Тема 01. Загальна характеристика літературного процесу Х-XVI ст.

Історія літератури в структурі літературознавчих дисциплін

Традиційно в літературознавчій науці виділяють три складники: теорію літератури, історію літератури й літературну критику.

Найдавніша з них теорія літератури. Її початок сягає часів Аристотеля  (384 р. до н.е. — 322 р. до н.е.) - давньогрецького філософа, який був автором трактату «Поетика» (грецьк. Περὶ ποιητικῆς, лат. Ars Poetica; 335 до н. е.). В ньому розглядалився природа і типи літературної творчости, роди і жанри, властивості поетичної мови. Цей трактат зберігав свій винятковий авторитет протягом наступних двох тисячоліть, був основою для розвитку теоретико-літературної думки, взірцем для ранньомодерних курсів поетики.

Літературна критика перебуває на межі наукового дослідження й художньої творчости. Її визначають «як галузь наукового пізнання художньої дійсности, як публіцистику, що ґрунтується на літературному матеріалі, і як синтез різних способів аналітичної діяльности»  (Літературознавча енциклопедія, т. 1, с. 569). Вона передбачає використання літературознавчого апарату, але відкриває широкий простір для суб’єктивно-авторської інтерпретації літературного тексту. Можна сказати, що вона така сама давня, як і літературна творчість.

Історія літератури – наймолодша з цих складників. Вона виробляє свої теоретичні засади у XVIII столітті, коли долався класицистичний підхід до літературної норми як понадчасового феномену й утверджувався погляд на письменство як систему, що зазнає еволюції, розвивається, змінює свою мову, зазнає впливу позалітературних чинників. Протягом XVIII – початку ХІХ ст. здійснюється опис і каталогізація текстів, упорядкування їх за хронологією, складаються словники письменників, описи книгозбірень і архівів. Реконструюються первісні тексти творів, що протягом історії зазнавали змін.

Об’єктом вивчення історії літератури стають як самі літературні пам’ятки, так і суспільно-культурний контекст їхньої появи, спільні риси, що дозволяють об’єднувати пам’ятки на підставі особливостей їхньої структури та мови.

Існує поняття історії світової літератури, яке передбачає синтез розвитку письменства різних країн, виявлення взаємовпливів, спільних і відмінних рис розвитку. Але увага історіків літератури концентрується переважно на історії національних літератур.

Швейцарський лікар і філолог, доктор медицини Конрад Геснер (Conrad von Gesner; 1516-1565) уклав перший універсальний бібліографічний довідник «Загальна бібліотека» (Bibliotheca universalis 1545–1549) в трьох томах з описом 15 тисяч книг латинських, грецьких і єврейських авторів. Там було зібрані фактичний матеріал про творчість багатьох письменників. На цій підставі Ґеснера називають «батьком історії літератури».

Німецький науковець Петер Ламбек (Peter Lambeck або Lambeccius; 1628-1680), який був придворним історіографом і хранителем бібліотеки у Відні, видав книгу  «Вступ до історії літератури» («Prodromus historiae literariae», 1659) - перший нарис історії літератури, складений у хронологічному порядку. Він вважається творцем самого терміну «історія літератури».

З XVIII  ст. починають створюватися історії національних літератур – спершу французької, потім інших європейських, серед них і слов’янських. «Histoire littéraire de la France» («Історію літератури Франції») започаткували 1733 р. монахи-бенедиктинці з конґреґації св. Мавра (вченого відгалуження ордену бенедиктинців). До 1763 р. вони видали перші дванадцять томів, після чого робота зупинилася. Революційні Установчі збори 1790 р. розпустили цю конґреґацію. Підготовка історії французької літератури була відновлена Французькою Академією наук 1814 р. і триває аж досі. На 2008 р. вийшло 43 томи. Перші томи - це швидше добір матеріялів для історії літератури: бібліографічні та біографічні довідки, витяги з творів, екскурси в культуру й суспільне життя певного часу.

Наприкінці XVIII  ст. у Німеччині з’являються перші біографічні лексикони – словники біографій визначних осіб, зокрема письменників.

Історія української літератури починається як наука з кінця XVIII – початку ХІХ ст.

Німецький історик Август-Людвіг фон Шлецер (нім. August Ludwig von Schlözer; 5 липня 1735 — 9 вересня 1809), котрий протягом 1761-1767 рр. працював у Петербурзькій академії наук, звернув увагу на наші давні літописи й опублікував дослідження  «Нестор. Руські літописи давньослов'янською мовою, звірені, перекладені та пояснені А. Л. Шлецером» (т.1-5, Геттінген, 1802-09; рос. видання СПб., 1808). 1800 р. археографи Олексій Малиновський і Микола Банти́ш-Ка́менський видали текст пам’ятки, виявленої в стародавньому збірнику Олексієм Мусіним-Пушкіним, під назвою «Слово о полку Игоревѣ» з паралельним перекладом російською мовою. Ці українські пам’ятки спершу ще не виокремлюються з загального східнослов’янського контексту, в дусі тогочасної імперської ідеології розглядаються як явища російської («давньоруської») літератури.

Вже в другій половині ХІХ ст. починає вироблятися методологія – тобто система методів – історико-літературного дослідження. Найбільш продуктивним чинником цього стала культурно-історична школа в літературознавстві. Вона виходила з ідей залежности змін у мистецтві від зміни суспільних потреб, побуту, звичаїв та уявлень. В основу періодизації історії літератури клалися важливі суспільні події: війни, революції, індустріальні перевороти, заснування шкіл і видавництв, відкриття нових континентів тощо.

Академічні курси історії української літератури

З 1848 р. у Львівському університеті почалося викладання української («руської») мови та літератури. Професор Омелян Огоновський (3 серпня 1833  — 28 жовтня 1894) очолив кафедру 1867 р., а протягом 1887-1894 рр. видав чотиритомний курс «Історії літератури руської». В ньому здійснено добір ключових текстів, репрезентативних для кожної епохи, наведено опис текстів та визначено їхній зв’язок із суспільним контекстом. Пізніше цьому курсові закидали певну описовість, схоластичність.

Контекст — середовище, в якому існує об'єкт; певна система відліку, простір імен.

Іван Франко здійснив кілька спроб написання синтетичного курсу історії літератури. Найбільш масштабний із них залишився в рукописі й був опублікований щойно 1983 р. в 40 томі зібрання творів: «Історії української літератури. Часть 1. Від початків українського письменства до Івана Котляревського». Видано було 1910 р. курс «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.».

Найпопулярнішим курсом на початку ХХ ст. була книга «Історія українського письменства» Сергія Єфремова (1876-1939) - активного учасника національного політичного життя, члена Центральної Ради і Генерального Секретаріату УНР, пізніше - віце-президента Української Академії наук, якого називали свого часу «совістю української нації». Єфремов був репресований 1929 р. і розстріляний 1939 р. Його «Історія українського письменства» (1911) була написана з позицій неонародництва; літературний процес розглядався з точки зору відстоювання в ньому національно-визвольної ідеї. При цьому автор виявляв ґрунтовне знання літературних реалій, широку ерудицію, часом суворо критичний підхід до незаперечних авторитетів.

Історія українського письменства Х-XVIII ст. дуже ретельно описана в курсі Михайла Возняка (1881-1954), пізніше академіка АН УРСР. Курс було видано в трьох  книгах протягом 1920-1924 рр.

Михайло Грушевський (1866-1934), визначний історик і голова Центральної Ради, видавав «Історію української літератури», вже перебуваючи на еміґрації після розгрому визвольних змагань. Перший том було надруковано 1923 р. Він устиг видати 5 томів і написати шостий, згодом виявлений в архіві КҐБ й опублікований аж 1995 р. Це дуже ретельний огляд літератури Х - середини XVII ст. у її зв’язках із суспільним життям.

Дмитро Чижевський (1894-1977) приходить у літературознавство на початку 1940-х рр., вже маючи значний досвід дослідницької праці в сфері історії філософії. Його історико-літературні студії, здійснювані передусім над пам’ятками XVII-XVIII ст., були підсумовані в курсі «Історія української літератури» (1956), виданій у США. Це перший і на довгі роки єдиний курс, у якому історико-літературний процес розглядається з позицій суто літературознавчих: як історія форм, жанрів і стилів.

Радянські спроби протиставити традиційній моделі історії української літератури її марксистсько-ленінську інтерпретацію втілилися в двотомник  (1954-1956), укладений на підставі ленінського вчення про базис і надбудову та комуністичної ідеї зміни суспільно-економічних формацій (феодалізм - капіталізм - соціалізм) як основу історико-культурного розвитку. Сьогодні він викликає швидше відразу своєю нав’язливою ідеологізацією літературного життя.

На противагу йому пожвавлені ідеологічною відлигою др. пол. 1950-х - початку 1960-х рр. науковці Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка АН УРСР підготували протягом 1967-1971 рр. загалом пристойний, змістовний курс історії літератури у восьми томах. А після падіння СРСР у тому самому інституті здійснюється видання 12-томної історії української літератури, започатковане 2013 р.

Літературний процес і принципи його структурування

Літературні твори перебувають у складних взаєминах один із одним. Їхні автори орієнтуються на певну традицію, використовують досвід попередників, а разом із тим зважають на запити їхньої потенційної аудиторії. Кожен літературний твір є феноменом інформаційного простору, включеним у систему комунікації, де автор є відправником інформації, а читачі – її сприймачами, реципієнтами.

Сучасне літературознавство оперує поняттям «текст». Це слово походить від латинського textus — «тканина», «з'єднання». Текст визначають як загалом зв'язану і повністю послідовну сукупність знаків або структурно цілісну та семантично завершену авторську працю, що становить зв’язну послідовність знаків, повне лінійне висловлювання. В цьому сенсі текстом може бути будь-який предмет, який можна «прочитати», тобто виявити його знаковий зміст: літературний твір, вуличний знак, розташування будівель на міському кварталі чи стиль одягу. Це цілісний набір знаків, що передає якийсь інформативний сигнал.

Тексти групуються за різними ознаками – і за інформаційним змістом, і за формою його сповіщення, і за функціональною навантаженістю. Літературознавство займається власне формотворчими чинниками.

Жанр - тематичний, технічно усталений тип художньої творчости, специфічний для кожного різновиду мистецтва. Спільність жанру виявляється в структурі твору, його мові, системі образів, сюжеті тощо. Жанри історично змінні, вони взаємодіють між собою, складаючись у певну систему.

Поняття «стиль» виводиться з латинського stilus, тобто паличка для письма на восковій дощечці. Літературний стиль визначають як мистецтво доцільного вибору та ефективного використання мовних засобів, що характеризує твори певного автора, часу, школи, епохи.

Літературний процес — безперервний розвиток літератури, який визначається всією сукупністю явищ і фактів, спричинених як єдиними нормами загальнолітературного світового розвитку, так і його національними особливостями.

Обсяг поняття «українська література» в Х-ХVIII ст.

Етнонім

Назви території, на якій живе український народ, і самого народу змінювалися протягом століть відповідно до політичного становища й стану національної свідомости. Грецький історик Геродот (484-425 рр. до Р.Х.) називає цю землю Скифією, а місцевих жителів - скифами. І в «Повісти временних літ» є згадка про те, що греки називали землі уличів і тіверців по Бугу й Дніпру аж до моря «Велика Скифія».

Від IV ст. до Р.Х. поширюється назва «Сарматія» від іранського племени сарматів, яке прийшло в Україну після скіфів. Ця назва набула популярности в XVII-XVIII ст.

В ІІ-ІІІ ст. прищепилася назва «Роксоланія», від іншого іранського племени роксоланів. Вона відродилася в гуманістичній культурі Ренесансу для підкреслення давности й автохтонности українського народу. Дружину турецького султана Сулеймана Настю Лісовську з-під Рогатина називали Роксоланою.

Основна назва - «Русь». Літопис виводить її від назви варязького племени.

«Пішли вони [слов’яни] на море, до варягів, до русі. Бо так звали варягів - русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші - ґотами, отак і ці» (Повість временних літ, 862 рік).

У трактаті Констянтина Багрянородного 949 р. окремо подаються назви дніпровських порогів «руською», а окремо «слов’янською» мовами, причому «руські» назви найближчі до північногерманських. Імена перших українських князів (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга) також північногерманського походження. В фінській мові шведи називаються «Routsi». Можливо, фіни вивели цю назву від шведського слова «rops-menn», мореплавці. Частина середньошведського узбережжя й зараз має назву «Rodhsin», місце, звідки відпливали варяги.

Українські вчені Михайло Максимович, Володимир Антонович, Олександр Потебня, Михайло Грушевський дотримувалися теорії автохтонного походження назви «Русь». Вони спростовували літописну теорію на підставі того, що варягами називали не скандинавів, а загалом мореплавців-грабіжників. «Русь» виводилася з річкових назв типу «Рось». Але арґументи цієї теорії слабші.

Спочатку назва «Русь» застосовувалася щодо племени полян і його країни довкола Києва. З поширенням Київської держави назва поширилася на всю українську землю. Окремий представник народу Руси називався «русин» (у «Слові о полку Ігоревім» - русич). Галичина називалася Руським воєводством. Чужинці (напр. Павло з Алеппо) називають Україну Руссю, а українців русинами на відміну від Московії та її мешканців - московитів, москвинів або москалів.

В XIV ст. (1335 р.) з’являєтся термін Мала Русь. Константинопольський Патріярхат для розрізнення двох митрополій, що виникли в Україні, почав вживати назву «Μεγάλη Ῥωσ(σ)ία» та «Μικρὰ Ῥωσσία». Здобувши під свою владу Гетьманщину, московський цар Олексій Михайлович використовує стару термінологію й приймає 1654 р. титул «царя Великої і Малої Росії».

Етнонім «Русь» побутує протягом усієї епохи Середньовіччя й Ренесансу. В часи Ренесансу доповнюється поетичними поняттями  «Россія», «Роксоланія», «Сарматія».

Але вже в епоху Середньовіччя починає вживатися слово «Україна» для позначення пограниччя, окраїни, прикордонної країни. Ширше - останнього слов’янського народу на південному сході Європи. Перший зафіксований випадок вживання цієї назви - Київський літопис, літописна стаття за 1187 р.: «У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався... За ним же Україна багато тужила». Тут ідеться про прикордонну Переяславську землю. В тому ж літописі під 1189 р. згадується про князя Ростислава Берладника, що зі Смоленська «приїхав же він до України Галицької, і взяв два городи галицькі». Тут мається на увазі подністрянське Пониззя. В Галицько-Волинському літописі вживання слів «Україна», «украйняни» зафіксовано під 1213, 1268, 1280, 1282 рр.

В епоху Ренесансу з її увагою до території пограниччя культур слово «Україна» дещо розширює свій зміст, починає позначати країну або державу, заселену українцями, далекий край на межі християнської цивілізації, вільну землю.

Таким чином, самоназвою українців до XVIII ст. був етнонім «Русь». Його сліди зберігаються в побутуванні сучасного поняття «русин». З присвоєнням собі колишнім Московським царством назви «Російська імперія» та спробами асиміляції українців через включення їх до «триєдиного російського народу» виникла необхідність прийняття альтернативного етноніму. В ХІХ ст. значення топоніму «Україна» поширюється на всю територію історичної «Руси». Самоназва «українець» витісняє колишню «русин» спершу на Наддніпрянській Україні, а з початком ХХ ст. - і в Галичині. Для Карпатської України рубіжними стали події 1938-1939 рр., боротьба за власну державність.

Отже, «Русь» - це абсолютний синонім терміну «Україна». Культура, яка окреслювала себе як «руська», - органічна частина нашого історичного минулого.

В Середні Віки повсюдно літературною мовою виступає сакральна (священна) мова, взірець якої пропонують переклади Біблії та богослужбових книг.

Книжна мова

До ХХ ст. сакральною мовою для слов’янських народів з візантійського цивілізаційного простору виступала церковнослов’янська мова. До XVI ст. церковнослов’янська мова була також богослужбовою мовою румунів - східнороманського народу, етнічна мова котрого дуже відмінна від слов’янських.

Церковнослов’янська мова з’явилася внаслідок місії свв.Кирила і Мефодія. Костянтин-Кирило (826-869 рр.) і Мефодій (820-885 рр.) народилися й провели дитинство в м.Солуні, столиці Македонії, населення якої складали греки й слов’яни. Після смерті батька, коли Костянтинові виповнилося 14 років, він прибув до двору імператора Михаїла. Костянтин вивчав граматику, діялектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику, «Гомера й усі інші еллінські мистецтва». Обрав собі місце патріяршого бібліотекаря. На рік віддалився до самотнього монастиря, а потім повернувся й викладав філософію.

На початку 50-х рр. VIII ст. Костянтин вирушає в Болгарію на річку Брегальницю, де навертає багатьох болгарів. Чи не там починає працювати над створенням слов’янської азбуки. Тоді ж їде до Сирії, де бере участь у богословських диспутах із мусульманськими вченими. По поверненні проводить кілька років у монастирі на горі Олімп разом із братом Мефодієм. Брат залишив військову службу, в якій перебував з молодості, в т.ч. десять років керуючи областю в Болгарії, і перебував у тихому монастирі.

На межі 60-х рр. VIII ст. відбувається третя місійна подорож св.Кирила: Дорогою до хозарів Костянтин зупинився в Херсонесі (Корсуні), де вдосконалював знання гебрейської мови, вживаної освіченою хозарською аристократією. Тут же знаходить мощі сщмч.Климента, папи римського. Зустрівши людину, котра говорила руською мовою, Костянтин здивувався подібності мови до поширеної в Солуні, вивчив її й почав говорити по-українському. Житіє рівноап.Кирила стверджує, що там же він виявив Євангеліє та Псалтир, «роусьскими писмены писано» (у двох списках з 23 - «роушкими»). До хозарського кагана Кирило пливе кораблем. Там він одержав перемогу в дискусії з юдеями й магометанами.

Мефодій напевне не брав участі в подорожі. Він, як свідчать деякі джерела, в цей час перебував у болгарського царя Бориса, готуючи його до хрещення. Патріярх запропонував Мефодієві сан архиєпископа. Але той знов обрав посаду настоятеля невеликого монастиря Поліхрон на азійському березі Мармурового моря неподалік від гори Олімп.

Наприкінці 862 р. дро імператора прибули посли моравського князя Ростислава. Вони просили надіслати до Моравії місіонерів, здатних проповідувати зрозумілою для слов’ян мовою. Імператор Михаїл і патріярх Фотій з радістю прийняли запрошення й направили до Моравії Кирила Філософа та його брата Мефодія.

Для місійного служіння Кирило винаходить слов’янське письмо та за допомогою брата перекладає слов’янською мовою головні богослужбові книги - Євангеліє, Апостол (святкові) та Псалтир і окремі місця з богослужінь. «Тогда сложи письмены и началъ бесhdu писати eвангельскую», «Тuтъ явилъ Богъ Философу славянскiя книги, и тотчасъ uстроивъ письмена и бесhdu составивъ, поhхалъ въ Моравiю». Дослідники вважають, що визначуваний житієм термін кілька місяців є закоротким. Припускають, що Кирило мав почати працю над розробкою слов’янської абетки після першої ж, болгарської місії. Чорноризець Храбр наводить дату винайдення слов’янського письма - 855 р. Очевидно, це власне рік перебування в болгарів і початку праці. Але інші дослідники віддають перевагу датуванню винайдення абетки 863 роком, роком початку моравської місії.

Чорноризець Храбр у своєму «Сказанні про письмена» так зображує механізми винайдення нового письма: «Прєждєе убо словєнє нє имху книгъ, но чротами и рhзами чєтєху и гатааху, погани суще. Крестивше же ся, римсками и греческымі писмены нуждаахуся (писати) словєнску речь безъ устроєніа... И тако бhшу много лhта. Потом же члколюбецъ Богъ... посла имь стго Константина Философа, нарицаємаго Кирила, мужа праведна и истинна, и сътвори имь лл писмена и осмь, ова убо по чину гръчьскыхъ писменъ, ова же по словhнстhи рhчи» .

Таким чином, здавна використовувалися якісь примітивні знаки рунічного типу для рахунку, ворожіння, позначення особистої та племінної власности, для календарних дат. Після прийняття християнства слов’яни почали використовувати добре їм відомі літери латинської або грецької абетки. Таке використання тривало протягом довгого часу. Але ті літери неточно передавали фонетику слов’янської мови. У грецькій мові не було спеціяльних літер для звуків [б], [ж], [з], [ц], [ч], [ш], [у]. Напевне, ці абетки поповнювалися спеціяльно винайденими літерами для позначення ориґінальних звуків і звукосполучень. Очевидно, таким чином були написані і виявлені Кирилом-Костянтином у Корсуні Євангеліє та Псалтир: грецькими літерами українською мовою. Знайомство з цим досвідом пояснює причини швидкого винайдення св.Кирилом слов’янської абетки.

Тим не менше св.Кирило провів величезну філологічну працю. Адже книги, знайдені в Корсуні, писалися по-українському, переклади ж виконувалися мовою, наближеною до македонсько-болгарської. Крім того, попри пристосування грецької абетки до своєрідної слов’янської фонетики, стихійне пристосування не могло досягти тієї повноти й систематичности, котрими відзначаються і кирилиця, і глаголиця. Позначилася ґрунтовна освіта Костянтина, знання ним грецької, латинської, гебрейської, арабської та слов’янської мов, досконале вивчення граматики.

Влітку 863 р. Костянтин і Мефодій після тривалої й важкої подорожі прибули до столиці Моравії Велеграду. Князь Ростислав прийняв їх з радістю, захоплено зустрівши слов’янську абетку й книги. За джерелами, що збереглися, князь цей був людиною обережною, мудрою, відважною та сміливою. Народ любив його. Все своє життя він боровся проти ґерманців за незалежність Моравії.

Солунські брати запроваджують у Велеграді й моравських селах богослужіння слов’янською мовою, навчають учнів слов’янської абетки й церковних служб слов’янською мовою. Продовжують при цьому перекладати церковні книги. Латинське духівництво звинувачує Костянтина й Мефоді в єресі, стверджуючи, що тільки трьома мовами - грецькою, латинською та гебрейською - годиться відправляти богослужіння.

Костянтин і Мефодій у середині 866 р. вирушають з Велеграда, везучи з собою мощі сщмч.Климента, папи римського, котрі Костянтин завжди возив із собою. Брати заїхали до столиці Паннонії. Князь Коцел, нерішуча, але чесна, освічена й миролюбна людина, вивчився слов’янської грамоти й відіслав із братами для навчання й рукоположення бл.50 учнів.

Далі брати прибули до Венеції. Місцеве духівництво зустріло їх недоброзичливо. Але туди ж надходить запрошення папи римського відвідати Рим. Папа зустрів Костянтина й Мефодія, які несли мощі сщмч.Климента, в урочистій процесії, за містом, супроводжуваний духівництвом і мирянами.

Богослужіння слов’янською мовою й літургійні книги приймаються під папську опіку. Книги кладуться в одній з римських церков і на них правиться Свята Літургія. В римських церквах кілька днів правиться слов’янська Служба Божа. Мефодієві дається священича хіротонія, учні висвячуються на ієреїв і дияконів.     

До князів Ростислава й Коцела папа Адріян II звертається з посланням, де підтверджує канонічність слов’янських богослужбових книг. «Аще жє кто из учителєй ваших дерзновєнно начнєтъ соблазнять васъ, порицая книги на языкh вашемъ, да будєтъ отлученъ, пока нє исправитъ ся. Такія люди суть волки, а нє овцы», - передає зміст послання автор «Житія св.Кирила Філософа».

Майже два роки брати перебували в Римі. Здоров’я Костянтина погіршувалося. На початку лютого 869 р. Костянтин почув себе зовсім зле, прийняв велику схиму з іменем Кирило, а 14 лютого помер. Його тіло поховане в Римі в церкві св.Климента.  Мефодій уже знов приїздить до Велеграду, залишивши у Візантії двох учнів - священика й диякона. Він продовжує працю перекладача й за твердженням житія перекладає все біблійні книги за винятком Маккавейських. Своїм наступником він залишив Горазда й помер 19 квітня 885 р. Папа Стефан V надсилає до Моравії леґатів, з якими передає заборону слов’янського богослужіння й визнає нечинним призначення Горазда. Учні Мефодія Горазд, Климент, Наум, Ангеларій, Лаврентій ув’язнююються й віддаються на тортури. 886 р. їх вигонять з Моравії. Слов’янські книги нищаться. 890 р. папа Стефан V пише: «Владою Бога й нашою апостольською владою ми забороняємо слов’янське богослужіння під загрозою прокляття». Бл.915 р. цю заборону повторює папа Іоан Х.

З часу вигнання сліди Горазда й Лаврентія зникають, троє ж учнів - Климент, Наум і Ангеларій - перебралися до Болгарії. 905 р. Моравія була завойована об’єднаним ґермансько-мадярським військом.

День пам’яти свв. Кирила і Мефодія, 11 (24) травня відзначається як Свято слов’янської писемности.

Попри спільність сакральної мови для різних народів, її тексти виголошувалися ними по-різному. Впливала відмінність власного фонетичного апарату, відсутність деяких звуків, що внесені були з південнослов’янської або навіть грецької фонетики. До того ж, мови еволюціонували. Навіть у грецькій мові літера γ читалася в античний період як [g], а у візантійський - як [h]. Літера β читалася в античний період як [v], а у візантійський - як [b].

В болгарській мові й тепер є редукований звук, що позначається літерою ъ. Він вимовляється як дуже коротке [o]. Літера ж ь позначала в мові південних слов’ян дуже короткий звук [e]. На Русі їх спробували читати як звичайні звуки [o] та [e], а потім і зовсім припинили читати, вирішивши позначати цими літерами твердість і короткість попереднього приголосного.

В інших слов’янських мовах можна й тепер зустріти носові звуки. В польській мові вони позначаються літерами ą [on] та ę [en]. Подібні звуки в автентичній церковнослов’янській мові були позначені літерами ѫ «юс великий» та ѧ «юс малий». Зовсім відсутній у нашій мові звук позначала літера ѣ.  І якщо «юс великий» стали читати як «у», а «юс малий» - як «а», то літера «ять» поволі перейшла з дифтонга «іе» в звичайне «і».

Так формувалися національні версії («ізводи») церковнослов’янської мови. Крім фонетичних змін, відбувалися і граматичні, і лексичні. Грецькі та чужомовні слова часом замінювалися на зрозумілі для українців, спрощувалася граматика. Класичним взірцем церковнослов’янської мови української версії вважаються «Книги житій святих» свт. Димитрія Туптала (1689-1705). Але відразу після їхнього видання починається викорінення на терені Російської імперії самобутнього українського читання церковнослов’янських текстів, і з середини XVIII ст. там допускалася лише російська версія церковнослов’янської мови. Відповідно «ять» починає читатися як «е», відбувається редукція ненаголошених голосних, «глаголь» вимовляється як [g] тощо.

Але на той час церковнослов’янська мова вже майже цілком була витіснена з літературного життя, лишаючись виключно мовою Церкви. Бо вже з Х-ХІ ст. паралельно з церковнослов’янською, сакральною мовою починає розвиватися синтетична, книжна українська мова, яку воліли називати «простою» або «руською». Вона утворилася на основі взаємодії сакральної та говірної мов, поступово звільняючись від елементів церковнослов’янської. І вийшло так, що церковнослов’янська мова сприймається як джерело архаїзмів.

Руська книжна мова починає формуватися внаслідок інтеграції українських говорів. Вдячним середовищем інтерференції говорів були великі міста, насамперед Київ. Вічова культура княжої доби спонукала до формування усної ораторської прози, яка також вимагала використання широкого й унормованого лексичного запасу, стимулювала пошук засобів досягнення риторичної виразності.

З появою письма й поширенням церковнослов’янської мови давньоруська мова починає забезпечувати позаконфесійні сфери, використовуючи кириличну абетку.

Латинська мова як державна мова Римської імперії поширилася в Західному Середземномор’ї, а з експансією імперії на північ увійшла у вжиток романізованих кельтів і германців. Вона входить у церковний вжиток спершу на півночі Африки, а потім і в Римі. Мірою підпорядкування папі Римському західноєвропейських церков латина стає їхньою сакральною мовою й лишається такою до др. пол. ХХ ст.

В IV ст. здійснюється переклад Біблії латиною, який було визнано за нормативний. Перекладачем був блаженний Єроним зі Стридону, секретар папи Римського Дамасія І. Єроним оселився 386 р. на Близькому Сході, у Вифлеємі, досконало вивчив грецьку та гебрейську мови й за 20 років завершив свій переклад. Його називають  Biblia Vulgata «Загальноприйнята Біблія») або просто Вульгата.

Поширенню латини сприйло об’єднання земель Західної Європи в імперію франків - Священну Римську імперію (962). У період найбільшого розширення до складу імперії входили території таких сучасних держав: Німеччини, Австрії, Ліхтенштейну, Швейцарії, Люксембургу, Нідерландів, Бельгії, Монако, Сан-Марино, Ватикану, Чехії, Словенії, північної та середньої Італії, частини західної Польщі та частини східної Франції. Державною мовою стає латина.

Починає складатися система наукових комунікацій. Відкриваються університети в Болоньї (1088 р.), Пармі (1117), Оксфорді (1167), Модені (1175), Парижі (1215).

Зі включенням українських земель до Польського королівства, а потім - до Польсько-Литовської держави в Україні поширюється латинська мова, а наші інтелектуали включаються в загальноєвропейську систему комунікації. Відповідно вони опановують латину й впроваджують її до свого наукового й літературного репертуару.

Наприкінці XVI ст. українські автори починають активніше використовувати польську мову, прагнучи розширити свою читацьку аудиторію, часто з полемічною метою.

А мірою включення наших земель до Російської імперії входить до вжитку російська мова, чому сприяє асиміляційна політика монархічної влади, заборони українського книгодрукування й звуження використання української (руської) мови в освітній мережі.

Епоха Середньовіччя та її періодизація

1. Раннє Середньовіччя (до кінця Х ст.)

Хронологія

III ст. — першi згадки про слов’ян у творах римських вчених — Плiнiя Старшого, Тацита, Птолемея.

VIІIIХ ст. — утворення праукраїнської держави Руська земля з центром у Києвi.

860—866 — походи князя Аскольда на Константинополь.

882 — вбивство Аскольда варягами, захоплення Києва Олегом.

882—912 — правлiння Олега на Русi.

912—945 — князювання Iгоря.

945—964 — регентство княгинi Ольги.

964—972 — князювання Святослава.

980—1015 — князювання Володимира Великого.

988 — запровадження християнства в Київськiй Русi.

Усна народна культура існувала ще до приходу над Дніпро варязької династії Рюриковичів. Її складниками були поганські культи, зафіксовані в легендах, фольклор, самобутня дерев’яна архітектура, риторична культура. Мірою формування єдиної Руської держави складається на основі різних реґіональних говорів наддіялектна мова великих міст, де перетиналися шляхи сполучення: Києва, Чернігова, Галича. Можливо, існувало власне письмо, відомості про яке не збереглися.

Епічний стиль

Частково цей ранній передписемний період розвитку словесности раннього Середньовіччя відобразився в перших річних статтях «Повісті временних літ», де переказуються народні легенди. Характерні особливості їхнього стилю:

  • -  Відверте відображення авторської позиції.
  • -  Сюжетна цілісність і простота.
  • -  Безіменність героя стає засобом узагальнення його вдачі.
  • -  До тексту вводяться короткі, але жваві діялоги.
  • -  Оповідь відзначається лаконізмом, але при цьому в центрі виділено один ключовий епізод або подію.

Зріле Середньовіччя (Х-ХІІ ст.).

1019—1054

князювання Ярослава Мудрого.

1097

князiвський з’їзд у Любечi.

1113

укладення Нестором першої редакцiї «Повiстi минулих лiт».

1113—1125

князювання Володимира Мономаха.

1169

Захоплення Києва князем Андрієм Боголюбським

1199

Утворення Галицько Волинського князiвства.

1223

поразка руських дружин на р. Калцi.

1237—1240

монгольська навала на Русь.

1253

Коронування короля Данила Галицького

Монументальний стиль

Романський стиль (від лат. romanus — римський) — художній стиль, що панував у Європі (переважно західній) в X—XII ст. (у деяких місцях — і в XIII ст.), один із найважливіших етапів розвитку середньовічного європейського мистецтва. Найповніше виявив себе в архітектурі. Термін «романський стиль» увів на поч. XIX ст. Арсісс де Комон, який встановив зв’язок архітектури XI—XII ст. із давньоримською. В орнаменті перепліталися традиції античності, Візантійської імперії, Ірану й Далекого Сходу.

Романський стиль вирізнявся масивністю і зовнішньою суворістю споруд, які зберігають оборонні, захисні функції. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів-фортець, монастирів-фортець, замків-фортець, що розташовували на підвищених ділянках місцевості. У романській пластиці поєднуються піднесене й повсякденне, груботілесне й абстрактно гротескне.

Монументальний стиль

Поняття «монументального стилю» введене Дмитром Чижевським. Його концепцію розвинув росіянин Дмитро Лихачов (1906-1999), який називав стиль «монументальним історизмом».

  • -  Естетизація величного, ототожнення краси на сили, могутности, величі.
  • -  Переважне звернення до історичного минулого, культ предків.
  • -  Ощадливість у стилістиці, простота й елементарність образної системи.
  • -  Афористичність мовлення, насичення творів топосами (постійними стилістичними формулами).
  • -  Зосередження уваги на змісті, підпорядкування композиції змістовим завданням автора.
  • -  Інтертекстуальність, часте цитування Біблії, Отців Церкви. Самоповтори.
  • -  Відносно невелика кількість епітетів, порівнянь, символів.
  • -  Етикетність, церемоніальність. Прагнення до повного переліку учасників подій, докладного опису оточення, характеристик персонажів.

Пізнє Середньовіччя (XIII-XV ст.).

Хронологія

1362

Входження Київщини, Переяславщини, Волинi та Подiлля до Великого князівства Литовського

1385  

Кревська унiя мiж Литвою та Польщею.

1387

остаточне приєднання Галичини до Польського королiвства.

1453

падіння Константинополя

Орнаментальний стиль

Ґо́тика (італ. gotico, від назви германського племені ґотів), ґотичний стиль — художній стиль, що був завершальним етапом у розвитку середньовічної культури країн Західної Європи (між серединами XII і XVI століть). Термін «Ґотика» введений в епоху Відродження як зневажливе позначення всього середньовічного мистецтва, що вважалося «варварським».

Поняття орнаментального стилю ввів проф. Дмитро Чижевський.

  • -  Послідовно символічний погляд на світ, де у видимому вишукуються знаки невидимого, неприступного для безпосереднього сприйняття.
  • -  Розмаїтість орнаментальних елементів творів, що інколи перетворюється на самоціль.
  • -  Утвердження аскетичного ідеалу, перенесення центру увагу з історії на внутрішній світ людини. Песимістичний погляд на майбутнє.
  • -  Розширення числа позасюжетних елементів.
  • -  Нагромадження епітетів, гіпербол, порівнянь.
  • -  Ускладнення композиції творів.

Дмитро Лихачов називав орнаментальний стиль «експресивно-емоційним».

 

Comments