10. Берестейська церковна унія 1596 р.

1. Контрреформація в Речі Посполитій

Тенденції, пов’язані з протидією поширенню протестантства, окреслюються поняттям контрреформації. Контрреформація мала за мету не тільки боронити католицьку церкву від протестантських рухів, але й викорінювати ті внутрішні хвороби, котрі були використані за привід для початку Реформації: корупцію вищого духовенства, низький стан релігійної моралі, брак належної освіти в клиру, залежність церковних інституцій від світської влади. Знаряддями контрреформації стають церковна проповідь, друковані видання, масові прощі, хресні ходи, традиційні й нові форми народної побожності.

Важливим учасником контрреформації був орден єзуїтів або Товариство Ісусове, засноване 1534 р. іспанським дворянином Ігнатієм Лойолою. Папа Павло III буллою «Regimini militantis Ecclesiae» 1540 р. затвердив устав ордену, названого «Товариством Ісусовим». Прикметною рисою уставу стала четверта обітниця – послуху папі. Генерал (глава ордену) наділявся фактично необмеженою владою, хоча передбачалася можливість його зміщення. Гаслом ордену стали слова: «Все на більшу хвалу Божу». Прикметна для молитовної дисципліни єзуїтів практика «духовних вправ». 40-денні духовні вправи кожен єзуїт відбуває на початку навчання та наприкінці його, а восьмиденні – щороку. Упорядкував «Духовні вправи» сам Ігнатій Лойола, усамітнившись перед 1525 р. у печері в Манресі (Каталонія).

Ігнатій Лойола обирається першим генералом чину 1541 р. Спершу орден було обмежено 60 членами, але згодом обмеження було знято. На 1556 р. єзуїтів було 1000, на 1574 р. – 4 000, на 1616 р. – 13 000 чоловік, об’єднаних у 37 провінцій і 400 домів. Зараз у світі є 22 580 членів ордену.

Єзуїти пропаґували часту сповідь і духовний провід, важливість Пресвятої Євхаристії та часте причастя Таїн Христових. Вони присвячували велику увагу вихованню й заснували багато колеґій для навчання юнаків. Навчання було безкоштовним, на відміну від інших тогочасних шкіл. Знайомство українців з духовністю о. Ігнатія Лойоли здійснюється в міру поширення єзуїтських видань, впливу педагогічних традицій Товариства Ісусового й появи та утвердження його спільнот на терені Речі Посполитої. Перший єзуїт з’явився в Польсько-Литовській державі ще перед смертю о.Ігнатія Лойоли, 1555 р. Це був о.Альфонс Сальмерон. Наприкінці 1558 – на початку 1559 рр. тут перебували оо. Петро Канізій та Домінік Мендіґо. Перша група єзуїтів прибула до Польщі (Вармія) на запрошення єпископа Станіслава Гозія 2 листопада 1564 р. На 1565 р. у Польщі налічувалося тільки 11 членів Товариства Ісусового, на 1574 р. – вже 125, а на 1579 р. – 211 чоловік. Спершу належні до провінції Австрії та Чехії, польські єзуїти утворюють 1574 р. власну провінцію[1]. Польську провінцію 1608 р. було поділено на дві: власне польську та литовську. І тільки після козацьких воєн почалося скорочення кількості єзуїтів у Речі Посполитій: з 1390 чоловік 1648 р. до 812 чол. 1659 р.

Bплив окремих чільних представників Товариства Ісусового істотно позначився на церковному й літературному житті України др. пол. XVIXVII ст. Ігнатіянська духовність, нові методи освіти й апостольського служіння, практиковані орденом єзуїтів, стали найпромовистішим викликом західної Контрреформації, спрямованим до православної спільноти України.

Через Україну пролягла дипломатична місія о. Антоніо Поссевіно, єзуїта, який з ініціятиви царя Івана Ґрозного провадив у Москві у 80-х рр. XVI ст. переговори про примирення Речі Посполитої з Московським царством і укладення церковної унії. Праця о. Бенедикта Гербеста (бл. 1531-1598) «Wiary Kościołu Rzymskiego Wywody»[2] (Краків, 1586) стала безпосереднім поштовхом до початку православно-католицької полеміки, що розгортається в Речі Посполитій особливо активно після григоріянської календарної реформи. О.Бенедикт Гербест вступив до Товариства Ісусового 1572 р., вже після кількарічного керівництва міською школою у Львові, педагогічної праці в Кракові, Познані. Cтавши єзуїтом, Гербест викладає в єзуїтських школах Полоцька, Ярослава, а потім здіснює душпастирське служіння на Поділлі, Покутті, Волині[3].

У Львові, розгортається діяльність чільного представника Товариства Ісусового в Речі Посполитій о. Петра Скарги SJ. Його праці створили доктринальну основу для укладання Берестейської унії, до чого безпосередньо прислужився і сам о. Петро Скарга. Трактат Петра Скарги «O jedności Kościołu Bożego pod jednym pasterzem»[4] (Вільно, 1577) фактично ініціює нову хвилю дискусій довкола проблеми церковної юрисдикції та ролі папи римського у Вселенській Церкві. Апологія Берестейського собору «Synod Brzeski»[5] (Краків, 1597) накреслює програму суспільної адаптації акту визнання примату римського архиєрея в християнських середовищах Речі Посполитої.

Попри те, що членом Товариства Ісусового Петро Скарга (1536-1612) став уже зрілою людиною, священиком з п’ятирічним стажем (1564-1569), його письменницька діяльність починається власне по вступі до Товариства й глибшому знайомстві з засадами ігнатіянської духовності. Власне як єзуїт о.Петро Скарга стає відомим найширшому загалові в Речі Посполитій завдяки своїм богословським, агіографічним, проповідницьким творам. Його популярні проповіді, надто при королівському дворі, у Львівській кафедрі, у Віленській академії, справляли помітний вплив на практику живого слова. Матеріали «Żywotów śwętych»[6] Петра Скарги (Вільно, 1579) використовувалися українськими православними й католицькими проповідниками не рідше, ніж мало доступні церковнослов’янські рукописи або грецькі чи латинські видання.

Ще 1645 р. в Києві відбувається диспут про походження Святого Духа за участі о. Миколая Ціховського (1594-1669), сліди якого простежуються в трактаті о. Іоаникія Ґалятовського «Stary Kosciół». У Білій Церкві, де місійний осередок єзуїтів діяв від 1664 до 1773 рр., у присутності королі Яна Казиміра о.Іоаникій Ґалятовський 1663 р. мав полеміку з польськими єзуїтами, перебіг котрої згодом було викладено в трактаті «Rozmowa białocerkiewska» (1671). Створюються єзуїтські місії в Овручі (1678), Полонному на Поділлі (1717). З 1724 р. аж до знищення Житомира росіянами 1768 р. діє єзуїтська місія в цьому поліському осередку польської культури[7].

Широкомасштабну програму католицької контрреформації розробив Тридентський собор, котрий тривав 18 років (1545-1563 рр.) з двома довгими перервами. Декрети й канони цього собору насамперед були спрямовані на подолання впливу протестантських вчень. Було підтверджено канон богонатхненних книг Святого Письма. В декреті про спасіння наголошується на ролі освятної Божої благодаті, від якої походить будь-яка сила, що викликає спасіння. Собор скасував посаду збирача пожертв, пов’язану з правом прощення провин, тобто з торгівлею індульґенціями. Звертаючи увагу на навчальну місію Церкви, собор дозволив читати недільне Євангеліє місцевими мовами, і це значно стимулювало в майбутньому переклади Святого Письма сучасними мовами. Для повного здійснення пастирської місії священикам заборонялося мати більше, ніж одну парафію.

Після Тридентського собору, котрий виробив програму внутрішньої віднови католицької Церкви, відбувається зміцнення ієрархічних структур і налагодження канонічної дисципліни. Велика увага приділяється богословській освіті й проповідництву, що сприяє зростанню суспільного авторитету Церкви. Здійснення декрету про семінарії дозволило подолати брак освіченого духовенства. Поширюються фундаментальні видання, схвалені собором і затверджені папою: новий латинський катехизис (Catechismus Romanus), міссал (служебник) і молитовник. Причому коли в Франції або в Німеччині впровадження ухвал Тридентського собору натрапляє на перешкоди з боку світської влади та місцевого єпископату, то в Речі Посполитій, як і в Італії, ці ухвали впроваджуються досить оперативно й без помітних перешкод. Вони не тільки викликають духовне піднесення в латинській спільноті, але й стають викликом для православних громад, ставлячи їх у новий контекст міжцерковних змагань.

Великий суспільний резонанс мало запровадження нового календарного стилю. Григоріянський календар був введений у вжиток 1582 р. папою Григорієм XIII . На той час астрономи з’ясували, що сонячний рік триває 365 днів 5 годин 48 хвилин 48 секунд. А отже, щоб узгодити календарний рік і сонячний, кожен четвертий рік мав лишитися високосним за винятком тих сторіч, число сотень у яких не ділиться на 4 (1700, 1800, 1900). Календарний рік став лише на 26 сек. довший за сонячний.

День 5 жовтня 1582 р. папа наказав вважати 15 жовтня. У визначений день реформу прийняли Італія, Іспанія, Португалія. Через два місяці до календарної реформи долучилася Франція. Католицькі частини Німеччини, Швейцарії, Голандії прийняли її 1583 р. Протестантські країни Європи утримувалися від реформи до 1699 р. А православна Росія так і не прийняла її. Лише 1918 р. російські большевики своїм декретом ввели у світський вжиток новий стиль.

Григоріянський календар запроваджувався в Речі Посполитій 1586 р. При цьому не обійшлося без конфліктів і спроб насильної заборони відзначати церковні свята за старим стилем. Це спричинило активну полеміку в суспільстві, виявом якої став полемічний памфлет Герасима Смотрицького “Календар Римський новий” (1587). Герасим Смотрицький трактує календарну реформу як довільний і протиприродній акт. Він випливає з загального зіпсуття латинського Заходу. Там нее тільки позаміняли свята (згадується відсутність у латинян Богоявлення 6 січня), але й попересували місяці, однак «зимна в тепло, снігу в дощ перемінити то не римського Бога сила й справа, хоч би всіх кардиналів забрав до того, не поможуть нічого».

2. Проголошення Московського Патріярхату

Проблема патріяршого устрою для російської Церкви постала під час перебування в Росії Антіохійського патріярха Йоакима. З Речі Посполитої патріярх прибув до Смоленська 6 червня, а до Москви 17 червня 1586 р. 25 червня його прийняв за чином зустрічі послів цар Федір Іванович. Московський митрополит Діонісій чекав на гостя в Успенському соборі Кремля на кафедрі і, ніби старший за саном, при зустрічі поблагословив патріярха. Святу Літургію патріярх прослухав, стоячи без облачення біля заднього стовпа собору. Більше він з московським митрополитом не зустрічався.

Запису переговорів патріярха з царем не лишилося, але цар Федір Іванович у Боярській Думі повідомив, що він поставив перед патріярхом Йоакимом вимогу про надання Росії патріяршества. Переговори провадив Борис Годунов. Патріярх же клопотався про необхідні йому 8 000 золотих для покриття боргу антіохійської кафедри. Він пообіцяв сприяти встановленню патріяршества, але пояснив, що ця справа перебуває в компетенції собору східніх патріярхів.

Константинопольському патріярхові Феоліпту повідомили про клопотання московського царя. Використовуючи сприятливі обставини, він направляє до Московської держави десятки збирачів пожертв, але не дає на звернення ніякої відповіді. Тим часом його скидає з трону турецький султан, і на патріяршество повертається з заслання Єремія II Транос. Він застав патріярхію матеріяльно зруйнованою; за борги влада відібрала кафедральний собор, переобладнаний на мечеть, і всі патріярші будинки. Для залагодження фінансових справ він їде за пожертвами до Москви, не знаючи про переговори щодо московського патріяршества.

24 червня 1588 р. патріярх Єремія з’явився в Смоленську з почтом у 27 чоловік, серед них митрополитом Монемвасійським Єрофеєм і архиєпископом Еласонським Арсенієм, колишнім викладачем Львівської братської школи. 13 липня патріярха урочисто зустріли в Москві й оселили в Рязанському подвір’ї зі звичайними для іноземців у Росії запобіжними засобами: було приставлено сторожу й наглядачів, заборонено зустрічатися з будь-ким без дозволу посольського приказу (тогочасне російське міністерство іноземних справ), виходити з подвір’я. Навіть на базар монахи з патріяршого почту ходили в супроводі царських наглядачів.

Цар прийняв патріярха 21 червня. Відбувся обмін дарунками. Патріярх передав часточки святих мощів, Животворчого Хреста, ризи Христової. Пройшли перші переговори з Борисом Годуновим і стало ясно, що обіцяної домовленості зі східними патріярхами про московське патріяршество немає. Зустріч у царському палаці тривала загалом не більше години. А потім пішли місяці фактичного ув’язнення. Царські аґенти допитувалися думки патріярха Єремії про московське патріяршество. Він виявив згоду, що може визнати лише автокефалію на кшталт Охридської – з поминанням Вселенського Патріярха й одержанням від нього святого мира. Росіяни нав’язували патріярхові думку зробити своєю резиденцією їхню країну.

У січні 1589 р. цар Федір Іванович зібрав Думу і вона на пропозицію царя доручила Борисові Годунову переконати патріярха Єремію залишитися патріярхом у Володимирі, а в Москву поставити патріярха з росіян. Вселенський Патріярх відмовився. Він заявив, що не є на те уповноважений собором. Але під тиском царських урядовців згодився благословити росіянам після свого від’їзду поставити собі патріярха. Цього було замало. 17 січня 1589 р. цар Федір Іванович збирає Думу з включенням до неї Освяченого Собору (3 архиєпископи, 6 єпископів, 5 архимандритів, 3 соборних старців). Собор ухвалив:

«І тепер би ще порадитися з патріярхом про те, щоб він благословив і поставив у патріярхи на Володимирське патріяршество російського собору митрополита Йова всієї Росії за тим же чином, як поставляє на патріяршество патріярхів Олександрійського, Антіохійського і Єрусалимського».

Справа патріяршества провадиться виключно царем і його боярами; з російським єпископатом патріярх Єремія вперше зустрівся 19 січня. Вибору для нього не було. Запропонувавши для дотримання традиції по три кандидатури на патріярха і двох митрополитів, влада відразу ж вказала, яку з кандидатур патріярх має обрати. Було узгоджено чин інтронізації. Традиційний східний чин не влаштовував росіян, звиклих до пишних урочистостей. У тогочасній практиці Російської Церкви було заведено при поставленні в архиєпископи чи митрополити повністю повторювати чин архиєрейської хіротонії. Так було відправлено й інтронізацію: з обведенням довкола престолу, з покладанням рук усіх архиєреїв.

23 січня 1589 р. в Успенському соборі, куди вперше допустили патріярха Єремію, він оголосив заздалегідь визначені кандидатури на три кафедри: патріярха Московського – митрополита Йова, митрополита Новгородського – архиєпископа Олександра, митрополита Ростовського – архиєпископа Варлаама. Після цього він уперше зустрівся з московським митрополитом. У неділю, 26 січня, відбулася патріярша інтронізація.

На початку Великого посту патріярх Єремія попросив дозволу поїхати додому. Борис Годунов від імені царя зажадав залишитися, формально через весняне бездоріжжя, фактично щоб дістати документальне оформлення вже доконаного проголошення Патріяршества. Була складена «Уложенная грамота», де проголошувалося встановлення патріяршества в Москві, митрополій у Новгороді, Ростові, Крутицької (в Москві на допомогу патріярхові), в Казані, архиєпархій у Твері, Вологді, Суздалі, Нижньому Новгороді, Рязані, Смоленську, 8 єпископій (у Коломні, Пскові, Безозерську, Устюгу, Ржеві, Дмитрові, Брянську, а також у Чернігові, який був тоді захоплений росіянами). В «Уложенній грамоті» проголошувалася ідея «третього Риму»:

«Позаяк старий Рим упав від аполлінарієвої єреси, а другий Рим – Константинополь – опанований безбожними турками, то твоє, побожний царю, велике Російське царство – третій Рим перевершило побожністю всі колишні царства; вони поєдналися в одне твоє царство, і ти один тепер називаєшся християнським царем в усьому всесвіті; тому й превелику справу [запровадження патріяршества] за Божим промислом, молитвами чудотворців російських і за твоїм царським проханням у Бога і за твоєю радою, доконано».

Митрополит Монемвасійський Єрофей зізнається, що, хоч як він остерігався розколу, але мусив підписати грамоту, бо боявся, щоб його не втопили в Москві-ріці.

У травні 1589 р. патріярх Єремія з почтом і щедрими дарами виїхав з Москви. Він досить довго пробув у Речі Посполитій, гостював у Молдові й навесні 1590 р. приїхав до Царгорода. В травні 1590 р. в Константинополі було зібрано собор у справі Російської церкви. На ньому були присутні патріярхи Антіохійський Йоаким і Єрусалимський Софроній. Оскільки місцеблюститель Олександрійського патріяршого престолу Мелетій Піґас не схвалював дій патріярха Єремії, його не запросили, скориставшись міжпатріяршеством. Соборна грамота визнала патріярше звання за Йовом і його наступниками та визначила місце московського патріярха п’ятим у диптиху, що не цілком влаштовувало Москву, яка прагнула третього місця (після Константинополя та Олександрії). Делеґацію, що привезла грамоту до Москви в травні 1591 р., місяць тримали в ізоляції, зустріч з патріярхом дозволили тільки 1 серпня. Царською грамотою визнано було поминати московського патріярха третім, а східним патріярхам направити дарунки та листи з пропозицією прийняти саме такий порядок.

12 лютого 1593 р. під головуванням патріярха Мелетія Піґаса в Константинополі відбувся собор, який ствердив канонічність встановлення в Росії патріяршества, але таки визнав за Московським патріярхом п’яте місце в диптиху. Делеґатів, які повезли соборні діяння до Москви (а серед них був племінник патріярха Мелетія) зустріли вороже, звинуватили в шпигунстві й ув’язнили. Соборний акт в Росії приховали, і виявив його лише патріярх Никон.

Проголошення Московського Патріярхату, що претендував на включення до своєї юрисдикції всієї Східної Європи, в т.ч. України та Білорусії, стало важливим імпульсом до пошуку Українсько-Білоруською Церквою надійної оборони від духовної експансії Москви.

3. Архиєрейські собори 1590-х рр.

У 1590 р. чотири українські єпископи, невдоволені втручанням Вселенського патріярха до церковного життя України й схваленими ним рішеннями, таємно підписали грамоту королю Сигизмунду ІІІ, передану єпископом Кирилом Терлецьким. У грамоті говорилося:

«За Божою допомогою ми хочемо визнавати нашим Пастирем і Главою – єдиного Архипастиря і правдивого наступника св. апостола Петра на Римському престолі... Бо знаємо, що це причиниться до великого помноження Божої слави в Його Церкві... Застерігаємо собі тільки, щоб з боку Римського Престолу були незмінне й непорушно забезпечені всі наші обряди й чинності, тобто богослужба і весь церковний устрій нашої святої східної Церкви, як вона їх здавна зберігає. А від його королівського маєстату хай будуть нам запевнені наші привілеї, вольності – згідно зі статтями, що їх представимо».

Під цим текстом стоять підписи єпископа Львівського Гедеона Балабана, єпископа Луцького Кирила Терлецького, єпископа Холмського Діонисія Збируйського, єпископа Пінського Леонтія Пельчицького. Можливо, акт підписання грамоти відбувся на соборі 1590 р. в Белзі.

На наступному Соборі 1591 р. в Бересті єпископи визначили умови укладання унії, які згодом знайшли місце у т. зв. «артикулах».

У цьому ж році луцький єпископ, екзарх Кирило Терлецький часто їздив до Варшави та Кракова, де вів переговори з церковними й державними урядовцями в справі ухвалених на Соборі постанов.

Внаслідок цих переговорів з’явились універсали короля Сигизмунда IIІ від 18 березня та 18 травня 1592 р., в яких він обіцяв від себе та своїх наступників «такі свободи й вольності, якими користуються римські духовники та інші ще привілеї», а також ґарантував повне «забезпечення для всіх тих владик, які вирішили приєднатися до Вселенського Архиєрея і визнати його зверхність».

Найдіяльнішим організатором церковної унії став після прийняття єпископського сану Іпатій Потій. Він народився 12 серпня 1541 р. в с.Рожанка на Холмщині. Батько – Лев Потій – займав важливі посади при дворі короля в Кракові, куди переїхав близько 1546 р. Коли батько помер 1550 р., мати вийшла заміж за смоленського каштеляна й переїхала до Смоленська. Іпатієм (у світі Адамом) Потієм опікувався сам король. Початкову освіту Потій здобув у кальвіністській школі Радивила Чорного. Потім навчався в Краківській Академії, служив у князя Радивила Чорного, де утвердився в кальвінізмі, королівським секретарем. Але в 1574 р. Потій зрікся кальвінізму, одружився й повернувся на православ’я. Його дружина Анна була донькою волинського князя Федора Головні-Острожецького.

У 1588 р. Адам Потій був призначений берестейським каштеляном. Ця посада забезпечувала йому місце сенатора в сеймі. Він засновує Берестейське православне братство за зразком Львівського (1590-1591), опікується братською школою. Однак життя Потія змінюється, коли 1592 р. померла його дружина, а невдовзі, 1593 р., вельми впливовий князь Костянтин Острозький запропонував кандидатуру Потія на місце померлого єпископа Володимирського Мелетія Хребтовича-Богуринського. Потій уже намірявся був одружитися з донькою полоцького воєводи Дорогостайського, але з видимою неохотою прийняв пропозицію князя Острозького.

У березні 1593 р. Адам Потій дістає королівську грамоту про своє призначення єпископом. Він був пострижений у чернецтво в м.Володимирі єпископом Луцьким Кирилом Терлецьким, а вже 31 березня висвячений на єпископа.

На соборі 1594 року в Бересті єпископи підготували нове звернення про бажання єдності, «щоб перебувати під одним видимим Пастирем Божої Церкви, якому належить першенство... із збереженням, однак, всіх наших церемоній та обрядів... і святих Тайн».

Це рішення підписали митрополит Михаїл Рогоза та єпископи Іпатій Потій, Кирило Терлецький, новоіменований владика Полоцький – Григорій Іванович, Діонисій Збіруйський, Леонтій Пельчицький та Кобринський архимандрит – Йона Гоголь.

Повідомлення про таємні плани владик викликали загальне занепокоєння серед духовенства й мирян. Віленське духовенство звернулося до новогрудського воєводи Федора Скумини-Тишкевича з листом, де говорилося:

«Владики, покинувши в Берестю місце і час певний, для соборів усьому духовенству нашому призначений, інші собі соборища покутні, і майже підступні нам всім духовним чинять... І з тих тоді причин, що владики і отець митрополит то таємно учинили, і аж до сейму явно оголосити не хочуть.., люди грецького православ’я зрозуміли, що то вони підступ і вічне поневолення нашої віри... справують».

Щоб заручитися підтримкою української православної шляхти, Іпатій Потій звертається до князя Костянтина Острозького з запитом про умову об’єднання Церков. У відповідь князь застерігає, що об’єднання є справою важливою, відповідальною й передбачає участь усієї повноти Церкви в її розв’язанні. Він наводить 8 пропонованих умов («артикулів»):

1. Збереження свого обряду.

2. Неприпустимість забирання римо-католиками православних церков і коштів на них.

3. Заборона переходу з православного на латинський обряд.

4. Ґарантування однакових прав і привілеїв для духовенства обох обрядів.

5. Координація зусиль щодо об’єднання з православними патріярхами.

6. Діяльність у порозумінні з Москвою та Молдовою.

7. Поліпшення справ у Церкві, особливо відправи таїнств.

8. Відкриття шкіл і ширення наук.

У грудні 1594 р. було оприлюднено декрет українських владик, під яким не було підписів тільки львівського та перемиського єпископів, про їхнє бажання відірватися від Східної Церкви та підпорядкуватися папі римському. 1 червня 1595 р. та ж група єпископів підписала умови унії – «Артикули, що належать до з’єдинення з Римською Церквою». Застерігалося збереження непорушним церковного обряду, форми відправи таїнств, вчення про походження Святого Духа. Єпископи застерігали проти запровадження латинських відправ і форм Богошанування в унійній Церкві, клопоталися про надання їм місць у сенаті й загалом рівних прав і привілеїв з римо-католицьким духовенством.

У відповідь на це князь Костянтин Острозький звернувся до православного народу з грамотою. Він пише:

«Перетворившись у вовків, вони [єпископи-відступники] потаємно згодилися поміж собою, окаянні, як христопродавець Юда з жидами, відірвати православних християн цієї області без їх відома і втягнути з собою до загибелі. Тому що більшість населення цього краю, особливо ж православні християни, до певної міри вважають мене захисником православ’я, і тому що мені страшно перед Богом і перед вами, дорогі брати, взяти яку-небудь частину вини на мою голову, доводжу до відома всіх загалом і кожного зокрема, що я постановив твердо стояти у союзі з вами, проти цих небезпечних ворогів нашого спасіння».

Львівський єпископ Гедеон Балабан відкликав свій підпис під унійними документами, заявляючи, що екзарх Кирило Терлецький використав чисті бланки, підписані єпископами з іншою метою.

2 серпня 1595 р. король Сигизмунд III затвердив умови унії з усіма домаганнями і в такому порядку, як він їх отримав. Він обминув мовчанкою тільки членство православних владик у сенаті, що було категорично відкинене сенатом.

4. Підписання унії в Римі

Українські шляхтичі вимагали від короля дозволу на скликання собору для розв’язання проблем церковного устрою. Але король відповів відмовою, зауваживши, що виключне право судження про церковний устрій належить духовенству. Православним нав’язувався католицький погляд на управління Церквою.

22 червня 1595 р. єпископи, прихильні до унії, підписали листа до папи Климента VIII. У листі вони заявили про свою готовність приступити до церковного з’єднання й уповноважили єпископів Іпатія Потія та Кирила Терлецького до переговорів у Римі. Король Сигизмунд ІІІ видав універсал, у якому сповіщав про рішення православних пастирів підкоритися Римові зі збереженням старого обряду. Повідомлялося про поїздку делеґатів до Риму.

15 листопада 1595 року єпископи-делеґати прибули до Риму коштом польського короля. Було проведено зустрічі з представниками Римської курії. 23 грудня 1595 року єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький підписали заяву про підпорядкування Київської митрополії папській владі. В заяві підкреслювалося бажання зберегти східні обряди, але додавалося застереження: «оскільки вони не суперечать унії». Без всякого застереження визнавалися вища влада папи в Церкві, постанови західних соборів, включаючи Тридентський.

Того ж дня єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький склали визнання віри перед папою Климентом VIII, прочитавши нікейсько-царгородський Символ віри з доданням “Filioque”, визнаючи тим самим походження Святого Духа «і від Сина».

Папа Климент VIII видав апостольську конституцію «Magnus Dominus et Laudabilis nimis», в якій проголосив з’єднання Київської і Галицької митрополій з Вселенською Церквою і затвердив прохання (артикули) української ієрархії: збереження східного обряду, право священиків на подружнє життя. Була вибита медаль з зображенням папи Климента VIII й українських владик, що стоять на колінах, із написом «Ruthenis receptis».

В апостольському листі «Decet Romanum Pontificem» від 23 лютого 1596 року Папа дав Українсько-Білоруській Церкві право іменувати, висвячувати, та інтронізувати єпископів і митрополитів. Тільки ці останні мали бути затверджені папою римським.

5. Берестейські собори 1596 р.

Після повернення єпископів Іпатія Потія і Кирила Терлецького з Риму 1596 р. було скликано унійний собор у Бересті. На нього з’явилися: митрополит Київський і Галицький Михаїл Рогоза, єпископ Володимирський Іпатій Потій, єпископ Луцький Кирило Терлецький, єпископ Полоцький Григорій Ґерман, єпископ Пінський Йона Гоголь та єпископ Холмський Діонисій Збіруйський. Були присутні також представники папи: львівський архиєпископ латинського обряду Ян Димитр Соліковський, віленський єпископ Мацейовський, холмський єпископ Станіслав Гомолінський. Короля репрезентували великий маршал і трокський воєвода Миколай Христофор Радивил, великий канцлер Лев Сапіга, великий підскарбій Димитрій Халецький.

Собор проходив від 6 до 20 жовтня. Він затвердив унію і пастирським листом від дня 8/18 жовтня 1596 р. повідомив про це народ. Відповідний універсал руською і польською мовами видав король Сигизмунд ІІІ 15 грудня 1596 р., а папа Климент VIII апробував його 15 січня 1597 року.

Православні делеґати відмовилися брати участь в унійному соборі, що проходив без благословення канонічної церковної влади. Не допущені до жодного з храмів Берестя, вони проводили засідання окремо, в спеціально освяченому приватному помешканні. Очолив православний собор протосинкел Вселенського Патріярха архидиякон Никифор, освічена людина, колишній викладач Падуанського університету, багаторічний проповідник у грецькій парафії в Венеції. Католицька сторона опротестувала його повноваження, бо грамота з наданням Никифору повноважень протосинкела (намісника) була підписана патріярхом Єремією ІІ у присутності Олександрійського Патріярха Мелетія Піґаса ще в листопаді 1592 р., без особливих згадок про місію в Україні, а після смерті патріярха Єремії наприкінці 1595 р. мала б втратити своє значення. Крім того, архидиякон Никифор звинувачувався в тому, що в Угорщині та Молдові він займався дипломатичною діяльністю на користь Туреччини й на шкоду Речі Посполитій.

На православному соборі було двоє єпископів: Гедеон Балабан – Львівський, Михайло Копистенський – Перемиський. Олександрійського патріярха представляв його протосинкел Кирило Лукаріс, майбутній Олександрійський, а згодом Вселенський Патріярх. Був також митрополит Бєлґрадський Лука.

Від українського священства прибули дев’ять архимандритів (Києво-Печерської лаври, Супрасльського, Дерманського, Пінського, Дубенського, Дорогобузького, Лаврашовського, Пересопницького, Степанського монастирів), ігумен Смольницький, шістнадцять протоієреїв і намісників, понад двісті священиків, один архидиякон.

Були тут також сенатори Костянтин Острозький, воєвода Київський, його син Олександр, воєвода Волинський, князь Олександр Полубенський, каштелян Новогрудський, багато шляхтичів, послів від православних міщан, делеґації Львівського та Віленського братств.

Згідно з правилом 74 святих апостолів тричі було запрошено митрополита Михайла Рогозу. Він не відповів на виклик. Православний собор, розглянувши провину єпископів, що відступилися від своєї Церкви і канонічної влади, оголосив про позбавлення їх сану. Було направлено клопотання до короля про висвяту нових архиєреїв на зміну тим, що відпали від православ’я, укладено універсал, внесений згідно з чинним судовим правом, до Литовського трибунального суду. Засідання закінчилися 9 жовтня.

Того ж дня урочистим богослужінням і проголошенням з’єднання з Римом у церкві свт. Миколая закінчився унійний собор. 15 грудня 1596 р. король Сигизмунд ІІІ затвердив постанови про прийняття унії та позбавлення сану єпископів Михайла Копистенського й Гедеона Балабана, прийняті на унійному соборі. Король визнав недійсними ухвали православного собору, позбавив архимандритів Никифора Тура і Єлисея Плетенецького наданих їм монастирів, наказав арештувати голову православного собору протосинкела Никифора.

Протосинкел Никифор сповістив православну спільноту Речі Посполитої про відступництво архиєреїв, що прийняли унію. Він надіслав також звіт до Константинополя. На той час кафедра Вселенського Патріярха була вакантною, а повноваження місцеблюстителя виконував Олександрійський патріярх Мелетій Пігас. Він схвалив рішення православного Берестейського собору, благословив провести новий собор для вибору єпископату, а до того часу призначив для Київської митрополії трьох екзархів: єпископа Гедеона Балабана, архимандрита Кирила Лукаріса й князя Костянтина Острозького.

За прикладом Берестейської унії та за її зразком було проголошено унію в Ужгороді на Закарпатті. Підготовку Ужгородської унії 1646 р. почав ще перемиський уніятський єпископ Афанасій Крупецький (1610-1652) під час поїздок на Закарпаття 1613-1614 рр. Згодом контакти мукачівських православних владик із уніятською Церквою в Україні розширюються. Мукачівський єпископ Василій Тарасович (1633-1651) у порозумінні з перемиським архиєреєм намагається звільнитися від перешкод угорської шляхти, що перебувала під впливом кальвінізму, й об’єднати під своєю владою всіх українців Закарпаття, включаючи Мараморощину.

За підтримки імператора єпископ Василій Тарасович 1642 р. склав перед апостольським нунцієм визнання католицької віри. Але князь Юрій ІІ Ракоці не допускав єпископа до його кафедри, аж доки владика не зрікся унії. І все ж по поверненні до Мукачева владика Василій намагається гуртувати однодумців. В східній частині єпархії, в околицях Мукачева, де переважали магнати-протестанти, він не мав успіху. Натомість в Ужгороді й загалом на заході Закарпаття, де позиції католицької церкви були міцними, ідея унії одержувала підтримку. Єпископові вдалося зібрати в замковій каплиці родини Друґетів 63 священики, котрі 24 квітня 1646 р. склали католицьке визнання віри. Унія була підтверджена латинським примасом Угорщини та синодом єпископів. Однак після смерті Тарасовича його наступник єпископ Парфеній Петрович довго не допускався до Мукачева. Лише 1664 р. він зумів зайняти свою резиденцію та Свято-Миколаївський монастир.

Мукачівські єпископи мусили протидіяти постійному тискові латинського Яґерського єпископа, який розглядав унію як перехідний місток до римо-католицького обряду й прагнув використати її для латинізації східного обряду. Від українців вимагали святкувати латинські свята, переходити на новий календар. Конфісковані в православних єпископські та монастирські маєтки так і не повернули після прийняття унії. Римо-католицькі священики й навіть протестантські пастори намагалися стягати з українців-уніятів десятину для своїх церков.

6. Становлення унійної митрополії

Перші три роки по укладенні Берестейської унії з’єднаною з Римом Церквою керував митрополит Михайло Рогоза († 1599).

Іпатій Потій успадковує митрополичий престіл по смерті митрополита Рогози 1599 р. Від 1600 р. він – митрополит Київський. Вже 1601 р. митрополит Іпатій Потій засновує у Вільні уніятську колеґію, а 1609 р. – школу в Володимирі-Волинському при соборній Успенській церкві. 18 липня 1613 р. митрополит помер. Відчуваючи відповідальність за долю Церкви, він намагався надати їй більшого порядку, зміцнити канонічну дисципліну. Потій захищає унію в полемічних творах: «Унія греків з костелом Римським» (1605), «Антиризис» (1598), «Гармонія Восточної Церкви з Костелом Римським» (1608). Він енерґійно провадить акцію переведення під свою юрисдикцію православних парафій і монастирів, особливо успішну в Литві.

Попри проголошення унії перехід шляхетських родів на латинський обряд тривав. Східний обряд залишили роди Вишневецьких, Острозьких, Чарторийських, Санґушків, Сапіг тощо. Частина польських католиків дивилася на унію як на міст до латинщення.

Остаточне оформлення самостійного устрою з’єднаної з Римом Церкви здійснив митрополит Йосиф Велямин Рутський (1614-1637). Він походив з родини російських бояр-еміґрантів Вельяминових, що переселилися до Речі Посполитої за часів Івана Грозного. Батьки оселилися в Білорусі, в с. Рута неподалік від Новогрудка (звідси нове родове прізвище Рутські), прийняли кальвінізм і виховали дитину в тій же вірі. Рутський навчався спершу в кальвіністській школі у Вільні, а потім у Карловому університеті в Празі. Там він переходить на католицизм 1592 р. Богословські студії він довершив у Вюрцбурзькому університеті (Німеччина) та в колеґії св. Афанасія в Римі. З укладенням Берестейської унії за наказом папи Климента VIII він перейшов на східний обряд.

Повернувшись до Вільна, Рутський спочатку вчителював, а 1607 р. під впливом Йосафата Кунцевича вступив до монастиря Святої Тройці у Вільні. Разом із Кунцевичем Рутський фактично започатковує уніятське чернецтво, розбудовує нову громаду, а 1609 р. призначається її архимандритом.

Єпископську хіротонію він прийняв 1611 р. як вікарій Галицької єпархії. Призначений 1614 р. митрополитом, Рутський починає реформувати внутрішнє життя уніятської Церкви. Він запроваджує реґулярні синоди єпископів, що проводилися кожні чотири роки, бореться з купівлею церковних посад – симонією. Налагоджуючи церковне діловодство, митрополит організує єпархіяльні архіви. Він повсякчас дбає про відкриття власної семінарії, але безуспішно. Натомість уніятській Церкві виділяється декілька місць у римо-католицьких семінаріях для навчання студентів.

За Деулінським перемир’ям з Московським царством 1618 р. сіверські землі з центром у Чернігові поверталися Речі Посполитій. Православне духовенство Московського патріярхату мало залишити терени Сіверщини. Його заступає українське духовенство східного обряду, з’єднане з Римом. Близько 1625 р. утворюється Чернігівська уніятська архиєпископія, очолена Львом Кревзою.

Рутський клопочеться про заборону переходу зі східного на латинський обряд, що заохочувалася в католицьких, особливо єзуїтських, школах. Врешті папа Урбан VIII декретом від 7 лютого 1624 р. забороняє таку практику.

Попри деклароване Берестейським собором 1596 р. й артикулами Берестейської унії прагнення зберегти в чистоті східний обряд, з’єднана з Римом частина Української Церкви не могла не творити власної літургійної традиції. Першим богослужбовим виданням, що відобразило літургійні пошуки уніятів, став Служебник Лева Мамонича (Вільно, 1617). Ця книга, як і виданий Левом Мамоничем Требник, ще практично не відрізнялися від тодішніх українських православних богослужбових книг. Щоправда, там була вперше надрукована «Наука ієреям для порядного одправування Служби Божої», котра виявляла деякий вплив католицьких підручників морального богослов’я та рубрик латинського Служебника[8]. Але вона згодом була включена не тільки до київських видань, але й до московських та південнослов’янських Служебників під назвою «Учительноє ізвістіє» (у сучасних виданнях – «Навчальні відомості»).

Спільно з архиєпископом Мелетієм Смотрицьким митрополит Йосиф Рутський обмірковував можливість утворення українського Патріярхату в єдності з Римом. Але цей проект не здійснився.

Наступником Рутського був митрополит Рафаїл Корсак (1637-1640), вихованець віленських василіян. Нетривалий період його митрополитства залишив свій слід у римському осідку василіян – церкві свв. Сергія і Вакха з прилеглими будинками, які зумів перебрати митрополит і де він помер.

Митрополит Антоній Селява (1640-1655), учень і наступник Йосафата Кунцевича на Полоцькій кафедрі, очолював уніятську Церкву в найскрутнішу для неї добу. За його часів повертається до православ’я Перемиська єпархія, на теренах дій козацького війська уніятська Церква припиняє існування (Київське, Брацлавське, Чернігівське, частково Волинське воєводства). Але тоді ж відбулася беатифікація першого уніятського блаженного – Йосафата. Останні роки життя митрополита Антонія Селяви пройшли у вимушених мандрах від монастиря до монастиря на вигнанні.

7. Беатифікація архиєпископа Йосафата Кунцевича

12 листопада 1623 р. сталося вбивство уніятського архиєпископа Йосафата Кунцевича міщанами Вітебська. Причиною була велика ревність у наверненні на унію, за яку Йосафата називали «душехватом». Загибель католицького єпископа була в Речі Посполитій надзвичайною подією. Було проведено суворе слідство, покарано винних. Понад 100 вітебських міщан засуджено до смерті.

Йосафат (Іван) Кунцевич народився у Володимирі Волинському 1580 р. в купецькій родині. Він навчався у Вільні й мав наслідувати батька в торгівлі, але обрав монаше життя. У 1604 р. Йосафат прийняв монаший постриг у Вільні від митрополита Іпатія Потія. Він відзначався глибокою й щирою побожністю, що набувала характерних для східного християнства форм: безвихідно перебував у келії, щодня клав по тисячі поклонів з молитвою Ісусовою, вживав простих пісних страв, ніколи не їв м’яса, спав на твердій долівці, постійно носив волосінницю й дротяний пояс, всіляко упокорював тіло.

Довкола нього складається громада послідовників, серед яких опинився й майбутній митрополит Йосиф Велямин Рутський. У 1609 р. Йосафат приймає священичий сан. Відтоді він правив Службу Божу в усі дні, дозволені уставом, і готувався до кожної служби бичуванням, умертвленням тіла, сповіддю. Він ходив по в’язницях, навертав злочинців, слугував хворим по шпиталях, був сповідником і наставником монахів, невтомним проповідником. При цьому він завжди зберігав внутрішню радість, якою світилося його обличчя. Особливо дбав Йосафат-священик про проповідь єднання з Римом і навернення православних до унії.

У 1610 р. Йосафат став помічником настоятеля монастиря, а 1611 р. – настоятелем. До 1613 р. монаша спільнота складалася вже з 50 ченців. Слідом за Свято-Троїцьким монастирем у Вільні Йосафат облаштовує монаше життя в Битені та в Жировицях. У 1614 р. він був піднесений у сан архимандрита. Разом із митрополитом Йосифом Рутським Йосафат готує реформу монашого життя, що почалася в уніятській Церкві на Новогрудському соборі 1617 р. Порізнені монастирі, що прийняли унію, були об’єднані в одну конґреґацію Пресвятої Тройці. Сам же Йосафат був висвячений 1617 р. на вітебського єпископа з правом наступництва на полоцьку кафедру, а після смерті попередника став архиєпископом полоцьким, що його юрисдикція поширювалася майже на всю Білорусь. Він дбає про освіту священиків, наказуючи їм відвідувати заняття в монахів-єзуїтів, багато навчає мирян, готує дітей і молодь до сповіді й причастя, сам сповідає, дбає про відновлення й будівництво храмів. Але найбільшою його турботою було приєднання православних. Головним опонентом Йосафата став з 1620 р. новий православний архиєпископ Вітебський і Полоцький Мелетій Смотрицький.

Діяльність Йосафата викликала обурення православних мешканців єпархії, особливо вітебчан, і невдоволення королівської адміністрації. Королівський канцлер Лев Сапіга звинуватив Йосафата в тому, що «через його гостроту й непогамовну ревність виникли колотнечі й замішання в Литві»[9]. Йосафат Кунцевич переслідував православні громади, забороняв збиратися на богослужіння в каплицях, облаштованих замість захоплених уніятами церков. Протести проти приїздів архиєпископа Йосафата, замахи на його життя відбувалися у Вітебську, Могилеві, Мстиславлі, Орші. Нарешті, 12 листопада 1623 р. у Вітебську ворожа юрба напала на покої архиєпископа, вбила його й кинула тіло до річки Двіни. Приводом до цього був наказ про арешт православного священика Іллі, що відправляв богослужіння за містом.

Папська конґреґація «De propaganda fidea», ознайомившись із документами, надісланими митрополитом Рутським, запропонувала почати беатифікаційний процес 1624 р. Було проведено багато переслухань і допитів. Частина цього матеріалу відобразилася в житійних творах. Внаслідок цього процесу 16 травня 1641 р. було оголошено беатифікаційний декрет папи Урбана VII. А вже 29 червня 1867 р. папа Пій ІХ підписав канонізаційний декрет, яким Йосафат проголошувався святим – першим святим уніятської Церкви[10].

Цар Петро І 1705 р., зайнявши Полоцьк, наполегливо шукав домовину Йосафата, щоб її спалити. Але домовину заздалегідь було вивезено до Білої Підляської. Вона була замурована в замку Радивилів, потім перенесена до василіянського монастиря, а після скасування ордену василіян у Росії винесена в підземелля, засипана піском і сміттям, а вхід до підземелля замуровано.

Під час першої світової війни, 1916 р., тіло архиєпископа Йосафата Кунцевича було знайдене й наступного року перевезене до Відня. Від 1949 р. воно знаходиться в папській базиліці біля гробу святого апостола Петра.

8. Василіянський чин

Православні монастирі практично не прийняли з’єднання з Римом. Зародком же уніятського чернецтва став Віленський Свято-Троїцький монастир, до якого 1604 р. вступив Йосафат Кунцевич, а 1607 р. – ще п’ятеро послушників, серед них майбутній митрополит Йосиф Рутський. Завдяки пожертві Рутського монастирські будівлі було відбудовано. За десять років віленська спільнота зросла до 60 чоловік і мала свої осідки також у Новгородку, Мінську, Жировицях, Битені.

Митрополит Рутський скликав першу чернечу капітулу в Городку 1617 р. Монастирі об’єднано в один чин (орден), організований на взірець римо-католицьких монаших орденів. Ігумени збиралися щочетвертого року й утворювали капітулу (чернечу раду). Монастирями керував протоархимандрит. Він підлягав митрополитові. Кожного року протоархимандрит мав здійснювати візатації монастирів. Першим протоархимандритом став Лев Кревза.

У 1621 р. було проголошено устав нового ордену - Правила святого Василія Великого. Їх на 1622 р. прийняли вісім монастирів із усіх вісімнадцяти з’єднаних з Римом. Спроби заснувати василіянський монастир у Видубицькому монастирі Києва або навіть при київському Свято-Софійському соборі, здійснені на початку XVII ст., не мали успіху. До смерті митрополита Рутського число василіянських монастирів досягло 28 або навіть 36. Відчувався брак досвідчених ченців; переважно в монастирях жила молодь, котра щойно скінчила студії або проходила новіціят. До василіянського ордену на капітулі 1636 р. приєднався відомий проповідник і богослов Кирило Транквіліон Ставровецький.

Уніятські монастирі були зазвичай невеликими. Якщо в православній традиції період послушництва ченці проходили в різних монастирях, то василіяни облаштовують новіціят – своєрідну школу, де майбутні монахи проходили навчання й духовне формування, а водночас – іспит їхньої готовності до служіння в ордені. Місцем першого новіціяту став Битень.

Діяльність василіян велася в трьох напрямках: проповідництво, школи та видавнича праця. Улюбленою формою проповідництва стали місії – цикли проповідей, виголошувані під час храмових свят або інших важливих церковних подій перед великим скупченням вірних, що сполучається зі сповіддю, причастям та наданням відпусту (західний звичай, що базується на римському розумінні «влади ключів» як привілею католицької церковної влади скорочувати дні перебування душі грішника в чистилищі). Відомим відпустовим місцем став Жировицький василіянський монастир у Новогрудському воєводстві (тепер Слонимський район Білорусі).

На основі папського дозволу митрополит Йосиф Рутський засновує василіянські школи в Мінську й Новогрудку. Капітула 1626 р. ухвалила створити в Мінську семінарію, на яку василіянські монастирі мали передавати восьму частину своїх прибутків. Засновуються народні школи при монастирях.

Козацькі війни та російсько-шведська навала на Річ Посполиту спричинили істотну кризу василіянського ордену. Монастирі на терені Гетьманської держави знищуються, монахи стають об’єктом насильства, тікають перед загрозою захоплення монастиря. Але після Андрусівської угоди 1667 р. василіянський орден оживає, звільняється від нав’язливого втручання митрополита у внутрішнє життя, перебирає на себе провадження уніятських шкіл.



[1] Badura Piotr Jezy SJ. Kongregacje Generalne Towarzystwa Jezusowego: Zarys historyczny // Jezuicka Ars Educandi. – Krakow: WAM, 1995. – S.19-22.

[2] Докази віри Римської Церкви (польськ.).

[3] Encyklopedia wiedzy o jezuitach na ziemiach Polski i Litwy 1564-1995. – Krakow: WAM, 1996. – S.213.

[4] Про єдність Церкви Божої під одним пастирем (польськ.).

[5] Берестейський собор (польськ.).

[6] Житій святих (польськ.).

[7] Білоусов Юрій. Київсько-Житомирська римсько-католицька єпархія: Іст. нарис. – Житомир, 2000. – С.27.

[8] Соловій Мелетій, о. Божественна Літургія: Історія – розвиток – пояснення. – Рим, 1964. – С.74.

[9] Козаневич Євген, о. ЧСВВ. Життя святого великомученика Йосафата чину св. Василія В., архиєпископа Полоцького. – 3-є вид. – Львів, 1994. – С.95.

[10] Żychiewicz Tadeusz. Jozafat Kuncewicz. – Kalwaria Zebrzydowska, 1986. – 192 s.; Укр. переклад: Жихевич Тадеуш. Йосафат Кунцевич: Пер. Юліяна Редька. – Львів, 1998. – 112 с.

Comments