03. Хрещення України

1. Апостоли Христові й Україна

У Константинополі виник переказ про те, що саме апостол Андрій першим навернув Візантій і був першим візантійським єпископом. Переказ набув політичного характеру. Східна столиця Римської імперії, Новий Рим або Константинополь, заснована 330 р. на місці колишньої грецької колонії Візантій, через доведення пріоритету апостола Андрія протистояла ідеї першості колишньої західної столиці, що ґрунтувалася на доктрині примату апостола Петра та римських єпископів як його наступників.

Батько церковної історії Євсевій Памфіл, єпископ Кесарії Палестинської (помер 340 р.), першим наводить відомості про місійну працю апостола Андрія в Скіфії: «святі ж апостоли й учні Спасителя розпорошилися були по всій землі. Фомі, як каже переказ, випала за жеребом Парфія, Андрієві – Скіфія, Іоанові – Азія, там він жив, там і помер в Ефесі»[1] (Церковна історія, кн. 3, розділ 1). Євсевій при цьому посилається на Оріґена – згадуючи пояснення на Книгу Буття, том 3.

Чернець Епіфаній (кінець VIII – початок IX ст.), посилаючись на стародавніх церковних істориків, змальовує три подорожі апостола Андрія:

1. По західному узбережжю Малої Азії.

2. По південному узбережжю Чорного моря аж до Іверії (сучасна Грузія).

3. По східному та північному узбережжю Чорного моря з перебуванням у Боспорі, Керчі, Херсонесі, Феодосії.

Епіфаній додає, що сам обійшов усі узбережжі Чорного моря й скрізь чув оповідання про апостола Андрія, бачив церкви, хрести, образи апостола, зібрав імена учнів апостола Андрія, які були першими єпископами церков, заснованих апостолом.

Розповідь про перебування апостола Андрія в Скіфії знайшла в українській духовній традиції власну інтерпретацію. Вже на початку ХІІ ст. з’явилася легенда про те, нібито апостол Андрій не зупинився на берегах Чорного моря, а піднявся вгору Дніпром і благовіствував Христа на місці майбутньої княжої столиці Києва. Найдавніший український літопис «Повість временних літ» (1113) наводить таку версію цієї легенди:

«Коли Андрій учив у Синопі і прийшов у Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти в Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши, сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх, і поставив хреста. І, поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору»[2].

Розповідь про перебування апостола Андрія в землі полян, центрі формування української держави, доповнюється в «Повісті временних літ» повідомленням про подорож апостола на північ, у новгородські землі. Ця подорож представлена екзотичним епізодом побаченого апостолом миття в традиційній для фіннів і росіян північній лазні, опис якого помітно контрастує за своїм характером з київським етапом апостольської місії. Таким чином, культурна дистанція між українцями Наддніпрянщини й північними предками росіян подається київським літописцем через сприйняття Христового апостола.

Дальший маршрут подорожі апостола Андрія за літописом пролягав через скандинавські (варязькі) землі до Риму. Тож і в Римі св. ап. Андрій мав опинитися чи не раніше за свого брата, св. ап. Петра. А вже звідти, з Риму, апостол мав прибути у Фракію, де в невеличкій колонії Візантій, майбутньому Константинополі, він заснував християнську громаду, поклавши тим самим початок Константинопольському Патріярхатові.

Земне життя апостола Андрія Первозваного припинилося в місті Патри, де 62 р. за наказом правителя міста проконсула Егеата він був розіп’ятий на хресті. Традиція стверджує, що цей хрест був виготовлений у формі латинської літери Х, з навскісними раменами. У християнських країнах, де апостол Андрій був особливо шанованим Помісною Церквою, елементи «андріївського хреста» використовувалися в національній символіці. Прикладом може бути прапор Великої Британії. В Україні деталі «андріївського хреста» можна знайти в геральдиці, в сучасних державних і церковних нагородах, у військово-морському прапорі.

Легенда про подорож апостола Андрія в українські та російські землі введена до тексту літопису вже прп. Нестором Літописцем або його ближчими попередниками наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. Вона ще не була відомою літописцям до середини ХІ ст. У тій самій «Повісті временних літ» у літописній статті за 983 р. у зв’язку з загибеллю варягів Федора та Іоана говориться про те, що диявол, вигнаний з інших країн, сподівався утриматися в Руській землі, бо тут «не вчили апостоли, ні пророки не прорекли». І, заперечуючи його сподівання, літописець, однак, не згадує про перебування на Русі-Україні апостола Андрія. Навпаки, він згоджується з тим, що апостолів не було на українській землі, але заявляє:

«...Якщо апостоли і не були тут самі, то учення їх, яко труби, звучать по всім світі в церквах»[3].

Але вже після початку ХІІ ст. ідея апостольських початків християнства на українській землі стала істотним складником національної релігійної свідомості. Київський собор 1621 р., який відбувся невдовзі після відновлення православної ієрархії всупереч волі королівської влади Речі Посполитої, обстоюючи права Помісної Церкви та її дочерній зв’язок з Константинопольською Церквою-Матір’ю, заявляв:

«Св. апостол Андрій — це перший архиєпископ Константинопольський, патріярх Вселенський і апостол український; на київських горах стояли ноги його, й очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив... Воістину Україна нічим не менша від інших східніх народів, бо і в ній проповідував апостол».

Коли митрополит Київський Сильвестр Косов 1654 р. зустрічав московських бояр, він говорив, що в його особі промовляє до росіян сам апостол Андрій Первозваний, який на цім місці провістив блиск великої слави Божої.

Іншим, значно менш поширеним легендарним сюжетом, була розповідь про те, нібито Церкву в слов’янських землях, а отже і в Україні, започаткував під час своїх місійних подорожей апостол Павло. У «Повісті временних літ» у літописній статті за 898 р. при описі моравської місії рівноапостольних Кирила і Мефодія згадується про залежність християнської традиції в колишній Паннонії та Моравії від проповіді апостола Павла. Князь Коцел поставив Мефодія єпископом у Паннонії

«на місці святого Андроніка, одного з сімдесяти учеників святого апостола Павла... Учителем слов’янського народу є Андроник-апостол. До Моравії ж доходив і апостол Павло й учив тут. Тут бо є Іллірія, до якої доходив апостол Павло, і тут спершу були слов’яни. Тому-то вчителем слов’янського народу є Павло. Від того ж народу і ми єсмо, русь; тим-то й нам, русі, учителем є Павло апостол, оскільки учив він народ слов’янський і поставив по собі слов’янському народові за єпископа і намісника Андроніка»[4].

2. Християнство в Північному Причорномор’ї

Якщо й справді християнські громади існували в Наддніпрянщині й причорноморських степах з апостольських часів, то в ІІ-ІІІ ст. їх знищили кочові орди, котрі проходили через ці землі, прагнучи заволодіти ними. Натомість у залежних від Римської імперії грецьких містах Криму спільнота християн поступово зростала, починаючи з І ст.

Найдавнішим населенням Криму були племена кіммерійців та скіфів. У гірській частині півострова в І тисячолітті до Р.Х. жили таври, від назви яких походить історична назва південної України – Таврія. Греки з’явилися на північних берегах Чорного моря в VI ст. до Р.Х., а в V ст. до Р.Х. вони заснували міста Херсонес (укр. Корсунь), Пантікапей та Феодосія.

В розповідях про сщмч. Климента, папу Римського (91-100 рр.) згадується, що коли святого було заслано до Корсуня на північне узбережжя Чорного моря, він застав тут до двох тисяч християн, які працювали на каменоломнях.

Папа Климент І, який за офіційною західною хронологією вважається четвертим римським архиєреєм, постраждав за Христа за часів імператора Траяна (98-117 рр.). Дехто вважає, що його ім’я згадується в посланні до филип’ян св. ап. Павла: «Так, благаю й тебе, товаришу вірний, допомагай тим, хто в боротьбі за Євангелію помагали мені та Климентові й іншим моїм співробітникам, яких імення записані в Книзі Життя» (Флп. 4:3). Вихідець з римської аристократичної родини, Климент був навчений у вірі апостолами Варнавою та Петром. Очоливши Римську церкву під час гонінь, він навертав сотні римлян – і патриціїв, і плебеїв, і за апостольську ревність був покараний засланням. Сщмч. Климент прагнув навернути мешканців Криму в християнство й своєю проповіддю значно примножив їхнє число. Свої духовні дари він засвідчив чудовним відкриттям джерела води. За свідченням житія, щодня хрестилося у святого до п’ятсот чоловік, а число християн настільки зросло, що було збудовано 75 церков.

Це викликало гнів імператора. Посланець Траяна віддав багатьох кримських християн на тортури й на страту. Коли Климент відмовився зректися віри й принести жертву поганським богам, його втопили в морі, прив’язавши до шиї якір. Але за молитвами учнів сщмч. Климента його тіло було відкрите морем[5].

Сучасні історики висловлюють сумнів у достовірності розповідей про заслання Климента в Україну. Заперечується також авторство Климента щодо більшості приписуваних йому творів, т.зв. «Климентин». Але незаперечним лишається авторство Климентового послання до християн Коринту, завдяки якому Климент вважається першим з відомих церковних письменників. В усякому разі, пам’ять про нього зберігалася сотні років, а його мощі були шанованими на час приїзду до Криму рівноапп. Кирила і Мефодія у 860 р. І хоча проповідь єпископа-римлянина виголошувалася грецькою мовою й була звернена головним чином до рабів-греків, але й слов’яни цілком могли опинитися в цьому середовищі, сприйняти євангельську проповідь і перейнятися прагненням до спасіння.

Від II ст. християнство набуває поширення в Боспорському царстві. Це царство утворилося з грецьких та місцевих поселень на Керченському півострові й на Тамані в VI ст. до Р.Х. В часи свого розквіту воно приєднало Херсонес і підпорядкувало майже ввесь Крим, узбережжя Азовського моря, пониззя Дону, частину Кубані. Цей реґіон був основним постачальником хліба до Греції. Римська імперія в І ст. н.е. змусила Боспорське царство визнати васальну залежність від Риму. В IV ст. Боспорське царство було знищене гунами.

Християнство стало державною релігією в Боспорському царстві. Боспорський єпископ Кадм названий серед учасників І Вселенського собору 325 р., що відбувся в Нікеї. Боспорські архиєреї були присутні й на наступних Вселенських Соборах. І, можливо, Тмутороканська єпархія, відома ще в XI ст., згодом постала як спадкоємниця Боспорської єпархії.

В III ст. християнство шириться в римській провінції Мезії, до якої входили південна Бесарабія та частина Покуття. Його приносять переважно засланці з різних країн імперії. В м.Томі (Констанца) та Марціянополі (Преслав) було дві дієцезії з єпископами.

В III ст. в Україні розселилися ґоти – східноґерманські племена, котрі доти жили на південному узбережжі Балтійського моря. Близько 260 р. ґоти захопили грецькі міста-колонії Ольвію, Тіру, підкорили Боспорське царство. Ґоти успішно воювали з Римською імперією, нападали на її західні провінції – Малу Азію, Дакію, Мезію.

Ґоти знайомилися з християнством через контакти з римлянами, приводячи християн у полон. Грецькі місіонери намагалися навернути ґерманців. Свт. Іоан Золотоустий дбав про поширення віри поміж ґотами й скіфами. Він посилав до скіфів за Дунай місіонерів, висвятив з числа ґотів-християн єпископа Ульфілу. Єпископ Ульфіла переклав Святе Письмо ґотською мовою (Codex Argenteus). Але оскільки навернення ґотів припало на IV ст., коли опозиційні Константинополеві єпископи з християнського Сходу зазнали впливу аріянства, то й ґоти прийняли не визнану столичними архиєреями нікейську доктрину, а аріянський різновид християнського вчення.

Блаженний Єроним писав:

«Гунни вивчають Псалтир; холодна Скіфія зігрівається вогнем правдивої віри; війська рудих і білявих ґетів і даків носять з собою похідні храми».

Холодна Скіфія, – напевне, країна, що простягалася від лівого берега Дунаю до Дону.

Ґотське об’єднання племен було 375 р. розгромлене гунами й витіснене з Причорномор’я. При відході ґотів з України в середині V ст. частина з них лишилася на Керченському півострові й переселилася на другий бік Керченської протоки, на Таманський півострів. Там збереглася єпархія, очолювана, можливо, архиєпископом. З часом для єпархії прийнято грецьку назву «tamatarca». Сусідні українські племена змінили її на «Тмуторокань». Наприкінці VIII ст., коли чимала частина давньої ґотської митрополії опинилася під владою хозарів, її підпорядковано візантійському патріярхові. Митрополія включала 7 єпископів, охоплювала всю Хозарію до Волги.

З християнством знайомляться й слов’янські племена. Українські племена уличів і тиверців жили над річками Південним Бугом, нижнім Дніпром і Дністром, Дунаєм. Вони були сусідами грецьких колоній, мали з ними постійні зносини й знайомилися з християнством. Деякий час ці племена перебували під владою ґотів і чули проповідь їхніх місіонерів.

Поляни займали північніші території, перейшли Дніпро на схід і заселяли береги Сули, Псла, Ворскли. Вони також підтримували торговельні зносини з християнськими країнами.

Житіє св. Стефана Сурозького († 787 р.) розповідає про напад на Сурож русів, князь яких мав слов’янське ім’я Бравлин. Невдовзі після смерті св. Стефана слов’яни близько 800 р. напали на Сурож. Вони пограбували місто й хотіли захопити також мощі св. Стефана. Але в цей час князь Бравлін був вражений чудовною силою й хрестився, після чого одержав оздоровлення.

Житіє св.Георгія Амастрідського також зображує напад русів на Амастріду, чудо й охрещення Русі (між 809 і 842 рр.). Руси напали на Амастріду в Пафлагонії й хотіли розкопати гріб св. Георгія. Вони стали свідками чуда, після чого руський вождь просив молитов християн, звільнив бранців і уклав союз з Амастрідою.

3. Місія рівноапп. Кирила і Мефодія

Визначальну роль у наверненні українського народу на християнство відіграла апостольська праця святих братів Кирила і Мефодія, яким Церква надала ім’я «учителів слов’янських». Вони були синами військового начальника – «друнгарія» з Солуні, столиці Македонії й другого за значенням міста тогочасної Візантії. Македонія на той час була заселена не тільки греками (в тому числі еллінізованими потомками стародавніх македонян), але й слов’янами, котрі протягом VI-VIII ст. активно переселялися на Балкани. Відбувається взаємопроникнення грецької мови та слов’янських говорів. У македонському побуті панує білінґвізм – однаково вільне володіння двома мовами. Отже, знання слов’янської мови Кирило і Мефодій мали здобути ще в дитинстві через живу практику спілкування.

Старший брат, Мефодій (815-885), сам обрав спершу військову службу, під час якої довгі роки очолював провінцію, заселену болгарами, а потім прийняв монашество й віддалився на гору Олімп. Кирило (у хрещенні Костянтин, 827-869) здобув ґрунтовну освіту при імператорському дворі в Константинополі, служив патріяршим бібліотекарем, брав участь у місійній праці серед болгарів на річці Брегальниці, а також у диспутах з мусульманськими богословами в Сирії. Кирило й Мефодій зустрілися в монастирі на Олімпі.

Близько 860 р. Кирило був направлений у Хозарію для проповіді християнства. Дорогою він зупинився в Корсуні (Херсонесі), кримському місті, що належало тоді Візантії. Він знайшов тут мощі сщмч. Климента, папи римського, і познайомився з руською мовою, слухаючи її носіїв. Житіє рівноап. Кирила стверджує, що там він «знайшов же ті Євангеліє і Псалтир, руським письмом писані, і людину знайшов, як говорила тією мовою». У цей час Мефодій готував до хрещення болгарського царя Бориса.

Наприкінці 862 р. на прохання моравського князя Ростислава рівноапп. Кирило і Мефодій направляються імператором Михаїлом та патріярхом Фотієм до Моравії. Для місійного служіння Кирило винаходить слов’янське письмо. Напевне, вже існував досвід відтворення текстів слов’янських говірок за допомогою грецької та латинської абеток. Але в них бракувало літер для позначення окремих звуків, властивих слов’янським мовам: [б], [ж], [з], [ц], [ч], [ш], [у]. Очевидно, таким чином були написані і виявлені рівноап. Кирилом у Корсуні Євангеліє та Псалтир: грецькими літерами руською (тобто тогочасною українською) мовою. Але тепер Кирило, використовуючи за основу грецьку абетку, звертається до інших графічних систем (гебрейської, коптської, латинської), запозичує звідти або винаходить нові літери, властиві слов’янським говорам. Очевидно, що мови болгарів, русинів, моравських слов’ян розрізнялися тоді менше, ніж у наш час.

Слов’янська писемність від початку була замислена як спосіб відтворення й поширення грецьких богослужбових текстів. Створена таким чином церковнослов’янська мова була штучною, хоча й спиралася на досвід знайомства з південнослов’янськими говорами та руською мовою Північного Причорномор’я. Це була мова наддіалектна й понадетнічна, устрій якої прямо залежав від грецької мови того часу. Церковнослов’янська книжна мова створювалася відразу в розвиненій формі, в цілому копіюючи літературну грецьку мову.

Перебуваючи протягом 863-866 рр. у Моравії, рівноапп. Кирило і Мефодій запроваджують там богослужіння слов’янською мовою, навчають місцевих жителів слов’янської абетки, продовжують перекладати церковні книги. Але оскільки німецький єпископат претендував на канонічну юрисдикцію над Моравією, поширення візантійського обряду з церковнослов’янською мовою богослужіння викликало в нього жорстокий опір. Візантійські місіонери вдалися за допомогою до римського папи, везучи йому мощі сщмч. Климента, знайдені раніше в Корсуні. Папа Адріян ІІ прийняв святих братів Кирила і Мефодія під свою опіку, благословив вживання церковнослов’янської мови й висвятив Мефодія на священика. Перебуваючи 869 р. в Римі, Кирило помер, а Мефодія папа Адріян ІІ висвятив на архиєпископа Моравії і Паннонії. Вплив кирило-мефодіївської традиції поширюється на територію Великої Моравії, в сусідні країни. Рівноап. Мефодій хрестив чеського князя Боривоя з дружиною Людмилою, якогось польського князя з Вісли.

Та ситуація в Моравії стала несприятливою. Князь Ростислав був переможений, захоплений німцями й помер у баварському монастирі. Починаються утиски церков візантійського обряду, папа Іоан VIII забороняє богослужіння церковнослов’янською мовою. Св. Мефодій пережив два з половиною роки ув’язнення. Він мусив їхати для пояснень до Риму. Виправданий папою, Мефодій 881-884 рр. відвідав Константинополь, залишивши там своїх учнів. Після повернення до Моравії він завершує переклад Святого Письма, не встигнувши перекласти лише Макавейські книги. Рівноап. Мефодій помер 19 квітня 885 р., залишивши наступником Горазда. Але це призначення не визнав папа Стефан V. Церковнослов’янські книги забороняються латинською церковною владою. Учні Мефодія Горазд, Климент, Наум, Ангеларій, Лаврентій ув’язнююються й віддаються на тортури. У 886 р. їх вигонять з Моравії. Сліди Горазда й Лаврентія зникають, троє ж учнів – Климент, Наум і Ангеларій – перебираються на Балкани. Св. Климент Охридський (помер 916 р.) спричинився до поширення церковнослов’янських книг у Македонії. Болгарський цар Симеон (893-927) на початку свого правління затверджує кирилицю як державне письмо.

Навернення Великої Моравії сягало своїм впливом українських земель – Закарпаття й Лемківщини, належних до Великоморавського князівства, Засяння, а дехто вважає, що й західної Волині. Тому там могли діяти місіонери з оточення свв. Кирила й Мефодія, які кладуть початки християнству й церковній організації. Археологічні розкопки ХІХ ст. у Володимирі-Волинському виявили рештки церкви у формі ротонди, що була збудована ще в ІХ-Х ст. За тих часів на Волині здійснювати місійну працю могла Моравська Церква, що зберігала візантійський обряд.

4. Хрещення князя Аскольда

Перша згадка про християнство на Русі припадає на 860 рік, події якого внесено до «Повісті временних літ» під 866 роком:

«Рушив Аскольд і Дір на греків, і прийшов туди в 14 рік після першого походу Русі на Михайла-цесаря. А цесар Михайло тоді був у поході на аґарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх Орифа послав йому вість, що русь іде на Царгород. І вернувся цісар. А ці, руси, в середину Суда ввійшовши, вчинили вбивство багатьох християн і Царгород двомастами кораблів оточили. Цесар же ледве в город увійшов, і з патріярхом Фотієм у церкві святої Богородиці, що є у Влахернах, всю ніч молитву творили. А тоді, божественну ризу святої Богородиці зі співами винісши, у море вмочили її полу. Була тиша, і море заспокоїлось. А тут одразу знялася буря з вітром, і знову встали великі хвилі, і кораблі безбожної русі розметало, і до берега пригнало, і побило їх так, що мало їх вибавилося з такої біди і до себе повернулося»[6].

Внаслідок цього чуда відбулося хрещення русинів. Хрестилися й самі князі Аскольд і Дир. Цій події присвячені дві промови Константинопольського патріярха Фотія та його «Окружне послання» (866 р.). В посланні пишеться:

«І не тільки цей народ [болгари] перше нечестя змінив на віру Христову, але й так звані руси, що перевищують усіх жорстокістю та скверновбивством; вони поневолили всіх кругом себе, а через це впали в гордість і підняли руки навіть проти Римської держави; але тепер навіть ці руси перемінили еллінську й нечестиву науку, якої перше держалися, на чисту й непідроблену віру християнську і з любов’ю стали підданими та друзями нашими замість грабувати нас і замість мати проти нас зухвалість, що недавно було. І так розгорілося в них бажання та ревність до віри, що прийняли вони єпископа й пастиря і поважають християн з великою пильністю та усердям».

Імператор Константин VII Багрянородний (913-919; 944-959) у творі «Василь Македонянин» (№ 97) наводить відомості, які підтверджують свідчення «Повісті временних літ»:

«І народ русів, войовничий та безбожний, цар Василь щедрими подарунками золота та срібла, та шовкових одеж нахилив до переговорів, переконав їх охреститися й зробив так, що вони прийняли архиєпископа, якого поставив патріярх Ігнатій. Коли прибув архиєпископ до цього народу, його добре прийняли. Князь цього народу, скликавши зібрання, радився з старшими, які міцно трималися старої своєї віри. Обмірковуючи свою віру й віру християн, князь питає архиєпископа, чого саме буде їх навчати. Архиєпископ показав їм Євангеліє і розказав про деякі чудеса Спасителя нашого. Руси зараз же відповіли: «Коли й ми не побачимо якогось чуда, а особливо такого, як про юнаків у печі, то зовсім тобі не повіримо й не будемо слухати твоїх слів». Руси настоювали, щоб кинути в огонь Євангеліє — якщо воно не згорить, тоді прийняти хрещення. І кинули в піч огненну святе Євангеліє. Через деякий час, як у печі потухло, знайшли там святу книгу цілою. Побачивши це, здивовані чудом варвари вже без вагання почали хреститися».

Опис хрещення русинів наводиться у хроніці Георгія Амартола. Згадується, що після повернення з рештками флоту до Києва Аскольд прийняв на вічі єпископа, посланого патріярхом Фотієм. Єпископ відкрив Євангеліє й став проповідувати про Спасителя світу, Його земне життя, чуда, вчинені Богом. Русини заявили, що не повірять у Бога, доки не побачать подібного до чуда з трьома юнаками у вавилонській печі. Єпископ поклав у вогонь Євангеліє зі словами: «Господи! Прослав ім’я Твоє перед цим народом». Євангеліє не згоріло. Тоді князі й багато поган, вражені побаченим, прийняли святе хрещення.

Літопис «Повість временних літ» вважає Аскольда і Діра християнами. Це знаходить підтвердження в усній традицій. Так згодом над могилою князя Аскольда була збудована Свято-Миколаївська церква, знищена большевиками 1935 р. Навряд чи поховання поганського князя було б місцем спорудження християнського храму. Більш імовірно, що церкву збудували на честь небесного покровителя князя, котрий у хрещенні мав змінити своє слов’янське ім’я на грецьке, як це робили пізніші князі.

За літописною версією Аскольд і Дір були васалами («боярами») варязького князя Рюрика, закликаного новгородцями для очолення їхньої держави. З дозволу князя Рюрика Аскольд і Дір пішли на Константинополь, але дорогою натрапили на полянське місто Київ, яке тоді платило данину хозарам. Північні вояки згуртували довкола себе варягів і заволоділи полянською землею. Звідси вони й здійснили похід на Константинополь, після якого стали християнами. Коли ж помер Рюрик, його спадкоємець Ігор був ще малим, і на правах реґента князював Олег. Князь Олег уперше згадується 879 р. в зв’язку зі смертю Рюрика. Він завоював Смоленськ, Любеч, і прийшов до Києва. Тут Олег підступом виманив з міста Аскольда й Діра та наказав воїнам убити їх, бо ті не були княжого роду й узурпували владу, не маючи на те звичайного права.

Вбивство Аскольда й Діра князем Олегом історики пов’язують з конфліктом поганства з початками християнства. Олег, заволодівши Києвом 882 р., здійснює реставрацію поганства. Він і зображений у літописі з похмурою загадковістю, обдарований незвичайною проникливістю й силою. Греки визнають його за святого Димитрія через військові успіхи й розгадування їхніх підступів. Саме Олег виголошує слова, якими провіщає майбутнє зростання Києва: «Хай буде се мати городам руським»[7].

Князя називають «Віщим» і характеризують через епізоди зі штурмом Константинополя на поставлених на колеса кораблях з нап’ятими вітрилами, а також незвичайної смерті. У літописній статті за 907 р. подається розповідь про похід Олега на Константинополь, коли «повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, рушили з поля, і пішов Олег до города»[8]. Олег розгадує спробу отруїти його, не беручи отруєної їжі. І греки злякалися його, вирішивши, що це не Олег, а св.Димитрій, посланий на них Богом.

За віщуванням волхва, князь мав померти від свого коня. Він відмовився їздити на цьому коні, відіслав його, але коли приїхав відвідати здохлого коня, з його черепа вилізла змія, вкусила князя, і цим здійснилося пророцтво. Літописець додає до цього епізоду розлогі виписки з Георгія Амартола, пояснюючи, як волхви могли чаклуванням провістити майбутнє.

Оскільки ж Олег через своїх родичів Рюрика й Ігоря був пов’язаний з утвердженням у Києві княжої династії Рюриковичів, то прихильні до Рюрика літописці прагнули применшити роль його попередників у наверненні Русі й водночас обґрунтувати законність заволодіння Рюриковичів Києвом. Так нібито й виникла літописна інтерпретація хрещення Русі лише за князя Володимира, 988 р., котра замовчує роль у поширенні християнства місцевої княжої династії, останніми представниками котрої були Аскольд і Дір.

Незалежно від сучасних історичних дискусій, давньоруські пам’ятки підтверджують існування в Києві християнської громади ще задовго до рівноап. князя Володимира. Ще 911 р. договір між Руссю й Константинополем (поданий у «Повісті временних літ» під 6420/912 р.) розглядає християн і Русь як різні сторони. При цьому християни фактично ототожнюються з греками. Тим не менше, договір передбачає взаємодію двох законодавчих систем, руської звичаєвої та візантійської, базованої на канонічному праві й кодексі Юстиніяна. Християнські правні норми визнаються леґітимними і для київської держави.

Очевидно, християнська меншина в Київській державі зростала. Ця тенденція збереглася й за князя Ігоря (913-945). Договір 944 р., поданий у літописі під 945 р., згадує про існування вагомої християнської частини руської дружини, яка присягається за християнським звичаєм:

«Ми ж, [руси], скільки нас охрестилося, клялися [своєю] церквою святого Іллі в соборній церкві [цесароградській Софії] і присягальним чесним хрестом, і хартією сею додержувати ж усього, що є написано на ній, і не переступати з того анічого; а якщо переступить це [хто-небудь] із країни нашої, чи князь, чи інший хто, чи охрещений, чи нехрещений, – хай не має він од Бога помочі, і хай буде він рабом у сей вік і в будучий, і хай заколений буде своїм оружжям. А нехрещені руси хай покладають щити свої, і мечі свої оголені, і обручі свої, і інше оружжя і хай клянуться, що все, написане на хартії сій, [буде] додержано Ігорем і всіма боярами, і всіма людьми, і землею Руською в наступні літа і завжди. Якщо ж хто із князів чи із людей руських, чи християнин, чи нехрещений, переступить се, що написано на хартії сій, – йому належить від оружжя свого померти, і хай буде він проклят Богом і Перуном [за те], що переступив свою клятву»[9].

Князь Ігор успішно розширював межі Руської держави, протистояв нападам печенігів, котрі розпочалися 915 р. Він загинув 945 р. під час повстання племені древлян. Київський престіл успадкував його син, Святослав Ігоревич. Але він був ще дитиною, і фактично державою керувала Ігорева дружина Ольга.

5. Хрещення княгині Ольги

Княгиня Ольга, можливо, скандинавського походження, прибула до Києва з псковської землі як дружина князя Ігоря. Її діяльність описується літописом, починаючи зі смерті чоловіка (945). Спершу княгиня Ольга зображується літописцем у дусі скандинавського епосу, як підступна й мстива воїтелька, яка безжально винищує древлян за вбивство її чоловіка.

 У наступній літописній статті за 946 р. зображується похід на древлянську землю. Прагнучи помсти, княгиня Ольга накладає данину на Коростень – по три голуби й три горобці з кожного двору. До кожного птаха було прив’язано трут і запалено. Птахи полетіли до своїх гнізд і спалили місто.

На цьому тлі різким контрастом виглядає розповідь «Повісті временних літ» про прийняття княгинею Ольгою нової віри:

«У рік 6463 (955). Вирушила Ольга в Греки і прибула до Царгорода. А був тоді цесарем Костянтин, син Леонів. І побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй: «Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами». Вона ж, зрозумівши [його річ], мовила до цесаря: «Я поганинка єсмь. А якщо ти хочеш мене охрестити, то охрести мене сам. Якщо ні – то я не охрещуся». І охрестив її цесар з патріярхом [Полієвктом]. Просвітившись же, радувалась вона душею і тілом. І поучив її патріярх про віру [християнську], і мовив їй: «Благословенна ти єси у руських князях, бо возлюбила ти світло, а тьму облишила. Благословлятимуть тебе сини руськії навіть в останньому поколінні нащадків твоїх». І дав він їй заповіді про церковний устав, і про молитву, і про піст, і про милостиню, і про додержання тіла в чистоті»[10].

Ольга дістала в хрещенні ім’я Олени. Таким чином вона ставиться у духовний зв’язок з рівноап. царицею Оленою, матір’ю імператора Константина Великого й учасницею навернення Римської імперії. Далі розповідається, як цесар визнав себе переможеним хитрістю Ольги й відпустив її з багатими подарунками. Патріярх дав їй благословення. Ольга схиляє до хрещення свого сина Святослава, «але він не слухав цього, кажучи: «Як я інший закон один прийму? Адже дружина моя з сього сміятись почне!»[11]. Воїнам же, які хотіли хреститися, Святослав і дружина цього не боронили, але сміялися з них.

Про подорож княгині Ольги до Константинополя детально розповідає імператор Константин VII Багрянородний у книзі «Про управління державою». Він змальовує церемонію прийняття княгині в своєму палаці й наводить дату першої аудієнції в нього княгині: 9 вересня 957 р., а також дату від’їзду – 18 жовтня 957 р. Але він не згадує про хрещення Ольги.

Інші хроністи подають, що в посольстві княгині Ольги було 18 її фрейлін з княжого двору, 22 посли, 42 купці, 12 перекладачів і священик Григорій. На цій підставі припускають, що Ольга приїздила до Константинополя вже християнкою з духівником. Можливо, вона була хрещена в Києві.

Про смерть княгині Ольги повідомляється під 969 р. Її називається передвісницею християнської землі, вранішньою зорею, зірницею перед світом. Вона заповідала не творити тризни над могилою, засвідчуючи розрив із поганськими звичаями. День пам’яті рівноапостольної княгині Ольги – 11 липня.

6. Хрещення князя Володимира Великого

«Повість временних літ» згадує Володимира Святославича (980-1015) вперше 970 р. як сина Малуші, сестри новгородця Добрині. Тоді Святослав дав Володимира за князя новгородцям. Однак у 977 р. Володимир утік за море, почувши, що його брат Ярополк став київським великим князем і вбив іншого брата, Олега.

У 980 р. ж Володимир вирушає на Ярополка. Він убиває полоцького князя Рогволода й бере за дружину його доньку Рогнідь. Потім Володимир оточує Ярополка на Родні, заволодіває Києвом і бере за дружину Ярополкову вдову, колишню черницю, грекиню. Від неї народився Святополк. «А від гріховного кореня – лихий плід буває», - констатує літописець. Існують припущення, що Ярополк був християнином і боротьба з ним Володимира набула релігійного характеру. Адже Ярополк і Олег виростали при дворі під впливом бабусі, княгині Ольги, а Володимирові було лише 10 років, коли Ольга померла, і вплив на нього був незначний.

Настає реакція поганства, яка набрала гострих форм. Вперше поганство стало державною релігією. У 983 р. в Києві споруджуються дерев’яні ідоли шістьох богів: Перуна зі срібною головою й золотими вусами, Хорса, Даждьбога, Стрибога, Симаргла, Мокоші. Після перемоги над ятвягами вирішили принести людську жертву. Вибір здійснено жеребкуванням, яке визначило юнака-варяга Іоана, християнина. Його батько Федір, також християнин, відмовився видати сина на жертву ідолам. Натовп поган кинувся на оселю Федора, підрубав підвалини й син та батько загинули під ними.

Під 986 р. «Повість временних літ» зображує вибір віри. Описано прихід болгарів-магометан, католиків («німців») з Риму, юдеїв з Хозарії. В ісламі князя не задовольнили обрізання й заборона пити вино. Пропозиції латинян були відхилені, бо «отці наші цього не прийняли». Іронічно висміюється релігія юдеїв – народу, розвіяного Богом по чужих землях. На противагу попереднім посольствам наводиться велика промова грека-філософа, окремий апологетичний твір з викладом основ православ’я. Грек змалював історію Божого піклування про людей від створення світу й до Страшного Суду, а наприкінці показав образ Страшого Суду.

Під 987 р. у «Повісті временних літ» повідомляється про посольства Володимира, що вирушають до хозарів, болгарів, латинян і греків. Характерний звіт посольства про побачене в цих країнах, що вміщується в літописі:

«Ходили ми спершу в Болгари і дивилися, як вони поклоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде кожен і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печаль і сморід великий, і недобрий є закон їхній. І прийшли ми в Німці, і бачили, як вони службу правили, а краси ж не побачили ніякої. І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас туди, де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, – не вміємо ми й сказати про се. Тільки те ми відаємо, що напевне Бог їхній перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут поганами жити»[12].

Близько 988 р. сам Володимир приймає християнство. Про це пишуть «Повість временних літ», «Похвала великому князю Володимирові» Якова Мниха, «Житіє Володимира Великого», грецькі хроніки Зонари, Кедрина, арабські Ях’ї Антіохійського, західноєвропейські Тітмара Мерзебурзького, Петра Даміяні, Адемара. Але є сумнів — де ж саме хрестився князь. Михайло Грушевський вважає, що Володимир хрестився в Києві перед походом на Корсунь. Євген Голубинський дотримуєтьмя думки, що хрещення сталося в Василькові під Києвом, який і дістав назву від хресного імені Володимира. Микола Чубатий і Теофіл Коструба схильні згодитися з літописцем, що хрещення сталося в Корсуні.

Літопис датує 988 роком похід на Корсунь (Херсонес). Володимир оточив місто, але не міг взяти його приступом. Тоді корсунянин Анастас переслав на стрілі пораду: «За тобою, зі сходу, є колодязі (цистерни), з яких іде вода по трубі. Перекопавши [їх], ви переймете воду». Князь дав обітницю охреститися, якщо станеться так. Він наказав перекопати труби, й мешканці Корсуня, мучені спрагою, здалися.

Князь направив послів до візантійських імператорів Василя й Костянтина, вимагаючи на викуп їхню сестру Анну собі за дружину. Імператори згодилися за умови, що князь охреститься. Він відповів: «Я охрещусь тому, що раніше від сих днів іспитав я закон ваш, і він мені єсть до вподоби, і віра ваша, і служба. Бо мені розповіли послані нами мужі».

Цариця з супроводом прибуває до Корсуня. В цей час Володимир розхворівся й втратив зір. Цариця попередила, що зір повернеться, якщо князь прийме хрещення. І аж тоді Володимир хрестився. Таїнство відправив корсунський єпископ з царициними священиками у церкві св. Софії. Коли єпископ поклав руки на Володимира, князь прозрів. Під впливом побаченого хрестилося багато дружинників. Володимир заручився з царицею Анною й віддав Корсунь, як віно по ній, Константинополю.

Навіть літописець мусить полемізувати з іншими точками зору на місце хрещення: «А сього не відаючи, [деякі] неправильно говорять, ніби він охрестився в Києві, інші ж — кажучи, [що] у Василеві, а другі, говорячи, [ще] інакше кажуть». У «Повісті временних літ» наводиться текст оголошення князя Володимира в вірі («промова філософа») з антикатолицькими полемічними деталями.

Хрещення Русі літопис відносить на 988 р. Українська церковна традиція датує його 1 серпня, пов’язуючи з цим місцеву традицію відправляти 1 серпня, в день Винесення Чесного Хреста Господнього, мале освячення води. Володимир наказує скинути ідолів, одних порубати, інших спалити, а ідола Перуна скинути до Дніпра.

«Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, — то мені той противником буде». І, це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: «Якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли». А назавтра вийшов Володимир з попами царициними і корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли — ті до шиї, а другі — до грудей. Діти ж [не відходили] од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили [у воді], а попи, стоячи, молитви творили. І було видіти радість велику на небі й на землі, що стільки душ спасається, а диявол тужив, говорячи: «Горе мені, бо проганяють мене звідси!..» Люди ж, охрестившись, ішли кожен у доми свої. А Володимир, рад бувши, що пізнав він Бога сам і люди його, і глянувши на небо, сказав: «Боже великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на новії люди свої! Дай же їм, Господи, узнати Тебе, істинного Бога, як ото узнали землі християнськії, і утверди в них віру правдиву і незамінную. [А] мені поможи, Господи, проти ворога-диявола, щоб, надіючись на Тебе і на Твою силу, одолів я підступи його»[13].

Хрещення в Києві не зустрічало організованого протесту, хоча Іларіон у «Слові про закон і благодать» писав: «Якщо хто і не з любови, то зо страху перед тим, хто наказав, хрестилися, бо ж благовір’я його було сполучене з владою»[14]. Натомість у довколишніх землях траплявся опір поширенню християнства, навіть бунти.

Що далі від Києва, то опір був сильнішим. Коли 992 р. до Новгорода з’явився перший єпископ Йоаким, він зустрів протидію поган. Князевому тисяцькому Путяті разом із Добринею довелося усмиряти новгородців «вогнем і мечем». У Ростові народ вигнав перших єпископів, греків Федора й Іларіона. Третій єпископ, св. Леонтій, був вигнаний з міста, але оселився неподалік і почав навертати дітей. Він помер як мученик близько 1070 р. У Муромі опір був таким, що змусив князя Гліба залишити місто. Лише наприкінці ХІ ст. до міста прибув син князя Святослава Чернігівського Ярослав-Константин († 1129), який втратив сина, пережив жорстокі сутички з поганами, але таки зумів навернути цю землю. Найдовше трималося поганство в землі в’ятичів, де загинув як мученик києво-печерський монах прп. Кукша.

На 991 р. припадає закладення церкви Пресвятої Богородиці, а на 996 р. – освячення Десятинної церкви. На цю церкву князь Володимир призначив десяту частину своїх прибутків. Доброчесність Володимира відображає історія з забороною смертної кари, коли єпископи-греки мусили звернутися до князя з роз’ясненням про необхідність зберігати закони про суворе покарання розбійників.

У 1015 році князь Володимир помер. Під цим же роком у літописі вміщується похвала спочилому праведникові.

Вперше князь Володимир називається святим у Галицько-Волинському літописі під 1254 р.: «не було ж у землі Руській раніше [нікого], хто воював би землю Чеську, – ні Святослав [Ігоревич] хоробрий [не ходив сюди], ні Володимир [Святославич] святий»[15]. Очевидно, канонізація настала в др. пол. XIII ст. Пам’ять рівноапостольного князя відзначається в день його упокоєння, 15 липня.

7. Латинські місії в Україні

За західними джерелами, княгиня Ольга висилала до римського імператора Оттона I два посольства, 959 та 962 рр., просячи прислати на Русь єпископа латинського обряду. Хроніка «продовжувача Реґінона», Тітмара, єпископа Мерзебурзького, під 959 р. подає таке повідомлення:

«Прийшли посли від Ольги, королеви Руґів, яка за константинопольського цесаря Романа охрестилася в Константинополі, й просили висвятити для того народу єпископа та священиків».

Оттон доручив цю справу бременському єпископу Адальдаґові. Той висвятив у Франкфурті на єпископа ченця Лібутія з Могунтського монастиря св. Албана. Але Лібутій помер того самого або наступного року. Висвячено було на єпископа для Русі ченця-бенедиктинця Адальберта з монастиря св. Максима в Трірі.

Єпископ Адальберт з Тревірського монастиря прибув на Русь 961 р. Його місія не мала успіху. Прохання княгині Ольги, «як виявилося згодом, було вдаваним». Єпископ Адальберт, «не зумівши здобути успіх ні в чому, для чого був посланий, і побачивши свою працю марною, повернувся назад. На зворотньому шляху з Києва деякі з його супутників були вбиті й сам він з великим трудом врятувався», – пише Хроніка «продовжувача Реґінона». Адельберт став єпископом у Маґдебурзі. Католицькі історики припускають, що це сталося через зміну реального володаря Русі (ним був уже князь Святослав, який виступав за поганство).

Є припущення, що син Святослава Ярополк (972-978) був християнином. В усякому разі, його тіло 944 р. урочисто перенесли до Десятинної церкви в Києві й там перепоховали, що було б неможливим для поганина.

Онук рівноап. княгині Ольги князь Ярополк 974 р. вислав послів до імператора Оттона ІІ, а 977 р. направив послів до папи, а папа Бенедикт VІІ – своїх послів до Ярополка. Це було перше посольство з Риму на Русь. Місія його невідома. Католицькі історики стверджують, що саме тоді в Києві була заснована латинська дієцезія на чолі з архиєпископом Боніфацієм (згодом він був проголошений святим), яка проіснувала до 979 р.

У католицькій історіографії можна зустріти також версію, за якою князя Володимира навернув на християнство його приятель Олаф Трігвісон, син норвезького короля. Охрестив його, нібито, латинський священик Павло. Але навряд чи варто розглядати цю гіпотезу серйозно.

Навернення Русі супроводжувалося пошуком нових стосунків з римським престолом. Вже 988 р. до Корсуня прибуло посольство з Риму, яке привезло князеві Володимирові мощі. Сліди стосунків князя з Римом існують за часів папи Іоана XV (985-996 рр.) та Сильвестра II (999-1003 рр.). Вже після хрещення 991 р. до Києва прибуває нове посольство від папи Іоана ХV. А 1000 р. посли папи Сильвестра ІІ привезли мощі католицьких святих Віта, Аполінарія, Бенедикта та ін. для церков, які масово будувалися на Русі.

Німецький хроніст Тітмар подає, що Маґдебурзький архиєпископ висвятив саксонського місіонера на «архиєпископа» для Русі. Того самого часу, близько 1003 р., до Києва приходить інший місіонер, єпископ з Кольберґу, який привів для Святополка Володимировича («Окаянного») наречену — доньку польського короля Болеслава Хороброго. Але західні місіонери успіху не мали.



[1] Евсевий Памфил. Церковная история. – Москва, 1993. – С.78.

[2] Літопис Руський. За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. – К.: Дніпро, 1989. – С.3.

[3] Там само. – С.51.

[4] Там само. – С.16.

[5] Димитрий Ростовский, свт. Жития святых. – К., 2000. – Т.3. Ноябрь. – С.713-714.

[6] Літопис Руський. – С.13.

[7] Літопис Руський. – С.13.

[8] Літопис Руський. – С.17.

[9] Літопис Руський. – С.29.

[10] Літопис Руський. – С.35-36.

[11] Літопис Руський. – С.37.

[12] Літопис Руський. – С.61.

[13] Літопис Руський. – С.66.

[14] Красноречие Древней Руси: XI-XVII вв. – Москва: Советская Россия, 1987. – С.46.

[15] Літопис Руський. – С.411.

Comments