Тема 06. Проповідництво пізнього Середньовіччя

Твір датують кінцем ХІІ ст.  Походив із Київської землі, хоча рукописи збереглися в Росії.

Учені не дійшли згоди у питанні про особу Данила. Зараховують його і до дворян, і до дружинників, і до холопів, і до ремісників. Висловлено різні припущення з приводу того, ким і коли, де і чому Данила було заточено. «Заточеник» може витлумачуватися як прізвисько, що фіксує соціальний стан, як ув’язнений, вигнанець, як людина, що згодилася на підневільні роботи тощо. Можливо, що реального Данила не існувало, що це суто літературний образ. Адресатами «Слова» вважають і Юрія Долгорукого, і Андрія Володимировича Доброго, сина Володимира Мономаха, і сина Всеволода Велике Гніздо Ярослава Всеволодовича та ін. Автор вдається до форми благання, в перебігу якого демонструється інтелект і літературні здібності автора.

Незвичним є експресивне індивідуальне начало. Тут виразно звучить голос особистості, індивіда, духовно розкутої людини. Данило сміливо проголошує абсолютний пріоритет розуму над фізичною силою, знання над хоробрістю, мудрості над войовничістю. Він звеличує духовність, стверджує самоцінність мислячої людини. Передчасна людина, людина зайва, дисидент, що була заточена у світі корисливості й утилітарної моралі, автор завдяки природженому розумові та ґрунтовній освіті, мабуть, незатишно почувався у середовищі, де вклонялися багатству й славі, авторитету і владі:

«Засурмимо, наче в труби золотокуті, в розум ума свого й почнемо грати на срібних органах, мудрість свою засвідчуючи. Встань, славо моя, встань у псалтирі й у гуслях. Встану рано й сповідаюсь тобі. Та розкрию притчами загадки мої і провіщаю в народах славу мою, бо серце розумного укріпляється в тілі його красою й мудрістю.

"Був язик мій, мов тростина книжника-скорописця [Пс. 44, 2], й привітні вуста, як бистрина річкова. Задля цього заміряюсь написати про узи серця мого і розбив їх зі злом, як древні немовлят об камінь".

"Але боюся, пане, хули твоєї на мене. Аз бо єсмь, наче та смоківниця проклята — не маю плоду покаяння, бо маю серце мов лице без очей, і розум мій як пугач, що на руїнах не спить, і розсипалось життя моє, мов у царя ханаанського, марновірством, і покрило мене убозтво, як Червоне море фараона».

У «Молінні» відображається психологічний стан в’язня, його пригніченість, душевний дискомфорт. Підтекст вказує, що Данило спершу був наближений до князя, але зневажив його авторитет, піднісся розумом і був відсторонений. Він прагне повернути прихильність князя і прислужитися йому.

Автор для відтворення своїх переживань вдається до символічних порівнянь:

Та не дивись на мене, наче вовк на ягня, а зри на мене, мов мати на немовля.

Позбав мене злиднів оцих, як сарну від тенет, як пташеня від сильця, як каченя від пазурів яструба, як вівцю від пащі лев’ячої.

Прохання про розраду в скорботі також набуває метафоричного вигляду:

Пошли ж хмару на землю убозтва мого

Та не уподібнюсь жорнам, бо ті багато людей насичують, а самі себе не можуть наситити житом.

Він часто вдається до біблійних текстів, використовує їхні образи, вдається до алюзій, часом до прямих цитат:

Це написав був я, втікаючи від лиця лукавства мого, мов Аґар рабиня від Сари, господині своєї.

Поглянь на птахів небесних — тії не орють, не сіють, та вповають на милість Божу [Мт. 6,26]

Як Давид казав: «Солодкі слова твої, ліпше від меду вони устам моїм» [Пс. 18, 11]. Ото й Соломон каже: «Слова добрі солодкістю напувають душу, покриває ж печаль [Пр. 12. 25] серце недоумкуватому».

Він демонструє достатню обізнаність у придворному житті, виявляє знання придворного етикету, досить високу самооцінку, згадує про самостійне здобуття життєвого досвіду й освіти:

Я, княже, ні за море не ходив, ні від філософів не навчався, та був як бджола — припадав до різних квітів, збираючих мед у щільники. Тож і я по книгах багатьох збирав солодощі словесні й розум. І зібрав їх, наче у міх води морські.

Фундаментальною особливістю тексту є амбівалентність мислення автора, що породжує низку антитез: пекло / рай, бідність / багатство, мудрість / безумство. Амбівалéнтність (від лат. ambo — обидва і лат. valere — володіти, діяти) — психічний стан роздвоєності. Співіснування протилежних відносин або почуттів (наприклад таких як любов і ненависть) до людини, об'єкта чи ідеї. Або також невизначеність або нерішучість, яким напрямком слідувати. Поняття в науковий обіг введено в 1910–1914 роках швейцарським психіатром Ойгеном Блойлером (1857–1939). Розглядається як наявність та взаємодія одночасно двох антагоністичних (протилежних) почуттів, думок або бажань (наприклад любов та ненависть).

2. «Слово о погибели Рускыя земли»

«Слово о погибели Рускыя земли и по смерти великого князя Ярослава» - вступ або перша частина втраченого твору, присвяченого розгромові руських князівств та розповіді про нещастя, принесені ордою. Твір побудовано на контрасті: ідеалізована картина руського життя до приходу орди протиставляється образові загальної руїни.

Пам’ятка була відкрита наприкінці ХІХ ст. і вперше опублікована 1892 р. Це уривок повністю не збереженого твору, присвяченого татаро-монгольській навалі на Русь. Оскільки збереглася в складі «Повісті про житіє Олександра Невського», дехто вважав її вступом до біографії Олександра. Але сьогодні загальноприйнята думка про незалежність цих творів: їхній стиль суттєво різниться, та й писався він явно за життя князя.

Починається з прославлення краси, величі й багатства Руси:

«О світло світла і красно прекрасна земле Руська! Множеством красот дивуєш ти: озер множеством дивуєш ти, ріками і колодязями вельми славними, горами крутими, горбами високими, дібровами густими, полями розкішними, звірями різними, птицями незліченними, городами великими, селами гарними, садами монастирськими, храмами церковними, і князями грізними, боярами чесними, вельмож множеством. Усім єси сповнена, земле Руська, о правовірна віро християнська!»

Далі розповідається про величезну територію, яку займала Київська Русь, про її колишню могутність. Гіперболізується сила руських князів, їхньої військової доблести. Розвиваючи тему княжої могутности, завдяки якій було підкорено сусідні народи, автор звертається до образу Володимира Мономаха як ідеального князя:

«Звідси до Угрів, до Ляхів і до Чехів; од Чехів до Ятвягів; од Ятвягів до Литви і до Німців; од Німців до Корели; од Корели до Устюга, туди, де були тоймичі погані, і за морем, що холодом диха, од моря ж до Болгар, од Богар до Буртасів, од Бутасів до Черемисів, од Черемисів до Мордви — те все підкорене було Богом народові християнському, поганські краї — великому князю Всеволоду, отцю його Юрію, князю Київському, діду його Володимиру Мономаху, котрим то половці дітей своїх лякали в колисці, а литва із болота на світ не виникла, а угри кріпили кам'яні городи залізними воротами, аби на них великий Володимир не наїхав. А німці раділи, далеко будучи за синім морем; буртаси, черемиси, вяди і мордва бортничили на князя великого Володимира, і сам Мануїл Царегородський, остерігаючись, дари великі посилав йому, аби у нього великий князь Володимир Царгорода не одібрав».

Наступні частини твору втрачено. Воно закінчується натяком на ворожу навалу:

«У сі ж дні горе християнам, од великого Ярослава і до Володимира і до нинішнього Ярослава, і до брата його Юрія, князя Володимирського».

Твір написано на терені власне Руси, про що свідчать і згадки про монастирські виноградники, «рідкісні» колодязі (на півночі вони не є рідкістю), і почток переліку сусідів Руси з півдня. З огляду на подібність до Галицько-Волинського літопису припускають галицьке походження автора.

3. «Повчання» Серапіона

Серапіон: киянин, чернець, потім архимандрит Києво-Печерського монастиря. Серапіон, можливо, був наступником Агапіта I, а отже управляв Лаврою з 1249 по 1274 р. На жаль, біографія святого до поставлення його на Володимирську кафедру нам невідома. Ми можемо лише припускати, що він пережив жахливе татарське нашестя, коли Києво-Печерський монастир було сплюндровано й пограбовано.

Під 1274 роком ім’я св. Серапіона вперше згадане в літописі: “Прийшов із Києва Кирило, митрополит, до Володимира, і привів із собою св. Серапіона, архимандрита Печерського [аби поставити] на єпископа Володимиру і Суздалю”. Під 1275 роком у літописі оповідається про смерть старця: «Того ж літа преставився св. Серапіон, єпископ Володимирський та Суздальський та Новгородський. І поклали його у Володимирі в церкві Пречистої Богородиці Золотоверхій. Був же вельми добрий проповідник, і знався на Святому Письмі».

Збереглося п’ять слів. Їхнє датування непевне, але безсумнівно перша проповідь написана ще в Києві – після землетрусу 1230 р., або й 1258 р. Головна проблема датування: чи було написано проповідь до 1240 р., чи вже після татаро-монгольської навали?

Згадка про землетрус безсумнівна. Стихійне лихо трактується у зв’язку з апокаліптичними провіщеннями Біблії, як кара за гріхи:

Нині ж трус землі своїми очима узріли: земля, від початку [світу] утверджена й непорушна, повелінням Божим нині рухається, гріхами нашими коливається, беззаконня нашого зносити не може

Землетрус має стати пересторогою й спонукою до зміни способу життя, до покаяння:

Ось уже навчає нас Бог знаменнями, землі трусом [за] Його велінням: не каже вустами, але справою показує. [Проте,] усім караючи нас, [і тим] Бог не знищив поганих звичаїв. Нині землю трусить і коливає, чисельні гріхи беззаконня з землі струсити бажаючи, немов листя з дерева.

Звернімо увагу на метафоричне порівняння «немов листя з дерева».

Наводиться опис нападу чужинців. Чи то це відображає досвід пережитого 1240 р. нападу на Київ орди Батия, чи половецькі набіги, чи битву на Калці 1223 р., але картина навали надзвичайно пластична:

«Кров отців і братів наших, як велика вода, напоїла землю наших князів, зникла міць воєвод, наші сміливці сповнилися страху й потікали, безліч братів і дітей наших загинула, багатство наше зникло у вогні, працю нашу успадкували погани, земля наша чужземцям стала за набуток, на наругу були ми тим, що живуть довкіл нас, на посміх були ми ворогам нашим».

Пережиті випробування: напади чужинців, стихійні лиха – мають нагадувати про неминучий суд і необхідність завчасно підготуватися до нього, подолати гріхи:

Якщо відкинемо погані й немилостиві суди, якщо відвернемося від неправедного лихварства та усіляких грабунків, крадіжок, розбоїв і нечистих перелюбів, які відлучають від Бога; сварливих слів, брехнів, неправедних звинувачень та наклепів, інших справ сатанинських — якщо від цього відвернемося, добре знаю: [за те] благодать отримаємо не лише в цьому віці, [але й] у майбутньому.

Друга проповідь написана, можливо, вже в суздальській землі. Сам автор згадує: «ось уже до 40 років наближається страждання та мука», що може вказувати на час від навали Батия: «Ось уже до 40 років наближається страждання та мука, й данини тяжкі не припиняються, голод, мори на худобу нашу, і досхочу хліба свого наїстися не можемо, і зітхання наші та печаль сушать кості наші». Серапіон нарікає на невиправну затятість його пастви, її перебування в гріхах.

Збагачується образність. Метафоризується мова:

Повсякчас засіваю ниву сердець ваших сім’ям божественним, [та] ніколи не бачу, аби проросло і плід зродило.

Дуже виразна риторика, текст щедро насичено риторичними звертаннями, вигуками й питаннями. Мова ритмізується:

Чи не полонена була земля наша?

Чи не взяті були міста наші?

Чи давно впали отці та брати наші мерцями на землю?

Чи не ведені були жони й діти наші в полон?

Чи не поневолені були ті, хто лишився, гірким іноплемінним рабством?

Звертається до біблійних паралелей: сумної долі Содому й Гомори, а також порятунку Ніневії, жителі якої під впливом проповіді пророка Йони покаялися й відвернули загибель рідного міста. До аналогічного покаяння закликає Серапіон і жителів Руси.

Третя проповідь розвиває цю саму думку, наводячи надзвичайно виразну картину занепаду Руської землі після чужинецької навали:

«Сплюндровано божественні церкви, осквернено посудини священні й чесні хрести, і святі книги, потоптано святі місця, святителі харчем для меча стали, плоті преподобних мнихів птицям на поживу кинуті були, кров батьків і братів наших, як вода рясна, землю напоїла, міць князів наших, воєвод щезла. Витязі наші, страхом виповнившись, тікали, чисельні ж брати та діти наші в полон ведені були, городів безліч спустіло, села наші бур’яном поросли і велич наша змирилася, краса наша загинула, багатство наше їм на користь пішло, [плоди] праці нашої погані успадкували, земля наша стала власністю іноплемінних, в приниженні перед тими, хто живе на краю землі нашої, в посміх були ворогам нашим.

Четверта проповідь датується 1274 роком на підставі згадки в ній про голод, що тривав у Західній Європі вже три роки, починаючи з 1271: «Ось нині три роки хліб не вродив, не лише в Русі, але й серед латин». Вона вже торкається реалій суздальської землі, а саме масової забобонности й реліктів поганських вірувань, з якими зустрівся новопоставлений єпископ із Києва: «Якщо ж поганського звичаю тримаєтесь: у чарівництво вірите і спалюєте вогнем невинних людей — і наводите на всю общину та місто [гріх] вбивства: якщо [бо] хто і не братиме участь в смертогубстві, але разом бувши в однодумстві — убивцею став».

Ця сама тема розвивається в п’ятій проповіді, написаній 1275 р. Тут знов згадується і про голод, що триває чотири роки, і про місто Драч (Діррахій), зруйноване й напівзатоплене через землетрус 1271 року, і про повінь у Перемишлі 1269 р. Він дорікає суздальцям: «Звичай поганський маєте: волхвам вірите і палите вогнем невинних людей. Де це є в Писанні, аби люди володіли статками і нестатками; давали чи дощ, чи тепло? О, нерозумні! Все Бог творить за Своїм бажанням: біди й нестатки посилає за гріхи наші і [тим] навчаючи нас, приводить до покаяння». Серапіон нагадує про старозавітні кари та захоплення Єрусалиму Титом 70 р., інтерпретуючи їх як пересторогу. Він закликає до каяття й подолання гріховних звичаїв: «облишимо зло; відринемо всі справи погані: розбій, грабунки, п’янство, перелюби, скупість, лихварство, обіди, крадіжки, неправдиві свідчення, гнів, злість, злопам’ятність, брехні, наклепи».

Біографія.

Походив з розгалуженого валського за своїм корінням знатного роду, представники котрого відігравали помітну роль в історії Візантії, Болгарії та Сербії. У Болгарії сімейство Цамблаком відомо з першої пол. XIV ст.

Народився, найімовірніше, в Тирнові, столиці Другого Болгарського царства. Дата його народження встановлюється приблизно 1264 р. До кін. 60-х рр. XX ст. вважалося безсумнівним, що Григорій був племінником митрополита Кипріяна по батькові. Відтоді переважає думка про те, що спорідненість між ними була лише духовна.

Ймовірно, ще в молодості Григорій прийняв чернецтво (час і місце постригу невідомі), отримавши освіту в оточенні Болгарського патріарха св. Євфимія, де було зосереджене духовне життя Болгарії в остан. третини XIV ст. Пізніше Григорій, імовірно, якийсь час жив на Афоні, проте час і тривалість його перебування на Св. Горі точно не встановлені.

1371 р. коаліція слов’ян, волохів і мадярів намагалася протидіяти султанові Мураду. Об’єднане військо було розбите на р.Мариці. Південна Сербія перейшла під владу султана. Тоді король Лазар зібрав велике військо – 80 тис. чоловік – і одержав часткову перемогу. Але турки мали втричі більше військо. 15 червня 1389 р. відбулася велика битва на Косовому полі в Південній Сербії. Серби билися самовіддано. Один юнак увірвався до намету султана Мурада й забив його. Однак царевич Баязид перебрав командування турками й досягнув перемоги. Король Лазар був захоплений у полон і страчений. Більша частина Сербії була захоплена турками. Лише невелика частина Північної Сербії (Подунав’я) ще до 1459 р. існувала на засадах васального князівства.

Григорій перебував у Болгарії, котра 1185-1186 рр. відновила свою незалежність від Константинополя. Церква Другого Болгарського царства мала за свій центр Тирново, де перебували патріярхи. З 1375 р. патріярхом був св. Євтимій Тирновський. Він багато працював над виправленням церковних книг, згуртував довкола себе цілу школу письменників і сам написав кілька творів – житія болгарських святих, похвальні слова, послання. Григорій згадує, як він був свідком зустрічі свт. Євтимія та митрополита Кипріяна. 

1393 р. точилася війна болгар з турками. Свт. Євфимій під час перебування царя на війні очолив болгарську державу. Він сміливо вирушив у турецький табір, щоб просити про милосердя для болгарського народу. Султан був захоплений його мужністю й відпустив з миром. Але після взяття Тирнова турки засудили Євтимія до смерти, заміненої на довічне заслання у Фракії. Рік смерти Євтимія невідомий.

Відкритим залишається питання про присутність Григорія в Тирнові у 1393 році, під час облоги і взяття болг. столиці військами османського султана Баязида I), а також про пізніше перебуванні Григорія з патріархом в Бачківському монастирі. З Болгарії юнак вирушає на Афон, а потім до Константинополя. Не пізніше 90-х рр. XIV ст. Г. був пов'язаний з патріаршим двором в Константинополі й деякий час жив у визант. столиці, проте встановити час і тривалість його перебування там не представляється можливим. Грамота К-польського патріарха Матвія I 1401 іменує Г. ієромонахом і келійним ченцем патріарха.

До числа дискусійних моментів біографії Григорія відноситься питання про час і тривалості перебування його в Сербії, де він був ігуменом Дечанского мон-ря і написав розлоге Житіє засновника обителі Стефана Стефан Дечанського, службу йому, виявлене порівняно недавно Похвальне слово первомч. Стефану і Повість про перенесення мощів прп. Параскеви. Не можна виключити дворазове перебування Г. в Сербії - до молдавської місії і після неї.

1401 р. константинопольський патріярх посилає Григорія у посольство до молдавського господаря Олександра Доброго. Метою посольства було залагодження конфлікту, що виник у зв’язку зі спробою унезалежнення Церкви Молдови від Царгороду й найменування єпископа Йосифа митрополитом Сучавським.

Григорій, напевне, подорожував морем і прибув до порту Білгород (Акерман) – одного з трьох головних портів, до якого вів з центральної Європи та Львова торговельний шлях – “Молдавська дорога”. Очевидно, тоді він зустрівся з культом грецького купця Іоана, мощі котрого перебували в Білгороді. Звідти суходолом він потрапив до Сучави. Направлений захищати повноваження Царгорода, Григорій стає на бік молдавської церкви, котра прагне більшої незалежності, й на кілька років лишається проповідником кафедрального собору в Сучаві.

Молдова стала незалежним князівством незадовго до прибуття туди Григорія, 1359 р. Раніше вона перебувала в складі Великого князівства Київського, потім – Галицько-Волинського князівства. Тоді-то було прийнято церковнослов’янську мову як мову Церкви і книжності. А потім Молдову захопили татари, з-під влади яких країну визволив король Людовік Угорський, перетворивши її на своє намісництво.

З 1400 р. починається тридцятирічне перебування на молдавському троні господаря Олександра Доброго. 1402 р. господар Молдови разом з архиєпископом Йосифом наказав перенести з Білгороду до Сучави мощі мч. Іоана Нового й проголосив його покровителем Молдови.

1406 р. Григорій вирушив до Москви, щоб зустрітися з митрополитом Кипріяном. Але над Неманом від дістав звістку про смерть митрополита. Тоді Григорій повертається на Балкани і їде до Сербії, до Дечанського монастиря, де два роки служить ігуменом. Там створюється житіє та похвала св. Стефана Уроша ІІІ Дечанського – покровителя монастиря.

1409 р. Григорій Цамблак перебуває в Києві, де виголошує жалобну проповідь на прославу св. Кипріяна. На терені Великого князівства Литовського провадить інтенсивну церковно-організаційну та літературну діяльність. Зрештою з волі великого князя Вітовта обирається київським митрополитом 1415 р. У той час у Москві перебував митрополит Київський Фотій.

Після спалення Києва ханом Едигеєм, 1416 (1418?) р. переніс митрополію до Вільна.

Приїздив на Констанцький собор 1418 р. У перебільшеному описі Ульріха фон Ріхенталя йдеться про 300 чоловік почту митрополита, серед яких були єпископи й представники Молдови, Волощини, Орди, Новгороду й багатьох руських міст. Незабаром відбулося урочисте привітання Григорія собором. З цієї нагоди митрополит виголосив там промову, точніше, було прочитано її латинський переклад. Збереглися і латинський переклад, і церковнослов’янський ориґінал.

За кілька днів митрополит був прийнятий на урочистій аудієнції папою Мартином V. Вітаючи папу, Григорій Цамблак звернув увагу на шкоду, що її завдає поділ Церков, і закликав дбати про єднання канонічним шляхом, через рішення соборів.

Після повернення до Кракова сліди зникають. Припускають, що помер в Києві взимку 1419-1420 рр. Можливо, від епідемії.

Проповідницькі твори

Проблематика творів безпосередньо не пов’язана з актуальними подіями, але врешті решт мотивується ними. Мотив мучеництва - провідний. З недавніх історичних постатей привертає увагу Євтимій Тирновський. Найвідоміший твір Григорія Цамблака «Слово похвальне на честь св. Євфимія». Життя і діяльність болгарського патріярха показане на тлі конкретних історичних подій, очевидцем яких постає Григорій. Твір починається вступом, у якому говориться про необхідність похвали героєві та про користь, що її матимуть читачі, беручи приклад із Євтимія.

Герой ідеалізується, але позбавлений схематизму. Він не лише носій християнських чеснот, а й мужня людина, яка вболіває за свій народ: «Євтимій з’являється перед царем (султаном) і приборкує його порив, що дихає вбивством, а лють цього варвара перетворює на благопристойність, так, як колись пророк Даниїл приборкав левенят».

Використовуються власні спогади, описуються краєвиди Тирнова. Вводяться масові сцени: молебень під час посухи в полі, вбивство немовлят у церкві, покарання Євтимія.

«І виходив Євтимій із Тирнова разом з людом, як другий Єремія. І навіть у каменів цього міста виступили сльози! Бо розлучалися діти з батьком і брати з рідними братами... І ці дні були днями плачу!»

Григорій виявляє чудове знання Святого Письма, часто цитує, перефразовує, тлумачить його, пов’язує біблійні тексти з реальними подіями.

Перебуваючи в Києві 1409 р., виголошує там «Слово надгробне митрополитові Кипріяну», написане, напевне, ще в Константинополі 1407-1408 рр.. Це перший в Україні панегірик. Автор вдається до ампліфікації (лат. amplifikatio —поширення, збільшення) - стилістичної фігури, яка полягає в підкреслено від­чутному накопиченні в межах суміжних висловлювань (як правило, одного, двох-трьох речень або коротенького абзацу) однотипних мовних одиниць.

Слово звернене до слухачів, які добре знали спочилого. Вихваляючи здобутки спочилого, Григорій прославляє його як визначного церковного діяча сучасності. Він підкреслює свою близькість до спочилого, використовує спогади, опис власних емоцій: «Постраждав я не від утрати майна, ані слави, ані сіл чи багатства, ані черед та отар, ані домівки та родичів чи сусідів, а від утрати самого вітця».

Привітальні промови папі Мартину V й отцям Констанцького собору.

Перед загорозою турецької експансії по-новому ставить питання про стосунки Заходу й Сходу. Хоч би як там було, Цамблак узяв участь у роботі собору в німецькому місті Констанці (1414—  1418 рр.), на якому дискутувалися проблеми подолання "великої схизми" понтифікату (її наслідком стало одночасне існування двох-трьох пап), реформування католицької церкви та боротьби з ученням Яна Гуса. Цамблак прибув до Констанца на початку 1418 р., коли собор уже добігав кінця, на чолі пишної депутації з 300 русинів, литовців, волохів і татар. 

Митрополит привітав учасників собору "Похвальним словом", в якому не шкодував гучних епітетів на їхню адресу ("Вы есть звезды церковные, небесных звезд светлейши и действеннейши: не плавающие по водах корабли наставляющи к градом и местом, но душа правяще к небеси"). Він закликав присутніх "воедино собрати по первому устроению и отеческому преданию от многих лет, завистию дияволиею, расщепленное тело церковное", широко вдаючись до риторичних прийомів: "Доколе единая церковь христианская на две славы разделяется? И како же и наречется христианская церковь, не имеющи Христова соединения? Христос бо соединил нас крещением и Евангелием и ... отца помолив о нас, рек: "Отче, сотвори их, да будут едино, яко же и мы едины есмы". Ныне же не едины, но имя убо едино, еже Христос. Славы же и мудрования разна, вера же в Троицу едина, исповедание же не согласно. Доколе восточные да укоряют западных, западные же восточных?"

В Констанці 1418 р. закликає до чесної дискусії, до відновлення єдности, стверджує ідею мирного діалогу Церков. Він закликає відійти від богословських спекуляцій і повернутися до духовного досвіду. Підставою для розмови повинні бути твори Отців Церкви.

Цикл мінейних і тріодних проповідей Григорія відзначається небувалою в Русі повнотою, охоплюючи всі значні свята року. Він не мав аналогів у попередніх слов’янських літературах. Збереглося близько 35 проповідей.

Стіль орнаментальний. Мова часто ритмізуєтся. Використосуються анафори: «Вночі ж турбота тебе з’їдає: як малою ціною багато здобути, як звідусюди двоскатні й трискатні споруди збудує, як дітям майно поділить, як сам накопичення й лани здобуде, як сади насадить, як стада й отари примножить, як корабель устаткує, як вдалу куплю здійснить, як у далекі плавання піде».

Слово на Велику п’ятницю. Передаючи євангельський сюжет, робить виклад надзвичайно емоційним, часто відходить від сюжету, насичує твір риторичними фігурами. З великою майстерністю передає почуття всеохопного жаху, викликане Христовою смертю: «Вжахнулося небо й основа землі затручилася».

Вводиться пряма мова персонажів: Йосифа з Никодимом, Пресвятої Богородиці.

«О сонцю, поспівстраждай моєму солодкому чаду, в морок уберися, бо вже під землю заходить світло очей моїх! О місяцю, сховай свого променя, бо вже у гріб входить душі моєї зоря!»

 Слово на Воздвиження Чесного Хреста. Відкривається лексичною анафорою: низкою речень з початковим словом «крест». Обігрується символіка числа чотири: «Світ має чотири кінці, і з чотирьох первнів людське єство складається, чотири пори річне коло увінчують, чотирма вітрами гідна прославлення земля охолоджується, а й людський вигляд має подобу хреста».

Стражданню і смерті за віру присвячені похвальні слова сорока севастійським мученикам, вмч. Юрію Переможцю, Димитрію Солунському, першомученикові Стефану.

Житія вмч. Іоана Нового (Сучавського) й прп. Стефана Дечанського

«Житіє Стефана Дечанського» - яскравий зразок орнаментального стилю. Зберігається сюжетна схема, властива південнослов’янській агіографії: риторичний вступ, виклад біографії святого, розповідь про чуда, риторична похвала.

Починає житіє похвалою Сербії, сербському народові, предкові Стефана – королеві Симеону Неманю. Стефан Урош (Дечанський) зображеється як трагічна особистість, якого протягом життя супроводжують нещастя.

У дитинстві Стефан Урош був відправлений батьком як заручник у Золоту Орду до хана Ногая для збереження миру між державами. Втік з полону через 8 років у 1299. Відразу ж після поверення отримав в управління область Зета і був одружений з Феодорою, дочкою болгарського царя Смільця. В 1314 підняв повстання проти свого батька, зазнав поразки, був осліплений і відправлений у вигнання в Константинополь разом з дружиною та малим сином Стефаном Душаном. Оскільки всюди на фресках Стефан Урош зображений зрячим і без чорної пов'язки на очах, його осліплення ставиться під сумнів. Під час вигнання, після смерті Феодори, одружився вдруге з взантійською царівною Марією Палеолог.

В 1320 з дозволу батька повернувся з вигнання. Після смерті останнього (29 жовтня 1321), перемігши кількох претендентів, посів сербський престол. Син Стефана Уроша Стефан Душан став спадкоємцем престолу і отримав титул «молодий король».

Завдяки переможним війнам Стефана Душана кордони Сербії розширилися за рахунок Візантії, а, після перемоги над Болгарією в битві під Вельбужді (1330), Стефан Урош став найвпливовівшим монархом Балкан. У 1331 році відбулося різке погіршення відносин Стефана Уроша із сином-спадкоємцем. З лютого між їх військами почалися збройні зіткнення, що проходили в основному в районі Зети, поблизу міста Скадар, недалеко від резиденції спадкоємця престолу. У квітні місяці сторони уклали недовге перемир'я, проте вже в кінці серпня 1331 війська Душана почали облогу королівського палацу в Неродімлі. Незабаром Стефан Урош III потрапив у полон. За версією Григорія Цамблака, Стефан Урош був ув'язнений у замку Звечан і задушений власним сином Стефаном Душаном, за що той і отримав своє прізвисько.

Григорій змальовує святого терплячим і невинним страдником. Історичне тло відходить на другий план. У центрі уваги – внутрішній світ Стефана. Винуватцем його страждань визнається диявол, який штовхає батька, а потім і сина до розправи. Стефан показаний дуже побожною людиною, яка живе молитвою й покладає надію на Бога.

«Муки Іоана Нового Сучавського».

Вмч. Іоан Новий Сучавський народився в місті Трапезунд на південному березі Чорного моря. Грек за походженням, Іоан загинув як мученик 1330 р. в м. Білгород (пізніше Акерман, тепер Білгород-Дністровський), поблизу князівства Молдова. Коли майбутній київський митрополит Григорій Цамблак був священиком у Великому князівстві Молдова (1401–1406), 1402 р. відбулося перенесення мощів вмч. Іоана Нового з Білгорода до столиці Молдови Сучави. З цієї нагоди Григорій написав службу й житіє святого.

Іоан — багатий купець з Трапезунда (сучасного Трабзона), колись багатого грецького порту на південно-східному березі Чорного моря. Близько 1330 р. Іоан плив італійським (швидше за все ґенуезьким) кораблем. Під час подорожі він зайшов у суперечку з капітаном чи власником судна, очевидно, католиком. Коли корабель пристав до берега Білгорода — татарського порту на правому березі затоки в гирлі Дністра, — капітан, аби помститися опонентові, сповістив правителеві міста, нібито Іоан хоче зректися Христа та прилучитися до шанувальників бога-сонця, до котрих належав правитель.

Однак Іоан відмовився зректися православної віри й витримав за це жорстокі тортури. Його били, прив’язали до кінського хвоста й тягали по місту, над ним знущалися юдеї. Один юдей урешті-решт відрубав йому голову. Тіло мученика сяяло неземним світлом, над ним з’’являлися ангельські постаті. Коли юдей хотів був вистрелити з лука в тіло, йому руки приросли до лука й стріли.

З дозволу правителя християни поховали Іоана. Італійський капітан хотів викрасти тіло, але Іоан явився місцевому священикові та попередив про це. Тіло було поховане в церкві й понад 70 років виявляло свою присутність чудами. Пам’ять св. Іоана Сучавського ятого Православна Церква вшановує 2 червня.

Comments