11. Відновлення ієрархічного устрою Київської митрополії

1. Православна Церква після Берестейського собору

Після Берестейського собору Київська митрополія лишилася з двома єпископами: львівським Гедеоном Балабаном і перемиським Михайлом Копистенським. Вони здійснювали архипастирське очолювання Церкви на всьому її канонічному просторі. У своїй переважній більшості монастирі залишилися православними. Оплотом православ’я стала Києво-Печерська лавра. Її настоятель, архимандрит Никифор Тур, брав участь у Берестейському соборі й був послідовним противником унії.

У лютому-березні 1597 р. в Варшаві пройшов Генеральний сейм, на якому православні посли висловили рішучий протест проти рішень Берестейського унійного собору. Вони намагалися винести проблему становища Церкви в Речі Посполитій на обговорення, але безуспішно. Особливо рішуче виступали князь Острозький і Гулевич. Коли протест не було задоволено, православні посли відмовилися займатися сеймовими справами доки єпископи-уніяти не будуть замінені православними. Король відхилив це звернення, оскільки воно йшло не від усіх послів, а тільки від частини сейму і розглядалося як «приватна справа» від воєводства до короля.

Канцлер Лев Сапіга заявив, що унія була укладена на загальне прагнення православних Речі Посполитої, а опір їй чиниться з намови протосинкела Никифора. Никифор був викликаний на сейм. Його звинуватили в авторстві чотирьох листів до Туреччини, нібито знайдених у торбі посланця князя Острозького в Шаргороді, в маєтку гетьмана Яна Замойського. У листах висловлювалося обурення католицькими утисками православних Речі Посполитої й говорилося, що тепер є найбільш доречним напад турецького султана на Польщу. До цих звинувачень додалися наклепи про чорнокнижництво, вбивство, перелюб. Розгніваний князь Острозький вигукнув королеві: «Лишаю вам цю духовну особу, а крові її на Страшному суді Божому шукатиму», - і залишив палац. Никифора було засуджено до ув’язнення. Він був вміщений у найстрашнішу тюрму в колишньому замку Тевтонського ордена в Марієнбурґу (тепер Мальборк). Є відомості про те, що протосинкел був заморений голодом 1599 р. У листопаді 2001 р. митрополит УПЦ-МП Володимир Сабодан довершив канонізації Никифора як першомученика Берестейської унії.

Вірні східного обряду, які не прийняли з’єднання з Римом, опинилися в Речі Посполитій поза законом. Маґістрати міст, що керувалися Маґдебурзьким правом, усувають православних від виборних посад і чинять перешкоди до ремісничої та торговельної діяльності. У сільських парафіях часто відбувалося насильне усунення священиків, що не прийняли унії, і підпорядкування храму уніятам. Для захисту своїх громадянських прав шляхтичі-православні та протестанти провели 1599 р. спільний з’їзд у Вільні, де домовилися про координацію сеймових зусиль.

Неодноразові звернення до сейму з вимогою визнати Берестейську унію незаконною не дали наслідків. Але 1606 р. сейм ухвалив, що з’єднана і нез’єднана з Римом частини Східної Церкви мають існувати в Речі Посполитій на засадах взаємоповаги, дотримуючись цивільного права. Це частково відновило леґальний статус Православної Церкви. Хоча практична дискримінація православних лишилася.

Львівський єпископ Гедеон Балабан помер 1607 р. Митрополит Іпатій Потій хотів поставити на його місце уніята, але з огляду на опір Львівського братства новий єпископ був висвячений у Молдові православними владиками. Ним став Єремія Тиссаровський.

1610 р. помер єпископ Михайло Копистенський. Його кафедру зайняв уніят Афанасій Крупецький.

Великою втратою для Православної Церкви була смерть князя Костянтина Острозького (1526-1608). Його син, білоцерківський староста і волинський воєвода Януш Острозький (1554-1620), прийняв католицизм. Припинила свою діяльність Острозька школа. Згас Острозький вчений гурток. Після смерті Януша Острозького княжий рід припинився. Маєтності Острозьких перейшли до князів Заславських, а потім – до Санґушків та інших шляхетських родів. Княжна Анна Алоїза Ходкевич заснувала 1624 р. єзуїтський колеґіум, який діяв в Острозі з перервами під час воєн до 1773 р.

2. Богословська полеміка

Пожвавлення літературного життя в Україні стало одним із наслідків дискусії довкола рішень Берестейського собору. Засновуються нові друкарні: у Дермані (1601), в Паньківцях на Поділлі (1601), в Стрятині біля Рогатина (1604), в Крилосі біля Галича (1605), в Києві (1616), в Угерцях (1618), у Почаєві (1618), у Рахманові (1619).

Олександрійський Патріярх Мелетій Піґас написав за короткий час сім послань до Української Церкви.

У 1597 р. було видано польською, а в 1598 р. – українською мовою полемічно-публіцистичний трактат «Apokrisis» Христофора Філалета. У польському виданні він обіймав 344 с., в українському 444 с. «Apokrisis» включав важливі історичні документи, приватні листи, матеріяли з іноземних джерел. Псевдонім автора не розкрито. Припускають, що це Мартин Броневський, протестант, асимільований в українському середовищі поляк, активний учасник острозького гуртка, наближений до князя Острозького. Автор – людина великого досвіду й знання, що добре опанувала світську й церковну історію, вільно оперує десятками латинських і грецьких авторів, досконало знає ходи й деталі політики Речі Посполитої. Він, напевне, мав доступ до важливих документів.

Твір складається з чотирьох частин, кожна з яких поділяється на кілька розділів:

1. Викриття організаторів унійного собору в Бересті.

2. Апологія православного собору; захист участі світських осіб у вирішенні церковних справ. Доводиться правомочність і компетентність православного собору в Бересті.

3. Критика римо-католицького вчення про примат папи.

4. Захист православної еклезіологічної доктрини й суспільного статусу Православної Церкви в Речі Посполитій.

У перших двох розділах автор вводить читача в перебіг підготовки унії. Він доводить, що Берестейська церковна унія стала наслідком зусиль кількох осіб, котрі для задоволення своїх еґоїстичних інтересів надужили високими становищами в православній Церкві. Заперечується вихідна теза Петра Скарги, що тільки єпископи мають право голосу в справі віри. Христофор Філалет відстоює соборноправні засади української Церкви, застерігає, що унія може спричинити велику війну, в якій загине Річ Посполита.

Христофор Філалет звертається до папи римського зі словами заохоти до діалогу:

«Покинь гордість, амбіцію й охоту панувати над усією чередою Божою, бо це не належить тобі самому! Зроби таку угоду зо східніми Церквами, щоб у порівнянні з ними не було у тебе вивищення ні щодо старовинності, ні щодо спадкоємності, ні в додержуванні Христової науки! Роби з ними угоду, як із рівними! Отже, як буває при угоді: одне візьми, друге дай, одне відбери, а друге також дозволь собі відібрати! Зроби поступку в частині, щоб також у частині можна було зробити поступку! Швидко, вір нам, ця угода між нами дійде до кінця і буде довготривала».

Твори найталановитішого полеміста того часу Івана Вишенського були відкриті 1858 р. і вперше видані М.Костомаровим 1865 р. Відома сьогодні спадщина письменника становить 16 або 17 творів. З них 10 автор включив до рукописної збірки «Книжка» (1599-1600), яку планував видати в Острозі. Опубліковано ж за життя Івана Вишенського було тільки скорочений варіянт «Писанія к утікшим од православної віри єпископом» (1598).

Як припускають, Іван Вишенський народився в середині XVI cт. в містечку Судова Вишня. В молодості він якийсь час жив у Луцьку. Іван Вишенський був близький до двору князя Острозького. Але він не увійшов до Острозького гуртка книжників, а десь у 1580-х рр. переселився на Афон. Очевидно, в одному з афонських монастирів Іван Вишенський відбув послух і був пострижений у монахи. Можливо, це був монастир святого Павла, що знаходиться поруч з великою ущелиною на західному схилі Афону на відстані 20 хвилин ходи від монастирської пристані й півгодини ходи від сусіднього Діонісієвого монастиря. У 1370 році монастир був переданий як келія сербським ченцям Герасимові Родіонові й Антонію Пигасу. За старих часів у монастирі проживало також багато сербських ченців, через що монастирська печатка містить написи двома мовами – грецькою і сербською. Доброчинцями монастиря були різні сербські, грецькі і румунські правителі. Завдяки їхній підтримці монастир переживав у XVI-XVII ст. період розквіту й міг утримувати близько 200 ченців.

Невдовзі після прибуття на Афон Іван Вишенський написав «Писаніє до всіх обще, в Лядской землі живущих» (1588) – його перший відомий твір. Тут відчувається наслідування пророчих книг і апостольських послань. Автор звертається з застереженнями до співвітчизників і таврує тих, хто осквернив гріхами рідну землю. Він вказує на небезпеку занепаду віри, справедливості, моралі. Іван Вишенський обурюється не тільки суспільною несправедливістю, але й занепадом церковного життя, що особливо потворно виявився в побуті вищого духовенства.

Відбувши час монастирського послуху, Іван Вишенський оселився у самітнім скиті або келії десь серед лісу і провадив життя в молитві, фізичній праці, читанні побожних книг. Його ім’я стало відомим у Церкві, так що після Берестейського собору патріярх Мелетій Пігас звернувся до нього з закликом відгукнутися на укладення унії письмовим твором. Так з’явилося «Писаніє к утікшим от православної віри єпископом» (1598) написане за свіжими слідами Берестейської унії й видане в Острозі в одній книзі з посланнями патріярха Мелетія Пігаса. Тут широко використовується сатира, подаються яскраві картини життя владик, сатиричні портрети організаторів унії.

З не цілком зрозумілих причин 1604 р. Іван Вишенський залишив Афон і приїхав в Україну. Протягом 1604-1606 рр. він двічі приїздив до Угорників біля Отинії на Прикарпатті, до монастиря прп. Йова Княгиницького, з яким познайомився на Афоні. Іван Вишенський побував також у монастирях в Уневі та Дермані, відвідав Львів. Очевидно, зустріч з учасниками Львівського ставропігійного братства виявила принципові розбіжності в поглядах афонського аскета й активних львівських мирян. Повернувшись розчарованим в Угорницький монастир, Іван Вишенський поїхав у гори, де оселився в пустині прп. Йов Княгиницький. Можливо, вибір цього місця для пізнішого заснування Скита Манявського був підтриманий власне Іваном Вишенським. З Карпат Іван Вишенський повернувся на Афон. Там він пише твори «Ізвіщеніє краткоє о латинской прелести», «Краткословний отвіт Феодула», «Зачапка мудраго латинника з глупим русином» (1608-1609) «Обличеніє диявола-миродержця», «Посланіє к стариці Домницкії» (1605), «Позорище мисленноє» (1615-1616). У цей час Іван Вишенський віддалився з монастиря для самотнього життя. Він ще був живий 1621 р., коли київський собор «Совітування про благочестя» ухвалив запросити його в Україну. Але про його обставини життя нічого не відомо. Помер Іван Вишенський десь у 20-х рр. XVII ст.

Єпископ, а згодом митрополит, Іпатій Потій стає головним оборонцем й ідеологом Берестейської унії, пише полемічні твори на її захист.

У трактаті «Унія» (1595) Іпатій Потій зупиняється на канонічних і богословських аспектах унії. Він з’ясовує п’ять основних питань: 1) вчення про походження Святого Духа (Filioque); 2) вчення про чистилище; 3) вчення про примат папи римського; 4) календарна реформа; 5) поширювані протестантами ідеї втілення в папі римському антихриста. Твір відзначає спокійний тон, ясна прозора мова. Іпатій Потій виявляє добрий смак; він загалом стриманий, хоч і може впадати в пафос.

Інший відомий твір Іпатія Потія, «Антиризис» (1599 – укр., 1600 – польськ. мовою), - це відповідь Христофорові Філалету на його трактат “Apokrisis”, що містить добірку цінних матеріялів з історії унії. Ще один відомий твір – «Гармонія» (1608).

Архиєпископ Мелетій Смотрицький народився близько 1675 р. на Поділлі. Син першого ректора Острозької академії Герасима Смотрицького, після навчання в Острозькій академії Смотрицький студіював у Віленській єзуїтській академії. Зі своїм учнем – княжичем Соломирецьким – Смотрицький відвідує Вроцлавський, Ляйпціґський, Нюрнберзький, Віттенберзький університети. Там він завершує навчання і здобуває ступінь доктора медицини.

Смотрицький повернувся до Речі Посполитої близько 1604 р. Згодом він став членом Віленського братства. У відповідь на твори Іпатія Потія Смотрицький видав свій перший полемічний твір «Antygraphy» (1608). Тут спростовуються наклепи на віленських братчиків, критикуються католицькі доґми.

Найвідоміший твір Смотрицького, «Qrhnos» (1610), став відгуком на погром, вчинений православним церквам у Вільні 1609 р. митрополитом Іпатієм Потієм. Після його приїзду православні зберегли тільки Свято-Духівський монастир. Центральний образ твору – зраджена й кинута на поталу Мати-Церква. Смотрицький тяжіє до алегорично-символічної форми вислову, вдається до мови народних дум і голосінь. Церква плаче за зрадливими дітьми – потомками православних аристократичних родів, котрі зреклися свого народу і своєї віри, златинщинися.

У 1617 році Смотрицький приймає чернечий постриг. Він працює в братській школі, й 1618 р. видає підручник «Граматики славенскія правилноє синтаґма», кращу для свого часу граматику церковнослов’янської мови.

У 1620 р. помер настоятель Свято-Духівського Віленського монастиря Леонтій Карпович. На його смерть Смотрицький відгукнувся єдиним україномовним проповідницьким твором, що зберігся до нашого часу - «Казаньє на чесний погреб ... о.Леонтія Карповича». Очевидно, замість Карповича Смотрицький вирушає до Києва, куди мав прибути патріярх Феофан. Тут 1620 р. Мелетій Смотрицький висвячується на єпископа Вітебського і Мстиславського, архиєпископа Полоцького. Він пише нові твори, захищаючи архиєрейські хіротонії 1620 р. У трактаті «Weryfikacja niewinnosci» (1621) він апелює до гуманності й справедливості короля, до урядових постанов, доводячи законність свячень 1620 р. Інший трактат, «Obrona weryfikacji» (1621), продовжує цю тему.

Тим часом 12 листопада 1623 р. сталося вбивство Мелетієвого опонента по білоруській кафедрі архиєпископа Йосафата Кунцевича православними жителями Вітебська. Винуватцем вбивства, влада визнала Мелетія Смотрицького, бо нібито саме його кількарічне протистояння Кунцевичу спровокувало виступ вітебських міщан. Смотрицький залишає Річ Посполиту. Формальною причиною його від’їзду було вивчення східного богослов’я та сучасного церковного життя стародавніх східних патріярхатів для підготовки катехизису. Протягом 1624-1625 рр. здійснюється поїздка Мелетія Смотрицького до Константинополя, до Вселенського патріярха Кирила Лукаріса – колишнього Мелетієвого вчителя в Острозі. З ним архиєпископ Мелетій Смотрицький поділився ідеєю поєднання уніятів і православних на справедливих засадах. Ідея була зустрінута неприхильно.

Після повернення Мелетій Смотрицький зустрічає упереджене ставлення до себе. Виходить друком книга «Desyderos» Касіяна Саковича (1625), що містить натяки на приховану мету поїздки – укладання унії - й побажання успіху в цій справі. На цей час Касіян Сакович уже залишив православ’я й був архимандритом Дубенського уніятського монастиря.

До Києва Мелетія Смотрицького не було допущено. Він зупинився в Межигірському монастирі. У 1628 р. з’являється «Apologia peregrynacjej do krajów wschodnich», де містився виклад причин і наслідків мандрівки з висновками про неминучість нової, універсальної церковної унії. Книга була надіслана митрополитові Йову Борецькому та архимандриту Петру Могилі. У 1628 р. для розгляду книги скликається собор у Києві. «Апологія» була засуджена й анафемована. Тоді Мелетій таємно виїхав до Дермані. Він відкрито перейшов на унію, за що дістав Дерманський монастир і титул архиєпископа Ієрапольського.

Останні твори, написані 1628 р., обґрунтовують апостазію Мелетія Смотрицького. В мемуарному творі «Protestacja» розповідається про київський собор і доводиться незаконність його вироку. «Parenesis abo Napomnienie» стверджує, що тільки нове загальне поєднання Церкви й відновлення духовної єдності жителів Речі Посполитої, які практикують східний обряд, може врятувати країну від міжусобної війни.

27 грудня 1633 р. архиєпископ Мелетій Смотрицький помер у Дерманському монастирі.

 «Obrona jedności cerkiewnej» Лева Кревзи (1617) відкрила новий етап у богословській полеміці – період переважно історико-церковних та богословських трактатів. Автор мав ґрунтовну богословську освіту. Спершу він був архимандритом Віленського Свято-Троїцького монастиря, а після утворення Чину святого Василія Великого (1617) був обраний його першим протоархимандритом. Після повернення Річчю Посполитою Смоленська та Сіверської землі Лев Кревза рукоположений на архиєпископа Смоленського і Чернігівського (1626). Він помер 1639 р.

Фундаментальне історико-церковне дослідження Лева Кревзи «Obrona jedności cerkiewnej» має чотири частини: 1. Про зверхність святого апостола Петра. 2. Про наступників на ту владу по св.ап.Петрі. 3. Про те, як Русь хрестилася. 4. Про вчинок недавно минулого віддання послуху папі Климентові VIII старшими нашими.

Відповіддю на книгу Лева Кревзи став трактат Захарії Копистенського «Palinodia» (1620-1622). О. Захарія Копистенський працює в Києві від часу заснування Київського братства й Богоявленського монастиря. Він - активний співробітник друкарні, упорядник, редактор та видавець ряду книг, автор передмов до них, перекладач. З 1624 р. - архимандрит Києво-Печерської лаври. Помер о. Захарія Копистенський 1627 р.

«Palinodia ілі книга оборони кафолической святой Всходней Церкви і святих патріярхов, і о ґрекох і о россох христіянех» лишилася в рукописі. Її автора відзначає широка ерудиція, ґрунтовність богословських знань. Структура книги визначається композицією трактату Лева Кревзи. Захарія Копистенський доводить, що як апостол Петро не мав переваг над іншими апостолами, так і римський єпископ – лише один з рівних ієрархів. Особливо цікаві III та IV частини, де розглядається історія християнізації України, історія української Церкви та її стосунків з Константинополем і Римом.

Широко використовуються писемні джерела, яких названо загалом понад сто. Це Біблія, богослужбові книги, твори православних богословів, житія святих, патерики, літописи, «Апокрисис» Христофора Філалета, «Книжка» Василя Острозького, твори західноєвропейських (Цезаря Баронія), грецьких (Іоан Зонара), польських (Стрийковський, Кромер, Длуґош, Вуєк, Скарга) письменників, переважно істориків.

Трактат побудований на протиставленні Західної та Східної Церков. Критерій оцінки діяльності Церков – вірність апостольській традиції, чистота сповідуваної віри. Зберігаючи переважно богословський та церковно-історичний зміст, Захарія Копистенський дещо доповнює його суспільно-культурною проблематикою, котра увиразнює його картину національної церковної історії.

3. Братський рух

Братський рух після Берестейського собору пожвавлюється в усій Україні. Дається взнаки прийняття на себе мирянами великої долі відповідальності за життя Церкви. Активно діють Львівське й Віленське братства. Створюються нові братства в Могилеві, Мінську, Любліні, Луцьку, інших містах.

Розширюється соціяльний склад братств. Досі до їхнього складу входили переважно міщани. Тепер залучаються також шляхтичі, козацтво. Серед членів Люблінського братства – представники родів Санґушків-Коширських, Чарторийських, Четвертинських, Друцьких, Любецьких. До Київського братства вписується Петро Конашевич-Сагайдачний з усім кошем Запорозьким. Консолідація православної церковної спільноти за умов протидії запровадженню унії сприяла подоланню конфліктів Львівського та деяких інших місцевих братств із церковною ієрархією.

Найдавніший список Київського Богоявленського братства датується 4 січня 1616 р. Вдова мозирського маршалка Галшка (Єлизавета) Гулевичівна дала 14-15 жовтня 1615 р. записи на садибу на Подолі під братський монастир. Наприкінці 1615 р. було одержано благословення Вселенського Патріярха, який надав Київському братському монастирю статус ставропігії.

Від 1615 р. діє Київська братська школа на Подолі. Її ректорами були: Іван (у монашестві Йов) Борецький (1615-1618), Мелетій Смотрицький (перед 1620), Касіян Сакович (1620-1624), Фома Євлевич (1630-1632).

До 1620 р. на Подолі було збудовано п’ятибанну Богоявленську церкву. 26 травня 1620 р. Єрусалимський патріярх Феофан від Вселенского патріярха Тимофія надав Київському братству права ставропігії, на знак чого біля церкови було встановлено хрест.

Луцьке Хрестовоздвиженське братство виникло 1617 р. Через два роки король Сигизмунд ІІІ підтвердив своєю грамотою його привілей на побудову церкви, шпиталю й школи. Єрусалимський патріярх Феофан 1620 р. надав Луцькому братству грамоту з правом ставропігії. У 1624 р. братство заснувало кіновіяльний (спільножительний) монастир.

Коштом волинських шляхетських родів Гулевичів, Пузин, Семешків, Четвертинських близько 1630 р. було споруджено церкву Чесного Хреста Господнього довжиною до 25 м, вишиною до 10 м. Поряд на південь від церкви 1645 р. збудували двоповерхову школу, шпиталь, келії для ченців. Відновлена Луцьким братством, 1635 р. почала працювати друкарня.

4. Патріярх Феофан в Україні

Єрусалимський патріярх Феофан III (1608-1644) на початку XVII ст. здійснив поїздку до Москви, де 24 червня 1619 р. він очолив інтронізацію московського патріярха Філарета Романова-Юр’єва, племінника Івана Ґрозного й батька царя Михайла Романова.

Під час перебування в Росії патріярх Феофан домовився зі Вселенським патріярхом про висвяту ієрархів для Україні. Дозвіл хіротонії датовано 1 квітня 1618 р.

Повертаючись 1620 р. на Близький Схід, патріярх Феофан прибув в Україну. Його зустрів козацький загін під проводом гетьмана Петра Сагайдачного й супроводив до Києва. Кілька місяців патріярх жив у Києво-Печерській лаврі. Він пише послання до братств, монастирів, православних діячів. Київському, Луцькому, Слуцькому, Віленському, Львівському братствам він надав статус ставропігії.

Грамотою від 13 серпня 1620 р. патріярх доручив православним громадам обрати кандидатів на єпископів, не боячись перешкод світської влади.

6 жовтня 1620 р. патріярх Феофан разом з митрополитом Софійським Неофітом і єпископом Страгонським Авраамом, екзархом Константинопольського патріярха, що його супроводжували, рукоположив на єпископа Перемиського і Самбірського Ісаю Копинського, ігумена Межигірського монастиря.

8 жовтня 1620 р., в неділю, ігумен Михайлівського монастиря Йов Борецький був поставлений на київського митрополита. Густинський літопис і Касіян Сакович згадують, що хіротонія відбувалася за зачиненими дверима й затемненими вікнами в Богоявленській братській церкві Києва.

Не пізніше 20 жовтня на архиєпископа Полоцького, Вітебського і Мстиславського поставляється Мелетій Смотрицький. Віленський братський учитель Мелетій опинився в Києві як посланець Леонтій Карповича і братчиків. Протягом серпня-жовтня він був рукоположений у ієродиякона, ієромонаха і єпископа, після чого поставлений на Білоруську архиєпархію.

Виїхавши з Києва наприкінці року, в Терехтемирові Патріярх Феофан висвятив на єпископа Володимирського і Берестейського тамтешнього ігумена Єзекіїля Курцевича. Щоправда, згодом єпископ Єзекіїль дискредитував себе хабарями, нестійкістю в вірі. Він утік до Москви, був поставлений там на Суздальську кафедру, але зрештою позбавлений сану й засланий.

У Білій Церкві було висвячено на єпископа Луцького і Острозького ігумена Ісаакія Борисковича.

У Животові на Брацлавщині, в маєтку князя Степана Четвертинського, ігумена Паїсія Іполитовича було рукоположено на єпископа Холмського і Белзького.

На Туровську й Пінську кафедру було призначено грека Авраамія, єпископа Страгонського. Було підтверджено повноваження єпископа Львівського Єремії Тисаровського.

Патріярх анафемував усіх, хто перейшов на унію. Він дав козакам розгрішення за участь у поході проти Московського царства й наказав більше не воювати з православною Росією. Своєю грамотою патріярх Феофан благословив український єпископат надалі обирати свого митрополита й лише після цього просити благословення на його поставлення у Вселенського Патріярха.

Поставлення єпископів відбулося всупереч звичаям того часу, які вимагали попереднього узгодження кандидатів з королем. Тому влада не визнала архиєрейських хіротоній і не допускала владик до управління єпархіями. Король Сигизмунд ІІІ видав 1621 р. універсал, яким оголошував поза законом усіх нових православних владик і тих, хто визнавав їх і допомагав їм. Митрополит Йов Борецький подав 1621 р. «Протестацію», де захищав православну ієрархію від звинувачень у неканонічності, зрадництві. Але єпископи фактично були позбавлені можливості здійснювати свої повноваження, й перебували під охороною козацтва в Києві.

Дещо пом’якшили ставлення до Православної Церкви рішення Генерального сейму 1623 р. Низка дискримінаційних актів була скасована. Сеймова ухвала обіцяла в майбутньому встановити релігійний мир у Речі Посполитій:

«Заспокоєння людей, поділених у грецькій вірі, ми відкладаємо через безліч справ Речі Посполитої на майбутній сейм, а нині обіцяємо спокій для обох сторін, як духовним, так і світським особам, якого б звання й стану вони не були, і касуємо всі процеси, задвірній і комісарські декрети, баніції, секвестри й усілякі в справах віри позови й суперечки, які б з обох сторін не виявилися».

5. Митрополит Йов Борецький

Іван Борецький народився в с. Бірча в Галичині. Він вперше згадується 1604 р. як ректор Львівської братської школи, вчитель грецької та латинської мов. Згодом Іван Борецький прийняв священичий сан і переїхав до Києва. З 1615 р. – ректор Богоявленської школи в Києві. Настоятель Воскресенської церкви в Києві.

У 1619 р. Іван Борецький розлучився з дружиною. Обидва вони прийняли чернечий постриг. Дружина стала ігуменею жіночого монастиря, пізніше перейменованого на Богоявленський, а сам Йов – ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря. Цей титул він зберігав і ставши митрополитом.

Митрополит Йов Борецький, поставлений у жорсткий антагонізм до королівської влади, налагоджує стосунки з московським царем. Він посилає різних людей за пожертвами, нагадує цареві про нібито належне йому спадкове право на Київ. У 1630 р. митрополит послав свого сина Андрія та трьох племінників до Москви, і всі вони отримали царські посади.

Митрополит намагався досягти більшої централізації Церкви. Під час поїздки архиєпископа Мелетія Смотрицького до східних патріярхів (1624-1626 рр.) ним було одержано грамоту про скасування ставропігій православних братств і монастирів. Тільки Львівське та Віленське братства 1626 р. змогли дістати від Вселенського патріярха грамоти з підтвердженням ставропігії.

Помер митрополит Йов Борецький 2 березня 1631 р. в Михайлівському Золотоверхому монастирі.

6. Соборне життя Київської митрополії

Перед висвятою митрополита в Києві 1620 р. пройшов собор під головуванням патріярха Феофана, в роботі якого брали участь екзархи Вселенського й Олександрійського патріярхів архимандрит Арсеній і протосинкел Йосиф, митрополит Неофіт і єпископ Авраам, представники братств, міст і повітів. Собор засудив Берестейську унію, анафемував митрополита Йосифа Велямина Рутського, обрав на митрополичу кафедру Йова Борецького. Цим було відновлено практику елекційних соборів.

В середині січня 1621 р. в м. Буші під головуванням патріярха Феофана пройшов обласний собор. У ньому брали участь нововисвячені ієрархи, патріярші екзархи, клир і миряни. Собор уклав грамоту про перебування патріярха Феофана в Україні. Було ухвалено вивести з ужитку місцеві звичаї, невідповідні православному уставу: 1. Триразове подання Святих Таїн мирянам під час причастя. 2. Причастя часточками з інших просфор, крім Агнця. 3. Святкування десятої п’ятниці після Пасхи. 4. Залишки тризни при поминанні покійників у Провідну неділю. 5. Подання молодим під час вінчання пиття зі співом «Тіло Христове прийміть...».

Важливе значення мав Київський собор 1621 р., присвячений пасторальним проблемам. Його називали «Совітування про благочестя». Собор 1621 р. прийняв 24 правила. Він ухвалив скликати надалі церковні собори щороку, проводити архипастирські візитації, виголошувати проповіді кожної неділі, заборонити єпископам призначати по собі наступників. Була подана думка про відкриття нових кафедр, зокрема Черкаської (не реалізована). Ухвалювалося зміцнювати зв’язки з православним Сходом, зокрема з Афоном, звідки визнано за необхідне запросити в Україну побожних монахів-українців, серед них Кипріяна й Івана Вишенського.

Соборні постанови вимагають від пастиря, щоб був добрим, миролюбним, зберігав душевну й тілесну чистоту, перебував у подвигах молитви й посту, був відданим православній вірі, пильним у вивченні церковних догматів, готовим до сповідництва й мучеництва, мав покаянний настрій.

Здійснюються спроби скликати спільні собори православних з уніятами з метою укладення «універсальної унії». Перша пропозиція надійшла 1623 р. й була зіґнорована православними. Вдруге король Сигизмунд ІІІ на прохання митрополита Йосифа Велямина Рутського 1626 р. вже призначив був збір у Кобрині, але православні на собор не приїхали.

8 вересня 1627 р. скликано собор у Києві. Керував собором митрополит Йов Борецький. Був присутній Петро Могила, ще мирянин, але вже обраний архимандритом Києво-Печерської лаври. Розглядався проект катехизису, над яким працював Мелетій Смотрицький. Детальніших відомостей про цей собор не збереглося.

Третя спроба «універсальної унії» здійснювалася 1627-1629 рр. Мелетієм Смотрицьким. У 1628 р. в Городку Рівненського повіту пройшов собор для розгляду різниці між Західною та Східною Церквою. Присутні заслухали доповідь Мелетія Смотрицького, де давалася прихильна оцінка латинського вчення й доводилася необхідність нового об’єднання з унійною Церквою. Доповідачеві доручено підготувати для соборного обговорення проект згоди з уніятами.

У Києві 1628 р. скликано собор для розгляду відступництва Мелетія Смотрицького. Крім єпископів, на ньому були присутні настоятелі монастирів, численні представники білого духовенства й мирян. Розглянуто трактат Мелетія Смотрицького «Апологія подорожі до східних країн», виданий Касіяном Саковичем у Кракові. Трактат звинувачував Східну Церкву в єресях різного роду і закликав її до поєднання з Римом. Смотрицький зрікся «Апології»; книгу було анафемовано й урочисто спалено. Виїхавши з Києва, Смотрицький видав «Протестацію», де звинуватив собор у неканонічності й ствердив, що зрікся твору під насильством.

В Києво-Печерській лаврі 1629 р. скликано собор для розгляду королівської пропозиції щодо проведення спільного з уніятами собору. Короля представляли князь Олександр Заславський (уніят) і Адам Кисіль (православний). Катеґоричними противниками ідеї унійного собору виявили себе козаки, які погрожували учасникам собору й змусили перервати перше засідання. Собор відхилив пропозицію спільного собору й обумовив переговори з уніятами попередніми зносинами зі Вселенським патріярхом.

Собор 1629 р. в Києві благословив до церковного вжитку «Служебник» Петра Могили й чин пасії. Пасії або страсті Христові відправлялися чотири рази за числом євангелистів. Вони складалися з вечірні (в неділю) або малого повечір’я (у п’ятницю), читання Євангелія про страсті Христові та проповіді на цю тему.

7. Досвід святості

Наприкінці XVI ст. прославилася на Волині чудотворна Почаївська ікона Божої Матері. Її подарував шляхтянці Анні Гойській митрополит Неофіт, який проїздив через Україну 1559 р. Ікона походить з південнослов’янських земель. Майже 38 років вона перебувала в домовій каплиці Анни Гойської в с. Орлі біля Почаєва. Слуги помітили, що час від часу образ випромінює дивне світло. Господиня спершу не йняла їм віри, аж доки одного разу сама не зауважила чудовного сяйва навколо образу.

Від ікони почали відбуватися чудеса. Після ревної молитви перед нею брат Анни Гойської Пилип Козинський, сліпий від народження, прозрів. У 1597 р. ікону було урочисто перенесено до Почаївського монастиря.

Прподобний Йов Залізо народився близько 1551 р. Він походив з Коломийщини. Десятирічним хлопцем Йов Залізо вступив до Угорницького монастиря. На тридцятому році життя він був рукоположений у ієромонахи. А в 1582 р. князь Костянтин Острозький запросив о. Йова на ігумена Дубенського Чеснохресного монастиря. Прп. Йов очолював монастир 20 років, і в цей час йому доводилося активно боротися з Берестейською унією. Після смерті князя Острозького прп. Йов потай подався на Почаївську гору, «здавна світлістю чудес многих осяяну», де віддавна відбували свій подвиг побожні ченці. Ченці обрали його ігуменом.

Йов керував монастирем понад 40 років. Він зреформував Почаївський монастир з пустельно-скитського на спільножительний за Студійським уставом, встановив порядок щоденного життя, приділивши кожному працю в господарстві, запровадив постійні богослужіння. Преподобний прихиляв людей аскетизмом, розумом, щирістю поводження. Він був дуже працьовитим. Навколо монастиря своїми руками прп. Йов розвів сад, викопав глибоку криницю й два ставки. Він усамітнювався для молитви в природній кам’яній печері. І зараз у Почаївському монастирі можна побачити цю тісну печеру, про яку житіє прп. Йова пише:

«Коли б камінна печера вміла говорити, то вона б оповіда нам, як часом впродовж трьох днів, а то й цілого тижня, сам один, замкнувшисьу печері, маючи за їжу тільки сльози, молився там о.Йов за благо світу, що весь у злі лежить».

Йов прибув на Почаївську гору невдовзі після того, як вдова Анна Гойська зробила щедрий фундушевий запис на утримання церкви й монастиря в Почаєві. У 1597 р. Анна Гойська передала для монастиря чудотворний образ Божої Матері. Монастир збирав багаті пожертви, завдяки яким 1649 р. було споруджено церкву Пресвятої Тройці, куди й перенесли Почаївську чудотворну ікону Божої Матері.

Видіння провістило йому смерть за вісім днів. 28 жовтня 1651 р. прп.Йов відправив останню Службу Божу, віддав останнє цілування братії й мирно упокоївся.

За часів архимандрита Єлисея Плетенецького на початку XVII ст. біля Успенської церкови Києво-Печерського монастиря було відкрито нетлінні мощі св. Юліянії, княжни Ольшанської. Фамілія Ольшанських походила з роду литовських великих князів. Княжна Юліянія не залишила жодних слідів в історії. Відомо тільки, що померла вона зовсім молодою, у віці шістнадцяти років. Біля мощів княжни почали діятися чуда, і їх було перенесено до Успенської церкви. Розповідь про знайдення мощів було надруковано в Києво-Печерській лаврі 1705 р. Однак під час пожежі 1718 р. мощі згоріли, а їхні рештки було складено до раки й виставлено для вшанування в ближніх печерах. День пам’яті св. Юліянії – 6 липня.

8. Монаше життя

Перша половина XVII ст. демонструє зростання монаших покликань. Розбудовується Києво-Печерська лавра, яка після 1596 р. стає головним центром православного опору поширенню унії. Архимандрит Никифор Тур належав до числа найактивніших учасників Берестейського православного собору. Вже 1598 р. Вселенський Патріярх надав монастиреві статус лаври та право ставропігії. Після кількарічної боротьби зі спробами підпорядкувати монастир уніятському митрополитові 1613 р. він дістав юридичне визнання свого статусу. Архимандрит Єлисей Плетенецький 1615 р. заснував при монастирі друкарню, котра близько 300 років лишалася найавторитетнішою в Православній Церкві.

За часів ігуменства прп. Йова Заліза зростає слава Почаївського монастиря, до якого 1597 р. було перенесено чудотворний Почаївський образ Божої Матері. Заснування монастиря пов’язують з переселенням на Волинь групи київських монахів, що до татаро-монгольської навали жили на річці Почайні, а після зруйнування міста 1240 р. мусили шукати притулку на Волині. Ченці оселелилися в печерах, влаштували там келії, а потім збудували на горі, як і в Києві в Печерському монастирі, храм Успення Пресвятої Богородиці.

Найбільш смілива версія стверджує, що першими оселилися в почерах на Почаївській горі місіонери з Великої Моравії, які за часів рівноапп. Кирила і Мефодія доходили з проповіддю Євангелія до південно-західної Волині[1]. Існує також переказ про те, що пустельножительний монастир на Почаївській горі було засновано 1220 р. монахом з Афону Мефодієм згідно з видінням, про яке йому розповів місцевий житель Туркул.

Головною святинею Почаєва став відбиток цільбоносної стопи Пресвятої Богородиці, залишений на скелі на вершині гори після 1240 р., коли селянин Іван Босий, що жив неподалік від Почаєва, став свідком чудесного видіння: на скелі у вогняному стовпі стояла Вседіва Марія, а перед нею – монах, що жив неподалік. Монах потім оповів, що відтепер у відбитку правої стопи Богородиці завжди стоятиме чиста вода, яка зцілюватиме всілякі хвороби. Це чудо спостерігається й досі, збираючи до Почаєва велику кількість прочан.

Вдова луцького земського судді Анна Гойська, якій спершу належала чудотворна Почаївська ікона, 1597 р. передала монастиреві орні землі, ліс, сінокіс та грошові пожертви для його існування. Вона спорудила мурований Успенський храм, куди й було перенесено чудотворний образ.

Почаївський монастир очолив прп. Йов Залізо, який запровадив спільножительний устав, принесений з Афону прп. Йовом Княгиницьким і вже запроваджений в Угорницькому монастирі та Скиті Манявському. Довкола центрального храму споруджуються в XVII  ст. церкви Преображення Господнього, Благовіщення, Вознесення, вмч. Феодора, свт. Миколая. Особливо прославився монастир після чудовного порятунку від турецької облоги 20-21 липня 1675 р. Тоді ніби розкрилися хмари, і над монастирським собором явилася Пресвята Богородиця в блискучому сяйві, оточена ангелами з оголеними мечами. Праворуч від неї стояв прп. Йов і молився про порятунок його монастиря. Турки й татари почали стріляти в небесне видіння, але стріли поверталися й разили тих, хто стріляв. Перелякані вороги втекли. Ці події відобразила популярна пісня-кант “Ой зійшла зоря вечоровая”:

 Ой зійшла зоря вечоровая,

Над Почаєвом стала,

Виступало турецьке військо,

Як та чорна хмара.


Турки з татарами брами облягали

Монастир звоювати.

Матір Божая, Почаївськая

Буде нас рятувати.


Отець Залізо з келії вийшов

Та слізьми умліває:

- Ой рятуй, рятуй, Божая Мати,

Монастир загибає!


Ой вийшла, вийшла Божая Мати

На хресті вона стала.

Кулі вертала, турків вбивала,

Монастир врятувала[2].

Митрополит Іпатій Потій 1609 р. відібрав у православних Вільна усі храми й Свято-Троїцький монастир. Тоді на землі магнатів Воловичів було засновано Свято-Духівський монастир. Його очолив архимандрит Леонтій Карпович, освічена й суспільно активна людина, один з лідерів опору унії у Великому князівстві Литовському. В цьому монастирі згодом прийняв постриг Мелетій Смотрицький.

До середини XVII cт. було збудовано до 55 нових монастирів в Україні та до 45 монастирів у Білорусі. Деякі з них були братськими: Київський Богоявленський (1615), Луцький Чеснохресний (1624), Віленський Свято-Духівський (бл. 1600) та ще кілька монастирів. Запорозьке козацтво утримувало навпроти Переяслава серед скель на правому березі Дніпра Терехтемирів Свято-Успенський монастир (засн. у середині XVI ст.) та під Києвом Межигірський Спасо-Преображенський монастир. З останнього брали ієромонахів для січових церков; у ньому доживали своє життя, прийнявши постриг, літні запорожці.

Духовна віднова чернечого життя в Галичині пов’язується з діяльністю прп. Йова Княгиницького та зі зверненням до афонської духовності. Іван (у монашестві Йов) Княгиницький народився в сер. XVI ст. у Тисмениці. Освіту він здобув в Острозькій школі, деякий час викладав там. Попри запрошення князя Костянтина Острозького Княгиницький не лишився в Острозі, а під враженням від зустрічі з афонськими монахами подався на Святу Гору. Він випробував себе, виявив схильність до аскетичного життя, і аж тоді повернувся додому, роздав майно вбогим, і знов виїхав на Афон. Іван Княгиницький прийняв монаший постриг з іменем Єзекиїл.

На Афоні минули 12 років життя прп. Йова. Його ім’я стало відомим в Україні. І тоді єпископ Львівський Гедеон Балабан запрошує його в Галичину для унормування монашого життя в Уневі згідно з афонським уставом. Після того, як прп. Йов налагодив життя в Унівському монастирі, єпископ хотів висвятити його на ієромонаха. Але, вважаючи себе негідним єрейського сану, монах Єзекиїл відмовився. Натомість він прийняв велику схиму з іменем Йова.

Відтак шляхтич Адам Балабан, родич львівського архиєрея, запросив прп. Йова до Угорників під Отинією.  Там ще раніше було влаштовано Свято-Михайлівський монастир. Адам Балабан писав до монаха:

“Єсть у моїй маєтності церковця мала святого архистратига Михаїла. Я тебе задовольню всім, що потрібне, тільки спасайся й моли Бога за нас. А коли захочеш приймати братів однодумних, то я з дружиною своєю дамо вам потрібне, бо хочу мати в своїй маєтності богомольця й монастиря”[3].

В грамоті за 1612 р. Адам Балабан наполягає на ставропігійному статусі цього монастиря, мотивуючи своє бажання відходом київського митрополита від Константинополя.

Ігумен Дерманського монастиря Ісаак Святогорець організував приїзд прп. Йова до себе з метою духовної віднови монашої спільноти. Здійснивши духовну віднову Свято-Троїцького монастиря в Дермані на Волині, преподобний затужив за самотнім скитським життям, до якого звик на Афоні. Він вирушив у гори в околицю Краснопілля (теперішнього Солотвина) й оселився в каливі під смеріками з правого боку річки, згодом названої Скитцем. Згодом йому збудували невелику келію. Угорницькі послідовники преподобного, дізнавшись про його перебування в Карпатах, стали відвідувати його. Дехто з учнів лишався біля о. Йова на довший час. Тоді преподобний уклав усний устав життя нової спільноти, визначивши порядок молитов, читання духовних книг, праці й трапези. Сам він харчувався лише хлібом і водою, тепер же дозволив варити одну пісну страву на день. У суботу й неділю дозволялося готувати дві страви. Масла, сиру, вина вживати не дозволялося. Рибу й олію споживали на великі свята. Монахи працювали, збираючи дрова, виробляючи ложки, хрестики, кошики, луб’яні коробки. На зиму заготовляли гриби.

Старця в монастирі почали відвідувати світські люди, а також духовенство. Тут гостював Іван Вишенський, бував унівський архимандрит Ісая Балабан. У селі Маняві було збудовано церкву св. Іоана Предтечі.

Прп. Йов, тікав від неспокою монашої спільноти в гори. Час від часу він усамітнювався в довколишньому лісі для молитви й побожних роздумів. Там він знайшов зручне місці, розташоване ніби на острівці, обгородженому потоками, яке нагадало йому афонський Ватопедський монастир. Учні викорчували ліс; теслі, прислані Анастасією Воляновською з роду Балабанів, збудували келії; і таким чином 1611 р. було споруджено першу оселю майбутнього Скита Манявського – Великоскитського спільножительного монастиря. А вже наступного року в Скиті було зведено ще дві келії та дерев’яну церкву Воздвиження Чесного Хреста, освячену 13 вересня 1612 р. Освячення церкви відправили з благословення єпископа Стагонського Авраамія та унівського архимандрита Ісаії духівник унівського монастиря Пахомій та інші священики. Єпископ Авраамій 1613 р. рукоположив у ієромонахи одного зі скитської спільноти, Феодосія, якого умовив прийняти священство о. Йов. Згодом прп. Йов передав о. Феодосієві ігуменство. А коштом доньки молдавського господаря Єремії Могили Марії Могилянки було споруджено 1619 р. більшу Воздвиженську церкву на взірець Межигірського Спаса.

Наслідками діяльності прп. Йова Княгиницького стали не тільки заснування Скита Манявського й реформа кількох інших монастирів, а й унікальна в житті української православної спільноти спроба утворити на взірець Афону мережу монастирів, об’єднаних спільністю уставу й одним духовним провідником, аналогічним до Афонського прота.

Система управління на Афоні ґрунтується, за невеликим винятком, на сімох Уставах, прийнятих від початку організованого життя афонського чернецтва до початку XIX століття. Найбільш значну роль в історії афонського чернецтва зіграли Статути 971/2, 1046, 1394 і 1810 років.  Відповідно до Хартії, законодавча влада належить Священним Зборам (Shnaxis), що складаються з 20 членів, якими є настоятелі всіх монастирів, і які збираються в Кареї два рази на рік для прийняття різного роду канонічних указів. Адміністративну владу здійснює Священний Кинот, що складається з 20 представників монастирів (по одному від кожного), що обираються 1 січня і перебувають у своєму званні протягом року, а виконавчу владу – Священна Епістасія, що складається з 4 членів, відповідно до поділу афонських монастирів на чотири пентади (п’ятірки). Представник монастиря першого рангу головує у Священній Епістасії і називається «прот» (тобто перший) чи «протепістат». Правом обрання протепістата володіють 5 перших монастирів – Велика Лавра, Ватопедський, Іверський, Хіландарський і Дионисіїв. Звання прота існувало з досить раннього часу. У Першому Статуті Святої Гори, виданому імператором Іоаном Цимисхієм (971-972 р.), мова йде про процедуру обрання прота,  визнаного також  главою усього Афона. У дійсності ж влада прота була досить невизначеною, оскільки він не міг приймати рішення з загальних питань, не вислухавши думки зборів настоятелів.

На Афоні є невелике містечко Карея – столиця всієї цієї чернечої держави. Заснування Кареї відбулося після ліквідації Кафедри Старців, коли прот був змушений перенести свою резиденцію з височини Зигоса до центру півострова, у місцевість, що називалася Меса (Серединна). Тут він заснував нову лавру, що дістала потім назву Карея, а згодом одержала значні права, коли на тривалий час були визнані її верховенство і пріоритет над усіма монастирями і лаврами Святої Гори.

Мережа монастирів, керована одним авторитетним аввою, знайома давньому єгипетському монашеству: пригадаймо монастирі прп. Пахомія Великого в Тавеннісі. Не можна не припустити, що спроба централізації управління православними монастирями в Україні була стимульована знайомством із західною культурою монаших конґреґацій та створенням 1617 р. Конґреґації Пресвятої Тройці Чину святого Василія Великого.

Прп. Йов Княгиницький управляв водночас двома монастирями: Скитським і Угорницьким. Коли він віддалявся з монастиря, то лишав замість себе намісника (у Скиті – ієродиякона Феодосія). Збереглися свідчення про його відвідини монастирів в Угорниках, Уневі, Дермані, Угринові, Крилосі, Петричах, Києво-Печерської лаври. Він має широкі контакти в колах православної шляхти, бере активну участь у поставленні владики Єремії Тисаровського на львівську кафедру. Авторитет о. Йова Княгиницького міг би бути суто харизматичним і особистим. Але його наступник, ігумен Феодосій, підписується під грамотою Київського собору 1628 р. словами: “прот монастирей воєводства Руського, Белзького і Подольського”. А лише в двох єпархіях, Львівській і Перемиській, налічували наприкінці XVII ст. 242 монастирі. Юліян Целевич порівнює роль Великого Скита в цей час із відомою роллю абатства Клюні в бенедиктинському чернецтві Заходу[4].

Прп. Йов Княгиницький упокоївся 29 грудня 1621 р. Він не залишив писаного уставу, але його досвід узагальнив ігумен Феодосій у своєму “Завіті духовному”.

Княгиня Раїна Вишневецька заснувала на своїх землях на Полтавщині Густинський Свято-Троїцький монастир біля Прилук (1612 р.) і Мгарський монастир під Лубнами (1619 р.), розбудовані ігуменом Ісаєю Копинським, а також Ладинський жіночий монастир (1614 р.). Організатором Густинського монастиря був афонський монах Йоасаф, якому на Святій Горі привиділося благодатне місце для нового монастиря: зелена долина, вкрита дібровами, по якій в’ється річка з зарослим лісом острівцем на ній. Йоасаф переселився згодом до Києво-Печерської лаври, а 1600 р. з благословення архимандрита Єлисея Плетенецького встановив хрест на місці майбутнього монастиря на острові Густинь у долині річки Удай. У цій мальовничій місцевості він пізнав послане Богом видіння.

Згодом було споруджено Свято-Троїцький храм – спершу дерев’яний (1614), а потім мурований (1675). Через Удай було зроблено греблю. Головною святинею монастиря стала чудотворна Густинська ікона Божої Матері, що об’явилася в XVII ст. З монастирем пов’язана історія одного з найвідоміших українських літописів – Густинського. Цей літопис, автор якого невідомий (деякі дослідники ототожнюють його з автором «Палінодії» о. Захарією Копистенським), переписав 1670 р. в Густинському монастирі ієромонах Михайло Лосицький. Літопис починається викладом найдавні­шої історії Русі і закінчується 1597 роком. Цікаві останні його розділи — «О началі козаков», «О приміненії нового календаря», «О унії, како почася в Руской землі», писані, очевидно, свідком і учасником подій мовою, дуже близькою до народної.

Формується освітній центр при Києво-Братському Богоявленському монастирі, заснованому 1615 р. дружиною мозирського маршалка Стефана Лозки Галшкою Гулевичівною. Першим настоятелем Богоявленського монастиря став Ісая Копинський. Настоятель керує спорудженням Богоявленського собору (завершений 1620 р.) та інших монастирських споруд, запроваджує уставне життя, якому підлягали як ченці, так і учні братської школи.

Куп’ятицький монастир біля Пинська було збудовано 1629 р. Його головною святинею була чудотворна Куп’ятицька ікона Божої Матері. Після того, як Куп’ятицьким монастирем оволодів католицький орден бенедиктинів, ікона була перенесена до Свято-Софійського собору в Києві.



[1] Рожко Володимир. Православні монастирі Волині і Полісся. – Луцьк, 2000. – С.148.

[2] Релігійні пісні, канти та колядки. – Івано-Франківськ, 1995. – С.127.

[3] Хавлюк Михайло. Угорницький монастир. – Коломия, 1996. – С.7.

[4] Целевич Юліян. Історія Скиту Манявського від єго остованя аж до замкненя (1611-1785). – Львів, 1887. – С.19.

Comments