Тема 10. "Слово о полку Ігоревім"


1. Історія відкриття тексту

Відкриття графа Мусіна-Пушкіна

Рукописний збірник з текстом «Слова» зберігався в бібліотеці Спасо-Ярославського монастиря, скасованого указом Катерини II 1787 р. Архимандрит монастиря Іоїль Биковський, народження 1726 р., вихідець з Білорусі, вихованець Києво-Могилянської академії, був переведений на пенсію й лишався в монастирі до смерті (1798). До збірника входили хронограф, «Сказання про Індійське царство», «Повість про Акира Премудрого», «Девгенієве діяння» та «Слово».

Збірка була придбана графом Олексієм Мусіним-Пушкіним (1744-1817), російським державним діячем, істориком, археографом і колекціонером. Він був обер-прокурором Синоду (1791-1797), президентом Академії мистецтв (1794-1799), сенатором (з 1796). Мусін-Пушкін відкрив також Лаврентіївський літопис, один із списків Руської Правди, Повчання Володимира Мономаха. Про рукопис «Слова» він згадує: «Писаний на ґлянсованому папері, наприкінці літопису, досить чистим письмом. За почерком письма й за папером слід віднести це переписування до кінця XIV або до початку XV ст. … До перетворення Спасо-Ярославського монастиря на архиєрейський дім ним керував архимандрит Іоїл, чоловік з освітою й любитель словесности; по скасуванні штату він лишився в тому монастирі за обіцянкою до своєї смерти. В останні роки він перебував у нестатках, а з тієї причини мій комісіонер купив у нього всі руські книги, в числі яких в одній під числом 323, під назвою Хронограф, наприкінці знайдено «Слово о полку Ігоревім» (лист до Костянтина Калайдовича від 31 грудня 1813 р.).

Не пізніше 9 жовтня 1796 р. (день смерти Катерини II) з мусін-пушкінського рукопису для імператриці було виготовлено писарську копію «Слова». Це Катерининська копія, виявлена 1864 р.

1797 р. в жовтневому числі журналу французьких еміґрантів, що видається в Гамбурзі «Le Spectateur du Nord» російський історик Микола Карамзін вмістив замітку про відкриття «Слова»: «Два роки тому в наших архівах було виявлено уривок з поеми під назвою «Пісня воїнам Ігоря», що її можна порівняти з кращими осіанівськими поемами й котра написана в XII ст. невідомим автором».

Публікація 1800 р.

1800 р. текст виходить друком у Москві з паралельним перекладом російською мовою. Здійснив видання український історик Микола Бантиш-Каменський (1737-1814), вихованець Ніжинської школи та Києво-Могилянської академії, співробітник Московського архіву Колеґії іноземних справ, знавець давнього письменства та класичних мов. Батько автора «Історії Малої Росії» в 4 тт. Дмитра Бантиш-Каменського.       З ним співпрацював Олексій Малиновський (1762-1840) - випускник Московського університету, співробітник Московського архіву Колеґії іноземних справ. Історик, археограф, перекладач.

1812 р. рукопис Спасо-Ярославського монастиря загинув у пожежі. Збереглися Катерининська копія, 60 примірників друкованого видання.

Порівняння першого видання і Катерининської копії, а також порівняння мови «Слова» з мовою інших давньоруських пам'яток дозволило встановити, що видавці в ряді випадків не тільки недостатньо точно передали текст, порушуючи його орфографію і допустивши чимало помилок, але і не зрозуміли сенсу окремих слів і фраз, не зуміли розібратися в написаннях рукопису. Так з’явився феномен «темних місць» «Слова», над тлумаченням яких працюють філологи ось уже понад 200 років.

Стан збереження пам’ятки

Чому твір пройшов мало помітним

- протягом XII-XIII ст. тривали княжі усобиці, половецькі набіги, а 1237 р. почалася навала ординців зі сходу. Під час цих лихоліть, супроводжуваних грабунками й пожежами, списки зникають;

- Після монгольської навали твір втрачає політичну актуальність, стоїть окремо в естетичній системі через нетрадиційність форми, складність мови;

- «Слово» було присвячене порівняно незначній події, ще й не розповідало про неї, а обговорювало її уроки, що не сприяло його популярності.

Тим не менше, окремі списки «Слова» продовжували побутувати й були відомими деяким книжникам. Свідченням цього вважаються сліди впливу тексту «Слова» на пам’ятки проторосійської літератури.

Псковський «Апостол» має приписку під 1307 р.: «При сих князѣх сѣяшется и ростяше усобицами, гыняше жизнь наша, в князѣх которы, и вѣци скоротышася человѣком» (книжник Діомид). У «Слові» в тих же виразах оповідається про часи Олега Святославича.    

Пізні російські переробки XVII ст. «Повісти про Акира Премудрого» зазнали впливу «Слова».

Деякі списки «Сказання про битву новгородців з суздальцями» також мають сліди знайомства зі «Словом».

Найбільший вплив «Слово» справило на «Задонщину» - російську пам’ятку, написану не пізніше 1393 р. Софонієм рязанцем про битву російського війська з полками золотоординського хана Мамая 8 вересня 1380 р.  Цю битву пізніше російські історики стали називати «Куликовою битвою».

Але її автор не завжди міг осмислити нетрадиційну яскраву образність «Слова», зрозуміти складну мову. Окремі образи не доцільні, деякі місця неможливо зрозуміти, не знаючи «Слова». «Задонщину» було відкрито 1852 р. й того ж року опубліковано Вуколом Михайловичем Ундольським (1815-1864), російським дослідником рукописної книги й стародруків.

2. Подієва основа сюжету

Події Ігоревого походу 1185 р. змальовані ще в Київському літописі. Саме на його основі вдається реконструювати історичний перебіг подій. Сюжет «Слова» не дає їхнього послідовного висвітлення.

У 80-х роках ХІІ ст. була здійснена спроба примирити ворожі гілки роду Рюриковичів: Мономаховичів і Ольговичів. Великим князем став Ольгович - Святослав Всеволодович (1181-1194). 1181 р. Святослав став київським князем, поступившись представникові Мономаховичів Рюрику Ростиславичу (1137/1140-1212/1215) Київською землею. Святослав відмовився від союзів із половцями, тим більше, що сам з 1154 р. знав жахи половецького полону. 1184 р. великий князь Київський і його співправитель Рюрик Ростиславич перемогли половців і змусили тікати хана Кончака (хан 1170- 1203) – сина Атрака чи Отрока, згаданого в Галицько-Волинському літописі.  Його стійбище знаходилось на березі р. Тор у середній течії Сіверського Дінця.

Двоюрідний брат князя Святослава Ігор Святославич (1150-1202), онук Олега Святославича, який 1178 р. почав князювати в Новгороді-Сіверському, не брав участи в цьому поході. Він, як і інші Ольговичі, був активним учасником княжих чвар, виступав і проти половців, і в союзі з ними. Не скоординувавши дії з Святославом Всеволодовичем, котрий готував на 1185 р. наступний похід, Ігор здійснює власний похід разом із братом Всеволодом Святославичем, князем Курським і Трубчевським, сином Володимиром, племінником Святославом Ольговичем і чернігівським воєводою Ольстином Олексичем. У полку останнього були ковуї – тюрки-кочовики, які перебували на службі в князя Чернігівського Ярослава Всеволодовича (1139—1198).

Спонукою походу було бажання «пошукати» Тмуторокань, колись підвладну Олегові Святославичу, дійти до берегів Чорного моря, вже понад 100 років закритого від українців половцями.

23 квітня 1185 р. Ігор вирушив із Новгорода-Сіверського. 1 травня він бачив сонячне затемнення. У долі династії Ольговичів затемнення взагалі відігравало особливу роль. Як виявив Андрій Миколайович Робінсон (1917-1993), протягом ста років перед Ігоревим походом, було 12 сонячних затемнень, і вони співпадали з роками смерти 13 чернігівських князів. І князь Ігор, і автор «Слова» надавали цьому провіденційного сенсу.

Княжа дружина перейшла Сіверський Дінець, два дні чекала біля річки Оскіл на Всеволода Святославича. Кордон між Руссю й Половецьким степом пролягав у ХІІ ст. по Сіверському Дінцю в районі сучасного Ізюму. Біля впадінні Сальниці в Дінець на правому березі Дінця здіймається гора Крем’янець заввишки 218 м над рівнем моря, довжиною бл. 4 км. Це єдина помітна деталь рельєфу на шляху Ігоря.

У першій битві 10 травня руське військо перемогло, але в другій, 12 травня, зазнало поразки. Коли Ігор їхав завертати ковуїв, він потрапив у полон. Для князя-лицаря загибель була ліпшою за полон. Доти руські князі ніколи не потрапляли в полон, але доти не було й подібних походів. Князь Володимир Мономах неодноразово виступав проти половців, але не заходив поза межі Степу й не намагався захопити або підкорити простори, де кочували вороги.

Поразка Ігоря Святославича піднесла на дусі половців, які пережили недавній розгром. Хан Кончак пішов на Русь, обложив Переяслав, а, повертаючись, захопив Римів. Ґзак напав на Путивль і Посейм’я.

Овлур (Влур, Лавр, Лавор) допоміг Ігореві втекти з полону. Вирішальним арґументом стало очікування половців, розлючених невдачами при нападі на Русь. Десь за місяць після поранення Ігор князь тікає.

Син Ігоря Володимир залишався в полоні. Кончак одружив його зі своєю донькою 1187 р. Коли в подружжя народився син, Кончак відпустив їх на Русь. Його донька була хрещена з іменем Анастасія.

3. Жанр твору

Твір не має на меті переповісти події походу. Він містить роздуми, переживання з приводу поразки руського війська, спричиненою княжою самовпевненістю й порізненістю Руси.

Чуйний до жанрового визначення, автор вживає різні терміни для найменування свого твору.

Слово

В назві вживається термін «слово», зазвичай асоційований із урочистим ораторським твором. Потім цей термін знов застосовується щодо промови Святослава: «Тогда великий Святъславъ изрони злато слово».

Повість

Вже на початку вводиться назва «повість», тобто жанрове визначення наративного, оповідного твору з певним сюжетом: «Не лѣпо ли ны бяшетъ, братіє, начяти старыми словесы трудныхъ повѣстій», «Почнемъ же, братіє, повѣсть сію». Такі риторичні фігури вказують на зв’язок із культурою живого слова, розрахунком на усне виконання твору, звернене до конкретних слухачів. До кола слухачів вводить і сучасників, і людей минулого.

Піснь

Найчастіше ж в «Слові» зустрічається лексема «піснь». На початку автор заохочує: «Начати же ся тъй пѣсни», потім пише про пісні минулого: «Боянъ бо вѣщий, аще кому хотяше пѣснь творити», «преди пѣснь пояше старому Ярославу». Зустрічаємо заклик «Пѣти было пѣснь Игореви, того внуку», згадку «соловіи веселыми пѣсньми свѣтъ повѣдаютъ», а  про колишніх співців зауважується: «Рекъ Боянъ и Ходына Святъславля, пѣснотворца стараго времени Ярославля». Наприкінці ж підсумовує: «Пѣвше пѣснь старымъ княземъ, а потомъ молодымъ пѣти».

Автор відчуває, ніби він виголошує твір, а не пише його. Кілька разів він згадує загадкового Бояна, відштовхується від його досвіду й порівнює з його творами власний. Протиставляючи свою манеру Бояновій, автор розглядає його як свого попередника.

Переважає думка про те, що Боян – це реальна особа, придворний співак, що жив у XI — поч. XII ст. й був пов'язаний із чернігово-тмутороканськими князями. Існує багата традиція пошуку й інших історичних осіб, ототожнюваних із персонажем «Слова». Водночас висловлювалися думки про те, що ім’я Боян - узагальнена назва епічного співця, яка походить від дієслова «баяти» (оповідати).

Chansons de geste

Шукаючи паралелі до «Слова» у середньовічній культурі інших європейських народів, медієвісти звернули увагу на французький жанр героїчного епосу: жеста або шансон де жест (фр. Chanson de geste — пісні про діяння). Ці твори були поширені у Франції в ІХ-ХІІ ст. Вони зазвичай розробляли історичний сюжет, сконцентрований довкола постаті центрального персонажа. Події, покладені в основу сюжету, відбувалися кількома сторіччями раніше. Зображення подвигів лицарів сполучається з описами господарського життя, з’являються жіночі персонажі. Популярним персонажем був король Карл Великий, а центральним твором жанру - «Пісня про Роланда» («Chanson de Roland») . В ній розповідається про героїчну оборону Роландом та його військом відступу короля Карла Великого з Іспанії через Піренеї до Франції. На них з усіх боків нападають сарацини (араби). Гинучи, герої-лицарі рятують короля і лише в останню хвилину кличуть сурмою на допомогу. Карл Великий жорстоко мститься сарацинам.

Жанрово близькими виглядають також деякі епічні поеми інших народів. Це «Пісня про Нібелунґів» («Das Nibelungenlied»). У ній розповідається про взаємини німецьких племен V століття і про спробу німців встановити родинні зв'язки з гунами, які зміцнилися в той час в Східній Європі і загрожували землям над Рейном. Сюжет поеми заснований на одруженні легендарного франкського героя-»драконоборця» Зігфріда з бургундською принцесою Кримхильдою, його смерть через конфлікт Крімхільди з Брунгильдою - дружиною її брата Гунтера, а потім про помсту Крімхільди за допомогою правителя гунів Етцеля своїм одноплемінникам бургундам за вбивство свого улюбленого першого чоловіка Зігфріда. Поема написана наприкінці ХІІ - в ХІІІ ст.

До цієї самої категорії належать поема Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі» (ვეფხისტყაოსანი - Вепхісткаосані), написана між 1189-1212 рр., де розробляється фабула про зведення на престіл доньки царя Ростевана Тинатин, яка кохає юного полководця Автандила. Головний герой поеми - Таріел, син полководця. У поемі ідеалізується відданість васала цареві. Зразком таких васалів виступають Таріел і Автандил.

Інший взірець – вірменський середньовічний епос «Давид Сасунський» (Սասունցի Դավիթ - Сасунці Давид), що розповідає про історію Сасуна, однієї із західних частин Вірменії, аж до вторгнення арабів у IX ст.

Слава і плач

В «Слові» відчувається вільне дихання усної мови, прагнення наслідувати стиль середньовічного епосу. Звідси залучення фольклорних образів і мотивів.

Дмитро Лихачов виявив у «Слові» сліди двох давніх епічних жанрів, які він назвав «слава» і «плач».

Слава – панегірична пісня на звеличення воїнів-переможців. Про такі пісні згадується у зв’язку зі зверненням до спадщини Бояна:

Боянъ бо вѣщий, аще кому хотяше пѣснь творити, то растѣкашется мыслію по древу, сѣрымъ вълкомъ по земли, шизымъ орломъ подъ облакы, помняшеть бо, рече, първыхъ временъ усобицѣ. Тогда пущашеть 10 соколовь на стадо лебедѣй, которыи дотечаше, та преди пѣснь пояше старому Ярославу, храброму Мстиславу, иже зарѣза Редедю предъ пълкы касожьскыми, красному Романови Святъславличю. Боянъ же, братіє, не 10 соколовь на стадо лебедѣй пущаше, нъ своя вѣщіа пръсты на живая струны въскладаше, они же сами княземъ славу рокотаху.

Боян-бо віщий, якщо комусь хотів пісню творити, то розганявся білкою по дереву, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами. А як згадував речі перших часів особиці, тоді пускав десять соколів на стадо лебедів. Котру сокіл доганяв, та спершу й пісню співала старому Ярославу, хороброму Мстиславу, що зарізав Редедю перед полками касозькими, красному Романові Святославичу. Боян же, браття, не десять соколів на стадо лебедів пускав, а свої віщі персти на живі струни покладав, і вони самі князям славу рокотали.

 

В моделі такої панегіричної пісні виконано закінчення твору:

Солнце свѣтится на небесѣ — Игорь князь въ Руской земли. Дѣвици поютъ на Дунаи — вьются голоси чрезъ море до Києва. Игорь ѣдетъ по Боричеву къ святѣй Богородици Пирогощей. Страны ради, гради весели. Пѣвше пѣснь старымъ княземъ, а потомъ молодымъ пѣти! Слава Игорю Святъславличю, Буй Туру Всеволоду, Владимиру Игоревичу! Здрави, князи и дружина, побарая за христьяны на поганыя плъки! Княземъ слава а дружинѣ! Аминь.

Сонце світиться на небесах — Ігор князь в Руській землі. Дівиці співають на Дунаї — в'ються голоси через море до Києва. Ігор їде по Боричеву до святої Богородиці Пирогощої. Землі раді, гради веселі, співавши пісню старим князям, потім і молодим співати. Слава Ігорю Святославичу, буй-туру Всеволоду, Володимиру Ігоровичу! Хай будуть здорові князі і дружина, що встають за християн на поганські полки! Князям слава і дружині! Амінь.

Звеличення Святослава іншими народами (німцями, венедами – західними слов’янами, що живуть на Ельбі, тобто лужицькими сербами й кашубами, греками, моравськими слов’янами) також у творі набуває форми слави:

Ту Нѣмци и Венедици, ту Греци и Морава поютъ славу Святъславлю, кають князя Игоря, иже погрузи жиръ во днѣ Каялы, рѣкы половецкия, рускаго злата насыпаша.

Тут німці і венедичі, тут греки і морава співають славу Святославу, жаліють князя Ігоря, що утопив гаразд на дні Каяли, ріки половецької, руського золота насипавши.

Слава антропоморфізується, набуває просторових вимірів: дзвенить у Києві, перебігає від Дунаю до Києва.

Антропоморфізація (грец. ανθρωπος — людина, грец. μορφή — вигляд, форма) — засіб художнього зображення, при якому певний предмет, явище в різних аспектах уподібнюється людині.

Плач – інший епічний жанр, близький до голосінь або й до найдавніших українських дум. Він передбачає емоційну оцінку сумних подій – важких втрат, поразок, суспільних катаклізмів і стихійних лих.

У «Слові» плач згадується принаймні 5 разів.

1.     Плач Ярославни:

На Дунаи Ярославнынъ гласъ слышитъ, зегзицею незнаєма рано кычеть. «Полечю, — рече, — зегзицею по Дунаєви, омочю бебрянъ рукавъ въ Каялѣ рѣцѣ, утру князю кровавыя его раны на жестоцѣмъ єго тѣлѣ».

Ярославна рано плачетъ въ Путивлѣ на забралѣ, аркучи: «О вѣтре вѣтрило! Чему, господине, насильно вѣєши? Чему мычеши хиновьскыя стрѣлкы на своєю нетрудною крилцю на моєя лады вои? Мало ли ти бяшетъ горѣ подъ облакы вѣяти, лелѣючи корабли на синѣ морѣ? Чему, господине, мое веселіє по ковылію развѣя?»

Ярославна рано плачеть Путивлю городу на заборолѣ, аркучи: «О Днепре Словутицю! Ты пробилъ єси каменныя горы сквозѣ землю Половецкую. Ты лелѣялъ єси на себѣ Святославли носады до плъку Кобякова. Възлелѣй, господине, мою ладу къ мнѣ, а быхъ не слала къ нему слезъ на море рано».

Ярославна рано плачетъ въ Путивлѣ на забралѣ, аркучи: «Свѣтлоє и тресвѣтлоє слънце! Всѣмъ тепло и красно єси! Чему, господине, простре горячюю свою лучю на ладѣ вои? Въ полѣ безводнѣ жаждею имь лучи съпря-же, тугою имъ тули затче».

То Ярославнин голос чується, зегзицею, незнаний, рано кличе: «Полечу, — казала, - зегзицею по Дунаєві, омочу бебрян рукав у Каялі-ріці, утру князеві криваві його рани на гарячім його тілі».

 

Ярославна рано плаче в Путивлі на забралі, мовлячи: «О Вітре-Вітрило! Чому, Господине, насильно вієш ти? Чому несеш хиновські стрілки на своїх невтомних крильцях на воїв мого лада? Хіба мало тобі було гір під хмарами віяти, леліючи кораблі на синім морі? Чому, господине, мою радість по ковилі розвіяв?»

 

Ярославна рано плаче в Путивлі-городі на заборолі, мовлячи: «О Дніпре-Словутичу! Ти пробив кам'яні гори крізь землю Половецькую. Ти леліяв на собі Святославові носади до полку Кобякового. Взлелій, Господине, мого лада до мене, аби не слала йому сліз на море рано».

Ярославна на зорі плаче в Путивлі на забралі, мовлячи: «Світлеє і Трисвітлеє Сонце! Всім тепле і красне ти. Чому, Господине, простерло гаряче проміння своє на лада воїв? В полі безводнім спрагою їм луки спрягло, тугою їм сайдаки заткало».

2.     Плач дружин руських воїнів, введений після звістки про поразку Ігоря.

Жены рускія въсплакашась, аркучи: «Уже намъ своихъ милыхъ ладъ ни мыслію смыслити, ни думою сдумати, ни очима съглядати, а злата и сребра ни мало того потрепати!»

Жони руськії заплакали, примовляючи: «Уже нам своїх милих лад ні мислію змислити, ні думою здумати, ні очима зглядати, а золота і срібла уже більше не витрачати».

 

3.     Стогін за втраченими воїнами Києва та Чернігова

А въстона бо, братіє, Києвъ тугою, а Черниговъ напастьми. Тоска разліяся по Руской земли, печаль жирна тече средь земли Рускыи.

І застогнав-бо, браття, Київ тугою, а Чернігів напастьми. Журба розлилася по Руській землі. Печаль буйна потекла серед землі Руської.

4.     Під час втечі князя Ігоря із полону Сіверським Дінцем згадується про плач матері князя Ростислава, котрий потонув у річці Стугні

Не тако ли, рече, рѣка Стугна: худу струя имѣя, пожръши чужи ручьи и стругы, рострена к усту, уношу князя Ростислава затвори днѣ при темнѣ березѣ. Плачется мати Ростиславля по уноши князи Ростиславѣ. Уныша цвѣты жалобою, и древо с тугою къ земли прѣклонилося.

Хіба не так сказав? Річка Стугна, кволу течію маючи, пожерла чужі ручаї і човни розтерла на корсту. А юному князю Ростиславу закрила (світлі) дні при темному березі. Плачеться мати Ростиславова за юнаком князем Ростиславом. Сумували квіти в жалобі, і дерево з тугою до землі приклонило.

Йдеться про загибель князя Ростислава Всеволодовича (1070-1093), онука Ярослава Мудрого й брата Володимира Мономаха. Він почав тонути при відступі на переправі в річці Стугні, де відбувся нещасливий бій Русі з половцями 26 травня 1093 р. Тіло князя знайшли в річці й перевезли до Києва. «Повість временних літ» згадує: «плакала за ним мати його [княгиня Анна], і всі люди плакали за ним сильно, юності його заради».

5.     Промова («золоте слово») князя Святослава Всеволодовича, яким він відгукується на звістку про поразку Ігоря:

Тогда великий Святъславъ изрони злато слово, слезами смѣшено, и рече: «О, моя сыновчя, Игорю и Всеволоде! Рано єста начала Половецкую землю мечи цвѣлити, а себѣ славы искати. Нъ нечестно одолѣсте, нечестно бо кровь поганую пролиясте. Ваю храбрая сердца въ жестоцемъ харалузѣ скована, а въ буєсти закалена. Се ли створисте моей сребреней сѣдинѣ!

 

А уже не вижду власти сильнаго, и богатаго, и многовоя брата моєго Ярослава, съ черниговьскими былями, съ могуты, и съ татраны, и съ шельбиры, и съ топчакы, и съ ревугы, и съ ольберы. Тіи бо бес щитовь, съ засапожникы, кликомъ плъкы побѣждаютъ, звонячи въ прадѣднюю славу. Нъ рекосте: “Мужаємѣся сами: преднюю славу сами похитимъ, а заднюю си сами подѣлимъ”. А чи диво ся, братие, стару помолодити? Коли соколъ въ мытехъ бываетъ, высоко птацъ възбиваєтъ, не дастъ гнѣзда своєго въ обиду. Нъ се зло — княже ми непособіє; наниче ся годины обратиша. Се у Римъ кричатъ подъ саблями половецкыми, а Володимиръ подъ ранами. Туга и тоска сыну Глѣбову!»

Тоді великий Святослав ізронив Золоте Слово, сльозами змішане, і сказав: «О мої синовці Ігорю і Всеволоде! Рано єсте почали Половецьку землю мечами усмиряти,

а собі слави шукати. Та немало ворогів подолали, немало кров поганську проливали. Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані, а в буєсті гартовані. Чи це ви створили моїй срібній сивині?

А вже не бачу волості сильного і багатого і многової брата мойого Ярослава з чернігівськими билями — з могутами, і з татранами, і з шельбирами, і з топчаками, і з ревугами, і з ольбирами. Тії-бо без щитів з ножами захалявними кликом полки перемагають, дзвонячи в прадідівську славу. Та вони сказали: «Мужаймося самі — минулу славу самі примножим, а прийдешньою самі поділимося!» А чи диво, браття, старому омолодитися? Коли сокіл змужнілий буває, високо птахів заганяє - не дасть гнізда свойого на кривду. Та се зло: князі мені не в поміч - нині години обернулись. Се у Римові кричать під шаблями половецькими, а Володимир під ранами. Туга і журба сину Глібовому!

Для плачів характерні ліричні відступи.

4. Автор твору

Автора вважали дружинником, киянином або чернігівцем, учасником походу на половців 1185 р., а відтак і наближеним до князя Ігоря. Він співчуває Ігореві Святославичу. Він міг бути й наближеним до Святослава Всеволодовича.  Це безперечно книжна людина, належна до лицарських верств. Але його погляди нетотожні жодному з княжих кланів, що змагалися в той час.

Інші називали автора придворним співцем чернігівських князів. Академік Борис Рибаков вважав, що «Слово» вперше пролунало 15 серпня 1185 р. на прийнятті в Києві в князя Святослава Всеволодовича з нагоди повернення з полону Ігоря Святославича.

Були версії про автора як галичанина (навіть лемка – з огляду на специфічну мову), боярина, незалежного письменника.

Припускали, що ним був тисяцький Рагуїл, співець Митуса, літописець Петро Бориславич, Ян Вишатич, котрого згадує літопис, великий князь київський Святослав Всеволодович († 1194).

Леонід Махновець розробив версію про те, що автор «Слова» - князь Володимир Ярославич († 1198 р.), син Ярослава Осмомисла, брат Ярославни - дружини князя Ігоря.

5. Своєрідність поетики

Структура сюжету

Події розгортаються в часовій послідовності, подаються в розвитку, але не викладаються детально. Автор переходить від теми до теми, постійно змінює місце дії, переносить його від Ігоревого війська до половецького степу, звідти до Києва, в різні руські міста, до Путивлю, знов у половецьку землю, звідти на Русь - до Києва.  Він звертається до сучасного й минулого, до передчуттів грізного майбутнього. Він переживає цілу гаму почуттів: від тяжких передчуттів і скорботи до патетики заклику. Ця частина змінюється ліричною й інтимною, а весь твір завершується радісним і урочистим фіналом.

Найчіткіше виокремлюються в сюжеті три до певної міри автономні частини: Сон Святослава, Золоте слово Святослава, Плач Ярославни.

Просторово-часова організація сюжету

Російський вчений Олексій Ухтомський (1875-1942), князь, академік АН СРСР і таємний монах, ввів термін «хронотоп» (грецьк. χρόνος «час» і τόπος «місце») на позначення закономірного зв’язку просторово-часових координат. Згодом Михайло Бахтін (1895-1975) у статті «Формы времени и хронотопа в романе» (в кн.: Вопросы литературы и эстетики. Москва, 1975) ввів його у вжиток у літературознавчій науці, після чого поняття хронотопу зробилося вельми популярним. Бахтін визначає хронотоп як втягування простору через сюжетний розвиток у процес руху, внаслідок чого простір обволікає собою вісь часу, а сам час згущається й ущільнюється.

Автор «Слова» дуже виразно передає відчуття простору. Його безмежність увиразнюється частими згадками про птахів, чий літ пронизує простір, ніби зшиває його в одне ціле, простягає довкілля в нескінченність. Серед образів птахів - орли, гоголі, ворони, галки, солов’ї, зозулі, лебеді, кречети. Відчуття простору посилюється картинами соколиного полювання.

Універсальну роль в організації простору відіграє ключове поняття – Русь. Воно охоплює історію, географію, всю природу. Довколишні народи включаються в перебіг руської історії. Структуру просторово-часової організації сюжету визначає ключова опозиції: Русь // Степ. Русь повна міст, річок, жителів. Степ - країна незнана, пустельна, з яругами, горбами, балками, багнами. Що далі в цю чужу, половецьку країну заглиблюється Ігор, то більше згущується атмосфера передчуття небезпеки. І повернення його на Русь, вже починаючи з Сіверського Дінця, означає переміщення в цілком інший, дружній, комфортний просторовий сегмент. Рубіж між Руссю і Степом також перетворюється на місткий межовий знак. Його найчастіше ототожнюють із Кременцем – пагорбом в Ізюмі: «О Руская земле! Уже за Шеломянемъ єси». Першим у 1821 р. вихідець зі Старобільщини Петро Бутков (1775 — 1875) висловив припущення, що «шеломя» — це Ізюмський курган. На цю думку пристала переважна більшість науковців.

Природа введена до подій, бере в них безпосередню участь. Вона то прискорює, то уповільнює події. Розмиваються межі між людиною та природою. Люди порівнюються з птахами та зірами (турами, соколами, галками, воронами. зозулею тощо). Ігор розмовляє з Дінцем, Ярославна звертається до вітру, сонця, Дніпра.

Пейзажні малюнки характеризуються грандіозністю, рухомістю і конкретністю. «Вітер, сонце, грозові хмари, в якивх тріпочуть сині блискавки, ранковий туман, дощові хмарини, тьохкання солов’я вночі й крики галок вранці, вечірні зорі й ранкові сходи сонця, море, яри, річки складають величезне, незвично широке тло, на якому розгортається дія «Слова», передають відчуття безкраїх просторів батьківщини» (Дмитро Лихачов).

Описи природи відзначаються тонкою спостережливістю й правдивістю. Так, коли князь тікає з полону, він захоплюється Сіверським Дінцем:

«О, Донче! Не мало ти величія, лелѣявшу князя на влънахъ, стлавшу єму зелѣну траву на своихъ сребреныхъ брезѣхъ, одѣвавшу єго теплыми мъглами подъ сѣнію зелену древу. Стрежаше єго гоголемъ на водѣ, чайцами на струяхъ, чрьнядьми на ветрѣхъ».

«О Донче! Немало тобі величі. Ти леліяв князя на хвилях, стелив йому зелену траву на своїх срібних берегах, одягав його теплою імлою під покровом зеленого дерева, стеріг його гоголем по воді, чайками на струмках, черняддю[1] на вітрах»

Справді, круті береги Сіверського Дінця мають місцями сріблястий колір через поклади крейди. Це відобразилося в назвах сіл: Крейдянка, Мілова.

Игорь къ Дону вои ведетъ. Уже бо бѣды єго пасетъ птиць по дубію, влъци грозу въсрожатъ по яругамъ, орли клектомъ на кости звѣри зовутъ, лисици брешутъ на чръленыя щиты.

Уже-бо біда його пасе птахів по дубах, вовки грозу викликають по яругах, орли клекотом на кості звірів звуть, лисиці брешуть на черленії щити.

Хижі птахи справді супроводжують військо в очікуванні на поживу – рештки їжі, трупи загиблих.

Саме поняття простору семіотизується, набуває знакового характеру. Полон для Ігоря – це втрата простору; перемога – здобуття простору. Символом оволодіння простором стає швидкість руху. Її втілює в собі легендарний Всеслав Полоцький:

На седьмомъ вѣцѣ Трояни връже Всеславъ жребій о дѣвицю себѣ любу. Тъй клюками подпръся о кони, и скочи къ граду Кыєву, и дотчеся стружіємъ злата стола Києвскаго. Скочи отъ нихъ лютымъ звѣремъ въ плъночи изъ Бѣлаграда, обѣсися синѣ мьглѣ, утръже вазни с три кусы: отвори врата Нову-граду, разшибе славу Ярославу, скочи влъкомъ до Немиги съ Дудутокъ...

Всеславъ князь людемъ судяше, княземъ грады рядяше, а самъ въ ночь влъкомъ рыскаше; изъ Кыєва дорискаше до куръ Тмутороканя, великому Хръсови влъкомъ путь прерыскаше. Тому въ Полотскѣ позвониша заутренюю рано у святыя Софеи въ колоколы, а онъ въ Києвѣ звонъ слыша.

На сьомім віці Трояні кинув Всеслав  жереб на дівчину собі любу. Той Всеслав клюками сперся на копіє, доскочив до града Києва і доторкнувся стружієм золотого престолу Київського.

Скочив од них лютим звіром опівночі із Білаграда, огорнувся синьою імлою. А вранці, піднявши трикуси, одчинив ворота Новуграду, розбив славу Ярославу, скочив вовком до Немиги із здобутком...

Всеслав князь людям суди чинив, князям городи рядив, а сам в ніч вовком рискав. Із Києва добігав до півнів у Тмуторокань, великому Хорсові вовком путь перебігав. Тому в Полоцьку подзвонили заутреню рано у святої Софії у дзвони, а він у Києві дзвін той почув.

Ознакою сили великого князя Київського є миттєве долання простору й перенесення ворога до свого палацу:

А поганаго Кобяка изъ луку моря, отъ желѣзныхъ великихъ плъковъ половецкихъ, яко вихръ, выторже. И падеся Кобякъ въ градѣ Киевѣ, въ гридницѣ Святъславли.

А поганого Кобяка із лукомор'я од залізних великих полків половецьких, як вихор, вивергнув. І упав же Кобяк в граді Києві, в гридниці Святославовій.

І навіть слава про мужні діяння князя набуває просторового виміру: «Комони ржуть за Сулою — звенить слава вь Кыєвѣ!», «Бориса же Вячеславлича слава на судъ приведе».

Символіка

Художня система твору побудована на символічних уявленнях. Битва символічно зображується як учта

Ту ся брата разлучиста на брезѣ быстрой Каялы; ту кроваваго вина не доста, ту пиръ докончаша храбріи русичи: сваты попоиша, а сами полегоша за землю Рускую.

Тут брати і розлучились на березі бистрої Каяли; тут кривавого вина недостало, тут пир докінчили хоробрі русичі: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руськую.

або землеробські роботи:

На Немизѣ снопы стелютъ головами, молотятъ чепи харалужными, на тоцѣ животъ кладутъ, вѣютъ душу отъ тѣла. Немизѣ кровави брезѣ не бологомъ бяхуть посѣяни, посѣяни костьми рускихъ сыновъ.

На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами харалужними, на току життя кладуть, віють душу од тіла. Немиги криваві береги не добром були засіяні — засіяні кістьми руських синів.

 

Різні типи людей або різні особи позначаються мисливськими птахами та звірами. Використовується солярна символіка.

Меч - символ війни, влади, честі. Князь Святослав перемагає половців «харалужными мечи», Ігор і Всеволод подалився в половецьку землю «мечи цвѣлити», Ізяслав Василькович «позвони своими острыми мечи о шеломы литовския», Олег Святославич «мечемъ крамолу коваше», Романові й Мстиславу «многи страны — Хинова[2], Литва, Ятвязи, Деремела и Половци… главы своя подклониша подъ тыи мечи харалужныи»

Стяг – символ влади, сили, гідності воїна: «Трубы трубять въ Новѣградѣ, стоять стязи въ Путивлѣ», «Бишася день, бишася другый, третьяго дни къ полуднию падоша стязи Игоревы».

Уже понизите стязи свои, вонзите свои мечи вережени, уже бо выскочисте изъ дѣдней славѣ

Уже понизіть стяги свої,вкладіть свої мечі вережені, уже-бо вискочили з дідівської слави

Серед найнезвичніших для середньовічної літератури рис – залучення в поетичну мову твору фольклорної символіки. Міфологічні персонажі (поганські боги) виступають тут у ролі символів: «вѣщей Бояне, Велесовь внуче», «Се вѣтри, Стрибожи внуци», «великому Хръсови влъкомъ путь прерыскаше». Вони позначають закоріненість у руській минувшині, зв’язок із землею, де шанували цих богів.

Явно фольклорне походження мають  постійні епітети: чисте поле, сірі вовки, гострі мечі, синє море, борзі коні, чорні ворони, красні діви.

Автор характеризує метонімічний спосіб мислення.

Метонімія (грец. μετωνυμία — «перейменування») — слово, значення якого переноситься на найменування іншого предмета, пов'язаного з властивим для цього слова предметом за своєю природою. Якщо в метафорі заміна певних слів та словосполучень відбувається за схожістю чи аналогією, метонімія визначає заміну через асоціативний ряд чи сукупність суміжних означень.

«Тогда въступи Игорь князь въ златъ стремень», «Ступаєтъ въ златъ стремень въ градѣ Тьмутороканѣ» - виступає в похід.

«Хощу бо, — рече, — копіє приломити конець поля Половецкаго» - почати битву».

Стоять стяги, понизили стяги свої, впали стяги – стан війська в битві (тримається мужньо, захиталося, зазнало поразки).

«Трубы трубять въ Новѣградѣ» - військо збирається вирушати в похід.

«Отворяєши Києву врата», «отвори врата Нову-граду» - підкорення міста.

«Връже Всеславъ жребій о дѣвицю себѣ любу» - захоплення престольного міста метонімічно описується як заручини. Київ для Всеслава - дівиця.

Повтори

Важливим напрямком дослідження «Слова» є аналіз його ритмічної структури, спроби реконструювати автентичне звучання твору. Ритміка пов’язується з синтаксичною будовою фрази, змістом тексту, композицією.

Найпомітніший засіб досягнення внутрішнього ритму – повтори. Можуть повторюватися синтакисичні конструкції, що йдуть поряд, особливо короткі. Серед найчастіших повторів – переліки:

«Ту Нѣмци и Венедици, ту Греци и Морава поютъ славу Святъславлю».

«Съ черниговьскими былями, съ могуты, и съ татраны, и съ шельбиры, и съ топчакы, и съ ревугы, и съ ольберы».

Повтори слів та виразів підкреслюють тривалість дії: «Не мало ти величия, лелѣявшу князя на влънахъ, стлавшу єму зелѣну траву на своихъ сребреныхъ брезѣхъ, одѣвавшу єго теплыми мъглами подъ сѣнію зелену древу», «Бишася день, бишася другый, третьяго дни къ полуднію падоша стязи Игоревы», «Длъго ночь мрькнетъ. Заря свѣтъ запала, мъгла поля покрыла, щекотъ славий успе, говоръ галичь убудися».

Вживається анафора: «ту ся брата разлучиста…», «Ярославна рано плачеть Путивлю городу на заборолѣ, аркучи».

Сполучення однотипно побудованих речень: «Ты пробилъ єси каменныя горы сквозѣ землю Половецкую. Ты лелѣялъ єси на себѣ Святославли носады до плъку Кобякова».

Парні або однотипні словосполучення: «А мои ти куряни свѣдоми къмети: подъ трубами повити, подъ шеломы възлелѣяны, конець копія въскръмлени; пути имь вѣдоми, яругы имъ знаеми, луци у нихъ напряжени, тули отворени, сабли изъострени», «Княже Игорю! Не мало ти величия, а Кончаку нелюбия, а Руской земли веселиа!»

Протиставлення: «Луце жъ бы потяту быти, неже полонену быти», «Ту Игорь князь высѣдѣ изъ сѣдла злата, а въ сѣдло кощієво».

Рефрени: «О Руская земле! Уже за шеломянемъ єси!», «А Игорева храбраго плъку не крѣсити!».

6. Дискусії довкола проблеми автентичности «Слова»

Скептична школа.

Це напрямок у російській гуманітарній науці ХІХ ст. До скептичної школи відносять харків’янина Михайла Каченовського (1775-1842), Осипа Сенковського (1800-1858). Вони проголошували: «Для науки немає нічого пристойнішого за скептицизм». Факти закликалося зіставляти один з одним, говорити про них відповідно до загальних законів історичного розвитку. Представники «скептичної школи» рішуче протистояли фальсифікації, хоча б вона й викликалася патріотичними спонуками. Адже протягом XVIII - початку XIX ст. у Росії з’явилася безліч історичних підробок. Більшість із них була викрита представниками скептичної школи.

Скептики визнавали «Слово» за підробку. Вони вважали, що автор «Слова» наслідував латинську поезію, думав латиною й писав слов’яноруською шкільною риторичною мовою, наслідуючи польську поезію XVI-XVII ст. Відтак, на їхню думку, «Слово» не могло бути давнішим за часи Петра I. Автор його - галичанин або вихованець Києво-Могилянської академії. Стилізуючи твір під давнину, він замінює грецьку міфологію слов’янською. Пише ритмічною прозою цицеронівської школи. Докази автентичности «Слова» вони не вважали за переконливі.

Луї Леже

Луї Леже (Louis Léger; 1843-1923) - французький філолог, основоположник славістики у Франції. З 1868 р. читав курс слов’янських літератур у Сорбоні. Він уперше після відкриття "Задонщини" висунув припущення про залежність "Слова" від "Задонщини". Він припускав датування "Слова" XIV або XV ст., заперечуючи можливість написання його раніше. Це здавалося йому неможливим з огляду на згадки про поганських богів, неможливі для середньовічного християнина, та місцевий колорит, що виглядає надмірним. До речі, він цікавився українським фольклорном, творчістю Тараса Шевченка й протягом  1904–1906 читав у Колеж де Франс курс української мови й літератури. «Я не впевнений, що цей твір створено в кінці XVIII ст., Але я охоче висловився б за XIV або XV ст… [Задонщина] надзвичайно схожа на “Слово о полку Ігоревім” і її охоче розглядають як наслідування цьому знаменитому твору. Може, варто було перевернути гіпотезу і задати питання: чи не надихався співець Ігоря “Задонщиною”? Прийоми в обох авторів одні й ті самі, але “Задонщина”, справжність якої безсумнівна, менше зловживає місцевим колоритом, ніж твір, яким вона, може, була натхнена».

Андре Мазон

Андре Мазон (André Mazon; 1881 - 1967) вважав, що «Слово» створене після «Задонщини», при чому використано переказ подій XII ст., зроблений Василем Татищевим за втраченим руським літописом. Авторство приписував то Мусіну-Пушкіну, то Бантишу-Каменському, то архимандриту Іоїлу.

Свою наукову й педагогічну працю Мазон почав як викладач французької мови в Харківському університеті (1905-1909). Після повернення до Франції він працював вченим секретарем Інституту східних мов (1909—1914), професором Страсбурзького університету (1919—1923) і Колеж де Франс (1924—1952), директором Паризького інституту слов'янознавства (1937-1959). Видав монографію «Le Slovo d'Igor» (1940).

Він писав: «У цьому строкатому цілому немає єдности, крім епохи й середовища. Епоха – це кінець XVIII ст. у Росії часів піднесення за Катерини ІІ, середовище – кілька освічених людей, що групувалися в гурток довкола графа Мусіна-Пушкіна, бібліотечних робітників і людей світських, що надихнулися історичними творами; підлабузників, котрі, не менш, ніж патріоти, обернули своє натхнення на службу свого націоналізму й політики імператриці».

Зіставивши поетику й лексику «Слова» й «Задонщини», Андре Мазон висунув кілька конкретних питань. Зокрема, він пише: «Поганство, найбільш штучне, поширене на всьому просторі твору аж до несподіваної межі цілком християнського змісту». 

Олександр Зімін

Олександр Зімін  (1920-1980) - російський історик і джерелознавець. З 1947 по 1972 рік викладав у Московському історико-архівному інституті, а з 1948 р.  працював в Інституті історії АН СРСР. Доктор історичних наук (1959).

Він 1966 р. запропонував нове датування «Слова о полку Ігоревім». Зімін вважав, що «Слово» створене на основі тексту розширеної редакції «Задонщини» після 1767 р., коли було видано Никонівський і Радзивилівський літописи, незадовго до 1791. Автор належав до духівництва, швидше за все ним був архимандрит Іоїл. Він виготовив чудову імітацію давньоруської пам’ятки, покликану ідеологічно обґрунтувати війну з Туреччиною і окупацію Криму Російською імперією.

Близько 1791 текст потрапляє до рук Мусіна-Пушкіна, котрий свідомо зробив вставку до псковського «Апостола» 1307 та інших джерел. Мусін-Пушкін і фальсифікував пам’ятку.

Рукопис свого часу не був опублікований. Зімін виготовив 101 копію на ротапринті й роздав учасникам обговорення. Тоді в Інституті російської літератури («Пушкінський Дім») у Ленінграді, а потім у Москві на спільному засіданні Відділення історії та Інституту історії Академії наук СССР було проведене обговорення й винесено суворий осуд недрукованому дослідженню. Матеріали обговорення було опубліковано (Обсуждение одной концепции о времени создания «Слова о полку Игореве» // Вопросы истории. 1964. № 9. С. 121—140). Публікацію книги заборонили. Вона була видана лише після смерті Зіміна, 2006 р.

Олжас Сулейменов

Письменник Олжас Сулейменов з Казахстану (нар. 1936 р.) видав 1975 р. історико-публіцистичну книгу «Аз і я» (рос. мовою). Він розглянув «Слово» в контексті культурних змагань між Руссю й Степом. Автор заперечує самостійність культури Русі, доводить, що вирішальну цивілізаційну роль щодо неї відіграли тюркські народи. «Слово» оцінюється як наслідок половецького впливу.

Книга «Аз і я» стала сприйматися як декларація пантюркізму, вилучалася з бібліотек у тюркських республіках СССР. Письменник набув популярності в політичних колах, і після проголошення незалежності Казахстану як організатор і лідер руху «Невада – Семей» брав діяльну участь у суспільному житті. Він був призначений послом Казахстану в Італії. Вивчає генезу тюркських мов, походження давньотюркського письма.

Едвард Кінан

Едвард Кінан (Edward L. Keenan; 1935-2015) - один із найвизначніших американських мідієвістів, професор Гарвардського університету. Свої міркування про «Слово» він виклав у книзі «Josef Dobrovsky and the Origins of the Igor' Tale» (2003).

Кінан вважає, що “Слово” не автентична пам’ятка ХІІ ст.: його склав богемський учений-єзуїт Йосеф Добровський не раніше, ніж у серпні 1792 року. Адже немає жодних документальних підтверджень існування оригіналу «Слова» Всі заяви причетних до того осіб є взаємно суперечливими або навіть і виразно неправдивими. Не існувало «Хронографа», який буцімто зник із бібліотеки колишнього Спаського монастиря в Ярославлі, і до 1792 чи 1793 року немає жодних вірогідних свідчень про існування якогось списку «Слова», жодного його опису.

Автор «Слова» Йосеф Добровський був провідним славістом свого часу. Він здобув ґрунтовну освіту, добре знав Старий Заповіт і давні слов’янські тексти. Працюючи в 1792-1793 роках із рукописними колекціями Санкт-Петербурга та Москви, він ознайомився якраз із тими джерелами, що мають найочевидніші подібності з текстом «Слова». Добровський прибув до Росії у пік зацікавленості Оссіаном і захоплення Тмутороканню. Підробки, імітації, штучні відкриття всіляких старожитностей були в ті часи звичайним явищем. На час своєї поїздки до Росії 1792 року Добровський схвалював експансію Російської імперії до меж Персії та Індії, до земель, які слов’яни, на його думку, займали «споконвічно».

Добровський написав «Слово» близько 1793 р., ознайомившись під час перебування в Росії з Задонщиною, Іпатіївським літописом і Псковським «Апостолом» 1307 року. Потім текст був нібито пересланий Добровським в Росію і далі при співучасті і частковому співавторстві Єлагіна, Мусіна-Пушкіна, Малиновського, Карамзіна та інших набув поширення. Мусін-Пушкінський збірник XVI століття, що мав списки «Слова» і ряду інших текстів і загиблий в 1812 році, за версією Кінана, ніколи не існував.



[1] Чернядь — чорна чубата чайка.

[2] Хинова — фінни Волго-Окського межиріччя, тобто Владимиро-Суздальського князівства, піддані Всеволода Велике Гніздо

Comments