Тема 15. Ренесансні поети-гуманісти

З кінця XV - початку XVI ст. мірою інтеґрування України в політичну структуру Речі Посполитої та в загальноєвропейський культурний процес знання латинської мови перетворюється на неодмінну ознаку інтелектуала й рису життєвого стилю шляхтича-аристократа.

Вкрай схематично виділяють три етапи розвитку латинської мови:

1. Класична латина (античність).

2. Вульгарна латина (Середньовіччя).

3. Новолатина (Ренесанс).

Останній із етапів став виявом прагнення відродити класичну латину. Але низка рис класичної латини була втрачена, загубилася мірою еволюції мови та впливу нових європейських мов. Замість квантитативного наголосу поширюється динамічний, втрачається розрізнення довгих і коротких складів, а отже губиться фундаментальна засада метричної системи віршування.

У метричному віршуванні ритм створюється закономірним чергуванням довгих і коротких складів у рядках. Рима найчастіше відсутня.  Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи: короткий склад дорівнював одній морі (), довгий — двом (—); обидві формували стопу.  Відомі двоскладові стопи: ямб —, хорей ᴗ; трискладові: дактиль ᴗ; анапест ᴗᴗ—; спондей — —.

Силабічне віршування (грецьк. συλλαβή — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених. Силабіче віршування характеризується також парним римуванням, коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на 2 рівновеликі частини:

 

Для ренесансних поетів суть творчості полягала в imitatio ― наслідуванні природи, стилю, фразеології, версифікаційних форм античної літератури. Звідси широке використання міфологічних образів.

Поетика в колі «семи вільних наук»

В епоху Ренесансу відбувається активне впровадження в навчально-освітню практику українських шкіл так званих семи вільних мистецтв («septem artes liberales» або «сім наук визволених» тогочасною українською мовою), які віддавна культивувалися в західноєвропейській системі освіти, в тому числі в католицьких школах, що діяли на українських землях. Сім вільних мистецтв, або, це науки тривіуму (граматика, риторика з поетикою, діалектика) і квадривіуму (арифметика, геометрія, музика, астрономія). 

Парафіяльні школи мали переважно досить обмежену програму, що складалася з читання, письма, елементарної латинської граматики, вивчення деяких латиномовних псалмів, лічби, церковного співу. Деякі навчальні заклади мали більш розширену програму, зокрема, школи в Ярославі (заснована перед 1535 р.), Крем’янці (1538), Луцьку (1548), Києві (заснована заходами київського воєводи Мартина Ґаштовта).

З-поміж розташованих в українських землях католицьких шкіл найбільше відомостей збереглося про школу у Львові. В ній були початкові класи, які відвідували переважно діти міщан, та програма семи вільних наук. Окрім львівської, існували й інші кафедральні школи. Так, школа в Перемишлі відома ще від початку XV ст. У першій половині XVI ст. існувала й Красноставська кафедральна школа. Наприкінці XV ст. виникла кафедральна школа в Києві, засновником якої, як припускають, був католицький єпископ Войтих Нарбут.

Кафедральні школи були організовані за зразком західноєвропейських шкіл середнього рівня. Їхня програма охоплювала сім вільних наук — тривіум і квадривіум. До першого входили латинська граматика, риторика, діалектика. Другий включав арифметику, геометрію, музику та астрономію. Основною метою таких шкіл була підготовка священиків. 

Вчення про ритміко-метричну структуру художньої мови ґрунтується на античній літературній теорії. Це вчення про античну квантитативну версифікаційну систему, знання якої в школах того часу було обов'язковим. А тому розміри переважної більшості творів означених авторів ― гекзаметр та елегійний дистих.

Юрій Дрогобич.

Юрій Котермак з Дрогобича (? - 1494) походив з ремісничої родини. Початки освіти він здобув у Дрогобичі, Львові. Ступені бакалавра й маґістра отримав у Краківському університеті. Завершував освіту в Італії. Став першим українцем - доктором вільних мистецтв і медицини (1468). 1481-1482 рр. був ректором Болонського універститету. Наприкінці життя він повернувся до Краківського університету, де читав лекції з астрономії. Серед його студентів був Миколай Коперник.

Книга «Прогностична оцінка поточного 1483 р.» (Рим: друкарня Е.Зільбера, 1483) вийшла невдовзі після винайдення книгодрукування. Книга відкривається віршем-посвятою папі Сиксту IV.

Папа Сикст IV (1471 – 1484) походив з родини італійського селянина. Він став монахом-францисканцем, вивчав юриспруденцію в Падуї та Болоньї. Папа захоплювався астрологією, готував реформу юліанського календаря, для чого запросив до двору видатного німецького математика й астронома Реґіомонтана. Папа опікувався мистецтвом, зокрема, побудовою при його покоях у Ватикані Сикстинської каплиці, названої на його честь.

Автор вірша говорить про величезні можливості науки й людського розуму. Він засуджує тих, хто справу книгодрукування обертає на придбання слави, шани, прибутків.

Юрій Дрогобич смілово вводить до тексту античні образи. Він застосовує неримовану строфу - елегійний дистих. Вимоги до нього були надзвичайно жорсткі: перший рядок писався дактило-хореїчним гекзаметром, а другий – пентаметром. Кожен рядок мав нести закінчену думку, афористично сформульовану автором.

Юрій Дрогобич відстоює роль поезії та книгодрукування в просвіченні людства. Він вважає розкриття ролі зірок шляхом до пізнання світу:

Знаю: для тебе нема таїни у підмісячнім світі;

                Нині ти, бачу, спізнав силу могутню зірок.

Обшири неба для наших очей незбагненно великі;

     Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть.

Він не женеться за славою чи багатством, а єдиним головним для себе мотивом вбачає бажання бути корисним людству, дати свій внесок у неперервний процес розвитку. І не тільки до себе він ставив таку мету, а й людей шанував не за матеріальне чи суспільне становище, не за титули, славу чи багатство, а за чесноти і доброчинність, чистоту перед власною совістю. Юрій Дрогобич високо цінував розум людини, навіть вірив, що він здатен пізнати таємниці світу, його закономірності, а також обернути результати пізнання на власну користь.

Павло Русин з Кросна

Польські автори вважають, що він походив з німецької бурґерської родини Procler. Але сам Павло незмінно називає себе русином, Ruthenus. Він народився близько 1470 в Кросно або в лемківському селі під Кросно. Його батько, Ян Проклер, у 1480 році він був бурмистром Кросна і міським райцею. З 1491 вчився в Кракові, а потім у місті Ґрайфсвальд в Померанії, де в 1499 році отримав ступінь бакалавра вільних мистецтв.

Павло продовжував своє навчання в Кракові, тут у 1506 році отримав ступінь маґістра і 1507 почав читати лекції з класичної літератури. Він написав, між іншим, елегію на смерть професора Краківської академії Вацлава Шамотула, ряд релігійних віршів, також випустив збірник сатир Персея (1508), вмістивши на початку панегірик, що вихваляв автора.

У 1508, побоюючись чуми, Павло Русин залишив Краків і подався до Угорщини. У 1509 кілька місяців провів у Відні, де опублікував свій перший збірник віршів «Panegirici ad divum Ladislaum... et sanctum Stanislaum... et pleraque alia connexa carmina».

У 1511 р. Павло Русин повернувся до Кракова й читав в тамтешньому університеті лекції з римської літератури. Він видав дві трагедії Сенеки (1513). Перед лекціями він звичайно читав вірші, в яких прославляв коментованих античних авторів. У 1512 р. Павло Русин видав панегірик на честь св. Станіслава, в 1513 р. виголосив вірш «Sapphicon de inferorum vastatione et triumpho Christi». У 1514 р. Павло Русин пише вірш «Victoria a Sigismundo rege a. 1514 e Moschis relata», присвячений перемозі Сигизмунда І Старого під Оршею над росіянами.  

У 1514 р. Павло Русин знову відвідав Угорщину.

У 1515 р. виходить «Elegiacum... ad divam Virginem Mariam». У 1515, в Кракові виданий його новий вірш «Carmina... de felicissimo reditu ex Vienna austriaca... Sigismundi regis Poloniae», присвячений Віденському з’їздові Ягеллонів і Габсбурґів.

Він помер в 1517 році в місті Новий Сонч.

Понад половина поетичних творів Павла Русина розробляє релігійні мотиви. Він запозичує їх із середньовічних апокрифів, легенд і молитов. При цьому традиційні мотиви розробляються з використанням гуманістичної культури письма.  Стверджував право людини на повноцінне життя, свободу сумління, керівництво власним розумом. Відсутність або порушення якогось із цих прав розглядав як свідчення варварства і деспотизму. Ідеальною формою державного правління вважав освічену монархію, обмежену законом. У руслі ренесансно-гуманістичної традиції підносив поезію, поціновуючи її вище від історії та філософії. У поетичній творчості розвивав неоплатонівську ідею близькості поета до пророка. Поетичне слово називав даром богів, їхнім дитям «гомінким і солодким».  Стосовно самої людини, то її треба шанувати не за її багатства і титули, а за розум та інші чесноти. Обстоюючи необхідність розвитку освіти і науки як головних сил історичного поступу, прославляв книгу як скарбницю мудрості, образ правди святої, що є дорожчою за всілякі коштовності.

У вірші Павла Русина з Кросна „Ad libellum” („До книжечки”) нагромаджено риторичні звертання й риторичні питання, підсилені анафоричним повтором питальних та заперечних часток. Коли поет „заспокоює” книжку, даючи їй настанову не боятися перипетій подорожі, бачимо восьмикратний повтор заперечної частки „Non” на початку віршового рядка. Впадає в око, що паралельно із анафоричним запереченням перші шість віршових рядків мають однакові клаузули (-osos/-osas), які чергуються як при перехресному римуванні:

Ні ярів не жахайсь, глибоких урвищ,

Ні пітьми не лякайсь у диких дебрах,

Ні гущавин тернистих не страхайся,

Ні тінистих долів, прошу, не бійся,

Ні верхів не минай об’їзним шляхом,

Ні на знак не вважай, провісник лиха,

Ні на вибої, води, багна темні;

Ні Дунай семигирловий, ні Тиса

Бистроплинная хай тебе не гаять.

У сотні рядків цього медитативно-філософського вірша (твір налічує 108 віршових рядків) автор намагається висловити тадиційні для ренесансної поезії міркування про бажання творити, про «otium» – бажаний спокій творчості і про необхідність для цього фінансового покровительства. Твір має циклічну будову: на завершення Павло Русин повторює вступні чотири рядки – звертання до книжки.

Йди вже, книжечко, йди, моя солодка,

Йди, від золота ясного ясніша

Від коштовностей всіх мені дорожча,

Йди в угорські преславні, плідні землі.

Твір «Ad libellum» – намагання висловити весь спектр почуттів, які хвилюють автора в момент «відчуження» твору: книга іде у світ, поміж люди, перестаючи бути його власністю. Так, використовуючи ускладнені формули і засоби латиномовної версифікації, Павло Русин намагається висловити почуття власної незахищеності у жорстокому, прагматичному світі, прагнення до спокою і творчості, сподівання на владоможного покровителя, зрештою, надію на співрозуміння.

Тему ренесансного патріотизму Павло Русин розробляє у вірші «До Севастяна Маді, щоби він, коли залишить Польщу і повернеться до рідного краю, привітав свою батьківщину таким віршем» («Ad Sebastianum Maghyum Pannonium, ut cum relicta Polonia ad oras paternas pervenerit, hisce versibus patriam suam carissimam salutet»). Поет-гуманіст обрав форму поетичного напучення для вислову власних патріотичних почуттів. І знову бачимо у цьому творі той самий засіб риторичного вираження: шість риторичних звертань, виділених анафорою:

Здрастуй, мій краю! Ти милий владиці зористого неба!

Здрастуй, о земле, ущерть повна багатства й добра!

Здрастуй, мій краю, що страх ти наводиш на знать гордовиту!

Здрастуй, о земле моя, мила для вчених людей!

Здрастуй мій краю, могутній у війнах і миру навчитель!

Здрастуй, о земле, твої рицарі – слава твоя!

В тебе найліпші врожаї, і ти чарівніша за інших,

Справді заслужено ти славишся поміж країн!

Він також написав оказіональні вірші (у тому числі епіталаму на весілля короля Сигізмунда I та Барбари Запольської 8 лютого 1512 р., вірш з нагоди Віденської конвенції), наслідуючи античні взірці. Серед його учнів були, зокрема, Рудольф Агрікола Молодший, Ян Вісліцький, Ян Дантишек.

«Пісні» (1509)

Кілька років він перебував в Угорщині, де мав учнів. У вірші «До книжечки» він адресує свої твори місцевим читачам:

Йди  вже,  книжечко,  йди,  моя  солодка,

Йди,  від  золота  ясного  ясніша,

Від  коштовностей  всіх  мені  дорожча,

Йди  в  угорські  преславні,  плідні  землі,

Йди,  не  гаючись,  в  ті  краї  блаженні,

Де  на  килимі  ніжних  трав  зелених

Грає  барвами  квіт  рясний,  пахучий.

Ні  ярів  не  жахайсь,  глибоких  урвищ,

Ні  пітьми  не  лякайсь  у  диких  нетрях.

Ні  гущавин  тернистих  не  страхайся,

Ні  тінистих  долів,  прошу,  не  бійся,

Ні  верхів  не  минай  об'їзним  шляхом,

Ні  на  знак  не  вважай,  провісник  лиха, 

Ні  на  вибої,  води,  багна  темні;

Ні  Дунай  семигирливий,  ні  Тиса

Бистроплинная  нехай  тебе  не  гаять.

Над Павлом опікувався єпископ Олмоуца Станіслав Турзо. Йому Павло присвятив вірші:

Vana iam nectar sileat vetustas,

Et dapes magni taceat Tonantis,

Dulcia omittat Saliaris atque

Iuscula mensae.

1509 р. коштом угорського мецената Гавриїла Перенея у Відні з’явилася збірка «Pauli Crosnensis Rutheni Carmina». Включає понад 4000 віршованих рядків, написаних сапфічним, алкеєвим та ін. віршами, які вживалися в старогрецькій поезії. Поезія насичена асоціяціями, глибоким підтекстом. Вимагає від поета високої культури слова й точності. Коли пише про рідну землю, з’являються ностальгічні настрої:

Здрастуй, мій краю! Ти милий владиці зористого неба!

     Здрастуй, о земле, ущерть повна багатства й добра!

Здрастуй, мій краю, що страх ти наводиш на знать гордовиту!

     Здрастуй, о земле моя, мила для вчених людей!

Світ поезії Павла Русина гармонійний, позначений високою суспільною відповідальністю, патріотизмом, досконалою красою природи й глибоким естетичним чуттям. Він охоче оперує міфологічними мотивами, символами й алегоріями, вживаними в античній поезії.

Поезія в розумінні Павла Русина постає чудовим засобом увічнення історичних подій та імен, лише вона є найбільш тривкою у «зрадливім світі» – понад «ладан», «рудий метал», «перли». Саме поезії, на думку автора «Похвали», людство завдячує тим, що пам’ять про Трою і Фіви, про Ахілла і Гектора, про Енея і Дідону не зникла у плині часу, тому-то Гомер і Вергілій, Овідій і Персій славні передусім тим, що в слові закарбували те, що руйнує час. У вірші Павла Русина зринає чимало імен, топонімів, подій з античного минулого, більшість із них набуває у тексті образного значення, стає символом, за яким стоїть певна історія, певний сюжет, але автор обмежується тільки знаковою номінацією, тобто ніби пропонує читачеві розшифрувати «магічне ім’я».

 «Роксоланія» Севастяна Кльоновича (1584)

Севастян Кльонович (бл.1550 — 1602 або 1608). Юнаком переїхав до Львова. Навчався в Краківській академії, потім жив у Любліні, де служив у міському уряді, був бурмистром міста. Деякий час викладав у Замойській школі.

Поема «Роксоланія» (1584) присвячена сенатові Львова. Це справжній маніфест любові до України. Автор проголошує бажання заснувати латиномовний Парнас на українській землі.

Севастян Кльонович змальовує природу України, послугуючись мовою античної міфології, буколічної поезії. Україна постає розкішним, загадковим, таємничим краєм, зарослим густими борами. Підкреслюється щедрість природи, що дає поживу для багатого тваринного світу.

Русів не завжди гнітять нестерпимі морози, й не вічно

Володарює у них гіперборейська зима.

Ледве розтануть сніги, Аквілонам на зміну приходиять

Еври й дари золоті людям приносить земля.

 З замилуванням і прихильністю зображуються звичаї й повір’я українців, їхній побут, релігійні традиції:

Дивно, одначе, як руси дотримують довгого посту,

Перед святами вони ходять тверезі завжди.

Голод тамують у них не м’ясо, а їжею тою,

Що її поле дає і невеликий город.

Ріпу, капусту, салат і гриби вони в піст споживають,

Квас заступає тоді інше всіляке питво.

А молоа, ані м’яса тоді не годиться торкатись,

Жодного жиру у піст руси у рот не беруть.

Після опису природи подається зображення українських міст: Львова, Замостя, Києва, Кам’янця-Подільського, Луцька, Бузька, Сокаля тощо. Особливо захоплено змальовується Львів. Київ постає містом згадки про минуле, в якому дехто шукає слідів міфічної Трої:

Києве древній, колишня великокнязівська столице,

Скільки зберіг ти слідів славної старовини!

Мури й руїни старі по левадах розсіяні нині,

Зілля й висока трава криє забутки твої!.

Андрій Римша

Андрій Римша (близько 1550-1595 р.) – поет білоруського походження. Народився близько 1550 р. в Новогрудському воєводстві (тепер Барановичський район Брестської області) в маєтку Пянчін у сім'ї шляхтича.

Відомостей біографічного характеру про нього практично не збереглося. Відомо, що Римша вчився в Острозькій академії. Там же, в друкарні князя Костянтина Острозького, 1581 р. було видано його перший вірш «Хронологія». Римша належав до деномінації «польських братів» або соцініян, вчення яких найбільш радикально відрізнялося від традиційних католицького та православного визнань.

Андрій Римша перебував на придворній службі в польового гетьмана Великого князівства Литовського Кшиштофа Радзивілла, прозваного «Перуном». Криштоф Радзивілл був кальвіністом і покровителем «дисидентів» («різновірців» - християн, належних до нетрадиційних конфесій). Він будував у своїх володіннях кальвіністські храми й був прихильником незалежності Великого князівства Литовського від Польщі. Він брав участь разом з військами гетьмана і у військових операціях.

З 1582 Андрій Римша жив у Дзевянішках Ошмянського повіту, а потім виконує обов'язки підстарости в родовому маєтку Радзивіллів в Литві в Біржах. Очевидно, саме при дворі гетьмана Андрій Римша подружився з польськомовними поетами Яном Козаковичем і Яном Радованном. Під впливом цієї дружби він почав писати вірші польською мовою.

У 1585 році у Вільні була видана перша поема Римші, присвячена прославленню подвигів свого мецената Кшиштофа Радзивілла Перуна у боях під Псковом. «Десятирічна повість військових справ князя Кшиштофа Радзивілла». Всі ці 10 років поет був на полях численних битв, на які було багатим те бурхливе століття. Поема написана у вигляді щоденника складним, урочистим розміром. Головний герой змальований досить жваво. Ось, наприклад, епізод повернення гетьмана в табір (у перекладі білоруською мовою):

Пан прыехаў — трасецца, як пячкур у меху,

Што казацi — было тут пану не да смеху:

Затушыў дождж кастрышчы, дровы не прасохлi,

ляжа ў адзеннi, да касцей прамоклы.

назаўтра жо толькi, як агонь займелi,

Накармiлi Крыштофа ды цяплом сагрэлi.

Не тільки загальнопольський патріотизм, а й вникання в похмурі деталі важкого солдатського побуту, й іронія надавали поемі принадність. Барвисто вдалося автору створити розлогий опис переходу через якесь Ведмеже болото:

Не пазнаць было, хто там гетман, хто паняты:

У гразi ўсе таўклiся, быццам парасяты.

Перехід через Ведмеже болото порівнюється з походом Ганнібала через Альпи.

Пізніше Римшею були написані три вірші руською (тогочасною книжною українсько-білоруською) мовою: панегірики на герби найвідоміших персон Великого князівства Литовського – Остапа Воловича, Лева Сапіги та Федора Скуміна.

Найбільш відомий його панегірик на герб Лева Сапеги, в якому автор не тільки оспівує подвиги роду Сапіг, а й висловлює підтримку політичним поглядам Лева Сапіги - відомого борця за політичні права Великого князівства Литовського у складі Речі Посполитої. Лев Сапіга (1557 - 1633) вважається білоруськими націоналістами найвидатнішим білоруським державним діячем усіх часів. У різні роки він займав вищі державні посади у Великому князівстві Литовському: писар державної канцелярії (1581 - 1585), підканцлер (1585 - 1589), канцлер (1589 - 1623), воєвода віленський (з 1621), гетьман ВКЛ (1625 - 1633). Він був одним з організаторів Трибуналу Великого князівства Литовського, керував військом, що вторглося в Московське царство й облягало Тройце-Сергієву лавру.

Вірш опубліковано в першому виданні Статуту Великого князівства Литовського 1588 р., що з’явилося у Вільні в друкарні Мамоничів.

Герб Сапіги розглядається як визнання лицарських чеснот його роду, наслідок збройного захисту вітчизни від ворогів:

Вер ми, гербов не дають въ дому седящому,

Але зъ татарами въ полю часто гулящюму.

Не зъ голою рукою, зъ шаблею острою,

Завжды будучы готов до смертного бою.

Зміст панегірика тісно пов'язаний з гербами Сапеги. У виданні Статуту розміщені наступні герби. Складний щит розсічений на чверті, в центрі його малий іспанський щит із зображенням герба «Лис». Герб «Лис» («Мзура») являє собою в полі червоному вертикальну срібну стрілу (у польській геральдиці «Rogacina») вістрям угору, без оперення, двічі перехрещену під прямим кутом паралельними одна одній перекладинами.

У правій верхній чверті: герб «Три лілеї». Старі польські геральдисти, ґрунтуючись на творі «Historia domus Sapiehianae», називали родоначальником роду Сапіг Наримунта-Гліба, який жив у першій половині XIV століття. Він був молодшим сином великого князя Гедиміна і мав герб «Три лілії» (у червоному полі три срібні лілії, розміщені в ряд по горизонталі; в геральдиці іноді називається «Сапега»). Походження цього герба неясне - можливо, він був обраний довільно. Римша порівнює ці лілії з «цнотами», тобто з чеснотами, в яких, починаючи з предків своїх, розцвітали («заквітивалі») Сапіги:

Хочешъ же ся присмотрет[ь] гербомъ праве значнымъ, 
Заразъ можешъ познати, иж суть в дому зацнымъ 
Зъдавна славных сапегов. Тые з предковъ своихъ 
Заквитывали въ цнотахъ - знат[ь], во лилияхъ троихъ, 
При которих зъ оружъемъ конъный воинъ стоить 
Знакомъ того, иж ся з нихъ ни одинъ не боить, 
Служить своимъ сподаремъ ку кождой потребе, 
Не литуючи скарбов, ни самого себе. 

У правій нижній чверті: герб, що зображує руку, пробиту стрілою. У лівій верхній чверті: герб «Погоня». У лівій нижній чверті: герб «Друцк». Шолом - у Римші «Гельм» - з похиленою ґратами з п'яти Решетін. Намет на шолом - у вигляді великих листів по три з кожного боку. Нашоломник: в короні три страусиних пера. Герби знаходяться в овальному картуші, в якому по колу йде напис « Левъ Сапега, подканцлери Великого кн[я]зьства Литовъского, староста Слонимъски, Марковски и Мядельски и далеи».

Герб «Лис» («Мзура») являє собою в поле червоному вертикальну срібну стрілу (у польській геральдиці rogacina) вістрям вгору, без оперення, двічі перехрещені під прямим кутом паралельними один одному перекладинами.

Панегірики були надруковані у Вільні в друкарні Мамоничів відповідно в 1585, 1588 і в 1591 роках.

У 1595 році у Вільно був опублікований зроблений Римшею переклад з латинської мови твору «Хараграфія, або Топографія Святої Землі, описана надійними людьми, що там бували». А після 1599 його сліди губляться, і саме цей рік сьогодні завершує його біографію.

«Хронологія»

«Которогося месеца што за старых веков дЂело короткое описаніе» (Острог, 1581) – перший учнівський вірш Андрія Римші. Він являв собою 12 римованих двовіршів, кожен із яких був присвячений центральній події місяця: 24 вересня – побудова Єрусалиму, 17 жовтня – закінчення вселенського потопу, 15 листопада – свято, влаштоване ізраїльським царем Єровоамом, 25 грудня – Різдво Христове, 6 січня – поклоніння трьох царів Христові, 18 лютого – повідомлення голубки Ноєві про закінчення потопу, 25 березня – розп’яття Ісуса Христа, 14 квітня – перехід через Червоне море, 10 травня – приготування Ноєм ковчегу, 27 червня – початок Вселенського потопу, 17 липня – сходження Мойсея з Синайської гори, 1 серпня – смерть Аарона.


Як видно, лише одна дата, 25 грудня, взята з православного календаря, ще одна, 6 січня, Трьох Царів, - із латинського. Та ще березневий вірш розробляв мотиви Страсного тижня. Решта являла собою досить механічне пристосування до християнського календаря подій Старого Завіту, дати яких подавалися за традиційним юдейським літочисленням. Легко помітити, що сюжетним стрижнем була історія покарання гріховного людства Вселенським потопом, від якого врятувався лише праведний Ной із родиною. Очевидно, соцініанин Римша нагадував про загрозу кари за гріхи, що мусить супроводжувати цілорічне життя людини.

Месяца сентебра, по-гебрейску єлю́ль, просто врéсень.

Двадъцать четвéртого дня мѣсяца сенътебрà

дорóблен Єросоли́м, стáлася рéч добрà.

Месяца октовріа, по-гебрейску тышри, прóсто паздерник.

Арха з Нóим на горе стáнула на суши,

другій потóп не бýдет, тáкъ нам пи́смо туши.

Октоврія 17 дня.

Месяца ноемврія, по-гебрейску маргеусам, просто грудень.

Жидом свято устáвил тут царь Єровоáм,

мы о свои не дбáєм, не велми ж добро нам.

Ноéмврія 15 дня.

Месяца декавріа, по-гебрéйску хашлеу, просто просинець.

В том мѣсяцы Ісус Христос народи́лся нам,

не хто иный, тот избáвил души наши сам.

Декаврія 25 дня.

Месяца генуара, по-гебрейску тебет, просто стычень.

[Ч]ужозéмъскіє мудръцы Христа привитáли,

злáто, лáдан и ми́ру, яко Пáну, дали.

Генуара 6 дня.

Месяца февраля, по-гебрейску себат, просто лютый.

Смотрѝ, якъ то голубка Ноаху служи́ла,

мы-сь о Бога не дбаєм, только б злость плужила.

Февраля 18 дня.

Месяца марта, по-гебрейску адар, просто марець.

Въ том месецы Господа жиды крижовáли,

собѣ ли́хо, нам добро тым паном з’єднали.

Марта 25 дня.

Месяца априля, по-гебрейску нисан, просто кветень.

Жи́дове сухо прошлѝ Чирвòноє море,

корми́л их Бог на пущи, не было им горе.

Априля 14 дня.

Месяца мая, по-гебрейску ія́р, просто мáй.

Нóй арху готуєт Божим повелéнієм,

абы въ потóп не зги́нул з своим поколеньєм.

Мая 10 дня.

Месяца ію́ня, по-гебрейску сыван, просто чьíрвець.

Ужо вóды въсих тóпять, Ноах въ корáбль вошóл,

знáть, иж Богу кланялъся, про то ласку знашóл.

Іюня 27 дня.

Месяца ію́ля, по-гебрейску тамуз, просто липець.

Мойсій поби́л табли́цы зъ приказáньєм Божим,

a мьì грешим, што часок, ни ся страхом трвожим.

Іюля 17 дня.

Месяца áвгуста, по-гебрейску аов либо ав, просто серпень.

Въ тóм месецы Аарóн умер, Божій єрéй,

того собѣ на приклáд тьì, попе, завжды мей.

Августа 1 дня.

Ось як виглядає першодрук:

Герасим Смотрицький

Фактичний лідер Острозького гуртка книжників. Деякі біографічні дані залишив його син Мелетій у полемічному творі «Obrona Verificaciey», виданому Віленським братством у 1621 р. Зокрема він зазначає, що батько був дрібним шляхтичем, упродовж тривалого часу обіймав посаду писаря при Кам’янець-Подільському старостві.

Де Герасим Смотрицький здобув освіту — невідомо. Сам себе він скромно називав «простаком невченим» і в передмові до «Острозької біблії» (1581 р.) зазначав, що «училища ніколи не бачив». Проте не викликає сумнівів, що він здобув початкову освіту в домашніх вчителів, що було типовим для шляхти XVI ст., а згодом опанував сучасну йому науку шляхом наполегливої самоосвіти. Холмський уніятський єпископ Я. Суша зазначав, що це була «людина найкращих звичаїв, а також видатної вчености: зокрема він був добре обізнаний з творами грецькими й латинськими, а не тільки слов’янськими». Інші сучасники також свідчили, що Герасим Смотрицький був «умілим у науках грецьких, латинських і в мові слов’янській».

Близько 1576 р. його запросив князь К.Острозький для видання Біблії та для роботи в Острозькому колегіумі.

Переїхавши на запрошення князя Костянтина до Острога 1580 р., Герасим Смотрицький став першим ректором Острозької Академії. Він брав найактивнішу участь у редаґуванні й виданні Острозької Біблії 1581 р., написав передмову до цієї книги.

Рік його смерті точно не встановлено, хоча відомо, що з 1594 р. ректором Острозької Академії призначили Кирила Лукариса. Очевидно, що  Герасима Смотрицького тоді вже не було. 

«На герб князів Острозьких» (1581)

Перший український зразок геральдичного віршування. Образний світ і строфічний поділ відповідає композиції герба князя Костянтина Василя Острозького, довкола якого вміщено вірш. Історична місія дому Острозьких розкривається шляхом пошуку символічного змісту кожного з елементів їхнього шляхетського герба.

Перша строфа впроваджує читача в авторський задум – прославлення князя Острозького як носія поданого герба (знаменія). Князь прославляється як переможець підступних ворогів Речі Посполитої і короля. Князь, хрещений з іменем Василь, народився 1526 р. Був сином великого гетьмана Литовського Костянтина Острозького і на пошану до батька згодом прийняв друге ім’я. Через смерть старшого брата успадкував величезні маєтності  батька, відстояв своє право на них. З 18 років перебуває на військовій службі. Воював із татарами, з Москвою. 1559  р. став київським воєводою, дбав про зміцнення південного кордону, про колонізацію степових земель. Був одним із найактивніших учасників розробки й укладання Люблінської унії 1569 р.

1574 р. переніс свою резиденцію до Острога, де спорудив палац і відкрив академію.

Перша строфа, вміщена над гербом, впроваджує читача в зміст твору, заохочує до прославлення князя Острозького й виявляє домінанти його життєвого служіння.

Зри сія знáменія княжáте слáвнаго,

ѝх же съдръжи́ть дóм єго от вѣка дáвнаго,

И разумѣй, яко не тунє, и не безъ причи́ны,

о чом влáстнѣѝ и ширѣѝ повѣсть ти кто иный,

Но яко достоѝн дѣлатель своє́я заплáты,

не щадя́ще здрáвія никоє́я утрáты,

Крѣпко побѣждáл разли́чных съпостат пóлки

и разгоня́л c короны драпѣжныа вóлки.

И єще мóжет,

аще Бог помóжет.

Наступні ж строфи, розташовані обіч коментованих ними частин гербового поля, розробляють мотиви відповідної частини герба.


На першому полі родового герба зображено воїна-кіннотника зі списом, який убиває змія. В цьому гербі використано іконописний сюжет з житія вмч. Юрія Переможця. З часів Ярослава Мудрого, котрий мав хресне ім’я Юрій, цей герб став вважатися княжим руським гербом. У польській геральдиці його називали «Pogoń Ruska» («Руська Погоня»). Змій визнається за символ диявола, а його враження списом – за перемогу над диявольськими підступами. Виходячи з цього, поет описує видання Біблії як враження зброєю слова духовного супротивника. Біблія для нього – «острѣйшеє меча обою́дуостра слóво Божіє». Даруючи Біблію читачам, князь тим самим вручає їм непереможну зброю, здатну перемагати духовного ворога.

Въоружен воѝн змія попрáв мужествéнно,

копієм сего посрéдѣ проньзе явествéнно,

Яко древняго враждéбника человѣческаго рóда,

понéже злóму з дóбрым не бывáєт згóда.

Боди, в князєх избранныѝ, мьíсльнаго сопостáта,

сего бо побѣждающим вѣчная заплата.

I иным подавáй сіє непобѣдимо оружіє,

острѣйшеє меча обою́дуостра слóво Божіє.

Въ время рати

потреба дбати.

Поряд вміщується друге зображення – воїн на коні з мечем. Цей знак у польській геральдиці має назву «Pogoń Litewska» («Погоня Литовська») і вважається за герб Великого князівства Литовського й країн, що походять від нього – Литви та Білорусі. В гербі Острозьких цей кіннотник нагадує про давні зв’язки з литовським княжим родом і належність до панівних еліт Великого князівства Литовського (батько героя, Костянтин Острозький, був литовиським великим гетьманом).

Цей меч також виростає в символ боротьби зі злом, але іншого характеру. Він засвідчує місію князя – боротися з поширенням протестантських (з погляду Герасима Смотрицького, - єретичних) визнань. Тут автор швидше видавав бажане за дійсність, бо при дворі князя панувала релігійна толерантність, а протестанти розглядалися як союзники православних у боротьбі за свої релігійні права.

Втóрый воѝн хрáбростію пръвому подóбный,

тóкмо оружієм отмѣнен, и то посел грóбный,

Меч бо обнажен в десни́цы имѣа острый обою́ду,

им же крѣпціѝ на враги пріемлють побѣду.

Отсѣкай, Константине, мрак идолскіа лéсти,

хóщет бо Бог всѣм человѣком ся спáсти,

И отгоня́й єретикóв полки умоврéдныя,

пріидóша бо въ мир вóлки нещáдныя,

Иже не свьíше щепи́тся,

сіє скорени́тся.

Третій гербовий символ, використаний поетом, - «Leliwa», півмісяць рогами догори, над яким розташована золота шестипроменева зірка, а над нею – «Ogończyk», стріла чи то якір, спрямована вгору й увіткнена в половину кільця у вигляді веселки. З цього зображення поет виділяє образ зірки, ототожнюючи його з євангельським образом провідної зорі, за якою три східні мудреці (в середньовічній традиції – три царі з Халдеї або з Персії) прямували, аби привітати Царя Юдейського й принести йому дари: золото, ладан і смирну (Мт. 2:1-12).

Мотив простування до Царя світу за зорею пристосовується до героя. Князь Костянтин Василь Острозький, провадячи праведне життя, теж іде за своєю зорею до Бога, який кличе праведників до раю.

Образ місяця, вміщений долі, використовується для символічного позначення старозавітньої епохи, ще не осяяної присутністю Спасителя, якого богослужбові тексти зображують «Сонцем світу».

Въсія́ла звѣзда ясно от востóка,

послѣдуя пръвой, възвѣщéней от пророка,

И приводить от Прьсиды трєх царей съ дары

поклони́тися съ вѣрóю Цареви над цары.

Твоя звѣзда нынѣ тому же послѣдує Царéви,

хотя всѣх сътвори́ти жителя рáєви,

И убываєт луна Вéтхаго Завѣта,

сіяєт бо солнце неприступнаго свѣта,

В нем же ходя, не поткнéтся,

но паче спасéтся.

На нижній правій чверті геральдичного щита вміщено гербовий елемент «Mądrostki» - над дужкою здіймається вгору стріла, перехрещена посередині. З нього автор використовує єдиний елемент – перехрестя, яке нагадує йому хрест, що став знаряддям розп’яття Ісуса Христа. Цей образ нагадує однойменного героєві імператора Константина, котрий мав видіння хреста й завдяки цьому переміг ворогів, а згодом легалізував християнство в Римській імперії (Міланський едикт 313 р.).

Спасеніє Христово Бог съдѣя посредѣ земля,

на крестѣ руцѣ прострѣ всѣк себѣ пріємля́,

На нéм же рукописáніє грѣх нáших растерзáв,

из ветхаго человѣка нетлѣнно новаго создав.

И ты крестноє знáменіє не тунє носи́ши,

вели́кому Константину им ся подоби́ши.

Он бо на небеси сіє ви́дѣв, побѣдил съпостáты,

тьí же побѣждáй єрети́к и бѣсов три стáты.

Крест бо похвáла царє́м,

бѣсом же незнóсный ярéм.

Остання строфа пов’язує князя з іншим його небесним покровителем – свт. Василієм Великим. Вона має панегіричний характер.

Вели́коя глубины богослова, кня́же, съимéнный,

да сподобить тя Господь Бог вѣнець прія́ти нетлє́нный,

Въ здравіи же телеснѣм благообразно долгоденьствовáти,

и въ Царствіи Небесном съ избранными рáдостно ликоствовáти,

Яко всѣм по чину представил єси божественноє писáніє

истиннаго Бога и правды Єго въ похвáлу и познáніє,

Да вся́к читáяй благолѣпно благодарить Създáтеля

и да не забывáєт достóйна мзды своєя дѣлателя,

Иже благую чáсть избирáєт,

от него ся не отнимáєт.

 

 

Так у геральдичному вірші вибудовується ідеальний образ носія традицій  княжого роду, що в Речі Посполитій називався сарматським. До визначальних його рис належали: гармонія військової доблести й християнської побожности, закоріненість у національній історії, шанування традицій, вірність сюзеренові (королю).

«Всякого чина православный читателю» (1581)

Другий вірш в «Острозькій Біблії» адресований до читача. Це віршова передмова повчально-панегіричного змісту. З початком книгодрукування закріплюється традиція неодмінно вміщувати перед основним текстом передмову-посвяту адресатові та передмову до читачів. Після прозової передмови Герасим Смотрицький як редактор видання публікує віршовий текст. Відповідно до етики подібних видань, що закріпилася ще в рукописних текстах епохи Середньовіччя, автор на початку закликає скласти подяку Богові за ласку, завдяки якій була видана книга Святого Письма. Роки видання книги етикетно визнаються «останніми», тобто наближеними до апокаліптичного завершення історії:

Всякого чина православный читателю,

Господу Богу благодареніє въздаймо яко благодателю.

Сподобил убо нас, аще и напослѣдок лѣтом,

познати волю Свою съ благим отвѣтом.

Далі автор тлумачить апокаліптичні оцінки своєї доби. Релігійні протистояння й масове поширення протестантських визнань у Речі Посполитій він виводить у контекст споконвічного протистояння добра і зла, правди й облуди. Супротивники («єретичні полки», тобто протестантські сили) порівнюються ним із «хижими вовками»:

Въ се время люто и плача достойно

ужасаєтся, сіє зря, сердце богобойно.

Яких много съпостат, яких хищных волков,

бѣсовских наважденій, єретических полков.

Головним знаряддям протестантської проповіді було удоступнення тексту Святого Письма в перекладі зрозумілою мовою. Подвиг князя Костянтина Василя Острозького поет пов’язує з відкриттям для української («русинської») громади справжнього, вільного від кривотлумачень тексту Біблії. Дискусії протестантських деномінацій над інтерпретацією Біблії образно оцінюються як «поганські незгоди» - «поганські» в розумінні «язичницькі». Східна ж Церква, тобто православ’я, протиставляється темним розумуванням противників як джерело світла:

Бог же положи въ сердце благовѣрна князя,

да им явить нам душеспасны стєзя.

Восточныя церкве в русінском народѣ,

єя же свѣтлость сіяєт въ поганской незгодѣ.

Свої слова автор підкріплює посиланням на послання апостола Павла до римлян, де в розділі 8 (уривок, призначений для читання на пошану великомучеників, зачало 99) пишеться: «І знаємо, що тим, хто любить Бога, хто покликаний Його постановою, усе допомагає на добре. Бо кого Він передбачив, тих і призначив, щоб були подібні до образу Сина Його, щоб Він був перворідним поміж багатьма братами. А кого Він призначив, тих і покликав, а кого покликав, тих і виправдав, а кого виправдав, тих і прославив» (До Римлян 8:28-30)

Прозрѣн бо єсть дом сей от Бога вначалѣ,

о чом читай «До римлян» въ 99 зачалѣ.

Тѣх и призва, их же предустави,

а их же оправда, сих и прослави.

Для автора тлумачення цих стихів було явним – першими будуть виправдані ті, хто пішов за Божим покликом у Єдину Апостольську Церкву – на тверде переконання автора, Православну.

Дѣйствуєт бо Бог, яко же Сам вѣсть,

своѝм създанієм ум человѣч не съвѣсть,

Слово бо Божіє ни в чом не мѣнится,

род правых въ всем благословится.

Явно простежується заперечення суб’єктивних тлумачень Святого Письма, зміст якого на переконання поета не потребує довільних інтерпретацій, бо лишається завжди незмінним. «Правовірність» же передбачає вірність традиції. І в образі «роду правих» виокремлюється конкретний носій чеснот східного християнства – видавець Біблії, князь Костянтин Василь Острозький. Його дочасні багатства і слава – знак Божої ласки, а водночас пролог до вічних дібр:

Слава и богатъство в дому єго не оскудѣєт,

и по временных благах вѣчных ся надѣєт.

От блаженна бо коренє благій прозябе плод,

яко бо благословится от Бога православный род.

Користуючись міфологізованою генеалогією, автор виводить рід Острозьких від Рюриковичів, зокрема від князя Володимира Великого. Насправді ж уважається, що предком роду був син литовського великого князя Ґедиміна Наримунт. Вводиться мотив хрещення – «просвічення» руської землі світлом християнської віри – та пов’язаний із ним літописний мотив «вибору вір».

Прежде бо Великій Владимер крещенієм просвѣтил,

всю землю рускую благоразумієм освѣтил,

И слал послы избранны, да увѣдять явѣ,

в коєй церкви уставы къ Божієй славѣ,

Зразумѣють достойны сих послѣдовати

и на лѣта вѣчный потомъству подати.

Они, яко искусни, прилѣжно внимали

и, благоразумно, увѣдѣвши, пославшему дали.

Про зустріч зі світом ісламу та юдаїзмом не згадується, натомість використовується альтернатива «Схід – Захід». Вона втілюється в антитезу «світло – темрява», «день – ніч». Вибір православного обряду був для послів вибором осяяного «богоподібними діями» дня, на противагу ночі Риму. Використано фразеологізм «дерево пізнається за його плодами», вживаний у Євангелії («Кожне ж дерево з плоду свого пізнається» (Лк. 6:44).

Въсточныя церкве, яко дьневи начало,

и дѣйствы богоподобными изрядно сіяло.

Западныя же церкве, яко начало нощи,

и поразумѣли древо по єго овощи.

Князь Острозький описується як вірний сторож православної віри, в якому завдяки родинній традиції явилися божественні дари.

Нынѣ же Конъстанътин, Острозьскоє княжа,

єго же Бог сам избра, яко вѣрна стража

Праотець своих изволенію православныя вѣры,

в нем бо ся показали божественныя дары.

Народові ж завдяки князеві явилася радість «всесвітлих писань» - тобто безпосереднього знайомства з Одкровенням. У цьому суголосність життєвого подвигу Костянтина та Володимира Великого. Читання Святого Письма метафорично описується як споживання невимовної насолоди. При цьому підряд у двох рядках вживається аж чотири слова з найвищим ступенем порівняння: ПРЕ-славно, ВСЕ-мирная, ВСЕ-світлих, НЕИЗ-глаголанная.

Нам же преславно яви ся всемирная радость,

всесвѣтлых писаній неизглаголанная сладость.

Владимер бо свой народ крещенієм просвѣтил,

Конъстанътин же благоразумія писанієм освѣтил.

Іншим предком, з яким зіставляється Константин, є Ярослав Мудрий, будівничий храмів Києва та Чернігова. Константин також будівничий Церкви, але не як храму, а як благодатної інституції:

Тогда многобожіє упразнися идольскія лести,

нынѣ же славится божество єдіноя власти.

Єрослав зиданієм церковным Кієв и Чернигов украси,

Конъстанътин же єдіну съборную церков писанієм възвыси.

Зупиняючись в історичних екскурсах, автор відсилає читача до «Повісти временних літ» («Руського літописця») та польської хроніки – напевне, «Хроніки» Мартина Бєльського, котра неодноразово видавалася, починаючи з 1551 р., і за часів Герасима Смотрицького була найпопулярнішою історичною працею в Речі Посполитій.

Болше о сем недоумѣю, ниже дръзаю писати,

ини бо о сем множає могуть и лучше сказати.

Паче же польска кронникя и русскій лѣтописець

свѣдительствують дом сей, яко побѣдоносець.

Являшеся преславно от начала даже и до нынѣ,

видимых враг и невидимых низлагал гръдынѣ.

Тяглість традицій дому князів Острозьких виявляється в перемогах над зовнішніми ворогами – Тевтонським орденом, Кримським ханством, Московським царством – і, водночас, над спокусами духовними, котрі загрожували зрадою християнській вірі й східному обрядові. Символічною постаттю був Федір Острозький, учасник Ґрюнвальдської битви 1410 р., в якій об’єднані польсько-литовсько-українські війська перемогли Тевтонський орден, наприкінці життя ж – монах Києво-Печерського монастиря, згодом канонізований.

Вірш закінчується панегіричним прославленням дому Острозьких, побажанням йому щедрих Божих ласк. Собі ж і читачам Острозької Біблії автор зичить бути поряд із князями в день Страшного Суду, тобто дістати прощення провин і Небесне Царство. Тут же використовується біблійна алюзія на Євангеліє від Матея, де йдеться про праведників, котрих Суддя поставить праворуч (одесную) Себе: «Тоді скаже Цар тим, хто праворуч Його: Прийдіть, благословенні Мого Отця, посядьте Царство, уготоване вам від закладин світу» (Мт. 25:34)

Вѣчный и всесилный Боже всякоя благодати,

своим милосердієм благоволи нам се дати,

Да дом сей богатно благословится на многіє лѣта,

и да не оскудѣєт слава єго до скончанія свѣта,

В день же страшный одесную себе стати

и [зъ] избранными радостный глас услышати.

Віршовий сюжет, що формується кількома логічно пов’язаними між собою мотивами, вкладається в загальну стратегію ренесансної гуманістики – спрямування «ad fontes», до джерел. Вірш випереджає біблійний текст, що претендував на гранично точне відтворення автентичної версії. Автор, він же редактор Острозької Біблії, наголошує на формотворчій ролі первісного тексту Святого Письма, вільного від пізніших інтерпретацій, для сучасного йому християнства. Східна, тобто Православна, Церква трактується ним як найбільш відповідна інституція для збереження й поширення цього тексту в силу її вірності традиції, захищеності від змін. А родина Острозьких, історія котрої виводиться з дому Рюриковичів, видається ідеальним представником Східної Церкви. Її духовна міць обумовлюється цілісністю досвіду служіння Церкві й державі.

Слід зауважити, що майбутнє цієї родини не підтвердило оптимізму поета. Сини Костянтина Василя не мали нащадків чоловічої статі, і рід згас. Його майно успадкувала онука Костянтина Василя Анна Алоїза, що прийняла за чоловіком прізвище Ходкевич. Вона була палкою прихильницею Католицької Церкви й фактично ліквідувала рештки Острозької Академії.

Προσφόνημα

Збірка віршів надрукована 1591 р. у Львові. «Προσφόνημα» - по-грецькому «привітання». Перший відомий друкований український панегірик. Створений з нагоди відвідин Львова митрополитом Михайлом Рагозою.

Михайло Рагоза походив з білоруської шляхти Мінського повіту. Він міг навчатись в єзуїтській колеґії у Вільні. У 1576 р. був писарем волинського воєводи князя Богуша Корецького. Згодом Михайло Рагоза вступив до Мінського Вознесенського монастиря, а у 1579 р. став його архимандритом. У 1582 отримує в управління Слуцький Свято-Троїцький монастир, а в 1589 — Слуцький Мороцький монастир. У 1588 р. князь Костянтин-Василь Острозький поручився за Михайла Рагозу як гідного кандидата на митрополичий престіл перед патріархом Єремією ІІ, коли той перебував на Русі та усунув з уряду митрополита Онисифора Дівочку. У 1588 р. польський король Сигізмунд ІІІ Ваза іменував Рогозу митрополитом. У 1589 р. в Успенському соборі Вільна Константинопольський патріарх Єремія висвятив Михайла Рагозу на митрополита Київського, Галицького та всієї Руси.

Автор книги невідомий. Очевидно, один з діячів Львівського братства, тісно пов’язаний з братською школою. Можливо, викладач грецької мови.

Твір написаний у формі декламацій: промов восьми «отроків», трьох «ликів» та «старійших». Частково написаний грецькою мовою: передмова від «малих», привітання першого «лику», двовірші перед промовами чотирьох «отроків».

Перша частина твору призначалася для виголошення в Успенській церкві Львова учнями братської школи. Її визначає загальна оцінка архипастирського служіння Рагози, його перспективи, наголошення на потребі боронити Церкву від противників.

Славляться доброчинності, притаманні героєві у зв’язку з його саном: справедливість, непорочність, правда, людинолюбство. Рогоза - «добрий воїн», що веде запеклу боротьбу з ворогами православ’я. Заохочується його непримиренність до противника:

Нехай же ганьбу отнесут, нехай ся запалают,

     О священнамя главо, котрії упадку Церкви шукают!

Нехай ся вспачат їх ради, нехай св встидают явне,

     Котрії знищеня наше видят марне!

Друга частина виголошувалася під час візитації школи. Вона тісніше пов’язана з реаліями тогочасного шкільного виховання. Проголошується конкретне прохання дозволу збирати кошти в усіх парафіях Київської митрополії:

Нехай всі парафії услишат твою святиню

     І святую подуют нам, просячим, милостиню.

Нехай нам не боронят толчи в своя пороги,

     Алчуще просити, поневаж єсми убогі.

Наприкінці твору вміщено звернення «Ко всім обще». Його ідея - довести необхідність освіти.

Прийдіте зді, о христоіменитії отроці

Россійскаого народа, братія о Христі, нам ровесниці!

Млека словеснаго ученія младенчески возлюбіте!

Версифікаційна манера повертає до гімнографічного вірша. Вживається початковий акафістний рефрен «Радуйся». Наводяться біблійні імена, в більшости старозавітні.

Помітний вплив грецької літературної традиції. Зустрічаються тропи і фігури, властиві для візантійської гімнографії. Крім грецьких текстів, є кальки зі складених грецьких слів: «зеленовласия древа», «вітри благопрохладні», «птиці сладкопісни».

«Скарга нищих до Бога».

У 80 — 90-х рр. XVI ст. укладено досить великий віршовий полемічний корпус, де висловлювався протест проти релігійного гноблення та складних соціяльних умов у Речі Посполитій. Автор невідомий. Основу твору складає полемічний вірш «Скарга нищих до Бога».

Вірш написаний у формі молитовного звернення до Бога від імени «собранія нищих». Автор займає активну, наступальну позицію. Він дає різкі характеристики опонентів, передусім прихильників Римсько-Католицької Церкви, а також відступників від православ’я. Простежується історія відступництва як зради Бога, почавши від сатани:

Іж бувши у Бога заровно з другими

ангельськими полки і святими чинми,

Іже безсмертнії живуть во святині

І Божієй служать благостині.

А нині вже прияль титул помазанний,

Сатанаїл ім’я і враг осужденний.

Віршова образність будується на протиставленні «схід - захід», «Єрусалим - Рим».

Comments