12. Митрополит Петро Могила і його доба

1. Святитель Петро Могила

Свт. Петро Могила (Мувіле) походив з Молдови, де й народився 21 грудня 1596 р. Його дід Іоан був логофетом, вищим урядовцем Молдови, управляючи за господаря Олександра усім воєводством. Господар віддав за Іоана Могилу свою сестру Марію. Наприкінці життя Іоан прийняв монаший постриг. Усі троє його синів займали визначне суспільне становище. Старший син, Єремія, був з перервами воєводою Молдови (1595-1606). Георгій став митрополитом і протягом 1587-1589 рр. займав молдовську кафедру. Симеон, батько свт. Петра, був господарем Волощини (1601-1602), а потім – господарем Молдови (1606-1607). У жовтні 1607 р. він був отруєний змовниками. Родина Могил підтримувала львівське братство, виділяла йому значні кошти, за які збудовано Успенську церкву, названу через це «Волоською». Початкову освіту Петро Могила здобув від учителів львівської братської школи, напевне, вдома.

Після смерті Симеона Могили його родина переселилася до Речі Посполитої, до Белзького воєводства. Петро Могила навчався в польських школах, можливо, в єзуїтській академії в Замості. Існують примущення про його дальші студії в Парижі – в Сорбонні чи в єзуїтській колеґії «Ля Флеш».

Опікуном юнака став коронний канцлер і гетьман Станіслав Жолкевський. При його дворі Могила здобув деякі маєтки. Після смерті Жолкевського в битві під Цецорою (1620) Могила надумав переселитися в Україну. Можливо, що й сам він брав участь у битві під Цецорою, де польське військо було вщент розгромлене. Але вже цілком певно відомо про участь Могили в переможній Хотинській битві 1621 р. Ці дві битви не могли не позначитися на долі Могили. Він купив землі під Києвом, починаючи з 1622 р. реґулярно відвідував це місто, намагався щороку бувати на храмовому святі Києво-Печерської лаври в день Успення Пресвятої Богородиці (15 серпня).

У 1627 р. Могила прийняв постриг і став архимандритом Києво-Печерської лаври. Монастир тоді переживав важкі господарчі проблеми, і новий настоятель намагається розв’язати їх у найбільш рішучий спосіб. Він часто робить збройні набіги на відібрані в лаври землі й силою повертає їх. Архимандрит викупив закладені церковні речі, реставрував печери, спорудив для мощів нові гробниці, над кожною зробив написи. Він же поновив, розширив і прикрасив Успенську церкву. Дбаючи про налагодження канонічної дисципліни, Могила застосовує силу для підкорення свавільних громад Троїцького та Пустельно-Микільського монастирів.

Свт. Петро змалку був глибоко релігійною людиною, і, ставши ченцем, він провадив суворе аскетичне життя. Відомо, що Могила носив волосінницю й залізо. Надзвичайно чуйний до знаків Божої ласки, він сам збирав звістки про благодатні явища в Києво-Печерській лаврі й спонкав до цього інших. Більшість записів про чуда лаврських печер згодом увійшла до книги Афанасія Кальнофойського «Teraturghma» (1638).

У 1632 р. Петро Могила як провідник православної партії був учасником сейму, який обрав на королівський престіл Владислава IV. Було досягнуто згоди щодо унормування православно-уніятських відносин, розподілу єпископських кафедр, державного визнання Православної Церкви. Але єпископи, висвячені без згоди короля 1620 р., мали бути усунені. Обраний 13 листопада, король прийняв присягу виконувати всі статті, схвалені на сеймі.

3 листопада 1632 р. православні делеґати сейму (49 шляхтичів, серед яких не було духовних осіб) обрали двох кандидатів для затвердження королем нового київського митрополита: архимандрита Петра Могилу й вінницького підстаросту Михайла Лозку. Король затвердив кандидатуру Могили 10 листопада, а після своєї коронації 14 березня 1633 р. видав про це «привілей». До Стамбулу вирушило посольство в складі ректора київських шкіл Ісаї Трофимовича-Козловського й настоятеля Кирилівського монастиря о. Леонтія. Вселенський Патріярх Кирило Лукаріс благословив хіротонію й надав свт. Петру титул «екзарха святого апостольського Константинопольського трону».

Петро Могила був іменований на єпископа у Світлу Середу, 24 квітня 1633 р., в Успенській церкві Львова. У Світлу Суботу, 27 квітня, відбулася архиєрейська хіротонія, яку відправили єпископ Львівський Єремія Тисаровський, який доти виконував повноваження екзарха Вселенського Патріярха, єпископи Ісаакій Борискович, Паїсій Іполитович і Авраамій Страгонський. Інтронізація на київський митрополичий престіл відбулася в Фомину неділю, 28 квітня 1633 р. Попередник, митрополит Ісайя Копинський, був усунений силою й ув’язнений у Михайлівському монастирі.

У липні 1633 р. Петро Могила займає кафедральний Софійський собор і Видубицький монастир у Києві, що їх перебрали були собі уніяти. Відбудовуються та реставруються Софійський собор, Видубицький монастир, церква Спаса на Берестові, Трьохсвятительська церква.

Митрополит Петро Могила дбав про налагодження канонічної дисципліни й зміцнення ієрархічної структури Помісної Церкви. Він запровадив традицію щорічних єпархіяльних соборів у Київській єпархії й вимагав того самого від інших. Посилюється централізація в управління Церквою. У 1634-1635 рр. засновується митрополича консисторія.

Митрополит здійснює архипастирські візитації, відвідуючи різні парафії своєї розлогої Церкви. Так візитація до Вільна й білоруських громад і монастирів 1635 р. тривала не менше як п’ять місяців.

Петро Могила намагався обмежити втручання світських людей в управління Церквою, особливо фатальне право патронату. Скасовується ставропігія братств, підпорядкованих відтак митрополичій юрисдикції..

8-18 вересня 1640 р. було проведено Помісний собор у Києві, в соборі Святої Софії. Відбулося обговорення Катехизису, розглянуто різні літургійні, канонічні, церковно-адміністративні питання.

Свт. Петро Могила був прихильником утворення окремого Київського патріярхату, котрий би мав поєднати православну та уніятську частини Київської митрополії. Але католицька сторона не приймала східного вчення про автокефалію помісних Церков, а власні фундаменталісти, особливо з середовища братств та Запорозького козацтва, з підозрою ставилися до переговорів з Римом, підозрюючи митрополита в намірі прийняти унію. Траплялися випадки втечі з деяких монастирів на Лівобережжі тікати за московський кордон ченців, незгідних з позицією митрополита.

1 січня 1647 р. Петро Могила помер. 6 грудня 1996 року його було канонізовано рішенням синоду УПЦ-МП. Дещо раніше аналогічне рішення ухвалила УПЦ-КП.

2. Суспільне служіння

Петро Могила був висвячений як альтернатива промосковськи наставленому митрополитові Ісаї Копинському. Йому вдається досягти з королем Владиславом IV домовленості про леґалізацію Православної Церкви в Речі Посполитій. На сеймі 1632 р. приймаються «Статті для заспокоєння руського народу грецької віри»:

1. Ґарантується право вірних східного обряду обох юрисдикцій на вільну відправу богослужінь, адміністрування церквами, ремонт і будову церков, шпиталів, семінарій, шкіл, друкарень, заснування і діяльність братств, займання муніципальних посад.

2. Православний митрополит має бути обраний серед руської шляхти й дістати привілей від короля та дістати висвяту від Константинопольського патріярха. Йому після смерті уніятського митрополита передається Софійський собор у Києві. Права і титул уніятського митрополита зберігаються.

3. За православними лишаються Львівська, Луцька, Перемиська й Мстиславська єпархії, Києво-Печерська й Унівська архимандрії. Єпископи-уніяти Афанасій Крупецький (Перемиський) і Єроним Почаповський (Луцький) до смерти зберігають титули, але наступники їх серед уніятів не обираються. Церковні маєтки Вітебської та Мстиславської єпархій лишаються Полоцькому архиєпископові-уніяту.

4. Королівські комісари мають здійснити перепис уніятів і православних для розподілу між ними святинь на місцях.

5. Києво-Печерський, Михайлівський та інші київські монастирі й церкви лишаються за православними, Видубицький монастир – за уніятами.

6. Кожен вільно обирає пастирську опіку, парафії підлягають найближчим архиєреям.

7. Обидві сторони повинні припинити суперечки й полеміку. Винні в насильстві й неспокої караються як порушники громадського спокою.

Ідеєю Петра Могили була повноправна присутність православних громадян у суспільному житті Речі Посполитої. Його соратник – Адам Кисіль (1580-1653), брацлавський (1647) і київський (1646) воєвода, один з найбагатших магнатів в Україні, постійний представник польського уряду в переговорах з козаками. Адам Кисіль народився в Низкиничах на Волині й належав до давнього роду, котрий вважав за свого предка київського воєводу Свенельда часів князя Святослава Ігоревича. Змолоду Адам Кисіль брав участь у військових походах, уславився хоробрістю. Він мав добру освіту, володів кількома мовами, вважався одним із кращих сеймових промовців. Адам Кисіль намагався стримати козацтво в його антикатолицькому й антипольському радикалізмі, зупинити промосковські рухи.

Вихідець з Румунії, Петро Могила продовжує підтримувати як пріоритетні стосунки з обома православними румунськими князівствами, Молдовою й Волощиною. До румунських міст передаються друкарні, надається підтримка румунським монастирям. Професори Києво-Могилянської колеґії Софроній Почаський та Фома Євлевич 1640 р. заснували Слов’яно-греко-латинську колеґію в Ясах, а наступного року митрополит вислав туди повне обладнання для друкарні.

Зберігаючи велику обережність у ставленні до Московського царства, свт. Петро Могила намагався застерегти козацтво й союзні йому сили від недалекоглядних контактів з Росією, особливо від залучення московського царя до розв’язання політичних конфліктів у Речі Посполитій. Сам митрополит діяв на засадах активної присутності Церкви в суспільному житті, намагався відвідувати сейми, що проходили в Варшаві та Кракові.

3. Богослов’я

Велике значення мала богословська праця свт. Петра Могили та гуртка вчених, яких він зібрав довкола Києво-Могилянської колеґії. Фактично за цих часів Київ перетворився на світовий центр православного богослов’я.

Блискучий проповідник, він сам виголошував чимало проповідей, сприяючи формуванню нової гомілетичної культури, здатної протистояти майстерності латинських проповідників епохи Контрреформації. Надзвичайно великий вплив на українське проповідництво справило запроведження в лаврській школі та в Києво-Могилянській колеґії курсу риторики. Збереглося 127 конспектів лекцій з риторики, записаних у Києво-Могилянській колеґії. Вони ґрунтуються на риториці Арістотеля та Франциска Суареса (Саламанка, 1597), іспанського єзуїта, надзвичайно популярного в Європі як теоретик красномовства.

Найдавніший зі збережених курсів риторики - «Orator Mohileanus»[1] Йосифа Кононовича-Горбацького (1635-1636). Автор здобув освіту в Замойській академії, а потім приїхав на запрошення Петра Могили зі Львова до Києва. Він викладав риторику (1635-1636), діалектику й логіку (1639-1642) в Києво-Могилянській колеґії. Пізніше - єпископ Вітебський, Мстиславський, Оршанський і Могилівський. Йосиф Кононович-Горбацький помер 1650 або 1653 р.

У першій частині курсу «Orator Mohileanus», «Про силу красномовства», викладається п’ятичастинна структура риторики: винайдення доказів, розташування, вираження (виклад через тропи й цезури), пам’ять, вимова. У другій частині, «Про ораторську мову», розповідається про природу ораторського слова, про ампліфікацію, тропи, фігури, про почуття, збуджувані ораторською мовою. Автор торкається теорії символів, емблем, ієрогліфів, але радить вводити їх розсудливо, не часто. В третій частині характеризується предмет і природа ораторського виступу. Подається вчення про три стилі (високий, середній, низький), про функціональні роди мови (дорадчий, урочистий, судовий). Лектор виявляє знання античних риторик. посилається на Ціцерона, Квінтіліяна, Станіслава Оріховського, Еразма Роттердамського.

Як зразок для українських проповідників митрополит видав «Учительне Євангеліє» (1637) – монументальний фоліянт у 1037 сторінок, приведений у відповідність до грецького ориґіналу: проповідей свт. Іоана Золотоустого, відредаґованих патріярхами Калістом і Філофеєм, з текстом євангельських зачал, читаних на літургії та доданими спрощеними поясненнями. Книгу було надруковано тогочасною українською мовою.

Для літургійного життя Української Церкви XVI-XVII ст. властиве завершення богослужбової реформи митрополита Кипріяна (1390–1406), внаслідок якої в Україні з’явився переклад константинопольської редакції Єрусалимського уставу й відповідний комплекс богослужбових книг[2]. Друковані видання Служебника сприяли подоланню різного роду помилок і різночитань, що траплялися в рукописних служебниках XІV-XVI ст.

Ще з XVI ст. центром публікації богослужбової літератури стає Венеція, де здавна була вагомою грецька колонія. У 1577 р. вона дістала новий поштовх для розвитку внаслідок створення зі згоди римо-католицької ієрархії православної єпархії Венеції. Першим венеціянським православним єпископом став відомий богослов Гавриїл Север (1541-1616) з титулом «митрополит Філадельфійський». За його часів вийшов друком відомий венеціянський Служебник 1602 р.

Специфіка літургійних реформ в Україні порівняно як щодо грецьких православних Церков, так і щодо Заходу, пов’язана з тим, що українська богослужбова традиція була реплікою візантійської. Зміни в українських богослужбових книгах визначалися, з одного боку, змінами грецького ориґіналу, а з іншого, зміною літургійної церковнослов’янської мови. Внаслідок кожної реформи з’являлася нова версія всього грецького оригіналу, що сприймалася як інший текст (тексти)[3].

У цей час відновлення богослужбового життя Західної Церкви відбувається під знаком засвоєння ухвал Тридентського собору. Програмою відновлення стали декрети ХХІІ сесії Тридентського собору з 17 вересня 1562 р. Етапного характеру набули видання «Часослова» (1568) та «Римського служебника» (1570), «Римського требника» («Ритуалу», 1614).

При їхній підготовці редактори унормовують місяцеслов, усувають легендарні тексти, чимало служб «намірень», що часом мали забобонний характер. Редаґування було підпорядковане прагненню відновити давню традицію і водночас досягти одностайності у відправі богослужінь. Нові книги видаються після ретельного вивчення й зіставлення старих рукописів. Видавці дбали про більшу наочність рубрик. Обряди дещо спрощуються, але більше місця присвячується душпастирським вимогам[4].

Першим на терені Київської митрополії видає церковнослов’янський Служебник друкарня Л. Мамонича у Вільні 1583 р. Ця книга перебувала під визначальним впливом церковнослов’янських служебників, що вийшли були у Венеції – тогочасному центрі видання грецької та церковнослов’янської богослужбової літератури. Перше венеціянське видання Служебника (1519) здійснив ієромонах Пахомій коштом сербського воєводи Божидара Вуковича. Воно було перевидане в 1527, 1554, 1570 рр.[5]

Вже на архиєрейських соборах у Бересті 1591 та 1593 рр. було ухвалено перед виданням богослужбових книг перевіряти їх за грецькими ориґіналами й старими церковнослов’янськими рукописами, а справу цензурування передати київському митрополитові та єпархіяльним архиєреям.

В Україні Служебник вперше вийшов друком 1604 р. в Стрятині. Попри наслідування венеціянських видань, стрятинський Служебник відзначається деякими уставними доповненнями, наприклад тлумаченням дев’яти часточок у проскомидії, окремими деталями літургій Василія Великого та Ранішосвячених Дарів[6]. Стрятинський Служебник стає взірцем для наступних видань, здійснених у Києві (1620), Вільні (1624), Єв’ю (1638). Він відобразив поступове збагачення літургійного життя при збереженні стабільної уставної основи.

Слід відзначити, що стрятинське видання Требника засвідчує досить серйозну редакторську працю, перевірку на основі старих церковнослов’янських рукописів і грецького Требника. Причому Требник грецькою мовою прислав для перевірки єпископові Гедеону Балабану Олександрійський патріярх Мелетій Піґас, який певний час керував і Константинопольським патріярхатом. Требник патріярха Мелетія було звірено зі старшими грецькими рукописами Святої Гори Афон[7].

Але справді етапною подією, котра засвідчила сміливе звернення до літургійного потенціялу Православної Церкви задля здійснення в параметрах автентичної візантійсько-слов’янської традиції справжньої реформи духовного життя, було видання київського Служебника 1629 р., згодом перевиданого з виправленнями й доповненнями 1639 р. Служебник вийшов за редакцією відомого українського видавця Тарасія Земки, котрий у передмові зазначив: «сей Служебник от еллінскаго зводу істиннаго ісправлен»[8]. Звернення до грецького взірця відображало те загальне спрямування Української Церкви, яке можна визначити як інтегристське. Нові підходи до богослужбових видань відобразило схвалення Служебника Помісним Собором 1629 р. У передмові до другого видання Служебника митрополит Петро Могила гірко нарікав на самочинних редакторів, котрі, не маючи над собою контролю церковної влади, «відважуються служебники екзаменовати, поправовати і кореґовати»[9].

Упорядники київського Служебника, – а між ними, зрозуміло, першим був Петро Могила, на час першого видання архимандрит Києво-Печерської лаври, а 1639 р. вже київський митрополит, - не тільки усувають розбіжності з грецьким текстом, помилки й різночитання. Цілком у дусі літургійної культури Контрреформації вони вдаються до насичення тексту рубриками, призначеними для священика, коментують, пояснюють священнодіяння, сприяючи глибшому пізнанню сакрального змісту богослужіння.

Намагаючись сполучити загальний і конкретний характер літургійної молитви, митрополит додає до другого видання «Собраніє нуждних і благопотребних єктеній», які дозволяли відобразити в додаткових проханнях єктеній різні життєві потреби, з якими вірні звертаються до Бога, а також молитви на 25 окремих випадків. Їхні тексти засвідчують певний вплив літургійної культури римського Служебника (Міссала). І якщо введення цих текстів має певні богословські й пастирські мотиви, то загадковим феноменом Служебника 1639 р. є рекомендація мирянам під час повторення молитви «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у Царстві Твоїм», бити себе в груди[10]. Цей жест – биття в груди – не був доти помічений у православній традиції, але був практикований у латинському обряді. Очевидно, для Петра Могили достатнім арґументом за використання західного молитовного жесту міг стати євангельський сюжет про митареву молитву: «А митник здалека стояв, та й очей навіть звести до неба не смів, але бив себе в груди й казав: Боже, будь милостивий до мене грішного!» (Лк. 18:13).

Собор 1629 р. в Києві благословив до церковного вжитку не тільки Служебник, але й чин пасії. Пасії або страсті Христові відправлялися протягом Великого посту чотири рази за числом євангелистів. Вони складалися з вечірні (в неділю) або малого повечір’я (у п’ятницю), читання Євангелія про страсті Христові та проповіді на тему відкупительного сенсу страждань. Очевидно, що запровадження нового постового чину, що передбачав глибокі роздуми над стражданнями Спасителя на Голгофі, було певною відповіддю на обрядові пошуки Західної Церкви, виявлені в чинах «хресної дороги», «святої години». Але насамперед медитативна насиченість пасійних богослужінь відповідала містичному спрямуванню релігійних пошуків людини XVII ст., посиленню особистого чинника в процесі богопізнання.

Широкий спектр літургійних і культурологічних проблем, що зосереджувалися довкола стосунків української, грецької та російської літургійних, богословських і загалом духовних традицій, увібрала в себе полеміка про епіклезу. Слідом за грецькими богословами Миколаєм Кавасилою (бл. 1320-бл.1390) та Марком Євгеніком (Ефеським; 1392-1444) східне богослов’я після Флорентійського собору виробляє позицію, протилежну латинській літургіці, про співосвячувальне значення в таїнстві Євхаристії молитви про епіклезу (зіслання Святого Духа). Особливо радикальний погляд виробляє російське богослов’я, котре стверджує, що епіклеза є єдиною й виключною формою освячення Святих Дарів. Західна ж Церква дотримувалася погляду, що пресуществлення Святих Дарів стається виключно силою Христових слів «Прийміть, споживайте, це є Тіло Моє, що за вас ламається на відпущення гріхів», «Пийте з неї всі: це є кров Моя Нового Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів». Цей погляд було офіційно проголошено буллою папи Пія Х 1570 р., після Тридентського собору[11].

Вже деякі елементи Служебника Петра Могили давали підставу закидати його упорядникові вплив латинського вчення про євхаристію. Учень Петра Могили архимандрит Інокентій Ґізель у книзі «Мир з Богом чоловіку» (1644) прямо стверджував, що сила освячення в євхаристійному таїнстві належить виключно Христовим словам. Подібні думки знаходять і в трактатах свт. Димитрія Туптала «О освященії Святих Пречистих Тайн» та «Разсудженіє о пресуществленії Святійшей Євхаристії», у трактаті Інокентія Монастирського «О пресуществленії Святих Даров».

З іншого боку, тому ж Петру Могилі приписують поширення грецького вчення про епіклезу Миколая Кавасили. В усякому разі, українські літургійні книги одностайно приймають у цей час нову практику грецької Церкви, повсталу в антифлорентійських колах: читати на підтвердження віри в силу епіклези перед нею тричі тропар третього часу: «Господи, Ти, що Пресвятого Твого Духа в третю годину на апостолів Твоїх послав, не відійми ж Його, Милосердний, від нас, а віднови нас, що молимось Тобі». Цей тропар знаходимо в служебниках з XV ст. І навіть коли з ХІХ ст. його почали вилучати з грецьких і південнослов’янських богослужбових книг, українські та російські служебники його зберегли.

Вершинним внеском київської літургійної школи до загальноправославної богослужбової традиції став «Євхологіон альбо Молитвослов ілі Требник» (1646). Требник прагнув уніфікувати й узгодити з грецькими взірцями відправу церковних таїнств і обрядів, але водночас широко відобразив місцеві церковні звичаї та традиції, доповнивши їх деякими чинами, взятими з латинських богослужбових книг. Незрівнянний і досі за обсягом з жодною іншою богослужбовою книгою, Требник свт. Петра Могили втілив універсалізм барокової релігійності, прагнення здійснити благодатну присутність церковної молитви в найрізноманітніших ситуаціях і життєвих випадках задля освячення життя й проникнення його єдиним молитовним спрямуванням.

Характерною особливістю Требника Петра Могили стало насичення його богослужбовими чинами, відсутніми в раніш виданих друкованих требниках. Нараховують 37 нових чинів, що вперше зустрічаються в Требнику 1646 р.: посвячення церковних риз, сосудів, хреста, дзвонів тощо. По-новому будується воцерковлення неправославних. Вводяться розгрішувальна молитва при сповіді, чин присяги в шлюбі. Але навіть російські богослови, схильні перебільшувати латинський вплив на київську богословську школу XVII ст., визнають, що зі згаданих 37 чинів до 20 не мали аналогів не тільки в попередніх грецьких і церковнослов’янських виданнях, але й у латинських богослужбових книгах. Упорядники українського Требника могли використати невідомі нам рукописні тексти або ж самостійно скласти чини на основі церковної практики[12].

Роз’ясненню літургійних практик і сакраментального вчення Православної Церкви в зіставленні з католицькими аналогами було присвячено полемічний трактат «Λίθος», виданий 1644 р. під псевдонімом Євсевія Пиміна.

Появу цього трактату викликав своєю книгою Касіян Сакович (бл. 1578 – 1647). Він навчався в Замойській та Краківській академіях, а потім був ректором Київської братської школи. На початку 1624 р. Сакович переселився до Любліна, був проповідником у православному братстві. Там він зблизився з католиками. У 1625 р. Сакович почав слухати теологію в домініканців, потім у зв’язку з епідемією вирушив до Кракова. Спочатку він прийняв унію, а 1641 р. – західній обряд.

Наслідком розчарувань і пошуків Саковича стала книга «Perspektywa» (Краків, 1642). Це була по-своєму талановита книга, саркастична до цинізму, перейнята зневагою до українського народу, його церковного обряду, до обох Церков українсько-візантійського обряду, з’єднаної та не з’єднаної з Римом. Самобутність Східної Церкви виводилася з помилок, зумовлених богословською неграмотністю та відривом від Апостольського престолу.

Відповідь Касіянові Саковичу й була дана в полемічному трактаті «Liqos» Євсевія Пиміна. Очевидно, цю книгу написав цілий колектив авторів під керівництвом Петра Могили. Книга торкається церковних таїнств і обрядів, богослужбового уставу, догматів про походження Святого Духа (Filioque), примат папи римського. Для неї властиві богословська поміркованість, спокійний, розважливий тон. У книзі дається поміркована критика католицизму, без образ і зверхності щодо опонентів.

Петро Могила разом із Ісайєю Трофимовичем-Козловським уклав «Великий Православний Катехизис». Він був затверджений у Києві Помісним собором 1640 р., а потім надісланий для перегляду в Константинополь. Мелетій Сиріґос, провідний грецький богослов того часу, вніс до нього важливі зміни. Після цього катехизис був схвалений церковним собором у Яссах 1642 р. й залічений до символічних книг Православної Церкви.

Як вважають, через незгоду Петра Могили з редакторськими правками «Сповідання православної віри» не було свого часу видане в Україні. Вийшов тільки Малий Катехизис польською мовою, незабаром перекладений по-церковнослов’янському й видрукований у Москві 1649 р. Скорочений варіянт книги, «Краткий Катехизис», видрукуваний у Києво-Печерській друкарні 1645 р., довго залишався єдиним популярним православним підручником з основ релігії на Україні. Грецький текст «Сповідання православної віри» вийшов у Голландії 1667 р., його латинський переклад – у Лейпціґу 1695 р., а церковнослов’янський переклад – у Москві 1696 р.

Митрополит Петро Могила дбає про укладання повного корпусу житій святих, направляє на Афон прохання надіслати «Четьї Мінеї». Водночас від турбується про прославлення подвигів українських святих, публікацію в доступному для сучасника вигляді їхніх житій. У 1635 р. найближчий соратник Петра Могили єпископ Сильвестр Косов видає «Paterikon abo Żywoty świętych Ojców Pieczarskich». Він не тільки перекладає тексти по-польському, але й переробляє відомі сюжети, надає оповіді більшої інформативності й белетристичних рис. Вперше до Києво-Печерського патерика включається житіє прп.Антонія Печерського, створене на основі “Повісті временних літ”. Єпископ Сильвестр Косов виділив із житія прп. Феодосія Печерського та річних статей літопису й обробив у окремі твори житія ігуменів Никона, Стефана, Варлаама, пресвітера Даміяна, Матея, Єремії. Книга була доповнена історико-полемічним елементом.

У 1650-х рр. у Києві з’являється найбільша за обсягом редакція Йосифа Тризни (архимандрит Києво-Печерської лаври протягом 1647-1655 рр). Вона мала компілятивний характер, включаючи всі матеріяли про печерських подвижників, виявлені в давніх редакціях Києво-Печерського патерика, в “Повісті временних літ”, Київському літописі.

Нарешті, 1661 р. в Києві за настоятельства Інокентія Ґізеля видається церковнослов’янською мовою «Патерик або Отечник Печерський». Всі розповіді про святих подвижників печерських були перероблені в однотипні житія, доповнені житіями Нестора, Полікарпа й Симона, об’єднані в три частини відповідно до авторства. Додані до книги вступні розділи, додатки перетворювали її на ґрунтовне агіологічне й церковно-історичне видання. Саме ця версія Києво-Печерського патерика стала найпопулярнішою народною книгою в Україні в XVII-XIX ст.

Інший напрям житійної творчості був започаткований записами коротких оповідань про чуда в лаврських печерах, що їх здійснював сам свт. Петро Могила протягом 1629-1631 рр., а можливо й пізніше, та упорядкував і видав Афанасій Кальнофойський у збірці “Teraturghma” (1638).

Пізній етап розвитку цього жанру відобразила книга «Небо нове» Іоаникія Ґалятовського (Львів, 1665). Вона включає 445 невеликих оповідань про чуда Пресвятої Богородиці. Це чуда при народженні Богородиці, під час різдва Христового, чуда, що були вчинені над ченцями, померлими, поганами, на війні тощо. Поряд з матеріялом, запозиченим з іноземних джерел, подається місцевий український матеріял, зокрема фольклорного походження. Нерідко в книзі лунають злободенні, навіть патріотичні мотиви. Наведені розповіді про те, як Богородиця допомогла киянам відбити напад половецького хана Боняка, як напали на Холмську ікону Богородиці тататри і посліпли за це, як 1630 р. польське військо хотіло взяти Печерський монастир, але його було відігнано вогняним дощем.

Задум митрополита Петра Могили, котрий посилав на Афон за житіями грецькою мовою, здійснив свт. Димитрій Туптало. Він народився в грудні 1651 р. в містечку Макарові на Київщині. Батьки святого, сотник Сава Туптало та Марія, були побожними людьми; троє їхніх доньок стали черницями.

Протягом 1662-1665 рр. Данило Туптало навчався в Києво-Могилянській колеґії. Потім, 1666 р., він був пострижений у ченці з іменем Димитрій. Він подорожував по Литві й Білорусі, а 1679 р. повернувся в Україну. Тут свт. Димитрій оселився в Батурині. Він був ігуменом низки монастирів. У травні 1684 р. на запрошення архимандрита Варлаама Ясинського ігумен Димитрій Туптало переїздить до Києва, де дістає замовлення на «Житія святих». Загалом свт. Димитрій працював над ними 20 років.

Перша частина «Книг житій святих» була видрукувана в Києво-Печерській лаврі 1689 р. Вона зазнала нищівної критики від московського патріярха. У 1689 р. свт.Димитрій у почті гетьмана Івана Мазепи був у Москві й особисто провів переговори з патріярхом. Це дало можливість продовжити працю; 1695 р. вийшла друком друга частина, 1700 р. – третя.

У міжчасі свт. Димитрій 1701 р. був помічений і викликаний Петром I до Москви, де його висвятили на митрополита Тобольського. Зрозумівши це як заслання з метою припинити творчу працю для добра Української Церкви, митрополит Димитрій Туптало ухилився від переїзду до Сибіру. Тоді 4 січня 1702 р. він був призначений митрополитом Ростовським. Святитель намагався змінити становище Церкви в Ростові, але зазнавав перешкод. У 1705 р. була закрита організована ним семінарія, влаштована на взірець Києво-Могилянської колеґії. Того самого 1705 р. в Києві був виданий останній том «Книг житій святих». Його автор помер під час молитви в ніч з 27 на 28 жовтня 1709 р. Смерть прискорила звістка про поразку гетьмана Івана Мазепи – давнього покровителя святого. Свт. Димитрій Туптало був канонізований 1757 р.

Джерелами Четьїх Міней свт. Димитрія Туптала були Біблія, патристика, літописи, Патерик, рукописні збірники, «Великі Четьї Мінеї» митрополита Макарія, «Житія святих» Петра Скарги, твори Симеона Метафраста, «Vitae sanctorum» Лаврентія Сурія, «Acta sanctorum».

Запозичений матеріял свт. Димитрій Туптало компонував по-своєму. Для нього найбільш важать повчальність і цікавість сюжетів. У праці агіограф дбав про критичну оцінку матеріялу, проведення епізодів у відповідність до церковного канону. Художньою силою, виразністю стилю упорядковані ним житія конкурують з кращими зразками тогочасної белетристики.

Агіографічні дослідження й житійні твори були етапом у проведенні канонізаційних процесів. У 1621-1622 рр. Українською Церквою було визнано святим священномученика Макарія, митрополита Київського. Він був убитий кримськими татарами 1 травня 1497 р. в с.Стриголово неподалік від Мозиря в Білорусії, під час відправи Служби Божої. Нетлінні мощі святого було перенесено до Софійського собору в Києві

За архимандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького біля Успенської церкви було відкрито нетлінні мощі княгині Юліянії Ольшанської, котра жила в XVI ст. й упокоїлася не пізніше 1540 р. Біля мощів почали відбуватися чудесні зцілення й митрополит Петро Могила канонізував святу.

За митрополита Петра Могили 1643 року відбулося залічення до лику святих усіх києво-печерських угодників, мощі яких спочивали в ближніх і дальніх печерах Києво-Печерської лаври. Цим підсумовано традицію місцевого шанування угодників, котре йде від княжих часів. Ще 1619 р. о. Захарія Копистенський, редаґуючи “Анфологіон” (Святкову Мінею), включив до місяцеслова двадцять п’ять загальноцерковно й місцево шанованих печерських подвижників. А 1643 р. упорядковується “Канон печерським святим”, приписуваний грецькому богослову ієромонаху Мелетію Сирігосу.

Вже за часів архимандрита Варлаама Ясинського в Києво-Печерській лаврі відзначали пам’ять подвижників, що спочивали в Ближніх печерах – в першу суботу по відданні Воздвиження Чесного Хреста, а тим, чиї мощі перебували в Дальніх печерах, - 28 серпня. Російський Синод 1843 р. встановив святкування пам’яті собору києво-печерських угодників у другу неділю Великого посту.

4. Шкільництво

Панівною формою початкової освіти в XVII ст. лишалася дяківська школа. Навчання читання й письма здійснювалося при церковних парафіях за основними богослужбовими книгами – Часословом і Псалтирем. Очевидно, що шляхтичі навчали своїх дітей вдома, навмисне запрошуючи вчителів з числа випускників колеґій. Але загальний рівень освіти був досить високим. Арабський мандрівник архидиякон Павло Алепський, що проїздив 1654 р. і 1656 р. землями України разом із Антіохійським патріярхом Макарієм ІІІ аз-Заїмом (1647-1672), захоплювався загальною грамотністю українців, яких він називав “козаками”:

“Всі вони, за винятком небагатьох, навіть більшість їхніх жінок і доньок, вміє читати й писати і знає порядок церковних служб і церковні співи; крім того, священики навчають сиріт і не лишають їх невігласами”[13].

Першим навчальним закладом нового типу в Києві була братська школа, відкрита 1615 р. при заснованому тоді ж братстві. Вона почала діяти на Подолі при Братському Богоявленському монастирі. Школа складалася з п’яти класів. Як і в інших братських школах, велика увага приділялася вивченню церковнослов’янської та грецької мов. Тому ці школи й визначалися сучасниками як “грекослов’янські” або “еллінослов’янські”. Разом з тим учні знайомилися з основами латинської та польської мов, необхідних для жителя Речі Посполитої з огляду на їхнє вживання в адміністрації, в суді. Для учнів київської та інших братських шкіл у друкарні Києво-Печерської лаври 1627 р. вийшов словник з тлумаченнями церковнослов’янських слів – “Лексикон славеноросский” Памва Беринди. Учні вивчали т.зв. “сім вільних наук”: трипредметний курс - граматика, риторика, діялектика; чотирипредметний курс - арифметика, геометрія, музика, астрономія.

Першим ректором Київської братської школи був майбутній митрополит Іван (у монашестві Йов) Борецький, котрий доти працював у Львівській братській школі як її ректор і викладач латинської та грецької мов. На недовгий час його змінив Мелетій Смотрицький. А потім, між 1620 і 1624 рр., посаду ректора займав Касіян Сакович, вихованець Замойської академії та Краківського університету. В цей час на території Богоявленського монастиря поховали гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, загиблого від ран у 1622 р. Вихованці школи брали участь у похороні, декламуючи “Вірші на жалосний погреб зацного рицера Петра Конашевича Сагайдачного”, написані ректором Касіяном Саковичем.

Згодом очолював школу вихідець з Могилева Хома Євлевич (1628-1631), що також закінчив Краківський університет і увійшов в історію української культури як автор поеми “Лабіринт”, виданої в Кракові 1625 р. Серед учнів були діти заможніх міщан, шляхтичів, духовенства.

По призначенні його архимандритом Києво-Печерської лаври Петро Могила звернувся до Вселенського Патріярха за благословенням відкрити при монастирі школу на взірець західноєвропейських колеґій. Влітку 1631 р. у Львові він домовився з учителями тамтешньої братської школи, випускниками Замойської академії о. Ісаєю Трофимовичем-Козловським і о. Сильвестром Косовим, що вони перейдуть до його школи в Києві. До відкритої тоді ж лаврської школи була запроваджена західна модель, що включала вивчення граматики, риторики, поетики, діалектики, арфиметики, ґеометрії, музики, астрономії, історії, а також мов – латинської, грецької, церковнослов’янської. Першорядна увага приділялася вивченню латини. Це викликало невдоволення серед Київського братства, консерватичного духовенства, козацтва. Школу назвали «латинсько-польською» й звинуватили в суперництві з братською, більш традиційною, та прихованому наверненні на католицтво.

О. Ісая Трофимович-Козловський став ректором, о. Сильвестр Косов – префектом. У школі навчалося близько ста учнів, переважно діти київських міщан, шляхти й духовенства.

Сам свт. Петро Могила називав школу “гімназіоном”. Уявлення про шкільну програму дає панегірик Софронія Почаського “Eucarhsthrion” (1632), в якому прославляються дев’ять муз – покровительок мистецтв, до яких вводиться учнів школи - Кліо, Мельпомена, Уранія, Калліопа, Полігімнія, Талія, Евтерпа, Терпсихора, Ерато, та сім “вільних наук” і найвища з наук – богослов’я. Як осередок муз і наук, лаврська школа порівнюється з міфологічними Геліконом і Парнасом.

У 1632 р. лаврську школу було об’єднано з братською. Утворилася Києво-Могилянська колеґія. Її ректори й викладачі були переважно ченцями. Курс навчання включав три нижчих граматичних класи (інфіма, граматика й синтакса), два середніх риторичних класи (поетика й риторика), і два або три вищих філософських (діалектика, логіка, частини богослов’я). У викладанні панувала латинська мова.

О. Ісая Трофимович-Козловський і тут був першим ректором, о. Сильвестр Косов – першим префектом. За своїм рівнем колеґія не поступалася західним вищим школам, але формально вона була позбавлена привілею викладання богослов’я. Привілей на викладання богослов’я в тогочасній системі освіти означав надання прав вищої школи. І хоча фактично ще до надання такого привілею царем Петром І (1702) час від часу здійснювалися спроби викладання богослов’я, але формально сейм 1635 р. дозволив читати в Києво-Могилянській колеґії лише діялектику й логіку, тобто елементарні філософські курси.

За зразком Києво-Могилянської колеґії 1634 р. організується школа у Вінниці (1639 р.) вона перемістилася до Гощі. Першим ректором цієї школи був Ігнатій Старушич (1639-1640), а слідом за ним її очолював Інокентій Ґізель (1640-1641).

Професор Києво-Могилянської колеґії Софроній Почаський був запрошений молдавським господарем для заснування аналогічної школи в Яссах 1640 р., а два інших викладачі, Єпіфаній Славинецький і Арсеній Сатановський, організували в Москві першу “греко-латинську” школу в середині XVII ст.

5. “Українське бароко”

Назвою “бароко” від початків позначалися химерні, дивні твори, які невиправдано відхиляються від норми. Просвітителі XVIІІ ст. починають вживати слово “бароко” для неґативної, зневажливої характеристики літературних творів, що відзначаються складністю, химерністю форми й через те важко надаються до розуміння. З другої половини ХІХ ст. під бароко починають розуміти стиль мистецтва, що став у XVIІ ст. визначальним для художнього життя практично всієї Європи. Це стиль, для якого властиве прагнення до ускладненої художньої форми, символічно-метафоричної мови, синтезу різних видів мистецтва.

Бароко - стиль епохи європейського мистецтва, що прийшла на зміну ренесансові. Це доба величних концепцій, що творили мистецькі форми, які мали б підносити людину з буднів життя до сфери високих, незбагненних переживань. У творах панують пишні, багаті, показні форми, пройняті пафосом, потягом до надприродного і спіритуалізмом. Нові відчуття створюють нові форми в архітектурі. Межі споруд ніби тануть, зникають прямі лінії та площини, що їх різко обмежують. Барокові бані створюють ілюзію небес, що розкриваються над людиною та йдуть у нескінченність. У барокових спорудах фасади рухаються, лінії здаються зміщеними, бані ніби простромлюють простір. З’являються розкішні декоративні фронтони, портали, брами, з важкими пілястрами, вигнутими й покрученими завитками, буйною орнаментикою. Музика цього стилю повна руху, ґрандіозна, насичена складними й розмаїтими комбінаціями.

Часи митрополита Петра Могили позначені остаточним утвердженням барокової естетики в українському сакральному мистецтві. Засвоюючи художню техніку, що сформувалася в західноєвропейському мистецтві, вітчизняні митці намагаються сполучити її з національною традицією, підпорядкувати вченню Східної Церкви.

Українська ікона цього часу відзначається піднесеним характером, пошуками нових форм організації художнього простору, ускладненістю тематичних сцен, винятковим багатством кольоріви. Диякон Павло Алеппський залишив захоплені відгуки про бачені ним українські образи:

“Я багато бачив образів, починаючи з грецьких країн до цих місць, звідси до Москви, але ніде не бачив подібного або рівного до цього... Козацькі живописці запозичили красу малювання облич, кольору одягу від франкських і ляських живописців і тепер малюють православні ікони вже навчені і досконалі”[14].

З пер. пол. XVII ст. збереглися П’ятницький, Успенський та Свято-Духівський іконостаси. Їхні автори відмовляються від абстрактної ідеалізації образів, надають святим рис, суголосних сучасному їм ідеалові краси, розуміючи зовнішність як відображення внутрішнього багатства.

Свт. Петро Могила відразу по приїзді до Києва 1633 р. взявся до відбудови кафедрального Софійського собору. Зберігши основну конструкцію собору, реставратори дещо змінили перекриття бань, додали низку інших мистецьких змін, котрі надали архітектурі Софії Київської елементів барокового декору.

Після проведення археологічних досліджень було відбудовано Десятинну церкву, рештки мурів якої використали для нової будівлі. Було перебудовано церкви Спаса на Берестові, Трьохсвятительську, Михайлівську з Видубецького монастиря. При реконструкції церкви Спаса на Берестові до неї було добудовано апсиду і прямокутний бабинець, а вся будівля була перекрита трьома здавленими банями. Тип української дерев’яної хрещатої трибанної церкви успішно переноситься на муровану споруду. При розписі майстри додали до звичайних церковних сюжетів на стінних розписах портрет фундатора – митрополита Петра Могили.

Розвивається мистецтво книжкової гравюри. Більшість тогочасних митців не залишили своїх імен. Виняток становить монах Львівського Онуфріївського монастиря Ілля, котрий залишив низку праць, що ілюстрували видання Київської лаврської та львівських друкарень.

Поширюється в церковному побуті т.зв “партесний спів”, тобто поліфонічний спів, розкладений на голосові партії. Усталюється лінійна нотація, найдавнішою пам’яткою якої є “Супрасльський Ірмологій” (1593). Кількаголосий гармонійний партесний спів розивається в практиці церковних хорів по всій Україні, але насамперед у Києво-Печерській лаврі, в братських храмах Києва і Львова. Тут з’явилися свої дириґенти-протопсальти, освічені музично, які інколи бували композиторами або самостійно аранжували мелодії.

Краса українського співу зачаровує чужинців. Диякон Павло Алепський так писав про нього:

“Спів козаків радує душу й зцілює від печалі, бо їхній спів приємний, йде від серця й виконується ніби від одних вуст; вони пристрасно люблять нотний спів, ніжні й солодкі мелодії. У цих же [московитів] спів іде без навчання, як трапиться, все одно: вони цього не соромляться… Вони насміхаються над козаками за їхні співи, говорячи, що це співи франків і ляхів, котрі їм відомі»[15].



[1] Філософська думка. – 1972. – № 3. – С.86-99.

[2] Пентковский А. М. Об особенностях некоторых подходов к реформированию богослужения // Православное богословие на пороге третьего тысячелетия / Материалы Богословской конференции Русской Православной Церкви (Москва, 7–9 февраля 2000 года). – М., 2000. – С. 331–332.

[3] Пентковский А. М. Литургические реформы в истории Русской Церкви и их характерные особенности // Журнал Московской Патриархии. – 2001. – № 2.

[4] Марусин Мирослав, архиєп. Божественна Літургія. – Рим, 1992. – С.20-22.

[5] Соловій Мелетій М., о. ЧСВВ. Божественна Літургія: Історія – розвиток – пояснення. – Рим, 1964. – С.60-63.

[6] Никольский А.И. История печатного Служебника Русской Православной Церкви // Журнал Московской Патриярхии. – 1978. – № 11. – С.68.

[7] Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. – 2 вид. – Нью Йорк; К.; С. Бавнд Брук, 1990. – Т.2. – С.232.

[8] Там само. – С.68.

[9] Соловій Мелетій М., о. ЧСВВ. Божественна Літургія. – С. 61.

[10] Літургіаріон си єст Служебник. – Київ, 1639. – Арк. 385, 589.

[11] Киприан (Керн), архимандрит. Евхаристия. – Париж, 1947. – С.279.

[12] Макарий, митрополит. История Русской Церкви. – Т.11. – С. 610.

[13] Лебедев Лев, прот. Русская Православная Церковь середины XVII века в восприятии архидиакона Павла Алеппского // Журнал Московской Патриархии. – 1985. – № 5. – С.73.

[14] Овсійчук В.А. Українське мистецтво XIV – першої половини XVII століття. – К.: Мистецтво, 1985. – С. 134.

[15] Лебедев Лев, прот. Русская Православная Церковь середины XVII века в восприятии архидиакона Павла Алеппского // Журнал Московской Патриархии. – 1985. – № 6. – С.73-74.

Comments