08. Православна Церква у Великому князівстві Литовському

1. Литовська митрополія

В середині ХІІІ ст. литовські племена, що жили над Неманом, Західною Двіною й Балтійським морем, об’єднуються і починають поширювати свою територію на південь. При цьому литовці, що не мали власної писемності й зберігали поганські вірування, опиняються під потужним впливом православної цивілізації українців і білорусів.

Князь Мендовг об’єднав більшість литовських земель і був 1248 р. проголошений великим князем. Він разом із родиною 1251 р. прийняв хрещення, а 1253 р. був коронований папським леґатом на короля Литви. У цей час (1250-1254) він провадив війну з князем Данилом Галицьким за полоцьке князівство, але зрештою замирився. У 1263 р. він став жертвою змови й до влади прийшла поганська династія Ґедиміновичів.

Основоположником литовської династії великих князів був Ґедимін (1316-1341), за якого вплив Литви поширився на Київ. Ґедимін вважав себе за спадкоємця руських князів і прибрав титул “короля Литовського та Руського”. Він заснував нову столицю – Вільно над р. Вілією. Крім поганських божниць тут зводяться православний та католицький храми. Можливо, ще Ґедимін дбав про заснування в Новогрудку окремої Литовської митрополії, незалежної від київського митрополита, що перебував у Москві. Литовський митрополит Феофіл 1329 р. брав участь у Патріяршому соборі в Царгороді.

Син Ґедиміна Ольгерд (вел. кн. 1341-1377 рр.) поширив територію князівства далеко на схід, зайнявши Смоленщину та Брянщину, а також об’єднав під своєю владою Київщину, Поділля, Чернігівщину й Сіверщину. Він розбив 1363 р. татарське військо над р. Сині Води й примусив його відступити. Ольгерда називали в Царгороді «великим королем вогнепоклонників», бо він лишався поганином. Але православ’я поширилося серед литовців і навіть у княжій родині.

Брат Ольгерда Любарт приймає православне хрещення з іменем Дмитро. Після смерті Юрія ІІ Болеслава волинські бояри 1340 р. обрали Любарта на князя Волині й Галичини (1340-1386). Тим часом Галичину, Холмщину й Західну Волинь завоював польський король Казимир. Любарт зберіг Луцьку землю. Він спорудив мурований замок у Луцьку, будував храми. За його правління Волинь цілком зберігала український характер.

У 1352 р. тирновський патріярх Феодосій ІІ поставив для Києва митрополита Феодорита, мотивуючи це переходом митрополита Феогноста до Москви. Але Константинополь домігся скасування такого рішення через неканонічність втручання Болгарської церкви до внутрішніх справ чужої юрисдикції.

Князь Ольгерд клопотався про поставлення свого родича ченця Романа на митрополита Київського. Але в Царгороді згодилися лише на поставлення його митрополитом Литви й Волині 1354 р., а Київським митрополитом з другою кафедрою в Москві призначили 1353 р. володимирського єпископа Олексія. Митрополит Роман (1354-1361) боровся за поширення свого впливу на всю територію України, Білорусії та Литви. Він мав кафедру в Новогрудку, але згодом оселився в Києві. Підлягали митрополитові Романові Полоцька й Туровська єпархії, а згодом і митрополія “Малої Росії”, тобто Галичини. Після смерті Романа його митрополія перейшла під владу митрополита Олексія.

На той час митрополит Олексій активно підтримував процес консолідації російських земель довкола Москви, а за союз з Литвою відлучив від Церкви князів Тверського й Смоленського. Литовський князь знов звернувся до Константинополя, погрожуючи переходом України й Білорусії на католицизм, якщо для них не буде висвячено окремого митрополита. Вселенський Патріярх 2 грудня 1375 р. висвятив болгарського ієромонаха Кипріяна на кафедру Київського митрополита.

Митрополит Кипріян (1375-1406) походив з Болгарії. Він прибув до Великого князівства Литовського 1373 р. як представник Константинопольського Патріярха. Деякий час Кипріян жив в Україні. Литовський князь Ольгерд висунув його кандидатом на київського митрополита. Патріярх прийняв цю пропозицію і призначив його на литовську кафедру.

Кипріян був високоосвіченою людиною. Він залишив кілька послань, а також переписаних власною рукою книг. Митрополит перекладав церковнослов’янською мовою твори Отців Церкви, виправив переклад Псалтиря, дбав про унормування перекладів богослужбових книг.

Митрополит Кипріян запровадив в Україні літургійну реформу патріярха Філофея, внаслідок чого в Україні з’явився переклад константинопольської редакції Єрусалимського уставу й відповідний комплекс богослужбових книг[1]. Нова редакція тексту Святої Літургії з’явилася в Греції в др. пол. ХІІІ ст. Патріярх Філофей у др. пол. XIV ст. прийняв цю редакцію в тому вигляді, як її вживали на Афоні, узгодив зі звичаями Константинопольської патріяршої церкви й запровадив відповідний служебник до вжитку. Переклавши служебник патріярха Філофея церковнослов’янською мовою, митрополит Кипріян не заборонив і попередніх церковних книг. Тому протягом тривалого часу співіснували дві відмінні редакції літургії.

Свт. Кипріян був канонізований. Його пам’ять вшановується 16 вересня.

Юрисдикція митрополита Кипріяна поширювалася на територію Великого князівства Литовського, після смерті ж митрополита Олексія 1378 р. – і на Московську державу та всю Росію. Щоправда, перша поява митрополита Кипріяна в Москві була невдалою: московський великий князь мав свого кандидата на зміну свт. Олексієві – свого духівника Михаїла Митяя. Тому митрополита Кипріяна росіяни заарештували, протримали в ув’язненні, а потім вигнали геть. Однак дорогою до Константинополя російський кандидат у митрополити раптово помер. І висвячено на митрополита Київського і Великої Русі було 1380 р. архимандрита Пимена, що їхав у супроводі кандидата. Його несподівану появу в Москві зустріли неоднозначно, а патріярший собор засудив Пимена й визнав Кипріяна єдиним митрополитом Русі. І вже 1389 р. митрополит Кипріян поєднав під своєю владою всю територію історичної Київської митрополії. Російська частина Київської митрополії прийняла Кипріяна 1389 р. за свого митрополита. Але водночас митрополит Кипріян опинився під впливом великого князя Московського.

Тим часом 14 серпня 1385 р. в Кревському замку в Білорусії[2] була укладена Кревська унія. Польське королівство й Велике князівство Литовське об’єдналися в спільну державу через шлюб великого князя Ягайла з польською королевою Ядвигою. Ягайло прийняв католицизм, був коронований на короля об’єднаної держави й зобов’язався поширювати в ній католицьку віру. Управління Великим князівством Литовським лишається до його смерті за родичем Ягайла Вітовтом, людиною досить індиферентною релігійно.

Сам Вітовт спершу був православним, 1386 р. перейшов на католицтво, потім повернувся до православ’я, а помер католиком. Він відмовляється насаджувати католицизм, але прагне політично унезалежнити Київську митрополію від впливу Московського князівства, з яким доходить до війни.

Після смерті Кипріяна 1406 р. князь Вітовт посилає до Константинополя полоцького єпископа Фотія, грека, для поставлення в митрополити. Він, однак, поставляється 1407 р. на кафедру митрополита Київського і всієї Русі з поширенням юрисдикції на Москву. Вітовт прийняв митрополита Фотія лише за умови, що він житиме в Києві та дбатиме про Православну Церкву в Литві. Але Фотій не додержав свого слова й пробув у Литві не більше місяця, потім же переселився до Москви.

Тоді Вітовт 1414 р. посилає до Царгорода посольство з проханням поставити на Київську митрополію вченого ієромонаха Григорія Цамблака, болгарина, племінника митрополита Кипріяна. Під впливом Москви Патріярх не тільки не виконав прохання князя, але й проголосив, що позбавляє ієромонаха Григорія священичого сану, й анафемував Григорія. Тоді князь Вітовт скликав 1415 р. в Новогрудку Помісний собор українсько-білоруської Церкви, де зібралися єпископи полоцький, смоленський, чернігівський, луцький, володимир-волинський, турівський, перемиський та холмський, православні князі й бояри. Собор 1415 р. посилаючись на прецедент з обранням митрополита Климента Смолятича 1147 р., обирає на митрополичий престіл Григорія Цамблака (1415-1419/1420).

Митрополит Григорій Цамблак - небіж митрополита Кипріяна (батько Григорія Цамблака був братом митрополита). Він народився 1364 р. на Балканах, де став свідком завоювання південнослов’янських земель турками-османами. Коли Григорій мав 25 років, 1389 р. Сербія програла туркам вирішальну битву на Косовому полі. Більша частина Сербії була захоплена турками. Лише невелика частина Північної Сербії (Подунав’я) ще до 1459 р. існувала на засадах васального князівства.

Григорій перебував у Болгарії, котра ще 1185-1186 рр. відновила свою незалежність від Константинополя. Церква Другого Болгарського царства мала за свій центр Тирново, де перебували патріярхи. З 1375 р. патріярхом був свт. Євфимій Тирновський. Він багато працював над виправленням церковних книг, згуртував довкола себе цілу школу письменників і сам написав кілька творів – житія болгарських святих, похвальні слова, послання. Григорій згадує, як він був свідком зустрічі свт. Євфимія та митрополита Кипріяна.

У 1393 р. точилася війна болгар з турками. Свт. Євфимій під час перебування царя на війні очолив болгарську державу. Він сміливо вирушив у турецький табір, щоб просити про милосердя для болгарського народу. Султан був захоплений його мужністю й відпустив Патріярха з миром. Але після взяття Тирнова турки засудили Євфимія до смерті, заміненої на довічне заслання у Фракії. Болгарська Церква вшановує пам’ять свт. Євфимія 20 січня.

Григорій Цамблак пережив потужний вплив особи свт. Євфимія. З Болгарії юнак вирушає на Афон, а потім до Константинополя. У 1401 р. константинопольський патріярх посилає Григорія у посольство до молдавського господаря Олександра Доброго. Метою посольства було залагодження конфлікту, що виник у зв’язку зі спробою унезалежнення Церкви Молдови від Константинополя й найменування молдавського єпископа Йосифа митрополитом Сучавським.

Григорій, напевне, подорожував морем і прибув до порту Білгород (Акерман) – одного з трьох головних портів, до якого вів з центральної Європи та Львова торговельний шлях – «Молдавська дорога». Очевидно, тоді він зустрівся з культом грецького купця Іоана, мощі котрого перебували в Білгороді. Звідти суходолом він потрапив до Сучави. Направлений захищати повноваження Царгорода, Григорій стає на бік молдавської церкви, котра прагне більшої незалежності, й на кілька років лишається проповідником кафедрального собору в Сучаві.

Молдова стала незалежним князівством незадовго до прибуття туди Григорія, 1359 р. Раніше вона перебувала в складі Великого князівства Київського, потім – Галицько-Волинського князівства. Тоді-то було прийнято церковнослов’янську мову як мову Церкви і книжності. А потім Молдову захопили татари, з-під влади яких країну визволив король Людовик Угорський, перетворивши її на своє намісництво.

З 1400 р. починається тридцятирічне перебування на молдавському троні господаря Олександра Доброго. А 1402 р. господар Молдови разом з архиєпископом Йосифом наказав перенести з Білгороду до Сучави мощі вмч. Іоана Нового й проголосив його покровителем Молдови.

У 1406 р. Григорій вирушив до Москви, щоб зустрітися з дядьком Кипріяном. Але над Неманом від дістав звістку про смерть митрополита. Тоді Григорій повертається на Балкани і їде до Сербії, до Дечанського монастиря, де два роки служить ігуменом. Там він створює житіє небесного покровителя монастиря св. Стефана Уроша ІІІ Дечанського та виголошує йому похвальну проповідь.

У 1409 р. Григорій Цамблак перебуває в Києві, де він виголосив проповідь на прославу свт. Кипріяна. На терені Великого князівства Литовського він провадить інтенсивну церковно-організаційну та літературну діяльність. Зрештою з волі великого князя Вітовта 1415 р. Григорій Цамблак обирається київським митрополитом. У той час київський митрополит Фотій перебував у Москві. Після спалення Києва ханом Едигеєм, Григорій Цамблак 1416 або 1418 р. переніс митрополичу резиденцію до Вільна.

Митрополит Григорій Цамблак приїздив на Констанцький собор Західної Церкви 1418 р. У перебільшеному описі Ульріха фон Ріхенталя йдеться про 300 чоловік почту митрополита, серед яких були єпископи й представники Молдови, Волощини, Орди, Новгороду й багатьох руських міст. Незабаром відбулося урочисте привітання Григорія собором. З цієї нагоди митрополит виголосив там промову, точніше, було прочитано її латинський переклад. Збереглися і латинський переклад, і церковнослов’янський ориґінал. За кілька днів митрополит був прийнятий на урочистій аудієнції папою Мартином V. Вітаючи папу, Григорій Цамблак звернув увагу на шкоду, що її завдає поділ Церков, і закликав дбати про єднання канонічним шляхом, через рішення соборів. Перед загрозою турецької експансії питання про стосунки Церков Заходу й Сходу поставало по-новому. І в Констанці 1418 р. митрополит Григорій Цамблак закликає до чесної дискусії, до відновлення єдности, стверджує ідею мирного діялогу Церков.

Після повернення Григорія Цамблака до Кракова його сліди зникають. Припускають, що митрополит помер у Києві взимку 1419-1420 рр. Можливо, що він помер від епідемії.

Богословська спадщина митрополита Григорія належить до найбагатших в українській християнській культурі пізнього Середньовіччя. Григорію Цамблаку приписуються сповідання віри при посвяченні в митрополити, дві промови на соборі в Констанці, похвали свт. Кипріянові, свт. Євфимієві Тирновському, вмч. Димитрію, вмч. Георгію, пророкові Іллі, проповіді на Вхід Господній до Єрусалиму й Усікновення глави Іоана Хрестителя, «Бесіда про милостиню та жебраків», «Бесіда про піст і сльози». Провідним у ниє є мотив мучеництва за віру. З недавніх історичних постатей привертає його увагу свт. Євфимій Тирновський. Найвідоміший твір Григорія Цамблака «Слово похвальне на честь св. Євфимія».

Перебуваючи в Києві 1409 р., Григорій Цамблак виголошує там «Слово надгробне митрополитові Кипріяну». Воно звернене до слухачів, які добре знали спочилого. Вихваляючи здобутки спочилого, Григорій прославляє його як визначного церковного діяча сучасності. Цикл мінейних і тріодних проповідей Григорія відзначається небувалою в Русі повнотою, охоплюючи всі значні свята року. Він не мав аналогів у попередніх слов’янських літературах.

Митрополит Григорій Цамблак написав житія вмч. Іоана Нового Сучавського та Страждання св. мч. Іоана Нового. («Афлісіс сиріч страданіє святаго мученика Іоана Нового»). «Страждання св. мч. Іоана Нового» було вперше перекладене румунською мовою митрополитом Варлаамом у XVII ст. У тому ж столітті перекладене грецькою мовою патріярхом Никифором, критським священиком Мелетієм Сирігосом (1585-1663).

Григорій Цамблак написав також «Житіє св. Стефана Дечанського», де оповідалося про подвиги Стефана Уроша ІІІ Дечанського, котрий був сербським королем протягом 1321-1331рр. Житія написані в стилі «плетення словес» (орнаментальному) й свідчать про загальний культурний підйом країн Південно-Східної Європи перед турецьким загарбанням.

Було упорядковано також службу вмч. Іоанові Сучавському (1402), що складається з малої вечірні, великої вечірні, утрені, службу св. Стефанові Дечанському (1405). Митрополитові Григорію належить «Стих на цілування» – стихира до свята Успення Пресвятої Богородиці.

Григорій Цамблак плекав шанування в Україні популярної на Балканах св. Параскеви П’ятниці. Він написав дві служби святій. Можливо, ним написана також служба свт. Кипріяну.

Григорій Цамблак поширював в Україні богослужбові книги в тирновській редакції, «болгарський церковний спів». Тим самим він став одним із чільних діячів т.зв. «другого південнослов’янського впливу» на українську культуру, що приходить разом із масовим переселенням вихідців з Сербії, Болгарії, Македонії в Україну після захоплення Балкан турками.

У червні 1420 р. князь Вітовт досяг компромісу з митрополитом Фотієм (1407-1431). Православні єпархії на території Великого князівства Литовського були змушені визнати над собою омофор Фотія як єдиного митрополита Київського. Фактично головним кафедральним містом митрополита Київського і всієї Русі Фотія лишалася Москва, котра на той час остаточно перетворилася на російську столицю. Українські землі митрополит Фотій лише відвідував з архипастирськими візитаціями.

Після смерті митрополита Фотія великий князь Свидригайло направив до Константинополя для рукоположення на митрополита єпископа Герасима (1431-1435). Новий митрополит дістав титул Київського і всієї Русі, але до Москви не поїхав через чвари за великокняжий престіл, що точилися в Росії. Але й у Литві владика Герасим став жертвою подібних чвар: Свидригайло запідозрив його в підтримці свого конкурента Сигизмунда Кейстутовича і наказав спалити. У цей час московський великий князь Василій ІІ нарік митрополитом єпископа Рязанського Йону. Йона прибув до Константинополя 1435 р., але в цей час уже було визначено на київський престол грека Ісидора (1436-1441).

Фатальною рисою церковного життя у Великому князівстві Литовському стало т.зв. «право патронату», тобто надання церков і монастирів у користування духовним особам королем, магнатами й шляхтичами, що зберігали за собою право власності на їхнє майно та землі. Церковне життя опинялося в принизливій залежності від волі патрона, його конфесійних симпатій і антипатій.

Визнання права фундаторів церков і монастирів (“ктиторів”) на участь у їхньому дальшому розвиткові було відоме вже у Візантії. Але у Великому князівстві Литовському воно обернулося на безпосереднє втручання короля, князя або шляхтичів у призначення єпископів, ігуменів монастирів та настоятелів церков, а також використання ними прибутків з церковних маєтностей на свою потребу. Єпископські кафедри та управління монастирями й церквами на королівських землях надавалися безпосередньо королем або – в менш важливих випадках – його старостами чи намісниками. Шляхтичі претендували на управління монастирями й церквами на їхніх землях, а міська громада – в межах міст, що керувалися Маґдебурзьким правом. При наданні земель у власність або в оренду серед інших прибуткових статей називаються зазвичай розташовані на цих землях церкви з їхніми маєтностями. Патронат над церквами розглядався як джерело прибутків, рівноцінне використанню лісів або рибних угідь.

Відомі випадки, коли один із князів Санґушків поміняв родовий Мелецький монастир на село Мостища, а князь Андрій Санґушко 1510 р. опротестував призначення великим князем ігумена в монастир, переданий йому разом із Володимирським староством у заставу. За патронат над багатим Унівським монастирем у 1440-их рр. судилися князь Михайло Гольшанський і Сенько Лопатич. Королева Бона, управляючи Пінським староством, присвоїла собі патронат над Турово-Пінською єпархією й надавала управління нею просто від себе.

Матеріяльна користь від уживання церковних маєтків була безперечною, хоча формально патронат розглядався як обов’язок догляду над цими маєтками й допомоги в утриманні церковних споруд та клиру. Під час вакантності посад єпископа або настоятеля патрон перебирав церковні маєтки у безпосереднє управління, доки не призначався наступник. Цей період безконтрольного користування землями, майном і робочою силою давав особливі прибутки. Призначення нового владики або настоятеля часто здійснювалося за хабарі, надані патронові. Це відкривало шлях до вищих церковних посад випадковим особам. Часом траплялося, що призначений на посаду достойник ще не мав відповідного сану або й зовсім був світською людиною. Та вже від часу надання йому посади він користувався прибутками з неї, ще не маючи канонічного права виконувати обов’язки архиєрея чи ігумена.

2. Флорентійська унія

По смерті митрополита Фотія царгородський патріярх 1436 р. призначив на київську кафедру грека Ісидора, одного з найосвіченіших людей свого часу. Ісидор народився наприкінці XIV ст. і протягом 1403-1409 рр. навчався в Царгороді. Він прийняв чернечий постриг 1409 р., а з 1430 р. був архимандритом Свято-Дмитрівського монастиря в Константинополі. Він уславився як освічена людина, богослов і талановитий проповідник. Ще 1434 р. Ісидор бере участь у переговорах Східної та Західної Церков на Базельському соборі. Становище Візантійської імперії ставало загрозливим: майже всі її землі завоювали турки-османи, столиця була оточена й не могла розраховувати на самостійний захист. Греки шукали допомоги в християнської Європи, розраховуючи на новий хрестовий похід проти турків. Це зумовило їхню готовність до компромісу в богословських дискусіях.

У 1436 р. митрополит Ісидор прибув до своєї нової митрополії, відвідав Москву, але на доручення Вселенського Патріярхат він невдовзі виїхав до Феррари, де розпочався черговий собор Західної Церкви – Ферраро-Флорентійський собор (1437-1439). У зв’язку з епідемією чуми собор змушений був переміститися до Флоренції.

Центральне місце на соборі займала проблема відновлення єдності поміж Східною та Західною Церквами. Візантійська делеґація прибула до Феррари навесні 1438 р. До її складу входили імператор Іоан VIII і його брат Димитрій, константинопольський патріярх Йосиф II, 22 єпископи з почтом у 700 чоловік. Патріярхи Олександрії, Антіохії та Єрусалиму прислали своїх представників.

Дискусія про унію точилася довкола чотирьох основних тем:

1.        Додаток “і Сина” (“Filioque”) до восьмого члена Символа віри, що увійшов до богослужбового вжитку на Заході. В справі походження Святого Духа православна сторона дотримувалася погляду, що додаток “Filioque” став порушенням заборони Ефеського собору 431 р. вводити будь-які додатки до Символа віри. Зрештою делеґація Візантії згодилася з арґументами латинських богословів, нібито “Filioque” не суперечить догматичній науці Отців Церкви, але відмовилася вводити цей додаток до православного визнання віри.

2.        Матерія і форма таїнства Євхаристії. Йшлося про чин Божественної Літургії та про традицію відправлення таїнства Євхаристії на прісному хлібі (опрісноках) у Західній Церкві й квасному хлібі (просфорах) у Східній Церкві. Формули перевтілення Святих Дарів і епіклези не вдалося узгодити, але було визнано, що матерію Євхаристії можуть становити як квасний, так і прісний хліб.

3.        Чистилище. Щодо чистилища було прийнято компромісну формулу, за якою визнавалося, що душі померлих, обтяжених провинами, мусять бути піддані очищувальній карі, а живі можуть прийти їм на допомогу через Святу Літургію, молитву й добрі вчинки.

4.        Примат папи римського. Православна сторона обстоювала пентархію як основу церковного устрою, згоджуючись визнати першість за римським архиєреєм у тому обсязі, який належав його владі перед поділом 1054 р. Римський архиєрей мав бути першим серед глав стародавніх Церков, ідучи перед Константинопольським, Олександрійським, Антіохійським та Єрусалимським патріярхами. Після запеклих суперечок прийнято визначення: «Визнаємо, що папа є верховним архипастирем, намісником в уряді й заступником Христа, пастирем усіх християн і керівником Божих Церков».

6 липня 1439 р. учасники собору підписали акт унії, що починався словами «Радійте, небеса» («Laetentur coeli»). Його було зачитано в кафедральному соборі Флоренції. Папа Євген IV відправив Святу Літургію, архиєпископ Нікейський Віссаріон прочитав буллу по-грецькому, а кардинал Чезаріні – по латині. Папа найменував архиєпископа Віссаріона й митрополита київського Ісидора кардиналами.

Флорентійська унія не була прийнята більшістю греків. Відмовився підписати унію архиєпископ Ефеський Марко. Він став духовним провідником опозиції, за що був був ув’язнений на острові Лемнос (1440-1442). Але народ підтримував власне його ідеї, зберігаючи ненависть до західних християн ще з часу хрестових походів і Латинської імперії. Начальник візантійського флоту Лука Нотара заявив, що вважає за краще бачити в Константинополі турецьку чалму, аніж папську тіяру. Вселенські патріярхи по Йосифі II – Митрофан (1440-1443), Григорій Меліссен († 1451 р.) були вірними Флорентійській унії, але не зважувалися проголосити її ухвали в Константинополі. Не міг цього зробити й імператор Іоан VIII Палеолог. Лише 12 грудня 1452 р. за царювання Костянтина XI в соборі Святої Софії під впливом митрополита Ісидора унію з Римом було проголошено. Митрополит Ісидор відправив тоді Святу Літургію з поминанням папи Миколая V.

Однак головна політична мета Флорентійської унії не була досягнута. Спроба хрестового походу проти турків не вдалася. 10 листопада 1444 р. похід хрестоносців було розгромлено під Варною. Наступник Мурада II султан Магомед II (1451-1481) організує облогу Константинополя. Він зібрав військо у 200.000 чоловік, з них 15.000 яничарів. Було утворено перші в світі реґулярні артилерійські частини. Біля Боспору будувався сильний флот.

Сам же Константинополь боронило не більше 5.000 вояків. Лише Ґенуя прислала трохи моряків, решта країн Заходу лишилася глухою до благань імператора Константина XI про допомогу. Патріярша столиця Східної Церкви була взята турками 29 травня 1453 р.

Коли митрополит Ісидор у званні папського леґата та кардинала приїхав на Україну, він не зустрів тут ні палких прихильників, ні твердого опору. Дехто, як київський князь Олелько, поставився до Флорентійського собору позитивно. Український єпископат зайняв вичікувальну позицію, покладаючись на авторитет Царгородського патріярха. Православні й надалі уникали католицьких костелів, навіть коли митрополит Ісидор служив у них. Митрополит Ісидор урочисто проголосив унію в Києві, Луцьку, Володимирі-Волинському, Смоленську й Полоцьку.

Своєрідну ситуацію в Польсько-Литовській державі створювало те, що Католицька Церква тут не визнавала легітимності рішень Ферраро-Флорентійського собору, оскільки його очолював папа Євген IV. Польське й литовське духовенство ж визнавало леґітимним його опонента, папу Фелікса V. Тому, скажімо, віленський архиєпископ Матей відкрито виступив проти Флорентійської унії, а приховано його позіцію поділяв майже весь латинський єпископат на чолі з кардиналом Збіґнєвом Олесницьким, Краківським митрополитом. У Вільні латинський єпископ не дозволив митрополитові Ісидору публічно проголосити рішення Флорентійського собору.

Навесні 1441 р. київський митрополит Ісидор прибув до Москви. Вже на першій літургії він пом’янув папу Євгенія IV, а по закінченні Служби Божої архидиякон прочитав постанови Флорентійського собору. Московський великий князь Василій Васильович розгнівано перервав читання, назвав Ісидора лжепастирем, губителем душ, єретиком, наказав зняти його з митрополичої кафедри. Митрополита було ув’язнено в Чудовому монастирі, але 15 вересня 1441 р., як припускають, не без прихованого сприяння князя, котрий не знав, що робити з в’язнем, митрополит Ісидор утік. За наказом князя 1441 р. скликано архиєрейський собор, де були присутні владики Єфрем Ростовський, Йона Рязанський, Варлаам Коломенський та ін. Московський місцевий собор заслухав єпископа Суздальського Авраамія, що супроводив Ісидора до Флоренції, розглянув і засудив рішення Флорентійського собору.

15 грудня 1448 р. російські єпископи без патріяршого благословення звели на митрополію давно нареченого князем на митрополита єпископа Рязанського Йону (1448-1461). Йона дбає про піднесення Москви як політичного й духовного центру Росії. Він звертається до новгородців, в’ятичів, напучуючи їх підкоритися московському князеві. Було урочисто канонізовано митрополита Олексія. Цим започатковано фактичну автокефалію російської Церкви. Урочисте відзначення її 400-річчя 1948 р. обернулося на демонстрацію готовності Російської Церкви стати центром світового православ’я.

Успіхом Флорентійської унії в Україні можна вважати формальне правне визнання рівності суспільного становища духовенства західного та східного обряду законом короля Владислава з 22 березня 1443 р. Згідно з цим законом Київській митрополії мали бути повернені її маєтки й інша власність, визнавалися юридичні права Східної Церкви.

Митрополит Ісидор 1443 р. прибув до Італії, де зустрівся з папою Євгеном IV і відзвітував йому про свою місію. Після цього Ісидор відбув до Візантії. Але турецьке завоювання Константинополя змусило його разом із патріярхом Григорієм Маммою та нікейським митрополитом Вісаріоном перебратися до Риму на становище вигнанця.

У 1451 р. на основі окремої домовленості Московського великого князівства з Польсько-Литовською державою митрополит Йона добився від польського короля визнання юрисдикції над єпархіями всієї Київської митрополії. Він продовжував іменуватися “Київським митрополитом”, хоча митрополит Ісидор, перебуваючи після 1443 р. поза Україною, не відмовився від цього титулу. Для унормування церковного життя на терені давньої Київської митрополії митрополит Ісидор склав свої повноваження 1457 р. й рекомендував залишити за ним титул формального митрополита Московської держави, а митрополитом Київським з канонічною територією в межах Польсько-Литовської держави та Закарпаття призначити архимандрита константинопольського Свято-Дмитрівського монастиря Григорія. Відповідна булла 3 вересня 1458 р. оприлюднюється папою Пієм ІІ, а Константинопольський патріярх на вигнанні Григорій Мамма висвячує архимандрита Григорія на київського митрополита.

Тим часом падіння Візантійської імперії звільнило Вселенську Патріярхію від необхідності підтримувати ідею унії з Римом. Вже 1 червня 1453 р., через три дні після падіння Константинополя, патріярхом стає противник унії Геннадій Схоларіс (1453-1456, 1458, 1462-1463), високоосвічений грецький вчений-філософ і патріот. Полум’яна людина, безкомпромісний у захисті віри та своєї пастви, він зумів добитися від султана, який його поважав, певних поступок для Православної Церкви. Але йому ж доводилося пережити відсторонення від патріяршої кафедри, важкі удари по Патріярхії, по Церкві. Султан Магомед ІІ після завоювання Константинополя реквізував патріярші палати, а собор Святої Софії перетворив на мечеть. У 1586 р. султан Мурад ІІІ перетворив на мечеть і храм Пресвятої Богородиці, при якому розташувалася Патріярхія пізніше. І тільки 1614 р. було споруджено церкву св. вмч. Юрія Переможця в Фанарі (район Константинополя на березі бухти Золотий Ріг), де відтоді знайшла собі місце Вселенська Патріярхія.

3. Відокремлення Московської митрополії

Неминучість відокремлення Московської митрополії від Київської стала очевидною ще за митрополита Кипріяна. Обрання на литовським митрополитом Григорія Цамблака 1415 р. знаменувало фактичний початок незалежного існування двох помісних Церков – українсько-білоруської та московської. На деякий час єдність відновлюється за їхніх наступників. Але участь київського митрополита Ісидора у Флорентійському соборі 1439 р. дала підстави світській владі Великого князівства Московського до остаточний виведення Московської митрополії з-під канонічної влади Києва та й самого Вселенського Константинопольського Патріярха.

Падіння Константинополя було сприйняте в Росії як покарання за віровідступництво греків на Флорентійському соборі. «Розумійте, діти, – царствене місто Константинополь і церкви Божі непохитно стояли, доки побожність сяяла в нім, як сонце. А як облишив він істину та поєдналися цар і патріярх Йосиф з латиною, та підписали папі задля золота, так і скінчив безгідно своє життя патріярх, і Царгород впав у руки поганих турків» – писав митрополит Московський Филип новгородцям 1471 р. А московський митрополит Йона, його попередник, вперше застосував до великого князя Василія Васильовича титул, що його вживали візантійські імператори: «боговінчаний цар усієї Русі». Тогочасна «Повість про взяття Царгорода безбожними агарянами» пише: «Русявий же рід з тими, хто раніше створив це місто, всіх ізмаїльтян переможуть і Місто на семи пагорбах приймуть з тими, кому воно належить за законом, і в ньому запанують» .

У 1492 р. звинувачений пізніше в єресі митрополит московський Зосима (1490-1494) у «Викладі пасхалії» заявив, що на зміну «першим» – грекам приходять «останні» – росіяни. Він же назвав Москву «новим містом Костянтина», а великого князя Івана III – новим Костянтином. 1498 р. Іван III урочисто вінчає на царство свого онука Димитрія, для чого спеціяльно розроблено «чин вінчання на царство».

Близько 1523-1524 рр. старець (старший монах) Псковсько-Печерського монастиря Філофей написав «Послання на звіздарів», спрямоване проти німецького лікаря й філософа Миколая Булева, що служив при дворі великого князя Василія III та поширював у Росії німецький альманах з астрологічними провіщеннями. Миколай Булев належав до латинського обряду й стверджував, що першість у християнському світі належить католицькому Римові. Заперечуючи йому, Філофей висловив досить поширену в російській публіцистиці думку про гріховність усього західного світу й про те, що і перший Рим, і другий Рим – Константинополь, впавши в єресі, припинили бути центрами християнського світу. На зміну їм приходить Москва. «Два убо Рима падоша, а третій стоитъ, а четвертому не быти». Коло історичної долі людства завершиться пануванням і загибеллю трьох світових царств і трьох народів, обраних Богом. З загибеллю останнього царства настане кінець світу, Страшний суд.

Усі християнські царства впали й зійшлися в одне Московське царство. Російський цар – єдиний спадкоємець влади старого й нового Риму. Він – «пресвітліший», «Богообраний», «Боговінчаний», «побожний», «святіший» тощо. Йому вручена повнота не тільки світської, але й церковної влади – він є «браздодержатель святих Божіїх церквей». На великого князя московського старець Філофей покладає відповідальність за долю цілого християнства і тому зобов’язує його пильнувати інтересів Церкви й боронити її майно.

У «Сказанні про князів Володимирських», написаному на початку XVI ст., містяться дві леґенди, що склали важливу частину офіційної ідеології Російської держави. У першій доводиться походження династії Рюриковичів від римського імператора Авґуста (звідси – слово «августійший» у царському титулі). У другій наводиться леґенда про передання царських реґалій візантійським імператором Константином Мономахом своєму онукові, великому князеві Володимиру Мономахові. Цим церемоніяльно освячується влада російських самодержців.

Інтенсивно формується самостійна церковна доктрина, візантійсько-російський обряд, власний синодик, національне церковне право. У 1547 та в 1549 рр. у Москві було проведено Помісні Собори, що канонізували російських святих. А в 1551 р. з ініціятиви Івана IV Ґрозного відбувся Стоглавий церковно-земський собор, який мав закріпити російську церковно-культурну ідентичність, уніфікувати всі сторони життя Російської Церкви. Збірник його постанов «Стоглав» встановлює правила писання ікон, організації служби, визначає норми поставлення в сан, засуджує пияцтво, забороняє голити бороди, їсти ковбасу, приписує хреститися двома перстами, двічі співати «Алилуя».

Організація побуту православних росіян скрупульозно реґламентувалася збіркою правил, упорядкованою духівником Івана Ґрозного Сильвестром, що називалася «Домострой». Поряд із традиційними для східного християнства моральними чеснотами в збірці відобразилися російські звичаї родинних відносин, бачення суспільного контролю над родиною та участі родини в суспільному житті. Члени сім’ю мають бути гостинними, милостивими, коритися владі й батькам. Засуджуються ті, хто захоплює чуже майно, свариться з сусідами.

Коли в 1458 р. українські єпархії повернулися під владу митрополита Григорія ІІ, спонукуваний цим митрополит Йона скликав 1459 р. в Москві собор, де взяв у єпископів присягу «бути невідступними від святої Церкви Московської, від митрополита Йони і в усьому коритися йому, а по відході його до Бога, коритися його законним наступникам». Так уперше з’являється поняття «Московської Церкви».

4. Київські митрополити

У 1458 р. після остаточного відокремлення Московської митрополії від Церкви-Матері Київська митрополія включала 10 єпархій: Київську, Володимирську, Луцьку, Галицьку, Перемиську, Холмську, Турово-Пинську, Полоцьку, Чернігівську та Смоленську. Попри збереження Києвом свого формального статусу кафедрального центру, митрополити київські перенесли свій осідок до Новогрудка, а пізніше до Вільна.

Григорій Мамма, з’єднаний з Римом патріярх Царгородський, що перебував на вигнанні, 1458 р. висвятив на митрополита Київського Григорія ІІ Болгарина (1458-1472). Григорій був учнем митрополита Ісидора, його наступником на посаді архимандрита Свято-Дмитрівського монастиря в Константинополі. Можливо, разом з Ісидором Григорій прибув на Русь після призначення свого учителя на митрополита. Влітку 1459 р. Григорій ІІ переїхав до своєї митрополії. Тут його зустріли гостинно, а король Казимир виявив до нього прихильність.

Пробувши кілька років в унії, він звернувся до нового Константинопольського патріярха, Діонісія, що не визнавав Флорентійської унії. Таким чином, Українська Церква, зберігаючи вірність Константинопольському патріярхові, відійшла від єдності з Римом.

Після смерті Григорія ІІ Болгарина митрополитом став смоленський єпископ Мисаїл (1475-1480). З ним пов’язана загадкова історія листа до папи Сикста IV, підписаного самим митрополитом Мисаїлом, двома архимандритами й тринадцятьма світськими особами. У листі віддається шана римському архиєреєві й оскаржуються дії латинського духовенства в Польсько-Литовській державі.

Тим часом у Царгороді було поставлено на митрополита тверського єпископа Спиридона. Але коли він приїхав до Литви 1476 р., там уже був митрополитом Мисаїл. Поширилися чутки про те, нібито Спиридон був поставлений за хабар з наказу турецького султана. Король Казимир IV наказав ув’язнити сумнівного кандидата, коли ж Спиридон був звільнений і повернувся до Московської держави, там його теж не прийняли за архиєрея, а заслали до північноросійського Ферапонтового монастиря.

Після смерті Мисаїла собор єпископів і «всіх станів людей» обрав полоцького єпископа Симеона (1480-1488). По дозвіл на поставлення митрополита звернулися до Царгородського патріярха Симеона І, і патріярх благословив цей вибір.

Елекційний собор після майже чотирьох років вакантності митрополії поставляє на митрополичу кафедру також архиєпископа Полоцького Йону Глезну (1492-1494), людину освічену й ревну в вірі.

Соборно був обраний митрополитом архимандрит Віленського Троїцького монастиря Макарій (1495-1497). Патріярх Нифонт надіслав йому своє благословення, але зауважив, що надалі слід заручитися перед вибором попереднім благословенням і соборно поставляти митрополитів лише у виключних випадках. Митрополит Макарій жив переважно у Вільні. Навесні 1497 р. він вирішив здійснити візитацію Києва, що потерпав від набігів кримських ординців. Але дорогою неподалік від Мозиря на село, де зупинився митрополит, напали татари. Митрополит Макарій загинув, а його нетлінні мощі було перенесено до Софійського собору в Києві (зараз вони знаходяться в Свято-Володимирському соборі).

Надалі спостерігається відхід від соборного порядку обрання митрополитів. Наступник сщмч. Макарія, Йосиф І Болгаринович (1498-1501), дістав Київську митрополію від великого князя Олександра 1498 р. за правом патронату. Мабуть, князь, ставлячи свого кандидата, сподівався на поширення ним Флорентійської унії. В усякому разі, зберігся лист митрополита Йосифа до папи Олександра VI з 20 серпня 1500 р., у якому висловлюється вірність унійним ідеям і католицькому визнанню віри. Проте папа навіть не відповів на лист, направивши послання великому князеві Олександру та латинському єпископові Вільна з висловом вдячності за їхні зусилля в ширенні католицької віри та висловом сумнівів у щирості митрополита Йосифа та загалом у перспективах унії.

Митрополит Йона ІІ (1502-1507) був духівником православної дружини великого князя Олександра Олени і прибув разом з княжною з Москви. Він зарекомендував себе як людина малоосвічена, але аскетична й чесна в релігійних переконаннях. Останнє було особливо важливим після скандального листа митрополита Йосифа ІІ до папи римського, що викликав обурення православної людності Польсько-Литовської держави.

Його наступник, Йосиф ІІ Солтан (1507-1521) походив зі шляхетського роду й був спершу смоленським єпископом. Він намагався захистити давні права та привілеї Київської митрополії, упорядкувати внутрішнє життя Церкви, що потерпала від втручання світських осіб. Митрополит Йосиф ІІ виділяється як один з найбільш відповідальних і гідних архипастирів Української Церкви. До свого архиєрейського титулу він включив доповнення “Київський і Галицький”, призначивши до Галича свого намісника. Головном здобутком митрополичої праці Йосифа ІІ було проведення Віленського Помісного собору 1508-1509 рр.

Віленський Помісний собор був скликаний митрополитом Йосифом Солтаном 25 грудня 1508 р. й закінчився 18 січня 1509 р. В історичній літературі його називають “Віленським собором 1509 року”. В ньому брали участь усі семеро єпископів, сім архимандритів, шість ігуменів, сім протоієреїв та «чесні священики». Собор видав 15 правил.

Правило 1 засуджує симонію і використання права патронату при рукоположенні духовенства й призначення на церковні посади. На тих, хто без соборного обрання дістає кафедри й священичу гідність за гроші, задля світської слави, накладається церковне відлучення.

Правило 2 реґламентує поставлення клириків і порядок видачі їм ставленичих грамот, причому засуджується практика видачі грамот клирикам з інших єпархій або з дозволом служити в тих єпархіях.

Правило 3 визначає порядок іспиту кандидатів до священства, зокрема наказує обов’язково випробовувати гідність кандидата у таїнстві сповіді, проведеній духівником перед поставленням.

Правила 4-7 розглядають справи церковної дисципліни. Приписується неодмінно мати відпускну грамоту при переході до іншої єпархії, чинність якої зберігається протягом місяця. Забороняється священнодіяння вдівцям, які не прийняли монашества. В разі канонічних провин винуватцеві належить оголосити попередження, а потім передати його справу до суду, здійснюваного єпископом разом із крилосом.

Правила 8-11 стосуються захисту прав священнослужителів від фундаторів церков і монастирів, унормовуються стосунки між патронами й церковною владою.

Правило 12 забороняє монахам переходити без відпускної грамоти з монастиря до монастиря.

Правило 13 забороняє мирянам мати “Кормчу книгу” й самостійно братися судити про церковні канони. Очевидно, це дивне на перший погляд правило було спричинене брутальним втручанням світських людей – короля і шляхти – до тих сфер церковного життя, які становлять виключну компетенцію духовенства.

Правило 14 наказує єпископам неухильно з’являтися на собори.

Правило 15 надає канонічної правосильності всім ухвалам Віленського собору 1509 р.

Відомо, що за митрополита Йосифа Солтана було проведено ще два Помісні собори, 1510 та 1514 рр., але їхні діяння не збереглися.

Період митрополитства Йосифа ІІІ (1522-1534) не залишив помітних слідів у церковній історії. Відомо лише, що Йосиф ІІІ був людиною простою й відданою Царгородському патріярхові.

Митрополит Макарій ІІ (1534-1556) дістав київську кафедру як “хліб духовний” з рук короля. В королівській грамоті з 1534 р. згадується про рекомендації королеви Бони, воєводи Віленського Гаштольда та ін. Митрополит походив з Москви, прибув до Литви з княжною Оленою як священик. Цікаво, що просили за нього й католики. Важливою подією цього митрополитства було утворення 1539 р. Львівської православної єпархії як спадкоємниці Галицької. Львівські міщани обрали кандидата на її очолення зі свого середовища; ним став Макарій Тучапський. У 1539 р. відбулася архиєрейська хіротонія. Владика Макарій (1539-1549) був визнаний вікарієм Київського митрополита в Галицькій єпархії. Польська шляхта перешкоджала владиці в здійсненні ним своїх повноважень, у відправі богослужінь. Але поступово єпархіяльне життя налагоджується. Наступниками Макарія Тучапського були єпископи Львівські Арсеній (1549-1569) та Гедеон Балабан (1569-1607).

Митрополит Сильвестер Белькевич (1556-1567) був перед хіротонією королівським скарбником і ключником у Вільні. Лишаючись іще світською людиною, він випросив у короля Сигизмунда ІІ Августа в “духовний хліб” спершу Свято-Троїцький монастир у Вільні, а тоді й митрополичу кафедру. Причому обіцянку про кафедру він дістав у короля за п’ять років до смерті митрополита Макарія. Малописьменна й цілком світська за вдачею людина, він виявився неспроможним протистояти реформаційним течіям, що за його життя набули великої активності в Литві.

Після смерті Сільвестра в 1568 році кафедру дістав митрополит Іона ІІІ Протасевич (1568-1577), колишній Пинський єпископ, який продав шляхтичеві Іллі Кучі (1577-1579) «достоїнство архиєпископське», а після своєї смерті – право на митрополичу кафедру. Це затвердив король Стефан Баторій. Обидва ці владики розглядали митрополичу владу лише як спосіб користуватися маєтками Київської митрополії, і не залишили по собі жодного сліду в історії.

Немає відомостей, як зійшов на київську кафедру митрополит Онисифор Дівочка (1579-1588). Очевидно, на підставі права патронату. Інакше незрозуміло, чому всупереч православним канонам на митрополита було висвячено людину, котра двічі була одруженою. Тому по приїзді Константинопольського патріярха владика Онисифор був позбавлений кафедри.

Останнім київським митрополитом перед Берестейською унією був Михаїл Рогоза (1589-1596), що походив з Волині. Королівський указ про його призначення з’явився 1588 р., а патріярх висвятив його 1589 р.

5. Подвижники віри

Попри достатню толерантність литовських завойовників до християнської віри й цілком леґальне існування Православної Церкви у Великому князівстві Литовському, останній оплот поганства у Європі, яким була Литва до 1385 р., намався не допустити впливу християнства на культуру панівних еліт. У 1347 р. загинули мученицькою смертю перші відомі литовські мученики Антоній, Іоан і Євстафій. Мученики Литовські до хрещення мали поганські імена Кумець, Ніжило і Круглець. Вони жили в литовській столиці Вільні. Антоній та Іоан були рідні брати. Перебуваючи на службі у великого князя Ольгерда, вони прийняли хрещення від якогось пресвітера Нестора. Ольгерд, довідавшись, що його улюбленці Антоній і Іоан не хочуть більше поклонятися сонцю, наказав ув’язнити їх.

Через рік Іоан, занедужавши у ув’язненні, обіцяв Ольгерду зробитися язичником і був прощений, але докори сумління і страждання свого брата Антонія, що перебував непохитним, а також докори інших християн змусили Іоана урочисто оголосити, що ніякі муки не відлучать його від віри Христової. Ольгерд власними руками бив його і наказав знов ув’язнити. Довідавшись про самовідданість і чесноти цих страждальців, християни і язичники збиралися слухати їхні повчання, наверталися під їхнім впливом до Христа, а дехто з поган навіть приймав хрещення. Жерці благали Ольгерда захистити їхню віру, і князь засудив християн на смерть. За його наказом Антонія повісили на дубі (14 квітня 1347 р.), а Іоана задушили (23 квітня 1347 р.). Ту ж долю мав і їхній ревний послідовник Євстафій, замучений 13 грудня 1347 р. Їхні тіла були повішені на тім же дереві, що і тіло Антонія.

Мощі цих мучеників спочивають на місці, де вони постраждали, в освяченому на їхню честь храмі. Церква вшановує їхню пам’ять 14 квітня. Канонізація литовських мучеників була здійснена свт. Олексієм, митрополитом Київським.

Сщмч. Макарій, митрополит Київський, був убитий кримськими татарами 1 травня 1497 р. в с. Стриголово неподалік від Мозиря в Білорусії під час відправи Служби Божої.

Дата народження святого невідома. Шанований за глибоко побожне життя, Макарій був обраний архимандритом Віленського Свято-Троїцького монастиря, а 1494 р. його було зведено на кафедру київських митрополитів з піднесенням в архиєрейський ступінь. Прямуючи до Києва, митрополит і зупинився в с. Стриголово, на яке напала орда з Перекопу. Мощі сщмч. Макарія не зазнали тління й спочивали спершу в Софійському соборі, а згодом – у Свято-Володимирському соборі Києва. Він був канонізований 1621-1622 рр. День пам’яті – 1 травня.

Старший син першого засвідченого документами князя Острозького Данила (XIV ст.) – прп. Федір Острозький, був визнаний святим за його аскетичні подвиги. Волинський рід Острозьких бере свій початок від турово-пінського відгалуження княжого роду Рюриковичів. Невідомо, коли народився прп. Федір. Він вперше згадується в документах за 1385 р. Напевне, після смерті батька він успадкував родинні маєтки, що було підтверджено грамотою короля Ягайла 1386 р. Ще молодою людиною Федір дістав призначення луцьким старостою (1387 р.) і луцьким воєводою (1388 р.). Він виявив відданість Польсько-Литовській державі, вірно служив королеві. Відзначають його участь у битві з хрестоносцями під Ґрюнвальдом 1410 р. Разом з тим, князь Федір Острозький підтримав боротьбу чеських гуситів з імперською католицькою владою, а 1413 р. виступив на захист православної спільноти від утисків польсько-литовською адміністрацією, підтримавши боротьбу великого князя Литовського Свидригайла проти польського домінування в об’єднаній державі.

Нещаслива битва князя Федора Острозького з татарами 1438 р. стала, як припускають, зворотньою точкою в його житті. Десь після 1441 р. князь залишив світське життя й прийняв монаший постриг у Києво-Печерському монастирі з іменем Феодосія. Він ревно віддавався подвигам послуху й мовчання. Упокоївся прп. Федір Острозький в середині XV ст., можливо, близько 1446 р., а на думку інших дослідників – 1483 р. Його мощі спочивають у дальніх печерах. Пам’ять вшановується 11 серпня, а також у дні молитовного поминання печерських святих і собору волинських святих.

Не відома свого часу загалові Юліянія, княжна Ольшанська, донька князя Юрія Дубровицького-Ольшанського, упокоїлася на 16 році життя не пізні­ше 1540 року. Коротке її життя не було заплямоване гріхами, так що коли на початку XVII ст., за архимандрита Єлисея Плетенецького, було випадково знайдено її поховання біля Успенської цер­кви Києво-Печерського монастиря, мощі виявилися нетлінними. Біля мощів почали відбуватися чудесні зцілення, і митрополит Петро Могила канонізував праведну княжну.

6. Інші християнські визнання

Ще за часів короля Казимира ІІІ Великого (1333-1370) призначаються римо-католицькі єпископи до українських міст Перемишля (1353), Володимира Волинського (1358), Львова (1359), Холма (1359). Спершу католицькими спільнотами на Україні управляв єпископ Любуський. Після остаточного приєднання Галичини до Польщі 1366 р. до Галицької митрополії було призначено першого архиєпископа – Кристина. За грамотою папи Григорія ХІ “Debitum pastoralis officii” (13 лютого 1375 р.) українські єпархії було виведено з-під юрисдикції любуського єпископа, Галич було піднесено до гідності архиєпархії, решту кафедральних міст було підпорядковано галицькому архиєреєві.

Католики набувають переваг у суспільному статусі на терені Польського Королівства. Король Ягайло наказав 1412 р. передати латинському єпископові православний кафедральний собор у Перемишлі. При цьому з храму було наказано винести домовини похованих там князів та архиєреїв. Великий князь Вітовт надав великі земельні маєтки латинським єпископствам у Холмі, Володимирі та Луцьку.

Від часу Кревської унії 1385 р. латинському обрядові надається привілейований статус також у Великому князівстві Литовському. Незабаром засновуються латинські єпископства в Кам’янці-Подільському, Києві та в Турові. Римо-католицька єпархія в Києві була утворена приблизно в 1400-1410 рр. з ініціятиви короля Ягайла. Першим єпископом став францисканин Божислав. У 1411 р. в місті, яке тоді налічувало лише 3 тис. мешканців, було відремонтовано дерев’яний костел свт. Миколая. Було закладено резиденцію єпископа. Але татарський напад 1412 р. завдав важкого удару становленню кафедрального центру.

28 серпня 1412 р. Львівська римо-католицька єпархія була піднесена до ранґу архиєпархії. Центром нової митрополії визнавався Львів замість Галича. Костел Успення Пресвятої Богородиці у Львові було піднесено до ранґу кафедрального собору. Межі Львівської митрополії було поширене на Перемиську, Холмську, Кам’янецьку, Володимирську та Київську єпархії в Україні та Серецьку єпархію в Молдові.

Щоправда, Володимирська (згодом Луцька) єпархія намагалася перейти в підпорядкування до Ґнєзненської митрополії. Скарги звідти надсилалися до Гнєзна. Луцький єпископ Бернард Мацеєвський прийняв єпископські свячення від гнєзненського митрополита й склав йому визнання віри 1588 р.

В українських містах через досить численних німецьких колоністів поширюється Маґдебурзьке право – форма самоустрою, що надавала міській громаді певної незалежності від багатих землевласників, унормовувала діяльність виборних органів управління, реґулювала ремісничі стосунки. Першим містом, де було запроваджене Маґдебурзьке право, став Сянок (1339). У Львові Маґдебурзькі право запроваджується 1352 р. Містом керує маґістрат, котрий очолює війт, його помічниками є бурмистри, в маґістраті працюють радники - райці, засідателі - лавники. Львів називав себе республікою, і на статуї лева, зображення якого входило до герба міста, було викарбувано літери: «SPQL» (Senatus Populusque Leopoliensis). У діловодстві закріпилася латинська мова. Київ дістав маґдебурзьке право 1494 р.

Маґдебурзьке право закріплювало станові привілеї за членами ремісничих цехів та купецьких ґільдій. Але діяльність тогочасних корпорацій ремісників та купців мала не лише професійний, але й суспільно-культурний аспект, що включав релігійний чинник. Члени корпорацій, як і виборні члени міської управи, мали відвідувати богослужіння з нагоди дня пам’яті небесного опікуна міста або цеху, складати церковну присягу. А це давало підстави для дискримінації православних. У деяких містах існували обмеження на вибір православних до маґістрату, до лавного суду, навіть на їхнє прийняття до ремісничих цехів.

Привілейоване становище католицької меншини у Великому князівстві Литовському було правно закріплене Городельською унією, укладеною 2 жовтня 1413 р. в м. Городлі на річці Західний Буг. Спрямована на уніфікацію устрою Польщі та Литви й запобігання відцентровим тенденціям у Польсько-Литовській державі, унія надавала право займати вищі державні посади (воєвод і каштелянів) лише вірним римо-католицької Церкви. Було визнано:

“З тих свобод, привілеїв та ласк можуть користати та ними втішатися тільки ті барони і шляхтичі землі Литовської, які дістали герби та клейноти шляхти Польського королівства й належать до визнавців християнської віри Римської Церкви, а ніколи схизматики або інші невірні”[3].

Дещо поліпшилося становище православної спільноти після формального визнання рівності суспільного становища духовенства західного та східного обряду законом короля Владислава з 22 березня 1443 р.

Люблінська унія 1569 р., закріплюючи єдність Речі Посполитої, керованої одним королем, що мав обиратися спільним сеймом шляхти Королівства Польського та Великого князівства Литовського, поглибила релігійні проблеми України. Українські землі – Підляшшя, Волинь, Брацлавщина, Поділля, Київщина – приєднувалися до Польщі, де утворювали Берестейське, Подільське, Брацлавське та Київське воєводства. Це обумовило посилення релігійної дискримінації.

Набуває поширення перехід українських і білоруських шляхетських родів на латинський обряд. Цьому сприяли мішані шлюби, інтеґрування української аристократії до єдиного шляхетського стану зі своєю субкультурою, а також навчання шляхетських дітей у католицьких школах, де їм прищеплювалося почуття конфесійної меншовартості. Протягом XVI ст. значна частина української шляхти приймає латинський обряд, а разом із тим – польську мову й звичаєвість у побуті. Констатуючи наслідки трагічного процесу винародовлення української аристократії, Мелетій Смотрицький писав у книзі “Qrhnos” (1610):

“Де тепер неоціненний той камінець, той карбункул, що сяяв, наче світильник, який я між іншими перлами, наче сонце поміж зорями, в короні голови моєї носила – дім князів Острозьких, котрий блиском світлості старожитної віри своєї над усіма іншими світив? Де й інші дорогі й однаково неоціненні тієї ж корони камінці – значні руських князів роди, неоціненні сапфіри і безцінні діаманти – князі Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Санґушки, Чорторийські, Пронські, Руженські, Соломерецькі, Головчинські, Крошинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини й інших без ліку, що їх поодинці вичисляти було б справою довгою? Де при них і інші неоціненні мої клейноти?”[4]

Велику релігійну спільноту в Україні складали вірмени, що належали переважно до Вірменської Апостольської Церкви (нехалкідонської). У XIV ст. вже діяла вірменська єпархія «всіх північних країн» із центром у Кафі. На чолі єпархії стояв Степанос, що мав титул «блаженнішого архиєпископа Кримської області». Є відомості про появу в Києві в др. пол. XIV ст. вірменського єпископа.

У 1364 р. указом католікоса всіх вірмен Месропа І було утворено нову вірменську єпархію з центром у Львові. Засновується кафедральний собор на честь Пресвятої Богородиці. У 1367 р. король Казимир дав дозвіл вірменському єпископові Григорію оселитися у Львові. Будуються також вірменські церкви у Луцьку та в Сереті в Молдові. У Сереті утворюється також єпархіяльний центр. Литовський князь Свидригайло подарував вірменському єпископові село Цеперів. Вірменська колонія Львова розростається після захоплення турками Криму.

 



[1] Пентковский А. М. Об особенностях некоторых подходов к реформированию богослужения // Православное богословие на пороге третьего тысячелетия / Материалы Богословской конференции Русской Православной Церкви (Москва, 7–9 февраля 2000 года). – М., 2000. – С. 331–332.

[2] Тепер село Сморгонського району Ґродненської області на трасі Мінськ – Вільнюс.

[3] Див.: Чубатий Микола, проф. Історія християнства на Руси-Україні. – Рим, 1976. – Т.2, ч.1. – С.93.

[4] Смотрицький Мелетій. Тренос, тобто Плач... // Українські гуманісти епохи Відродження: Антологія. – К.: Наук. думка; Основи, 1995. – Ч.2. – С.313.

Comments