09. Українська церква часів Реформації

1. Протестантські рухи в Україні

Датою початку Реформації вважається 1517 р., коли професор богослов’я Мартин Лютер, монах-августинець, прибив до дверей церкви в університетському місті Віттенберґ у Німеччині свої 95 тез, що засуджували торгівлю індульґенціями й загалом дух формалізму й гендлярства в сучасному церковному житті. Папа Лев Х видав буллу, в якій учення Лютера оголошувалося єретичним, а Лютерові давалося 60 днів для принесення покаяння. Лютер прилюдно спалив 1520 р. папські декрети, кодекс канонічного права та буллу про відлучення від Церкви. Він був викликаний на сейм у Вормсі 1521 р. й підтвердив вірність своєму вченню. Більшістю голосів Вормський сейм засудив нове вчення. Але меншість німецьких князів виступила на підтримку Лютера з протестом проти рішень цього сейму. Звідси назва «протестантство».

Почавши з критики окремих зловживань, що мали місце в практиці Західньої Церкви в XVI ст., Лютер поступово відходить від апостольської традиції, формулюючи основні принципи протестантства. Він стверджував, що людина може спасти душу лише через віру, котра дається безпосередньо Богом без участі Церкви. Спасіння людина має шукати в світському житті. Авторитет Святого Передання заперечується. Проголошується засада «Sola Scriptura» (саме Письмо). Кожен вірний може сам тлумачити Святе Письмо. Висувається гасло відновлення апостольської традиції, «дешевої Церкви».

Послідовник Лютера Филип Меланхтон упорядкував Ауґсбурзьке визнання, де виклав основні постулати лютеранства. Ауґсбурзьке визнання віри було передане імператорові Карлу V в 1530 р., але імператор відкинув його. Почалася релігійна війна, що закінчилася Ауґсбурзьким релігійним миром 1555 р., що визнав засаду: «Чия країна, того й віра» – «Cuius regio eius est religio». Князі дістали право визначати релігію підданців. Але остаточно право лютеранської церкви на релігійну свободу й рівність з католицькою церквою було здобуте в Німеччині під час тридцятилітньої війни підписанням Вестфальського миру 1648 р. Лютеранська церква стала називатися євангеличною. Вона здобула також поширення в скандинавських країнах.

Польсько-Литовське королівство на загальному європейському тлі відзначалося відносною віротерпимістю. З середини XV ст. тут знаходять відгомін головні західні реформаційні рухи. Основу для їхнього сприйняття підготувало поширення ідей Яна Гуса (бл. 1369-1415), професора Празького університету й проповідника у Вифлеємській каплиці в Празі. Ян Гус закликав Церкву відмовитися від земних багатств, від десятини, протестував проти поширення індульґенцій. За поширення єретичних поглядів Ян Гус був відлучений від Церкви, а потім засуджений Констанцьким собором 1415 р. до спалення. Вчення Яна Гуса популяризували в Польсько-Литовській державі насамперед студенти Празького університету, серед яких було чимало поляків, литовців та українців. Крім того, учень Гуса Єроним Празький у 1413 році відвідав Вільно, Полоцьк, Вітебськ.

Близькою для українців виявилася боротьба з чужинецьким пануванням у Чехії, що проходила під релігійними гаслами. Українці брали участь у гуситських війнах пер. пол. XV ст. Кілька років підтримував гуситів князь Федір Острозький зі своїм загоном. Документи, що стосуються гуситських воєн, згадують русинів зі Львівщини та Закарпаття. У війні брав участь загін литовського князя Сигизмунда Корибутовича.

Ще в XV ст. Краків став осередком гуманістичних ідей, які ширилися в Італії та Німеччині. Видатні німецькі гуманісти — Цельтес, Агрікола, Бебель та інші — працювали в Кракові, куди приїздила вчитися українська молодь. Двір королеви Бони був притулком гуманістів і сприяв поширенню їх ідей.

До Польщі й Литви еміґрують прихильники найбільш радикального протестантського визнання – антитринітарії, яких ще називали унітаріями. Антитринітарії заперечували догмат про триіпостасність Бога, учення про первородний гріх, про Ісуса Христа як воплоченого Божого Сина, про існування пекла. Вони не визнавали церковних таїнств, молитов за померлих, шанували суботу, засуджували війну. Велику увагу антитринітарії приділяли моралі, навчаючи, що головним для людини є поводитися у відповідности до євангельської моралі. Наголошувалося на непротивленні злу насильством.

Антитрінітарії були жорстоко переслідувані не тільки католицькою Церквою, але й більш поміркованими протестантами. Прихильника цього вчення Мігеля Сервета було спалено на повільному вогні за наказом Кальвіна. В Англії до 1813 р. діяв закон про смертну кару унітаріїв. І тільки в Польсько-Литовській державі унітарії дістають свободу релігійної діяльності. З 1579 р. до Польщі переселився лідер унітаріїв італієць Фавст Социн (1539-1604). Тому цю секту ще назвали «Польськими братами» або «социніянами».

Антитрінітарії приділяли особливу увагу освіті, видавничій праці. Їхнім центром у Речі Посполитій стало місто Раків у Малій Польщі. Тут з 1600 до 1638 р. проводилися синоди социніян. Заснована антитринітаріями школа, т.зв. “Раківська академія” користувалася великим авторитетом; серед її учнів було чимало вихідців з України. У цьому ж місті працювала друкарня Себастьяна Стернацького, де з 1602 до 1638 р. було видано 246 книг, серед них перший друкований драматичний твір українською мовою – “Трагедія руська” (між 1609 і 1618 рр.).

Хоча їх загалом социніян було небагато, але вони справляли значний вплив на молодь. До антитринітаріїв приєдналися жмудський староста Ян Кішка, зять князя Острозького, шляхтичі з родин Гойських (зокрема київський каштелян Роман Гойський та маршалок князя Острозького Гавриїл Гойський), Немиричів, Чапличів. Численні социніянські громади діяли на Волині – в Гощі, Хмельнику, Бабині, Берестечку, Дожві, Галичанах, Дорогостаях, Запорові, Іваничах, Камені-Каширському, Ляхівцях, Милоставі, Острозі, Острополі, Рафалівці, Сокулі, Староконстантинові, Тихомлі, Шпанові. Існували громади на Київщині (в Ушомирі, Шершнях), Побужжі, в Галичині, на Поділлі.

В середині XVII ст. поширення в Речі Посполитій контрреформаційних настроїв спричинило обмеження діяльності социніян. На підставі звинувачень раківських студентів у святотатстві (вони розбили зображення хреста неподалік від міста) 1638 р. було закрито Раківську академію. Крім того, протестантські захоплення шляхетської молоді невдовзі проминули. Вже 1644 р. припиняється діяльність громади унітаріїв у маєтку Чапличів, Киселині. Під час Хмельниччини козаки вороже ставилися до социніян як неправославних. Але остаточного удару по социніянству в Речі Посполитій завдала польсько-шведська війна, що набула релігійного забарвлення (шведи були протестантами, і социніян звинувачували в симпатіях до ворога).

На підставі скарги луцького римсько-католицького єпископа Люблінський трибунал 1644 р. наказав Чапличам закрити засновані ними школи й громади на Волині. У 1647 р. сейм засудив на смертну кару автора социніянської книги “Сповідування віри”. Социніян зобов’язали закрити всі друкарні й школи. Друкування, розповсюдження й зберігання їхньої літератури каралося вигнанням з країни та конфіскацією майна. Сейм 1648 р. проголосив, що опіка Варшавської конфедерації 1573 р., яка ґарантувала дисидентам свободу віровизнання, не поширюється на социніян. Вони втратили правний захист на терені Речі Посполитої.

Король Ян Казимир універсалом 1657 р. заборонив проведення социніянських з’їздів. Сеймовою ухвалою 10 червня 1658 р. социніяни мали протягом трьох років залишити країну. Потім цей термін було скорочено до двох років. Коли социніяни хотіли лишитися на терені Речі Посполитої, вони мали зректися свого віровизнання. 10 липня 1660 р. було оголошене останнім днем перебування социніян у Речі Посполитій. Але судові переслідування тривали до кінця XVII ст.

Лютеранство мало в Україні поширення тільки серед німецької меншини. Але ідеї реформи Церкви через лютеранську проповідь справляли помітний вплив на суспільну свідомість. Через Кеніґсберґ, Ґданськ, Торунь до Польщі, Литви й України надходили лютеранські твори не тільки німецькою, але й польською мовами.

Відомо кілька випадків переходу на лютеранство шляхтичів, які переводили на протестантство своїх селян. Очевидно, так утворилися лютеранські громади у Венгрові, Мордах, Нурці та Найндорфі (Берестейщина). Як зазначає Михайло Грушевський лютеранські церкви діяли на Галичині, на Побужжі, на Волині, на Поділлі, на Брацлавщині і Київщині. Чимале поширення, окрім населених пунктів, де мешкали німецькі колоністи, лютеранство мало також на Закарпатті. Очевидно, що на лютеранство переходили в основному римо-католицькі священики та парафії, а також шляхтичі українського походження, що перейшли були раніше на західний обряд.

Визначний український письменник Станіслав Оріховський (1513-1566) після навчання у Краківському та Віденському університетах 1529 р. опинився в Віттенберґу, де увійшов до кола самого Мартіна Лютера та його послідовника Филипа Меланхтона. Лютер опікав його й оселив у своєму домі. Меланхтон пізніше з ним листувався. Тут Оріховський познайомився з Лукасом Кранахом-старшим і Альбрехтом Дюрером, про яких згодом тепло згадував у своїх творах. І на певний час він сам перейшов у протестантизм, після чого батько змусив його переїхати до Італії. Оріховський продовжував навчання в Болоньї, Падуї. Але сліди лютеранського впливу позначилися на його релігійному світогляді, й згодом, уже після прийняття священства, Станіслав Оріховський почне кампанію проти користолюбства й розбещеності католицького духовенства, за скасування целібату, послугуючись значною мірою лютеранською термінологією.

Найбільший вплив справило на духовне життя України XVI-XVII ст. вчення швейцарського наступника Лютера Жана Кальвіна (1509-1564) – кальвінізм. За Кальвіном, усі люди поділяються на обраних і засуджених. Перші від народження призначені Богом до небесного блаженства, другі – до вічних мук. Ані дії людини, ні її віра не можуть змінити долю. Успіх у справах, в тому числі комерційних, сприймається як імовірна ознака обраності.

Кальвін скасовує єпископат, вводить виборність духовенства (пасторів) і церковного керівництва (пресвітерів). Громада керувалася консисторією з пресвітерів, пастора й дияконів. Кілька громад утворюють асоціяцію за чолі з пресвітерією, що складалася з пасторів і пресвітерів з кожної громади. Над асоціяціями стоять провінційні та національні синоди за чолі з суперінтендантами. Богослужіння було зведене Кальвіном до проповідей, спільної молитви та співу псалмів. Відкидається сакраментальний зміст хрещення й причастя. Присутність Тіла і Крові Христової в хлібі й вині приймається тільки в духовному сенсі.

Кальвінізм поширився в Швейцарії, Франції (ґуґеноти), Голландії, Шотландії, Англії (пуритани), Угорщині, Чехії. Його послідовники з’явилися й у Речі Посполитій, передусім у Великому князівстві Литовському. Це були передусім шляхтичі, які використовували своє право патронату й насаджували кальвінізм у своїх володіннях. Кальвіністські громади беруть під свою опіку з 1553 р. князі Радивили: Миколай Радивил Чорний, віленський воєвода, канцлер Великого князівства Литовського, та його двоюрідний брат – Миколай Радивил Рудий, гетьман Великого князівства Литовського. Їхній приклад наслідувало чимало литовських шляхтичів. За цим прикладом пішли деякі українські шляхетські роди на Поліссі й Волині. Через захоплення кальвінізмом пройшов, зокрема, майбутній митрополит Іпатій Потій. Скандальним епізодом у церковному житті стало навернення на кальвінізм декана Віленської капітули римо-католицької церкви, найменованого 1557 р. латинським єпископом Києва, о. Миколая Паца. Він виконував повноваження київського єпископа майже двадцять років, не приховуючи своїх протестантських поглядів. Щоправда, о. Миколай Пац так ніколи й не був висвячений на єпископа. Але ж він виконував водночас державні повноваження королівського секретаря, а потім – смоленського каштеляна, брав участь в організації Люблінської унії, як єпископ, займав місце в сенаті. Зрозуміла річ, у цьому відіграла роль підтримка власної родини, до якої належав віленський єпископ, та роду Радивилів.

Але група шляхтичів-кальвіністів була досить обмеженою. Поширення нової віри набуло характеру аристократичної моди, що охопила одне покоління. У XVII ст. кальвінізм у Речі Посполитій згасає. Остаточний крах його пов’язується з реакцією на польсько-шляхетські війни, що обернулася забороною діяльності «дисидентів», тобто прихильників нетрадиційних віровизнань на терені Речі Посполитої.

Певним позитивним наслідком впливу реформаційних рухів було пробудження інтересу до використання в проповіді рідної мови, поява перекладів Святого Письма на тогочасну книжну українську мову: Пересопницького Євангелія 1556-1561 рр., Крехівського перекладу Апостола 1563 р., перекладів новозавітніх книг Василя Тяпинського — 1571 р., Чеховича — 1577 р., Симеона Будного — 1570 р. Валентина Негалевського — 1580 р. У Несвіжі Миколай Радивил заснував друкарню.

Після перетворення Польсько-Литовської держави 1569 р. на Річ Посполиту (Люблінська унія), своєрідну шляхетську республіку з панівною католицькою релігією, в ній складається ориґінальну конфесійна ситуація. Панівне становище католицької Церкви не виключає досить широких, як на Європу ХVI ст., релігійних свобод і для православних, і для протестантів. Король Стефан Баторій навіть висловив готовність бути оборонцем релігійної толерантності у Франції після трагедії Варфоломіївської ночі 24 серпня 1572 р.

Протестанти бували при дворі київського воєводи Костянтина Острозького, покровителя Православної Церкви в Речі Посполитій і лідера православної партії в сеймі. Припускають, що автор антикатолицького трактату «Apokrisis» (1597) під псевдонімом Христофор Філалет був насправді протестантом Мартином Броневським. Протестанти справили помітний вплив на початок перекладання Святого Письма українською мовою.

Здійснюються спроби об’єднання протестантів із православними для боротьби з релігійними утисками. У 1599 р. протестанти й православні провели спільну генеральну конференцію у Вильні. А в 1606 р. в Сандомирі відбувся з’їзд, на якому зібралося до 50 000 шляхти православного та протестантського визнання під проводом кальвініста князя Януша Радивила. Однак з відновленням канонічного життя Київської православної митрополії (1620) та прийняттям “Статей для заспокоєння руського народу грецької віри” (1632) припиняються й спроби спільної боротьби православних і протестантів за свої релігійні права. А в ХVIІ-ХVІІІ ст. кількість протестантів і значення протестантства на Україні та й взагалі в Речі Посполитій різко падає.

2. Острозький духовний центр

Остріг – резиденція князя Костянтина-Василя Острозького (1526-1608). Князь вважався найбільшим магнатом Речі Посполитої. Його батько був гетьманом Великого князівства Литовського. Сам князь став волинським маршалком і володимирським старостою (1550), київським воєводою (1559). По смерті старшого брата Іллі, а потім його дружини він успадкував усю батьківщину. Одружившись із Софією Тарновською, Костянтин Острозький приєднав по смерті її брата маєтки краківського каштеляна Тарновського. У 1603 р. йому належало 59 міст, містечок і замків, 857 сіл, 111 фільварків. Територія володінь Острозьких простягалася на третину Волині, захоплювала землі Київського, Подільського, Руського воєводств, Малопольщі, перевищуючи за площею чимало європейських держав того часу.

Остаточний привілей від короля на Остріг князь отримав 1576 р. Тоді ж було започатковано культурно-освітній центр. О. Захарія Копистенський писав про нього:

«Церкви і двір того княжати повні православних учителів євангельських і апостольських, повні богословів справжніх, котрі знають богослов’я і праву віру від богословів Діонісія, Афанасія й інших багатьох і від соборів і від паріярхів східніх».

Дуже помітний у житті Острога грецький вплив. Греки заселяли одну вулицю в Острозі. У 1594 патріярх Мелетій Піґас вислав до Острога Кирила Лукаріса. Той спільно з ієродияконом Кипріяном і Гаврилом Доротієвичем починає наукову й педагогічну працю. У 1595 р. він переїхав до Вільна, не пориваючи з Острігом. Кирило Лукаріс бере участь у Берестейському православному соборі, а згодом повертається до Острога, знову вчителює. Потім він виїхав на студії до західноєвропейських університетів, по смерті Мелетія Піґаса зайняв Олександрійську патріяршу кафедру, а згодом став константинопольським патріярхом. Під його іменем 1629 р. в Женеві було видано латинською мовою катихизис у 18 артикулах, звинувачений у кальвіністських впливах і засуджений православною ієрархією. 28 червня 1638 р. патріярха Кирила турки задушили й кинули в море, звинувативши в прихованих контактах із запорозькими козаками.

Найстарше свідчення про існування школи в Острозі (“Острозької Академії”) знаходиться в перемові Острозького букваря 1578 р. На час видання трактату о.Петра Скарги «O jedności Kościoła Bożego» (1577) школи та друкарні в Острозі ще не існувало. А вже о. Антоніо Поссевіно, SJ, пише 1581 р., що білоруські та українські князі «мають свої друкарні та школи, якими далеко й широко поширюється схизма», напевне, маючи на увазі насамперед Остріг.

Статуту й програм Острозької Академії не збереглося. Школу називали «греко-слов’янським училищем», «грецькою колеґією», «тримовним ліцеєм», «тримовною гімназією», «академією». Сучасники відзначають високий рівень викладання.

В Острозькій Академії, крім грецької, вчили ще латинської мови. В деякі роки школа мала поділ на трипредметний курс (trivium) – граматика, риторика, діялектика – та чотирипредметний (quadrivium) – арифметика, геометрія, музика, астрономія. Про це свідчить поема Пенкальського «Острозька війна» (1600).

Трактат «Пересторога» на початку XVII ст. так писав про Остріг:

«Православ’я наше почало сіяти, як сонце; люди вчені почали були в церкві Божій показуватися, учителі й будівничі церкви Божої та книги друковані почали множитися; що бачачи, святіший патріярх тим частіше почав наглядати й дидаскалів мудрих посилав».

Значні успіхи було досягнуто у викладанні церковнослов’янської мови. Найдавніша церковнослов’янська граматика видана 1586 р. у Вільні з острозького рукопису. Центральною подією в розвитку церковнослов’янської мови стала згодом граматика Мелетія Смотрицького – вихованця Острозької школи (1617).

Острозька друкарня випускає Псалтир, Новий Завіт, а найголовніше – Острозьку Біблію (1581), перше повне видання Святого Письма церковнослов’янською мовою. Вийшли друком також три видання «Часослова» (1598, 1602, 1612). Тут же з’явилися друком требник, кілька видань творів Святих Отців (Василія Великого, Іоана Золотоустого).

Герасим Смотрицький (1594) – фактичний лідер Острозького гуртка книжників. До 1576 р. він був міським писарем чи підстаростою в Кам’янці-Подільському. Переїхавши на запрошення князя Костянтина до Острога 1580 р., Герасим Смотрицький став першим ректором Острозької Академії. Він брав найактивнішу участь у редаґуванні й виданні Острозької Біблії 1581 р., написав передмову до цієї книги.

В Острозі працював о. Дем’ян Наливайко – видавець і перекладач кількох книг, брат козацького ватажка Северина Наливайка. Він відомий як автор віршів і передмов до книжок. О. Дем’ян Наливайко був настоятелем церкви свт.Миколая, брав участь у Берестейському православному соборі. Він помер 1627 р.

Кипріян – уродженець Острога, що здобув освіту у Венеції та Падуї, жив деякий час на Афоні, можливо, в Константинополі. У 1594 р. він був уже в Україні. Запрошений до Острога, Кипріян переклав бесіди свт. Іоана Золотоустого на послання св. ап. Павла.

У 1620 р. останній нащадок князя Острозького по чоловічій лінії, князь Януш Острозький, помер. Його володіння переходять у власність Заславських. Припиняється підтримка православних церков. Існування православного Острозького центру завершується.

3. Монаше життя

До кінця XVI ст. в Україні було не менше 106 монастирів без врахування Чернігівської та Смоленської єпархій, що відійшли до Росії. Переважна більшість монастирів невелика – по кілька ченців.

Центральним лишається Києво-Печерський монастир. Спалений ханом Едигеєм 1416 р., він кілька років лежав у руїнах і почав відбудовуватися за князя Семена Олельковича (1454-1470). Зокрема, тоді було відбудовано історичний Успенський собор.

У 1482 р. хан Менґли-Ґірей знов зруйнував та пограбував Київ. Києво-Печерський монастир був спалений, монахи взяті в полон.

Князі Острозькі почали відбудову Києво-Печерського монастиря в другій чверті – середині XVI ст. А вже в 1592 р. відновлений монастир отримав ставропігію й титул лаври.

Києво-Печерський монастир керувався уставом, що зберігся з 1522 та 1549 рр. Він перебував на особливому статусі й підкорявся безпосередньо великому князеві. Архимандрита обирали ченці разом з князями й шляхтичами. Великий князь (пізніше – король) затверджував кандидатуру архимандрита, за що брав з монастиря 50 золотих. У XVI ст. купування і перекуповування привілею на печерську архимандрію стало важкою дійсністю монастиря. За 80 років (1494-1574) змінилося близько 30 архимандритів, з яких значна частина призначалася без будь-якого обрання.

Господарство й фінанси вели обрані братією економ і скарбник. Для вирішення найважливіших питань скликалася рада соборних старців. Ченці могли мати рухоме майно, яке могли забрати при виході з монастиря. Спільні трапези та богослужіння були занедбані.

Собор 1509 р. суворо забороняв переходи ченців з одного монастиря до іншого й тимчасовий вихід їх із монастиря без дозволу настоятеля. Однак ця ухвала не виконувалася. «Мандрівні ченці», які протягом усього життя міняли монастирі, стали звичним явищем. До того ж, давалися взнаки татарські набіги й часті розорення монастирів.

Той же собор заборонив служіння священикам-удівцям без їхнього постригу. Монастирі наповнюються особами, котрі формально прийняли чернецтво й продовжували провадити світське життя.

Привілеєм короля Сигизмунда ІІ Августа з 15 серпня 1551 р. в Києво-Печерському монастирі було відновлено старий кіновіяльний устрій. Але криза печерського монашества обумовлює втрату впливу Студійського уставу й поширенню ідіоритмії, за якою ченці могли мати власність, дбали про своє утримання самостійно, визначали спосіб чернечого життя й денний устав.

Традиція стверджує, що після зруйнування Києво-Печерського монастиря монголо-татарами 1240 р. ченці помандрували на Волинь і утворили спільноту, з якої виник Почаївський монастир. Наприкінці XVІ ст. княгиня Анна Гойська заклала Успенський монастир на Почаївській горі, де передбачалося перебування 8 ієромонахів та 2 ієродияконів.

Майже всі новозасновані монастирі були фундовані князівськими або шляхетськими родинами. В окремих випадках фундаторами ставали міщани або селяни.

Наприкінці XIV ст. литовський князь Федір Ольгердович заснував Успенський Унівський монастир. У XVI ст. він став одним з найвідоміших у Галичині.

Дубенський Хрестовоздвиженський монастир належав до улюблених монастирів князя Костянтина Острозького. Він знаходився на острові річки Ікви на заході Дубна. Князь передав до цього монастиря чудотворну Дубенську ікону Богородиці й призначив на його утримання частину прибутків.

На запрошення князя до Дубенського монастиря переїхав з Угорницького монастиря прп. Йов Княгиницький. Зберігся устав монастиря, затверджений 1624 р. Але 1631 р. Касіянові Саковичу вдалося перевести монастир на унію.

Дерманський Свято-Троїцький монастир на Дубенщині був розташований на мальовничому пагорбі й оточений муром з дикого каменю, висота якого сягала шести метрів. Знизу пагорб оточував глибокий рів з водою. Висока дзвіниця панувала над місцевістю. В центрі монастиря підносився мурований однокупольний храм Святої Тройці.

Монастир був заснований князем Василем Острозьким у середині XV ст. Перший документ, пов’язаний з історією монастиря, датується 1499 р. У 1602 р. олександрійський патріярх Мелетій Піґас благословив фундацію князя Костянтина Острозького на утримання монастиря. Ігуменом було призначено протосинкела олександрійського патріярха Ісаю Борисковича. Було запроваджено суворий кіновіяльний устав; засновано друкарню, яку очолив священик Даміян Наливайко. Пізніше настоятелем монастиря був архимандрит Іоан Дубович, відомий письменник і богослов. Наприкінці XVII ст. монастир перейшов до ордену василіян і був повернений Православній Церкві щойно 1822 р. На початку 60-х рр. ХХ ст. монастир було закрито, а після падіння совєтського режиму відновлено як жіночий.

Корецький жіночий Воскресенський монастир було засновано князем Богушем Корецьким (1510-1579), волинським воєводою. Монастир був захищений річкою Корчиком, що впадала до Случі. На утримання монастиря було передано щедрі фундаційні кошти. В день освячення монастиря прийняла постриг його перша ігуменя – Серафима (княжна Софія). Вона ж вибудувала своїм коштом мурований храм.

Згодом монастир було передано уніятським монахиням-василіянкам, які суттєво розбудували монастир. Але споруди постраждали від пожежі. У 1795 р. монастир знов став православним, а 1869 р. до нього перейшли будівлі францисканського монастиря в Корці. Так з’явився новий Свято-Троїцький Корецький монастир.

Занепадає просвітительська діяльність і культурне життя монастирів. Зверхнє ставлення до освіти й науки переноситься з Афону. Монаша культура не дала жодної помітної пам’ятки від середини XIV до кінця XVI ст.

Різко зменшується кількість ченців: у Супрасльському монастирі замість 100 проживало 16 ченців, у Жидичинському монастирі замість 80 – 6, у Дубенському монастирі замість 24 – 10. Скорочується кількість прочан.

4. Братський рух

Церковні братства здавна відомі як традиційна форма організації активних мирян при парафіях. У часи пізнього Середньовіччя братства переймають досвід ремісничих цехів, що діяли в містах з Маґдебурзьким правом. Братства дбали про храми та їхнє обслуговування, влаштовували місцеві церковні урочистості, парафіяльні обіди в дні храмових свят, допомагали бідним і хворим, ховали їх за гроші зі спільної каси тощо. За членами братств (братчиками) закріплюються певні повноваження у богослужбовому житті парафії: провадити збір пожертв на утримання храму, ставати зі свічками попереду громади під час литії, нести хрест і хоругви під час церковних процесій. Найстаршим відомим в Україні братством було Львівське. Його виникнення відносять приблизно до 1439 року. Зберігся братський статут з 1542 року.

Поступово братства розширюють свою автономію в складі парафій, переймаючи на себе доброчинну працю. Їхніми зусиллями засновуються шпиталі – притулки для хворих і немічних людей, що діяли при храмах. Надається допомога парафіянам, що зазнали важкої хвороби, смерті годувальника або іншого лиха. Ширшає суспільний склад братств, до яких переважно входять купці та ремісники, а подекуди й шляхтичі. Умови релігійної нетолерантності, дискримінація православних спільнот у містах Польсько-Литовської держави, де привілеї надаються вірним латинського обряду, сприяли перетворенню братств на об’єднання міщан візантійського обряду для захисту своїх релігійних прав.

Реформація XVI ст. наклала на ідеологію братств свій відбиток. Поряд з церковно-обрядовими та доброчинними цілями братства набувають просвітницької та правозахисної місії. Вони організують провадження братських шкіл при парафіях, збирають і поширюють православну літературу, подекуди навіть організують друкарні. Осередком братств лишаються храми. Так у Львові братство діє при Успенській церкві, у Вільні – при церкві й монастирі Святого Духа, у Луцьку – при церкві Чесного Хреста, у Києві ж його осередком стане Богоявленський монастир. Храмове свято природно ставало головною річною подією для братства, храмові святині прикрашалися братським коштом, а саме братство приймало назву храму.

Реформаційна інтерпретація апостолату мирян у Церкві відобразилася в щодалі сміливішому входженні братств у сферу церковно-канонічного життя. Відчуваючи свою відповідальність за стан утримуваних ними парафій, братства протиставляють аристократичному праву патронату власний вплив на поставлення клиру й причету, пильнують уставного порядку життя громад. Здавна властиве українській традиції широке тлумачення соборних засад парафіяльного життя, коли кандидати на священнослужителів обиралися громадою й направлялися до єпископа для висвяти, набуває в цей час особливого радикалізму. Братства, що діють у кафедральних містах, претендують на власний голос у розв’язанні проблем єпархіяльного й загальноцерковного життя. Це викликає невдоволення ієрархічної влади й провокує конфлікти, що набули особливої гостроти у Львові в останні роки ХVI ст.

Формою здійснення контролю за церковним життям з боку братств стало право ставропігії. Сам термін «ставропігія» походить від грецьких слів stauros - хрест та phgnumi - утверджую, вбиваю і відображає давню традицію ставити в підпорядкованих безпосередньо Патріярхові храмах або монастирях патріярший хрест як символ підпорядкування Патріярхові. Ставропігійними звичайно бувають лише поодинокі монастирі. Але в суспільній реальності Речі Посполитої, коли церковна ієрархія на чолі з митрополитом втрачала довіру мирян і звинувачувалася в прихованих планах розриву з Патріяршим престолом, братства також почали претендувати на цей привілей. На практиці це означало вихід з-під юрисдикції місцевого архипастиря й визнання єдиним канонічним авторитетом для церковної спільноти Вселенського Патріярха як глави Церкви.

У XVI ст. Київ продовжував переживати занепад, започаткований ще московською навалою 1169 р. та посилений монгольською руїною 1240 р. й набігами на місто кримських татарів. У цей час підноситься Львів. Невдовзі після того, як була відновлена Львівська православна єпархія (1539), у місті виникають Благовіщенське братство (1542), Миколаївське братство (1544).

Під час свого перебування в Україні 1586 р. Антіохійський патріярх Йоаким, посилаючись на повноваження від Вселенського Патріярха, вперше благословив Львівське Успенське братство на здобуття права ставропігії. У своїй грамоті він визначає Львівському братству центральне місце в православному мирянському русі України, доручає йому здійснювати допомогу іншим братствам, контролювати церковне життя, дбати про приведення моралі самих братчиків і цілої громади у відповідність до православних канонів. Ці привілеї затвердив Вселенський Патріярх Єремія під час свого перебування в Україні 1589 р. Розглядаючи конфлікт Львівського братства та єпископа Гедеона Балабана, Патріярх однозначно підтримав братство. Король Сигизмунд III офіційно визнав за братством ставропігійні права і привілеї 1593 р.

5. Патріярші відвідини

Антіохійський патріярх Йоаким (Дау; 1581-1592) став першим православним патріярхом, котрий відвідав землі України. Він прибув в Україну, маючи рекомендаційні листи Вселенського й Олександрійського патріярхів, і, таким чином, був сприйнятий як посланець від повноти Східних Церков. Українська православна спільнота зустріла його з захопленням, пов’язуючи надії на початок духовної віднови Церкви з налагодженням безпосередніх стосунків із стародавніми православними столицями.

Добре відоме перебування патріярха Йоакима у Львові взимку 1585-1586 рр. Своєю грамотою патріярх затвердив статут Львівського Успенського братства й надав йому широкі привілеї, що фактично унезалежнювали мирянську організацію від місцевої ієрархії та припускали контроль мирян над єпископом[1].

Патріярх Йоаким заохочує власне ту діяльність мирян, яка сприяла розгортанню освітньої, видавничої праці. Він закликає клир і мирян до підтримки – головно фінансової – оновлення Церкви шляхом розбудови братської школи та друкарні. Водночас суворою грамотою засуджуються випадки протиканонічного перебування духовенства в другому шлюбі або позашлюбному співжитті з жінками. Йдеться не тільки про заборону в служінні таких осіб, але й про покарання мирян, які звертатимуться до них за таїнствами хрещення чи шлюбу[2]. Накреслюється певна програма розвитку Церкви: надання самостійности й належного динамізму катехитичній праці, запровадження суворої канонічної дисципліни, розширення участі мирян у церковному житті.

Центральне місце Львівського Успенського братства в церковному житті України кінця XVI – початку XVII ст. засвідчує потужність імпульсу, наданого антіохійським першоієрархом процесам духовної віднови Православної Церкви в Україні. По суті починає складатися нова система стосунків київської митрополії з іншими православними церквами Сходу і по-новому окреслюється роль східних патріярхів як духовних лідерів православної спільноти. Включення спершу Близького Сходу, потім Єгипту, а з XV ст. – і колишньої Візантії до ісламського світу, організованого в Османську імперію, стало важким випробуванням, але на кінець XVI ст. вже перетворилося на засвоєний патріярхами чинник їхнього життя. Чуже конфесійне оточення, відповідальність за християнську громаду цілої імперії, реальне відчуття небезпеки дальшої ісламської експансії й необхідності збереження християнської солідарності перед її загрозою, втрата державного опертя – все це формувало нову ментальність, котра за умов Контрреформації набуває більш динамічних рис у пошуку виходу з кризи.

Двозначне становище Вселенської Патріярхії робило її вельми вразливою для втручання султана і його оточення. Адже, не маючи певних адміністративних повноважень, Патріярх робився відповідальним за всі вияви суспільного опору православних народів імперії, за їхню боротьбу з турецькою владою, а водночас в очах цих народів міг виглядати носієм ідеї конформізму. Султани усували патріярхів за своїм бажанням і настановляли інших, виборами яких управляли. Інколи вони карали грецьку громаду за уявні порушення, страчуючи патріярхів через повішення чи іншим брутальним способом. Тому дії Патріярха мали бути вкрай обачними, часто здавалися стороннім нещирими, оскільки він мусив захищати свою паству і навіть допомагати самому собі вижити. У політичному лексиконі підневільних православних народів Османської імперії з’являється саркастичне слово «фанаріот» (від назви району Константинополя, куди Патріярх був переміщений султаном, – Фанар).

Патріярх Єремія ІІ Транос (1572-1579, 1580-1584, 1587-1595), який справив чи не найбільший вплив на долю Київської митрополії, двічі відсторонювався від управління кафедрою. Він став першою особистістю в православній ієрархії, котра прийняла виклик Реформації й дала відповідь на нього, суголосну контрреформаційним ідеям. Деякі з протестантських реформаторів, особливо племінник Рейхліна Филип Меланхтон, сподівалися знайти розуміння на православному Сході, коли вони порвали з Римом. Меланхтон прислав складене ним сповідання віри до Єремії, очікуючи схвалення від православного Вселенського патріярха. Але Єремія відіслав листа назад, засудивши багато нових протестантських ідей. Він категорично відкинув лютеранські постулати про виключне виправдання вірою і підтвердив потребу в добрих справах і ласці Божій для людського спасіння. Єремія підтримував стосунки з різними протестантськими групами і запрошував (часто таємно) до Константинополя деяких людей з Заходу, з якими мав повчальні бесіди і підтримував жваве листування.

Повернувшись до управління Церквою в квітні 1587 р. після примусового усунення від справ, саме він став першим Патріярхом, який так діяльно займався розв’язанням проблем українського церковного життя. Вже в листопаді-грудні 1587 рр. він надсилає послання до єпископа Львівського Гедеона Балабана й до львівського Успенського братства, якими захищає права братства в провадженні школи, друкарні та шпиталю. В травні 1588 р. Патріярх Єремія прибув до Львова, прямуючи в Московське царство. Потім він відвідав Вільно, затвердив статут тамтешнього братства, і, розраховуючи восени повернутися в Україну, дав розпорядження скликати Архиєрейський собор восени 1588 р. Патріярх не сподівався, що в Москві потрапить у пастку й майже рік перебуватиме фактично під домашнім арештом.

На зворотній дорозі Патріярх знов проїздить землями Речі Посполитої. У Вільні на початку липня 1589 р. король Сигизмунд ІІІ видає грамоту з визнанням широких юридичних прав глави Вселенської Церкви в управлінні Київською православною митрополією. Фактично цією грамотою остаточно відновлюється повновлада Константинополя над православною спільнотою Речі Посполитої, тим чи іншим чином обмежувана після Ферраро-Флорентійського собору 1437-1439 рр. і захоплення Візантії турками-османами 1453 р.

Патріярх Єремія діяльно працює в Україні над відновленням канонічного порядку в Церкві. Він ставить під заборону вдруге або втретє одружених священиків, у тому числі й київського митрополита Онисифора Дівочку (1579-1589), який, очевидно, двічі одружувався перед прийняттям монашого постригу. На вакантну київську митрополичу кафедру поставляється архимандрит мінського Вознесенського монастиря Михайло Рогоза (1589-1596). Проходять зустрічі з українським і білоруським єпископатом у Вільні, а потім Архиєрейський собор у Бересті. Своїм екзархом в Україні Патріярх Єремія призначає луцького єпископа Кирила Терлецького, якому надаються широкі повноваження в нагляді над єпископами. Патріярх відвідав маєток польського канцлера Яна Замойського в Замості, містечко Красностав, Тернопіль, Кам’янець-Подільський. Він намагається залагодити конфлікт між Львівським братством і єпископом Гедеоном Балабаном, засуджує святкування п’ятниці як вільного від праці дня, спеціяльно роз’яснює порядок надання священикам права здійснювати таїнство сповіді. Глибокої осени 1589 р. він переїздить кордон Молдови й залишає Україну[3].

Єремія був єдиним Константинопольським архиєреєм, що відвідав Україну за всю історію її перебування під омофором Вселенського Патріярха. Один з його наступників, свт. Афанасій ІІІ Пателарій, який займав патріяршу кафедру 1634 р., щоправда, бував в Україні, але вже після позбавлення його престолу. Тим не менше пошана до патріяршого сану спочилого від ран архиєрея стимулювала початок його посмертного шанування, що сприяло майбутній канонізації свт. Афанасія, Лубенського чудотворця. Мощі свт. Афанасія, Патріярха Царгородського, перебували у Мгарському Преображенському монастирі, а потім – у Благовіщенському кафедральному соборі м.Харкова.

І тільки в др. пол. ХХ ст. в Україні з короткими візитами перебували константинопольські патріярхи Димитрій та Варфоломей. Однак вони були лише гостями місцевого екзархату Російської Православної Церкви й дистанціювалися від українського церковного життя.



[1] Грушевський Михайло. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К., 1995. – Т.6. – С.513-516.

[2] Ґудзяк Борис. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії: Пер. з англ. – Львів, 2000. – С.211-212.

[3] Ґудзяк Борис. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії: Пер. з англ. – Львів, 2000. – С.212-266.

Comments