинувачений у вбивстві ханського посла, втік до Пскова. Мешканці цього міста відмовилися видати його татарам. Хан Золотої Орди Узбек відняв велике князювання в тверських князів і передав його московському князеві Іванові Калиті за умови, що той видасть йому Олександра Михайловича. Для виконання цього вироку на прохання Івана Калити митрополит Феогност відлучив мешканців Пскова і тверського князя від Церкви. Вирок було виконано. Іван Калита став великим князем 1328 р.

За клопотанням Феогноста Патріярший собор 1347 р. скасовує попередню ухвалу про призначення окремого Галицького митрополита.

Митрополит Олексій (1353-1378) був сином чернігівського боярина, що перейшов на службу до московського князя, і хрещеником князя Івана Калити. Він здобув у патріярхії привілей для Володимира як другого кафедрального міста Руської митрополії. Свт. Олексій став опікуном княжої влади за слабкого Іоана Іоановича (1353-1358), а по смерті останнього призначений реґентом над його сином Дмитрієм Івановичем Донським. Це єдиний подібний випадок в історії Росії. Його вплив забезпечив захист Москви від конкурентів.

Відокремлення Московської митрополії від Київської стає очевидним за митрополита Кипріяна, а потім Григорія Цамблака.

5. Християнська Церква в Криму

Після перемоги над руськими князями на річці Калці 1223 р. тюркські кочові племена проникли 1224 р. в Крим. На той час землі Криму замешкували рештки ґотів, а морські порти від Феодосії до Балаклави утримували під своїм контролем ґенуезці. Тут також лишалося чимало греків. У VIII ст. під час поширення іконоборництва на північні береги Чорного моря тікають з Візантії монахи, забираючи з собою святі образи. Крим тоді був колонією Візантії. Монастирі будують у важкодоступних місцях у горах. Десь у VIII ст. в Мар’ям-Дере (по-грецьк. - долина Марії) поблизу сучасного Бахчисараю було засновано Свято-Успенський монастир, який діє і зараз.

Ще в ХІ ст. до Криму переселилося кілька тисяч вірмен, які спочатку осіли в східній частині півострова, а потім розселилися в інших містах. Дуже давно переселилися сюди грузини. У Херсонесі при розкопках цвинтарного храму виявлено грузинські написи, датовані V ст.

Після завоювання Константинополя хрестоносцями 1204 р. Крим фактично вийшов із його підпорядкування. Чорноморське узбережжя почали освоювати ґенуезькі купці. Вони заснували свої колонії: Кафу (Феодосію), Сугдею (Судак), Чембало (Балаклаву). Але грецькі християни Криму продовжують зберігати канонічне підпорядкування Вселенському Патріярхові. У диптиху цього часу значаться чотири Таврійські єпархії: Боспорська, Сугдейська, Ґотська, Херсонеська.

Кочовики спершу жили в степових районах на півночі. Вони лишалися поганами. Релігійні обряди відправляли шамани.

 Ординці Криму спершу зберігали васальну залежність від Золотої Орди, вважаючи себе юртом (удільним ханством) Великої Орди. Керував ними намісник великого хана, що виконував повноваження вождя народу й верховного судді. Управління кримськими ординцями закріплюється за династією Тока-Темюра, потомків Джучі-хана. Столицею був Солхат (тепер Старий Крим).

Хан Хаджі-Ґірей (1427-1466) заснував нову династію, котра почала боротьбу за власне управління Кримом. Родове ім’я династії Ґіреїв було утворене від назви роду Керей, котрий надав підтримку Хаджі в боротьбі за владу. З 1427 р. Хаджі-Ґірей став ханом Криму, а 1449 р. він проголосив незалежність від Золотої Орди. Відтоді Кримське ханство існує як самостійна держава. Резиденцією хана була фортеця Чуфут-Кале, а 1432 р. неподалік від неї було засновано нову столицю Криму – Бахчісарай. Хаджі-Ґірей підтримував союзні відносини з Польсько-Литовською державою.

Син Хаджі-Ґірея хан Менґли-Ґірей (1468-1515) довго боровся із Золотою Ордою за самостійність Кримського ханства, захистив Крим від великого хана Ахмата, вів війни з Польщею, Молдовою. Він почав набіги на українські землі, звідки приводилися до Криму тисячі бранців-християн. Частина з них продавалася в рабство в Турецьку імперію, решта лишалася в Криму. Дехто згодом діставав свободу. Таким чином християнська спільнота Криму зростала.

У 30-х рр. XIV ст. десятки тисяч вірмен переселилися з Золотої Орди до Південного Криму: Кафи (Феодосії), де налічувалося понад 70 вірменських храмів, Сурхату (Старого Криму), Сугдеї (Судак), Ак-Мечеті (Сімферополя), Бахчисараю та інших міст.

У XV ст. починається турецьке завоювання Криму. У зв’язку з цим велика кількість вірмен переселилася до Львова. Прагнучи забезпечити себе підтримкою Заходу, вірменський архиєпископ Криму Саркис 1442 р. підписав у Флоренції унію з католицькою церквою. Але це не врятувало вірмен Криму від катастрофи. Завойовники безжально винищують християн. У травні 1475 р. турецько-татарське військо захопило Кафу, де загинули десятки тисяч християн. А 1475 р. Кримське ханство визнало себе васалом Туреччини. Ґіреї вважалися природними союзниками Османської Порти, але в Стамбулі постійно перебував один із Ґіреїв як заручник при дворі султана.

Після падіння Золотої Орди Кримське ханство виступає її спадкоємцем. Воно виявилося однією з найдовговічніших держав Чінґісідів. Ґіреї як спадкоємці ханської гідності кілька разів ставали на чолі Казанського царства.

Московське царство здійснило перший невдалий похід на Крим 1687-1689 рр. за допомогою українського війська. Протягом наступного сторіччя напади на Крим росіян стали реґулярними. Внаслідок російсько-турецької війни 1768 -1774 років російські війська зайняли Крим. У селі Кючук-Кайнарджа на Дунаї 1774 р. був підписаний Кючук-Кайнарджійський мир, за яким Турецька імперія визнала незалежність Кримського ханства.

Наприкінці лютого 1783 року останній кримський хан з роду Ґіреїв - Шахін-Ґірей - зрікся престолу і залишив Бахчисарай. Значна частина мусульманського населення еміґрувала в Туреччину.

У 1787 році Туреччина почала нову війну задля повернення Криму. Війна завершилася Ясським миром 1792 року, що підтвердив приєднання до Росії Криму і Кубані й установив російсько-турецький кордон по р. Дністер. 9 квітня 1787 р. Крим був офіційно приєднаний до Росії. Його адміністративним центром стало нове місто Сімферополь, засноване 1784 р. на місці татарського селища Ак-Мечеть. Після цього значна частина кримських християн переселилася до інших районів Російської імперії.

 



[1] Правила святых Поместных Соборов с толкованиями. – Москва, 1880. – С.601.

Comments