13. Церква в гетьманській державі

1. Церковна політика українських гетьманів

Протест проти дискримінації православної громади Речі Посполитої став одним з імпульсів козацьких воєн, що розгорнулися в 30-х рр. XVII ст. І хоча «Статті для заспокоєння руського народу грецької віри» згасили найбільш гострі суспільні конфлікти, пов’язані з релігійною політикою королівського уряду, невдоволення українського козацтва нерівноправним становищем Православної Церкви наростало. Виступ гетьмана Богдана Хмельницького 1648 р., здійснений під гаслом оборони православної віри, став початком розриву козацтва з Річчю Посполитою й творення нового державно-політичного устрою – гетьманщини.

Виборний керівник козацтва, гетьман, проголошується главою української держави. У його руках зосередилася вся повнота виконавчої, законодавчої та судової влади. Гетьманські укази (універсали) були обов’язковими для всього населення. Гетьман очолював уряд – генеральну старшину. Гетьманська резиденція (Чигирин, Гадяч, Батурин, Глухів) виступала політичною столицею України. Поступово обмежувана царським урядом Росії, посада гетьмана з перервами у 1722-1727 рр. та 1734-1750 рр. проіснувала з 1648 до 1764 р., майже до остаточного знищення Росією решток незалежності Української держави.

Гетьман Богдан Хмельницький (1648-1657) вже після перших перемог над королівським військом під Жовтими Водами й Корсунем у травні 1648 р. висуває перед сеймом вимоги повернути колишні православні церкви їхнім законним власникам. Від кандидата на польський престол Яна Казимира він вимагає скасування унії. Діставши запевнення від новообраного короля в його прихильності до козацьких вимог, Хмельницький повертається в Україну й на Різдво 1648/1649 р. тріумфально входить до Києва. Урочистий вхід гетьмана вітали Єрусалимський патріярх Паїсій, Київський митрополит Сильвестер Косов, духовенство, професори Києво-Могилянської колеґії, студенти. У дипломатичних стосунках лідер гетьманської держави надає пріоритет православним країнам – Московському царству, Волощині та Молдові.

Зраджений союзниками-татарами під Зборовом, Хмельницький уклав з королем Зборівську угоду 18 серпня 1649 року - «Декларацію ласки короля, даної на пункти прохання Війська Запорозького», - за якою в межах Польської держави мала бути утворена територіяльна козацька автономія в складі Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Вона має своє військо (40.000 реєстрових козаків). Православна Церква дістає права, рівні з Римо-Католицькою, включаючи членство Київського митрополита в сенаті. Унія мала бути скасована. Однак реалізація Зборівської угоди наштовхнулася на протести папи римського Інокентія Х та польського римо-католицького єпископату. Після поразки козаків у новій битві під Берестечком 28-30 червня 1651 року й захоплення польським військом Києва та Чернігова гетьман мусив іти на поступки. Було укладено Білоцерківський мир, за яким козацька автономія обмежувалася і територіяльно, і політично.

6-8 січня 1654 р. в Переяславі відбулася зустріч гетьмана з царським посольством з Москви. Було встановлено військовий союз України з Московською державою, забезпечений
протекцією Московського царя над Україною та дано ґарантію про збереження царем усіх прав і вольностей Української Держави. Переяславський договір скасовував попередні угоди з королем Речі Посполитої. Київський митрополит Сильвестер Косов неприхильно зустрів цю звістку й заборонив усім підлеглим йому людям присягати на вірність московському цареві. Православне духовенство України боялося поширення на нього юрисдикції Московського патріярха. І хоча цьому вдалося запобігти, відразу після Переяславської угоди Патріярх починає титулувати себе «Патріярхом усієї Великої, Малої і Білої Русі».

На території гетьманської держави панівною проголошується Православна Церква. Права римо-католицького духовенства істотно обмежуються, а діяльність уніятської Церкви забороняється.

Після смерті Богдана Хмельницького козацька рада обирає його наступником Богданового сина Юрія Хмельницького (1657). Але вже за місяць той сам відмовився від гетьманства, і старшинська рада передала ознаку влади гетьмана – булаву – Іванові Виговському (1657-1659), колишньому генеральному писареві й одному з найближчих соратників Богдана Хмельницького. Невдоволена таким вибором московська адміністрація інспірувала виступи проти гетьмана полтавського полковника Мартина Пушкаря та запорізького кошового отамана Якова Барабаша. Повстання були розгромлені.

Іван Виговський відновив союз з Кримським ханством, уклав договір зі Швецією та 16 вересня 1658 р. підписав з королем Речі Посполитої Гадяцьку угоду. Гадяцька угода була останньою спробою зберегти Річ Посполиту в колишніх межах як федеративне державне утворення. За угодою Україна входила до складу Речі Посполитої на правах третьої автономної частини: Великого князівства Руського. Православна Церква набувала всієї повноти прав і привілеїв, включаючи входження до сенату митрополита й п’яти єпископів та відкриття двох вищих шкіл. Уніятська Церква зберігалася, але її поширення на питомо православні території мало бути заборонене. На чолі Великого князівства Руського ставав власний гетьман, затверджуваний королем. Діловодство в Україні мало провадитися українською мовою. Текст Гадяцької угоди розробив колишній лідер протестантів-соцініян, що 1657 р. повернувся на православ’я, Юрій Немирич. Разом з гетьманом підписав Гадяцьку угоду православний Київський митрополит Діонісій Балабан.

Московське царство вдалося до відкритого нападу на Україну. Навесні 1659 р. 150-тисячна армія під проводом князя Трубецького вторглася на Лівобережну Україну. Виговський звернувся до європейських дворів з маніфестом, у якому обвинувачував Москву в порушенні Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віденському сепаратному договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо. Українське військо змогло дати бій, і під Конотопом 8-9 липня 1659 р. вщент розгромило росіян. Проте антигетьманська змова завадила скористатися плодами перемоги. Московські війська захопили Лівобережжя. Гетьман Іван Виговський зрікся влади й виїхав до Речі Посполитої. Він брав участь у діяльності Львівського братства, був призначений сенатором і київським воєводою, але 1664 р. був звинувачений у зраді й за доносом полковника Тетері розстріляний.

Промосковська партія знов підтримала обрання на гетьмана Юрія Хмельницького (1659-1663). Той був змушений прийняти фальсифікований текст «Статей Богдана Хмельницького», виготовлений московськими чиновниками. Згідно з цим фальсифікатом гетьмани після обрання повинні були затверджуватися царем; гетьмани позбавлялися права підтримувати дипломатичні стосунки з іноземними державами, самостійно призначати та звільняти полковників; козацькі залоги мали вийти з Білорусії. За цими статтями митрополит Київський повинен був перейти під юрисдикцію Московського патріярха, про що зовсім не йшлося в Переяславі 1654 р.

Гетьманська влада ставала щодалі більш номінальною. Реальна влада в Україні переходила до царських воєвод. Київський митрополит фактично усувається з Києва й Лівобережної України.

Разом з московським військом гетьман пішов на війну з Польщею й зазнав поразки. Він був змушений 1660 р. підписати мирну угоду, за якою Україна поверталася під владу короля. Але Лівобережжя лишилося під російською окупацією. Юрій Хмельницький не зумів відновити єдності України, зрікся влади й 1663 р. прийняв чернечий постриг. На Правобережжі гетьманську владу перебрав Павло Тетеря (1663-1665), а на Лівобережній Україні «Чорна рада», що відбулася в Ніжині 1663 р., обрала на гетьмана вмілого демагога Івана Брюховецького (1663-1668). Він ішов на необмежені поступки цареві, й навіть просив прислати до Києва митрополита з Москви. Це викликало рішучий опір українського духовенства. Настоятелі київських монастирів відмовилися в разі його приїзду допустити до своїх монастирів російського архиєрея й заявили, що «краще смерть прийняти, ніж бути в Києві московському митрополитові».

У цей час на Правобережжі гетьманом було проголошено Петра Дорошенка (1665-1676), духівником і найближчим дорадником якого був Київський митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський. Дбаючи про збереження територіяльної цілісності України та її державної незалежності, гетьман Дорошенко створив постійне наймане військо, почав карбувати власну монету, заохочував колонізацію степових земель. Після поділу України між Московським царством і Польщею згідно з Андрусівською угодою 1667 р., гетьман заручився військовим союзом з Кримським ханством, захистив західні кордони від поляків і перейшов Дніпро. Лівобережні козаки 1668 р. вбили Івана Брюховецького й проголосили Дорошенка гетьманом усієї України.

Петро Дорошенко уклав 1669 р. союзний договір з Туреччиною. Передбачалося визнання Української держави від Перемишля до Путивля, вільне обрання гетьмана, звільнення українських земель від податків султанові. Київська митрополія зберігала автономний статус у складі Константинопольського Патріярхату. На землях України заборонялося будувати мечеті та брати ясир.

Проте після вступу Туреччини у війну умови договору було порушено. Українське населення грабувалося, захоплювалося в рабство. Плюндрувалися церкви, подекуди їх перетворювали на мечеті. Землі Правобережної Київщини та Поділля безлюдніли. Московське військо двічі облягало гетьманську столицю Чигирин (1674 і 1676 рр.). Гетьман Дорошенко, переконавшись у безвихідності свого становища, зрікся влади.

На Лівобережжі було проголошено гетьманом спершу Дем’яна Многогрішного (1668-1672), а потім Івана Самойловича (1672-1687). Власне в цей час здійснюється неканонічне переведення Київської митрополії в юрисдикцію Московського патріярха. Хоча спершу застерігається збереження внутрішньої автономії Української Помісної Церкви.

Гетьман Іван Мазепа (1687-1709) сформувався як державний діяч в оточенні гетьмана Петра Дорошенка. Опинившись 1673 р. при дворі гетьмана Івана Самойловича, Мазепа здобув його довіру й перейняв традицію лояльного співробітництва з московською адміністрацією, відстоюючи внутрішнє самоврядування України. Добре обізнаний у європейській політиці, маючи досвід дипломатичних стосунків з Туреччиною та Кримським ханством, гетьман Мазепа визначає як пріоритетні відносини з православними румунськими князівствами Молдовою та Волощиною, надає істотну підтримку східним патріярхам – Константинопольському, Олександрійському, Антіохійському, Єрусалимському. Гетьман жертвує великі кошти (50 тис. зол. і ще 30 тис. дукатів) над відновлення Великої лаври прп. Сави Освяченого в Єрусалимі, дарує золоту чашу, лампаду, срібний вівтар для храму Гробу Господнього, видає своїм коштом Євангеліє арабською мовою в Алепо 1708 р.

Гетьман Мазепа, як ніхто інший, дбає про підтримку Православної Церкви в Україні. Він підтримує добрі стосунки з вищим духовенством, звільняє монастирі від податків «оборонними» універсалами, виділяє землі в церковне володіння. З ініціятиви й коштом гетьмана Мазепи будується низка величних храмів у Києві, Чернігові, Переяславі, Батурині, інших містах України. Найбільш відомі собори свт. Миколая в Пустельно-Микільському монастирі та Богоявленський собор Братського монастиря в Києві, Вознесенський кафедральний собор у Переяславі, Спасо-Преображенський собор Мгарського монастиря під Лубнами. У Києво-Печерській лаврі реставруються Успенська і Троїцька надбрамна церкви, споруджується нова церква Всіх святих, лавра обводиться новим муром. Іван Мазепа дарував церквам численні облачення, ікони, євхаристійний посуд. Харківському Покровському храмові, спорудженому 1689 р., гетьман подарував іконостас (пізніше зниклий).

За часів гетьмана Мазепи відроджується ідея Києва як «другого Єрусалиму», духовної столиці Сходу. Ця ідея об’єктивно протистояла базовій доктрині московського самодержавства «Москва – третій Рим».

Поступова втрата Українською Церквою самоврядування й обрядової ідентичності, переведення поза межі Україні освіченого українського духовенства турбували гетьмана як чинники позбавлення нації її традиційних інститутів. Цілком свідомий небезпеки, що загрожувала Україні, Іван Мазепа 1708 р. відкрито виступає проти царської адміністрації. На допомогу українському війську приходить шведський король Карл ХІІ. Але визвольна боротьба закінчилася поразкою. Частина козацької старшини зрадила й виступила на боці росіян. Царське військо взяло українську столицю Батурин і жорстоко розправилося з її мешканцями. Місто було вщент зруйноване, а його населення вигублене. З нечуваною жорстокістю 14 травня 1709 р. було знищено Запорозьку Січ. У вирішальній Полтавській битві 1709 р. перемогу здобули росіяни. Гетьман Мазепа помер у Бендерах 1709 р. й був похований у Галаці. Згодом його могила була знищена.

Прагнучи викорінити глибокі симпатії православної спільноти до гетьмана Мазепи, цар Петро І домігся виголошення йому Російською Церквою анафеми. Відтоді анафемування Івана Мазепи входило до чину Неділі торжества православ’я. Привабливий образ доброчинця, дбайливого будівничого церков і монастирів, витіснявся в народній свідомості міфологічним типом клятвопорушника, ворога православної віри. Назва «мазепинці» в царській Росії стала прозивною й уживалася для всіх прихильників незалежності Української Держави.

Після смерті гетьмана Мазепи його наступником став Пилип Орлик (1710-1742). Угода між козацьким військом та Пилипом Орликом про його обрання на гетьмана була оформлена як Конституція 5 квітня 1710 р. Цією конституцією закріплювалося панівне становище в Україні православної віри та проголошувалося за мету відновити перебування Київської митрополії в юрисдикції Вселенського Константинопольського патріярха в статусі його екзархату[1]. Але ідеї конституції не вдалося здійснити. Після перших успіхів Пилип Орлик програв антимосковську кампанію 1711-1714 рр., що її здійснював у союзі зі Швецією, Кримом і Туреччиною. Він був змушений виїхати за кордон і з 1722 р. жив у Туреччині, фактично інтернований.

2. Підпорядкування Київської митрополії Московському Патріярхові

Від 1654 р. царський уряд Росії щодалі брутальніше намагається втручатися до внутрішнього життя Київської митрополії. З Москви так і не надходить відповіді на численні клопотання українського духовенства про ґарантії його дальшого перебування в юрисдикції Вселенського патріярха.

У 1661 р. митрополит Сарський і Подонський Питирим висвятив у Москві за відсутності патріярха Никона ніжинського протопопа Максима Филимоновича – в монашестві Мефодія – на єпископа Мстиславського. Тоді ж єпископ Мефодій призначається місцеблюстителем Київського митрополичого престолу. Іґноруючи незаконну хіротонію, київський митрополит Діонісій Балабан через три місяці висвячує на мстиславську кафедру архимандрита Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Царгородський патріярх оголошує анафему на Мефодія Филимоновича. Згодом єпископ Мефодій був звинувачений у змові з Брюховецьким, 1668 р. заарештований і засуджений до перебування в Новоспаському монастирі. Він помер наприкінці 1689 – на початку 1690 р. У 1670 р. місцеблюстителем митрополита в підросійській частині України було призначено Лазаря Барановича.

Константинопольська патріярхія 1681 р. призначила в частину України, передану Туреччині, митрополита Кам’янецького і Подільського Панкратія, надавши йому титул «екзарха всієї Малої Росії».

У 1667 р. Московський собор, скликаний для осуду патріярха Никона, підніс Чернігівську кафедру до рівня архиєпископії й надав Лазареві Барановичу сан архиєпископа. Вселенський патріярх визнав цей акт неканонічним і далі іменував Лазаря Барановича єпископом.

Після смерті настоятеля Києво-Печерської лаври архимандрита Інокентія Ґізеля гетьман Іван Самойлович звернувся за благословенням на вибір його наступника до Москви. Обраний на архимандрита Варлаам Ясинський дістав з Москви 1684 р. патріяршого листа з благословенням, а 1685 р. – і грамоту на Києво-Печерську архимандрію. Таким чином, Києво-Печерська лавра була фактично переведена під юрисдикцію Московського патріярха Йоакима.

У грудні 1684 р. від імені московських царів Петра І Олексійовича та Івана Олексійовича, тогочасних співправителів, до Вселенського патріярха була вислана грамота з проханням поставляти в Москві обраного київського митрополита і його наступників. Додано було соболів на 200 рублів. Патріярх Яків не дав писемної згоди, усно сказавши послу, що треба згоди великого везіра й усіх східних патріярхів.

8 липня 1685 р. у Києві без участі єпископату пройшов елекційний собор, на якому одноголосно обрано єпископа Луцького Гедеона з роду князів Святополк-Четвертинських кандидатом на митрополичу кафедру. Духовенство, що брало участь у проведенні собору, висловило протест проти планів його висвяти без благословення Константинополя. Зверталася увага на небезпеку позбавлення київського митрополита його привілеїв, неможливих під юрисдикцією Москви: несення хреста попереду митрополита під час богослужінь, носіння хреста на митрі, титулування митрополитом “усієї Русі”. Ще більш непокоїла делеґатів перспектива позбавлення Української Церкви її помісних звичаїв і прав, зокрема видавничої діяльності єпархій. Свідченням загрози русифікації Церкви для собору була доля українських громад, що ввійшли до складу Білгородської єпархії: там збільшилися побори, розвинулося хабарництво, священиків стали піддавати тілесним покаранням (бити палицями, підвішувати на дибі).

“Книги наші знищують, а московські надсилають, церковний спів і читання наше касують, а московські заводять, до чого люди не скоро звикають. Все це давнім нашим духовним вольностям противне, але воно помалу з часом увійде й до нашої Церкви малоросійської, якщо митрополит Київський так належав би до патріярха Московського, як і всі митрополити московські”[2].

До Москви було також надіслано статті з проханням про посередництво в стосунках з Константинополем і одержання згоди про поставлення митрополита в Москві. Згадувалося про право іменування митрополита Київського екзархом Константинопольського патріярха.

У відповіді обіцялося зберегти давні права й вольності митрополита, але відхилялося прохання залишити його екзархом Вселенського патріярха.

8 листопада 1685 р. в Успенському соборі Москви відбулося поставлення Гедеона в митрополити з титулом «митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії». Цим самим грубо порушувалися канон 8 Третього Вселенського собору і канон 2 Другого Вселенського собору.

Статус Київської митрополії визначався царськими грамотами на ім’я митрополита Гедеона від 15 грудня 1685 р., на ім’я гетьмана Івана Самойловича від 28 листопада 1686 р., «вічним договором» 1686 р. Росії з Річчю Посполитою. Згідно з ними стосунки митрополита Київського і Московського патріярха базувалися на таких засадах:

1. Київська митрополія непідсудна Московському Патріярхові.

2. Київський митрополит вільно обирається на кафедру, одержує благословення й поставлення від Московського патріярха й перебуває на кафедрі до смерті.

3. Київському митрополитові підлягають усі установи Київської митрополії.

4. Київський митрополит здійснює судочинство на терені Київської митрополії.

5. Продовжується навчання в Києво-Могилянській колеґії згідно зі встановленими традиціями; митрополит має власну друкарню.

6. За митрополією зберігаються маєтності на Правобережній Україні (на території Речі Посполитої).

7. Київська митрополія вважається вищою за інші митрополії та єпархії в Московському Патріярхаті.

8. У справах управління правобережною частиною митрополії митрополит повинен радитися з гетьманом і дотримуватися його вказівок.

До Вселенського патріярха направляється делеґація з грамотами патріярха Московського Йоакима та царів Петра І й Івана, які сповіщають про вчинене й наводять арґументи на його захист. Дорогою до Константинополя, в Адріянополі, посли зустріли Єрусалимського патріярха Досифея (1669-1707), уславленого вченого-каноніста, авторитетного в народі. Патріярх Досифей гостро засудив порушення канонів і спробу симонії щодо Вселенського патріярха та написав про це послання до царів і патріярха в Москву.

Царські посли вдалися за протекторатом до турецького великого везіра. Тоді Туреччина вела війну з Австрією, Польщею та Венецією, тому для неї нейтралітет Росії був вельми потрібен. Везір наказав патріярхові виконати прохання Росії. Патріярх Досифей 1686 р. дав згоду й виготовив відповідні грамоти до царів, патріярха Йоакима, гетьмана Івана Самойловича, митрополита Гедеона, взагалі до гетьмана й українців. Патріярх підкресліює, що вибір кандидата на митрополичу кафедру повинен відбуватися за місцевими звичаями й висуває вимогу першим у Київській митрополії поминати Вселенського, а потім – Московського патріярха. У листі до царів він посвідчує: «Приняли єсми милостиню святого вашего царствія от посланого вашого господина Никити Алексієвича три сорока соболей і двісті червоних».

Невдовзі патріярх Діонісій IV був позбавлений кафедри, і сам у грамоті за 1688 р. повідомляє, що головною причиною цього стала справа Київської митрополії. Остаточно визнає неканонічним перехід Київської кафедри в юрисдикцію Москви томос Вселенського патріярха Григорія VII за 13 листопада 1924 р. про надання автокефалії Польській Православній Церкві.

3. Київські митрополити

Наступником Петра Могили на митрополичому престолі став Сильвестр Косов (1647-1657). Він походив з православної шляхетської родини, народився в Жировицях на Вітебщині. Вчився Сильвестр Косов у Віленській братській школі, потім у Люблінській єзуїтській колеґії. Після цього він учителював у Львівській братській школі. З 1631 р. Сильвестр Косов перебував у Києві: спочатку викладав риторику в лаврській школі, потім у Києво-Могилянській колеґії, став першим префектом обох цих шкіл. Першим з оточення Петра Могили Сильвестр Косов був рукоположений у єпископа. Помер він 1657 р.

Митрополит не брав участі в переговорах гетьмана Богдана Хмельницького з Москвою. У 1654 р., коли до Києва прибув царський посол Бутурлін, митрополит Сильвестр Косов і частина духовенства відмовилися скласти присягу Москві й не дозволяли складати цю присягу мешканцям церковних і монастирських маєтностей. Збереглася інформація, що під час Великого посту 1654 р. митрополит посилав двох ченців до Варшави просити короля зібрати військо й визволити Київ від московських людей.

У липні 1654 р. митрополит направив посольство на чолі з ігуменом Інокентієм Ґізелем до московського царя з проханням підтвердити права і привілеї Київської митрополії:

1. Ствердити права й привілеї, надані давніше київськими князями й польськими королями.

2. Зберегти підпорядкування Вселенському Патріярхові.

3. Не присилати в Україну московських духовних осіб, поставляти митрополита, єпископів, настоятелів монастирів по вільному обранні духовенством і мирянами.

4. Надати свободу дії духовному суду й відбувати духовним особам кару в Україні, а не в Московщині.

5. Визнати канонічну підлеглість православних Великого князівства Литовського митрополитові Київському, не чинити перешкод їхньому зв’язку.

6. Надати монастирям, маєтності яких лишилися в Речі Посполитій, землі й майно на Лівобережжі.

7. Насильно нікого не переводити до Московщини, а хто перебуватиме там у справах, того не затримувати.

Відповідь обмежилася жалуваними грамотами на митрополичі й монастирські маєтності та забороною київським воєводам судити церковних людей світським судом: їх належало відсилати на суд митрополита. Вже в квітні 1654 р. в Москві іменують патріярха Никона патріярхом «усієї Великої, і Малої Русі».

Луцький єпископ Діонісій Балабан (1657-1663) був обраний на престіл митрополита 1657 р. й інтронізований 28 лютого 1658 р. без повідомлення царя й Московського патріярха. Він брав участь в укладанні Гадяцького договору 1658 р., за яким Україна поверталася під королівську владу як Велике князівство Руське. Після того, як гетьман Іван Виговський зрікся влади, митрополит не повернувся до Києва й управляв митрополією зі Слуцького монастиря. Коли ж згодом влади зрікся гетьман Юрій Хмельницький, митрополит Діонісій постриг колишнього гетьмана в ченці.

Діонісій Балабан боровся зі спробами перебрати його владу на Лівобережжі різними місцеблюстителями, поставленими Москвою. У 1659 р. митрополит відкриває мощі прп. Йова Почаївського та здійснює залічення спочилого праведника до чину святих.

Елекційний собор для вибору митрополита відбувся в Корсуні 9-19 листопада 1663 р. й закінчився розколом та обранням двох кандидатів: єпископа Мстиславського й Білоруського Йосифа Нелюбовича-Тукальського та єпископа Перемиського Антонія Винницького. Король, який любив вносити смуту в Православну Церкву, затвердив обох кандидатів.

Митрополит Антоній Винницький (1663-1679) підтримувався пропольською партією гетьмана Павла Тетері. Він утримував у своїй юрисдикції Галичину, Волинь і Поділля.

Митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський (1663-1675) був внаслідок доносу заарештований і два роки перебував ув’язнений у Марієнбурзькій фортеці (1664-1665). Митрополит був визволений стараннями гетьмана Петра Дорошенка, в якого став найближчим дорадником. Фактична юрисдикція поширювалася на Правобережну Україну, Білорусь і Литву. 6 березня 1668 р. митрополит Йосиф одержав благословенну грамоту на київську кафедру від Вселенського патріярха Мефодія. Він помер у Чигиринському Свято-Троїцькому монастирі 26 липня 1675 р.

Московський собор 1667 р. надав чернігівському архиєреєві Лазарю Барановичу титул архиєпископа. Митрополит Йосиф Нелюбович-Тукальський розцінив це як втручання у внутрішні справи Української Церкви й не визнав титулу архиєпископа за Лазарем Барановичем. Хоча аж до 1685 р. архиєпископ Лазар Баранович носив титул місцеблюстителя.

Польський же король надав титул «адміністратора Київської митрополії» львівському єпископові Йосифу Шумлянському після його таємного переходу на унію.

Митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський (1685-1690) походив з давнього княжого роду, котрий вважав за свого предка онука Ярослава Мудрого Святополка-Михайла (звідси прізвище “Святополк”). Ще 1659 р. він, маючи 25 років, був висвячений на єпископа Луцького і Острозького. Але, наляканий можливими переслідуваннями в Речі Посполитій, він 1684 р. переїхав на Лівобережжя й звернувся до московських царів і патріярха Йоакима з проханням прийняти його в своє розпорядження. Підтримувана царями, Московським патріярхом та гетьманом Іваном Самойловичем, родичем єпископа Гедеона, його кандидатура була одноголосно схвалена на виборах митрополита 29 червня 1685 р. Сам обраний митрополит звернувся з клопотанням про його інтронізацію в Москві. Під час інтронізації 8 листопада 1685 р. владика Гедеон склав присягу на вірність московським царям та патріярхові.

До складу Київської митрополії на 1685-1686 рр. входили Київська (митрополича), Чернігівська (архиєпископ Лазар Баранович), Луцька (єпископ Афанасій Шумлянський), Львівська (єпископ Йосиф Шумлянський), Перемиська (єпископ Антоній Винницький) єпархії, а також Могилівсько-Мстиславська або Білоруська єпархія (вакантна після смерті єпископа Феодосія Василевича). Але жоден український архиєрей на брав участі у виборах і в інтронізації митрополита. З Чернігівської єпархії не було жодного представника духовенства. 10 квітня 1688 р. Чернігівська єпархія на клопотання архиєпископа Лазаря Барановича вилучається з-під влади київського митрополита й підпорядковується безпосередньо Московському Патріярхові. Єпархії на Правобережжі невдовзі прийняли унію: Перемиська 1691 р., Львівська 1700 р., Луцька 1712 р. Білоруська єпархія ще деякий час номінально підлягала київському митрополитові, але архиєреїв до неї ставив Синод Російської Церкви за погодженням з польським королем.

Московський Патріярх надає ставропігію Києво-Межигірському монастирю (1687), Києво-Печерській лаврі (1688), виводячи їх з-під влади митрополита. Київському митрополитові наказується носити білий клобук, як це було заведено в Росії. Розгортається богословська дискусія про час перевтілення Святих Дарів, на якій поширений у Києві погляд було засуджено. Архиєрейський собор, що пройшов у Москві 1690 р. без участі українського єпископату, різко засудив позиції київських богословів і наказав вилучати й спалювати їхні книги.

Після смерті митрополита Гедеона Святополк-Четвертинського було проведено вибори митрополита за давнім звичаєм. Обрано Варлаама Ясинського (1690-1707), архимандрита Києво-Печерської лаври. Він був ґрунтовно освіченою людиною, після Києво-Могилянської колеґії навчався в Олмоуці, в Кракові, здобув ступінь доктора філософії. З 1661 до 1673 р. Варлаам Ясинський викладав філософію в Києво-Могилянській колеґії, був її ректором. Йому вдалося добитися від царя надання Києво-Могилянській колеґії статусу академії. Митрополит Варлаам добився від уряду утворення Переяславської єпархії (1702), надання йому статусу Патріяршого екзарха та відображення в титулі юрисдикції київського митрополита над українськими єпархіями: «митрополит Київський, Галицький і всієї Малої Росії».

Його наступником став митрополит Йоасаф Кроковський (1707-1718), також поставлений після елекції. Владика Йоасаф пережив звинувачення в підтримці гетьмана Івана Мазепи після антиросійського виступу гетьмана, в таємних зносинах з царевичем Олексієм, сином Петра І, викритим в організації змови проти батька.

4. Богословські школи

Скориставшись із царської грамоти 1686 р., Києво-Могилянська колеґія відкрила 1689 р. курс богослов’я. У 1694 р. царською грамотою стверджується її право на самоврядування та викладання богослов’я. Фактично школа набувала статусу академії. Але сама назва «Києво-Могилянська академія» була вперше офіційно вжита в указі 1700 р. Царська грамота 1701 р. знову ствердила права і привілеї київської школи як Академії.

Ректор обирався академічною корпорацією. Академія мала 8 класів, курс яких проходився за 12 років: нижчі – фара або аналогія, інфіма, граматика, синтаксима (однорічні); середні – піїтика, риторика (однорічні); вищі – філософія (дворічний), богослов’я (чотирирічний). У чотирьох нижчих класах найбільше уваги приділялося латинській мові. Нею провадилося викладання, нею повинні були розмовляти учні й учителі. У середніх класах учні практикувалися з красномовства й літературної творчості. Філософія поділялася на раціональну (діялектика, логіка), моральну (етика), натуральну (фізика, математика, метафізика). У фізиці й метафізиці встановлювався зв’язок і з богословськими питаннями.

Предметом богословського курсу були догматика, моральне богослов’я, інші знання з релігії. Вимагалося при викладах бути вірними православній догматичній науці й переданню Православної Церкви.

Найвищого піднесення набуває Києво-Могилянська академія за часів гетьмана Івана Мазепи (1687-1709). Її навіть стали називати в цей час «Києво-Могилянсько-Мазеповіянською». Число студентів досягло двох тисяч. Академія одержувала щедрі пожертви. Гетьманським коштом зводиться будинок академії. Тут навчалися діти генеральної старшини, полковників.

Під опікою гетьмана Івана Мазепи на Сіверській землі 1701 р. відкривається Чернігівський колегіум, створений на взірець Києво-Могилянського.

5. Подвижники віри

У 1659 р. митрополит Діонісій Балабан проголосив святим ігумена Почаївського монастиря Йова Залізо, померлого 1651 р. Було підійнято останки з могили, стверджено їхню нетлінність і відкрито для шанування. Через вісім років митрополит Діонісій Балабан ствердив нетлінність мощів, при чому відбулося чимало чудовних зцілень. Житіє прп. Йова Почаївського написане його сучасником ієромонахом Досифеєм.

За часів митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, 1666 р., було проголошено святим преподобномученика Афанасія, ігумена Берестейського, ув’язненого й переслідуваного за боротьбу з унією, та врешті закатованого поляками 1649 р. Тіло його лежало непохованим 8 місяців і лишалося нетлінним.

Основні відомості про життя прпмч. Афанасія, ігумена Берестейського, подає його власний «Діаріуш албо список діїв правдивих, в справі помноження і об’яснення віри православної голошений». Афанасій народився в Бересті чи в його околицях у шляхетській родині Филиповичів. Він служив домашнім учителем. Сім років прмч. Афанасій був учителем у домі коронного гетьмана Льва Сапіги й особисто попереджав єпископа Йосафата Кунцевича, щоб залишив жорстокі переслідування православних.

Прпмч. Афанасій 1627 р. вступив до Віленського Свято-Духівського монастиря, прийняв чернечий постриг. Потім він служив у різних монастирях. Згодом прпмч. Афанасій організував на Берестейщині рух за повернення до православної Церкви. Він вирушив до Варшави на сейм і вручив королеві копію чудотворної Куп’ятицької ікони Божої Матері зі словами: «представляю Вашій Величності чудотворний образ для того, щоб унія була згублена на віки, і коли унія буде викорінена, а православна східна віра заспокоєна, то поживеш щасливі літа, а якщо не заспокоїш православної віри і не скасуєш унії, то прийде на тебе гнів Божий. Вибирай собі, що хочеш, доки є ще час».

Афанасій ув’язнюється й відсилається на суд до митрополита Петра Могили. Але митрополит відновив його в становищі берестейського ігумена. У 1644 р. він знов подав королеві супліку про знищення унії і повернення свободи православним. Заарештований по поверненні, преподобномученик рік перебував у в’язниці в Варшаві. Після звільнення до смерті свт. Петра Могили він жив під його опікою. Після упокоєння ж київського митрополита ігумен 1647 р. повернувся до Берестя. У зв’язку з виступом Богдана Хмельницького він був схоплений поляками, звинувачений у зв’язках з козаками та боротьбі проти унії, закутий у кайдани. 5 вересня 1648 р. Афанасій загинув смертю мученика: вороги жорстоко закатували його, вбиваючи в голову цвяхи.

У 1672-1676 рр. було канонізовано свт.Афанасія, царгородського патріярха, Лубенського чудотворця. Святитель Афанасій III Пателярій народився в 1580 році на острові Крит. Крит у той час перебував під владою венеціянців, що дозволило майбутньому патріярхові здобути ґрунтовну освіту. Невдовзі він став відомий, як філософ, філолог, поет і прекрасний оратор. Після смерті свого батька святитель вступив до одного з Солуньських монастирів, а потім пішов на Афон в Есфігменський монастир. Тут він проводив час у стриманні й суворих подвигах, проходячи послух у трапезній. Їв він хліб і воду, ночі проводив у молитві, спав лише кілька годин на добу, а постіллю для нього служила влітку й узимку гола земля. Згодом святитель відвідав Єрусалим, численні палестинські монастирі, і там прийняв постриг. Незабаром він повернувся у Солунь, де зайняв місце священика, віддавшись цілком проповіді Слова Божого. Час від часу він залишав Солунь і відправлявся на Афонську гору. Недалеко від Кареї він улаштував собі келію, де й усамітнювався для молитви.

Співвітчизник свт. Афанасія патріярх Кирило I Лукаріс викликав його в Константинополь, зробив своїм радником, рукоположив у єпископа і звів у сан митрополита Солуні. Але і в сані митрополита свт. Афанасій не залишав своїх подвигів, суворо постячи й перебуваючи в безперестанній молитві. Після скинення патріярха Кирила Лукаріса свт. Афанасій був інтронізований на патріярший престіл. Його непоступливість у справах віри спричинила позбавлення престолу. Святитель знов повернувся до виконання обов’язків митрополита Солуні. Він був змушений шукати захисту в господаря Молдови Василя Лупула. Згодом він знов повертався на патріярший престіл, але зрештою залишив Османську імперію й 1652 р. переїхав до Молдови, де керував монастирем свт. Миколая біля міста Галацу. Шукаючи підтримки, 1653 р. він прибув до Москви, був прийнятий царем Олексієм Михайловичем, винагороджений ним і 1654 р. вирушив на батьківщину. Патріярх Афанасій Пателарій помер 1654 р. в Мгарському монастирі під Лубнами, коли повертався з Росії та був пограбований розбійниками в Брянських лісах. Під час важкої хвороби святитель не залишав посту й молитви. Помер він під час молитви, схилившись на коліна. Свт. Афанасій був похований у сидячому положенні за грецьким звичаєм. Тіло святителя лишилося нетлінним. Коли через вісім років, 1662 р., мощі були відкриті, виявилося, що тління не торкнулося навіть одягу.

Турки, що оточили Канів 1678 р., захопили монастир, де архимандритом був Макарій, уславлений як чудотворець, що зціляв хворих, сліпих, відвертав людей від згубних шляхів. Макарій вийшов з хрестом до ворогів, закликаючи не осквернити святині й не вбивати людей. Турки схопили його, витягли з монастиря й почали тяжко мучити, а потім відрубали голову й кинули тіло на площі. Невдовзі після смерті преподобномученик Макарій, архимандрит Овруцький і Канівський, був канонізований. Його тіло перенесене до Переяслава, де біля мощів святого діялися чуда. Тому він ще був названий Переяславським чудотворцем.

6. Церква на Слобожанщині

Землі на схід від Гетьманщини історично належали до сіверських князівств. До татаро-монгольської навали тут існували українські поселення, залежні від Чернігівських князів. Вони розташовувалися переважно в долині річки, названої через це Сіверським Дінцем. Після хрещення України тут виникають церковні громади, що підпорядковувалися Переяславській єпархії Київської митрополії.

Але завоювання ординцями принесло на цю землю спустошення. Поселення були знищені, люди загинули або були взяті в полон. Кілька століть щедрі землі над Сіверським Дінцем не оброблялися. Мешканцями цих країв були монахи-відлюдники, кочові татарські загони, що нападали на російські міста, козаки та селяни, котрі тікали з Речі Посполитої й переховувалися в зарослих лісами долинах річок від ординців. З XIV ст. ці землі називалися «Диким Полем». Через них простягалися шляхи татарських нападів на Московське царство: Муравський, Кальміуський, Ромоданський, Ізюмський, Бакаївський, Сагайдачний.

В XVII ст. починається масовий рух українців на цілинні землі. Перша масова колонізація краю відбулася 1638 р., коли гетьман Яків Остряниця з полком, зазнавши поразки від поляків, оселився над Сіверським Дінцем і заснував місто Чугуїв. Переселенці зобов’язувалися охороняти російський кордон, дістали право зберегти традиційний козацький устрій, але були підпорядковані московським чиновникам. Чиновнича сваволя й брутальність поводження з переселенцями спровокували їхній протест. Козаки вчинили бунт, забили Остряницю й повернулися до Речі Посполитої.

Від початку Хмельниччини в міру руйнування господарчого життя Правобережної України та поразок козацького війська рух українських колоністів на схід стає щодалі більш масовим. Стимулюючи його, царський уряд ґарантував переселенцям права безподаткового володіння земельними наділами, які вони були здатні обробити, збереження традиційного адміністративного устрою та місцевого судочинства, низку інших прав та привілеїв. Поселення українців, забезпечених цими привілеями, називалися «слободами» (від «свобода»). Звідси й цілий край дістав назву «Слобожанщина» або «Слобідська Україна».

Засновуються перші міста, що стали центрами п’яти слобідських козацьких полків: Острогозьк (1652), Суми (1652), Харків (1654), Охтирка (1654), Ізюм (1681). На чолі полку стояв полковник зі старшиною, яких обирали довічно. Полки поділялися на сотні. Але, на відміну від Гетьманщини, полки не мали спільного зверхника, а підлягали владі царського воєводи, котрий перебував у Білгороді. З 1732 р. почалися реформи слобідських полків, які завершилися скасуванням автономії Слобожанщини.

Переселенці привозили з собою на Слобожанщину духовенство, дяків, антимінси, церковне начиння й богослужбові книги, приносили українські релігійні традиції. Миряни тут брали діяльну участь у виборі священнослужителів і церковного причету, організовували при парафіях братства, школи, шпиталі. Братства займалися доброчинною й просвітницькою працею. Вони допомагали утримувати шпиталі – притулки для убогих, старих і калік. Церков було досить багато. Так у Харкові 1724 р. на 1340 дворів було десять церков.

Спершу православні українці Слобожанщини намагалися звертатися з відповідними церковними потребами до Київського митрополита. Але нестабільність управління Київською митрополією, перешкоди царського уряду, далекі відстані й інші чинники спричиняли поступове переорієнтування українських православних громад Слобожанщини на російську церковну ієрархію. З 1657 р. церкви на кордоні Дикого Поля входили до Патріяршої області. Згодом для очолювання цих громад 1667 р. було утворено Білгородську єпархію, на чолі якої призначався митрополит Феодосій. До неї ввійшло 37 міст. До Білгородської єпархії на 1679 р. належало 542 церкви[3].

Серед білгородських архиєреїв варто особливо виділити українця свт. Йоасафа Горленка (1705-1754). Він походив зі старовинного козацького роду, був онуком гетьмана Данила Апостола за матір’ю та сином прилуцького полковника. Після навчання в Києво-Могилянській академії Горленко був пострижений у монашество. Він перебував у Межигірському монастирі, а потім – у Київському Братському монастирі, при якому знаходилася Києво-Могилянська академія. Принагідно свт. Йоасаф викладав в академії. Потім він був переведений до Мгарського монастиря, а перед архиєрейською хіротонією очолював Тройце-Сергієву лавру під Москвою. Свт. Йоасаф був висвячений на єпископа Білгородського 1748 р.

Як єпархіяльний архиєрей, свт. Йоасаф вельми наполегливо дбав про викорінення забобонних звичаїв, про освіту духовенства. Остерігаючись впливу уніятських видань, він наказав вилучити з церков Слобожанщини всі старовинні богослужбові книги «львівського друку» й замінити їх на пізніші московські та київські видання. Сам святитель був освіченою людиною, наділеною письменницьким талантом. Він славився своїм милосердям, багато допомагав бідним. Перед великими святами владика Йоасаф посилав свого келійника таємно допомагати грішми та одягом тим, хто потребував милостині. Коли ж келійник хворів, архиєрей сам розносив милостиню.

Через два роки після смерті його тіло знайшли цілим, без ознак тління. Невдовзі почалося місцеве шанування свт. Йоасафа. 1 вересня 1911 р. його святі мощі було відкрито для загальноцерковного шанування. Большевики вивезли їх до музею, але після падіння СССР мощі свт. Йоасафа було знайдено й повернено до Білгорода.

У 1799 р. було утворено окрему Слобідсько-Українську єпархію з центром у Харкові, 1836 р. перейменовану на Харківську й Охтирську. Першим єпархіяльним архиєреєм був єпископ Христофор Сулима, доти вікарій Катеринославської єпархії. На час утворення єпархії в ній було 673 парафії. На початок ХХ ст. Харківська єпархія налічувала понад тисячу парафій, близько 800 парафіяльних шкіл, близько 20 монастирів, 16 шпиталів. Серед її єпископів – визначні подвижники православ’я, як-от свт. Мелетій Леонтович (1836-1840), канонізований 1978 р., архиєпископ Філарет Гумілевський (1848-1858), автор низки богословських праць, упорядник п’ятитомного «Историко-статистического описания Харьковской губернии», архиєпископ Макарій Булгаков (1859-1868), автор фундаментальної «Истории Русской Церкви».

На Слобожанщині в міру її колонізації відкриваються нові й нові святині. Найдавнішим монастирем, який легенда пов’язує зі втечею київських монахів від татаро-монгольської орди 1240 р., став Святогірський Успенський монастир, що здіймається на крейдяних берегах Сіверського Дінця нижче Ізюма. Перша документальна звістка про цей монастир датована 1624 р. у зв’язку з одержанням його ігуменом царської грамоти. На цей монастир не раз нападали татари. Тому монастир мусив дбати про охорону: був захищений гарматами, довкола тягнувся мур. Але не завжди це рятувало від напасників. У 1679 р. татари пограбували монастир і захопили в неволю архимандрита Іоїля з братією. Хліб до монастиря підвозили на байдаках по Дінцю. Тут знаходили притулок втікачі з татарської неволі, поранені.

В рік заснування Острогозька (1652) тут утворюються чоловічий і жіночий монастирі. Дивногірський чоловічий монастир являв із себе природню твердиню, охоронявся українцями з Острогозького полку. Ще на початку XVIIІ cт. на дзвіниці монастиря було чотири гармати. Але постійна небезпека змусила ченців 1671 р. залишити монастир і збудувати в більш захищеному місці на Дівочім городищі новий монастир.

Охтирський Троїцький монастир був заснований ченцями з Лебединського монастиря на Правобережжі, які прибули на чолі з ігуменом громадою в сорок чоловік із ризами й церковним начинням. Їм було надано землю на горі Охтир у 4 верстах від Охтирки.

 У середині XVII cт. виник Сумський Свято-Успенський монастир, заснований полковником Герасимрм Кондратьєвим, що походив зі Ставищ на Правобережній Україні.

Біля м. Зміїв переселенці з-за Дніпра утворили Пустинський Богородичний монастир і «козацький» Свято-Миколаївський монастир. Свято-Миколаївський монастир, заснований українськими козаками над Дінцем, існував уже в 60-і рр. XVII cт. Він мав чимале господарство й був захищений гарматами проти татарських набігів.

Полковник Іван Штепа, прибувши з-за Дніпра, 1673-1675 рр. заклав Петропавлівський монастир під Краснокутськом. Монастир було засновано на річці Мерлі, на вільній займанщині. Сам полковник прийняв монашество з іменем Іоаникій.

Під Харковом відкривається жіночий Хорошевський монастир. Серед його ігумень було дві представниці відомого в місті шляхетського роду Квіток – Феофанія і Марія.

У дев’яти верстах від Харкова на місці пасіки О.Курязького харківський полковник Григорій Донець заснував Преображенський Курязький монастир. У цьому монастирі зберігалося чимало богослужбових книг українського друку, зокрема, Великий Требник свт. Петра Могили (1646). Тутже в др. пол. XVII ст. з’явилися твори першого слобожанського українського письменника – ченця Онуфрія. Пізніше тут любив подовгу зупинятися Григорій Сковорода. Ігуменом монастиря був Наркис Квітка, дядько українського письменника Григорія Квітки-Основ’яненка. Та й сам Григорій Квітка-Основ’яненко кілька місяців провів послушником у монастирі, хоч так і не зважився прийняти постриг.

Харківський Покровський монастир було засновано 1726 р. для здійснення духовної опіки над перенесеним до Харкова того року колеґіумом. Центральним храмом став Покровський собор, збудований 1689 р. Після утворення Слобідсько-Української єпархії Покровський собор певний час виконував функції кафедрального храму (1799-1846).

У XVIII ст. була прославлена чудотворна Озерянська ікона Божої Матері. Вона знаходилася в Озерянській пустині на лівому березі р. Озерянки неподалік від Мерефи, а після скасування пустині 1788 р. була перенесена до Покровського монастиря, 1797 р. ж – до Курязького монастиря. Щороку ікона переносилася 30 вересня до Покровського монастиря й лишалася там до 22 квітня. Для її перебування в Покровському монастирі було збудовано Озерянський храм, а на середині маршруту хресного ходу з іконою – Озерянську Холодногірську церкву. Ікона писана на полотні, прикріпленому до дошки, в XVII cт. За типом належить до ікон Богородиці Одигитрії. Можливо, її було принесено з Наддніпрянщини. Святкування на честь Озерянської ікони Божої Матері встановлене 30 жовтня.

Охтирська ікона Божої Матері вшановується 2 липня. Вона була з Петром І у поході на Полтаву й прославилася 1739 р. в Охтирці.



[1] Конституція Української гетьманської держави. – Львів; Київ, 1997. – С.25-27.

[2] Цит. за кн.: Харишин М., Мордвінцев В. Російське самодержавство та Київська митрополича кафедра, або як Українська Православна Церква позбулася автокефалії. – К.: Світло для світу, 1999. – С.172.

[3] Покровский И. Русские епархии в XVI-XIX вв. – К., 1897. – С.279-282.

Comments