Тема 01. Основні поняття української літературознавчої медієвістики


Тема 1. Основні поняття української літературознавчої медієвістики

Українська (руська) література в цивілізаційному просторі середньовічної та ренесансної Європи

Етнонім

Назви території, на якій живе український народ, і самого народу змінювалися протягом століть відповідно до політичного становища й стану національної свідомости. Грецький історик Геродот (484-425 рр. до Р.Х.) називає цю землю Скифією, а місцевих жителів - скифами. І в «Повісти временних літ» є згадка про те, що греки називали землі уличів і тіверців по Бугу й Дніпру аж до моря «Велика Скифія».

Від IV ст. до Р.Х. поширюється назва «Сарматія» від іранського племени сарматів, яке прийшло в Україну після скіфів. Ця назва набула популярности в XVII-XVIII ст.

В ІІ-ІІІ ст. прищепилася назва «Роксоланія», від іншого іранського племени роксоланів. Вона відродилася в гуманістичній культурі Ренесансу для підкреслення давности й автохтонности українського народу. Дружину турецького султана Сулеймана Настю Лісовську з-під Рогатина називали Роксоланою.

Основна назва - «Русь». Літопис виводить її від назви варязького племени.

«Пішли вони [слов’яни] на море, до варягів, до русі. Бо так звали варягів - русь, як ото одні звуться свеями, а другі - норманами, англами, інші - ґотами, отак і ці» (Повість временних літ, 862 рік).

У трактаті Констянтина Багрянородного 949 р. окремо подаються назви дніпровських порогів «руською», а окремо «слов’янською» мовами, причому «руські» назви найближчі до північногерманських. Імена перших українських князів (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга) також північногерманського походження. В фінській мові шведи називаються «Routsi». Можливо, фіни вивели цю назву від шведського слова «rops-menn», мореплавці. Частина середньошведського узбережжя й зараз має назву «Rodhsin», місце, звідки відпливали варяги.

Українські вчені Михайло Максимович, Володимир Антонович, Олександр Потебня, Михайло Грушевський дотримувалися теорії автохтонного походження назви «Русь». Вони спростовували літописну теорію на підставі того, що варягами називали не скандинавів, а загалом мореплавців-грабіжників. «Русь» виводилася з річкових назв типу «Рось». Але арґументи цієї теорії слабші.

Спочатку назва «Русь» застосовувалася щодо племени полян і його країни довкола Києва. З поширенням Київської держави назва поширилася на всю українську землю. Окремий представник народу Руси називався «русин» (у «Слові о полку Ігоревім» - русич). Галичина називалася Руським воєводством. Чужинці (напр. Павло з Алеппо) називають Україну Руссю, а українців русинами на відміну від Московії та її мешканців - московитів, москвинів або москалів.

В XIV ст. (1335 р.) з’являєтся термін Мала Русь. Константинопольський Патріярхат для розрізнення двох митрополій, що виникли в Україні, почав вживати назву «Μεγάλη Ῥωσ(σ)ία» та «Μικρὰ Ῥωσσία». Здобувши під свою владу Гетьманщину, московський цар Олексій Михайлович використовує стару термінологію й приймає 1654 р. титул «царя Великої і Малої Росії».

Етнонім «Русь» побутує протягом усієї епохи Середньовіччя й Ренесансу. В часи Ренесансу доповнюється поетичними поняттями  «Россія», «Роксоланія», «Сарматія».

Але вже в епоху Середньовіччя починає вживатися слово «Україна» для позначення пограниччя, окраїни, прикордонної країни. Ширше - останнього слов’янського народу на південному сході Європи. Перший зафіксований випадок вживання цієї назви - Київський літопис, літописна стаття за 1187 р.: «У тім же поході розболівся Володимир Глібович недугою тяжкою, од якої він і скончався... За ним же Україна багато тужила». Тут ідеться про прикордонну Переяславську землю. В тому ж літописі під 1189 р. згадується про князя Ростислава Берладника, що зі Смоленська «приїхав же він до України Галицької, і взяв два городи галицькі». Тут мається на увазі подністрянське Пониззя. В Галицько-Волинському літописі вживання слів «Україна», «украйняни» зафіксовано під 1213, 1268, 1280, 1282 рр.

В епоху Ренесансу з її увагою до території пограниччя культур слово «Україна» дещо розширює свій зміст, починає позначати країну або державу, заселену українцями, далекий край на межі християнської цивілізації, вільну землю.

Таким чином, самоназвою українців до XVIII ст. був етнонім «Русь». Його сліди зберігаються в побутуванні сучасного поняття «русин». З присвоєнням собі колишнім Московським царством назви «Російська імперія» та спробами асиміляції українців через включення їх до «триєдиного російського народу» виникла необхідність прийняття альтернативного етноніму. В ХІХ ст. значення топоніму «Україна» поширюється на всю територію історичної «Руси». Самоназва «українець» витісняє колишню «русин» спершу на Наддніпрянській Україні, а з початком ХХ ст. - і в Галичині. Для Карпатської України рубіжними стали події 1938-1939 рр., боротьба за власну державність.

Отже, «Русь» - це абсолютний синонім терміну «Україна». Культура, яка окреслювала себе як «руська», - органічна частина нашого історичного минулого.

Автохтонні основи

Ця культура існувала ще до приходу над Дніпро варязької династії Рюриковичів. Її складниками були поганські культи, зафіксовані в легендах, фольклор, самобутня дерев’яна архітектура, риторична культура. Мірою формування єдиної Руської держави складається на основі різних реґіональних говорів наддіялектна мова великих міст, де перетиналися шляхи сполучення: Києва, Чернігова, Галича. Можливо, існувало власне письмо, відомості про яке не збереглися.

На жаль, «Велесова книга», про яку часом люблять говорити неспеціялісти, - фальсифікат ХХ ст. і може свідчити лише про патріотичні спроби реконструкції нашого минулого, а не про дохристиянські реалії.

Писемність

Література починається з поширенням на Русі кириличного письма, яке приходить разом із християнськими місіонерами з Моравії та Болгарії після 863 р. Потреби поширення християнства викликають необхідність розмноження писаних текстів, якими мала забезпечуватися кожна церковна громада. Вже на початку Х ст. така громада існувала в Києві - Іллінська церква. Хрещення київського правителя Аскольда, а потім княгині Ольги передбачало функціонування при княжому дворі домової церкви, де відправа мала б здійснюватися за рукописними книгами.

У Візантії, звідки вирушали на Русь місіонери, була винайдена для слов’ян штучна мова - «церковнослов’янська», для якої пропонувалося дві графічні системи - кирилиця й глаголиця.

Князь Володимир Святославич не лише сам приймає християнство, але й 988 р. запроваджує його як державну релігію. Відтак мережа церковних громад і монастирів охоплює всю Русь, а разом із тим поширюються богослужбові книги. Виникає потреба в грамотних людях - священиках і церковних читцях (дяках). І хоча коло освічених людей було дуже вузьким, писемна культура набуває масового характеру.

Книга, культура читання (спершу лише вголос), письма входить у державний побут. З суто церковного кола вона поширюється в канцелярії, утворювані при княжих дворах. Діють майстерні по переписуванню книг - скрипторії. Культуру письма починають застосовувати для запису державних актів, важливих історичних подій, проповідей авторитетних осіб. Церковнослов’янської мови, призначеної суто для богослужбових потреб, не вистачає, і її доповнюють елементами тогочасної української мови.

І так вже в Х ст. починається розвиток нашої літератури. Хоча перші її пам’ятки датуються лише серединою наступного, ХІ ст.

Протиставлення «давньої» та «нової» літератури виникло в літературознавстві ХІХ ст. на підставі ідеологічної диференціяції. «Давня» література протиставлялася «новій» як писана книжною мовою, нетотожною з народною, і належна до панівних еліт, а не до народних верств. Крім того, «давня» література мала переважно релігійний зміст, а «нова» - світський. Нарешті, «нова» література описувала повсякденний побут, претендувала на реалістичність зображення.

Але вже Іван Франко намагався вирватися поза ці межі. Він запропонував крім згаданих понять ввести поняття «література середньої доби», до якої відносив літературу XVII-XVIII ст.

Сучасні підходи до літератури давнього часу сформувалися в ХХ ст., в українському літературознавстві - завдяки впливові формальної школи, а насамперед Дмитра Чижевського. Його вчення про літературні стилі, епохи й періоди, викладене найбільш повно в «Історії української літератури» (1956), лягло в основу сучасної моделі літературного розвитку.

Оскільки ж українська школа ще не звільнилася від постсовєтського синдрому, в її програмі продовжує зберігатися нігілістичне ставлення до літератури Х-XVIII ст. і вивчення писемної спадщини минулого вкрай обмежене. Це одна з важливих суспільних проблем.

Міжнародний контекст

Наприкінці ХХ ст. однією з найпопулярніших наукових праць стала книга Гантінтона «Конфлікт цивілізацій».

Які цивілізації зустрічаються на Сході Європи, в Україні, в Х-XVI ст.? Латинська й візантійська.

 

Латинська

Візантійська

Географія

Західна й Центральна Європа, Північна Африка

Близький Схід, Південно-Східна Європа

Держави

Священна Римська імперія, папська держава

Східна Римська імперія, Грузія, Болгарія, Сербія, Русь

Церковний обряд

римський

Візантійський (грецький)

Мова

латинська

Грецька, арамейська, церковнослов’янська

Культурні центри

Рим, Мілан,

Константинополь, Антіохія, Єрусалим, Олександрія

Чи була українська культура чужа латинській? Ні, бо й візантійська (східноримська, ромейська) культура мала тісні контакти з латинським Заходом. На Україну прибували латинські місіонери, в ХІІІ ст. в Києві ще діяв домініканський монастир, при дворі короля Данила Галицького панувала латинська мова.

Через землі українців проходять гуни, мадяри. Присутність аварів відобразилася в легенді про обрів.

Українці могли зазнати певного культурного впливу хозарів, тюркського  народу, котрий на поч. VII ст. утворив державу в пониззі Волги. У VIII ст. хозари вже не були півкочовим диким народом, яким прийшли на межу Европи сто років тому. Вони побудували багатолюдні міста Саркел, Ітиль, винайшли дві системи письма, для чого було використано ориґінальне рунічне письмо та гебрейська абетка. Поганство хозари замінили на юдаїзм. Сліди впливу хозарів знаходимо в літописній легенді про «хозарську данину», в титулуванні Володимира Великого «каганом». У зв’язку з українсько-хозарськими стосунками можна говорити про присутність єврейської культури в Україні.

Волзька Болгарія мала також певні контакти з українцями. Нещодавно з’явилися повідомлення про дотепну версію татарських науковців з Казані про заснування Києва волзькими болгарами - предками казанських татарів.

Усна культура Сходу (Степ). Печеніги - об'єднання тюркських та інших племен, що вперше згадується у VIII ст. У 890-х роках печеніги переселились у північно-причорноморські степи включно до гирла Дунаю.

Перша згадка про печенігів у «Повісті временних літ» відноситься до 915. Князь Ігор уклав з печенігами договір, після чого вони перекочували до кордонів Візантії та Угорщини. У 920 князь Ігор здійснив похід проти печенігів, але в 944 вони взяли участь у поході Ігоря на Візантію.

У 968 відбувся їх перший напад на Київ. У 972 печеніги розбили біля дніпрових порогів дружину князя Святослава Ігоровича, який загинув у цьому бою. Печенізький хан Куря зробив чашу з черепа Святослава. Після смерті Святослава Ігоровича, в кінці Х — першій половині ХІ ст. печеніги посилили напади на Русь. У 988–997 князь Володимир Святославич вів запеклу боротьбу з печенігами. Інтенсивно зміцнюючи південні кордони своєї держави, він збудував ряд укріплених замків по річках Сулі, Стугні і Трубежу. Літописець згадує про те, що печеніги у 993 перейшли Сулу і вступили в битву з дружиною Великого князя Київського Володимира Святославича, але зазнали поразки. На місці перемоги Володимир заснував місто Переяславець.

Напади печенігів відбувалися і 996–997 року, а 1015—19 їх спричинили війни між синами Володимира Святополком (користувався підтримкою печенігів) і Ярославом. Останній похід печенігів на Київську Русь відбувся 1036, коли вони зазнали нищівної поразки під Києвом від війська Ярослава Мудрого. На знак цієї перемоги було збудовано Софійський собор. Після цього печеніги майже не згадуються в літописах. У Х—ХІ ст. частина печенігів визнала владу київських князів, осіла на руських землях, зокрема в басейні річки Рось. Останній раз вони згадуються в літописі під 1168 у складі чорних клобуків. Слідами поселень половців у середньовічній Русі села Печенюги (Новгород-Сіверський район Чернігівської області), смт. Печеніги (Харківської області), смт Печеніжин Коломийського району Івано-Франківської області, гора Печеніга коло Чугуєва.

У середині XI ст. торки витіснили печенігів і стали сусідами княжої держави розселившись у степах Південної Русі. 1055 р. літописець згадує перший похід проти торків: «… в то же літо йде Всеволод на Торкы зиме к Воіню й побіди Торкы». У 1060 р. просування торків далі у Придніпров'я було зупинено після розгрому їх орд об'єднаними силами князів Ярославовичів. У 1116 р. частина торків разом з печенігами зазнала поразки від половців і переселилася у межі Русі. Торки розмістилися в басейні річки Рось, де ними було засноване селище Торчеськ, і на Переяславщині. До сьогоднішніх днів в топоніміці збереглися сліди перебування торків на українських землях —Торське городище (поблизу Слов'янська Донецької області).

Кипчаки або половці стали відомими Русі 1054 р., а до 1070 р. запанували в степах від Середньої Азії до Дунаю. У басейні Сіверського Дінця знаходяться їхні зимовища. Князь Володимир Мономах на початку ХІІ ст. завдав половцям поразки й змусив їх відступити від кордонів Руси, за Волгу. Хан Отрок з 40-тисячною ордою вступає на службу до грузинського царя Давида Будівника. Сюжет про це знаходиться в Галицько-Волинському літописі.

У др. пол. ХІІ ст. половецькі орди утворили державне об’єднання по Сіверському Дінцю. До нього належали згадувані в літописах хани Сирчан, Отрок, Кончак. Половці служили і в руському війську. У стійбищі на р. Тор перебував у полоні Ігор Святославич. Але в ХІІІ ст. монголо-татарська орда завдала нищівного удару по половцях. Вони відкочували на Захід, на Дунай. В Угорщині вони зберігали свою тотожність до XVIII ст.

Слідами поселень половців у середньовічній Русі залишаються такі топоніми, як Половиця (колишня запорозька слобода — історичний центр Дніпропетровська), села Великополовецьке (Сквирський район Київської області), Малополовецьке (Фастівський район Київської області), Половецьке (Богуславський район Київської області), Половецьке (Бердичівський район Житомирської області), Половці (Гощанський район Рівненської області), Куманівка (Козятинський район Вінницької області), Куманів (Городоцький район Хмельницької області), Куманівці (Хмільницький район Вінницької області), Команча Сяноцького повіту в Підкарпатському воєводстві Польщі.

Печеніги, торки, половці були кочовими народами. Вони здійснювали напади на сусідів, брали участь у міжусобних війнах, які вели руські князі. Своїх покійників вони ховали в глибоких ямах, куди клали зброю (прямолезі шаблі, луки зі стрілами), срібні прикраси ременів, опудала коней, їх черепи та кінську збрую. Якщо воїн загинув у поході, то родичі насипали курган, куди клали опудало коня та речі покійника.

В українській культурі, особливо козацькій, відчутно сліди впливу стилю життя кочових народів, їхнього прикладного мистецтва.

Ісламська культура арабського Халіфату. Силою, що завдала тяжкого удару Римській імперії в VII ст., став іслам, започаткований проповіддю пророка Мухаммеда. По смерті Мухаммеда формується теократична ісламська держава - Халіфат. Протягом одного сторіччя Халіфат заволодів Сирією, Палестиною, Єгиптом та іншими східними провінціями Римської імперії, підпорядкував Іран, вторгнувся до Північної Африки, Закавказзя, Середньої Азії. Халіфат підкорив Палестину, Сирію, Верхню Месопотамію. Було розгромено візантійську армію на річці Ярмук. В наступні два роки араби завоювали Єрусалим і Антіохію. Єгипет визнав владу халіфів майже без опору. 642 р. східні провінції Візантії були втрачені. На кінець VII ст. завойовані арабами Картаген і Кіренаїка.

Про існування інтенсивних торгівельних зв’язків між русинами і арабами та іншими мусульманськими народами свідчать середньовічні арабські автори Ібн Фадлан, ал-Масуді, Ібрагім Ібн-Якуб. Арабо-хазарські війни другої половини VII - початку VIII сторіччя сприяли розповсюдженню ісламу, як у прикордонних областях, так і в центральних районах країни. Перші відомості про мусульманський світ, про мусульман, перші знання про іслам пращури сучасних українців здобули під час торговельних операцій, мандрівок та воєнних походів. Русини мандрували до Волги найчастіше через Десну, Сейм та Оскол. Так виникав прямий контакт з країною, яка зазнавала величезного впливу арабсько-мусульманської культури. Ознайомленню Київської Русі з ісламом також сприяли і військові походи русичів на Схід, де вони вступали в контакти з представниками мусульманської цивілізації. Це наприклад похід київського князя Володимира на волзьких булгар у 985 р., де іслам було проголошено державною релігією у 922 році.

Першими мусульманами на території Київської Русі були представники народів, що кочували від Приазов’я до Дону. Середньовічні літописи недвозначно повідомляють, що предки сучасних осетин — алани вже на початку VIII ст. прийняли іслам. Саме їхні поховання, здійснені за мусульманським обрядом, знаходять сучасні археологи на південному сході України. Точні свідчення про постійне перебування мусульман у Київській Русі відносяться до ХІ ст., коли на службі у київського князя була кіннота з мусульман-печенігів.

Варязький епос. Варяги — назва скандинавських (головним чином шведських) вояків-вікінгів, що плавали із Скандинавії по Дніпру до Константинополя, щоб найматися до царської гвардії. Землі, заселені вікінгами, були гористі та лісисті — і мало придатні для хліборобства. Общини вікінгів мешкали малими оселями, керували якими так звані «ярли» — найбагатші землевласники. За ментальністю вікінги мали жорстокий норов, були міцними тілом, звиклими до труднощів. З початку 700-их років у зв'язку з ростом населення (демографічний вибух) кількість вільної придатної для господарювання землі почала зменшуватися. До того ж, у вікінгів існувала традиція, згідно з якою наслідування землі і всього майна переходило тільки до першого сина, інші ж — другі і треті сини — не одержавши нічого, відправлялися на пошуки нових родючих земель. Були це воїни-пірати, чия зброя складалася із важкого меча й сокири, якими вікінги володіли майстерно: вони грабували кораблі, мирні поселення, монастирі й навіть окремі міста. Зазвичай вікінги зганяли на берег і забивали худобу, вели людей у рабство, а тих, хто пручався, вбивали.

«Епоха вікінгів» (VIII-X ст.) — це час морського і річкового піратства і работоргівлі. Вікінги щороку грабують прирічкові міста франкської держави, здійснюють розбійні походи до Астурії і Португалії у 844 році, на Балеари, у Прованс і Тоскану у 859-862 роках. Пізніше підкорюють в Англії Нортумбрію та Східну Англію. Воны займають у VIII столітті Фарери, Гебриди та Ірландію. Багато норвежців залишають батьківщину й переселяються із 874 року до Ісландії, яку відкрили ще у 860 році. 982 року норвежці відкривають Гренландію, близько 1000 року — Америку (Вінландію). Шведські вікінги здійснюють походи на східноєвропейські простори. Закликані слов'янськими і фінськими племенами, вони приходять під проводом Рюрика на територію Новгорода. У Х столітті вікінги нападали також і на землі Франції. Так, наприклад, у 886 році вони навіть узяли в облогу Париж, але французький король Карл ІІ Лисий зумів від них відкупитися. Заселена вікінгами територія здобула назву Нормандія. Близько 1000 року відбувається християнізація вікінгів і вони стають осілими.

Східна Римська імперія - спадкоємниця старогрецької цивілізації та культури еллінізму. Константинополь проголошений столицею Римської імперії 330 р. Доба становлення - до династії Юстиніяна (527-602). Взаємодія двох культур: християнської та поганської. Ораторська культура, богословсько-екзегетична творчість Отців Церкви. Патристика (pathr - батько, отець).

Розквіт візантійської держави за царювання Юстиніяна I (527-565). Храм святої Софії відобразив нове світосприйняття. Юстиніян переслідував релігійних дисидентів, але заохочував мову поганської класики.

Західна Європа після «темних віків» занепаду, спричиненого падінням Риму й навалою германських племен, у VIII-X ст. переживає піднесення, що його називають «Каролінгським відродженням» від династії Каролінгів. На ґрунті традицій Західної Римської імперії формується Священна Римська імперія -  державне утворення, яке існувало з 962 по 1806 рік і об'єднувало землі Центральної Європи. В період найбільшого розквіту до складу імперії входили німецькі землі, які були її ядром, північна та середня Італія, Швейцарія, Бургундське королівство, Нідерланди, Бельгія, Чехія, Сілезія, Ельзас і Лотарингія. Ця держава тісно пов’язана з західним церковним центром у Римі. На її терені панує латинська мова як мова і сакральна, і державна, єдиною леґітимною релігією після навернення північних народів стає християнство західного обряду.

Сусідні з Руссю Польща, Чехія, Угорщина приймають християнство західного обряду і включаються до латинської цивілізаційної спільноти. Русь має свої контакти з Заходом.

961 р. єпископ Адальберт з монастиря св. Максиміліана у Трірі, за дорученням німецького короля Оттона І на запрошення княгині Ольги, яка намагалася запровадити християнство у Київській Русі, їздив на чолі церковної місії до Києва. Але вже в 962 р. повернувся до Німеччини з невдачею. Сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху.

Правнук Ольги Ярослав Мудрий був одружений з Інґігердою - старшою дочкою Олава Ейріксона (правив з 995-1021) та Астрід. За тридцять років шлюбу і Інґігерди та Ярослава було дев`ять дітей: шість синів: Володимир(1020-52), Ізяслав(1024-78), Святослав(1027-76), Всеволод(1030-93), Ігор(пом.1060), В`ячеслав(1034-57) та троє дочок. Старша з них, Єлизавета, вийшла заміж за Харальда Суворого - норвезького конунга з 1046 по 1066 рік, Анастасія, як припускають, - за угорського короля Андрія (Ендре, Андраша) I (1046-1060), ну а Анна – за французького короля  Генріха І (Анрі, 1031-1060), брала участь в управлінні Францією ще за життя чоловіка, а після його смерті королева деякий час брала участь у державних справах за часів малолітства її сина Філіппа 

Але внаслідок давніх цивілізаційних контактів, а особливо через церковне підпорядкування константинопольському патріярхові, Русь входить до візантійського цивілізаційного простору.

Етнічний зміст і самосвідомість давньої книжної культури

 Утворення єдиної держави зі столицею в Києві довкола племінного об’єднання полян підсумовує тривалий процес консолідації праукраїнських племен. Початкові розділи «Повісти временних літ» виявляють збереження пам’яти про племенні відмінності, стверджують центральну роль полян і виявляють свідомість руської ідентичности етносу:

«Бо се тільки слов’янський народ на Русі: поляни, деревляни, новгородці, полочани, дреговичі, сіверяни, бужани,— бо сидять  вони по [ріці] Бугу,— а потім же волиняни. А се — інші народи, які данину дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову, [походять] від коліна Яфетового, бо живуть у північних краях».

Поняття «Русь» сполучає чинник етнічний і територіяльний. До цього культурного простору включаються явища, котрі виникають і функціонують у середовищі русинів на історичному терені їхнього проживання.

Але в міру державної експансії на схід і підпорядкування або колонізації нових реґіонів виникає потреба врахувати в іменуванні країни її належність владі Києва. Тому зрідка поняття «Русь» поширюють на всі території, підлеглі Києву. Але зберігається відчуття інакшости, мотивоване етнічними межами. Русь протиставляється Заліссю – колонізованим теренам з фіно-угорським і тюркським населенням. Про це свідчать географічні назви: Володимир Руський або Волинський – і Володимир Заліський, Переяслав Руський (тепер Хмельницький) – і Переяслав Заліський.

Уніфікація вірувань, традицій і звичаїв відбувалася з прийняттям християнства східного обряду. Як і в усіх середньовічних народів, релігійний чинник став для формування самосвідомості русинів визначальним. Християнство східного обряду починає називатися не тільки «грецькою вірою», але й «руською вірою». «Українськість» або «руськість» ототожнюється зі сповіданням православ’я.

Втрата державної незалежности, входження під владу великого князя Литовського, а тим більше польського короля, ускладнює диференціяцію. Руссю починають називати всіх мешканців Речі Посполитої православного віровизнання, хоча українці таки тяжіють до відмежування від білорусів («литвинів»). Дуже чітко розрізняється «Русь» і «Москва», доповнені згодом запозиченими у греків розрізненням «Малої Руси» та «Великої Руси».

Реформація та руйнування попередніх стереотипних ототожнень віровизнання й етнічної належности розхитує давнє бачення «руської віри». Крім того, посилюється тенденція до переходу частини політичних еліт на панівний обряд. При цьому на початковому етапі асиміляції не всі конвертити (навернені на католицтво) визнають себе поляками. Так з’являється визначення, деклароване Станіславом Оріховським: «Gente Ruthenus, natione Polonus» - «Родом русин, нацією поляк».

Сакральна, книжна і говірна мови

В Середні Віки повсюдно літературною мовою виступає сакральна (священна) мова, взірець якої пропонують переклади Біблії та богослужбових книг.

Церковнослов’янська мова

До ХХ ст. сакральною мовою для слов’янських народів з візантійського цивілізаційного простору виступала церковнослов’янська мова. До XVI ст. церковнослов’янська мова була також богослужбовою мовою румунів - східнороманського народу, етнічна мова котрого дуже відмінна від слов’янських.

Попри спільність сакральної мови для різних народів, її тексти виголошувалися ними по-різному. Впливала відмінність власного фонетичного апарату, відсутність деяких звуків, що внесені були з південнослов’янської або навіть грецької фонетики. До того ж, мови еволюціонували. Навіть у грецькій мові літера γ читалася в античний період як [g], а у візантійський - як [h]. Літера β читалася в античний період як [v], а у візантійський - як [b].

В болгарській мові й тепер є редукований звук, що позначається літерою ъ. Він вимовляється як дуже коротке [o]. Літера ж ь позначала в мові південних слов’ян дуже короткий звук [e]. На Русі їх спробували читати як звичайні звуки [o] та [e], а потім і зовсім припинили читати, вирішивши позначати цими літерами твердість і короткість попереднього приголосного.

В інших слов’янських мовах можна й тепер зустріти носові звуки. В польській мові вони позначаються літерами ą [on] та ę [en]. Подібні звуки в автентичній церковнослов’янській мові були позначені літерами ѫ «юс великий» та ѧ «юс малий». Зовсім відсутній у нашій мові звук позначала літера ѣ.  І якщо «юс великий» стали читати як «у», а «юс малий» - як «а», то літера «ять» поволі перейшла з дифтонга «іе» в звичайне «і».

Так формувалися національні версії («ізводи») церковнослов’янської мови. Крім фонетичних змін, відбувалися і граматичні, і лексичні. Грецькі та чужомовні слова часом замінювалися на зрозумілі для українців, спрощувалася граматика. Класичним взірцем церковнослов’янської мови української версії вважаються «Книги житій святих» свт. Димитрія Туптала (1689-1705). Але відразу після їхнього видання починається викорінення на терені Російської імперії самобутнього українського читання церковнослов’янських текстів, і з середини XVIII ст. там допускалася лише російська версія церковнослов’янської мови. Відповідно «ять» починає читатися як «е», відбувається редукція ненаголошених голосних, «глаголь» вимовляється як [g] тощо.

Але на той час церковнослов’янська мова вже майже цілком була витіснена з літературного життя, лишаючись виключно мовою Церкви. Бо вже з Х-ХІ ст. паралельно з церковнослов’янською, сакральною мовою починає розвиватися синтетична, книжна українська мова, яку воліли називати «простою» або «руською». Вона утворилася на основі взаємодії сакральної та говірної мов, поступово звільняючись від елементів церковнослов’янської. І вийшло так, що церковнослов’янська мова сприймається як джерело архаїзмів.

Правила читання давніх українських текстів.

 Читаючи давні тексти, слід пам’ятати, що їхні автори спілкувалися мовою, наближеною до сучасної української, але намагалися висловитися книжною, сакральною мовою. Там, де бракувало слів і стилістичних зворотів, використовувалися елементи народної говірної мови.

До ХІХ ст. використовувався майже виключно кириличний алфавіт, літери якого читалися відповідно до українських фонетичних норм. В XVII-XVIII ст. часом використовувалась польська графіка, а у XVIII-ХІХ ст. – російська.

Важливо відчувати за позірно чужим графічним малюнком українську мовну стихію і читати текст якомога ближче до української вимови.


Комунікативний простір і чинники його формування: Церква, школа, урядова діяльність, особисті контакти.

Середовищем, яке творить писемну культуру й забезпечує її ритмічне функціонування, збережнення та вивчення пам’яток, стало християнське духівництво, а головно монашество. Православне духовенство виводиться через апостольське спадкоємство від Христових учнів, апостолів, які дістали благодатні дари в день П’ятдесятниці.

Чорне духовенство (монахи)

Біле духовенство

Титулування

Архиєреї

 

Патріарх

-

Всесвятіший

Митрополит

-

Блаженніший, Високопреосвященніший

Архієпископ

-

Високопреосвященніший

Єпископ

-

Преосвященний

Священики (ієреї)

 

Архімандрит

Протопресвітер

Високопреподобний

Ігумен

Протоієрей

Високопреподобний

Ієромонах

Ієрей

Преподобний, Всечесний

Диякони

 

Архідиякон

Архідиякон

Високобоголюбний

Протодиякон

Протодиякон

Високобоголюбний

Ієродиякон

Диякон

Боголюбний

Перше духівництво і єпископи були греки з Корсуня. Настас, корсунянин-українець, - перший київський єпископ.  Митрополії спершу не було, єпископських катедр було 5: Київ, Чернігів, Білгород, Новгород, Володимир Волинський. Близько 1000 р. вперше згадується ім’я митрополита Іоана. Не виключено, що він був третім митрополитом, а першими (за переказом) - Михаїл та Леон. Переказ мало достовірний, бо подає, що настановив їх Фотій, який жив понад 100 років раніше.

Найчастіше писарями й учителями парафіяльних шкіл були не священики і, звичайно, не архиєреї, а церковнослужителі. Церковнослужителями називаються нижчі клирики, які не мають права відправляти богослужіння й виконують у церкові допоміжні функції: випікають просфори (проскурник), б’ють у дзвони (паламар), виносять свічку перед процесією (свічконосець), беруть участь у хоровому співі (співець або півчий), читають відповідні тексти й очолюють хоровий спів (читець або дяк).

Власне дяк і був центральною постаттю в системі писемної комунікації старої України. Адже за своїм покликанням він мав добре володіти мистецтвом читання, а також уміти писати. Він оперував текстами з різних богослужбових книг, мав добирати їх для читання й добре орієнтуватися в правилах сполучення творів різних жанрів. Тому йому довіряли місцеве діловодство, листування й навчання молоді.

Монастир у часи Середньовіччя - головний осередок письменства. Зосереджується довкола храму. Настоятель - ігумен або архимандрит. Книгозбірні, скрипторії. Читання під час храмового богослужіння сполучається з келійним, з читанням під час трапези. Досвід святости побутує як живий взірець побожної поведінки.

В середньовічних текстах трапляються повідомлення про те, що монастирі в Києві існували вже за великого князя Володимира. У «Слові про закон і благодать» Іларіон серед заслуг рівноапостольного князя виділяє й те, що «монастирі на горах стали, з’явилися чорноризці». У «Пам’яті й похвалі» св. Володимиру Великому монаха Якова також згадуються «чорноризці» за князя Володимира.

Коли «Повість временних літ» під 1051 р. вміщує повідомлення про повернення з Афону прп. Антонія Великого, там наводиться розповідь про те, що перед поселенням у печері біля Берестового святий «прийшов до міста Києва, думаючи, де б оселитися. І походив по монастирях і не обрав жодного, де б бажав жити: Бог того не хотів». В житії прп. Феодосія Печерського також говориться, що мати святого, «прийшовши до міста того, обійшла всі монастирі, питаючи про нього».

Можливо, монаші спільноти утворювалися окремими подвижниками, котрі ставили келії біля існуючих церков на церковному подвір’ї. Біля однієї церкви могло будуватися 10-20 келій. Такий устрій міг бути запозичений з Греції.

Перша конкретніша згадка про українські монастирі зустрічається в писаних пам’ятках під 1037 р., коли князь Ярослав Мудрий заснував монастирі свого небесного покровителя св. Юрія (Юрій або Георгій - хресне ім’я князя Ярослава) та св. Ірини, святої опікунки своєї другої дружини - доньки шведського короля Олафа Інґіґерди, в хрещенні Ірини. «І при нім стала віра християнська плодитися в Русі і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися. І любив Ярослав церковні устави, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців». Монастир св. Юрія було побудовано тільки після 1051 р.: в проложному оповіданні на 26 листопада (майбутній осінній Юріїв день) розповідається про його освячення митрополитом Іларіоном. Невідомий час освячення монастиря св. Ірини. Ірина-Інґіґерда померла 10 лютого 1050 р.

Княжі монастирі могли бути звичайними церквами закритого типу для потреб великокняжої родини, в яких правили монахи. В деяких джерелах вони й називаються церквами. Князі й надалі відчували особливий зв’язок з ними своєї родини: брат Ярослава Мудрого Судислав Володимирович був похований 1063 р. в Свято-Юріївському монастирі, а праправнук Ірини-Інґіґерди Святослав Всеволодович під час бунту киян проти Ольговичів 1147 р. марно шукав сховку в Ірининському монастирі. Наслідуючи батька, всі три Ярославичі заснували в Києві свої монастирі.

За підрахунками Голубинського, в першій половині ХІІІ ст. в княжій державі було відомо до 70 монастирів. У Києві й Новгороді їх налічувалося по 17-18, у Чернігові й Галичі – по 4 й більше. Вони канонічно підлягали митрополитові або єпископові, на території єпархії котрого знаходилися.

Перед 1062 р. князь Ізяслав Ярославич (у хрещенні Димитрій), котрий успадкував Київ, збудував на майбутній «Михайловій горі» Свято-Дмитрівський монастир. Споруджено мурований храм вмч. Димитрія Солунського, багато оздоблений мозаїками, фресками, барельєфами. Пізніше старший син Ізяслава Ярополк (Петро) збудував у монастирі церкву св. Петру, майже закінчену до часу загибелі Ярополка 1087 р. Молодший син Ізяслава Святополк (Михайло), що займав київський престіл після смерти Ярославичів протягом 1093-1113 рр., побудував власний Михайлівський Золотоверхий храм. Церква була зведена ще до 1093 р., коли Святополк князював у Новгороді або Турові. Там же 1113 р. Святополка було поховано.

Другий Ярославів син, Святослав (Симеон), заснував монастир св. Симеона на краю Києва, в Копиревому кінці. Там було поховано онука Святослава Ярославича Ігоря Ольговича, вбитого киянами 1147 р. Пізніше Ігорів брат переніс його тіло в Чернігів.

Онук же Святослава Всеволод Ольгович, великий князь Київський (1139-1146), збудував на північний захід від Києва Кирилівський монастир. Там поховано Всеволодового сина Святослава Всеволодовича, князя Київського, що згадується в «Повісти временних літ».

Третій Ярославів син, Всеволод (Андрій) Ярославич, великий князь Київський протягом 1078-193 рр., заснував два монастирі. Один з них, Андріївський, заснований неподалік від Десятинної церкви, в самому місті. Можливо, його засновано ще до 1070 р., а вже під 1086 р. повідомляється про закладення церкви св. ап. Андрія. Монастир зберігав зв’язок з потомками Всеволода, там було поховано його дружину, доньку, деяких потомків. Орда Батия зруйнувала монастир.

1070 р. Всеволод Ярославич, ще бувши Переяславським князем, заклав Видубецький монастир, присвячений чуду архистратига Михаїла. Власне, монастир міг бути започаткований раніше, а під 1070 р. згадується про закладення Свято-Михайлівського храму. Ця мурована церква, частково збережена до нашого часу, була освячена 1088 р. Зв’язок з Видубицьким монастирем зберігали потомки Всеволода Ярославича: продовжували підтримувати його, обирали його для поховання, за сина Всеволода Володимира Мономаха перенесли туди центр літописання 1113 р. У цьому монастирі утримували 1146 р. скиненого киянами князя Ігоря Ольговича, що репрезентував ворожу Мономаховичам гілку. Потомок Володимира Мономаха князь Данило Галицький зупинявся у Видубецькому монастирі 1250 р. по дорозі до Золотої Орди.

1051 р. літопис згадує вперше про Києво-Печерський монастир. Прп. Антоній, вихідець з Любеча, який був пострижений на Святій Горі Афон, оселився в печері, викопаній Іларіоном. Про правило прп. Антонія нічого не говориться. Довкола нього зібралося бл. 20 ченців. Тоді Антоній призначив ігуменом Варлаама, сам же викопав нову печеру й усамітнився в ній.

1062 р. Варлаам посів ігуменство в княжому монастирі вмч. Димитрія, пізніше перейменованому на Свято-Михайлівський монастир. На його місце з благословення Антонія ченці обрали прп. Феодосія.

Звичай монашого життя при церквах створив ґрунт для поширення неспільножительного, келіотського монашого уставу, т.зв. «ідіоритмії». Чернече життя не залежало від якихось правил чи настоятеля, передбачало надбання приватного майна, відсутність спільного життя та індивідуальний вибір монашого правила. 

Великим здобутком прп. Феодосія стала реформа монашого життя, проведена ним у Печерському монастирі на засадах Студійського уставу. Важливим елементом монастирської організації став кіновіяльний (спільножительний) устрій, за яким ченці мали спільну молитву, працю з благословення ігумена, спільне майно й трапезу. Студійський устав поширився з Києво-Печерського по інших монастирях України.

Очевидно, прп. Феодосій прийняв ранню, коротку редакцію Студійського уставу, але почув про пізнішу й направив за нею прп. Єфрема скопця.

На взірець східних монастирів у Києві започатковується життя в печері. На сході печери вирубували в кам’яних схилах гірських скель, там вони були сухі, захищали від вітрів, а за теплої середньорічної температури не потребували спеціяльного опалення. Такі печери бачили українські прочани, в тому числі й прп. Антоній.

Але в Україні були інші кліматичні умови. Тож і ченці йдуть під землю, де було тепліше, але панувала виснажлива сирість, бракувало світла й свіжого повітря. Коли вже було збудовано верхні келії після прп. Феодосія, ченці продовжували селитися в нижніх печерах (у Варязькій – прпп. Василь і Феодор).

З печерництвом пов’язується затворництво. Печерські затворники (прпп. Ісаакій, Микита, Лаврентій, Іоан) проводили в печерах у суворому пості й умертвленні тіла довгі роки.

Поширюється практика навчального служіння ченців. Тим більше, що належного пояснення правд віри парафіяльне духівництво не могло дати. Прп. Микита Затворник приймав людей, що шукали настанов, навіть у затворі.

Школа не мала самостійного характеру й була пов’язана з церквою. При парафіях виникали елементарні (початкові) школи, де дітей навчали мистецтва читання, а рідше – письма. Підручників окремо не створювалося, використовували в їхній функції богослужбові книги – Часослов і Псалтир.

При монастирях і кафедральних соборах діяли школи вищого рівня, де готували священнослужителів. Там знайомили з текстами Святого Письма, з церковним уставом – правилами богослужіння й сполучення в ньому різних книг, читали твори Отців Церкви. На взірець цих творів складалися власні проповіді.

Урядова діяльність передбачає використання писаного тексту для фіксування дипломатичних договорів, княжих указів і розпоряджень, законодавчих документів (Руська Правда). Літопис, починаючись як документ локального характеру, поступово переростає в державну хроніку, покликану закріпити в історичній пам’яті найважливіші події суспільного життя.

Попри те, що літописи ведуться при монастирях, вони обслуговують потреби княжої династії і кореґуються зі зміною київських або місцевих правителів. З приходом на київський престіл Володимира Мономаха навіть центр літописання переноситься з Києво-Печерського до Видубицького монастиря.

Особисті контакти щодалі частіше проєктуються в площину писемної комунікації. Листування рідко мало особистий характер, частіше було публічним. Форма звернення до конкретного адресата не виключала більш широкої аудиторії призначення.

Такі тексти звуться «посланнями». Серед їхніх авторів – прп. Феодосій Печерський (послання до князя Ізяслава Ярославича «О вѣрѣ крестьянской и латынской»), князь Володимир Мономах (послання до Олега Святославича), Климент Смолятич (послання до Фоми пресвітера).


Comments