Тема 08а. Паломницька література

Паломництво входить до середньовічного побуту як одна з масових форм народного благочестя. Маршрути паломництв стали істотними складниками нового, християнського простору, в параметрах якого формувалася середньовічна цивілізація.

У біблійному баченні людини образ дороги є символом повернення до втраченого раю. Ця дорога починається після гріхопадіння Адама і Єви та їхнього вигнання з раю. Вона наштовхується на нездоланну перешкоду: Бог «на схід від еденського раю поставив Херувима і меча полум’яного, який обертався навколо, щоб стерегти дорогу до дерева життя» (Бут. 3:24). Виявившись неспроможною самотужки подолати цю перешкоду, людина дістає новий шанс повернення до первісної гармонії разом із Христом, котрий кличе апостолів у дорогу: «Ідіть за Мною.. !» (Мт. 4:19).

Така граматика дороги в мові християнської культури Середніх віків формує взаємодію географії, богослов’я та мандрів. Переживання віртуальної або реальної мандрівки до місцевостей, значущих з погляду церковного вчення, перетворюється на аскетичний подвиг. Але найголовнішою аскетичною метою паломництва («странництва») було подолання влади над людиною землі, дому, господарства – «відсторонення» від повсякденних турбот. Дорога була звільненням від просторової замкнености, виходом у нову парадигму діяльности людини. Вона врешті решт вела до Бога, до розчиненої Ісусом Христом брами Небесного Царства. Етапами ж, зупинками й дороговказами на цьому шляху були сліди земних мандрів самого Ісуса Христа, його наступників у життєвій подорожі, досвід яких був стверджений вищим авторитетом Церкви.

Саме церковнослов’янське слово «паломники» походило від звичаю приносити з собою пальмовий листок. Символічний зміст цього знаку формувалася спогадами про Неділю ваїй (Пальмову), тобто Вхід Господній до Єрусалиму. Тоді мешканці Єрусалиму зустрічали Ісуса Христа як тріумфатора, стелячи одяг та зелене листя на дорогу перед ним (Мт. 21:8; Мк. 11:8). Паломник не тільки маніфестував цим свою духовну присутність серед прихильників і послідовників Христа, що йде на жертовну смерть, але й засвідчував входження до сакрального простору Святої Землі своєї церковної спільноти.

Архетипне значення для формування християнського змісту паломництва має біблійний опис подорожі Ноєвого ковчега через згубні хвилі потопу. Праведна родина Ноя рятується від загибелі, вирушаючи за Божим наказом у ковчезі до відновленої та звільненої від гріха землі, землі їхнього спасіння. Сам християнський храм нагадує ковчег – «корабель спасіння». Пальмове листя, яке в нас замінили вербові гілочки, - символ оливного листка, принесеного Ноєві голубкою (Бут. 8:11). Все це робить плавання Ноя в ковчезі ключем до коду середньовічного паломництва. Проща до Святої Землі або інших святинь інтерпретувалася як релігійний акт, долання опору гріховного моря з метою звільнення від влади матеріяльного простору задля прилучення до Небесного Царства.

Іншим архетипним мотивом була дорога Авраама до Обраної землі. Авраам здійснює за покликом Божим виснажливу подорож із Уру Халдейського до Харану, а звідти – до Ханаану, землі, обіцяної його нащадкам (Бут. 12-13). Його онук Яків повторює дідову дорогу, прямуючи за нареченою, а потім повертаючись до Ханаану з Лією, Рахиллю та всією численною родиною (Бут. 28-33). І саме Якову дається бачити у видінні символічну інтерпретацію його дороги – сходи від землі до неба.

«І снилось йому, ось драбина поставлена на землю, а верх її сягав аж неба. І ось Анголи Божі виходили й сходили по ній. І ото Господь став на ній і промовив: Я Господь, Бог Авраама, батька твого, і Бог Ісака. Земля, на якій ти лежиш, Я дам її тобі та нащадкам твоїм. І буде потомство твоє, немов порох землі. І поширишся ти на захід, і на схід, і на північ, і на південь. І благословляться в тобі та в нащадках твоїх всі племена землі» (Бут. 28:12-14).

І сорок років мандрів народу Ізраїля в пустелі, що про них оповідають книги Вихід, Левит, Чисел, Второзаконня, також випереджають паломництва до Святої Землі, надаючи виснажливому шляху самодостатнього відкупительного сенсу.

Метафоричний образ дороги загалом належить до ключових понять у мові Біблії. Дорогою називається все життя людини. Вже в Старому Завіті складається образ вибору життєвої перспективи людини як вибору поміж двома дорогами: простування за Богом і життя всупереч Його волі. Пророк Ісая особливо тонко використає нюанси цього трактування метафори, ввівши образ праведної, святої дороги: «І буде там бита дорога та путь, і будуть її називати: дорога свята, не ходитиме нею нечистий, і вона буде належати народові його; не заблудить також нерозумний, як буде тією дорогою йти. Не буде там лева, і дика звірина не піде на неї, не знайдеться там, а будуть ходити лиш викуплені. І Господні викупленці вернуться та до Сіону зо співом увійдуть, і радість довічна на їхній голові! Веселість та радість осягнуть вони, а журба та зітхання втечуть!» (Ісая 35:8-10). Згодом Тарас Шевченко в роздумах про шлях християнина й власну страдницьку путь звернеться до передбачень старозавітнього пророка і створить їхній поетичний переспів:

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії,

Скрізь шляхи святії

Простеляться; і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами

Без ґвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі.

І пустиню опанують

Веселії села.

Новий Завіт інтерпретує образ дороги як засіб досягти спасіння. Іоан Предтеча провіщає прихід Месії, апелюючи до слів пророка Ісаї: «На пустині вготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому!» (Іс. 40:3. Пор.: Лк. 3:4). Сам Христос визначає свою місію як прокладання дороги до Неба: «Я дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене» (Ін. 14:6). Ще  дитиною Ісус бере участь у масових щорічних прощах до Єрусалимського храму (Лк. 2:42-51), а почавши відкрите служіння, разом з учнями відвідував Єрусалим на свята Пасхи, П’ятдесятниці, Оновлення храму. По Своєму ж воскресінні Христос являється серед перших двом мандрівникам – Луці та Клеопі, котрі простували з Єрусалиму до Еммаусу «І ото, як вони розмовляли, і розпитували один одного, підійшов Сам Ісус, і пішов разом із ними» (Лк. 24:15). Сам Христос підходить до подорожніх, іде з ними й роз’яснює їм таємницю Свого воскресіння. Таємниця воскресіння оприявнюється в перебігу мандрів, странництва.

Міланський едикт імператора Константина Великого 313 р. й леґалізація християнської церкви в Римській імперії створили передумови для перетворення паломництв на масовий вид народної побожності. Першою паломницею, що формально започаткувала звичай побожних відвідин Святої Землі, була імператриця Єлена (327), мати римського імператора Константина Великого. Її проща до Палестини відбулася наступного року після проведення Першого Вселенського собору в Нікеї (325) і знаменувала утвердження християнства як державної релігії Римської імперії. Імператриця відвідала Єрусалим і Вифлеєм, місце явлення Авраамові Бога біля Мамврійського дубу, Оливну гору й Гефсиманію. З її ініціятиви повсюдно закладалися храми.

Для християнина стимулом для власного розриву з усталеним ритмом життя й занурення в світ нескінченної дороги була свідомість відчуження, відсторонення його як громадянина Небесного Царства від світського життя. Феномен «странництва» відобразив розуміння християнської спільноти як Нового Ізраїлю, що переживає, як Авраам чи Мойсей, своє покликання й вирушає в дорогу до Обраної Землі – Небесного Царства.

Паломництво трактується як подвиг, суголосний із монашеством. Воно передбачає радикальний розрив із узвичаєним способом життя, з родиною й суспільним оточенням, підпорядкування способу життя суто релігійній меті простування до Христа, перетворення цілого життя на дорогу, спрямовану в майбутнє Царство.

Духовний досвід, здобутий під час паломництва до святинь, прагне втілитися в конкретні тексти. Так народжується паломницька література. Першими паломницькими записками вважається подорожній журнал іспанської аристократки Еґерії (або Етерії) Аквінатської, котра відвідала Синай і Святу Землю 384 року. Паломницькі записки Еґерії започаткували важливий жанр християнської літератури, розквіт якого припадає на Середні Віки.

В середньовічну добу паломництво входить до числа найпопулярніших аскетичних подвигів. Його роль зберегалася і в майбутньому, хоча завоювання Святої Землі ісламським Халіфатом, а потім турками-османами обмежили розвиток паломницької традиції.

Паломництва в Святу Землю, а також до нових європейських святинь у Константинополі та на Афоні дуже швидко входять до релігійної свідомості наверненої до християнської віри Русі. До певної міри княжі посольства до сусідніх країн для «випробування вір», про які йдеться в літописному описі хрещення Русі, стають прологом до християнських паломництв. Адже саме прибуття послів до Константинополя та їхня присутність на богослужінні у Влахернській церкві стала вирішальним арґументом за прийняття християнства східного обряду. Посли оповідають Володимирові:

Ходихомъ первоє в Болгары и смотрихомъ, како ся кланяють въ храминѣ, рекше в ропатѣ, стояще бес пояса: и поклонивься, сядет и глядить сѣмо и овамо, акы бѣшенъ, и нѣсть веселія у нихъ, но печаль и смрадъ великъ. И нѣсть добръ законъ ихъ. И придохомъ в Нѣмцѣ и видихомъ службу творяща, а красоты не видихомъ никоєяже. И придохом же въ Грѣкы, и ведоша ны, идеже служать Богу своєму, и не свѣмы, на небеси ли єсмы были, или на землѣ: нѣсть бо на земли такого вида или красоты такоя, недоумѣємь бо сказати. Токмо то вѣмы, яко онъдѣ Богъ съ человѣкы пребываєть, и єсть служба ихъ паче всих странъ. Мы убо не можемь забыти красоты тоя — всякъ бо человѣкъ, аще преже вкусить сладка, послѣди же<...> не можеть горести пріяти — тако и мы не имамъ сде жити.

Ходили ми спершу в Болгари і двивлвся, як вони поклоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде кожен і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печель і сморід великий, і недобрий є закон їхній. І прийшли ми в Німці, і бачили, як вони службу правили, а краси ж не побачили ніякої. І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас туди, де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, - не вміємо ми й сказати про се. Тільки те ми відаємо, що напевне Бог їхній перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніжж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут поганами жити.

Перші руські паломництва

Виникненню Києво-Печерського монастиря передує паломництво на Афон його засновника, прп. Антонія, вихідця з міста Любеча. Літописна стаття за 1051 рік так подає передісторію його поселення на київських горах:

И не по мнозѣхъ днѣхъ бѣ нѣкій человѣкъ, именемь мирьскимь, от града Любча; и вьзложи сему Богъ в сердце вь страну ити. Онъ же устремися вь Святую Гору ити. И видѣ манастыря сущая ту, и вьзлюби чернѣцьскый образъ, и приде вь єдинъ манастырь от сущихъ ту манастыревъ, и моли игумена того, дабы на нь възложилъ образъ мнишьскый. И онъ же, послушавъ его, постриже єго и нарче имя єму Аньтоний, и наказавъ єго и научивъ его чернѣцкому образу, и рече єму: «Да иди опять вь Русь, и буди благословеніє от Святыя Горы, и мнози от тебе чернорисци будуть». И благослови єго, отпусти, рекъ ему: «Иди сь миромъ».

А не по багатьох днях знайшовся один чоловік, на мирське ім’я [Антипа], із города Любеча. І вложив йому Бог у серце  [намір] у землю [Грецьку] іти і монастирі, що є там, подивитися. Він і подався іти на Святу Гору, і побачив тутешні монастирі, і возлюбив чернецтво. І прийшов він у один монастир із сущих тут монастирів, і вмолив ігумена його, щоби возложив він на нього сан чернечий. І він тоді, послухавши його, постриг його і нарік його ім’ям Антоній. І, напутивши його і научивши його чернецтва, сказав він йому: «Тож іди назад в Русь, і хай буде на тобі благословення од Святої Гори, бо многі од тебе чорноризцями стануть». І благословив він його, і відпустив його, сказавши йому: «Іди з миром».

Мотиви паломництва присутні в «Житії прп. Феодосія Печерського», складаючи етап його аскетичного зростання. Адже й прп. Феодосій, досягнувши тринадцятирічного віку, починає мріяти про відвідини святих місць і шукає нагоди вирушити в прощу. Він молиться Богові за нагоду вирушити в паломництво, а потім, коли до його міста (Курська) прийшли прочани, котрі вже були на Святій Землі й знову збираються повторити її відвідини, благає прочан, аби взяли його з собою. І тільки брутальне втручання матері зупинило юнака й не дозволило здійснити омріяного:

Къ симъ же пакы божьствьный уноша мысляаше, како и кымь образъмь спасеться. Таче слыша пакы о святыхъ мѣстѣхъ, идеже Господь нашь Исусъ Христосъ плътию походи, и жадаше тамо походити и поклонитися имъ. И моляшеся Богу, глаголя: «Господи Іисусъ Христе мой! Услыши молитву мою и съподоби мя съходити въ святая твоя мѣста и съ радостію поклонитися имъ!» И тако многашьды молящюся єму, и се пріидоша страньници въ градъ тъ, иже и видѣвъ я божьствьный уноша и радъ бывъ, текъ, поклонися имъ, и любьзно цѣлова я, и въпроси я, отъкуду суть и камо идуть. Онѣмъ же рекъшемъ, яко отъ святыхъ мѣстъ єсмъ, и, аще Богу велящю, хощемъ въспять уже ити. Святый же моляше я, да и́ поимуть въ слѣдъ себе и съпутьника и́ створять съ собою. Они же обѣщашася пояти и́ съ собою и допровадити и́ до святыхъ мѣстъ. Таче се слышавъ блаженый Феодосий, еже обѣщашася єму, радъ бывъ, иде въ домъ свой. И єгда хотяху страньнии отъити, възвѣстиша уноши свой отходъ. Онъ же, въставъ нощію и не вѣдущю никомуже, тай изиде из дому своєго, не имый у себе ничсоже, развѣ одежа, въ нейже хожаше, и та же худа. И тако изиде въслѣдъ страньныхъ.

До того ж божественний юнак далі роздумував, як і яким чином спастися. Чув він про Святі Місця, де Господь наш Ісус Христос у плоті ходив, і бажав туди піти й поклонитись їм. [І] молився Богу, кажучи: Молитва. "Господи мій, Ісусе Христе! Почуй молитву мою, і сподоби мене сходити до Святих Твоїх Місць та з радістю поклонитися їм". Так молився він, і ось прийшли іноземці до міста того.

Побачивши їх, божественний юнак зрадів, підійшов, поклонився їм, привітав люб'язно і запитав їх, звідки і куди йдуть. Вони ж казали: "Зі Святих Місць семи. І коли Бог дасть, хочемо туди повертатися." Святий же молив їх, щоби взяли з собою й мали за супутника. Вони ж обіцяли йому забрати його з собою і доправити до святих місць. Почувши їхні обіцянки, блаженний Феодосій, зрадівши, повернувся додому. І коли вирішили іноземці ті піти - повідомили юнакові про свій відхід. Він же встав поночі, [і] ніхто про те не знав. Таємно вийшов із дому свого, не маючи при собі нічого, крім одягу, в якому ходив, та й той був старий. І так пішов разом з іноземцями.

 

Все ж прп. Феодосій таки відбув тритижневу прощу, потай долаючи слідом за невідомими купцями шлях до Києва, де згодом прийняв монаший постриг. І це, як у випадку прп. Антонія, перетворює паломництво на пролог аскетичного подвигу, що завершується в монастирі.

Серед перших членів києво-печерської монашої спільноти були вихідці з боярської аристократії – Варлаам (1065), перший ігумен Печерського монастиря, згодом призначений князем Ізяславом Ярославичем на ігумена Свято-Дмитрівського – пізніше Михайлівського Золотоверхого – монастиря та Єфрем, пізніше єпископ Переяславський (бл. 1098). Постриг цих двох улюбленців князя Ізяслава Ярославича спричинив конфлікт князя з прп. Антонієм Печерським, так що печерські монахи навіть мусили були тимчасово переселитися до Чернігова. І вже після постригу обидва печерські угодники серед інших побожних вправ вдаються до паломництва.

Прп. Варлаам двічі відбував прощі до Єрусалиму й Константинополя:

Божествьный же Варламий, сын Иоана болярина, игуменъ же манастыря святаго мученика Дьмитрия, иже възгради христолюбивый князь Изяславъ, иде въ святый градъ Иерусалимъ. Таче походивъ святая та мѣста, възвратися въ свой манастырь и пакы по времени нѣкоторѣмь иде въ Костянтинь градъ, и ту такоже походи вся манастыря и искупивъ, єже на пользу манастырю своєму, и тако поиде на конихъ въ страну свою.

Божественний Варлаам, син боярина Іоанна, ігумен монастиря святого мученика Дмитрія, який воздвиг христолюбивий князь Ізяслав, пішов у святе місто Єрусалим. Там походив по святих місцях, повернувся у свій монастир, а через деякий час пішов у Константинополь, і тут обходив усі монастирі й купив усе, потрібне монастирю своєму, і поїхав конем у свою країну.

Він і помер 19 листопада 1065 р. біля Володимира Волинського, повертаючись з паломництва.

Прп. Єфрем відвідав Афон, Константинополь і деякий час провів у царгородському монастирі. Саме йому прп. Феодосій завдячував принесенням на Русь авторитетного уставу Студійського монастиря, котрий почав був запроваджуватися за посередництвом Києво-Печерського монастиря.

Прп. Євфросинія Полоцька (1173), здобувши загальне визнання земляків заснуванням у Полоцьку жіночого монастиря й подвижницьким життям у ньому, мріє про те, щоб упокоїтися на Святій Землі. Відвідавши Константинополь, вона потрапляє до Єрусалиму, вклоняється Гробові Господньому, споживає води з Йордану, домовляється про поховання себе в монастирі прп. Феодосія (пізніше мощі прп. Євфросинії було перенесено до Києва, а згодом до Полоцька) й аж тоді помирає. Житіє згадує, що на час прибуття святої до Єрусалиму там уже діяв Руський монастир, при якому й оселилася прп. Євфросинія.

«Хожденіє» ігумена Даниїла

Найдавніший руський паломницький твір, «Житьє и хожденьє Данила Русьскыя земли игумена» (далі – «Хожденіє» Данила ігумена), став найпопулярнішим зразком цього літературного жанру. Дослідники традиційно відзначають простоту, точність, багатство історичних і легендарних вказівок, властивих ігуменові Данилові.

Про самого автора ми можемо судити лише на підставі його твору. Ігумен Данило жив у другій половині ХІ – на початку ХІІ ст. Очевидно, він був настоятелем одного з монастирів на Чернігівщині. Маршрут паломництва Данила пролягав через Константинополь, Ефес, острови Патмос, Кіпр. Зворотня дорога йшла через Бейрут (Беріт), Тріполі, Антіохію й Константинополь. Перебування в Палестині тривало 16 місяців і припало на часи після першого хрестового походу (1096-1100), на період правління Балдуїна Єрусалимським королівством (1100-1118). Енерґійний король Балдуїн І, за урядування якого держава хрестоносців переживала найбільше піднесення, особисто опікувався руським паломником. Згадувані в «Хожденії» походи Балдуїна І, що відбулися протягом 1106-1108 рр., дозволяють точніше встановити ймовірну дату паломництва: 1106-1107 рр.

Ігумен Данило жив в історичній лаврі прп. Сави Освяченого. Він відвідав Єрусалим, Вифанію, Вифлеєм, околиці Йордану, Хеврон, Галилею, Тиверіядське озеро, Самарію. Його супроводив досвідчений старий палестинський монах –

И пригоди ми Богъ налѣсти в лаврѣ мужа свята и стара деньми, и книжна вельми; тому святому мужеви вложи Богъ въ сердце любити мя худаго, и тъи указа ми добрѣ вся святаа та мѣста: и въ Иерусалимѣ и по всей земли той поводи мя, и до Тивиріадъскаго моря поводи мя, и до Фаворы, и до Назарефа, и до Хеврона, и до Иордана, и по всѣмъ тѣмъ мѣстом поводи мя, и потрудися со мною любве ради.

І дав мені Бог відшукати у лаврі мужа святого, і похилого віком, і освіченого вельми. Тому святому мужеві поклав Бог на серце любити мене, нікчемного. І показав він мені добре всі святі ті місця: і по Єрусалиму, і по всій землі тій водив мене, і до Тиверіадського моря водив мене, і до Фавори, і до Назарета, і до Хеврону, і до Йордану, і всіма тими святими місцями водив мене, і натрудився зі мною лише любові заради

Достовірність почутої інформації автор перевіряє, розпитуючи авторитетних для нього осіб:

испытах добрѣ от сущих ту издавъна и вѣдущих по истиннѣ вся та святаа мѣст

Розпитав докладно у тих, хто живе тут здавна й справді знає всі ці святі місця

В «Хожденії» виділяють вступ, опис маршруту подорожі, опис палестинських святинь, епілог та опис великоднього богослужіння на Гробі Господнім з чудом пасхального вогню.

Вступ пересипаний етикетними визнаннями власної слабкості, недолугости, браку таланту для опису величних переживань під час відвідин Святої Землі:

Се азъ недостойный игуменъ Данил Руския земля, хужши во всѣх мнисѣх, съмѣреныый грѣхи многими, недоволенъ сый во всяком дѣлѣ блазѣ, понужен мыслію своєю и нетрьпѣнієм моимъ, похотѣхъ видѣти святый град Ієрусалимъ и Землю обѣтованную. И благодатію Божією доходихъ святаго града Ієрусалима и видѣх святаа мѣста, обиходих всю земьлю Галилѣйскую и около святаго града Ієрусалима по святымъ мѣстом, куда же Христос Богъ нашь походи своима ногама и велика чюдеса показа по мѣстом тѣмъ святым. И то все видѣх очима своима грѣшныма. Безлобивый показа ми Богъ видѣти, єго же жадах много дний мыслію моєю.

Я, недостойний Данило, ігумен землі Руської, серед монахів усіх обтяжений гріхами багатьма, недосконалий в усякій добрій справі, спонуканий думкою своєю і неспокоєм своїм, забажав бачити святий град Єрусалим і землю обітовану. І благодаттю Божою дістався святого града Єрусалима, і бачив святі місця, обійшов усю землю Галілейську і святі місця коло святого града Єрусалима, які й Христос, Бог наш, сходив своїми ногами і великі чуда сотворив у місцях тих святих. І очима своїми грішними я бачив усе те, що незлобивий Бог дав мені бачити, чого я й жадав багато днів у думках своїх.

Дуже прикметне представлення себе «ігуменом землі Руської», а не назвою конкретної церковної посади, яку мав Данило. Він переживає свою місію як представництво всієї власної країни і дбає про гідне виконання цієї місії. Подорож ігумена Данила постає насамперед молитовним подвигом, що здійснюється за його народ і батьківщину.

И Богъ тому послух и Святый Гробъ Господень, яко во всѣх мѣстѣх святых не забых именъ князь русскых, и княгинь, и дѣтей ихъ, епископъ, игуменъ, и боляръ, и дѣтей моих духовных, и всѣх христианъ николиже не забыл єсмь; но во всѣх святыхъ мѣстѣх поминалъ єсмь. Первѣє поклонялъся єсмь за князей за всѣх, и потомъ о своих грѣсѣх помолился єсмь. И о сем похвалю благаго Бога, яко сподоби мя худаго имена князей рускых написати в лаврѣ у Святаго Савы; и нынѣ поминаются имена их во октеніи, с женами и с дѣтьми их. Се же имена их: Михаил Святополкъ, Василіє Владимеръ, Давидь Святославич, Михаилъ Олегъ, Панъкратіє Святославич, Глѣбъ Менский. Толко єсмь ихъ помнѣл имѣнъ, да тѣх вписах. Опрочѣ всѣхъ князь русскых,— и о болярех у Гроба Господня и во всѣх мѣстѣх святых. И отпѣхом литургіи за князи русскыя и за вся християны, 50 литургій; а за усопшаа 40 литургий отпѣхом.

І Бог тому свідок, і святий Гріб Господній, що в жодному із святих місць не забув я імен князів руських, і княгинь, і дітей їх, єпископів, ігуменів, і бояр, і дітей моїх духовних, і усіх християн ніколи не забував. У всіх святих місцях згадував їх, перш за все молився за князів усіх і потім вже свої гріхи замолював. І за те дякую благому Богові, що напутив мене, нікчемного, імена князів руських написати у лаврі святого Сави. І нині згадуються імена їхні в октеніях, з жінками та дітьми їхніми. Ось імена їхні: Михайло-Святополк, Василь-Володимир, Давид Святославович, Михайло-Олег, Панкратій Святославович, Гліб Мінський — скільки пам’ятав імен, стільки і вписав, за всіх інших князів руських і бояр біля Гробу Господнього та в усіх святих місцях молився. І відспівав літургії: за князів руських і за всіх християн — п’ятдесят літургій, і за померлих сорок літургій відспівав.

 

Паломництво Данила ігумена припало на період, коли після успішного першого хрестового походу (1096—1099) було відвойовано в мусульман Палестину. Там утворилися держави хрестоносців: Єрусалимське королівство, графство Триполі, Антіохійське князівство, Едеське графство. Єрусалимський король Балдуїн І (1058 — 2 квітня 1118), зійшовши на престіл 1100 р., розширив межі свого королівства, перетворив менші держави на васалів, організував опір туркам-сельджукам і арабам. Населення королівства було багатоетнічним і різноконфесійним, але пріоритетні позиції в ньому займали лицарі-хрестоносці, яких загально називали "франками". Вища рада складалася з великих феодалів - баронів. Барони були васалами короля й самі мали васалів, між якими розподілялися землі. Діяли лицарські ордени тамплієрів і госпітальєрів.

Король Балдуїн приймає Данила з пошаною. Він бере його під свій захист, що дозволяє паломникові здійснити подорож до Тиверіядського моря:

И пригоди ми Богъ пут-ет исходити тако: поиде бо князь Ієрусалимьскій Балдвинъ на войну к Дамаску путем тѣм к Тивирьядьскому морю, туда бо єсть путь к Дамаску мимо Тивиріадьскоє море. То азъ увѣдах, оже хощеть князь путем тѣмъ к Тивириадѣ, идохъ ко князю тому, и поклонихся єму, и рекох: «И азъ бых хотѣл поити с тобою к Тивиріадьскому морю, да бых походил святаа та мѣста вся около Тивиріадьскаго моря. Да Бога дѣля поими мя, княже!» Тогда княз-етъ с радостію повелѣ ми поити с собою и приряди мя къ отрокомъ своим. Тогда азъ с радостію великою наях под ся. И тако проидохдомъ мѣста та страшная с вои царьскими бе-страха и без пакости. А без вои путемъ тѣмъ никтоже может проити, но токмо святаа Єлена путем тѣм ходила, а инъ никтоже.

І судилося мені Богом пройти так. Пішов-бо Єрусалимський князь Балдуїн на війну до Дамаску шляхом тим до Тиверіадського моря, шлях-бо туди, до Дамаску — повз Тиверіадське море. То взнав я, що хоче князь шляхом тим рушити до Тиверіади, то пішов я до князя того, поклонився йому і сказав: «І я хотів піти з тобою до Тиверіадського моря, аби відвідати святі місця всі біля Тиверіадського моря. Ради Бога, візьми мене, княже!» Тоді князь із радістю звелів мені піти з собою і відрядив мене до отроків своїх. Тоді я з радістю великою найняв собі коней. І так проминув місця ті страшні з воїнами царськими без страху і без шкоди. А без охорони шляхом тим ніхто не може пройти, лише свята Єлена шляхом тим ходила, і ніхто більше.

Як видно, на подорожнього в Палестині скрізь чигали небезпеки: хрестоносцям не вдалося захистити всі землі від розбійників, від сусідніх кочових племен. Король опікується Данилом в Єрусалимі: дозволяє поставити лампаду в храмі Гробу Господнього, виділяє йому супровід, а на великодні богослужіння бере його з собою. Данило дуже прихильно оцінює короля:

Познал мя бяше добрѣ и люби мя велми, якоже єсть мужь благодѣтенъ и смѣрен велми и не гордить ни мала.

Він знав уже мене добре і любив мене дуже: він — чоловік, сповнений благодаті, і скромний вельми, і не гордий анітрохи.

При цьому, однак, Данило твердо переконаний у перевагах власного обряду на  латинським і не обминає нагоди це підкреслити. Коли він описує свої відвідини печери старозавітнього священика Мельхиседека, він зазначає, що той приніс жертву хлібом і вином, причому саме квасним хлібом, який східні християни використовують у літургії, а не опрісноками (прісним хлібом, що випікається без дріжджів), вживаним у латинському обряді. Коли ж описується чудесне сходження пасхального вогню в храмі Гробу Господнього, Данило зауважує, що загорілися самі з себе грецькі та руська лампади:

И поставих своима рукама грѣшныма в ногах, идеже лежаста пречистѣи нозѣ Господа нашего Исуса Христа. В главах бо стояше кандило гречьскоє, на персехъ поставлено бяше кандило Святаго Савы и всѣхъ монастырей. Тако бо обычай имут: по вся лѣта поставляють кандило гречьскоє и Святаго Савы. И благодѣтью Божією та ся 3 кандила вожгоша тогда; а фряжьскаа каньдила повѣшена бяху горѣ, а от тѣх нієдиноже възгорѣся

І поставив я своїми руками грішними в ногах — де лежали пречисті ноги Господа нашого Ісуса Христа. В головах-бо стояла лампада грецька, на грудях поставлена була лампада святого Сави й усіх монастирів. Такий-бо звичай існує — щороку ставити лампади грецьку і святого Сави. І благодаттю Божою ті лампади загорілися тоді. А католицькі лампади підвішені були угорі — жодна з них не загорілася

Відразу ж на початку Данило окреслює час свого перебування в Палестині – 16 місяців, вказує на місце перебування – лавру преподобного Сави Освяченого на західному березі Йордану, описує свого радника, за допомогою якого він знайомиться з пам’ятними місцями Святої Землі. Потім Данило пригадує маршрут, яким дістався до Єрусалиму з Константинополя, морем через Кипр і порт Яффу (нині це район Тель-Авіву).

Спершу описується Єрусалим: церква Гробу Господнього, башта Давида, Овеча купальня, Гетсиманія з гробом Богородиці. Опис християнських святинь супроводжується згадками про події, пов’язані з ними. Водночас же Данило описує сучасний стан пам’яток, а також про спосіб життя місцевих жителів, шукаючи в цьому також знаків надприродної присутности в їхньому повсякденні. Про Єрусалим він додає:

Безводно мѣсто то єсть: ни рѣки, ни кладязя, ни источника нѣсть близ Ієрусалима, но токмо єдина купѣль Силоамля. Но дъждевою водою живуть вси людіє и скоти въ градѣ том. И жита добра ражаються около Ієрусалима в каменіи том без дожда, но тако, Божиимъ повелѣніємъ и благоволенієм. Родиться пшеница и ячмень изрядно: єдину бо кадь всѣявъ и взяти 90 кадей, а другоици 100 кадей по єдиной кади. То нѣсть ли то благословеніє Божіє на земли той Святѣй!

Це місце безводне: ані річки, ні криниці, ні джерела немає біля Єрусалиму, але тільки одна Силоамська купальна. Але всі люди й худоба в цьому місті живуть дощовою водою. І добре хліб родить біля Єрусалиму в цьому камінні без дощу, але через Боже повеління і ласку. Родить щедро пшениця і ячмінь: бо одну діжку посіявши, беруть 90 діжок, а часом 100 діжок з однієї діжки. То ж чи це не благословення Боже на цій святій землі!

Потім маршрут паломництва пролягає на захід, до Йордану. Там Данило знаходить місце, де колись Йордан перейшов був народ Ізраїля на чолі з Ісусом Навином. Неподалік від Йордану розташований стародавній Єрихон, а поряд із ним - місце 40-денного посту Ісуса Христа («Гора спокус»), трохи далі - лавра Сави Освяченого.

Данило повертається до Єрусалиму й описує гору Сіон, Сіонську горницю, дім Каяфи, Силоамську купальню.

З Єрусалиму зовсім недалеко до Вифлеєму ("на югь лиць отъ Ієрусалима святаго, 6 верстъ вдалеє". Описується гріб Рахилі та церква Різдва Христового з вертепом у ній. З Вифлеєму Данило направляється до Хеврону з Авраамовою криницею та Мамврійським дубом. Там знаходиться гріб праотців. А трохи далі - Сигор, де сховався після загибелі Содому Лот із доньками.

В інший бік від Єрусалиму Данило відвідує дім Захарії та Єлизавети - батьків Іоана Хрестителя, куди прийшла Діва Марія після сповіщення про зачаття нею Божого Сина.

Звідти пролягає маршрут на північ, у Галилею. Описуються різні пам’ятні місця: Капернаум, Тиверіадське озеро, гора Фавор, Назарет, Кана Галилейська. Потім знов Данило повертається над Йордан, який впадає в Тиверіадське озеро й витікає з нього.

Врешті решт автор повертається в Єрусалим і завершує опис паломництва етикетною фразою:

Да простите мя, братіє и отци и господіє мои, и не зазрите худоумію моєму, єже написах се не хитро, но просто, о мѣстѣх сих святых, и о Ієрусалимѣ, и о Земли сей обѣтованнѣй. Обаче аще и не мудро написах, но не ложно: якоже видъх очима своима, тако и написах.

Простіть мене, браття, і отці, й панове мої, і не закидайте мені недорозуму мого, бо написав не вишукано, а просто про місця ці святі, і про Єрусалим, і про землю обітовану. Хоча й не мудро написав, але й не брехливо: що бачив очима своїми, те й написав.

І вже після цього вводиться розповідь про великоднє богослужіння в храмі Гробу Господнього й чудо сходження благодатного вогню.

Подорожуючи екзотичними краями, Данило постійно порівнює побачене з рідними землями. Можна помітити, що йдеться про Чернігівщину, з якої, очевидно, походив Данило. Ось яким бачить він Йордан:

Всѣм же єсть подобенъ Іордан к рѣцѣ Сновьсѣй — и вширѣ, и въглубле, и луково течет и быстро велми, якоже Сновь рѣка. Вглубле же єсть 4 сажень среди самоє купѣли, якоже измѣрих и искусих сам собою, ибо пребродих на ону страну Иордана, много походихомъ по брегу єго. Вширѣ же єсть Іордан якоже єсть Сновь на устіи.

Єсть же по сей странѣ Іордана на купѣли тои яко лѣси древо не высоко, аки вербѣ подобно єсть, и выше купѣли тоя по брегу Иорданову стоитъ яко лозіє много, но нѣсть якоже наша лоза, но нѣкако аки силяжи подобно єсть; єсть же и тростіє много; болоніє имать, яко Сновь рѣка.

Всім подібний Йордан до річки Снов — і за шириною, і за глибиною, і звивисто тече, і швидко дуже — як Снов-ріка. Вглиб він чотири сажні на самій середині, як я виміряв і визначив сам, бо перебрався на інший бік Йордану, багато сходив берегом його. Завширшки ж Йордан — як Снов у гирлі.

 

Є на цьому боці Йордану, над водоймищем тим, неначе ліс — дерева невисокі, схожі на вербу; і вище водойми тієї вздовж берега Йордану росте ніби багато лози, але це не як наша лоза, а більше схоже на кизил. Є й тростини багато. Отава, як на Снов-ріці.

Можна згадати також і про порівняння риби з Тиверіадського озера (озера Кинерет), про яку зауважується, що вона аж солодка і що її любив їсти Ісус, з відомим українцям коропом. Дерево з острова Патмос «зигія» порівнюється з вільхою, а інше дерево, «рака», – з осикою. А кущі понад Йорданом поблизу місця хрещення Ісуса Йоаном Предтечею асоціюються в його уяві з вербою

Образна насиченість сюжетного простору, особливо відчутна в Єрусалимі, досягається переліком епізодів біблійної історії, пов’язаних з цією місцевістю. При схилі Оливної гори, звідки вознісся Ісус Христос, в Гетсиманії, знаходяться і печера, звідки Ісуса було взято сторожею, і інша печера, де Христос навчив учнів молитви «Отче наш», і гроби Пресвятої Богородиці та праведного Якова, брата Господнього, і місце молитви про чашу.

Неподалік від Давидової башти в Єрусалимі визначається місце Урієвого дому й лазні, де милася Вирсавія. Зовсім поряд – преторія, куди привели Спасителя на суд до Понтія Пилата. Там же – юдейська в’язниця, де перебував апостол Петро. А ще рів, куди вкинули пророка Єремію, оселі пророка Єремії, апостола Павла, зрадника Юди Іскаріота, святих Йоакима і Анни. Десь тут Христос зцілив кровоточиву, а цариця Єлена виявила правдивість Хреста Господнього, дотик до якого воскресив мерця. І все це – в безпосередній близькості від Голгофи та від печери Воскресіння, котрі, виявляється, всі опинилися на території одного храму Гробу Господнього. Часова відстань між подіями Старого й Нового Завіту руйнується, просторова близькість набуває провіденційного змісту:

И ту єсть близ жрьтвенник Авраамовъ, иде же положи жрьтву Богови Авраамъ и закла овенъ въ Исаака мѣсто; на то же бо мѣсто възведен бысть Исаакъ, иде же Христосъ възведен бысть на жертву и закланъ бысть нас ради грѣшных

І тут поряд Авраамів жертовник, де Авраам приніс жертву Богові й заколов ягнятко замість Ісаака; на те ж бо місце, куди був приведений Ісаак прийшов Христос, призначений на жертву й заколений задля нас грішних.

Руйнівний вплив історичних колізій на стародавні святині раз у раз згадується ігуменом Данилом. Пишучи про колишній Соломонів палац, він зауважує:

Ветхий бо град Ієрусалимъ разоренъ єсть весь не єдиною

Старе ж місто Єрусалим було неодноразово все зруйноване

При перебуванні в Гетсиманії згадується, що збудований при брамі жіночий монастир було знищено поганами (маються на увазі мусульмани). Спорожнілий Еммаус також викликає згадку про набіги кочовиків.

Ряснота земних дарів на Святій Землі поблизу Хеврону, – можливо, перебільшувана паломником через екзотичність загального враження, – сприймається ним як ствердження Божого благословення:

И нынѣ поистиннѣ єсть земля та Богомъ обѣтованна и благословена єсть от Бога всѣм добром: пшеницею, и вином, и маслом, и всяким овощом обилна есть зѣло, и скотом умножена єсть; и овци бо и скоти дважди ражаются лѣтом; и пчелами увязло ту єсть в каменіи по горамъ тѣмъ красным; суть же и виногради мнози по пригорієм тѣмъ, и древеса много овощнаа стоятъ бес числа, масличіє, смокви, и рожцы, и яблони, и черешни, инородія. И всякий овощь ту єсть; и єсть овощетъ лучи и болий всѣхъ овощій, сущих на земли под небесемъ, нѣсть такого овоща нигдеже. И воды добры суть в мѣстѣ том и всѣмъ здрави. И єсть мѣсто то и красотою и всѣмъ добром. Неисказанна єсть земля та около Феврона!

І нині воістину земля та, Богом обітована, благословенна є від Бога усім добром: пшеницею, і вином, і олією, і всяким овочем дуже багата, і худобою наділена вдосталь. І вівці, і худоба двічі народжуються влітку; і бджоли хмаряться в камінні у горах тих гарних. І виноградників багато у підгір’ях тих, і дерев плодових незліченно — маслини, смоковниці, рожці, яблуні, черешні тощо — всякий плід там є. І плід той — кращий та більший за плід будь-який, що існує на землі під небом — нема такого плоду ніде. І води добрі у місці тім і цілющі. І є місце те і красою, і всім добром несказанне.

 

Споглядання руським ігуменом Святої Землі розгортається в постійному супроводі Церкви. Він живе в прославленій лаврі преподобного Сави Освяченого, користується консультаціями її досвідченого монаха, відвідує богослужіння. Його знайомство з пам’ятними місцями Палестини постійно супроводжується згадками про попередників – царицю Єлену, подвижників минулого, які бували в цих місцях, здобули тут духовний досвід або залишили спогади про ці місця. Так у церкві неподалік від храму Гробу Господнього, розташованого на місці Голгофи та печери, де був похований і воскрес Ісус Христос, він згадує про Марію Єгипетську, яка саме тут пережила зламний епізод у житті:

Ту суть двери великія къ встоку лиць: к тѣмъ дверем пріиде святаа Марія Єгиптянына, и хотѣ влѣсти; и цѣловати хотѣ, и не впустя ея сила Святаго Духа въ церковь. И потом помолися святѣй Богородицѣ, то бо стоаше икона святая Богородица въ притворѣ том, близь дверии тѣх, и потомъ возможе ити въ церковь и цѣловати честный крестъ. Тѣми же пакы дверми изыдохъ въ пустыну Іорданскую.

Ось тут великі двері на схід обличчям; до цих дверей прийшла свята Марія Єгипетська й хотіла увійти та намагалася поцілувати, та її сила Святого Духа не впустила до церкви. І потім помолилася до святої Богородиці, бо ж ікона святої Богородиці стояла в цьому притворі, біля цих дверей, і потім змогла увійти до церкви й поцілувати чесний хрест. Цими ж таки дверима вийшла в Йорданську пустелю.

 З захопленням описує Данило православні богослужіння, в яких брав участь, звертаючи увагу і на окремі деталі відправи, і на її емоційний вплив. Ось яким постає перед паломником велике освячення води в Йордані:

Всю нощь ту пѣніє бывет изрядно и свѣщь бес числа горящих, и в полунощи бывает крещеніє водѣ. Тогда бо и Духъ Святый приходит на воды Іорданьскиа, и видять достойніи человѣци добріи, а вси народи не видят ничтоже, но токмо радость и веселіє бываеть тогда въ сердци всякому христіянину. И єгда рекуть: «Во Іорданѣ крещьшутися, Господи»,— тогда все людіє в воду и крестяться в полунощи въ Ієрданьстѣй рѣцѣ, якоже и Христос в полунощи крестился єсть.

Всю ніч тоді співи бувають великі. І свічок запалених — незліченно, і опівночі відбувається хрещення це У воді. Отоді дух Святий приходить на води Йорданські, і бачать це достойні люди добрі, а всі інші не бачать нічого. Та тільки радість та веселощі бувають тоді в серці кожного християнина, і тоді кажуть: «Коли в Йордані хрестився Ти, Господи», тоді всі люди заходять у воду і хрестяться опівночі в Йордан-річці, як і Христос опівночі хрестився.

Зрозуміло, що остання деталь (хрещення Ісуса опівночі) свідчить про вплив апокрифічних творів: у Євангелії вона відсутня.

Вже після епілогу вводиться розлогий опис чуда появи великоднього вогню на Гробі Господнім, причому саме тут автор виступає молитовником за цілу Руську землю, від якої за дозволом короля Балдуїна І він поставив і свою лампаду поряд із лампадами Єрусалимського патріярха та монастиря прп. Сави. Зображується перебіг нічного богослужіння у Велику суботу, коли відбувається чудо явлення пасхального вогню:

Свѣт же святы не тако, яко огнь земленый, но чюдно, инако свѣтится изрядно, и пламянь єго червлено єсть, яко киноварь, и отнудь несказанно свѣтиться.

Полум’я ж святе не таке, як вогонь земний, а дивовижно по-інакшому світиться, по-особливому, і полум’я його червлене, як кіновар, і несказанно світиться.

 

Comments