Тема 13. Загальна характеристика епохи Ренесансу (середина XIV - XVI ст.)


1. Стиль епохи

Ренесанс (фр. Renaissance - відродження) - епоха в європейській культурі, що лежить на межі Середньовіччя й Нового часу, естетичні ідеали якої визначаються відродженням античного ідеалу гармонійної, урівноваженої краси, відкриттям самостійної цінності людини й світу, секуляризацією мистецтва та суспільного життя. Повернення до канонів античної поетики й риторики супроводжується звільненням мистецької творчості від авторитету церковних канонів, плеканням культу індивідуальної свободи, інтелектуального й художнього пошуку.

Рух, що згодом окреслиться терміном «Відродження» виникає в середовищі флорентійських поетів, художників і знавців старовини. Флоренція переживала наприкінці ХІІІ – на початку XIV ст. свій розквіт. Її називали «Афінами Італії». З Флоренцією пов’язані провідні італійські письменники, чиї імена стоять на початку європейського Ренесансу: Джованні Бокаччо (1313-1375), Франческо Петрарка (1304-1374), та й творця італійської літератури, самого Данте Аліг’єрі (1265-1321), яких в італії називають «трьома коронами» (tre corone). У цьому середовищі виникла психологічна настанова на повернення до античної традиції.

Сам термін «Відродження» (італ. Renascimento) вперше вживається в праці художника, архітектора й історика мистецтва Джорджо Вазарі. Вазарі з захватом говорить про відродження мистецтва після епохи, яку він окреслює (дуже суб’єктивно) як тисячолітнє животіння. У книзі «Le Vite делле più Eccellenti Pittori, scultori, Ед architettori» («Життя найвидатніших худжоників, скульпторів і композиторів») (1550; 2-е вид. 1568) створюється жанр художньої біографії, вказується на новаторство флорентійських митців, що започаткували відродження античної культури, розповідається про технічні методи в галузі мистецтва. Під Ренесансом Вазарі розумів відродження зацікавлення античною спадщиною, повернення до античних форм у мистецтві - ордерних форм в архітектурі, реалістичної манери в живописі та скульптурі, заснованої на вивченні пропорцій людського тіла й пластичної анатомії. «Завдяки розкопкам римських будов і скульптур перед нами відкрилося прекрасне мистецтво, ми почали пробуджуватись, воскресати, відкривати давно забуте», - писав Вазарі.

Світове значення Ренесансу найчіткіше визначене в Німеччині Гердером, Ґете, Геґелем на межі XVIII та XIX ст. Закріплене роботою Якуба Буркгардта «Культура Ренесансу в Німеччині» (1860).

Характерними ознаками культури Ренесансу вважаються такі:

ü Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус­пільного життя загалом.

ü Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

ü Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

ü Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов’язана з цим антисхоластична спря­мованість філософських вчень Відродження.

ü Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

Вплив італійської тогочасної культури різною мірою позначився майже на всіх європейських країнах, особливо, тих, що розташовані на північ від Італії, Нідерландах, Франції, Німеччині, де наприкінці XV - на початку XVI ст. сформувалося Північне Відродження.

В Україні риси Ренесансу поширюються в XVI ст. через Галичину й Закарпаття. Їх особливо помітно в архітектурі Львова, до якого приїздили досвідчені італійські та німецькі майстри. Місто дуже постраждало внаслідок пожежі 1527 р., після якої відбудовується в стилі Ренесансу. Його зразками є  «Чорна кам’яниця» (1577), дім Корнякта (1580) в Ринку, ансамбль Братсько-Успенської церкви з каплицею Трьох Святителів і вежею, монастир-фортеця Бенедиктинок з льоджею (1595). Німецько-нідерландські й італійські каменярі-різьбарі застосували форми Ренесансу в оздобленні фасадів, обрамлень вікон і входів та інтер’єрів («Чорна кам’яниця»). Шедевром архітектурно-декоративного різьблення доби Ренесансу є портал каплиці Трьох Святителів. У добу Ренесансу збагатилося дерев’яне різьблення — вівтарне й іконостасне. Ренесанс спричинився до емансипації портрета (К. Корнякта, В. Лянґиш), а ще більше помітний у графіці й мініатюрі (мініатюри Пересопницького Євангелія 1550-1551 рр.), а також у друкарстві.

2. Ренесансний гуманізм і освіта

Гуманізм

В основі культури Відродження лежить філософія гуманізму, що стверджує красу й гідність людини, силу її розуму й волі, її невичерпні творчі можливості.

Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед науковці, які вивчали філософію, а також поети, художники. На відміну від богословів, які займалися  studia divina (дослідженням божественного), ці освічені люди називалися гуманістами, бо їх приваблювали studia humanitatis – дослідження всього, що стосується людини.

Головним напрямком діяльности гуманістів була філологічна наука. Гуманісти почали відшукувати, переписувати й вивчати спершу літературні, а потім і художні пам’ятки античности, що збереглися в Римі, Равенні, Флоренції, Неаполі. Поети й митці прагнули наслідувати стародавніх авторів. Ідеалом освічености стає «людина трьох мов» - гуманіст, що володіє латиною, грецькою та гебрейською (староєврейською) мовами. Гуманісти відродили правильну класичну латину, створили її перші підручники й словники, прагнули використовувати її в своїх творах. З XV ст. почалося вивчення давньогрецької мови, тим більше, що на Захід переселилося багато освічених втікачів із Візантії, захопленої турками.

Але саме гуманісти стали творцями літератури національними мовами. Це насамперед Данте Аліг’єрі, що написав «Божественну Комедію» тосканським діалектом, яким говорили у Флоренції (Тосканія – область, центром якої є Флоренція). Тосканський діалект ліг в основу італійської літературної мови. У тому ж XIV ст. Джеффрі Чосер створює літературну англійську мову, а наприкінці XV – протягом XVI ст. виникають загальнонаціональні французька, німецька, іспанська (кастильська) мови. У XVI ст. формується польська літературна мова, яка починає витісняти латинську з письменства й офіційного діловодства.

Дмитро Чижевський:

«Новий зміст мусів бути хоча б у збереженій формі тим, що сповнювало натхненням людей ренесансу. Такий новий зміст і сучасники, і пізніші дослідники хотіли шукати в трьох напрямах: ренесанс відродив античний ідеал гармонійної, урівноваженої краси; ренесанс був «відкриттям» та «звільненням» людини; нарешті — ренесанс «відкрив» наново природу. Це, звичайно, дуже важливі духовні надбання, щоб із них почати нове літочислення європейської культури. Під ці три формули можна підвести майже всі здобутки ренесансної культури».

Істотною особливістю нового світогляду був індивідуалізм. Походження людини поступово втрачає свою визначальну роль. Губить значення середньовічний корпоративний світогляд, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації — общини в селі, цеху в місті і ін. Успіх, багатство й суспільний вплив людини має забезпечити її розум і талант. Утверджується цінність окремої особистості як такої. У цьому приховувалася небезпека культу сильної особистості, самоствердження за будь-яку ціну.

Однак гуманісти схилялися насамперед перед «сильними» особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.

Книгодрукування

Величезне значення мав винахід Йоганом Гутенбергом книгодрукування (біля 1445 р.). Спершу він видавав маленькі книжечки на кшталт підручників, а вже 1452 р. надрукував 180 примірників Біблії латинською мовою.

Перша згадка про друкарство в Україні припадає на 1460 р., коли львівський міщанин Степан Драпан подарував свою друкарню Онуфріївському монастирю у Львові. Крім цієї загадкової згадки жодного сліду тієї друкарні не лишилося.

1483 р. - перша друкована книга українського автора. Юрій Котермак з Дрогобича (? - 1494). Автор походив з ремісничої родини. Початки освіти здобув у Дрогобичі, Львові. Ступені бакалавра й маґістра отримав у Краківському університеті. Завершував освіту в Італії. Став першим українцем - доктором мистецтв і доктором медицини. 1481-1482 рр. був ректором Болонського універститету. Книга «Прогностична оцінка поточного 1483 р.» (Рим: друкарня Е.Зільбера, 1483) Відкривається віршем-посвятою папі Сіксту IV (папа Римський 1471-1484).

Видання Швайпольта Фіоля в Кракові - початки кириличного книгодрукування. Октоїх і Часослов мають дату 1491 р. Потім були видані Постова і Цвітна Тріоді - без позначення часу й місця видання. Можливо, ініціятива в цьому належала Перемисько-Самбірській православній єпархії.

Видання Франциска Скорини з’явилися в Празі й Вільні (початок XVI ст.). Франциск Скорина народився між 1485 і 1490 рр. в Полоцьку, в сім'ї заможного полоцького купця Луки Скорини. Він учився в Краківському та Падуанському університеті, здобув ступінь доктора медицини, багато мандрував. З 1517 року Скорина живе у Празі, де протягом 1517—1519 рр. опублікував 22 книги Біблії (більшість старозавітних книг) під загальною назвою «Біблія Руська». На початку 20-х років ХVI ст. Скорина переїжджає до Вільна й у будинку багатого білоруського міщанина Якуба Бабича засновує першу друкарню в Білорусії; там він видає «Малу подорожню книжицю» й «Апостол».

У 1572—1573 роках у Львові еміґрантом з Московського царства Іваном Федоровим (Федоровичем) була закладена перша відома друкарня. В ній 1574 р. вийшла друком книга «Апостол». Перевидаючи Апостол, раніше надрукований у Москві, Іван Федоров наблизив правопис до загальноприйнятого в Україні, істотно доповнив вступну частину, збагатив орнаментику. Наприкінці книги подано «Повість откуда начася і како совершися друкарня сія». Це мемуарно-публіцистичний твір, в якому друкар схвильовано оповідав про свою вірність високому покликанню: служити людям і церкві «художеством» власних рук.

Того ж року видається «Буквар» - елементарний підручник церковнослов’янської мови. Для його укладання використано відомі раніше рукописні посібники для вивчення грамоти, граматичні статті з рукописних збірників різного походження, в тому числі й білорусько-українських. Так, після літер і складів вміщено добірку найважливіших молитов, пізніше — уривки з Книги притч Соломонових про необхідність навчання, різні моралістичні сентенції. Після цього — звертання до батьків у формі досить логічної компіляції з різних біблійних книг. Тут залучено й тексти українсько-білоруського походження, про що свідчить мова окремих речень (наприклад, «Не дотикайся межей чужих і на поле сироти не вступуй»). У післямові, написаній церковнослов’янською мовою, видавець вказує на мотиви своєї праці над книгою: «Возлюблений честний, християнський, руський народе гречеськаго закона», — звертається він до читачів: «Аще сії труди моя благоугодни будут Ваші[й] любві, прийміте сія c любовію, а я і о іних писаніїх благоугодних c вожделінієм потрудитися хощу, аще благоволит Бог, вашими святими молитвами»

1575 р. друкар Іван Федоров вступив на службу до князя Костянтина Острозького. Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська «Азбука» (Буквар) з датою 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського буквар ї і нарешті Сказання чорноризця Храбра «Про письмена».

Шедевром друкарської майстерності називає Ярослав Ісаєвич Острозьку Біблію, завершену 1581 р. Над підготовкою тексту до видання разом з друкарем Іваном Федоровим працювали українські книжники Герасим Смотрицький, Тимофій Михайлович та інші, вчені греки Діонісій Раллі-Палеолог, Євстафій Нафанаїл. За основу прийнято список Генадіївської Біблії, отриманий з Москви, а до редаґування залучалися також грецькі, латинські, чеські тексти біблійних книг. На титульному аркуші підкреслювалося, що книга є докладним перекладом з грецької Біблії семидесяти толковників (Септуаґінти). Острозьке видання Біблії було передруковано в Москві 1663 р. і служило основою для багатьох наступних перевидань.

Шкільництво.

Парафіяльні школи

Найдавніші згадки про парафіяльні школи Львова (1546), Перемишля (1548), Красностава (1550), Сянока (1551) датуються серединою XVI ст. Очевидно, освіта була елементарною й базувалася на вивченні церковнослов’янських літер, правил їх читання, сполучення в склади. Читання супроводжувалося вивченням церковнослов’янської лексики та церковного уставу. Основними підручниками лишалися Часослов і Псалтир.

 Дещо вищий рівень могли мати монастирські школи. Школа при Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві згадується 1563 р.

Колеґії

Після утворення ордену єзуїтів у Речі Посполитій поширюється тип закритої середньої школи, сполученої з гуртожитком монастирського типу, де юнаки здійснювали навчання під опікою ченців. Такі школи називалися колегіями (collegium). Їхня програма визначалася спеціяльним методичним збірником - «Ratio Studiorum», опрацьованим протягом 1586-1599 рр. у дусі «Правил Римської колеґії» за провідної участи ректора Римської колеґії о. Роберта Беллярміна. В основі програми лежало вивчення «семи вільних наук»: арифметики, геометрії, поетики з риторикою, музики, астрономії, граматики та діялектики.

Заснована 1551 р. Римська колеґія (пізніше – Григоріянський університет) започаткувала створення Товариством мережі подібних навчальних закладів. На 1580 р. у світі було вже 140 колеґій, 1615 р. – 372, а 1749 р. – 669. У Вільні колеґія, згодом перетворена на університет (Академію) була відкрита 1669 р., у Львові – 1684 р.

Острозька Академія

Вперше згадується в перемові до Острозького букваря 1578 р. Статуту й програм не збереглося. Школу називали «греко-слов’янським училищем», «грецькою колеґією», «тримовним ліцеєм», «тримовною ґімназією», «академією».

Академія була створена на зразок вищих шкіл Західної Європи. Тут викладалися предмети класичного тривіуму (граматика, риторика, діалектика), квадривіуму (арифметика, геометрія, музика, астрономія), які становили на той час середній рівень освіти, та вищі науки: філософія і богослів’я. Я.Д. Ісаєвич пише, що назва академії - “слов’яно-греко-латинська” “відображала не так мови навчання, як її загальну культурну орієнтацію, прагнення до синтезу слов’янської (кирило-мефодіївської та специфічно української) спадщини зі спадщиною візантійської та поствізантійської культури і зі здобутками культури латинської (католицько-протестантського світу)”.

У науково-літературному гуртку острозьких книжників за часів К.-В. Острозького процвітала не тільки слов’яномовна, але й греко -, латино - та польськомовна поезія. У 1593 році, після придушення повстання К. Косинського, придворний поет князя К.-В. Острозького – Шимон Пекалід,  колишній бакалавр Краківського університету, написав першу латиномовну поему Острозького осередку “De bello Ostrogiano ad Pianteos cum Nisoviis libri quattuor” (“Про Острозьку війну під П’яткою з Низовцями”), видану в Кракові в 1600 році.

Львівська братська школа

Виникнення освітніх осередків стало наслідком ініціятиви окремих осіб або груп (братств). Львівська братська школа відкрита 1586 р., в перший рік існування братства, за зразком Острозької Академії. Патріярх Єремія II  направив до школи митрополита Єласонського Арсенія, який два роки викладав у школі. Приймалися діти всіх станів; бідні й сироти навчалися безкоштовно. Предмети: граматика, риторика, діялектика, музика й інші «світські науки». Євангеліє, Апостол, пасхалія, арифметика, церковний спів.

Грамотою короля Сигизмунда III з 1592 р. надано право викладання «семи вільних наук»: трипредметний курс - граматика, риторика з поетикою, діялектика; чотирипредметний курс - арифметика, геометрія, музика, астрономія.

Університети

До утворення католицького Віленського університету (1570) і православної Києво-Могилянської академії (1632), в Великому князівстві Литовському не було вищих навчальних закладів і тому для отримання вищої освіти багато білорусів, українців, литовців виїжджали за кордон. Найбільшою популярністю користувалися польський Краківський (заснований у 1364 р.) і італійський Падуанський (1222 р.) університети.

У списках Краківського, Падуанського, Болонського, Празького університетів з XV ст. зустрічаються імена студентів і маґістрів з Польщі та Литви з додатками: Rossicus, Ruthenus, Roxolanus, de Russia. Особливо популярною була Падуанська академія, відносно віротерпима. Там вчилося багато греків, балканських слов’ян. З XVI ст. українські імена зустрічаються в університетах Німеччини: Віттенберґ, Ґрейфсвальд, Росток тощо, а також у Базелі й Парижі.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. кілька галичан-українців дістали ступені бакалаврів та маґістрів Краківської академії. Один з них, Юрій Котермак-Дрогобич, читав лекції з математики й астрономії 1478-1482 рр. у Болонському університеті.

Замойська академія заснована Яном Замойським. Відзначалася гуманістичним спрямуванням.

3. Реформація

Реформація – це рух віднови християнської церкви, що проходив під гаслами повернення до апостольської традиції, нібито  порушеної в середні віки, й обернувся утворенням протестантських церков поза єдністю з римським архиєреєм.

Початком Реформації традиційно вважається 1517 р., коли німецький богослов Мартин Лютер проголосив 95 тез, що засуджували авторитаризм і корупцію в католицькій церкві.

Мартин Лютер народився 1483 р. Він закінчив Ерфуртський університет, вступив до монастиря августинців і став професором богослов’я у Віттенберзькому університеті. 1517 р. Лютер почав кампанію проти продажу індульґенцій, що їх поширював у Німеччині чернець Тецель. За традицією університетських диспутів він викликав опонентів на дискусію, прибивши 31 жовтня 1517 р. до дверей віттенберзької церкви свої 95 тез. Але реакція Риму була неадекватно суворою. Папа Лев Х видав буллу, в якій учення Лютера оголошувалося єретичним, а Лютерові давалося 60 днів для принесення покаяння. Лютер 1520 р. демонстративно спалив папську буллу. Того самого року в Шпейєрі було скликано імперський сейм, де засуджено Лютера і його вчення. Але частина німецьких князів виступила на підтримку Лютера з протестом проти рішень цього сейму. Звідси назва «протестантство». Лютер був врятований від страти його прихильниками. Він перекладає Біблію німецькою мовою, розробляє протестантську доктрину. Його провідною ідеєю була думка про унікальність Святого Письма як джерела Божого Одкровення (Sola Scriptura) та індивідуального спасіння вірою, без участи Церкви.

Послідовник Лютера Филип Меланхтон упорядкував Ауґсбурзьке визнання, де виклав основні постулати лютеранства. 1530 р. Ауґсбурзьке визнання віри передане імператорові Карлу V, але відкинуте ним. Почалася релігійна війна, що закінчилася Ауґсбурзьким релігійним миром 1555 р., що визнав засаду: «Чия країна, того й віра» - «Cuius regio eius est religio». Князі дістали право визначати релігію підданців.

Лютеранство в Україні почало поширюватися через німецькі колонії. Через Кеніґсберґ, Ґданськ, Торунь до Польщі, Литви й України надходили лютеранські твори не тільки німецькою, але й польською мовами. Відомо кілька випадків переходу на лютеранство шляхтичів, які переводили на протестантство своїх селян. Очевидно, так утворилися лютеранські громади у Венгрові, Мордах, Нурці та Найндорфі (Берестейщина). Як зазначає Михайло Грушевський лютеранські церкви діяли на Галичині, на Побужжі, на Волині, на Поділлі, на Брацлавщині і Київщині. Чимале поширення, окрім населених пунктів, де мешкали німецькі колоністи, лютеранство мало також на Закарпатті.

Другим напрямком Реформації стало вчення Жана Кальвіна – кальвінізм (реформаторська церква). Його основоположник, Жан Кальвін (1509-1564), поділяв усіх людей на обраних і засуджених. Успіх у справах, в тому числі комерційних, сприймається як імовірна ознака обраности. Кальвін вводить виборність духівництва (пасторів) і церковного керівництва (пресвітерів). Богослужіння звередне до проповідей, спільної молитви та співу псалмів. Відкидається віра в таїнства.

Кальвінізм поширився в Швейцарії, Франції (ґуґеноти), Голландії, Шотландії, Англії (пуритани), Угорщині, Чехії. Поширення кальвінізму у Франції спричинило загострення стосунків між протестантами (їх називали гуґенотами) й католиками. Розгортається війна. В ніч на 24 серпня 1572 р. (на свято апостола Варфоломея) було вбито провідників гуґенотів. Погроми тривали три дні й поширилися на інші міста.

Кальвінізм поширився в Швейцарії, Франції (ґуґеноти), Голландії, Шотландії, Англії (пуритани), Угорщині, Чехії. Більшість території Закарпаття належало тоді до володінь трансильванських мадярських князів, котрі активно насаджували кальвінізм. Його послідовники з’явилися й у Речі Посполитій, передусім у Великому князівстві Литовському. Це були передусім шляхтичі, які використовували своє право патронату й насаджували кальвінізм у своїх володіннях. Кальвіністські громади беруть під свою опіку з 1553 р. князі Радивили: Миколай Радивил Чорний, віленський воєвода, канцлер Великого князівства Литовського, та його двоюрідний брат – Миколай Радивил Рудий, гетьман Великого князівства Литовського. Їхній приклад наслідувало чимало литовських шляхтичів. За цим прикладом пішли деякі українські шляхетські роди на Поліссі й Волині.

Польсько-Литовське королівство на загальному європейському тлі XVI ст. відзначалося відносною віротерпимістю. Тут не діяла інквізиція, не було випадків страти за релігійні переконання. Сюди еміґрують прихильники найбільш радикального протестантського визнання – антитринітарії, які заперечували вчення про Ісуса Христа як Божого Сина, не визнавали церковних таїнств, молитов за померлих, шанували суботу.

З 1579 р. до Польщі переселився лідер унітаріїв італієць Фавст Социн. Тому цю секту ще назвали «Польськими братами» або «социніянами».

Антитрінітарії заснували гімназію і навіть академію в Ракові. І хоча їх загалом було їх небагато, але вони справляли значний вплив на молодь. До антитринітаріїв приєдналися жмудський староста Ян Кишка, шляхтичі з родин Гойських, Немиричів, Чапличів. Социніянські громади й школи виникають на Волині – в Гощі, Хмельнику, Берестечку.

Реформація певною мірою активізувала православну шляхту, міщанство, козацтво й духовенство. Провідник православної опозиції до унії, князь: Василь-Костянтин Острозький схилявся до зближення з протестантами, що позначилося кількома спільними нарадами у 1595, 1596 та особливо у Вільні 1599.

4. Переклади Біблії

Пересопницьке євангеліє (1556-1561) – рукописне Євангеліє, що було переписане в с. Двірці (Львівщина) та в Пересопниці (Волинь) сином протопопа Михайлом Васильовичем з Сянока й архимандритом Григорієм. Це спроба перекладу Євангелія українською мовою з польської та чеської. В мові перекладу помітні риси західнобойківських та південно-волинських говірок.

Друковане не повністю Євангеліє Василя Тяпинського (бл. 1575-1580 рр.).

Євангеліє Валентина Негалевського (1581).

Острозька Біблія – наймасштабніший видавничий проєкт в Україні епохи Ренесансу. До її появи не було видано повного церковнослов’янського перекладу Святого Письма Старого й Нового Заповіту.

Робота над повним текстом Біблії була складною. Необхідно було зібрати різноманітні тексти, відредаґувати їх. За основу взяли список Біблії, що був зроблений за наказом новго-родського архієпископа Геннадія у 1489-1499 й одержаний писарем Великого Князівства Литовського Михайлом Гарабурдою від московського царя Івана IV. Окрім того, острозькі видавці використали латинську Вульгату, так звану Празьку Біблію1488, переклад Біблії Франциска Скорини, а також самостійно зробили переклади з грецької мови окремих книг Біблії й звірили книги з грецькими та латинськими текстами. Вперше у слов’янській Біблії текст було поділено на розділи (за Вульгатою).

В основі острозького перекладу лежить Олександрій­ський канон Сімдесяти двох (Септуагінта), однак помітний у ньому вплив дру­кованих католицьких видань. По­рядок книг у Старому Завіті від­повідає послідовності, яка існує у виданнях католицької церкви. Вважається, що за Септуагінтою острозькі книжники виправили по­передньо зроблений з латинської Біблії переклад церковнослов’янською мовою книг Параліпоменон (Хронік), Ездри, Неемії, 1-ї та 2-ї книг Маккавеїв. Додатково з грецької мови пере­клали книги Естер, Пісню пісень, Премудростей Соломона. У примітці до третьої книги Маккавеїв говориться, що ця книга не існувала ні в латинській, ні в польській, а лише в грецькій та чеській Бібліях. Тобто укладачі Острозької Біблії, окрім церковнослов’янського, грецько­го й латинського текстів, мали та­кож переклади польські й чеські.

Ймовірно, ця робота здійснювалася під ке­рівництвом Герасима Смотрицького. Саме він виступає автором прозової та віршованої пе­редмов до Острозької Біблії. Також можна при­пустити, що Герасим. Смотрицький є авто­ром вірша-присвяти на герб князів Острозьких, яким від­кривається Біблія. Низка дослідни­ків вважає, що він також є автором передмови, написаної від імені князя Костянтина Василя Острозького.

Важливу роль в укладенні Острозької Біблії відіграв також її видавець Іван Федоров. Він є автором післямови до цього видання, де говорить, що надрукував книги Старого й Ново­го Заповіту.

Обсяг видання становив 628 аркушів чи 1256 сторінок.

5. Братства

Братства - релігійно-національні товариства, створювані при церковних парафіях членами ремісничих і цехових організацій по містах України з XV ст. Братства дбали про храми та їхнє обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, допомагали бідним і хворим, ховали їх за гроші зі спільної каси тощо. В XVI ст. набирають дедалі більшого впливу, охоплюючи цехових майстрів, ремісників, купців, почасти навколишню шляхту. Активно обороняли українську національну самобутність, допомагаючи зберегти віру, обряд, давні звичаї. Відкривали школи, друкарні, збирали бібліотеки.

Львівське ставропіґійне братство. В XVI  cт. активізується львівське православне міщанство. 1540 р. відновлено львівську православну єпархію. 1542 р. виникає Благовіщенствке братство, 1544 р. - Миколаївське братство.

Утворення Успенського братства стало зворотнім пунктом в розвитку цих організацій. 1586 р. - грамота про ставропіґію антіохійського патріярха Йоакима, 1589 р. - відповідна грамота вселенського патріярха Єремії II. Наказувалося всім іншим братствам коритися Львівському. 1593 р. король Сигизмунд III офіційно визнав за братством ці права і привілеї.

6. Літературні осередки України

Маґдебурзьке право. Міста звільняються від управління й суду шляхтичів. Встановлено порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, цехів, визначало покарання за злочини.

Маґістрат: очолює війт, його помічники - бурмистри, радники - райці, засідателі - лавники.

Цехи. У пер.пол. XVIIст. - близько 300 ремісничих спеціяльностей.

Найбільшим містом України, столицею українського Ренесансу був Львів, заснований 1256 р. князем Данилом Галицьким. З другої половини XIV ст. до Львова переселяються поляки й німці, потім вірмени, євреї та греки. 1356 р. місто здобуває Маґдебурзьке право. Утворився міський патриціят. Львівські міщани мали свої герби, право носити зброю, згодом деякі родини дістали шляхетські права.

Львів називав себе республікою, і на статуї лева - герба міста - було викарбувано літери: «SPQL» (Senatus Populusque Leopoliensis). У діловодстві закріпилася латинська мова. Львівські купці були пов’язані з Лондоном, Парижем, Флоренцією, Венецією, Римом, з Азією. У місті перебувало чимало італійців, особливо з Генуї, Венеції, а також Флоренції. Коли 1527 р. Львів згорів дощенту, місто відбудували італійські ренесансні архітектори.

Київ переживав у ці часи новий занепад, спричинений руйнуванням міста татарами 1482 р. Але з середини XVI ст. починається пожвавлення культурного життя. Маґдебурзьке право Київ здобув 1494 р.

Вільно – столиця Великого князівства Литовського, до складу якого перед Люблінською унією 1569 р. входила більшість українських земель. Але і з утратою статусу столиці для українських воєводств, що перейшли до складу Польщі (Корони), Вільно зберігає свою роль інтелектуального, культурного й мистецького центру. Насамперед білоруського, але значною мірою й українського.

7. Меценатство

Шляхта. Повнота політичних прав і привілеїв. Асиміляція, спричинена політикою уряду й впливом польської спільноти. Gente Ruthenus, natione Polonus. Зблерігається поняття реґіональної самобутности.

Люблінська унія 1569 р. Утворення Речі Посполитої з двох частин: Корона (Польща) й Литва.  Українські землі складають Руське, Белзьке, Волинське, Брацлавське, Подільське, Київське воєводства, Холмську землю.

Королівська влада обмежена сеймом. Конвокаційний, елекційний, коронаційний сейми.

Відомо, що Яґеллони часто й охоче говорили по-українському. Сигизмунд Старий писав князеві Радивилу листи українською мовою. Українізми зустрічаються не лише в поляків, що жили в Україні - Шимоновича, Зиморовичів, - але й у поляків з Корони Рея та Кохановського.

У листі Миколая Ніпшиця його покровителеві пруському князеві Альбрехту з 5 березня 1539 р. радиться надалі писати до польського короля не по-німецькому, а по-польському або по-українському.

Українських художників запрошували для оформлення в «руському стилі» латинських храмів навіть на території Корони, тобто власне Польщі, включаючи Краків.

Книжна українська мова стала офіційною мовою Князівства Молдови.

Князь Андрій Курбський (помер 1583) жив у Міляновичах на Білорусі. Там утворився культурний осередок зі школою. Здійснювалися переклади, які зустрічаються й на Україні. Там бували особи з кола князя Острозького. Друкар Іван Федоров. Еміґрація з Росії.

Князь Костянтин Василь Острозький (1526-1608) був головним опікуном Православної Церкви й української культури в Речі Посполитій. Князь вважався найбільшим магнатом Речі Посполитої. Його батько був гетьманом Великого князівства Литовського. Сам князь став волинським маршалком і володимирським старостою (1550), київським воєводою (1559). По смерті старшого брата Іллі, а потім його дружини він успадкував усю батьківщину.

Одружившись із Софією Тарновською, Костянтин Острозький приєднав по смерті її брата маєтки краківського каштеляна Тарновського. У 1603 р. йому належало 59 міст, містечок і замків, 857 сіл, 111 фільварків. Територія володінь Острозьких простягалася на третину Волині, захоплювала землі Київського, Подільського, Руського воєводств, Малопольщі, перевищуючи за площею чимало європейських держав того часу.

Остаточний привілей від короля на Остріг князь отримав 1576 р. Тоді ж було започатковано культурно-освітній центр. О. Захарія Копистенський писав про нього: «Церкви і двір того княжати повні православних учителів євангельських і апостольських, повні богословів справжніх, котрі знають богослов’я і праву віру від богословів Діонісія, Афанасія й інших багатьох і від соборів і від патріярхів східніх».

8. Феномен латиномовної силабічної поезії

З кінця XV - початку XVI ст. мірою інтеґрування України в політичну структуру Речі Посполитої та в загальноєвропейський культурний процес знання латинської мови перетворюється на неодмінну ознаку інтелектуала й рису життєвого стилю шляхтича-аристократа.

Вкрай схематично виділяють три етапи розвитку латинської мови:

1. Класична латина (античність).

2. Вульгарна латина (Середньовіччя).

3. Новолатина (Ренесанс).

Останній із етапів став виявом прагнення відродити класичну латину. Але низка рис класичної латини була втрачена, загубилася мірою еволюції мови та впливу нових європейських мов. Замість квантитативного наголосу поширюється динамічний, втрачається розрізнення довгих і коротких складів, а отже губиться фундаментальна засада метричної системи віршування.

У метричному віршуванні ритм створюється закономірним чергуванням довгих і коротких складів у рядках. Рима найчастіше відсутня.  Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі (ᴗ), довгий — двом (—); обидві формували стопу.  Відомі двоскладові стопи: ямб ᴗ—, хорей — ᴗ; трискладові: дактиль — ᴗ ᴗ; анапест ᴗᴗ—; спондей — —.

Силабічне віршування (грецьк. συλλαβή — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених. Силабіче віршування характеризується також парним римуванням, коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на 2 рівновеликі частини:

 Для ренесансних поетів суть творчості полягала в imitatio ― наслідуванні природи, стилю, фразеології, версифікаційних форм античної літератури. Звідси широке використання міфологічних образів.

9. Поетика в колі «семи вільних наук»

В епоху Ренесансу відбувається активне впровадження в навчально-освітню практику українських шкіл так званих семи вільних мистецтв («septem artes liberales» або «сім наук визволених» тогочасною українською мовою), які віддавна культивувалися в західноєвропейській системі освіти, в тому числі в католицьких школах, що діяли на українських землях. Сім вільних мистецтв, або, це науки тривіуму (граматика, риторика з поетикою, діалектика) і квадривіуму (арифметика, геометрія, музика, астрономія). 

Парафіяльні школи мали переважно досить обмежену програму, що складалася з читання, письма, елементарної латинської граматики, вивчення деяких латиномовних псалмів, лічби, церковного співу. Деякі навчальні заклади мали більш розширену програму, зокрема, школи в Ярославі (заснована перед 1535 р.), Крем’янці (1538), Луцьку (1548), Києві (заснована заходами київського воєводи Мартина Ґаштовта).

З-поміж розташованих в українських землях католицьких шкіл найбільше відомостей збереглося про школу у Львові. В ній були початкові класи, які відвідували переважно діти міщан, та програма семи вільних наук. Окрім львівської, існували й інші кафедральні школи. Так, школа в Перемишлі відома ще від початку XV ст. У першій половині XVI ст. існувала й Красноставська кафедральна школа. Наприкінці XV ст. виникла кафедральна школа в Києві, засновником якої, як припускають, був католицький єпископ Войтих Нарбут.

Кафедральні школи були організовані за зразком західноєвропейських шкіл середнього рівня. Їхня програма охоплювала сім вільних наук — тривіум і квадривіум. До першого входили латинська граматика, риторика, діалектика. Другий включав арифметику, геометрію, музику та астрономію. Основною метою таких шкіл була підготовка священиків. 

Вчення про ритміко-метричну структуру художньої мови ґрунтується на античній літературній теорії. Це вчення про античну квантитативну версифікаційну систему, знання якої в школах того часу було обов'язковим. А тому розміри переважної більшості творів означених авторів ― гекзаметр та елегійний дистих.

10. Юрій Дрогобич.

Юрій Котермак з Дрогобича (? - 1494) походив з ремісничої родини. Початки освіти він здобув у Дрогобичі, Львові. Ступені бакалавра й маґістра отримав у Краківському університеті. Завершував освіту в Італії. Став першим українцем - доктором вільних мистецтв і медицини (1468). 1481-1482 рр. був ректором Болонського універститету. Наприкінці життя він повернувся до Краківського університету, де читав лекції з астрономії. Серед його студентів був Миколай Коперник.

Книга «Прогностична оцінка поточного 1483 р.» (Рим: друкарня Е.Зільбера, 1483) вийшла невдовзі після винайдення книгодрукування. Книга відкривається віршем-посвятою папі Сиксту IV.

Папа Сикст IV (1471 – 1484) походив з родини італійського селянина. Він став монахом-францисканцем, вивчав юриспруденцію в Падуї та Болоньї. Папа захоплювався астрологією, готував реформу юліанського календаря, для чого запросив до двору видатного німецького математика й астронома Реґіомонтана. Папа опікувався мистецтвом, зокрема, побудовою при його покоях у Ватикані Сикстинської каплиці, названої на його честь.

Автор вірша говорить про величезні можливості науки й людського розуму. Він засуджує тих, хто справу книгодрукування обертає на придбання слави, шани, прибутків.

Юрій Дрогобич смілово вводить до тексту античні образи. Він застосовує неримовану строфу - елегійний дистих. Вимоги до нього були надзвичайно жорсткі: перший рядок писався дактило-хореїчним гекзаметром, а другий – пентаметром. Кожен рядок мав нести закінчену думку, афористично сформульовану автором.

Юрій Дрогобич відстоює роль поезії та книгодрукування в просвіченні людства. Він вважає розкриття ролі зірок шляхом до пізнання світу:

Знаю: для тебе нема таїни у підмісячнім світі;

      Нині ти, бачу, спізнав силу могутню зірок.

Обшири неба для наших очей незбагненно великі;

     Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть.

Він не женеться за славою чи багатством, а єдиним головним для себе мотивом вбачає бажання бути корисним людству, дати свій внесок у неперервний процес розвитку. І не тільки до себе він ставив таку мету, а й людей шанував не за матеріальне чи суспільне становище, не за титули, славу чи багатство, а за чесноти і доброчинність, чистоту перед власною совістю. Юрій Дрогобич високо цінував розум людини, навіть вірив, що він здатен пізнати таємниці світу, його закономірності, а також обернути результати пізнання на власну користь.

11. Павло Русин з Кросна

Польські автори вважають, що він походив з німецької бурґерської родини Procler. Але сам Павло незмінно називає себе русином, Ruthenus. Він народився близько 1470 в Кросно або в лемківському селі під Кросно. Його батько, Ян Проклер, у 1480 році він був бурмистром Кросна і міським райцею. З 1491 вчився в Кракові, а потім у місті Ґрайфсвальд в Померанії, де в 1499 році отримав ступінь бакалавра вільних мистецтв.

Павло продовжував своє навчання в Кракові, тут у 1506 році отримав ступінь маґістра і 1507 почав читати лекції з класичної літератури. Він написав, між іншим, елегію на смерть професора Краківської академії Вацлава Шамотула, ряд релігійних віршів, також випустив збірник сатир Персея (1508), вмістивши на початку панегірик, що вихваляв автора.

У 1508, побоюючись чуми, Павло Русин залишив Краків і подався до Угорщини. У 1509 кілька місяців провів у Відні, де опублікував свій перший збірник віршів «Panegirici ad divum Ladislaum... et sanctum Stanislaum... et pleraque alia connexa carmina».

У 1511 р. Павло Русин повернувся до Кракова й читав в тамтешньому університеті лекції з римської літератури. Він видав дві трагедії Сенеки (1513). Перед лекціями він звичайно читав вірші, в яких прославляв коментованих античних авторів. У 1512 р. Павло Русин видав панегірик на честь св. Станіслава, в 1513 р. виголосив вірш «Sapphicon de inferorum vastatione et triumpho Christi». У 1514 р. Павло Русин пише вірш «Victoria a Sigismundo rege a. 1514 e Moschis relata», присвячений перемозі Сигизмунда І Старого під Оршею над росіянами.  

У 1514 р. Павло Русин знову відвідав Угорщину.

У 1515 р. виходить «Elegiacum... ad divam Virginem Mariam». У 1515, в Кракові виданий його новий вірш «Carmina... de felicissimo reditu ex Vienna austriaca... Sigismundi regis Poloniae», присвячений Віденському з’їздові Ягеллонів і Габсбурґів.

Він помер в 1517 році в місті Новий Сонч.

Понад половина поетичних творів Павла Русина розробляє релігійні мотиви. Він запозичує їх із середньовічних апокрифів, легенд і молитов. При цьому традиційні мотиви розробляються з використанням гуманістичної культури письма.  Стверджував право людини на повноцінне життя, свободу сумління, керівництво власним розумом. Відсутність або порушення якогось із цих прав розглядав як свідчення варварства і деспотизму. Ідеальною формою державного правління вважав освічену монархію, обмежену законом. У руслі ренесансно-гуманістичної традиції підносив поезію, поціновуючи її вище від історії та філософії. У поетичній творчості розвивав неоплатонівську ідею близькості поета до пророка. Поетичне слово називав даром богів, їхнім дитям «гомінким і солодким».  Стосовно самої людини, то її треба шанувати не за її багатства і титули, а за розум та інші чесноти. Обстоюючи необхідність розвитку освіти і науки як головних сил історичного поступу, прославляв книгу як скарбницю мудрості, образ правди святої, що є дорожчою за всілякі коштовності.

У вірші Павла Русина з Кросна „Ad libellum” („До книжечки”) нагромаджено риторичні звертання й риторичні питання, підсилені анафоричним повтором питальних та заперечних часток. Коли поет „заспокоює” книжку, даючи їй настанову не боятися перипетій подорожі, бачимо восьмикратний повтор заперечної частки „Non” на початку віршового рядка. Впадає в око, що паралельно із анафоричним запереченням перші шість віршових рядків мають однакові клаузули (-osos/-osas), які чергуються як при перехресному римуванні:

Ні ярів не жахайсь, глибоких урвищ,

Ні пітьми не лякайсь у диких дебрах,

Ні гущавин тернистих не страхайся,

Ні тінистих долів, прошу, не бійся,

Ні верхів не минай об’їзним шляхом,

Ні на знак не вважай, провісник лиха,

Ні на вибої, води, багна темні;

Ні Дунай семигирловий, ні Тиса

Бистроплинная хай тебе не гаять.

У сотні рядків цього медитативно-філософського вірша (твір налічує 108 віршових рядків) автор намагається висловити тадиційні для ренесансної поезії міркування про бажання творити, про «otium» – бажаний спокій творчості і про необхідність для цього фінансового покровительства. Твір має циклічну будову: на завершення Павло Русин повторює вступні чотири рядки – звертання до книжки.

Йди вже, книжечко, йди, моя солодка,

Йди, від золота ясного ясніша

Від коштовностей всіх мені дорожча,

Йди в угорські преславні, плідні землі.

Твір «Ad libellum» – намагання висловити весь спектр почуттів, які хвилюють автора в момент «відчуження» твору: книга іде у світ, поміж люди, перестаючи бути його власністю. Так, використовуючи ускладнені формули і засоби латиномовної версифікації, Павло Русин намагається висловити почуття власної незахищеності у жорстокому, прагматичному світі, прагнення до спокою і творчості, сподівання на владоможного покровителя, зрештою, надію на співрозуміння.

Тему ренесансного патріотизму Павло Русин розробляє у вірші «До Севастяна Маді, щоби він, коли залишить Польщу і повернеться до рідного краю, привітав свою батьківщину таким віршем» («Ad Sebastianum Maghyum Pannonium, ut cum relicta Polonia ad oras paternas pervenerit, hisce versibus patriam suam carissimam salutet»). Поет-гуманіст обрав форму поетичного напучення для вислову власних патріотичних почуттів. І знову бачимо у цьому творі той самий засіб риторичного вираження: шість риторичних звертань, виділених анафорою:

Здрастуй, мій краю! Ти милий владиці зористого неба!

Здрастуй, о земле, ущерть повна багатства й добра!

Здрастуй, мій краю, що страх ти наводиш на знать гордовиту!

Здрастуй, о земле моя, мила для вчених людей!

Здрастуй мій краю, могутній у війнах і миру навчитель!

Здрастуй, о земле, твої рицарі – слава твоя!

В тебе найліпші врожаї, і ти чарівніша за інших,

Справді заслужено ти славишся поміж країн!

Він також написав оказіональні вірші (у тому числі епіталаму на весілля короля Сигізмунда I та Барбари Запольської 8 лютого 1512 р., вірш з нагоди Віденської конвенції), наслідуючи античні взірці. Серед його учнів були, зокрема, Рудольф Агрікола Молодший, Ян Вісліцький, Ян Дантишек.

«Пісні» (1509)

Кілька років він перебував в Угорщині, де мав учнів. У вірші «До книжечки» він адресує свої твори місцевим читачам:

Йди  вже,  книжечко,  йди,  моя  солодка,

Йди,  від  золота  ясного  ясніша,

Від  коштовностей  всіх  мені  дорожча,

Йди  в  угорські  преславні,  плідні  землі,

Йди,  не  гаючись,  в  ті  краї  блаженні,

Де  на  килимі  ніжних  трав  зелених

Грає  барвами  квіт  рясний,  пахучий.

Ні  ярів  не  жахайсь,  глибоких  урвищ,

Ні  пітьми  не  лякайсь  у  диких  нетрях.

Ні  гущавин  тернистих  не  страхайся,

Ні  тінистих  долів,  прошу,  не  бійся,

Ні  верхів  не  минай  об'їзним  шляхом,

Ні  на  знак  не  вважай,  провісник  лиха, 

Ні  на  вибої,  води,  багна  темні;

Ні  Дунай  семигирливий,  ні  Тиса

Бистроплинная  нехай  тебе  не  гаять.

Над Павлом опікувався єпископ Олмоуца Станіслав Турзо. Йому Павло присвятив вірші:

Vana iam nectar sileat vetustas,

Et dapes magni taceat Tonantis,

Dulcia omittat Saliaris atque

Iuscula mensae.

1509 р. коштом угорського мецената Гавриїла Перенея у Відні з’явилася збірка «Pauli Crosnensis Rutheni Carmina». Включає понад 4000 віршованих рядків, написаних сапфічним, алкеєвим та ін. віршами, які вживалися в старогрецькій поезії. Поезія насичена асоціяціями, глибоким підтекстом. Вимагає від поета високої культури слова й точності. Коли пише про рідну землю, з’являються ностальгічні настрої:

Здрастуй, мій краю! Ти милий владиці зористого неба!

     Здрастуй, о земле, ущерть повна багатства й добра!

Здрастуй, мій краю, що страх ти наводиш на знать гордовиту!

     Здрастуй, о земле моя, мила для вчених людей!

Світ поезії Павла Русина гармонійний, позначений високою суспільною відповідальністю, патріотизмом, досконалою красою природи й глибоким естетичним чуттям. Він охоче оперує міфологічними мотивами, символами й алегоріями, вживаними в античній поезії.

Поезія в розумінні Павла Русина постає чудовим засобом увічнення історичних подій та імен, лише вона є найбільш тривкою у «зрадливім світі» – понад «ладан», «рудий метал», «перли». Саме поезії, на думку автора «Похвали», людство завдячує тим, що пам’ять про Трою і Фіви, про Ахілла і Гектора, про Енея і Дідону не зникла у плині часу, тому-то Гомер і Вергілій, Овідій і Персій славні передусім тим, що в слові закарбували те, що руйнує час. У вірші Павла Русина зринає чимало імен, топонімів, подій з античного минулого, більшість із них набуває у тексті образного значення, стає символом, за яким стоїть певна історія, певний сюжет, але автор обмежується тільки знаковою номінацією, тобто ніби пропонує читачеві розшифрувати «магічне ім’я».

12. «Роксоланія» Севастяна Кльоновича (1584)

Севастян Кльонович (бл.1550 — 1602 або 1608). Юнаком переїхав до Львова. Навчався в Краківській академії, потім жив у Любліні, де служив у міському уряді, був бурмистром міста. Деякий час викладав у Замойській школі.

Поема «Роксоланія» (1584) присвячена сенатові Львова. Це справжній маніфест любові до України. Автор проголошує бажання заснувати латиномовний Парнас на українській землі.

Севастян Кльонович змальовує природу України, послугуючись мовою античної міфології, буколічної поезії. Україна постає розкішним, загадковим, таємничим краєм, зарослим густими борами. Підкреслюється щедрість природи, що дає поживу для багатого тваринного світу.

Русів не завжди гнітять нестерпимі морози, й не вічно

Володарює у них гіперборейська зима.

Ледве розтануть сніги, Аквілонам на зміну приходиять

Еври й дари золоті людям приносить земля.

 З замилуванням і прихильністю зображуються звичаї й повір’я українців, їхній побут, релігійні традиції:

Дивно, одначе, як руси дотримують довгого посту,

Перед святами вони ходять тверезі завжди.

Голод тамують у них не м’ясо, а їжею тою,

Що її поле дає і невеликий город.

Ріпу, капусту, салат і гриби вони в піст споживають,

Квас заступає тоді інше всіляке питво.

А молоа, ані м’яса тоді не годиться торкатись,

Жодного жиру у піст руси у рот не беруть.

Після опису природи подається зображення українських міст: Львова, Замостя, Києва, Кам’янця-Подільського, Луцька, Бузька, Сокаля тощо. Особливо захоплено змальовується Львів. Київ постає містом згадки про минуле, в якому дехто шукає слідів міфічної Трої:

Києве древній, колишня великокнязівська столице,

Скільки зберіг ти слідів славної старовини!

Мури й руїни старі по левадах розсіяні нині,

Зілля й висока трава криє забутки твої!

13. Андрій Римша

Андрій Римша (близько 1550-1595 р.) – поет білоруського походження. Народився близько 1550 р. в Новогрудському воєводстві (тепер Барановичський район Брестської області) в маєтку Пянчін у сім'ї шляхтича.

Відомостей біографічного характеру про нього практично не збереглося. Відомо, що Римша вчився в Острозькій академії. Там же, в друкарні князя Костянтина Острозького, 1581 р. було видано його перший вірш «Хронологія». Римша належав до деномінації «польських братів» або соцініян, вчення яких найбільш радикально відрізнялося від традиційних католицького та православного визнань.

Андрій Римша перебував на придворній службі в польового гетьмана Великого князівства Литовського Кшиштофа Радзивілла, прозваного «Перуном». Криштоф Радзивілл був кальвіністом і покровителем «дисидентів» («різновірців» - християн, належних до нетрадиційних конфесій). Він будував у своїх володіннях кальвіністські храми й був прихильником незалежності Великого князівства Литовського від Польщі. Він брав участь разом з військами гетьмана і у військових операціях.

З 1582 Андрій Римша жив у Дзевянішках Ошмянського повіту, а потім виконує обов'язки підстарости в родовому маєтку Радзивіллів в Литві в Біржах. Очевидно, саме при дворі гетьмана Андрій Римша подружився з польськомовними поетами Яном Козаковичем і Яном Радованном. Під впливом цієї дружби він почав писати вірші польською мовою.

У 1585 році у Вільні була видана перша поема Римші, присвячена прославленню подвигів свого мецената Кшиштофа Радзивілла Перуна у боях під Псковом. «Десятирічна повість військових справ князя Кшиштофа Радзивілла». Всі ці 10 років поет був на полях численних битв, на які було багатим те бурхливе століття. Поема написана у вигляді щоденника складним, урочистим розміром. Головний герой змальований досить жваво. Ось, наприклад, епізод повернення гетьмана в табір (у перекладі білоруською мовою):

Пан прыехаў — трасецца, як пячкур у меху,

Што казацi — было тут пану не да смеху:

Затушыў дождж кастрышчы, дровы не прасохлi,

ляжа ў адзеннi, да касцей прамоклы.

назаўтра жо толькi, як агонь займелi,

Накармiлi Крыштофа ды цяплом сагрэлi.

Не тільки загальнопольський патріотизм, а й вникання в похмурі деталі важкого солдатського побуту, й іронія надавали поемі принадність. Барвисто вдалося автору створити розлогий опис переходу через якесь Ведмеже болото:

Не пазнаць было, хто там гетман, хто паняты:

У гразi ўсе таўклiся, быццам парасяты.

Перехід через Ведмеже болото порівнюється з походом Ганнібала через Альпи.

Пізніше Римшею були написані три вірші руською (тогочасною книжною українсько-білоруською) мовою: панегірики на герби найвідоміших персон Великого князівства Литовського – Остапа Воловича, Лева Сапіги та Федора Скуміна.

Найбільш відомий його панегірик на герб Лева Сапеги, в якому автор не тільки оспівує подвиги роду Сапіг, а й висловлює підтримку політичним поглядам Лева Сапіги - відомого борця за політичні права Великого князівства Литовського у складі Речі Посполитої. Лев Сапіга (1557 - 1633) вважається білоруськими націоналістами найвидатнішим білоруським державним діячем усіх часів. У різні роки він займав вищі державні посади у Великому князівстві Литовському: писар державної канцелярії (1581 - 1585), підканцлер (1585 - 1589), канцлер (1589 - 1623), воєвода віленський (з 1621), гетьман ВКЛ (1625 - 1633). Він був одним з організаторів Трибуналу Великого князівства Литовського, керував військом, що вторглося в Московське царство й облягало Тройце-Сергієву лавру.

Вірш опубліковано в першому виданні Статуту Великого князівства Литовського 1588 р., що з’явилося у Вільні в друкарні Мамоничів.

Герб Сапіги розглядається як визнання лицарських чеснот його роду, наслідок збройного захисту вітчизни від ворогів:

Вер ми, гербов не дають въ дому седящому,

Але зъ татарами въ полю часто гулящюму.

Не зъ голою рукою, зъ шаблею острою,

Завжды будучы готов до смертного бою.

Зміст панегірика тісно пов'язаний з гербами Сапеги. У виданні Статуту розміщені наступні герби. Складний щит розсічений на чверті, в центрі його малий іспанський щит із зображенням герба «Лис». Герб «Лис» («Мзура») являє собою в полі червоному вертикальну срібну стрілу (у польській геральдиці «Rogacina») вістрям угору, без оперення, двічі перехрещену під прямим кутом паралельними одна одній перекладинами.

У правій верхній чверті: герб «Три лілеї». Старі польські геральдисти, ґрунтуючись на творі «Historia domus Sapiehianae», називали родоначальником роду Сапіг Наримунта-Гліба, який жив у першій половині XIV століття. Він був молодшим сином великого князя Гедиміна і мав герб «Три лілії» (у червоному полі три срібні лілії, розміщені в ряд по горизонталі; в геральдиці іноді називається «Сапега»). Походження цього герба неясне - можливо, він був обраний довільно. Римша порівнює ці лілії з «цнотами», тобто з чеснотами, в яких, починаючи з предків своїх, розцвітали («заквітивалі») Сапіги:

Хочешъ же ся присмотрет[ь] гербомъ праве значнымъ, 

Заразъ можешъ познати, иж суть в дому зацнымъ

Зъдавна славных сапегов. Тые з предковъ своихъ

Заквитывали въ цнотахъ - знат[ь], во лилияхъ троихъ,

При которих зъ оружъемъ конъный воинъ стоить 

Знакомъ того, иж ся з нихъ ни одинъ не боить,

Служить своимъ сподаремъ ку кождой потребе,

Не литуючи скарбов, ни самого себе. 

У правій нижній чверті: герб, що зображує руку, пробиту стрілою. У лівій верхній чверті: герб «Погоня». У лівій нижній чверті: герб «Друцк». Шолом - у Римші «Гельм» - з похиленою ґратами з п'яти Решетін. Намет на шолом - у вигляді великих листів по три з кожного боку. Нашоломник: в короні три страусиних пера. Герби знаходяться в овальному картуші, в якому по колу йде напис « Левъ Сапега, подканцлери Великого кн[я]зьства Литовъского, староста Слонимъски, Марковски и Мядельски и далеи».

Герб «Лис» («Мзура») являє собою в поле червоному вертикальну срібну стрілу (у польській геральдиці rogacina) вістрям вгору, без оперення, двічі перехрещені під прямим кутом паралельними один одному перекладинами.

Панегірики були надруковані у Вільні в друкарні Мамоничів відповідно в 1585, 1588 і в 1591 роках.

У 1595 році у Вільно був опублікований зроблений Римшею переклад з латинської мови твору «Хараграфія, або Топографія Святої Землі, описана надійними людьми, що там бували». А після 1599 його сліди губляться, і саме цей рік сьогодні завершує його біографію.

«Хронологія»

«Которогося месеца што за старых веков дЂело короткое описаніе» (Острог, 1581) – перший учнівський вірш Андрія Римші. Він являв собою 12 римованих двовіршів, кожен із яких був присвячений центральній події місяця: 24 вересня – побудова Єрусалиму, 17 жовтня – закінчення вселенського потопу, 15 листопада – свято, влаштоване ізраїльським царем Єровоамом, 25 грудня – Різдво Христове, 6 січня – поклоніння трьох царів Христові, 18 лютого – повідомлення голубки Ноєві про закінчення потопу, 25 березня – розп’яття Ісуса Христа, 14 квітня – перехід через Червоне море, 10 травня – приготування Ноєм ковчегу, 27 червня – початок Вселенського потопу, 17 липня – сходження Мойсея з Синайської гори, 1 серпня – смерть Аарона.

Як видно, лише одна дата, 25 грудня, взята з православного календаря, ще одна, 6 січня, Трьох Царів, - із латинського. Та ще березневий вірш розробляв мотиви Страсного тижня. Решта являла собою досить механічне пристосування до християнського календаря подій Старого Завіту, дати яких подавалися за традиційним юдейським літочисленням. Легко помітити, що сюжетним стрижнем була історія покарання гріховного людства Вселенським потопом, від якого врятувався лише праведний Ной із родиною. Очевидно, соцініанин Римша нагадував про загрозу кари за гріхи, що мусить супроводжувати цілорічне життя людини.

Месяца сентебра, по-гебрейску єлю́ль, просто врéсень.

Двадъцать четвéртого дня мѣсяца сенътебрà

дорóблен Єросоли́м, стáлася рéч добрà.

Месяца октовріа, по-гебрейску тышри, прóсто паздерник.

Арха з Нóим на горе стáнула на суши,

другій потóп не бýдет, тáкъ нам пи́смо туши.

Октоврія 17 дня.

Месяца ноемврія, по-гебрейску маргеусам, просто грудень.

Жидом свято устáвил тут царь Єровоáм,

мы о свои не дбáєм, не велми ж добро нам.

Ноéмврія 15 дня.

Месяца декавріа, по-гебрéйску хашлеу, просто просинець.

В том мѣсяцы Ісус Христос народи́лся нам,

не хто иный, тот избáвил души наши сам.

Декаврія 25 дня.

Месяца генуара, по-гебрейску тебет, просто стычень.

[Ч]ужозéмъскіє мудръцы Христа привитáли,

злáто, лáдан и ми́ру, яко Пáну, дали.

Генуара 6 дня.

Месяца февраля, по-гебрейску себат, просто лютый.

Смотрѝ, якъ то голубка Ноаху служи́ла,

мы-сь о Бога не дбаєм, только б злость плужила.

Февраля 18 дня.

Месяца марта, по-гебрейску адар, просто марець.

Въ том месецы Господа жиды крижовáли,

собѣ ли́хо, нам добро тым паном з’єднали.

Марта 25 дня.

Месяца априля, по-гебрейску нисан, просто кветень.

Жи́дове сухо прошлѝ Чирвòноє море,

корми́л их Бог на пущи, не было им горе.

Априля 14 дня.

Месяца мая, по-гебрейску ія́р, просто мáй.

Нóй арху готуєт Божим повелéнієм,

абы въ потóп не зги́нул з своим поколеньєм.

Мая 10 дня.

Месяца ію́ня, по-гебрейску сыван, просто чьíрвець.

Ужо вóды въсих тóпять, Ноах въ корáбль вошóл,

знáть, иж Богу кланялъся, про то ласку знашóл.

Іюня 27 дня.

Месяца ію́ля, по-гебрейску тамуз, просто липець.

Мойсій поби́л табли́цы зъ приказáньєм Божим,

a мьì грешим, што часок, ни ся страхом трвожим.

Іюля 17 дня.

Месяца áвгуста, по-гебрейску аов либо ав, просто серпень.

Въ тóм месецы Аарóн умер, Божій єрéй,

того собѣ на приклáд тьì, попе, завжды мей.

Августа 1 дня.

Ось як виглядає першодрук:



14. Герасим Смотрицький

Фактичний лідер Острозького гуртка книжників. Деякі біографічні дані залишив його син Мелетій у полемічному творі «Obrona Verificaciey», виданому Віленським братством у 1621 р. Зокрема він зазначає, що батько був дрібним шляхтичем, упродовж тривалого часу обіймав посаду писаря при Кам’янець-Подільському старостві.

Де Герасим Смотрицький здобув освіту — невідомо. Сам себе він скромно називав «простаком невченим» і в передмові до «Острозької біблії» (1581 р.) зазначав, що «училища ніколи не бачив». Проте не викликає сумнівів, що він здобув початкову освіту в домашніх вчителів, що було типовим для шляхти XVI ст., а згодом опанував сучасну йому науку шляхом наполегливої самоосвіти. Холмський уніятський єпископ Я. Суша зазначав, що це була «людина найкращих звичаїв, а також видатної вчености: зокрема він був добре обізнаний з творами грецькими й латинськими, а не тільки слов’янськими». Інші сучасники також свідчили, що Герасим Смотрицький був «умілим у науках грецьких, латинських і в мові слов’янській».

Близько 1576 р. його запросив князь К.Острозький для видання Біблії та для роботи в Острозькому колегіумі.

Переїхавши на запрошення князя Костянтина до Острога 1580 р., Герасим Смотрицький став першим ректором Острозької Академії. Він брав найактивнішу участь у редаґуванні й виданні Острозької Біблії 1581 р., написав передмову до цієї книги.

Рік його смерті точно не встановлено, хоча відомо, що з 1594 р. ректором Острозької Академії призначили Кирила Лукариса. Очевидно, що  Герасима Смотрицького тоді вже не було. 

«На герб князів Острозьких» (1581)

Перший український зразок геральдичного віршування. Образний світ і строфічний поділ відповідає композиції герба князя Костянтина Василя Острозького, довкола якого вміщено вірш. Історична місія дому Острозьких розкривається шляхом пошуку символічного змісту кожного з елементів їхнього шляхетського герба.

Перша строфа впроваджує читача в авторський задум – прославлення князя Острозького як носія поданого герба (знаменія). Князь прославляється як переможець підступних ворогів Речі Посполитої і короля. Князь, хрещений з іменем Василь, народився 1526 р. Був сином великого гетьмана Литовського Костянтина Острозького і на пошану до батька згодом прийняв друге ім’я. Через смерть старшого брата успадкував величезні маєтності  батька, відстояв своє право на них. З 18 років перебуває на військовій службі. Воював із татарами, з Москвою. 1559  р. став київським воєводою, дбав про зміцнення південного кордону, про колонізацію степових земель. Був одним із найактивніших учасників розробки й укладання Люблінської унії 1569 р.

1574 р. переніс свою резиденцію до Острога, де спорудив палац і відкрив академію.

Перша строфа, вміщена над гербом, впроваджує читача в зміст твору, заохочує до прославлення князя Острозького й виявляє домінанти його життєвого служіння.

Зри сія знáменія княжáте слáвнаго,

ѝх же съдръжи́ть дóм єго от вѣка дáвнаго,

И разумѣй, яко не тунє, и не безъ причи́ны,

о чом влáстнѣѝ и ширѣѝ повѣсть ти кто иный,

Но яко достоѝн дѣлатель своє́я заплáты,

не щадя́ще здрáвія никоє́я утрáты,

Крѣпко побѣждáл разли́чных съпостат пóлки

и разгоня́л c короны драпѣжныа вóлки.

И єще мóжет,

аще Бог помóжет.

Наступні ж строфи, розташовані обіч коментованих ними частин гербового поля, розробляють мотиви відповідної частини герба.

 

На першому полі родового герба зображено воїна-кіннотника зі списом, який убиває змія. В цьому гербі використано іконописний сюжет з житія вмч. Юрія Переможця. З часів Ярослава Мудрого, котрий мав хресне ім’я Юрій, цей герб став вважатися княжим руським гербом. У польській геральдиці його називали «Pogoń Ruska» («Руська Погоня»). Змій визнається за символ диявола, а його враження списом – за перемогу над диявольськими підступами. Виходячи з цього, поет описує видання Біблії як враження зброєю слова духовного супротивника. Біблія для нього – «острѣйшеє меча обою́дуостра слóво Божіє». Даруючи Біблію читачам, князь тим самим вручає їм непереможну зброю, здатну перемагати духовного ворога.

Въоружен воѝн змія попрáв мужествéнно,

копієм сего посрéдѣ проньзе явествéнно,

Яко древняго враждéбника человѣческаго рóда,

понéже злóму з дóбрым не бывáєт згóда.

Боди, в князєх избранныѝ, мьíсльнаго сопостáта,

сего бо побѣждающим вѣчная заплата.

I иным подавáй сіє непобѣдимо оружіє,

острѣйшеє меча обою́дуостра слóво Божіє.

Въ время рати

потреба дбати.

Поряд вміщується друге зображення – воїн на коні з мечем. Цей знак у польській геральдиці має назву «Pogoń Litewska» («Погоня Литовська») і вважається за герб Великого князівства Литовського й країн, що походять від нього – Литви та Білорусі. В гербі Острозьких цей кіннотник нагадує про давні зв’язки з литовським княжим родом і належність до панівних еліт Великого князівства Литовського (батько героя, Костянтин Острозький, був литовиським великим гетьманом).

Цей меч також виростає в символ боротьби зі злом, але іншого характеру. Він засвідчує місію князя – боротися з поширенням протестантських (з погляду Герасима Смотрицького, - єретичних) визнань. Тут автор швидше видавав бажане за дійсність, бо при дворі князя панувала релігійна толерантність, а протестанти розглядалися як союзники православних у боротьбі за свої релігійні права.

Втóрый воѝн хрáбростію пръвому подóбный,

тóкмо оружієм отмѣнен, и то посел грóбный,

Меч бо обнажен в десни́цы имѣа острый обою́ду,

им же крѣпціѝ на враги пріемлють побѣду.

Отсѣкай, Константине, мрак идолскіа лéсти,

хóщет бо Бог всѣм человѣком ся спáсти,

И отгоня́й єретикóв полки умоврéдныя,

пріидóша бо въ мир вóлки нещáдныя,

Иже не свьíше щепи́тся,

сіє скорени́тся.

Третій гербовий символ, використаний поетом, - «Leliwa», півмісяць рогами догори, над яким розташована золота шестипроменева зірка, а над нею – «Ogończyk», стріла чи то якір, спрямована вгору й увіткнена в половину кільця у вигляді веселки. З цього зображення поет виділяє образ зірки, ототожнюючи його з євангельським образом провідної зорі, за якою три східні мудреці (в середньовічній традиції – три царі з Халдеї або з Персії) прямували, аби привітати Царя Юдейського й принести йому дари: золото, ладан і смирну (Мт. 2:1-12).

Мотив простування до Царя світу за зорею пристосовується до героя. Князь Костянтин Василь Острозький, провадячи праведне життя, теж іде за своєю зорею до Бога, який кличе праведників до раю.

Образ місяця, вміщений долі, використовується для символічного позначення старозавітньої епохи, ще не осяяної присутністю Спасителя, якого богослужбові тексти зображують «Сонцем світу».

Въсія́ла звѣзда ясно от востóка,

послѣдуя пръвой, възвѣщéней от пророка,

И приводить от Прьсиды трєх царей съ дары

поклони́тися съ вѣрóю Цареви над цары.

Твоя звѣзда нынѣ тому же послѣдує Царéви,

хотя всѣх сътвори́ти жителя рáєви,

И убываєт луна Вéтхаго Завѣта,

сіяєт бо солнце неприступнаго свѣта,

В нем же ходя, не поткнéтся,

но паче спасéтся.

На нижній правій чверті геральдичного щита вміщено гербовий елемент «Mądrostki» - над дужкою здіймається вгору стріла, перехрещена посередині. З нього автор використовує єдиний елемент – перехрестя, яке нагадує йому хрест, що став знаряддям розп’яття Ісуса Христа. Цей образ нагадує однойменного героєві імператора Константина, котрий мав видіння хреста й завдяки цьому переміг ворогів, а згодом легалізував християнство в Римській імперії (Міланський едикт 313 р.).

Спасеніє Христово Бог съдѣя посредѣ земля,

на крестѣ руцѣ прострѣ всѣк себѣ пріємля́,

На нéм же рукописáніє грѣх нáших растерзáв,

из ветхаго человѣка нетлѣнно новаго создав.

И ты крестноє знáменіє не тунє носи́ши,

вели́кому Константину им ся подоби́ши.

Он бо на небеси сіє ви́дѣв, побѣдил съпостáты,

тьí же побѣждáй єрети́к и бѣсов три стáты.

Крест бо похвáла царє́м,

бѣсом же незнóсный ярéм.

Остання строфа пов’язує князя з іншим його небесним покровителем – свт. Василієм Великим. Вона має панегіричний характер.

Вели́коя глубины богослова, кня́же, съимéнный,

да сподобить тя Господь Бог вѣнець прія́ти нетлє́нный,

Въ здравіи же телеснѣм благообразно долгоденьствовáти,

и въ Царствіи Небесном съ избранными рáдостно ликоствовáти,

Яко всѣм по чину представил єси божественноє писáніє

истиннаго Бога и правды Єго въ похвáлу и познáніє,

Да вся́к читáяй благолѣпно благодарить Създáтеля

и да не забывáєт достóйна мзды своєя дѣлателя,

Иже благую чáсть избирáєт,

от него ся не отнимáєт.

Так у геральдичному вірші вибудовується ідеальний образ носія традицій  княжого роду, що в Речі Посполитій називався сарматським. До визначальних його рис належали: гармонія військової доблести й християнської побожности, закоріненість у національній історії, шанування традицій, вірність сюзеренові (королю).

«Всякого чина православный читателю» (1581)

Другий вірш в «Острозькій Біблії» адресований до читача. Це віршова передмова повчально-панегіричного змісту. З початком книгодрукування закріплюється традиція неодмінно вміщувати перед основним текстом передмову-посвяту адресатові та передмову до читачів. Після прозової передмови Герасим Смотрицький як редактор видання публікує віршовий текст. Відповідно до етики подібних видань, що закріпилася ще в рукописних текстах епохи Середньовіччя, автор на початку закликає скласти подяку Богові за ласку, завдяки якій була видана книга Святого Письма. Роки видання книги етикетно визнаються «останніми», тобто наближеними до апокаліптичного завершення історії:

Всякого чина православный читателю,

Господу Богу благодареніє въздаймо яко благодателю.

Сподобил убо нас, аще и напослѣдок лѣтом,

познати волю Свою съ благим отвѣтом.

Далі автор тлумачить апокаліптичні оцінки своєї доби. Релігійні протистояння й масове поширення протестантських визнань у Речі Посполитій він виводить у контекст споконвічного протистояння добра і зла, правди й облуди. Супротивники («єретичні полки», тобто протестантські сили) порівнюються ним із «хижими вовками»:

Въ се время люто и плача достойно

ужасаєтся, сіє зря, сердце богобойно.

Яких много съпостат, яких хищных волков,

бѣсовских наважденій, єретических полков.

Головним знаряддям протестантської проповіді було удоступнення тексту Святого Письма в перекладі зрозумілою мовою. Подвиг князя Костянтина Василя Острозького поет пов’язує з відкриттям для української («русинської») громади справжнього, вільного від кривотлумачень тексту Біблії. Дискусії протестантських деномінацій над інтерпретацією Біблії образно оцінюються як «поганські незгоди» - «поганські» в розумінні «язичницькі». Східна ж Церква, тобто православ’я, протиставляється темним розумуванням противників як джерело світла:

Бог же положи въ сердце благовѣрна князя,

да им явить нам душеспасны стєзя.

Восточныя церкве в русінском народѣ,

єя же свѣтлость сіяєт въ поганской незгодѣ.

Свої слова автор підкріплює посиланням на послання апостола Павла до римлян, де в розділі 8 (уривок, призначений для читання на пошану великомучеників, зачало 99) пишеться: «І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре. Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був перворідним поміж багатьма братами. А кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив» (До Римлян 8:28-30)

Прозрѣн бо єсть дом сей от Бога вначалѣ,

о чом читай «До римлян» въ 99 зачалѣ.

Тѣх и призва, их же предустави,

а их же оправда, сих и прослави.

Для автора тлумачення цих стихів було явним – першими будуть виправдані ті, хто пішов за Божим покликом у Єдину Апостольську Церкву – на тверде переконання автора, Православну.

Дѣйствуєт бо Бог, яко же Сам вѣсть,

своѝм създанієм ум человѣч не съвѣсть,

Слово бо Божіє ни в чом не мѣнится,

род правых въ всем благословится.

Явно простежується заперечення суб’єктивних тлумачень Святого Письма, зміст якого на переконання поета не потребує довільних інтерпретацій, бо лишається завжди незмінним. «Правовірність» же передбачає вірність традиції. І в образі «роду правих» виокремлюється конкретний носій чеснот східного християнства – видавець Біблії, князь Костянтин Василь Острозький. Його дочасні багатства і слава – знак Божої ласки, а водночас пролог до вічних дібр:

Слава и богатъство в дому єго не оскудѣєт,

и по временных благах вѣчных ся надѣєт.

От блаженна бо коренє благій прозябе плод,

яко бо благословится от Бога православный род.

Користуючись міфологізованою генеалогією, автор виводить рід Острозьких від Рюриковичів, зокрема від князя Володимира Великого. Насправді ж уважається, що предком роду був син литовського великого князя Ґедиміна Наримунт. Вводиться мотив хрещення – «просвічення» руської землі світлом християнської віри – та пов’язаний із ним літописний мотив «вибору вір».

Прежде бо Великій Владимер крещенієм просвѣтил,

всю землю рускую благоразумієм освѣтил,

И слал послы избранны, да увѣдять явѣ,

в коєй церкви уставы къ Божієй славѣ,

Зразумѣють достойны сих послѣдовати

и на лѣта вѣчный потомъству подати.

Они, яко искусни, прилѣжно внимали

и, благоразумно, увѣдѣвши, пославшему дали.

Про зустріч зі світом ісламу та юдаїзмом не згадується, натомість використовується альтернатива «Схід – Захід». Вона втілюється в антитезу «світло – темрява», «день – ніч». Вибір православного обряду був для послів вибором осяяного «богоподібними діями» дня, на противагу ночі Риму. Використано фразеологізм «дерево пізнається за його плодами», вживаний у Євангелії («Кожне ж дерево з плоду свого пізнається» (Лк. 6:44).

Въсточныя церкве, яко дьневи начало,

и дѣйствы богоподобными изрядно сіяло.

Западныя же церкве, яко начало нощи,

и поразумѣли древо по єго овощи.

Князь Острозький описується як вірний сторож православної віри, в якому завдяки родинній традиції явилися божественні дари.

Нынѣ же Конъстанътин, Острозьскоє княжа,

єго же Бог сам избра, яко вѣрна стража

Праотець своих изволенію православныя вѣры,

в нем бо ся показали божественныя дары.

Народові ж завдяки князеві явилася радість «всесвітлих писань» - тобто безпосереднього знайомства з Одкровенням. У цьому суголосність життєвого подвигу Костянтина та Володимира Великого. Читання Святого Письма метафорично описується як споживання невимовної насолоди. При цьому підряд у двох рядках вживається аж чотири слова з найвищим ступенем порівняння: ПРЕ-славно, ВСЕ-мирная, ВСЕ-світлих, НЕИЗ-глаголанная.

Нам же преславно яви ся всемирная радость,

всесвѣтлых писаній неизглаголанная сладость.

Владимер бо свой народ крещенієм просвѣтил,

Конъстанътин же благоразумія писанієм освѣтил.

Іншим предком, з яким зіставляється Константин, є Ярослав Мудрий, будівничий храмів Києва та Чернігова. Константин також будівничий Церкви, але не як храму, а як благодатної інституції:

Тогда многобожіє упразнися идольскія лести,

нынѣ же славится божество єдіноя власти.

Єрослав зиданієм церковным Кієв и Чернигов украси,

Конъстанътин же єдіну съборную церков писанієм възвыси.

Зупиняючись в історичних екскурсах, автор відсилає читача до «Повісти временних літ» («Руського літописця») та польської хроніки – напевне, «Хроніки» Мартина Бєльського, котра неодноразово видавалася, починаючи з 1551 р., і за часів Герасима Смотрицького була найпопулярнішою історичною працею в Речі Посполитій.

Болше о сем недоумѣю, ниже дръзаю писати,

ини бо о сем множає могуть и лучше сказати.

Паче же польска кронникя и русскій лѣтописець

свѣдительствують дом сей, яко побѣдоносець.

Являшеся преславно от начала даже и до нынѣ,

видимых враг и невидимых низлагал гръдынѣ.

Тяглість традицій дому князів Острозьких виявляється в перемогах над зовнішніми ворогами – Тевтонським орденом, Кримським ханством, Московським царством – і, водночас, над спокусами духовними, котрі загрожували зрадою християнській вірі й східному обрядові. Символічною постаттю був Федір Острозький, учасник Ґрюнвальдської битви 1410 р., в якій об’єднані польсько-литовсько-українські війська перемогли Тевтонський орден, наприкінці життя ж – монах Києво-Печерського монастиря, згодом канонізований.

Вірш закінчується панегіричним прославленням дому Острозьких, побажанням йому щедрих Божих ласк. Собі ж і читачам Острозької Біблії автор зичить бути поряд із князями в день Страшного Суду, тобто дістати прощення провин і Небесне Царство. Тут же використовується біблійна алюзія на Євангеліє від Матея, де йдеться про праведників, котрих Суддя поставить праворуч (одесную) Себе: «Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу» (Мт. 25:34)

Вѣчный и всесилный Боже всякоя благодати,

своим милосердієм благоволи нам се дати,

Да дом сей богатно благословится на многіє лѣта,

и да не оскудѣєт слава єго до скончанія свѣта,

В день же страшный одесную себе стати

и [зъ] избранными радостный глас услышати.

Віршовий сюжет, що формується кількома логічно пов’язаними між собою мотивами, вкладається в загальну стратегію ренесансної гуманістики – спрямування «ad fontes», до джерел. Вірш випереджає біблійний текст, що претендував на гранично точне відтворення автентичної версії. Автор, він же редактор Острозької Біблії, наголошує на формотворчій ролі первісного тексту Святого Письма, вільного від пізніших інтерпретацій, для сучасного йому християнства. Східна, тобто Православна, Церква трактується ним як найбільш відповідна інституція для збереження й поширення цього тексту в силу її вірності традиції, захищеності від змін. А родина Острозьких, історія котрої виводиться з дому Рюриковичів, видається ідеальним представником Східної Церкви. Її духовна міць обумовлюється цілісністю досвіду служіння Церкві й державі.

Слід зауважити, що майбутнє цієї родини не підтвердило оптимізму поета. Сини Костянтина Василя не мали нащадків чоловічої статі, і рід згас. Його майно успадкувала онука Костянтина Василя Анна Алоїза, що прийняла за чоловіком прізвище Ходкевич. Вона була палкою прихильницею Католицької Церкви й фактично ліквідувала рештки Острозької Академії.

15. Προσφόνημα

Збірка віршів надрукована 1591 р. у Львові. «Προσφόνημα» - по-грецькому «привітання». Перший відомий друкований український панегірик. Створений з нагоди відвідин Львова митрополитом Михайлом Рагозою.

Михайло Рагоза походив з білоруської шляхти Мінського повіту. Він міг навчатись в єзуїтській колеґії у Вільні. У 1576 р. був писарем волинського воєводи князя Богуша Корецького. Згодом Михайло Рагоза вступив до Мінського Вознесенського монастиря, а у 1579 р. став його архимандритом. У 1582 отримує в управління Слуцький Свято-Троїцький монастир, а в 1589 — Слуцький Мороцький монастир. У 1588 р. князь Костянтин-Василь Острозький поручився за Михайла Рагозу як гідного кандидата на митрополичий престіл перед патріархом Єремією ІІ, коли той перебував на Русі та усунув з уряду митрополита Онисифора Дівочку. У 1588 р. польський король Сигізмунд ІІІ Ваза іменував Рогозу митрополитом. У 1589 р. в Успенському соборі Вільна Константинопольський патріарх Єремія висвятив Михайла Рагозу на митрополита Київського, Галицького та всієї Руси.

Автор книги невідомий. Очевидно, один з діячів Львівського братства, тісно пов’язаний з братською школою. Можливо, викладач грецької мови.

Твір написаний у формі декламацій: промов восьми «отроків», трьох «ликів» та «старійших». Частково написаний грецькою мовою: передмова від «малих», привітання першого «лику», двовірші перед промовами чотирьох «отроків».

Перша частина твору призначалася для виголошення в Успенській церкві Львова учнями братської школи. Її визначає загальна оцінка архипастирського служіння Рагози, його перспективи, наголошення на потребі боронити Церкву від противників.

Славляться доброчинності, притаманні героєві у зв’язку з його саном: справедливість, непорочність, правда, людинолюбство. Рогоза - «добрий воїн», що веде запеклу боротьбу з ворогами православ’я. Заохочується його непримиренність до противника:

Нехай же ганьбу отнесут, нехай ся запалают,

     О священнамя главо, котрії упадку Церкви шукают!

Нехай ся вспачат їх ради, нехай св встидают явне,

     Котрії знищеня наше видят марне!

Друга частина виголошувалася під час візитації школи. Вона тісніше пов’язана з реаліями тогочасного шкільного виховання. Проголошується конкретне прохання дозволу збирати кошти в усіх парафіях Київської митрополії:

Нехай всі парафії услишат твою святиню

     І святую подуют нам, просячим, милостиню.

Нехай нам не боронят толчи в своя пороги,

     Алчуще просити, поневаж єсми убогі.

Наприкінці твору вміщено звернення «Ко всім обще». Його ідея - довести необхідність освіти.

Прийдіте зді, о христоіменитії отроці

Россійскаого народа, братія о Христі, нам ровесниці!

Млека словеснаго ученія младенчески возлюбіте!

Версифікаційна манера повертає до гімнографічного вірша. Вживається початковий акафістний рефрен «Радуйся». Наводяться біблійні імена, в більшости старозавітні.

Помітний вплив грецької літературної традиції. Зустрічаються тропи і фігури, властиві для візантійської гімнографії. Крім грецьких текстів, є кальки зі складених грецьких слів: «зеленовласия древа», «вітри благопрохладні», «птиці сладкопісни».

16. «Скарга нищих до Бога».

У 80 — 90-х рр. XVI ст. укладено досить великий віршовий полемічний корпус, де висловлювався протест проти релігійного гноблення та складних соціяльних умов у Речі Посполитій. Автор невідомий. Основу твору складає полемічний вірш «Скарга нищих до Бога».

Вірш написаний у формі молитовного звернення до Бога від імени «собранія нищих». Автор займає активну, наступальну позицію. Він дає різкі характеристики опонентів, передусім прихильників Римсько-Католицької Церкви, а також відступників від православ’я. Простежується історія відступництва як зради Бога, почавши від сатани:

Іж бувши у Бога заровно з другими

ангельськими полки і святими чинми,

Іже безсмертнії живуть во святині

І Божієй служать благостині.

А нині вже прияль титул помазанний,

Сатанаїл ім’я і враг осужденний.

Віршова образність будується на протиставленні «схід - захід», «Єрусалим - Рим».

 

 

Comments