07. Церква в Галицько-Волинській державі

1. Князь Данило Галицький

Князь Роман Мстиславич (1199-1205) об’єднав у своїх руках Галицьку й Волинську землі в одну державу 1199 р. Коли його тесть Рюрик спробував був відібрати Галичину, Роман зайняв Київ і Київщину та посадив там васального князя. Літопис називає Романа Мстиславича «самовладцем, царем нашим і всієї Русі». Візантія визнавала Романа князем (igemon), а його противника Рюрика – правителем (diepon) Києва. У Галичині він спирався на міщанство. Багатьох бояр та вождя їхньої партії Кормильчича він виселив з Галичини.

«Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив їх, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїлтянн, тобто половців, вигнав хана їхнього Отрока в Обези за Залізнії ворота, а хан Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись»[1].

Єдиною політичною силою в Україні, здатною протистояти експансії кочових народів та російського Північного Сходу, лишилися Галицьке та Волинське князівства. Академік Михайло Грушевський вважав їх найбезпосереднішими спадкоємцями політичної та культурної традиції Києва. Інший видатний історик Степан Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство першою безперечно українською державою, оскільки у XIII ст., в апогеї своєї могутності, це об’єднане князівство охоплювало 90 % населення, що проживало в межах нинішніх кордонів України. Галицьке й Волинське князівства були важливими і в інших відношеннях. Простягаючись по західних окраїнах Київської Русі, вони з самого початку стали ареною запеклої боротьби між українцями та польською й угорською державами, що тривала, не вщухаючи, аж до середини XX ст. Князівства ці були також важливим культурним рубежем. Вони виступали або як найсхідніший форпост католицького Заходу, або ж як найзахідніший — православного Сходу.

1205 р. Роман пішов походом на захід з не з’ясованою досі метою. Він загинув над Віслою, залишивши двох малолітніх синів, трирічного Данила (1205-1264) й однорічного Василька. Почалася сорокарічна боротьба за престіл. У ній визначну роль відіграла вдова князя Романа Мстиславича Ганна, яка протягом 14 років боролася за збереження прав своїх синів, укладала союзи з польським королем Лешком і угорським королем Андрієм II, рятувала синів, тікаючи з ними від небезпеки.

Після смерті Романа на прохання Ганни угорський король Андрій II став протектором спадкоємців. Він увів залогу до Галичини й став титулуватися «королем Галича та Володимерії». Повертаються бояри й закликають на князювання синів Ігоря Святославича та Євпраксії Ярославни, відомих нам завдяки “Слову о полку Ігоревім”. Княгиня Ганна з дітьми тікає до Кракова, Данила бере до себе Андрій II.

У 1209 р. на запрошення послів з Берестя Ганна переїздить на Волинь. Вона повертає під свою владу місто за містом, а 1214 р. встановлює контроль над Володимиром. Волинське боярство відтепер стало надійною підтримкою синам Романа Мстиславича.

В Галичині кількарічне князювання Ігоревичів змінилося угорською окупацією. Потім знов повернулися Ігоревичі. Але вони настільки жорстоко розправлялися з боярською опозицією (стратили понад 500 бояр), що бояри запросили на князювання Данила з його угорським опікуном, викупили в угорців захоплених ними обох Ігоревичів з полону й повісили їх.

Та й цього разу Данило князював недовго. Після низки змін престіл захопив боярин Володислав Кормильчич. Це єдиний в історії України випадок князювання боярина. Королі Лешко й Андрій II, замість того, щоб боронити інтереси Романовичів, поділили Галичину та Волинь поміж собою, залишивши Романовим синам тільки Володимир з довколишніми землями. Між Лешком і Андрієм II настав розрив, після чого на запрошення Лешка новгородський князь Мстислав Удатний з лінії Мономаховичів захопив Галич 1218 р. Данило незабаром одружився з донькою Мстислава.

Але Мстислав Удатний був безвладним знаряддям у руках галицьких бояр. Віддавши доньку за угорського королевича Андрія, він зрікся 1227 р. престолу на користь цього зятя й незабаром помер. Того самого 1227 р. помер і Лешко. В Польщі почалася боротьба за краківський престіл, активним учасником якої став Данило Романович. Після смерти угорського короля Андрія II та королевича Андрія новий король Бела IV підтримав претензії на галицький престіл чернігівського князя Михайла Всеволодовича. У боротьбі за Галич брали участь Литва, Угорщина, Польща, Австрія, Тевтонський орден хрестоносців.

У 1238 р. князь Данило вступає до Галича. Вже наступного 1239 р. він заволодів Києвом і призначив до нього боярина Дмитра. Остаточний контроль над Галицьким князівством було встановлено після перемоги під Ярославом улітку 1245 р.

Ще на Волині Данило провів реформу війська, організувавши полки з міщан і селян, переважно піші. Він будує низку нових міст – Данилів, Львів, Холм, усього сімдесят. Данило зробив своєю новою столицею місто Холм, збудоване на високому березі притоки Бугу Угерки. Вперше Холм згадується 1237 р. у зв’язку зі зведенням князем Данилом на його місці оборонного укріплення. Згодом місто розрослося, чому сприяла його близькість до жвавого Бузького шляху, який сполучав прибалтійські землі та володіння Тевтонського ордену з Західною Україною. Після зруйнування монголо-татарами Галича двір князя й архиєрейська резиденція були перенесені до Холма. Львів було засновано 1256 р.

Двір князя відзначався пишнотою, властивою королівським дворам середньовічної Європи. Тут відбувалися рицарські турніри, виступали мандрівні співці. При дворі панувала латинська мова, яка в тогочасній Європі виступала мовою міжнародного спілкування. Водночас Данило Галицький проводить енерґійні каральні заходи проти непокірного боярства: страчує бунтарів, конфіскує землі, роздає їх новому служилому боярству. Розгортаються промисли, ремесла, споруджуються пишні храми та інші будівлі.

На перешкоді зміцненню Галицько-Волинського князівства стала монголо-татарська навала. Зруйнувавши Київ, на початку 1241 р. татари увірвалися на волинські та галицькі землі. Вони здобули Кам’янець, Галич, Володимир та інші міста, хоча фортеці Кременець та Данилів витримали облогу. Князь Данило спробував укласти оборонний союз із угорським королем Белою IV, але той сподівався закрити карпатські перевали й зупинити ординців у горах, тому ухилився від союзу з українським князем. Данило Романович пребрався до Польщі й лишався там, доки орда не залишила його земель. Монголо-татарські загони розгромили польське військо під Ліґницею 9 квітня 1241 р., а угорську 40-тисячну армію Бели IV в Токаї 12 квітня 1241 р. Угорські землі були жорстоко розорені напасниками. Король Бела IV утік на Захід. Лише довідавшись про смерть великого хана Угедея й майбутні вибори його наступника, 1242 р. монголо-татари повернулися через пониззя Дунаю й Північне Причорномор’я в свої степи.

Виникає монголо-татарська держава - Золота Орда, яка розглядає руські князівства як своїх васалів. Переконавшись у неможливості самостійно захиститися від монгольських ханів, 1245 р. Данило виїхав до Золотої Орди. Він дістав підтвердження прав на все князівство, але мусив визнати себе васалом хана.

«[І] коли він збирався поклонитися [ханові], то прийшов чоловік Ярослава [Всеволодовича] Сонгур [і] він сказав: «Брат твій Ярослав кланявся кущу, і тобі кланятися». І одказав йому [Данило]: «Диявол говорить із уст ваших. Бог запре уста твої, і не буде почуте слово твоє». І в той час він покликаний був Батиєм: ізбавив його Бог і од лихого їх біснування, і од чаклування.

І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, [Батий], сказав: «Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, – то й се добре. Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумис?» І він сказав: «Досі я не пив. А нині ти велиш — я п’ю». Він тоді сказав: «Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!» І він, [Данило], випивши, поклонився за обичаєм їх, [і], промовивши свої слова [подяки], сказав: «Я іду поклонитися великій княгині Баракчиновій». [Батий] сказав: «Іди». Пішовши, він поклонився їй за обичаєм. І прислав [Батий] вина дзбан, і сказав: «Не звикли ви пити молока, пий вино!».

О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!»[2]

Але самостійна політика князя Данила Галицького не влаштовувала Золоту Орду. Тому 1252 р. хан Бату направляє проти Данила військо воєводи Куремси. Данило зумів зберегти князівство, втративши лише Пониззя. Але тоді 1258 р. прийшов воєвода Бурундай з більшими силами. І князь Данило мусив знищити власними руками укріплення в Кременці, Луцьку, Львові, Володимирі. Залишився тільки Холм. Після того татари пішли в Польщу й зруйнували Краків, Люблин, Сандомир та інші міста.

Князь Данило Галицький намагається протиставити монголо-татарській навалі союз із католицьким Заходом. Встановлюються прямі стосунки князя з папою Інокентієм IV (1243-1254). Через Україну проходить маршрут дипломатичної місії під керівництвом монаха-францисканця Джованні Карпіні де Плано (1245-1246), направленого папою до великого хана для навернення монголів на християнство. Карпіні де Плано їхав до ставки великого хана Гаюка поблизу Каракоруму з Ліону через Чехію, Польщу, Україну, пониззя Волги, долину Сир-Дар’ї, гори й пустелі Центральної Азії. Він двічі перетинав землі України, відвідав столицю князя Василька Романовича Володимир Волинський. Зустрічаючись із князем Васильком, Карпіні де Плано переконував князя в необхідності унії з Римом. Італійський мандрівник залишив надзвичайно цінні відомості про Україну ХІІІ ст. в своїх подорожніх записках – «Liber Tartarorum» (Книга про татар).

Папа Інокентій IV намагався організувати оборону християнства від татарської небезпеки, спираючись, серед інших, на Україну. Князя Данила Галицького не було в Україні під час перебування тут папського посольства. Але після повернення з Золотої Орди він вступає в листівні перемовини з папою. Збережені листи свідчать, що йшлося власне про організацію спільного опору Русі та сусідніх католицьких країн новим татарським набігам. Актуальність цього підтвердив новий напад, вчинений татарським темником (воєводою) Куремсою на Поділля та Волинь 1252 р. З подібними листами папа звертався тоді й до князя Олександра Невського.

Сподіваючись на допомогу в боротьбі з татарами й організацію проти них хрестового походу, князь Данило Галицький згодився прийняти від папи королівську корону. З цією метою до м. Дорогочина 1253 р. прибув папський леґат. Попри визнання за Данилом Романовичем королівської гідності, сподівання на допомогу Заходу виявилися марними. Тому стосунки з папою невдовзі було розірвано. Та все ж у папських листах до князів Данила та Василька обидва князі іменуються королями – «rex», а їхня держава – королівством. Цей титул не вживався стосовно інших сучасних їм східноєвропейських правителів.

У 1264 р. король Данило помер. Літописець так відгукується на смерть володаря Галицької та Волинської земель:

«І положили його в церкві святої Богородиці в Холмі, що її він сам був спорудив. Сей же король Данило [був] князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні»[3].

2. Утворення Галицької митрополії

Стародавнє княже місто Галич було розташоване на місці сучасного села Крилос, неподалік від районного центру Івано-Франківської області Галича, на березі притоки Дністра. Сама назва села Крилос нагадує про колишнє існування на його місці кафедрального собору з крилосом – єпархіяльним дорадчим органом при архиєреї. Припускають, що Галич виник на межі Х-ХІ ст. Перша писемна згадка про нього знаходиться в Київському літописі під 1140-1141 рр.

Спочатку Галицька земля була роздроблена на кілька князівств: Перемиське, Галицьке, Звенигородське та Теребовльське. Здавна, можливо, навіть, з кирило-мефодіївських часів, Перемишль був резиденцією єпископа східного обряду. Після приєднання Перемиської землі до Великого князівства Київського (981 р.) й утворення Київської митрополії до її складу увійшла й Перемиська єпархія. Юрисдикція перемиського владики поширювалася спершу на цілу Галичину та Закарпаття. Князь Володар Ростиславич (1094-1124) збудував у Перемишлі кафедральний собор св. Іоана Хрестителя. Його син князь Володимирко Володарович 1144 р. об’єднав землі Перемиського, Галицького, Звенигородського й Теребовльського князівств у єдине Галицьке князівство. Єпископська кафедра тоді з Перемишля також переноситься до Галича, і стародавній Перемишль втратив значення церковного центру усієї Західної України. Розквіт Галича настав за часів князя Ярослава Осмомисла (1152-1187). Можливо, єпископи Галича перебирають управління Церквою не тільки в Галичині, але й у Буковині та Молдові.

За часів боротьби Данила Галицького за галицький престіл західноукраїнський єпископат підтримував боярську опозицію. Князь з властивою йому енерґійністю підкоряв їх своїй владі. Так придворний князя Данила Андрій 1242 р. був направлений до Перемишля через ворожість тамтешнього князя й інтриги єпископа. Не заставши князя, він розорив єпископські володіння й захопив у полон співця Митусу, який не хотів служити князеві й знайшов притулок при архиєрейському дворі[4].

Галицький єпископ Артемій також зблизився з боярською опозицією князеві. Після придушення Данилом бояр-коромольників єпископ був вигнаний з кафедри й рятувався втечею до Угорщини.

За князя Данила була заснована ще одна західноукраїнська єпархія з центром в Угруську – центрі удільного князівства при впадінні р. Угер у Західний Буг. Після татарської навали 1240-1241 рр. угровський єпископ Йоасаф сам себе проголосив митрополитом. Данило вигнав його, ліквідував Угровську єпархію й заснував замість неї кафедру в Холмі, до якої призначив єпископом Іоана. У Холмі князь будує церкви свт. Іоана Золотоустого, безсрібників Косми і Даміяна, Пресвятої Богородиці.

Холмська ікона Божої Матері прославилася як чудотворна під час боротьби Галицько-Волинського князівства з ординцями. Ікона ця візантійського походження. Очі Богородиці звренені на Дитятко Ісуса, Котрого вона тримає на правій руці. Христос правою рукою благословляє, а в лівій тримає сувій. Образ намальовано на полотні, наклеєному на три сполучені кипарисові дошки[5]. За переказами, її привіз на Русь князь Володимир Великий, повертаючись із Корсуня після прийняття хрещення. І вже з Києва ікона потрапила до Холма, збудованого 1260 р. як нова княжа столиця.

Коли татари під проводом Бурундая 1259 р. вторглися до Холмської землі, дві княгині перед Холмським образом Богородиці обіцяли присвятити себе Богові. За їхньою порадою мешканці Холма обійшли місто хресним ходом з чудотворною іконою. Татарам почало ввижатися, нібито княжа столиця стоїть на високій горі, що сягає хмар, і вони відступили. Коли ж невдовзі татари знов напали на Холм і вдерлися до міста, вони захопили Холмський образ Богородиці, пошкодили ікону, зняли з неї коштовну золоту ризу. За це напасники посліпли.

Волинські єпархії – і Володимирська, і Луцька – перебували з князем у толерантних стосунках. Володимирські князі мали помітний вплив на церковне життя поза межами єпархії.

Після падіння Києва і зникнення київського митрополита, дбаючи як правонаступник великих київських князів про заміщення митрополичої кафедри, князь Данило обирає свого печатника Кирила – ігумена чи архимандрита – за кандидата на митрополита Київського і всієї Русі. Коли князь 1246 р. заладнав свої стосунки з ханом, він висилає Кирила на висвячення до Константинопольського Патріярха, який після завоювання Царгорода хрестоносцями 1204 р. до 1264 р. перебував у Нікеї. Там уперше Патріярх висвятив на митрополита українця. Але саме галичанин Кирило, ставши митрополитом (1248-1281) започаткував практику фатального виїзду київських митрополитів на Північ, у Володимир-Суздальську землю.

Коли київський митрополит Максим 1299 р. фактично переніс кафедру з Києва до Володимира, галицько-волинські князі починають клопотатися про збереження незалежної від Володимир-Суздальських князів митрополичої кафедри в Україні. У 1303 р. за часів князя Юрія I Львовича († 1308) імператор Андронік ІІ Палеолог та патріярх Афанасій встановлюють окрему від Київської (з фактичним центром у Володимирі Суздальськім) Галицьку митрополію. Митрополії визначено 81-ше місце в диптиху Константинопольського Патріярхату, на десять місць нижче за київську. Галицька кафедра характеризується як «давнє єпископство митрополії Великої Русі». Малою Руссю тут називається тільки територія Галицько-Волинської держави, Великою Руссю – інші частини Київської митрополії.

Першим галицьким митрополитом став Нифонт († 1305). Невідомо, чи був він греком, чи русином. До складу Галицької митрополії увійшли Галицька, Перемиська, Володимирська, Холмська, Луцька, Туровська єпархії.

Після смерті митрополита Нифонта князь Юрій І Львович посилає до Константинополя ігумена Ратненського монастиря біля Львова свт. Петра. Але тим часом помер київський митрополит Максим. Після тривалих обговорень ратненський ігумен Петро був призначений на київську митрополію (1308-1326). Він виїхав на північ і став ревним помічником московського князя Івана Даниловича Калити у боротьбі з Тверрю за управління великим князівством. Митрополит Петро переніс кафедру з Володимира до Москви, чим вельми сприяв піднесенню Москви. Успенський собор у Кремлі став кафедральним. У ньому Петро був похований 1326 р. Невдовзі він був канонізований.

Тож після короткого періоду існування Галицької митрополії (1303-1305) вона фактично була скасована, а шість західноукраїнських єпархій повернулися в безпосереднє підпорядкування київського митрополита.

Галицько-волинські князі відновили клопотання перед Патріярхом про окремого митрополита. Князь Юрій ІІ Болеслав (1325-1340) визнав за галицьким єпископом Гавриїлом статус митрополита. Але канонічна юрисдикція над єпархіями Галицької митрополії продовжувала визнаватися за митрополитом Київським Феогностом, який візитував Волинь 1329-1331 рр. і навіть здійснював там наречення єпископів.

В актах Константинопольської патріярхії згадується 1331 р. «наречений митрополит Галицький Феодор». Очевидно, йдеться про галицького єпископа Феодора, висвяченого митрополитом Феогностом 1328 р. Цей архиєрей бував у Константинополі й клопотався про відновлення митрополичого статусу його міста, аж доки в період міжцарства (1341-1347) за патріярха Іоана XIV Калекаса (1334-1347) галицьку митрополію не було визнано в старих межах.

Під тиском Великого князівства Московського патріярший собор Константинопольської Церкви 1347 р. ухвалив скасувати рішення про окремого галицького митрополита й приєднати до Київської митрополії митрополію «Малої Русі». Новий патріярх Ісидор Вухіра (1347-1350) в серпні 1347 р. видав відповідну грамоту про приєднання колишньої Галицької митрополії до Київської. Він посилався на невдовоління вірних на Русі поділом старої митрополії та проханням про відновлення єдності Київської митрополії, яке надійшло від московського великого князя Симеона Гордого та безіменних “інших князів”. Тодішній київський митрополит Феогност зумів переконати волинського князя Любарта Ґедиміновича (1340-1377) в доцільності цього акту. Доля митрополита Федора і його ставлення до скасування митрополії невідомі.

Король Казимир Великий, толерантно ставлячись до віри православних українців, послав 1370 р. до Константинополя єпископа Антонія для поставлення на Галицького митрополита. В супровідній грамоті до патріярха король пише, що Галицька митрополія вже існувала раніше й повинна існувати. Коли ж служне бажання православних не буде виконане, то Казимир буде змушений переводити православних на латинську віру:

“Від віків Галич звісний був усім краям яко митрополія, митрополичий стіл з віку віків. Першим митрополитом за благословенням вашим був Нифонт, другим митрополитом Петро, третім митрополитом Гавриїл, четвертим митрополитом Феодор; усі вони були на галицькім столі. Князі руські були наші свояки, але ці руські князі погинули, і земля стала порожньою, і потім здобув Руську землю я, король Ляхії Казимир. І тепер, святий отче Патріярх Вселенського Собору, просимо від тебе архиєреєм собі, котрого ми з ласки Божої та й вашого благословення, з нашими князями й боярами собі вибрали, чоловіка гідного, доброго, чистого життям і смиренного серцем – святішого єпископа Антонія, за благословенням вашим. Ради Бога, та й нас, та й святих церков нехай буде благословення ваше на сім чоловіку, аби не порожнував престіл нашої митрополії: поставте Антонія митрополитом, аби не зник, не пропав закон Русинів. А як не буде ласки Божої й вашого благословення на цього чоловіка, то потім не жалуйте на нас: прийдеться хрестити Русинів на латинську віру, як не буде на Русі митрополита, бо земля не може бути без закону”[6].

Патріярший собор 1371 р. задовольнив це прохання й поставив Антонія митрополитом з юрисдикцією над Перемиською, Холмською, Турівською, Володимирською єпархіями. Оскільки ці єпархії не мали архиєреїв, Патріярх Філофей Коккінос (1354-1355, 1364-1376) доручав новому митрополитові разом із митрополитом Волощини рукоположити єпископів для цих кафедр. Митрополитові Київському свт. Олексієві Патріярх докоряв, що той так занедбав колишні свої західні єпархії. Це було також виправданням того, що єпархії виводилися з-під юрисдикції київського митрополита.

Після смерті митрополита Антонія (1389-1390 рр.) король Ягайло передав її управління луцькому єпископові Іоанові. Той поїхав для того, щоб одержати патріярше благословення на митрополичий престіл, до Константинополя. Але зустрінутий він був неприхильно й мусив тікати. Патріярх доручив литовському митрополитові Кипріянові провести суд над владикою Іоаном. Суду, однак, не відбулося, і, не маючи митрополичого сану, луцький єпископ аж до 1415 р. здійснював управління Галицькою митрополією. Хоча митрополит Кипріян зумів підпорядкувати своїй юрисдикції інших західноукраїнських владик. Відомо, що він 1405 р. висвячував у Луцьку єпископа Володимирського, при чому був присутній також єпископ Холмський.

Коли 1415 р. Григорій Цамблак був обраний на митрополичий престіл як єдиний глава Православної Церкви в межах Польсько-Литовської держави, окрема Галицька митрополія була фактично скасована. Принаймні в XVI ст. вона вже вважалася фактично об’єднаною з Київською митрополією. Київський митрополит іменувався також Галицьким. Коли 1539 р. Галицька єпархія була відновлена, зазначалося, що гідність галицького митрополита лишається закріпленою за митрополитом Київським і всієї Руси.

3. Захоплення Галичини поляками

Після смерті Данила його брат Василько Романович (1205-1270) очолив Галицько-Волинську державу. Він залишався жити у Володимирі, перетвореному таким чином на столицю замість Холма. Після Василька престіл успадкував його син Володимир (1270-1289), висококультурна й освічена людина. Володимир неохоче брав участь у війнах, будував нові міста, замки, церкви. Він був глибоко побожним християнином, сам переписував книги для церков, серед них «Кормчу книгу». Похвала Володимирові Васильковичу має запозичення зі «Слова про закон і благодать». Його літописець називає «книжником великим і філософом, якого не було перед ним у всій землі, і після нього не буде».

Троє Данилових синів, Лев, Шварн і Мстислав, залишилися в Галичині, поділеній між ними. Найталановитішим з них був Лев (1264-1301). До нього після смерті братів перейшли їхні уділи. Протягом 100 років після смерті Данила на Волині та Галичині не відбулося особливо помітних змін. Модель правління, що склалася за часів Данила та Василька, коли в Галичині діяв більш енерґійний князь, а його співправителем був більш пасивний князь Волині – до певної міри наслідувався їхніми синами, Левом Даниловичем та Володимиром Васильковичем (1270-1289). Честолюбний і невгамовний Лев був постійно втягнутий у політичні конфлікти. Коли в Угорщині помер останній із династії Арпадів, він захопив Закарпатську Русь, заклавши підвалини для майбутніх претензій України на західні схили Карпат. Активно діяв Лев у Польщі, що поринула в міжусобні війни; він навіть домагався польського трону в Кракові. Незважаючи на агресивну політику Лева, наприкінці XIII — на початку XIV ст. Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені.

Після смерті Лева (точна дата невідома) його владу успадкував Юрій I (1301-1308). Він уникав воєн, дбав про економічний добробут держави. Свою столицю Юрій переніс до Володимира. На печатці його іменується: «Rex Russiae, princeps Ladimeriae» (король Русі, князь Володимирії).

Коли Юрій I помер, на престіл зійшли його сини Андрій і Лев II (1308-1323). Невідомо, чи вони правили спільно, чи поділили між собою Галицько-Волинське князівство. Іменуються вони в грамотах «князями всієї Русі». Вони спиралися на союз із Тевтонським орденом, воювали з татарами, утримували владу над Закарпаттям. Куявський князь Владислав Локеток називає їх у листі до папи «останніми руськими князями-схизматиками, які були непереможним щитом проти жорстокого татарського народу».

Обставини смерті братів невідомі. Можливо, вони загинули в боротьбі з татарами. Дітей брати не мали, й династія Данила Галицького на них обірвалася.

Протягом 1324-1325 рр. силезькі князі Генрих Глоговський та його брат Ян чомусь іменували себе «князями Галичини та Лодомерії». Їхні титули визнавав папа.

У 1325 р. бояри обрали князем Болеслава – сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри князів Андрія і Лева II. Болеслав прийняв православ’я та ім’я Юрій. Юрій ІІ (1325-1340) зберігав союз з Тевтонським орденом, мав ворожі стосунки з Польщею, протеґував містам, сприяв німецькій колонізації. Він першим 1339 р. надав привілей на німецьке («маґдебурзьке») право Сяноку. Це давало низку реальних пільг: скажімо, громада міста на 15 років звільнялася від податків. Але водночас запровадження маґдебурзького права стало правною основою для зростання в містах чужоземної, головно німецької, спільноти. Бояри звинувачували Юрія ІІ в прагненні запровадити католицтво. Зрештою, 1340 р. Юрія II Болеслава отруїли й почалися погроми його прихильників та чужинців. Польський король Казимир Великий поквапився до Галичини, заявляючи про прагнення помститися за вбивство князя та масові погроми католиків. Він звільнив із Львівського замка західніх купців і вивіз коронаційні реґалії галицьких князів – корону, престол тощо.

Після отруєння Юрія II Болеслава бояри запросили на престіл сина литовського князя Любарта Ґедиміновича (1340-1377). Він прийняв православ’я з іменем Дмитро. Константинопольський імператор титулує його королем Володимирським. Але галицькі бояри не підтримали Дмитра-Любарта. Вони утворили внутрішнє самоуправління на чолі з «старостою і управителем Руської землі» Дмитром Детьком († 1349).

Після правління ранніх князів з династії Пястів (ХІ в.) Польща переживає двохсотлітній період роздробленості. На початку ХІ в. боротьбу за об’єднання країни почав князь Владислав Локеток (1296-1333). Він зайняв Сандомирську землю, оволодів Краковом, Помор’ям і Великою Польщею.

20 січня 1320 р. Локеток був проголошений королем. Церемонія коронації відбулася не в Ґнєзно, як це відбувалося доти, а в Кракові. Відтоді кафедрральний собор на Вавелі став місцем коронації польських монархів. Коронація Локетока відкрила новий період в історії Польщі і мала величезне значення для процесу об’єднання держави і зміцнення центральної влади.

Весь період правління Владислава Локетока характеризувався безустанною боротьбою за корону і кордони. Король зумів відстояти незалежність щойно об’єднаної, хоч і урізаної держави, незважаючи на серйозну небезпеку, що загрожувала з боку сусідів. Владислав Локеток вів активну внутрішню і зовнішню політику й у боротьбі з чехами і німецькою імперією спирався на допомогу угорців і Литви.

Спадкоємцем Владислава Локетока став його син Казимир, прозваний Великим (1333-1370). Завдяки дипломатичним зусиллям Казимира Великого чеський король Ян Люксембург відмовився від домагань на Польську корону. У 1343 р. Казимир уклав у Каліші мирний договір із хрестоносцями (війна з якими тривала з 1327 р.). Хрестоносці повернули Польщі Добжинську землю і Куявію, залишивши собі Ґданське Помор’я і Холмську землю. А польський король зберіг за собою титул владики і спадкоємця Помор’я, що згодом дозволило відновити боротьбу за повернення цієї землі. З 1355 р. Мазовія формально визнала васальну залежність від Польщі. Найважливішою культурною подією цієї епохи в Польщі стало заснування Краківської академії.

Внаслідок тривалої війни до 1366 р. Галичина, Холмська, Белзька, Володимирська землі й Поділля були приєднані до Польщі. Ще 1349 р. король Казимир Великий дістав у татар право на Галичину. Слідом за тим він зайняв Волинь і зробив Любарта Ґедиміровича своїм васалом. Було залишено назву «Королівства Русі», українську мову як державну. Але король протеґує полякам, угорцям, німцям, роздає їм землі, сприяє німецькій колонізації міст через надання їм Маґдебурзького права. Не переслідуючи православних, він підтримує католицькі монастирі. У 1350 р. було досягнуто домовленості з небожем Казимира, угорським королем Людовиком, про те, що після смерті Казимира Руське королівство й Польща переходять під його владу.

Таким чином, зі смертю Казимира 1370 р. Людовик дістав західноукраїнські землі й 1372 р. передав Галичину своєму намісникові, силезькому князеві Владиславу Опольському. Владислав Опольський (1372-1378) поводився як володар, титулував себе «Божою милістю пан і дідич Руської землі», мав велику печатку з гербом, карбував монету з галицьким гербом. Він, як і попередники, протеґував німецькій колонізації, підтримував римо-католицьку церкву. У 1378 р. Людовик усунув Владислава і призначив управителем свого урядовця. Остаточно закінчився період фіктивної державності Галичини.

4. Церква на Закарпатті

Руську колонізацію Закарпаття Михайло Грушевський датує VII-VIII ст. В IX ст. українські поселення за Карпатами перебували в політичній залежності від Великоморавської держави. Місіонерська діяльність свв. Кирилом і Мефодія та їхніх учнів, розпочата у Великій Моравії 863 р., могла безпосередньо зачіпати Закарпатську Русь. Саме тому 863 р. вважається початком навернення Закарпаття. Припускають також, що єпископська кафедра в історичному Закарпатті могла бути встановлена після смерті рівноап. Мефодія († 885) його учнями.

У Х ст. землі за Карпатами стають залежними від держави Володимира Великого. Розширення контактів із Києвом могло виявлятися і в перенесенні кирило-мефодіївського церковного досвіду, у залученні закарпатського духовенства до місіонерської праці Київської митрополії.

Мадяри проходять через Карпати 896 р. й оселяються в Паннонії, на давніх слов’янських землях, де було поширене християнство візантійського обряду з церковнослов’янською літургійною мовою та церковними книгами, перекладеними свв. Кирилом і Мефодієм. Існують гіпотези про те, що серед мадяр спершу поширюється християнство візантійського обряду. Вже пізніше, 974 р., князь Ґейза прийняв християнство латинського обряду від німецьких місіонерів. Загальне навернення мадярів сталося за св. Стефана (997-1038 рр.), сина князя Ґейзи, коронованого 1001 р. посланцем папи римського.

У 1031 р. зустрічається перше свідчення встановлення мадярської влади над Закарпаттям. Німецький літописець, пишучи про смерть сина короля Стефана Генриха, називає його «князем руським». В др. пол. XII ст. у німецькому джерелі знаходиться згадка про «руську марку» (Marchia Ruthenorum) Угорщини, де перебував тоді угорський король.

Розвивається мадярська і німецька колонізація. З’являються католицькі монастирі в Серенчі й Лелесі, громада цістерціян у Бардієві, громади лицарів Гробу Господнього в Габолтові (пер. пол. XIII ст.), німецьких лицарів у південнім Марамороші (поч. XIII ст.).

Мадярський король Андрій I († 1061) одружився з донькою київського князя Ярослава Мудрого Анастасією. З Києва прийшло тоді чимало українців, а між ними ченці-місіонери, котрі оселилися на Чернечій горі в Мукачеві. Звідси беруть початок Свято-Миколаївський монастир у Мукачеві та Мукачівська єпархія. Перше документальне свідчення про Мукачівського єпископа припадає на 1491 р., коли мадярський король Владислав II наказав українським парафіям, які перебувають під юрисдикцією Свято-Миколаївського храму на Чернечій горі, визнати за єпископа Іоана.

У др.пол. XIV ст. зростає роль Свято-Михайлівського монастиря коло Грушева. Там утворився релігійно-культурний центр Мараморощини. У 1391 р. Патріяршою грамотою Грушівський монастир дістає право ставропігії, а ігумен Пахомій став екзархом довколишніх парафій. Невдовзі він поширює владу екзарха на цілий Мараморош. На початку XVI ст. Грушівський екзархат було скасовано, а в 1556 р. монастир утратив ставропігію. Все Закарпаття включно з Мараморошем було об’єднано під юрисдикцією мукачівського владики.

5. Церква на Буковині

Знайомство з християнством слов’янських племен уличів і тіверців, які жили по річках Південному Бугу, Дністру, Дунаю припадає на ранні часи, ще до Володимира Великого. Пізніше Буковина підлягає Галицькому князівству. Буковинські церкви входили до юрисдикції галицького єпископа (митрополита).

Сусідні румунські землі знаходилися під владою болгар. У ІХ ст., як і болгари, румуни приймають хрещення. Вони входять до юрисдикції Охридської митрополії. У ХIV ст. проголошується незалежність від Болгарії спочатку західного румунського князівства Волощини, а потім східного румунського князівства Молдови (1360) зі столицею в Сучаві. Галичина тоді підпорядковується полякам, а Буковина переходить під владу Молдови.

Щоб здобути незалежність від Болгарського патріярха, румуни звертаються до Царгорода. Засновуються румунські єпархії в юрисдикції Царгородського патріярха: угро-волоська митрополія (1359) та митрополія Західної Волощини з кафедрою в Северині (1370). Юрисдикція була нестійкою: часами румунські єпархії переходили знов під владу Охридської архиєпископії або Галицької митрополії.

Митрополія Молдови вперше згадується 1386 р., але утвердження її самоврядування давалося нелегко. Лише 1401 р. митрополит Молдови Йосиф, родич господаря Молдови, кафедра якого знаходилася в тогочасній столиці князівства Сучаві, був визнаний Вселенською Патріярхією. До митрополії ввійшли єпархії в Романі й Радівцях. Буковинські землі були включені і безпосередньо до митрополичої округи в Сучаві, і до єпархії Радівців. Сам митрополит Йосиф прийняв свячення в Галичі.

Митрополитами були переважно румуни. Серед них – дядько митрополита Петра Могили Юрій. Згдомо сучавські митрополити немало допомагали українській Церкві. У 1607 р. сучавський митрополит Анастасій висвятив на львівського єпископа Єремію Тиссаровського.

У 1630 р. кафедра митрополита Молдови була перенесена до міста Яси, нової столиці Молдови.

На Буковині поширюється шанування вмч. Іоана Сучавського, мощі котрого були перенесені до першої митрополичої столиці Молдови. Вмч. Іоан Новий Сучавський – перший святий, прославлений Помісною Церквою Молдови, і його шанування набуло в румунських князівствах виразного реґіонального забарвлення. Він народився в місті Трапезунд на південному березі Чорного моря. Грек за походженням, Іоан загинув як мученик 1330 р. в м. Білгород (пізніше Акерман, тепер Білгород-Дністровський), поблизу князівства Молдова. Коли майбутній київський митрополит Григорій Цамблак був священиком у Великому князівстві Молдова (1401-1406), 1402 р. відбулося перенесення мощів вмч. Іоана Нового з Білгорода до столиці Молдови Сучави. З цієї народи було написано службу й житіє.

Іоан - багатий купець з Трапезунту (сучасного Трабзону), колись багатого грецького порту на південно-східному березі Чорного моря. Бл. 1330 р. Іоан плив італійським (швидше за все ґенуезьким) кораблем. Під час подорожі він увійшов у суперечку з капітаном чи власником судна, очевидно, римо-католиком. Коли корабель пристав до берега Білгороду – татарського порту на правому березі затоки в гирлі Дністра – капітан, аби помститися опонентові, повідомив правителеві міста, нібито Іоан хоче зректися Христа й прилучитися до шанувальників бога-сонця, до котрих належав правитель.

Однак Іоан відмовився зректися православної віри й витримав за це жорстокі тортури. Його били, прив’язали до кінського хвоста й тягали по місту, над ним знущалися юдеї. Один юдей врешті решт відрубав йому голову. Тіло мученика сяяло неземним світлом, над ним з’являлися ангельські постаті. Коли юдей хотів був вистрелити з луку в тіло, йому руки приросли до тіла й стріли.

З дозволу правителя християни поховали Іоана. Італійський капітан хотів викрасти тіло, але Іоан явився місцевому священикові й попередив про це. Тіло було поховане в церкві й понад 70 років виявляло свою присутність чудами. Пам’ять святого Православна Церква вшановує 2 червня.

6. Католицизм на західноукраїнських землях

За літописними оповіданнями, 1205 р. папа Інокентій III прислав своє посольство до князя Романа Мстиславича. Посли намовляли князя перейти на латинський обряд і перевести народ у католицьку віру, обіцяючи, що папа за допомогою меча святого Петра зробить його багатим, славним та шанованим і вінчає його «королем Руським». Князь, витягаючи власний меч, відповів: «Чи меч Петрів у папи такий самий, як цей? Коли він має такий самий, то може роздавати міста. А коли я цей маю при боці, не хочу ніякого іншого, і не треба мені ніякого королівства. Батьки й діди мої здобували собі землі й городи мечем, – здобуду і я. Як був князем, так і буду, а ламати свою віру задля королівської корони не стану».

Коли 1233 р. князь Володимир Рюрикович вигнав домініканців з Києва, вони перенеслися до Галича. Існує переказ, що Яцко Одровонж, настоятель монастиря, виніс з Києва стутую Пресвятої Діви, яка потім зберігалася в Галичі та Львові, в домініканському костелі.

У 1245 р. посол папи Інокентія IV Джованні Карпіні де Плано вирушає в посольство до Золотої Орди. Він зустрів у князя Кондара Мазовецького в Ленчиці володимирського князя Василька, а потім гостював у нього в Володимирі. Там посол намовляв Василька та єпископів до унії з Римом. Василько і єпископи радили відкласти розмову до повернення Данила з орди.

Збереглося листування Данила й папи. В ньому князь титулується «rex», король, як і його брат Василько, а їхня держава з 1246 р. – королівством. В листі до маґістра Тевтонського ордену папа згадує, що вислав листи до «Данила, достойного короля Русі, та до шляхетного мужа Олександра, князя Суздальського». У 1247 р. папа називає Василька «світлим королем Володимира», таким чином ставлячи його, удільного князя, вище за великого князя Суздальського та Володимирського Олександра Невського – просто собі “шляхетного мужа”.

Визнанням галицького князя правним спадкоємцем володарів Києва, котрі й давніше титулувалися королями в документах римського престолу, пояснюється надіслання папою Інокентієм IV Данилові королівської корони. Корону вручив леґат Опіціо в містечку Дорогочин 1253 р. під час походу князя Данила на ятвягів.

Болеслав Тройденович (1324-1340), хрещений у латинському обряді, прийняв православ’я та ім’я Юрій, щоб стати великим князем Галицьким. Папа Іоан XII поставився до цього з розумінням і писав 1327 р. до Юрія II: «Невимовна радість наповнює моє серце при звістці, як твій дух, просвітлений Святим Духом, веде тебе до того, щоб з’єднати твій народ з церквою Святого Духа». Підозрювали, що князь потаємно веде народ до підкорення Римові. Явним було сприяння католицьким священикам і монахам. Це спонукало вбивство князя 1340 р.

Король Казимир Великий, зайнявши Галичину, обіцяв зберегти свободу віровизнання. Хоча папа Бенедикт XII у листі до краківського єпископа з 29 червня 1341 р. написав, щоб єпископ звільнив короля від даної православним клятви, король зберігав до православних толерантне ставлення. Саме Казимир Великий звернувся до папи з пропозицією відкрити в Галичі католицьку митрополію (архиєпархію) з сімома підпорядкованими їй єпископськими кафедрами. Буллою від 14 березня 1351 р. папа Климент VI заснував католицькі кафедри в Перемишлі, Галичі, Холмі, Володимирі. Спочатку через брак католиків кафедри були номінальними, а їхні титулярні єпископи служили як єпископи-помічники в західноєвропейських країнах.

Погіршилося становище православних за короля Людовика Угорського (1370-1382). Його намісник Владислав Опольський (1372-1378) дістав папську буллу на фактичне заснування католицьких єпископств у Галичі, Перемишлі, Володимирі, Холмі. Галич визнано архиєпископством, для кафедрального собору відібрано православну соборну церкву, латинському архиєпископові передано маєтки й села, що належали православній кафедрі. Перемишль, Холм і Володимир визнавалися вікаріятами при Галицькій архиєпископії. В Перемишлі тоді було знесено православний собор для будівництва латинської кафедри. До чину домініканців, здавна представлених в Україні, додалися монахи-франціскани. Вони мали свій вікаріят, до якого входили монастирі Львова, Городка, Галича, Коломиї.

 



[1] Літопис Руський. – С.368.

[2] Там само. – С.405.

[3] Там само. – С.425.

[4] Літопис Руський. – С.400.

[5] Рожко Володимир. Чудотворні ікони Волині і Полісся. – Луцьк, 2002. – С.139.

[6] Цит. За кн.: Грушевський Михайло. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К.: Наук. думка, 1994. – Т.5. – С.391-392.

Comments