Тема 08. Руський літопис і його продовжувачі

У 1070 р. Всеволод Ярославич, ще бувши Переяславським князем, заклав Видубицький монастир, присвячений чуду архистратига Михаїла. Власне, монастир міг бути започаткований раніше, а під 1070 р. згадується про закладення Свято-Михайлівського храму. Ця мурована церква, частково збережена до нашого часу, була освячена 1088 р. Підземний монастир на честь архангела Михайла тут існував задовго до прийняття християнства Володимиром. Археологами встановлено, що Звіринецькі печери поряд на Видубичах давніші за печери Києво-Печерської лаври.

Коли ж після 988 року гоніння на християн припинилися, ченці вибралися з підпілля, заснували новий монастир і назвали його Видубицьким — за назвою місцевості. Віддавна, біля Видубицького урочища, була переправа через Дніпро, де «видибали» за допомогою «дубів» — човнів із суцільного дуба. Збереглася також легенда, згідно з якою на цьому урочищі «видибав» на берег ідол Перуна.

Нащадки Всеволода Ярославича зберігали зв’язок з Видубицьким монастирем: постійно підтримували його, обирали його для поховання, а за Всеволодового сина Володимира Мономаха 1113 р. перенесли туди центр літописання. У цьому монастирі утримували 1146 р. скиненого киянами князя Ігоря Ольговича, що репрезентував ворожу Мономаховичам гілку. Потомок Володимира Мономаха князь Данило Галицький зупинявся у Видубицькому монастирі 1250 р. по дорозі до Золотої Орди.

Київський літопис писався на продовження «Повісти временних літ». Він охоплює події 11181200 років, складається з річних коротких записів і ширших оповідань. На думку дослідників, Київський літопис — це зведення трьох втрачених літописів — київського, чернігівського і переяславського, зроблене в Києві у Видубецькому монастирі близько 1200 р. У Київське зведення ввійшли матеріяли володимиро-суздальського літописання. Ймовірно, що між 1139 і 1171 рр. літопис вів архимандрит Києво-Печерського монастиря Полікарп.

Привертають увагу подробиці облоги Києва, описання споруд, воріт та ін. Стиль викладу діловий, урочистий.. Моралізуючих записок мало, небагацько також цитат з Святого Письма; є відсилки до біблійної історії, наприклад, до Книги царств».

Літописець також подає жахливу картину спустошення Києва військом Андрія Боголюбського у 1169р.:

Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий [день], у середу другої неділі посту. І грабували вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина,— і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими, але Бог молитвами святої Богородиці оберіг його од такої біди.

І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії. Се ж усе вдіялося за гріхи наші.

До 1146 р. головне джерело - щорічні київські записки, головно такі, що стосувалися Мономаховичів і різних київських монастирів. Видубицький ігумен Мойсей використав третю редакцію «Повісті минулих літ», а також різноманітні матеріали наступних десятиліть, які залишила ціла група князівських та монастирсько-єпископських літописців. Далі йде широке оповідання про князювання Ізяслава Мстиславича (1146-1154), писане його прихильником і товаришем походів.  Серед них виділяються літописні відомості про «Мстиславове плем’я» (з 1146 по 1168 рік, з перервою). Автором їх був, можливо, київський боярин Петро Бориславич, котрий сам неодноразово виступає на сторінках літопису як людина, добре поінформована в княжих справах і як виконавець різних дипломатичних доручень.

Наступна частина - період 1155-1174 рр., багатий дрібними вістками з уривчастим характером. З кінця 70-х і початку 80-х років XII ст. літописна розповідь все більше місця відводить нападам половців і походам проти них руських князів.

Потім - докладніший опис подій 1175-1185 рр., повний драматичних оповідань, характеристик осіб і народу, моральних і релігійних сентенцій. Описуючи боротьбу з половцями, зупиняється на їхньому побуті та звичаях.

Згідно з Олексієм Шахматовим і Михайлом Приселковим, складений ігуменом Видубецького монастиря Мойсеєм і закінчувався повідомленням про зведення довкола Видубецького монастиря 1199 р. кам’яного муру; під 1200 р. вміщена промова ігумена Мойсея з приводу побудови підпорної стіни на березі Дніпра біля Михайлівської церкви Видобицького монастиря з подякою князеві Рюрикові Ростиславичу і з похвалою йому. Оскільки повідомлення про цього князя містяться з 1173 р., Михайло Приселков літопис 1200 р. пропонує вважати за великокняже зведення Рюрика Ростиславича.

На противагу «Повісти временных літ» укладачі Київського літопису на перше місце висували не загальноруські, а місцеві інтереси. Це вже типова риса доби феодальної роздробленості. Багато місця в літописі відведено уславленню князів (зокрема, великого князя Рюрика Ростиславича, покровителя Видубецького монастиря).

Тут у статті за 1174 р. знаходиться перша згадка про Полтаву:

«Того ж року, на Петрів день, Ігор Святославич, зібравши війська свої, поїхав у поле за [ріку] Ворскол і стрів половців, які тут підстерігають язика. Він захопив їх, і розповів йому колодник, що [хани] Кобяк і Кончак пішли до Переяславля. Ігор тоді, почувши це, поїхав супроти половців і переїхав Ворскол коло [города] Лтави, [йдучи] до Переяславля, і узрілись вони з військами половецькими. Але рать [половців] була мала, і тому не змогли вони стати супроти Ігоря. І через те побігли вони, всю здобич свою покидавши. Пустошили ж вони були коло [города] Серебряного і коло [города] Баруча. Дружина ж Ігорева, настигнувши їх, тих побила, а інших захопила. І так поміг Бог християнам у день святого пророка Ілії».

У літописній же статті за 1185 р. знаходиться опис нещасливого походу Ігоря Святославича на половців:

«У той же час Святославич Ігор, онук Олегів, поїхав із Новгорода- [Сіверського] місяця квітня у двадцять і третій день, у вівторок, узявши з собою брата Всеволода з [города] Трубецька, і Святослава Ольговича, синівця свого, з [города] Рильська, і Володимира, сина свого, із Путивля, і в Ярослава [Всеволодовича] випросив він підмогу — Ольстина Олексича, Прохорового внука, з ковуями чернігівськими.

І, отож, ішли вони тихо, збираючи дружину свою, та й коні були в них тучні вельми. І коли вони йшли до Дінця-ріки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, яко місяць 2. І сказав він боярам своїм і дружині своїй: «Ви бачите? Що се є за знамення?» А вони, поглянувши, побачили [це] всі і поникли головами, і сказали мужі: «Княже! Се є не на добро знамення осе». Але Ігор сказав: «Браття і дружино! Тайни божої ніхто ж не відає, а знаменню і всьо|му миру своєму творець — Бог. А нам що вчинить Бог,— чи на добро, чи на наше лихо,— то се нам і побачити». І, це сказавши, він перебрів Донець».

Під 1187 роком вперше згадується назва “Україна”. А саме у розповіді про смерть Володимира Глібовича, який разом із князем Святославом, його зятем Рюриком та своєю дружиною пішов у похід проти половців. Невдалим був цей похід, бо втекли вороги за Дніпро, а князі не могли поїхати вслід за ними, позаяк була весна і річка швидко вкрилася ополонками. В цьому поході Володимир Глібович захворів і помер.

І принесли його в город його Переяславль на носилицях, і тут преставився він, місяця квітня у вісімнадцятий день, і покладений був у церкві святого Михайла, і плакали по ньому всі переяславці. Він бо любив дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями [був] сповнений. За ним же Україна багато потужила.

Історія написання

Первісний текст, можливо, не знав хронологічної сітки. Вона була впроваджена в Руському літописі.

Джерела - княжі літописці, різні документи, розповіді очевидців, воїнські повісті, книжні джерела: грецькі хроніки, «Історія юдейської війни» Йосифа Флавія, «Слово про закон і благодать» Іларіона.

Історики виявляють у літописі помилки в датуванні окремих подій, які часом досягають 5 років.

Дослідники виділяють дві або навіть чотири частини:

1. Галицький літопис або Літописець Данила Галицького (1201-1261).

2. Волинський літопис (1263-1291). У його межах говорять про три частини: 1. Літописець князя Василька (1263-1271). 2. Літописець Володимира Васильковича (1263-1271). 3. Літописець Мстислава Даниловича (1289-1291).

Гіпотеза Володимира Терентійовича Пашуто: первісний текст склав галицький книжник Тимофій 1211 р. Потім було укладене зведення митрополита Київського Кирила (1246), продовжене до 1261 р. єпископом Іоаном у Холмі. Після смерти Данила Галицького (1264) літописання перейшло до Володимира Волинського, де було доведене до 1269 р. і продовжене літописцем Шварна. Потім було укладене зведення Мстислава Даниловича 1292 р., що включало відомості про задніпровських князів, уривки з місцевих літописів Пінська, Степані тощо.

Літописець Данила Галицького (1201-1261)

Перша частина, йомвірно, завершена в середині XIII ст. у Холмі при дворі Данила Романовича. Починається похвалою князеві Романові Мстиславичу. 1199 р. князь Роман Мстиславич об’єднав у своїх руках Галицьку й Волинську землі в одну державу. Коли його тесть Рюрик спробував був відібрати Галичину, Роман зайняв Київ і Київщину та посадив там васального князя (1201-1204). Літопис називає його «самовладцем, царем нашим і всієї Руси». Візантія визнавала Романа князем (ἡγεμών), а його противника Рюрика - правителем (διέπων) Києва. У Галичині він спирався на міщанство. Багатьох бояр та вождя їхньої партії Кормильчича він виселив з Галичини.

Він бо кинувся був на поганих, як той лев, сердитий же був, як та рись, і губив їх, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел, а хоробрий був, як той тур, бо він ревно наслідував предка свого Мономаха, що погубив поганих ізмаїлтян, тобто половців, вигнав хана їхнього Отрока в Обези за Залізнії ворота, а хан Сирчан зостався коло Дону, рибою живлячись.

1205 р. Роман пішов походом на захід з не з’ясованою досі метою. Він загинув над Віслою, залишивши двох малолітніх синів, трирічного Данила й однорічного Василька. Почалася сорокарічна боротьба за престіл. У ній визначну роль відіграла вдова по Романові Ганна, яка протягом 14 років дбала за збереження прав своїх синів, укладала союзи з польським королем Лешком і угорським королем Андрієм II, рятувала синів, тікаючи з ними від небезпеки.

Головний персонаж - князь Данило Галицький (1205-1264). Після смерти Романа на прохання Ганни угорський король Андрій II став протектором спадкоємців. Він увів залогу до Галичини й став титулуватися «королем Галича та Володимерії». Повертаються бояри й закликають на князювання синів Ігоря Святославича та Євпраксії Ярославни. Княгиня Ганна з дітьми тікає до Кракова, Данила бере до себе Андрій II.

1209 р. на запрошення послів з Берестя Ганна повертається на Волинь. Вона повертає місто за містом, а 1214 р. встановлює владу над Володимиром. Волинське боярство стає надійною підтримкою синам Романа.

В Галичині кількарічне князювання Ігоревичів змінилося угорською окупацією. Потім знов повернулися Ігоревичі. Але вони настільки жорстоко розправлялися з боярською опозицією (стратили понад 500 бояр), що бояри закликали Данила з його угорським опікуном, викупили в угорців захоплених ними Ігоревичів з полону й повісили обох князів.

Та й цього разу Данило князював недовго. Після низки змін престіл захопив боярин Володислав Кормильчич. Це єдиний в історії України випадок князювання боярина. Королі Лешко й Андрій II, замість боронити інтереси Романовичів, поділили Галичину та Волинь поміж собою, залишивши Романовим синам тільки Володимир з волостю. Між Лешком і Андрієм II настав розрив, після чого на запрошення Лешка новгородський князь Мстислав Удатний з лінії Мономаховичів захопив Галич 1218 р. Данило незабаром одружився з донькою Мстислава.

Але Мстислав був безвладним знаряддям у руках галицьких бояр. Віддавши доньку за угорського королевича Андрія, він зрікся 1227 р. престолу на користь цього зятя й незабаром помер. 1227 р. помер і Лешко. В Польщі почалася боротьба за краківський престіл, активним учасником якої став Данило. Після смерти угорського короля Андрія II та королевича Андрія новий король Бела IV  підтримав претензії на галицький престіл чернігівського князя св. Михайла Всеволодовича. У боротьбі за Галич брали участь Литва, Угорщина, Польща, Австрія, Пруський (Тевтонський) орден хрестоносців.

1238 р. князь Данило вступає до Галича. 1239 р. він заволодів Києвом і призначив до нього боярина Дмитра. Тисяцькому Дмитрові довелося очолити облогу Києва від орди Батия:

У той же рік прийшов Батий до Києва з великою силою] многим-множеством сили своєї, і окружив город. І обступила [Київ] сила татарська, і був город в облозі великій. І пробував Батий коло города, а вої його облягали город. І не було чути [нічого] од звуків скрипіння теліг його, ревіння безлічі верблюдів його, і од звуків іржання стад коней його, і сповнена була земля Руськая ворогами...

І поставив Батий пороки під город коло воріт Лядських,— бо тут підступили були дебрі,— і пороки безперестану били день і ніч. Вибили вони стіни, і вийшли городяни на розбиті стіни, і було тут видіти, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світ переможеним, і Дмитро поранений був. Вийшли татари на стіни і сиділи [там] того дня й ночі, а городяни зробили ще друге укріплення навколо [церкви] святої Богородиці.

А назавтра прийшли [татари] на них, і була битва межи ними велика. Люди тим часом вибігли і на церкву, і на склепіння церковне з пожитками своїми, [і] од тягаря повалилися з ними стіни церковні, і так укріплення було взяте [татарськими] воями. Дмитра ж вивели [до Батия], пораненого, але вони не вбили його через мужність його.

На початку 1241 р. татари здобули Кам’янець, Кременець, Галич, Володимир та інші міста й посунули на захід. Довідавшись про смерть великого хана Угедея, 1242 р. вони повернули на схід.

Влітку 1245 р. Данило здобуває перемогу під Ярославом і остаточно встановлює свою владу в Галичині. Ще на Волині Данило провів реформу війська, організувавши полки з міщан і селян, переважно піші. Він будує низку нових міст - Данилів, Львів, Холм, усього 70. Розгортаються промисли, ремесла, будуються пишні храми та інші будівлі. Своєю новою столицею Данило зробив Холм. Двір князя відзначався пишнотою. Тут відбувалися турніри, виступали співаки. Панувала латинська мова. Водночас Данило Галицький проводить енерґійні каральні заходи проти непокірного боярства: страчує, конфіскує землі, роздає їх новому служилому боярству.

Але протистояти монгольському війську не вдалося. 1246 р. Данило виїхав до Золотої Орди. Він дістав підтвердження прав на все князівство, але мусив визнати себе васалом хана.

«[І] коли він збирався поклонитися [ханові], то прийшов чоловік Ярослава [Всеволодовича] Сонгур [і] він сказав: «Брат твій Ярослав кланявся кущу, і тобі кланятися». І одказав йому [Данило]: «Диявол говорить із уст ваших. Бог запре уста твої, і не буде почуте слово твоє». І в той час він покликаний був Батиєм: ізбавив його Бог і од лихого їх біснування, і од чаклування.

І поклонився він за обичаєм їх, і ввійшов у вежу його. Він, [Батий], сказав: «Данило! Чому ти єси давно не прийшов? Але якщо нині ти прийшов єси, - то й се добре. Чи п’єш ти чорне молоко, наше пиття, кобилячий кумис?» І він сказав: «Досі я не пив. А нині ти велиш — я п’ю». Він тоді сказав: «Ти вже наш-таки, татарин. Пий наше пиття!» І він, [Данило], випивши, поклонився за обичаєм їх, [і], промовивши свої слова [подяки], сказав: «Я іду поклонитися великій княгині Баракчиновій». [Батий] сказав: «Іди». Пішовши, він поклонився їй за обичаєм. І прислав [Батий] вина дзбан, і сказав: «Не звикли ви пити молока, пий вино!».

О, лихіша лиха честь татарськая! Данило Романович, що був князем великим, володів із братом своїм Руською землею, Києвом, і Володимиром, і Галичем, і іншими краями, нині сидить на колінах і холопом себе називає! А вони данини хотять, і погрози ідуть, [і] він життя не надіється! О, лиха ти, честь татарськая!»

Тим не менше, дії галицького князя викликали в монголів підозри. 1252 р. хан Бату направляє проти Данила військо воєводи Куремси. Данило зумів зберегти князівство, втративши лише Пониззя. 1253 р. папа Інокентій IV звернувся до християн Чехії, Моравії, Сербії, Помор'я та Пруссії з закликом до хрестового походу проти татар, а до Данила відправив посольство на чолі з легатом Опізо з королівською короною і скіпетром. У місті Дорогочині в грудні 1253 (січні 1254) папський легат коронував і помазав Данила Романовича, який прийняв королівську відзнаку «від усіх своїх єпископів», підкреслюючи цим, що коронується не лише він, а сама Русь:

У той же час прислав папа послів достойних, що принесли [Данилові] вінець, і скіпетр, і корону, які означають королівський сан, кажучи: «Сину! Прийми од нас вінець королівства». Він бо перед цим прислав [був] до нього біскупа веронського і каменецького  [Якова Браганца], кажучи йому: «Прийми вінець королівства». Але він, [Данило], у той час не прийняв був [вінця], сказавши: «Рать татарська не перестає. Зле вони живуть із нами. | То як можу я прийняти вінець без підмоги твоєї?»

Тим часом Опізо, [посол папський], прийшов, несучи вінець [і] обіцяючи: «Ти матимеш поміч од папи». Але він, [Данило], все одно не хотів, та умовила його мати його [Анна], і [князі лядські] Болеслав [Стидливий] та Сомовит, [син Кондрата], і бояри лядські, кажучи: «Прийняв би ти вінець, а ми [готові] єсмо на підмогу проти поганих».

Він, отож, прийняв вінець од Бога, од церкви Святих апостолів, від престолу святого Петра, і від отця свого, папи [Ін]нокентія, і від усіх єпископів своїх. [Ін]нокентій же проклинав тих, що хулили віру грецьку православну, і збирався він собор учинити про істинну віру [і] про возз’єднання церкви.

Прийняв же Данило од Бога вінець у городі Дорогичині, коли він ішов на війну [проти ятвягів] із сином Львом і з Сомовитом, князем лядським.

1258 р. прийшов воєвода Бурундай з більшими силами. він змусив знищити власними руками уріплення в Кременці, Луцьку, Львові, Володимирі. Залишився тільки Холм. Після того татари пішли в Польщу й зруйнували Краків, Люблин, Сандомир та інші міста.

1264 р. Данило помер.

«І положили його в церкві святої Богородиці в Холмі, що її він сам був спорудив. Сей же король Данило [був] князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив, і оздобив їх різноманітними прикрасами, і братолюбством він світився був із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні».

Виклад емоційно наснажений, насичений метафорами, вишуканими порівняннями, афоризмами. Ускладенені риторичні звороти, цитати з візантійських авторів. Фольклорний матеріял, перекази легенд і пісень.

Легенда про євшан-зілля:

«Тоді Володимир Мономах пив золотим шоломом із Дону, забравши землю їх усю і загнавши окаяннях агарян. По смерті ж Володимировій остався у Сирчана один лиш музика Ор, і послав він його в Обези, кажучи: «Володимир уже вмер. Тож вернися, брате. піди в землю свою». Мов же ти йому слова мої, співай же йому пісні половецькії. А якщо він не схоче, - дай йому понюхати зілля, що зветься євшан». Той же не схотів ні вернутися, ні послухати. І дав Ор йому зілля, і той, понюхавши і заплакавши, сказав: «Да лучче єсть на своїй землі кістьми лягти, аніж на чужій славному бути». І прийшов він у землю свою. Од нього ж родився Кончак».

Євшан-зілля — різновид полину, що росте в південних степах; має сильний і відночас ніжний, приємний запах. 1899 р. Микола Вороний, згодом один з засновників Української Центральної ради, написав свій найвідоміший твір - поему за мотивами цієї легенди про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності. Ось уривок із вірша, який переповідає ключому ситуацію, коли співець дав юнакові понюхати євшан-зілля:

Із грудей своїх знімає
Той євшан, чарівне зілля,
І понюхать юнакові
Подає оте бадилля.

Що ж це враз з юнаком сталось?
Твар поблідла у небоги,
Затремтів, очима блиснув
І зірвавсь на рівні ноги.

Рідний степ — широкий, вільний,
Пишнобарвний і квітчастий —
Раптом став перед очима,
З ним і батенько нещасний!..

Воля, воленька кохана!
Рідні шатра, рідні люди...
Все це разом промайнуло,
Стисло серце, сперло груди.

«Краще в ріднім краї милім
Полягти кістьми, сконати,
Ніж в землі чужій, ворожій
В славі й шані пробувати!» —

Так він скрикнув, і в дорогу
В нічку темну та пригожу
Подались вони обоє,
Обминаючи сторожу.

Байраками та ярами
Неутомно проходжали —
В рідний степ, у край веселий
Простували, поспішали.

Сьогодніь найвідоміший твір Вороного – пісня «О Україно»:

За Україну, з вогнем-завзяття,
Рушаймо браття всі вперед
Слушний час кличе нас,
Ну ж бо враз сповнять святий наказ

За Україну, за її волю,
За честь і славу, за народ!

Текст написано навесні 1917 року й тоді ж опубліковано в одному з перших номерів «Народної волі», а невдовзі — і в стрілецьких часописах. Музичну обробку згодом здійснив Ярослав Ярославенко. З часом оригінальний текст дещо видозмінився, й композиція стала також відома під назвою «О Україно, люба ненько» (https://www.youtube.com/watch?v=XXPYjZfI1zc).

Волинський літопис

Друга частина літопису простіша. Автор дбає про послідовність і ясність викладу, звертає увагу на побутові подробиці. Менше церковнослов’янізмів, зуустрічаються діалектизми.

Після смерти Данила Василько Романович (1205-1270) став правителем Галицько-Волинської держави. Він залишався у Володимирі. Його престіл успадкував син Володимир (1270-1289), висококультурна й освічена людина. Володимир неохоче брав участь у війнах, будував нові міста, замки, церкви. Сам переписував книги для церков, серед них «Кормчу книгу». Похвала Володимирові Васильковичу має запозичення зі «Слова про закон і благодать». Його літописець називає «книжником великим і філософом, якого не було перед ним у всій землі, і після нього не буде».

Троє Данилових синів, Лев, Шварн і Мстислав, залишилися в Галичині, поділеній між ними. Найталановитішим з них був Лев (1264-1301?). До нього після смерти братів перейшли їхні уділи. Після смерти Лева (точна дата невідома) його владу успадкував Юрій I (1301-1308). Він уникав воєн, дбав про економічний добробут держави. Свою столицю переніс до Володимира. На печатці його іменується: «Rex Russiae, princeps Ladimeriae» (король Руси, князь Володимирії).

 «Лѣтописець руский» («Літопис руський») — такий заголовок має ця книга в рукописі, що колись належав був Іпатському монастирю біля міста Костроми (нотатка XVII ст. на звороті першого аркуша: «Книга Ипатцкого монастыря лѣтописец о княжениі»). Згідно з найбільш поширеною версією, монастир заснований близько 1330 року татарським мурзою Четом, родоначальником роду Ґодунових і Сабурових, котрий утік був із Золотої Орди до князя Івана Калити і прийняв у Москві хрещення під іменем Захарія. У цьому місці йому було видіння Божої Матері з апостолом Пилипом і священномучеником Іпатієм Гангрським, результатом якого стало його зцілення від хвороби. У подяку за зцілення на цьому місці був заснований монастир. Спочатку був побудований храм Пресвятої Тройці, потім храм Різдва Богородиці, кілька келій і потужна дубова стіна. Навколо розташовувалися житлові і господарські будівлі. Усі будівлі були дерев'яними.

Згідно з менш відомою версією, монастир заснував в 1275 році князь Василь Ярославович, брат Олександра Невського, який став уже великим князем володимирським, але волів жити в Костромі. Після смерті князя Василя і скасування Костромського князівства монастир потрапив під заступництво роду Ґодунових, котрий піднісся в середині XVI століття. Ґодунови, як і деякі інші знатні боярські роди (Захар'їни, Вельяминови, Сабурови, Шеїни), вважали Захарію (Чета) своїм родоначальником. Його представники стають доброчинцями Іпатіївського монастиря. На території монастиря розташована усипальниця цього древнього і знаменитого боярського роду, в тому числі могили батька і матері Бориса Ґодунова.

«Літопис руський» — це книга великого формату (30×23 см). Аналіз паперу і почерків показав, що книгу переписано близько 1425 року. Рукопис має старовинну шкіряну оправу з мідними застібками і нараховує 307 нумерованих аркушів (включаючи й перший, колись чистий, а тепер із різними пізнішими приписками), або 614 сторінок. Датується кінцем 1420-х рр. У XVII столітті цей список знаходився в Іпатіївському монастирі, звідки літопис і отримала назву. У 1809 він був знайдений у Бібліотеці Академії Наук визначним російським істориком Миколою Карамзіним (1766-1826) – симбірським дворянином, нащадком кримсько-татарського мурзи Кара-Мурзи, автором дванадцятитомної «Історії держави Російської»

Руський літопис - це українське літописне зведення, складене з різних зводів на початку XIV ст. Іпатський список скопійовано в Росії з якогось рукопису, де вже були проставлені дати для третьої, останньої частини літопису. Є підстави припускати, що поєднання галицько-волинського літописання з київським зведенням здійснили у Володимирі-Волинському за князя Володимира Васильковича. Зведення містить третю редакцію «Повѣсти временных лѣт» з продовженням до 1117 року, Київський літопис кінця XII ст. та Галицько-Волинський літопис. Крім Іпатіївського списку існують пізніші списки — Острозький (Хлєбниковський) сер. XVI ст., Четвертинський (Погодинський), Єрмолаївський, Марка Бундура (Я. Яроцького) та пізніші копії з них. Нині рукопис зберігається в Санкт-Петербурзі, у бібліотеці Академії наук Росії під шифром 16.4.4.

«Літопис руський» ділять на три частини, які в науці дістали такі назви: «Повѣсть временных лѣт», Київський літопис, Галицько-Волинський літопис. Переклад українською мовою здійснено Леонідом Махновцем (1919-1993). Це видання було відзначене Державною премією України ім. Т.Г. Шевченка.

4. Літописання у Великому князівстві Литовському

В 1230-1240 роках князь Міндовґ об'єднав частину литвинських та руських племен у державу — Велике князівство Литовське. А вже за Ґедиміна (1316–1341), зачинателя нової княжої династії, до складу держави входять Берестейщина та Полісся. Протягом XIV ст. відбувається масове входження під владу Ґедиміновичів українських земель. У 1340 р. Ґедимінів син Любарт став володарем Галицько-Волинської держави. Його пам’ять увічнює в сучасній Україні один із найкращих замків – замок Любарта в Луцьку.

Абсолютну більшість населення Великого князівства Литовського складали слов’яни – українці та білоруси. Їхня мова (руська або проста) стала державною, збірник законів (Руська правда) ліг в основу законодавства, православна релігія стала фактично панівною, хоча етнічні литовці ще довго лишаються язичниками.

Державна доктрина Великого князівства Литовського будувалася на ідеї продовження ним традицій Великого князівства Київського. І, як продовження Руського літопису, в культурних центрах Литви – Новогрудку, Пінську, Смоленську, а з 1323 р. – новій столиці Вільні (лит. Vilnius, білорус. Вільня), ведуться власні хроніки.

Білорусько-литовський літопис

1446 р. вони об’єднуються в перше літописне зведення Великого князівства Литовського, яке називають Білорусько-литовським літописом. Він був складений у Смоленську невідомою духовною особою. Літопис охоплює події з історії Руси та Литви за 854-1427 рр. Підкреслюється спадкоємний зв’язок великокняжих держав Рюриковичів і Ґедиміновичів. Приділяється увага подіям на Полоцькій землі, наводиться історія княжни Рогніди.

Виділяються включені до складу літопису «Похвала великому князю Вітовту» й «Літописець великих князів Литовських».

«Похвала великому князю Вітовту»

«Похвала» була складена між 1428 і 1430 рр. на прославлення великого князя Вітовта (лит. Vytautas) (1350—1430), визнаного довічним правителем Великого князівства Литовського після об’єднання його в єдину державу з Польським королівством. Автор, часто вживаючи біблійні вислови і образи, гіперболічно змальовує могутність князя, зовсім не дбаючи про правдивість зображення його діянь. Він ідеалізує свого героя, приписуючи йому винятковий героїзм, силу, хоробрість. Могутність князя порівнюється з нестримною у своїй течії річкою, а мудрість— з невичерпним морем. У своєму захопленні персонажем автор зображує Вітовта найсильнішим володарем Європи: йому нібито підкоряються не тільки польський король Ягайло (насправді його сюзерен), а й римський король, московський князь, татарські хани, молдавський господар:

Як не здивуватися славі великого господаря [Вітовта]. Немає земель ні на сході, ні на заході, звідки не приходили б вклонитися цьому славному господарю. Якщо навіть є цар над усією землею, i то, прийшовши, кланявся б був славному господареві, великому князю Олександру, ще звався Вітовт. Ще i турецький цар шану велику висловлював i подарунки численні підносив [цього] славному господарю. У великій любові жив з ним i правовірний i христолюбивий цар Царгородський. Також i Чеське королівство з великою честю ставилося до [нашого] славного господаря. А ще данський король шану велику висловлював i подарунки численні підносив славному господареві, великому князеві Вітовту. У ті ж роки брат його Ягайло, по-польському названий Владиславом, володів Краківським королівством, i він з ним [також] у великій любові жив. Якщо славний господар Вітовт на яку землю гнівався i хотів покарати, король Владислав завжди давав йому допомогу. Служили ще йому i східні царі. Також великий князь Московський у великій любові жив з ним. Служили йому ще й інші: великі князі німецькі з усіма своїми містами i землями, по-німецькому звані маґiстрамi; господар землі Молдавської i Бессарабської, по-волоському званий воєводою; також i господар землі Болгарської, по-болгарськи званий деспотом. Ще й інші великі князі [служили великому князю Вітовт]: великий князь тверський, великий князь рязанський, великий князь Одоєвський, i Великий Новгород, i Великий Псков. Просто кажучи, не знайдеться у всьому Помор'ї ні міста, ні краю, які б не слухалися цього славного господаря Вітовта. Ці великі господарі, великі князі, великі землі, про які ми тут писали, одні у великій любові жили з ним, а інші сильно служили йому, славному панові, повагу велику [висловлювали] i подарунки численні підносили йому не тільки щороку, але i кожен день.

 І хоча Вітовт поширює свою державу, але з сусідніми країнами живе мирно і приязно. Головна ідея «Похвали Вітовту» — ствердження політичної незалежності Великого князівства Литовського від Польщі, правитель якої називається «Краківським королем».

«Літописець великих князів Литовських»

«Літописець великих князів Литовських» описує політичну історію Великого князівства Литовського в період від смерті Ґедиміна в 1341 році до кінця XIV століття. «Літописець ...» написаний невідомим автором наприкінці 1420-х років в Смоленську. Перша частина твору, описуючи змови та міжусобиці в Литовській державі, обґрунтовує права Вітовта на її очолювання. Друга частина складається з коротких розповідей про політичне життя Великого князівства Литовського останній чверті XIV століття.

Особливістю литовських літописів є те, що в більшості випадків відомості передаються у вигляді оповідань, нерідко становлять зв'язну розповідь. У літописах багато вставних епізодів, легенд і переказів. У них майже відсутні релігійні мотиви і фразеологія, що надає їм світського характер.

Зміст літописів складає родовід і опис діяльності князів і литовської знаті. Один із головних героїв литовських літописів - Вітовт, під керівництвом якого в Ґрюнвальдській битві (1410) був розбитий орден хрестоносців. Літописи містять також народні перекази.

Вельми мальовничий переказ про те, що Вільно було засноване Ґедиміном, якому приснився залізний вовк, грізне виття якого був голосніше, ніж у ста вовків. Це означало, що слава міста піде по всьому світу.

В іншому переказі розповідається про те, що князь Кейстут (Кястутіс) взяв собі в дружини Біруте - просту дівчину, яка хотіла присвятити себе служінню язичницьким богам. Біруте стала матір'ю Вітовта.

 

Comments