Тема 09. Житійна література


Житія свв. Бориса і Гліба

Невдовзі після загибелі 1015 р. синів Володимира Святославича Бориса і Гліба, вбитих за наказом старшого брата Святополка, поширилося їхнє шанування в Україні. До їхньої могили йшли на прощу.

Час канонізації святих Бориса і Гліба визначають по-різному. Митрополит Макарій вважає, що перший храм на честь князів збудовано у Вишгороді невдовзі після 1021 р. Євген Голубинський, Олексій Шахматов, Михайло Приселков датують канонізацію 20-ми рр. XI ст. Дмитро Лихачов відносить її на час утвердження самоврядування Української Церкви після 1037 р. Інші схиляються до дати 1072 р., під яким у «Повісті временних літ» наведено розповідь про перенесення мощів свв. Бориса і Гліба. Наприкінці XI ст. шанування святих Бориса і Гліба приймається Візантією, в церкві св. Софії в Константинополі встановлюється їхня ікона. В Чехії, в Созавському монастирі будують бічний вівтар на їхню честь. Збереглося проложне житіє Бориса і Гліба вірменською мовою - напесне, переклад з грецької.

Найдавніший варіянт розповіді про смерть Бориса і Гліба - літописна оповідь за 1015 р. Більшість учених дотримується думки про її появу ще в Другому Києво-Печерському літописному зведенні (Початковому літописі), укладеному 1095 р.

Очевидно, що драматична загибель молодих князів, популярних серед русинів, мала неабиякий суспільний резонанс, бо пам’ять про неї з часом не згубилася, і сюжет мучеництва Бориса і Гліба закріпився в руській історичній свідомості. Але все таки найважливішим чинником у входженні страстотерпців у число архетипних образів національної пам’яти став провіденційний. Адже саме в роки початку державно-політичної кризи, позначеної змаганням за Київ трьох синів Ярослава Мудрого, 1072 р., відбувається перенесення мощів князів-мучеників до нової церкви, а їхня святість засвідчується численними чудами. Канонізація, здійснена, як можна здогадуватися попри брак документів, ще до кінця ХІ ст., була мотивована наявністю беззаперечних свідчень святости Бориса і Гліба, водночас же й стимулювалася розкриттям у перебігу історії духовних вимірів такого незвичайного мучеництва, що на перший погляд видавалося ординарним виявом династичної боротьби.

Досить давніми, зіпертими на текст «Сказання про Бориса і Гліба», є порівняння київських страстотерпців зі святим Вацлавом Чеським, Дослідження Надії Мілютенко вдало вводять історію мучеництва князів Бориса і Гліба в загальноєвропейський контекст культів правителів-мучеників, що його складають сюжети про загибель і посмертне прославляння королів Нортумбрії Едвіна (пом. 633 р.) і його племінника Освальда (пом. 642 р.), королів Східної Англії Едмунда (пом. 870 р.) і Етельберта (пом. 787 р. ), конунґа Олафа Норвезького (пом. 1030), королів Сигізмунда Бурґундського (пом. 524 р.) і Едуарда Англійського (пом. 978 р.), чеського князя В’ячеслава (пом. 929/935 р.), королів Кнута IV данського (пом. 1086) та Еріка IX Шведського (пом. 1160), ярла Маґнуса (пом. 1115), а також руських князів Ігоря Чернігівського (пом. 1147) та Андрія Боголюбського (помер 1174). Попри брак єдиної агіографічної моделі мучеництва правителів, Надія Мілютенко відзначає подібність у характері їх шанування.

«Сказання про Бориса і Гліба».

На сьогодні відомо 172 списки «Сказання», причому найвірогідніше найбільш ранньою редакцією пам’ятки є Успенська, вміщена, зокрема, в т.зв. Успенському збірнику XII ст. — рукописній книзі київського походження, яка отримала свою назву від Успенського собору Московського кремля, де певний час зберігалася. Тут воно має назву: «Въ тъ же день съказание и страсть и похвала святюю мученику Бориса и Глеба». В інших списках назва має певні видозміни. Жодна з редакцій не містить інформації стосовно автора та місця написання пам’ятки.

«Сказання» включає дві частини, з яких одна — власне житіє, а друга — записи чудес та інших подій, що сталися у Вишгородському храмі до 1115 року включно. Оскільки в багатьох списках міститься лише перша частина твору, неодноразово висловлювалася думка, що ми маємо справу з двома механічно злитими писаннями. Написання першого з них іноді відносять до 1072 року.

Питання про авторство «Сказання» викликало значну майже двохсотлітню наукову полеміку. Нерідко його автором називають печерського письменника Якова Мниха. Ця гіпотеза походить від того, що в одному із найдавніших списків «Сказання» — т.зв. Сахарівському, воно поставлено поряд із «Пам’яттю і похвалою» Якова св. Володимиру Великому та приписуваним йому ж житієм св. Володимира. Втім, тотожність авторів «Похвали» та «Сказання» відкидалася вже Олексієм Шахматовим.

Сергій Бугославський запропонував називати «Сказання» твором анонімним. Ще Сергій Бугославський відзначав певну схожість між «Сказанням» та оповідями про вбивство чеського князя В’ячеслава, вважаючи, що зміст останнього було використано для написання українського твору. Проте суттєва залежність сказання від житій В’ячеславового циклу сама по собі не може свідчити про запозичення конкретних фактів. Безперечно, її остаточний сюжет склався на основі об’єктивної інформації, яка побутувала в той час в Русі. Значна ж схожість до житій В’ячеслава та інших мучеників виникла передусім тому, що події, описані в них, були доволі схожими, що дозволило авторові «Сказання» використати окремі стилістичні звороти і логічну будову чеських текстів.

В Успенському збірнику «Сказання» складається з двох частин. У першій розповідається про загибель Бориса і Гліба, про боротьбу Ярослава з Святополком, про перенесення при Ярославі тіла Гліба з-під Смоленська до Вишгорода і поховання його поруч з Борисом. Закінчується ця частина похвалою святим.

Друга частина, що має назву «Сказання про чуда святих страстотерпців Христових Романа і Давида», розповідає про чуда, вчинені святими, про побудову присвячених їм церков у Вишгороді, про перенесення їхніх мощів у 1072 і в 1115 рр.

У багатьох списках до нас дійшла тільки перша частина «Сказання». Одні дослідники вважають, що «Сказання» споконвічно містило «Сказання про чуда». Інші ж бачать у цих двох частинах «Сказання»: розповіді про загибель Бориса і Гліба  і «Сказання про чуда» - різночасно створені твори, об’єднані в єдине ціле на більш пізньому етапі літературної історії пам’ятника. Те чи інше рішення цього питання має принципово важливе значення і для датування «Сказання», і для визначення характеру взаємовідносини «Сказання» з іншими творами Борисо-Глібського циклу. Якщо «Сказання» з самого початку своєї літературної історії складалося з двох частин, то воно не могло бути написане раніше 1115 р., бо розповіддю про перенесення цього року мощей святих закінчується Сч. Якщо ж первинний вигляд «Сказання» не включав «Сказання про чуда», то створення «Сказання» може бути датована значно більш раннім часом.

«Читання про Бориса і Гліба» Нестора Літописця

Коли наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. прп. Нестор Печерський звертається до мартирологічного сюжету про Бориса і Гліба, конфлікт між династичними гілками княжого дому Рюриковичів набуває незворотнього характеру й переростає в структурну кризу. Печерський літописець в усіх трьох творах, пов’язаних із його іменем, прагне виявити духовні витоки цієї кризи та знайти її християнську альтернативу. «Повѣсть временных лѣт», концептуально важливим складником якої стає серед іншого сюжет про загибель Володимирових синів, послідовно засуджує княжі чвари, виводячи їх із небажання коритися патріярхальним засадам управління державою. Центральний персонаж «Житія прп. Феодосія Печерського» виявляє свою сповідницьку ревність, серед іншого, в мужньому осуді позбавлення київського престолу Ізяслава Ярославича, котрого преподобний вважав за законного спадкоємця. Він викриває Святослава Ярославича, «яко неправедна сътворивша, не по закону сѣдша на столѣ томь... Сице и послѣди же вписа к нему епистолію велику зѣло, обличая того и глаголя: глас крове брата твоєго въпієт къ Богу, яко Авелева на Каина». У цьому контексті Несторова інтерпретація сюжету про князів-страстотерпців у його версії житія, «Чтеніи о Борисѣ и Глѣбѣ» виглядає цілком відповідною до виявлених у двох інших текстах етичних підходів.

Дуже істотним компонентом цієї версії, що відрізняє Несторове «Чтеніє» від сюжетно близьких агіографічних та літописних текстів, є вступний екскурс у споконвічну історію протистояння добра і зла, Бога і диявола. Цей богословський вступ, попри свою схематичність, дуже чітко окреслює онтологічну перспективу мартирологічного сюжету. Гріхопадіння праотців, Каїнове братовбивство, ідолопоклонство, вбивство пророків, розп’яття Спасителя світу – перелічені епізоди концентруються довкола образу споконвічного опонента Творця, втіленого у видіння пророка Ісаї: «Ти ж сказав був у серці своєму: Зійду я на небо, повище зір Божих поставлю престола свого, і сяду я на горі збору богів, на кінцях північних, підіймуся понад гори хмар, уподібнюсь Всевишньому! Та скинений ти до шеолу, до найглибшого гробу!» (Ісая 14:13-15). До старозавітного тексту Нестор безпосередньо звертається, згадуючи диявола, затятого ненависника добра, «иже бѣ рекл: Да створю престол свои на звѣздах, и сриновен бысть на землю». Гординя, що втілюється в жадобу правління світом, визначає механізми всіх деструктивних процесів, спрямованих на шкоду людині.

Альтернативою ж диявольському нестримному властолюбству виступає в онтологічній моделі Нестора безмежне Боже милосердя: «Ни ту ся Бог прогнѣва на созданиє своє нъ милосердоваше о твари своєй». Знаком цього милосердя стає місія пророків, а згодом – апостолів, покликаних застерігати світ від служіння злу, найвищим же тріумфом – прихід самого Божого Сина, котрий «смерти вкуси волею страстию своєю и положен быст во гробѣ и сниде въ адъ и дерьжаву єго раздруши». Зухвала гординя диявола долається жертовною любов’ю Христа і Його покірливим відкупительним стражданням.

У такій онтологічній перспективі загибель Володимирових синів звільняється від однобічних інтерпретацій, обумовлених банальним контекстом династичних змагань. І Борис, і Гліб постають репрезентантами творчої сили Церкви, здатної обернути вразливу позицію непротивлення злу на лицарську чесноту в двобої світла й темряви. Чесноту, так містко й виразно сформульовану Апостолом народів: «Не будь переможений злом, але перемагай зло добром!» (Рим. 12:21).

Візуалізуючи образи обох персонажів, Нестор оперує закладеним у текстотворчу модель контрастом «світло – темрява». Святі брати сяяли поміж Володимировими синами «свѣтящеся, акы двѣ звѣздѣ свѣтлѣ по средѣ темных». Коли старійшина міста знайшов тіло Гліба, «видѣв же святаго свѣтящася яко молнии». На місці поховання Бориса і Гліба бачили вночі «овогда свѣщѣ, овогда столп огньн с небесѣ сущ»]. У зв’язку з відкриттям мощів страстотерпців Нестор нагадує євангельські слова про світильник, що його ставлять «на свічник, і світить воно всім у домі» [Мт. 5:15] й називає святих світильниками, яким годиться сяяти всім людям у храмі, «яко же бо сълнечьныя луча сияюща, тако испущаєта цѣлебныя дары всѣм вѣрным». Саме так, «акы ангелома», сяють обличчя відкритих до прославлення мучеників. Неземне світло позначає явлення Бориса і Гліба ув’язненим. А серед чуд, вчинених святими, є й повернення зору сліпому: «прозрѣти єго створиста». Прославляючи князів-мучеників наприкінці «Чтенія», Нестор називає їх «свѣтьлами неугасающими и солнца свѣтлѣйшими», котрі «нощ же и день не оскудѣвая, свѣт посѣщая тьмьныя».

Натомість Святополк, коли «вложи зло си враг в сердце єго», наказує слугам, посилаючи їх убити Бориса: «Нападше на него, нощию погубите єго». І по смерті Святополка його бачуть «в мрацѣ суща».

Сфера дії Святополка як знаряддя князя темряви – ніч, пітьма, безплідний простір, що ховається від креативної, життєдайної сили Сонця правди. В цьому семіотичному просторі інтенційність приречена перетворюватися на нищівну силу, що протистоїть самому буттю. Прагнення Святополка узурпувати владу нездатне перетворитися на імпульс розвитку – воно обертається смертю, спустошенням, зрештою, - самознищенням і пориненням самого персонажа в морок смерти.

Позірний парадокс сюжету, акцентований у Несторовому «Чтеніи», - протиставлення активності Святополка бездіяльності, навіть певної апатичності героїв. Святополк квапиться захопити батьків престіл, розшукує братів, посилає навздогін убивць. Натомість і Борис, і Гліб відмовляються не лише від протидії опонентові, але й від утечі, усуваються від дії, завмирають, поринаючи в молитву, в найдраматичнішу мить передчуття смерти. Поземній експансії темряви вони протиставляють простовисне піднесення до джерела світла.

Внутрішні боріння Бориса і Гліба, їхнє молитовне стояння перед Богом розкриваються як лицарський герць, у якому воїни світла долають спокуси темних пристрастей. Борис і зображується як воїн, переможець, посланий Володимиром рятувати «люди от супротивящихся єму поган». Вороги тікають перед його наближенням: «бѣжаша не дерзнуша стати противу блаженному». Віддані Борисові дружинники, «бѣ бо их до 8 тысящ вси же во оружии», спонукають його до збройного опору узурпаторові. Але він не хоче вірити попередженням про замах, відмовляється вживати силу чи навіть тікати в іншу країну, заявляючи: «уне єсть мнѣ одиному умрети, нежели толику душь».

Таким чином Нестор акцентує христологічний характер Борисової самопожертви: померти самому за спасіння всіх. Символічно, що, зустрічаючи убивць, князь читає утреню: шестопсалміє, з якого цитується початок 3 псалма, недільне євангеліє. Борис обирає жертовну смерть із Христом, і ранкове  богослужіння знаменує його прилучення до світанку вічного життя, що засвідчують передсмертні слова, остання фраза яких буквально цитує перше й останнє з семи слів Спасителя на хресті: «Владыко, отдаи же им грѣхов» – пор. Лк. 23:34 та «В руцѣ Твои предаю дух мои»– пор. Лк. 23:46. Свідома самопожертва стає перемогою над власною слабкістю, над спокусами участи в збройному протистоянні.

Молодший і позбавлений харизми успішного полководця Гліб спершу тікає від небезпеки. Але, коли його вже наздоганяє човен із ворогами, він перемагає страх смерті, відсилає геть своїх захисників, «да нѣ како и тых погубят и пролиють кровь неповиньну», і молиться словами псалма (Пс. 34:1-6). Христологічний складник образу святого акцентується порівнянням його вбивці повара зі зрадником Юдою, а самого Гліба – з «ягнятком базголосим» («акы агня незлобиво» -, пор. Діян. 8:32; Ісая 53:7-8 [2]). У своїй загибелі князь єднається з самим Христом, «Агнцем Божим, що на Себе гріх світу бере» (Ін. 1:29).

Добровільне страждання героїв інтерпретується як творчий акт, завдяки якому мученик відкриває для себе перспективу вічного світла й осяває цим світлом довколишній простір, не обмежений часом його життя. Очевидно, що в цьому світлі прихід «христолюбивого книжника» Ярослава Володимировича на київський престіл постає перемогою справедливости, а відкриття ним мощів молодших братів – знаком входження й самого князя в сакральний простір: «бѣ муж тъ и правѣден, и тих, ходяи в заповѣдех Божиих».

Не менш цікава й ретроспективна лінія сюжету, яка дозволяє залучити до історії загибелі святих їхнього батька, Володимира Святославича. Як неодноразово відзначалося, Нестор-агіограф ще не використовує свято-андріївської легенди, акцентуючи особисту місію Володимира в наверненні Руси до Христової віри. Ініціяльна роль, відведена в «Повѣсти временных лѣт» апостольській проповіді, належить у «Чтеніи» чудовному покликанню Володимира Богом: «явленіє Божиє быти єму крьстьяну створи же». Залучення князя до осяяного Божою присутністю спасительного простору Церкви, неба на землі, перетворює і його на джерело світла, котре відбивають «двѣ звѣздѣ свѣтлѣ», Борис і Гліб. Обидва мученики акумулують у собі креативні інтенції батька й виносять його апостольську місію на новий рівень – свідомої жертви за ближнього.

Відкупительну ціну цього добровільного зречення себе, а радше його нестачі, засвідчив досвід історичних втрат і поразок: від княжих чвар Несторової доби через драму Руїни та поразку визвольних змагань аж до сучасних амбітних протистоянь в українському політикумі. Ориґінальність прп. Нестора як агіографа чи не найбільше виявляється в піднесенні подвигу мучеництва до рівня визначального онтологічного чинника, світлої творчої сили, здатної протистояти руйнівній дії духів темряви, що несуть народові фатальне порізнення й братовбивство. Дару, «єгоже дарова от вѣка угодником» Бог, «иже помиловавы низведе ны от тьмы ко свѣту».

«Житіє прп. Феодосія Печерського» прп. Нестора Літописця

Феодосій вже за життя випереджав популярністю свого попередника Антонія. Невдовзі після смерти (3 травня 1074 р. ) його пам’ять як святого відзначалася в Печерському монастирі. 1091 р. його мощі переносять до церкви, яку почали будувати ще за життя Феодосія. 1108 р. князь Святополк Ізяславич наказує, щоб в усіх єпархіях ім’я Феодосія було вписане в поминальники.

Вступ визначає місце прп. Феодосія серед праведників за біблійною обітницею Спасителя: “Багато прийде зо сходу й заходу, і засядуть з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небеснім” (Мт. 8:11). Згадується про авторство “Чтенія” про Бориса і Гліба, додаються самопринижувальні формули. Вказується на спадкоємний зв’язок Феодосія з Антонієм. Подається початкова молитва. На початку «Житія прп. Феодосія Печерського» прп. Нестор звертається до Бога з проханням допомогти в написанні цього житія. Мотивують це прохання досвід вже написаного «Читання про Бориса і Гліба» та євангельська обіцянка могутньої сили віри, хоча б найменшої, подібної до гірчичного зерна (Мт. 17:20), яка здатна прорости в людській душі попри слабкість людини й вирости у велике рясноплідне дерево.

1. Народження святого. Народження в Василькові під Києвом. Наречення у восьмий день, хрещення в 40-ий день. Переселення батьків до Курська.

2. Дитинство. Дитяча праведність святого. Щодня ходив до церкви, носив убогий одяг, охоче навчання Святого Письма. Батько помер, коли святий мав 13 років.

3. Проща. Феодосій пішов із прочанами до Єрусалиму. “Через три дні взнала мати його, що він пішов з іноземцями. І погналася услід, взявши з собою тільки одного свого сина, який був молодшим од блаженного Феодосія. Далеко довелось їй заїхати, доки настигла й схопила його. Од люті та гніве великого мати, вхопивши його за волосся, кинула на землю, і ногами своїми била». Привівши додому, мати закувала Феодосія в кайдани.

4. Печення проскур. Два чи три роки Феодосій пік проскури для церкви. Коли мати почала забороняти, пішов до іншого міста і там при церкві продовжував свою справу. Мати знайшла його й силою повернула додому.

5. Служіння властителю. Князь цього міста помітив Феодосія, наказав йому бути при своїй церкві, подарував ошатний одяг. Феодосій віддав одяг жебракам. А потім скував ланцюг і одягнув під вбрання на тіло. Мати “побачила на сорочці його кров од ран, натертих залізом. І, розгнівавшись на нього, не тямлячи себе, кинулась, розтерзавши сорочку на ньому,і, б’ючи його, зірвала залізо з пояса”.

6. Феодосій пішов до Києва.

7. Феодосій прийшов до Антонія і прийняв постриг від прп. Никона.

8. Прийшла мати до Києва, знайшла прп. Антонія, змусила його благословити Феодосія вийти з печери. Неодноразові розмови навернули матір, вона прийняла постриг у Микільському монастирі й там через багато років померла. Нестор зазначає: «Про життя блаженного Феодосія, отця нашого, від дитячих літ до часу, коли прийшов у печеру, розповіла мати його одному з братів, на ім’я Федір, котрий був за отця нашого Феодосія келарем. Я ж те все чув од нього. Він розповів мені, і я записав це на спомин усім, хто читатиме це».

9. Варлаам, син боярина Іоана, прийняв постриг.

10. Скопець з княжого дому прийняв постриг з іменем Єфрем.

11. Переслідування монахів князем Ізяславом за постриг боярського сина й придворного (Никона схопили, Антоній з монахами мусили тікати).

12. Міць блаженного Варлаама (витримав спокуси при батьковому дворі, куди був силою перевезений).

13. Відхід св. Никона до Тмутороканю, а Єфрема до Константинополя.

14. Пресвітерське рукоположення Феодосія.

15. Відхід прп. Антонія.

16. Поставлення прп. Феодосія на ігуменство після відходу прп. Варлаама.

17. Поставлення Печерського монастиря: побудова Успенської церкви, переселення до келій 1062 р. , принесення Студійського уставу.

18. Перемога прп. Феодосія над нечистими духами.

19. Повчання учнів.

20. Прославлення святого: ігумен Софроній бачить сяйво над Печерським монастирем, князь Ізяслав любить розмови з преподобним.

21. Прихід князя Ізяслава і як його не пускав воротар.

22. Преставлення прп. Варлаама.

23. Відхід прп. Ісайї до монастиря вмч. Димитрія.

24. Повернення з Тмуторокані прп. Никона.

25. Прп. Феодосій працює в пекарні, носить воду, рубає дрова.

26. Повізник.

І одного дня пішов велебний отець наш Феодосій у якійсь справі до христолюбця князя Ізяслава, двір якого був далеко за містом. Коли прийшов, до вечора затримався у справах. І звелів христолюбець, аби поспав він уночі, на возі відвезти його до монастиря. І коли їхали шляхом, візник, побачивши його в такому одязі й подумавши, що він убогий, сказав йому: «Чорноризце, це ти щоденно відпочиваєш, а я втомлююся. Не можу верхи на коні їхати. А зробімо так: я ляжу на возі, а ти можеш на коні їхати». Тоді блаженний із великим смиренням встав, сів на коня, а той ліг на возі, і їхав шляхом, радіючи та славлячи Бога. А коли дрімати починав, тоді злазив, ідучи поряд із конем, аж поки не втомлювався, а тоді знову сідав на коня. Вже зоря сходила, і вельможі їхали до князя і здалеку впізнали блаженного і, злізши з коней, вклонялися блаженному отцю нашому Феодосію. Тоді сказав він отроку: «Вже, дитино, настав ранок. Сідай на коня свого». Той же, побачивши, що всі так уклоняються йому, злякався і затремтів, устав і сів на коня. Так їхали вони далі, а преподобний Феодосій на возі сидів. Всі бояри, що зустрічалися, вклонялися йому. Так доїхали до монастиря, і вийшла вся братія вклонитися йому до землі. Тоді отрок ще більше злякався, думаючи собі: хто ж це, що всі так уклоняються йому? І, взявши отрока за руку, повів Феодосій його у трапезну, там наказав дати йому їсти й пити, скільки схоче, ще і грошей давши йому, відпустив його. Про це розповідав людям сам візник той, а блаженний про це нікому не говорив, а знову щоденно повчав братію не впадати в гординю, а бути смиренним монахом, самому ставити себе нижче за всіх і не вивищуватися, всім покірним бути.

27. Феодосій рятує Іларіона від бісівських спокус.

28. Бог посилає золото для утримання монастиря.

29. Даміян пресвітер має видіння прп. Феодосія.

30. Розбійники не змогли пограбувати монастир через побачене чудо, навернулися й покаялися.

31. Чудо з Успенською церквою бачить боярин князя Ізяслава.

32. Климент боярин напучений Богом не забувати про обіцяну жертву монастирю (дві гривні золота й окуття ікони за порятунок у поході).

33. Настанови прп. Феодосія монахам.

34. Турбота про монаха, який хотів піти з монастиря.

35. Молитвою святого келар Федір дістає від боярина Івана три вози припасів, коли в монастирі не лишилося харчів.

36. Милосердя до розбійників, злидарів, калік.

37. Пономар не хотів віддати всього вина пресвітерові, що про це просив. Коли ж, викритий святим, віддав усе до краплі, ввечері привезли три вози корчаг із вином.

38. Хліб, не поданий з благословення для їжі в день вмч. Димитрія, Феодосій наказав вкинути в річку.

39. Келарю за непослух Феодосієві впала в заквашуваний хліб жаба, і хліб мусили викинути.

40. Лляна олія, котру келар хотів залити в лампади, виявилася зіпсованою через мишу, що впала в олію. А згодом хтось приніс корчагу оливкової олії.

41. За словом святого бочка наповнилася медом.

42. Вигнання бісів з монастирського маєтку.

43. За молитвою святого помножується борошно.

44. Видіння показало комусь світло над Печерським монастирем.

45. Навколишні жителі бачили явлення ангелів, котрі йшли до церкви на чолі з прп. Феодосієм.

46. Феодосій сповідає віру перед юдеями.

47. Феодосій постить протягом чотиридесятниці, оберігає монастир молитвою.

48. Феодосій мужньо викриває братів Святослава і Всеволода, які 1073 р. вигнали з Києва князя Ізяслава.

49. Князь Святослав смирився перед святим.

50. Поставлена Успенська церква.

51. Феодосій звільняє бідну вдову від кривдника, сам звернувшись до судді.

52. Феодосій, покликаний до Бога, прощається з братією, з князем, молиться.

53. Преставлення Феодосія.

54. Передсмерті обіцянки братії, останні хвилини життя.

55. Поховання в печері.

56. Чудо з боярином.

57. Феодосій являється ченцеві й підказує, хто вкрав срібло.

58. Феодосій зціляє хворого клирика.

59. Ігумен Стефан.

60. Стефан вигнаний з ігуменства.

61. Ігумен Никон.

Завершує Нестор словами: «Це ж бо скільки написано вище про блаженного і великого отця нашого Феодосія, питаючи, чув я од старших від мене отців, які були тоді в монастирі – те записав я, грішний Нестор, найменший од усіх у монастирі преподобного отця нашого Феодосія. Прийнятий же був до нього преподобним ігуменом Стефаном і ним пострижений був, і монашого одягу сподоблений, також і на дияконський сан ним зведений був, хоч і не був його достойний – нерозумний і невіглас. Найголовніше ж – незліченними гріхами сповнений од юних літ. Одначе, Божою волею і з любови той це зробив”.

Любов до церковного богослужіння, вчащання на нього посідають центральне місце в ідеалі поведінки героя середньовічного письменства. Прп. Феодосій Печерський ще дитиною «ріс тілом і душею, прагнув до любові Божої, ходив щодня у церкву Божу, слухаючи божественні книги з великою увагою». Коли ж він не зміг здійснити намір щодо прощі в Святу Землю, преподобний жертовно служить місцевому храмові, дванадцять років випікаючи просфори задля відправи літургії.

Проймаючи своєю молитовною атмосферою духовне життя і напоюючи своїм образним світом книжність Київської Русі, Псалтир входить як стилетворчий фермент до переважної більшости тогочасних текстів. Вимога читання псалмів безпосередньо формулюється в повчальних творах, мотивуючись особливою міццю Давидової молитви в духовній боротьбі.

Читання псалмів зображується у житії прп. Феодосія Печерського як найпотужніша зброя в боротьбі з бісівськими підступами:

«Отець же наш Феодосій, вищий за всіх у смиренні й послушанні, у праці, подвижництві і ділах тілесних, бо був тілом благий і кріпкий, радо всім слугував, і воду носив, і дрова з лісу на своїх плечах, всі ночі проводив, славлячи Бога. Коли братія спочивала, блаженний брав розділене жито і молов кожного частину і ставив на місце. Іншим разом, коли багато ґедзів і комарів, вночі сідав над печерою і, оголивши тіло своє до пояса, ткав вовну для плетіння взуття і співав псалми Давидові. Комарів і ґедзів було багато, через що все тіло його скривавлене було, і кусали вони, п’ючи кров його. Отець же наш не рухався, не вставав із місця цього, аж доки не наставала година заутреньої, і тоді перший з усіх він ішов до церкви. І ставав непорушно на своєму місці, не розпорошуючи увагу на дрібниці, вершив Божественне славослов’я, а також останнім полишав церкву. І за це всі любили його дуже, як батька, дивуючись смиренню його і покірливості».

Діставши дослідне підтвердження сили псалмодії, прп. Феодосій навчає використовувати цю силу й монахів його спільноти, поєднуючи читання псалмів із працею: «рукама же своима дѣлати по вся дьни, псалмы Давыдовы въ устѣхъ своихъ имуще».

Успішний розвиток монашої спільноти та розквіт Києво-Печерського монастиря викликає в автора Житія прп. Феодосія Печерського алюзії до псалма 91 («Зацвіте справедливий, як пальма, і виженеться, немов кедр на Ливані».- Пс. 91:13): «Бо сказано: «Праведник, як пальма, зацвіте і, як кедр у Лівані, розмножиться». Примножувалася відтоді братія і процвітало місце те добрими звичаями і молитвами їхніми та іншими благочестями».

Силу молитви прп. Феодосія, завдяки котрій його мати пережила навернення й зголосилася прийняти постриг, також визначається посиланням на псалом: «Богъ же услыша молитву угодьника своего. О семь бо словеси рече пророкъ: Близъ Господь призывающіимъ въистину и волю боящимъся Его творить, и молитву ихъ услышить, и спасеть я» (Пс. 124:18). Перемога монашої громади над підступами диявола, що ними пояснює прп. Нестор княжий гнів на печерських ченців, також знаходить мотивування у псалмі: «Обратится болѣзнь єго на главу єго и на верхъ єго сниде неправда єго» (Пс. 7:7). Подібно тлумачиться й кінцева згода Варлаамового батька змиритися з рішенням сина прийняти монаший постриг: «Преподобьный же Антоний и съ сущиими съ нимь и съ блаженыимь Феодосіемь бѣша въ печали мнозѣ его ради моляхуться Богу за нь. Богъ же услыша молитву ихъ: Възъваша бо, — рече, — правьдьни, и Господь услыша я и от вьсѣхъ печалій ихъ избавить я. Близь Господь съкрушеныихъ сьрьдцьмь и съмѣреныя духъмь спасеть» (Пс. 33:18-19).

Відтворення молитовного життя печерської монашої спільноти включає в себе нагадування про постійну присутність у ньому псалмів. Так прп. Феодосій, умертвлюючи тіло, зміцнює дух співом Псалтиря. Оздоровча дія його молитви на розвиток Києво-Печерського монастиря передається словами псалма 91 (Пс. 91:13).

Невидима боротьба прп. Феодосія з диявольськими підступами провадиться насамперед за допомогою псалмів. Аскетичні практики прп. Феодосія в самотній печері під час Великого посту передаються в житії через мотив співу псалмів:

Сѣдъшю же ему, якоже речеся, и се слышааше гласъ хлопота въ пещерѣ отъ множьства бѣсовъ, якоже се имъ на колесницахъ ѣдущемъ, другьшмъ же въ бубъны биющемъ, и инѣмъ же въ сопѣли сопущемъ, ти тако всѣмъ кличющемъ, якоже трястися пещерѣ отъ множьства плища зълыихъ духовъ. Отьць же нашь Феодосий, вся си слышавъ, не убояся духъмь, ни ужасеся сьрьдцьмь, нъ оградивъся крьстьнымь оружиемь и, въставъ, начатъ пѣти псалтырь Давидову. И ту абие многый трусъ ке слышимъ бывааше. Таче по молитвѣ сѣдъшю ему, се пакы бещисльныихъ бѣсовъ глас слышаашеся, якоже и преже. И преподобьнууму же Феодосию ставъшю и начьнъшю оно псалъмьское пѣние, глас онъ абие ищазааше. Сице же по многы дьни и нощи творяхуть ему зълии дуси, яко не дати ему ни мало опочинути, дондеже благодатию Христовою побѣди я, и възятъ от бога власть на нихъ, якоже отътолѣ не съмѣти имъ ни прикоснутися ни къ мѣсту тому, идеже блаженый молитву творяше.

Зі слів ченця Іларіона, котрий спостерігав молитовне життя прп. Феодосія, переписуючи книги в його келії, повідомляється про додаткові деталі його аскетичного побуту. Прядучи вовну або займаючись іншим ремеслом, преподобний співає псалми. Після тривожного повідомлення економа про брак коштів на утримання братії він також іде до келії «пѣти по обычаю обанадесяте псалма». Підпорядковану йому спільноту прп. Феодосій напучує «молитися къ Господу и не бесѣдовати ни къ кому же по павечерьний молитвѣ, и не преходити отъ келиѣ въ келию, нъ въ своей келии Бога молити, якоже кто можеть и рукама же своима дѣлати по вся дьни, псалмы Давыдовы въ устѣхъ своихъ имуще». Захисна сила молитви виявляється в перемогах не лише над невидимими ворогами, але й над злодіями, котрі у нічному видінні побачили довкола Києво-Печерського монастиря нездоланну стіну. Автор житія так пояснює цей випадок: «Сице бо бѣ благый Богъ оградилъ невидимо вься та съдьрьжания молитвами правьдьнааго и преподобьнааго сего мужа. Тѣмьже и божьствьный Давыдъ о семь прѣдъизвѣща, рекый: Очи Господьни на правьдьныя и уши Его въ молитву ихъ» (Пс. 33:16). Так читання Псалтиря обертається на осердя й рушія духовного життя Києво-Печерського монастиря часів прп. Феодосія.

Зображуючи юнацьке життя прп. Феодосія в Курську, автор наводить його коротку молитву з конкретним проханням про Божу допомогу. Коли святий запрагнув побачити Святу Землю, він молиться: «Господи Іисусъ Христе мой! Услыши молитву мою и съподоби мя съходити въ святая твоя мѣста и съ радостію поклонитися имъ». Коли ж ідеться про життя прп. Феодосія в монастирі, інтенційність молитви змінюється. Тексти Феодосієвих молитов уже не містять прохань про конкретні ласки, очікувані від Бога. Тепер це вже молитва жертви, яка передає вирішення повсякденних потреб ченців у руки Божі, благаючи лише одного – провадження спільноти до спасіння. Згодом тексти двох коротких молитов наводяться у зв’язку з розповіддю про упокоєння прп. Феодосія. Важко захворівши, святий лежить у гарячці й промовляє:

У той час блаженного трясло від холоду і палав він у лютому вогні і, вже нічого не можучи, лежав на одрі, промовляючи: «Воля Божа хай буде, і що хоче, те хай і зробить зі мною! Але прошу Тебе, Владико мій, зжалься над душею моєю, щоб не зустрілося їй лукавство диявольське, а хай приймуть її ангели твої, провівши її через перепони темних тих мук і привівши її до світла Твого милосердя». І, сказавши це, вмовкнув, не можучи більше нічого.

Коли ж за кілька днів, у суботу, попрощавшись із братією, Феодосій лишився на самоті, його послушник побачив крізь щілину останню молитву преподобного:

Блаженний звівся і, впавши на коліна, молив зі слізьми милостивого Бога за спасіння душі своєї, усіх святих закликаючи на допомогу, а найбільше — святу владичицю нашу Богородицю, і через неї молив Господа Бога нашого Ісуса Христа за стадо своє і місце те. А після молитви ліг на своє місце і, трохи полежавши, звів очі до неба і гучним голосом і з веселим лицем промовив: «Благословен Бог, що так сталося: вже не боюся, а радію, йдучи зі світу цього!»

Визначальним внеском прп. Феодосія у розвиток духовного життя Руси стала реформа монашого життя, проведена ним у Печерському монастирі на засадах уставу Студійського монастиря близько 1065 р. Важливим елементом монастирської організації став кіновіяльний (спільножительний) устрій, за яким ченці мали спільну молитву, працю з благословення ігумена, спільне майно й трапезу. Літературні джерела дають дві версії одержання прп. Феодосієм Студійського уставу. Одну з них подає «Житіє прп. Феодосія Печерського»:

Після цього послав одного з братії

в Константинополь до скопця Єфрема,

щоб він увесь устав Студитського монастиря переписав

і прислав йому.

І він преподобного отця нашого повеління виконав

і, переписавши весь устав монастирський,

послав божественному отцю нашому Феодосію.

І, отримавши його,

отець наш Феодосій наказав прочитати перед братією,

і з того часу почав у своєму монастирі

все робити по уставу монастиря Студитського,

і донині так чинять учні його.

Настоятельство прп. Феодосія дає нові свідчення незалежної й принципової позиції Києво-Печерського монастиря стосовно боротьби князів Ярославичів за Київ. Коли 1073 р. Святослав і Всеволод вигнали з Києва Ізяслава, прп. Феодосій різко засуджує порушення норм успадкування престолу, відмовляється відвідувати княжі учти й поминати в єктеніях Святослава, вважаючи його за узурпатора:

І тоді отець наш Феодосій,

сповнившись Святого Духа,

почав того викривати, що несправедливо зробив .

і не по закону сидить на столі тому,

брата, що був, наче батько йому, прогнавши.

І так викривав його,

коли листи пишучи, посилаючи йому, , -

а коли перед вельможами його, які приходили до нього,

ганив того за неправедне вигнання брата

і наказував тим переказувати йому.

І пізніше написав до нього довге послання,

і викривав його, твердячи:

«Голос крові брата твого кличе проти тебе до Бога,

як за часів Авеля і Каїна».

І, згадуючи інших багатьох стародавніх гонителів,

убивць і братоненависників,

притчами йому про все розповів

і, так написавши, послав.

І коли прочитав послання те,

розгнівався дуже,

і, як лев, заревів на праведного,

і ударив посланням об землю.

І відтоді рознеслася чутка,

що заточений буде блаженний.

Примирення прп. Феодосія з князем Святославом не було відмовою від осуду несправедливости. Князь сам шукає зустрічі зі святим, приходить з боярами до монастиря, іде з Феодосієм на молитву, а потім покірно вислуховує докори в узурпації престолу. І в цій ситуації Феодосій у відповідь на княжі припущення про гнів святого визначає суспільну місію монастиря, втілену для нього в несенні справедливого й повчального слова:

«Що, благий владико, може гнів наш супроти влади твоєї? Але слід нам викривати вас і говорити вам про спасіння душі. А вам треба послухати те».

І хоча прп. Феодосій продовжував поминати на єктеніях як законного князя Ізяслава, а в розмовах із князем дорікав йому за ненависть до брата, за брак страху Божого, за розваги з музиками в княжих палатах, князь Святослав вітає його з радістю, виходить назустріч святому з посмішкою, заявляючи:

«Це, отче, правду тобі речу: якби оповістили мені, що батько мій постав із мертвих, не радів би так, як твоєму приходові. І не боявся його так і не бентежився, як перед преподобною твоєю душею».

Його спілкування з прп. Феодосієм житіє передає чудовою метафорою: «духовьнаго того брашьна насыщаяся паче меду и съта: се же суть словеса блаженааго, яже исходяахуть от медоточьныихъ устъ тѣхъ».

Отже, місією Києво-Печерського монастиря стає несення правдивого слова християнського навчання, вільного від запобігливости перед владою й високим суспільним становищем. Суспільні еліти, спершу невдоволені втручанням монастиря у їхнє життя, приймають і заохочують його місію. Вже князь Ізяслав, котрого можна було б запідозрити в прагнененні створити Свято-Дмитрівський монастир на противагу Києво-Печерському, бере до свого нового монастиря колишнього призвідця конфлікту прп. Антонія з придворним боярством, прп. Варлаама, закладаючи основи пізнішого узалежнення Свято-Дмитрівського монастиря від Києво-Печерського. А згодом, переживши бунт киян 1068 р. й семимісячне панування в столиці Всеслава Полоцького, князь Ізяслав не карає монастир за його позицію під цих подій, навпаки, обдаровує чернечу громаду землею під будівництво нового храму й часто зустрічається з новим ігуменом, прп. Феодосієм:

Тѣмь же убо слышаще князи и боляре доброе ихъ житие прихожааху къ великууму Феодосию, исповѣдающе тому грѣхы своя, иже велику пользу приимъше бо от того, отъхожааху, ти тако пакы приношааху ему нѣчьто мало отъ имѣний своихъ на утѣшение братии, на състроение манастырю своему. Друзии же и села въдаваюче на попечение имъ. Наипаче же зѣло любляаше блаженааго христолюбивый князь Изяславъ, предьржай тъгда столъ отьца своего, и часто же и́ призывааше къ собѣ, мъножицею же и самъ прихожааше к нему и тако духовьныихъ тѣхъ словесъ насыщашеся и отъхожааше. Якоже отътолѣ тако Богъ възвеличаше мѣсто то, умножая вьсѣхъ благыихъ въ немь молитвами въгодьника своего.

Невибагливість в одязі – неодмінна риса вдосконалення. За житієм, прп. Феодосій вбирається майже злиденно: «А одягом йому була свита з волосяниці жорсткої на тілі, зверху на ній інша свита. І та дуже погана була, заради того одягав її на себе, щоб не бачили волосяниці на ньому». Це ставало підставою для кпинів злорікам: «За цей одяг багато невігласів докоряли і соромили його».

Бідний пошарпаний одяг використовується в житії для контрасного відображення духовної величі святого. Прп. Феодосія не пізнають прохачі, вважаючи його за одного з поварів. Але це дає підставу агіографові помітити:

Не бо его чьстяху чьстьныихъ ради пърътъ, или свѣтьлыя одежа, или имѣния ради мъногаго, нъ чистаго его ради жития и свѣтьлыя душа, и поучеыие того многыихъ, яже кыпяхуть святымь духъмь от устъ его. Козьлины бо тому бѣахуть, яко многоцѣньная и свѣтьлая одежа, власяниця же, яко се чьстьная и цесарьская багъряниця, и тако, тѣмь величаяся, ходяше и житиемь богоугодьно поживъ.

Сам прп. Феодосій дає взірець повсякденної фізичної праці:

Був він дійсно чоловіком Божим, світилом у всьому світі, осяваючи шлях усім чорноризцям: смиренням, розумом і послушанням та іншими ділами славлячись, працюючи щодня, не даючи ні рукам своїм, ні ногам відпочинку. Ще і в пекарню часто ходив і з пекарями з великою радістю тісто вимішував і хліб випікав. Був він, як говорив раніше, міцний тілом і сильний. Всіх страждущих навчав і зміцнював, утішаючи, щоб ніколи не поступалися справами своїми.

Прп. Феодосій працює в пекарні («Отець же наш Феодосій, вищий за всіх у смиренні й послушанні, у праці, подвижництві і ділах тілесних, бо був тілом благий і кріпкий, радо всім слугував, і воду носив, і дрова з лісу на своїх плечах, всі ночі проводив, славлячи Бога»), носить воду, сам рубає дрова. Він залучає до праці братію не словами заохоти, а власним прикладом.

 

Княжі  житія

Проблема становлення культу рівноапостольних князів Володимира і Ольги

На думку Євгена Голубинського  до монгольської навали було канонізовано лише чотирьох українських святих. Решта канонізацій наступила пізніше. На його думку, канонізація Володимира настала тому, що в день його упокоєння, 15 липня 1240 р., князь Новгородський Олександр Ярославович здобув перемогу на Неві, вбачаючи в тому заступництво князя Володимира. З цього часу новгородці встановили святкування пам’яті князя Володимира як святого.

Проблеми становлення шанування князя Володимира і часу його канонізації залишаються дискусійними. Дуже рано, вже незабаром після закінчення усобиці Володимировичів, діяльність князя Володимира була усвідомлена як благодатний подвиг рівний подвигам апостолів. «Слово про закон і благодать» Іларіона дає підстави припускати, що за правління Ярослава Мудрого були зроблені певні кроки для церковного прославлення князя Володимира. Однак з якихось причин його шанування не набуло широкого поширення.

Про канонізацію князя Володимира не можна говорити до сер. XIII ст. Можливо, спершу шанування князя Володимира перебувало в тіні рано усталеного святкування святим Борису і Глібу, так що і церковне поминання його відбувалося не самостійно, під 15 липня, а в дні пам’яті його синів-страстотерпців.

Канонізація блаженної княгині Ольги відбулася одночасно з канонізацією святого князя Володимира або дещо пізніше.

Мабуть, до поч. XII ст. відноситься «Пам’ять і похвала великому князеві Володимиру» Якова Мниха, котра є найдавнішим власне житійних твором про князя Володимира. У рукописній традиції більш поширене інше Житіє князя Володимира.

Свята княгиня Ольга була першою в Росії правителькою-християнкою. Вона померла 11 липня 969 р., а через 30 років, близько 999/1000 р., її онук, святий князь Володимир Святославич, Хреститель Русі, переніс її мощі в побудовану ним київську церкву Пресвятої Богородиці - так звану Десятинну, де вони й спочивали відкрито до зруйнування Києва монголо-татарами в 1240 р. Ймовірно, з часу цього перенесення і починається місцеве церковне шанування княгині Ольги.

Вже «Повість временних літ» прославляє її як «провісницю християнської землі»; похвала блаженної княгині Ользі - бабці святого Володимира - присутня і в «Слові про закон і благодать» Іларіона, і в «Пам’яті і похвалі великому князю Володимиру» Якова Мниха. До XII-XIII ст. відносяться найдавніші редакції короткого «Житія святої княгині Ольги». Однак її загальноцерковна канонізація відбулася значно пізніше - навряд чи раніше другої половини або навіть кінця XIV ст.

Ранні редакції княжих житій. Житія Михаїла Чернігівського, Олександра Невського.

Швидко після мученицької смерті в 1246 р. були канонізовані мученики князь Михаїл Чернігівський і його боярин Федір. Спочатку, ймовірно, могло бути місцеве вшанування їх як святих, а загальна канонізація наступила дещо пізніше, на думку Євгена Голубинського не пізніше XIV ст.

1246 р. чернігівський князь Михайло Всеволодович приїхав у Золоту Орду, мабуть, для того, щоб отримати ярлик на Чернігівське князівство. Однак це відвідування закінчилося трагічно - князь Михаїл і його боярин Федір були вбиті з ханського наказу.

Вже незабаром після загибелі чернігівського князя, за розпорядженням його дочки Марії, було встановлено церковне шанування невинно вбитих, і в ті ж роки (у всякому разі - до 1271) було складено коротке «Сказання про Михаїла і його боярина Федора». Пізніше, вже на основі цього «Сказання», виникла поширена редакція (кін. XIV ст.) та інші оповідання, в тому числі і Житіє Михаїла Чернігівського. Дослідження різних редакцій провів Микола Серебрянський.

Сюжет, пов’язаний із загибеллю Михаїла Всеволодовича, став украй популярним в Стародавній Русі, адже Михаїл Чернігівський і його боярин Федір стали розглядатися як одні з перших новомучеників за православну віру.

У тексті «Сказання про Михаїла і його боярина Федора» дуже важливий той момент, що Михаїл сам виявляє ініціативу вчинити подвиг на славу Христову і не спокуситися «славою світу цього». Дізнавшись про звичай хана Батия змушувати християн поклонятися язичницьким ідолам, він, натхнений Божою благодаттю і даром Святого Духа, сам викликається поїхати в Орду, що викрити Батиєву «звабу» і довести йому і всьому світові, що віра християнська живе в серцях руських людей. Отримавши благословення духівника, Михайло каже: «За молитві твоїй, отче, як Бог зволить, так і буде. Я б хотів кров свою пролити за Христа і за віру християнську». У цьому бажанні князя підтримав і його боярин Феодор.

Опинившись в Орді Михаїл і Федір не піддаються ані на вмовляння хана, ні на прохання його слуг. Вони стійко чекають своєї долі, обраної ними самими. І коли посильний хана говорить князеві: «Михаїле, знай - ти мертвий!», то Михаїл твердо відповідає: «Я того й хочу, щоб мені за Христа мого постраждати і за православну віру пролити кров свою». А своїм боярам він кинув під ноги княжий плащ, як символ відмови від земного життя: «Візьміть славу світу цього, до якої ви прагнете!»

Смерть князя Михаїла і боярина Федора була страшна: спочатку їх довго і жорстоко били, а потім відрізали голови. «І так, вихваляючи Бога, постраждали і передали святі свої душі в руки Божі обидва святі новомученики» - підсумовує свою розповідь автор.

Таким чином, «Сказання про Михаїла і його боярина Федора» сформулювало новий для руської релігійної свідомості ідеал - мученика за віру, котрий свідомо вибирає смерть в ім’я Христа. Стурбовані падінням Київської Русі і шукаючи її порятунку, давньоруські книжники бачили шлях порятунку через мучеництво в ім’я віри. Героїчна смерть Михаїла Чернігівського - це свого роду жертва, принесена руським народом на спокутування своїх гріхів. Ідея жертовності стає вкрай важливою в XIII - XIV століттях. Адже добровільна і мученицька смерть - це не тільки наслідування мученицької смерті Христа, але і вияв готовності пройти будь-які випробування на шляху до спасіння душі й порятунку народу від страждань.

Повість про життя Олександра Невського

«Повість про життя і про хоробрість благовірного і великого князя Олександра» або «Повість про життя Олександра Невського» - літературний твір XIII століття. Повість дійшла до нас у різних редакціях XIII-XVIII ст. Історія її тексту надзвичайно складна, багато чого залишається спірним. Протягом кількох століть перша редакція («житіє») неодноразово перероблялася. Автором повісті був імовірно книжник з оточення володимирського митрополита Кирила, що прийшов з Галицько-Волинської Русі в 1246 році, тому в повісті відображені склалися літературні традиції Русі й Новгородської землі. Автор повідомляє, що особисто знав Олександра Невського і був свідком його діянь.

Прийнято вважати, що написана повість не пізніше 80-х років XIII століття в монастирі Різдва Богородиці у Володимирі, де був похований князь Олександр Невський. У створенні житія брав участь митрополит Кирил:
Він міг бути і автором, але, найімовірніше, він замовив житіє комусь із галицьких книжників. котрі проживали на півночі.

За композицією, манерою опису військових зіткнень, окремими стилістичними прийомами і деякими фразеологізмами «Повість про житіє Олександра Невського» близька до іншого твору, «Літописця Данила Галицького» - першої частини Галицько-Волинського літопису.

Після повідомлення про день смерті Олександра наводяться слова митрополита Кирила і суздальців, коли до них дійшла сумна звістка
«Митрополит же Кирил промовив: Діти мої, розумійте, що вже зайшло сонце землі Суздальської! Бо вже не буде жодоного такого князя у землі Суздальській! Ієреї і диякони, чорноризці, жебраки і багаті, і вси люди говорили: Вже гинемо!»

Завершується повість розповіддю про «гідне пам’яти» чудо, що сталося під час поховання князя. Коли померлому Олександру хотіли вкласти в руку «прощальну грамоту», то він «сам, ніби живий, відкрив руку свою і взяв грамоту з руки митрополита».

Житійні збірники: Четьї Мінеї, Прологи (Синаксарі).

Пролог або Синаксар – житійний збірник, що має календарний характер. Житія святих розташовані в ньому відповідно до днів церковного спомину.

Прложні житія відзначаються короткістю й сухістю викладу. Пролог був перекладений у Київській Русі як необхідний посібник при богослужінні. Але вже в домонгольські часи він був доповнений багатьма повчальними оповіданнями, завдяки чому набув морально-енциклопедичного характеру. Користувався широкою популярністю.

Збереглося близько трьох тисяч рукописних Прологів церковнослов’янською мовою. Найдавніший із них датується кінцем ХІІ ст.

Безпосереднім ориґіналом Прологу став Менологій Василія ІІ, укладений бл. 985 р. з доповненнями ХІ ст. При перекладі грецьке слово «Πρόλογος» було помилково сприйняте за назву книги й залишене в церковнослов’янських перекладах.

«Четія Мінея», «Четьї Мінеї» (від грец. μηυιαϊος — «місячний» і давньоруськ. четьє — «читання»; «Щомісячні читання») — церковно-релігійні збірники, в яких житія святих, перекази, повчання тощо розміщені по днях кожного місяця, відповідно до дати вшанування церквою того чи іншого святого. Виникли у Візантії в ІХ столітті. У Київській Русі вперше з’явилися в ХІ столітті.

Comments