Тема 02. Біблія як "великий код" літератури Середньовіччя


Біблія як сакральний текст

«Великий код»

Назва «великий код» вжита канадським літературознавцем Нортропом Фраєм (Herman Northrop Frye; 1912-1991) у книзі «Великий код: Біблія і література» (The Great Code: The Bible and Literature; 1982). Автор - один із чільних представників т. зв. архетипної методології в літературознавстві.

Архетипна критика зросла на основі поєднання аналітичної психології Карла Ґустава Юнґа та ідей культурної антропології. Слово архетип  утворено від грецьких основ: ἀρχή — початок; τυπος — відбиток, форма, взірець. За визначенням блаженного Августина Августина Блаженного —це споконвічний образ, що лежить в основі людського пізнання. Сучасні психологи визначають архетипи як універсальні вроджені психічні структури людини, що складають зміст загальнолюдського «колективного несвідомого» і спонтанно визначають людське мислення та поведінку.

Літературний архетип Фрай розумів як низку образів, що переходять із твору у твір. Таким чином, архетипний аналіз дає змогу прочитати всю літературу за допомогою небагатьох першообразів. Фрай відрізняв антропологічний, психологічний та літературний архетипи і встановлював оригінальність автора на основі архетипної взаємопов’язаності літературних творів. Він стверджував, що образний світ західної цивілізації та прийнята в ньому система символів сформувалися на ґрунті Біблії й тим визначили художню мову цієї цивілізації.

Святе Письмо

Біблія - збірник сакральних текстів, що становить найважливіше джерело Божого Одкровення для всіх християн. Частково також для юдеїв (масоретська редакція Старого Завіту - Танах), мусульман (в інтерпретації Корану й сунни).

Сакральний - від лат. sacrum, священний, що стосується релігійного віровизнання, церковного ритуалу. Сакральний текст - літературний текст, що належить до базових у віровизнаннєвій доктрині, входить до церковного богослужіння, відображаючи складні комунікативні стосунки людини й Бога, людини й святих подвижників минулого. Поєднує різні рівні існування: минуще й трансцендентне, земне й небесне.

Сакральний текст займає найважливіше місце в ієрархії літературних текстів у добу Середньовіччя. Відзначається найбільшою стабільністю, котра запобігає його змінам, редаґуванню. Зазвичай функціонує в церковному побуті спеціальною богослужбовою мовою, витісненою з повсякденного життя: гебрейською, сирійською (арамейською), середньогрецькою (койне), латиною, церковнослов’янською.

Склад і жанровий характер Біблії

Сучасні православні переклади Біблії, які беруть за основу т. зв. Септуагінту (переклад сімдесятьох), що базувався на каноні єврейської діяспори, включають 50 книг Старого Завіту й 27 книг Нового Завіту. Католицькі видання поділяють Старий Завіт на 46 книг. Протестантські видання або екуменічні видання, здійснювані Біблійним товариством, мають 39 книг і не включають т. зв. «второканонічних» або «неканонічних» книг.

Назва

Назва «Біблія» походить від грецького «βιβλίον» - сувій, книга. Так було перекладене гебрейське слово «seper» (множина - separim). Грецьке слово «βιβλία», дослівно «книги» ввійшло без перекладу до латинської версії («Вульгати»), а з неї перекочувало в усіє європейські мови. Слово «Біблія» показує, що Святе Письмо є Книга над книгами, яка переважає всі інші тексти завдяки своєму божественному походженню. Попри те, що до складу Святого Письма входять твори різного змісту, написані різними авторами протягом понад тисячоліття, - вона є одним цілим, бо всі книги розкривають вчення про єдиного правдивого Бога, й усі автори писали під натхненням єдиного Святого Духа.

Ключове слово, використане в назвах обох книг Біблії, - Завіт. Воно перекладає єврейське «bәrit» (грецьке διαθήκη) – договір, угода. Це розпорядження заповідача, котре вступає в силу після його смерти й визначає долю майна, що лишається після нього. Водночас це слово позначає союз, угоду між двома учасниками, котрі визначають свої цілі, умови, права й обов’язки. Бог Своїм завітом визначає участь людства в Його славі як участь у Його спадщині. Люди мають визначати, чи хочуть вони вступати в союзницькі стосунки, чи ні.

Апостол Павло так тлумачить ідею завіту: «Тому що де є заповіт, там має бути смерть заповідача, адже заповіт вступає в силу після його смерті й не має жодної вартості, поки живе заповідач. Тож і перший Завіт був освячений не без крові. Адже Мойсей, проголосивши всім людям усі заповіді за Законом і взявши кров козлів і телят, — разом з водою, червоною вовною та гісопом — покропив і саму книгу, і весь народ, промовляючи: Це кров Завіту, що його заповів вам Бог. І намет, і весь посуд для служіння також окропив кров’ю. І відтоді все за Законом очищається кров’ю, і без пролиття крові немає прощення. Отже, треба було, щоби подоби небесних речей отак очищалися, а саме небесне — жертвами, які кращі від цих. Адже Христос увійшов не в рукотворну святиню, яка відображала істинну, але в саме небо, щоб тепер з’явитися перед Божим обличчям за нас. І не для того, аби багато разів приносити Себе, як первосвященик, входячи щороку до святині із чужою кров’ю, — у такому випадку від створення світу Він мав би багато разів страждати. Тепер же Він з’явився один раз наприкінці віків, щоб Своєю жертвою виявити гріх. І так, як призначено людям один раз померти, а потім суд, так і Христос: один раз приніс Себе, аби понести гріхи багатьох; другий же раз Він з’явиться не задля гріха, а тим, які очікують Його на спасіння [через віру].» (Євр. 9:16-28).

Старий Завіт

Старий Завіт містить історію й головні положення першого завіту, передані через Мойсея. Його зміст визначається Божим планом спасіння людини й реалізацією цього плану в ході історії. Носієм цього плану, народом, обраним для цього, визначаються нащадки Авраама – зачинателя монотеїзму (шанування Єдиного Бога). Обраність – не привілей, а обов’язок і почесне право, яке накладає на його носія суворі обмеження. Старий Завіт пов’язує ідею обраности з одним етносом, нащадками Авраама за тілом. Цей народ називається Ізраїлем – за іменем, даним ангелом онукові Авраама Якову.

Євреї поділяли Старий Завіт на три частини: Тору – Закон, Невіїм – Пророки, Кетувим – Писання. Для позначення всієї книги вживається скорочення: Танах. Поділ на книги узгоджувався з числом гебрейських літер – 22. Християнські богослови схильні виділяти чотири групи старозавітніх книг: законодавчі, історичні, поетичні або книги мудрости, пророчі.

1. Законодавчі книги або Тора – це перша й найважливіша частина Старого Завіту. Її ще називають П’ятикнижжям Мойсеєвим. Це справді п’ять книг: Буття, Вихід, Левит, Чисел, Второзаконня. Дещо окремо стоїть перша з цих книг, книга Буття - по-єврейському «Берешіт» (beresit), по-грецькому «Генезіс» (Γένεσις). Вона увібрала в себе розповіді, що зберігалися усно до часів Мойсея й були записані, напевне, разом із записом Закону, одержаного на Синайській горі. В перших розділах книги Буття наводиться історія створення світу за шість днів, опис раю-Едему, перебування в ньому перших людей Адама і Єви та їхнього гріхопадіння, нащадків Адама і Єви, біблійного потопу, з якого врятувалася лише родина Ноя, початок післяпотопної історії, побудова Вавилонської вежі та розселення нащадків трьох Ноєвих синів: Сима, Хама та Яфета, з яких виводяться всі народи землі. Вже в цих епізодах зустрічаємося і з першим завітом Бога і Його творіння – з Адамом, з Ноєм. Відразу ж після гріхопадіння провіщається майбутній прихід Спасителя: «І тоді Господь Бог сказав змієві: За те, що ти це зробив, проклятий ти з-поміж усіх тварин і серед усіх звірів землі. На грудях своїх і череві повзатимеш та землю їстимеш у всі дні свого життя. І Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою, між твоїм насінням і її насінням: воно підстерігатиме твою голову, а ти вистежуватимеш його п’яту!» (Бут. 3:14-15).

Друга половина книги Буття знайомить нас із життям людини на ім’я Авраам і його родини – дружини Сари, дітей, онуків. Авраам (Авраhам), Ісаак (Іцхак) і Яків (Яаков) складають три покоління праотців – патріярхів єврейського народу. Грецьке слово «πατριάρχης” означає дослівно «перший серед батьків», «родоначальник», “праотець”. Воно походить від слів  πατήρ” (батько) та “ ἀρχή ” (верховний).

Праотці вели кочовий спосіб життя. Приблизно тридцять вісім століть тому вони подорожували, разом із дружинами, дітьми, майном і чередами по території сучасної Сирії, Ізраїлю і Єгипту. Після довгого шляху праотці ставали табором, поруч з наметами інших скотарів-кочівників, поблизу великих міст. Але відрізняла їх від сусідів віра в Єдиного Бога. Докладно розповідається історія Якового сина Йосифа, котрого в європейській традиції назвуть за вроду Йосифом Прекрасним. Проданий через заздрість братами в неволю, він підноситься в Єгипті до становища найвищого царедворця, стає розпорядником майна фараона й рятує свою родину від голоду.

Наступні чотири книги (Вихід, Левітів, Числа, Второзаконня) з’явилися вже як опис подій, пов’язаних із виходом нащадків Якова з Єгипту, очолюваним найбільшим із пророків Мойсеєм. Центральною подією виходу стало дарування Закону на Синайській горі. Сконденсований у десяти заповідях Мойсеїв закон відомий ще як Декалог (з грецького – десять слів):

1. Я є Господь Бог твiй, нехай не буде в тебе iнших богiв, окрiм Мене.

2. Не роби собi iдола й нiчого подiбного до того, що на небi вгорi, що на землi внизу, що у водi й пiд землею, i не поклоняйся i не служи їм.

3. Не взивай iмени Господа Бога твого надаремно.

4. Пам’ятай день святий святкувати.

5. Шануй батька твого i матiр твою.

6. Не вбивай.

7. Не чужолож.

8. Не кради.

9. Не свiдчи неправдиво проти ближнього твого.

10. Не пожадай нiчого того, що є власнiстю ближнього твого.

Разом із тим, Мойсей дістає ще детальні вказівки щодо виготовлення польового храму – скинії, влаштування в ньому реґулярних богослужінь, налагодження повсякденного побуту з постійними ритуалами. Перша спроба наблизитися до Обіцяної землі, Ханаану, показала неготовність євреїв дістати її у володіння. Тож подорож мала тривати сорок років, аж доки не помре покоління рабів, вихованих у Єгипті, й не виросте нове, мужнє покоління, здатне відвоювати свою батьківщину. Сам Мойсей помирає на межі Ханаану, на горі Нево.

2. Історичні книги: Ісуса Навина, Суддів, 1-4 Царств, 1-2 Параліпоменон, 1-3 Езри, Товита, Юдити, Неємії, Естери, 1-3 Маккавеїв.

Перша книга, написана учнем Мойсея Ісусом Навином - розповідає про завоювання Ханаану. Це перша з історичних книг Біблії. Юдеї відносять її до пророчих книг. Упорядкував книгу Ісус Навин, а завершив пророк Самуїл.

Ханаан простягнувся вузькою смугою вздовж східного узбережжя Середземного моря від південних передгір’їв Ливану до Синайської пустелі на півдні (близько 350 км) і від берегів Середземного моря на заході до Сирійської пустелі на сході (пересічно близько 100 км). Ханаан розташований поміж двома культурно-економічними центрами стародавнього світу: Єгиптом і Месопотамією, в центрі т.зв. «благодатного півмісяця», що простягався від родючих земель Месопотамії через Східне Середземномор’я до Нільської долини. Через Палестину пролягали два головні торговельні шляхи: «приморський шлях» попри береги Середземного моря та «царська дорога» з півночі на південь через Зайорданське плоскогір’я. Від безпеки цих двох шляхів багато в чому залежав добробут Ханаану. Біблія називає Ханаан «землею просторою і гарною, що тече молоком і медом» (Вихід 3:8).

Книга Суддів охоплює період трохи менший за 150 років: приблизно з 1200 до 1070 р. до Р.Х. Вона розповідає про народних героїв часів невлаштованости й беззаконств, що настали між завоюванням Ханаану й правлінням перших царів. Ізраїльтяни не виконали повелінь Бога й не вигнали племен, що населяли Ханаанську землю. Деякі з місцевих племен залишилися, і невдовзі ізраїльтяни почали поклонятися їхнім богам.

Книга Суддів присвячена драматичному періодові співжиття євреїв із іншими народами, хананеями, що намагалися поневолити прибульців. Інший народ, прибулий з-за моря, филистимляни, за іменем яких Ханаан почав називатися Палестиною, змагаються з юдеями за володіння приморськими землями й за право будувати власні міста-держави. Центральні епізоди боротьби з філистимляними відображені в сюжеті про Самсона та його дружину Далілу.

Наступні історичні книги – чотири книги Царств і дві книги Параліпоменон[1] – присвячені утворенню й розвиткові єврейської монархічної держави на чолі з царями Саулом, Давидом і Соломоном. Давид і Соломон – це улюблені персонажі Старого Завіту. Їхня діяльність пов’язується не лише зі створенням централізованої держави й подоланням ворогів, але й з перенесенням головної святині, ковчегу завіту, до нової столиці, Єрусалиму, та побудову Соломоном Храму – унікальної єврейської святині, єдиного місця жертвопринесень. Однак після смерти Соломона країна розпадається на два царства, Північне й Південне, Ізраїль та Юдею. Стислий огляд царювання їхніх правителів сполучається з описом діяльності пророків Іллі та Єлисея, що протистояти безбожним царям Ахаву і Єзавелі. Зрештою, Ізраїль завойовується Асирією і його мешканці виводяться в рабство та розчиняються серед інших поневолених народів імперії. А згодом Юдея також завойовується іншим ворогом, Вавилоном, руйнується Єрусалим і славетний Храм, а юдеї опиняються в 70-річному вавилонському полоні.

Книги 1-3 Ездри, Неемії, Товита, Юдити, Естери присвячені перебуванню народу Ізраїля у вавилонському полоні, падінню Вавилону, завойованого Персією й поверненню юдеїв на батьківщину, де вони беруться відбудовувати Храм. 536 р. до Р.Х. Кир видав указ, що наводиться в книзі Ездри: «Так сказав Кир, цар персів: Господь, Бог неба, дав мені всі царства землі, і Він звернув погляд на мене, щоби збудувати Йому дім у Єрусалимі, що в Юдеї. Хто з вас є з усього Його народу? Того Бог буде з ним, і він піде в Єрусалим, що в Юдеї, і нехай збудує дім Бога Ізраїля, це Бог, Який у Єрусалимі. А кожний, хто залишився, нехай піде з усіх місць, де він проживає, і хай допоможуть йому люди того місця сріблом, золотом, посудом і худобою з добровільними пожертвами для Божого дому, що в Ізраїлі» (1 Ездри 1:2-4). Цим указом закінчилось 70-річчя вавилонського полону для юдеїв.

Ще три книги Маккавеїв, збережені лише в грецькому перекладі, оповідають про часи наступників Олександра Македонського, правителів Сирії Селевкидів, що зазіхали на духовну й культурну самобутність юдеїв. Цар Антіох Епіфан, сплюндрувавши Єрусалимський Храм, послав своїх солдатів по всіх містах Юдеї з наказом усім місцевим євреям приносити в жертву свиней. У Модіні від старого священика Маттатії теж зажадали зробити жертвопринесення, але він відмовився. Виконати царський наказ викликався інший єврей. Маттатія убив і цю людину, і царського гінця, зруйнував жертовник і крикнув юрбі: “Кожний, хто ревнує за закон і стоїть за законом, нехай вийде за мною” (1 Мак. 2:27). Його заклик був почутий, і так почалося повстання Маккавеїв. Книги Маккавеїв розповідають про перебіг і перемогу цього повстання, про відновлення храму (юдеї святкують цю подію взимку на свято Ханука) та встановлення юдейської династії Хасмонеїв.

Не включаються до протестантських видань книги Рути, 2-3 Езри, Товита, Юдити, 1-3 Маккавеїв як «апокрифічні».

3. Поетичні книги: Йова, Псалмів, Притч Соломона, Екклезіяста, Пісні пісень, Мудрости Соломона, Мудрости Ісуса, сина Сирахового. З них останні дві відсутні в масоретській редакції й на цій підставі вважаються протестантами «апокрифами».

4. Пророчі книги: Ісаї, Єремії, плач Єремії, Варуха, послання Єремії, Єзекіїла, Даниїла і ще 12 «малих пророків». Вони були пов’язані з історичним моментом, у контексті котрого виголошувалися, й закликали до навернення від гріха, до послуху Богові, застерігаючи від майбутнього Божого гніву й суду. Історичні катастрофи інтерпретуються пророками як здійснення Божого суду над Його народом. Все відчутніше лунає звістка про Месію. У пророків можна знайти приховані деталі майбутнього приходу Спасителя. Особливо це стосується пророка Ісаї, котрого за рясноту деталей опису майбутнього приходу Месії навіть називають «старозавітнім євангелистом».

Протестанти відносять до «апокрифів» послання Єремії та пророка Варуха.

Новий Завіт

Новий Завіт розгортає картину союзу любови, заснованого на жертві Ісуса Христа і втіленого в апостольській Церкві.

Новий Завіт включає 27 книг: 4 євангелія (законодавчі книги), Дії святих апостолів (історична), 14 послань апостола Павла і 7 соборних послань (Якова, 1-2 Петра, 1-3 Іоана Богослова, Юди) (навчальні) та Об’явлення Івана Богослова або Апокаліпсис (пророча).

Євангеліє (грецьк. Ευαγγέλιον) дослівно означає «добра новина», по-церковнослов’янському «благовістіє». Слово це має два головні значення: 1. Звістка про настання Царства Божого й спасіння людського роду від гріха й смерти, сповіщена Ісусом Христом і апостолами, що стала головним змістом проповіді християнської Церкви; 2. Книга, що викладає цю звістку в формі оповіді про воплочення, земне життя, спасительні страждання, хресну смерть і воскресіння Ісуса Христа.

До Євангелія ввійшли чотири близькі за змістом твори, написані учнями Ісуса Христа – апостолами Матвієм, Марком, Лукою та Іваном. Процес укладання цих творів добре відобразив на початку свого євангелія Лука: «Оскільки багато хто брався складати розповіді про події, що відбулися в нас, і як нам передали їх ті, які з самого початку були очевидцями й служителями Слова, то задумав і я, дослідивши пильно все від початку, написати за порядком тобі, високоповажний Теофіле, щоб ти переконався в достовірності науки, якої навчився.» (Лк. 1:1-4).

1 Оскільки багато хто брався складати розповіді про події, що відбулися в нас… - мандруючи, Лука збирав розрізнені й фраґментарні розповіді про Христа, призначені для проповідників короткі виклади Його вчення чи перші описи порядку богослужіння.

 2 і як нам передали їх ті, які з самого початку були очевидцями й служителями Слова… - очевидці виклали в словах опис життя й послання Ісуса.

 3 то задумав і я, дослідивши пильно все від початку, написати за порядком тобі, високоповажний Теофіле… - Лука має намір докладно вивчити всі обставини життя Ісуса від початку й скласти детальний систематизований звіт.

 4 щоб ти переконався в достовірності науки, якої навчився – щоб ми могли усвідомити значущість Його настанов.

Отже, євангелисти відбирали головне з усної чи писемної традиції. Іоан завершує своє євангеліє словами: «Є багато іншого, що вчинив Ісус. Якби докладно описати все, то, думаю, що світ не вмістив би написаних книг. [Амінь]» (Ін. 21:25). Вони могли узагальнювати матеріял, наприклад, зводячи в промови Ісуса частини, що пролунали за різних обставин. Деякі обставини вони могли роз’яснювати, виходячи зі становища Церкви під час укладання Євангелія. Вони намагаються зберігати стиль проповідей. Адже Ісус дотримувався властивої рабинам манери викладати свої думки, і Євангелія передають їх відповідно до стилю проповідей цього часу. Популярною формою навчання на Сході були притчі, «машал», які дозволяли в дохідливій алегоричній формі розкривати важливі релігійно-етичні істини.

Упорядники й автори Нового Завіту - апостоли. Слово ἀπόστολος (посол) походить від грецького дієслова ἀποστέλλω (посилати). Головна мета апостолів – викласти вчення Ісуса Христа. Однак, укладаючи євангелія, вони воліють дотримуватися біографічної канви розповіді, розташовуючи Христові повчання в хронологічній послідовності, утвореній центральними віхами Його земного життя. Матвій і Лука починають від Різдва Христового, Марко й Іван – від хрещення. Зосереджуються всі четверо на останніх трьох роках відкритої проповіді та на останніх днях – вході в Єрусалим, Тайній вечері, арешті, катуванні й розп’ятті. Наприкінці євангелія розповідають про Христове воскресіння, його свідків, про явлення Христа учням і Його вознесення на небо.

Діяння святих апостолів – рання історія Церкви, що починається розповіддю про вознесіння Господнє й зіслання Святого Духа на апостолів, далі описує життя молодої християнської громади, наводить епізоди з діяльности апостолів Петра, Филипа, і поступово зосереджується на історії фарисея Савла, котрий пережив навернення й став найпалкішим проповідником християнства Павлом. Опис чотирьох місійних подорожей апостола Павла складає значну частину Діянь. Твір закінчується уривчасто, залишаючи Павла в Римі.

21 апостольське послання, 14 з яких написав Павло, - це листи апостолів до окремих християн, громад різних міст і до всієї спільноти вірних (соборні послання).

Павло походив з єврейської глибоко релігійної родини, мав ім'я Савло, належав до племені Веніаминового, найменшого з 12 племен Ізраїлевих, і був, напевне, названий на честь легендарного героя веніаминян — царя Саула. Він народився в місті Тарсі у Малій Азії й успадкував від свого батька римське громадянство, про що нагадує друге, латинське ім'я Савла — Paulus чи Paullus (малий), Павло, яке він часто вживає у своїх посланнях.

Подальшу освіту  Савло здобув у Єрусалимі у школі відомого рабина Гамалиїла. Незважаючи на приналежність до партії фарисеїв, був людиною вільнодумною і знавцем грецької мудрості. За єврейським звичаєм молодий Савло вивчив ремесло робити намети, яке потім допомогло йому заробляти на прожиток власною працею (Дії 18:3).

Савло стає ревним гонителем ранніх християн і фактично очолює їх переслідування. Але під час своєї подорожі до Дамаску задля переслідування християн Савло мав видіння Христа, після чого став хрестився і став невтомним апостолом. Після Дамаска він вирушив проповідувати в Аравію, після чого повернувся в Дамаск. Потім Павло ще 14 років займається проповідницьким служінням на Близькому Сході. Згодом Павло поширює свою проповідь на Європу, проповідуючи на Балканах (Філіппи, Фессалоніки, Афіни, Коринт) і в Італії. Раз у раз він звертався до створених ним громад, до окремих осіб або цілих груп християн із посланнями. Зрештою він був засуджений у Римі й страчений: йому стяли голову.

Останній твір Нового Завіту, Об’явлення Йоана Богослова або Апокаліпсис (αποκάλυψις – «об’явлення» по-грецькому), -  опис видінь, які мав апостол Іоан Богослов на острові Патмос наприкінці І ст., відбуваючи заслання на копальнях. Книга ділиться на сім частин і в ній взагалі великого значення надається символіці числа сім: сім послань, сім печатей, сім сурм, сім чаш. Існують різні тлумачення Одкровення, але найбільш поширене в Середні віки було розуміння книги як широкомасштабного пророцтва про майбутню боротьбу сил зла проти Бога і Його святих та відображена остаточна перемога добра.

Історія тексту Біблії та його засвоєння в Україні

Написання старозавітних книг

Близько 1450 р. до Р.Х. пророк Мойсей, який очолив вихід з Єгипту, упорядковує перші 5 книг - Буття, Вихід, Чисел, Левит, Второзаконня. Останній розділ 34 Книги Второзаконня дописав, можливо, Ісус Навин, герой  чи й автор шостої книги - Ісуса Навина. Ці перші 5 книг становлять П’ятикнижжя Мойсеєве або Тору (Закон).

У зв’язку з розповіддю про пророка Самуїла згадується пророча школа. Можливо, в цій школі (школі в розумінні групі спільників, об’єднаній пошаною до вчителя) виникають книги Суддів, 1-4 книги Царств, 1-2 книги Параліпоменон, які розповідають про історію Юдеї та Ізраїля до Вавилонського полону.

На середину V ст. до Р.Х., коли юдеї поверталися в Палестину після Вавилонського полону, складено було майже всі книги, що згодом увійшли до Старого Завіту. Священик Езра вперше названий «книжником». Бл. 450 р. він збирає книги, дбає про їхнє збереження. Пізніше виникає остання пророча книга - Малахії (бл. 400 р. до Р.Х.).

В останні сторіччя перед Р.Х. виникають книги Маккавеїв про боротьбу з Сирійською династією Антіохів у ІІ ст. до Р.Х.  

Переклад грецькою мовою здійнено в Олександрії за часів царювання в Єгипті Птолемея Філадельфа (285-246 рр. до Р.Х.) для євреїв діаспори, які не розуміли гебрейської мови. Цей текст називається «Септуаґінта», переклад сімдесятьох. Він містить 50 книг.

Після падіння Єрусалиму в 70 р. центром біблійних досліджень у юдеїв стала Ябна (Ямнія), містечко на узбережжі західніше Єрусалиму. Книжники, що там працювали, стали називатися «масоретами» (від «масора» - традиція, передаття). Вони дуже ретельно ставилися до біблійного тексту. В сакральному тексті не допускалося найменших змін. Аби при переписуванні не припуститися помилки, уважно підраховували кількість слів, літер. У Торі нарахували 305 607 літер, у інших книгах - 846 600 літер, а всього в Біблії - 1 152 207 літер. Ця редакція Старого Завіту називається «масоретською». В ній виділено 39 книг за число літер гебрейської абетки. Не визнано достовірними книги, не виявлені масоретами в гебрейському ориґіналі: Товита, Юдити, Премудрости Соломонової, Премудрости Ісуса, сина Сирахового, Послання Єремії, Варуха, І-ІІІ Маккавеїв, ІІ-ІІІ Езри. Ці книги не включаються до протестантських видань. Православні й католики називають їх девтероканонічними.

Тексти спершу писали на сувоях папірусу або пергаменту. З середини ІІ ст. стали укладатися книги сучасної форми («кодекси»).

Формування канону

Грецьке слово kanwn походить від слова kanh (очерет), запозиченого з семітського мовного середовища. Спершу слово kanwn означало «палиця», а далі мірою виникнення непрямих значень - «висок» (отвес), «лінійка для розграфлювання [в писця]», «правило, норма», «міра, взірець». У множині слово kanwnes набуло значення «таблиці (математичні, астрономічні, хронологічні)». Олександрійські філологи II ст. до Р.Х. назвали «канонами» укладені ними списки взірцевих грецьких письменників.

Очевидно, що раніше всього сформувалося П'ятикнижжя. Початок процесу зібрання священних книг було покладено самим Мойсеєм, що звелів помістити свою книгу «збоку ковчега» і заповів всенародно читати її кожні 7 років. Зібрання пророчих книг було завершене, напевне, в II ст. до н.е. У часи Христа Святе Письмо позначається формулою «Закон і Пророки». Уже 132 р. до н.е. онук Сирахів розрізняє в передмові до книги Ісуса, сина Сирахового: Закон, пророки, інші Писання. Але остаточний канон священних книг, що визнавалися юдеями, оформився на юдейському синоді в Ямнії бл.100 р. н.е.

Середньовічний юдаїзм спирається на Масоретський текст. «Масора» по-гебр. «традиція», «передання». Гебрейська мова в давнину не мала літер на позначення голосних звуків. Книжники, що звалися «масоретами», стежили за збереженням правильного читання. Близько VI ст. н.е. масорети створили знаки для голосних звуків. Записаний таким чином текст називають «Масоретським». Він написаний гебрейською мовою з окремими арамійськими вкрапленнями. Тут відсутні: книги 2-3 Ездри, Товита, Юдити, Премудрости Соломонової, Премудрости Ісуса, Сина Сирахового, Послання Єремії, Варуха, 1-3 книги Маккавеїв, фраґменти в книгах Естери й Даниїла.

В середовищі олександрійських юдеїв у III-II ст. до н.е. склався грецький переклад Сімдесяти - Септуаґінта - й виникла низка нових священих текстів, перекладених грецькою мовою або нею написаних. Мова не була класичною грецькою; це було т.зв. «койне». Число книг, які мали віровизнаннєвий авторитет, було більшим, ніж у Палестині. Апостоли спиралися на олександрійський канон і користувалися ним у заснованих ними громадах.

Формування новозавітнього канону

Канон Святого Письма Нового Завіту було встановлено наприкінці II ст., щоб відрізнити 27 книг від інших, не написаних з натхнення Святого Духа. Існує фраґмент копії Євангелія від Іоана (Райленд папірус 457), датований не пізніше як 125 р. Протягом 150-170 рр. Татіян, учень Юстина Філософа, створив «Діатессарон», повний опис Ісусового життя, складений за чотирма Євангеліями. Тим самим знаходимо підтвердження, що ці євангелія вже існували й вважалися достовірними.

Список канонічних книг знаходимо в «Каноні Мураторі», манускрипті VI-VII ст., де подано каталог книг Святого Письма, зроблений у Римі не пізніше 180 року. До 200 р. офіційне визнання Церкви дістали чотири Євангелія. Рівне з Євангеліями значення було визнане за посланнями апостола Павла. Вперше позиція Церкви стосовно канону Нового Завіту виражена на Помісному Соборі в Римі 382 р., який прийняв список усіх відомих нам книг Нового Завіту.

Папа Дамасій I 382 р. доручив своєму секретареві Єрониму підготувати точний переклад Біблії латинською мовою. Єроним Стридонський (347-420)  переклав з грецької мови новозавітні тексти, а для перекладу Старого Завіту вирушив до Вифлеєму 386 р., щоб вивчити гебрейську мову й здобути підтримку рабинів. Він завершив переклад до 400 р. Цей переклад був прийнятий Західною Церквою за канонічний. Його називають Вульґата, від «vulgatus» - доступний, загальний.

Остаточна форма канону Біблії була встановлена ​​на Тридентському Соборі (1546), котрий поширив статус канонічних на всі книги, що входять до Вульгати. Протестанти в XVI ст. повернулися до палестинського (юдейського) канону – Масоретської редакції, залишивши порядок розташування книг, прийнятий у Вульгаті.

Сучасний поділ Біблії на розділи  було здійснено не раніше XIII ст. Цей поділ приписується кардиналові Гуґо Сен-Шерскому (1248) або, за іншою версією, Стефану Ланґтону, архиєпископу Кентерберійському († 1227). Він було вперше застосований у Вульгаті.

Поділ на стихи було здійснено Робертом Стефаном у виданні Вульгати (1548) і вперше використано у виданні грецького тексту Нового Завіту в 1551 р.

Першою книгою, що була надрукована Йоганном Ґутенберґом, стала Біблія латинською мовою, видана 1456 р. В Італії 1488 р. надруковано гебрейський текст Біблії. 1516 р. голландський учений-гуманіст Еразм Роттердамський підготував перше друковане видання грецького тексту Біблії.

Переклади

Церковнослов’янський переклад Біблії здійснюють свв. Кирило і Мефодій у середині - др. пол. ІХ ст. Його перший повний список знайдено в Росії - це Біблія 1499 р. новгородського архиєпископа Геннадія. Всього налічують 4.105 біблійних рукописів церковнослов’янською мовою за ХІ-ХVIII ст.

1581 р. з’явилася Острозька Біблія – перший повний церковнослов’янський переклад Святого Письма, що вийшов друком. Видання готувалося під керівництвом одного з найосвіченіших книжників того часу, ректора Острозької академії Герасима Смотрицького, автора прозової та віршованої передмов. Видання —результат колективної праці. Воно налічує 1256 сторінок. Для друкування відлили шрифт, дрібний на той час. Втім, він був легким для читання тексту, розміщеного переважно у два стовпці. Коли вийшла у світ Острозька Біблія, точно не відомо. Є різні вихідні дані: 12 серпня 1580 року і 12 серпня 1581 року.

«Острозька Біблія» перевидавалася до 1000-річчя хрещення України в Канаді, а 2006 р. з’явилася друком із паралельним перекладом тексту сучасною українською мовою, здійсненим о. Рафаїлом Турконяком. 2007 р. перекладач одержав за свою працю Шевченківську премію.

1561 р. закінчено рукопис «Пересопницького Євангелія», перекладу Євангелія народною мовою. Його готував чернець Григорій. Як свідчить приписка в рукописі, переклали Євангеліє 1556-1561 син протопопа М. Василевич та архімандрит Пречистенського монастиря Григорій у с. Двірці й м. Пересопниці (тепер Рівненська обл.).

1563-1572 рр. виготовлено Крехівський Апостолвизначну рукописну пам’ятку української мови. Знайдений у Крехівському монастирі на Львівщині. Крехівський Апостол — анонімний творчий переклад, здійснений на Волині або Поліссі високоосвіченою людиною, яка знала українську, польську, церковнослов’янську, грецьку, можливо, й італійську мови.

Василь Тяпинський, шляхтич-протестант із Волині чи Полоччини, в 70-х рр. переклав книжною українською мовою Євангеліє і частину його надрукував з передмовою у власній друкарні.

Волинський шляхтич-протестант Валентин Негалевський переклав простою мовою Новий Заповіт з польського видання Мартина Чеховича (Краків, 1577).

На 1860 р. здійснив переклад перших двох книг Нового Завіту Пилип Морачевський (1806-1879), уродженець Чернігівщини, випускник нашого історико-філологічного факультету (1823). Російська Академія наук 1911 р. визнала його переклад найкращим серед усіх аналогічних слов’янських перекладів, але через мовну політику Російської імперії він не був виданий за життя автора.

Лише в лютому 1905 року російська влада дала дозвіл на публікацію українського перекладу Святого Письма. Вперше надрукований навесні 1906 року у редакції єпископа Парфенія (потім у 1914 і 1917 рр.), але дозволений для використання у церковних відправах був лише в період Української Центральної Ради за розпорядженням Всеукраїнської Православної Церковної Ради.

Євангеліє в перекладах Пилипа Морачевського були перевидані у Польщі (1839), Канаді (1948) і США (1966), їх досі використовують під час богослужінь.

Здійснюють переклади Нового Завіту о. Олександр Бачинський (1903, Львів), о. Ярослав Левицький (Жовква, 1921). Євангеліє перекладають О. Михайло Кравчук (Львів, 1937), перший голова Українського богословського товариства, архимандрит василіян о. Теодосій Галущинський, ЧСВВ (Рим, 1946).

1804 р. в Лондоні засноване Британське Біблійне Товариство для поширення Святого Письма. На 1993 р. Об’єднані Біблійні Товариства мали 77 дійсних членів у 200 країнах. 1992 р. виникає Українське Біблійне Товариство.

Перший повний переклад Біблії українською мовою здійснили Пантелеймон Куліш (1819-1897), фізик Іван Пулюй (1845-1918) та Іван Нечуй-Левицький (1838-1918). Британське і Закордонне Біблійне Товариство 1903 року опублікувало перший повний переклад Біблії українською мовою виходить у Відні. Книга перевидавалася 1912 року у Відні, у 1921 і 1930 роках у Берліні, 1947 року в Нью-Йорку та Лондоні. У Києві цей переклад вперше був виданий лише у 2000 році.

Митрополит Іларіон (Огієнко) народився 1882 р. в Брусилові на Житомирщині. Він навчався на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира Великого, почав працювати в науковому семінарії визначного філолога Володимира Перетца, зайнявся вивченням давньої української літератури, брав участь у діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, “Просвіти”. З 1915 р. викладає в Київському університеті як приват-доцент. Під час визвольних змагань 1917—1921 рр. Іван Огієнко брав участь в організації Української академії наук, Київського державного українського університету, Державного українського університету в Кам’янці-Подільському.

Професор Огієнко був міністром освіти, а потім  міністром віросповідань в уряді Української Народної Республіки. Після окупації УНР большевиками Огієнко еміґрував до Польщі. Він жив спочатку у Винниках під Львовом, потім у Львові, а з 1926  у Варшаві. Він призначається професором богословського факультету Варшавського університету.

Дружина Івана Огієнка померла 1937 р. У жовтні 1940 р. він приймає чернечий постриг з іменем Іларіона, а 19 жовтня 1940 р.  архиєрейське рукоположення. Тоді ж владика був піднесений у сан архиєпископа, а 1944 р.  митрополита. У зв’язку з наближенням Червоної Армії він був змушений еміґрувати. Після трирічного перебування в Лозанні (1945—1947) митрополит Іларіон переїхав до Канади. Він очолив Українську Православну Церкву в Канаді 1951 р. Він помер 29 березня 1972 р.

Почав переклад 1930 р. на замовлення Біблійного товариства професор Огієнко перекладає Біблію українською мовою з грецької, гебрейської та арамейської мов. Завершив переклад 1951 р. Видано його 1962 р.

Третій переклад - о. Івана Хоменка. Народився майбутній перекладач 11 листопада 1892 р. у Вінниці. Вчився в університеті св. Володимира в Києві. Опинившись у посольстві УНР у Відні, він після окупації України більшовиками залишився за кордоном, став навчатися в Віденському університеті, потім у грецькій колеґії св. Атанасія, Урбаніанському університеті. Доктор філософії. 1936 - диякон, 1940 - священик. Працював у бюро розшуків у Ватикані, а після війни - в парафії біля Неаполя. Починає переклад Біблії. За наказом Священної Конґреґації передав переклад оо. василіянам. Був надрукований 1963 р. Помер 10 квітня 1981 р.

Четвертий повний переклад українською мовою здійснив ієромонах Рафаїл Турконяк. Він народився 1949 р. в Манчестері (Велика Британія). Навчався в Університете поширення віри та Українському католицькому університеті св. Климента папи в Римі. Доктор богослов’я. З благословення кардинала Йосифа Сліпого о. Рафаїл Турконяк почав переклад Септуаґінти 1975 р. Після падіння СРСР він переїздить в Україну, працює в університеті «Острозька Академія» й завершує переклад. Презентація нового перекладу відбулася 2011 р. Цей переклад є особливим – це єдиний переклад українською мовою грецької версії Старого Завіту – Септуагінти.

Особливості функціонування біблійних текстів в культурі Середньовіччя

Формування системи вартостей

Біблія вносить у свідомість людини Середньовіччя ідею універсальної творчої сили Слова. Син Божий, Друга Особа Пресвятої Тройці постає в образі Слова (Логоса), через яке створений світ: «На початку було Слово, і Слово було в Бога, і Слово було Бог. Воно на початку було в Бога. Усе через Нього постало, і без Нього не постало нічого з того, що постало» (Ін. 1:1-3).

Біблія стає центральним елементом ціннісної ієрархії системи текстів, формує цю ієрархію, підпорядковує її собі. Позиціонування будь-якого іншого тексту здійснюється через пошук його біблійної перспективи, стосунків цього тексту й Біблії. При цьому вивчення й взагалі читання Біблії відкрите лише для окремих осіб. Книга сприймається як закрите для більшости джерело знань. Знайомство з ним пересічного християнина відбувається опосередковано, через проповідь, богослужбові тексти, молитви.

Функціонування в богослужінні

Українське Середньовіччя практично не знало Біблії як цілости. Книга функціонує як віртуальне явище, представлена в реальному церковному й культурному побуті кількома типами збірок.

Найавторитетніший тип такої збірки – Богослужбове Євангеліє (Апракос), що подавало євангельські читання у відповідності до порядку церковного уставу й календаря. Виголошення відповідного до уставу уривку (зачала чи то перикопи) становило центральний момент богослужіння. Проповідь зазвичай коментувала цей уривок. Богослужбове Євангеліє завжди зберігалося на престолі; урочисте винесення його до царських дверей і внесення до вівтаря (малий вхід) символізувало вихід на проповідь Самого Христа. Євангеліє читалося на богослужінні або священиком, або дияконом, але не світською людиною.

Збірка читань з діянь і послань апостольських, Апостол, - друга за значенням книга в богослужінні. Вона читається перед Євангелієм, але вже не священнослужителем, а дяком, з хорів або з середини церкви. У великодню ніч перед початком святкових богослужінь у церкві прочитується книга «Дії святих апостолів». Проповіді на апостольські читання значно рідші.

Третя за значенням і чи не найперша за популярністю біблійна книга в середньовічному побуті – Псалтир, збірка богослужбових гімнів, упорядником і автором більшості текстів якої вважається старозавітній цар Давид. Читання Псалтиря входить невід’ємною частиною до храмових богослужінь, а також до приватних богослужінь (треб). Читання Псалтиря – надзвичайно популярна для Середньовіччя форма приватної молитви. Псалтир використовують як підручник для початкової освіти, як джерело і взірець для складання нових богослужбових творів (прокимнів, канонів, стихир). Характерна поетична форма – чергування стихів із Псалтиря й стихир, нових творів, що переспівують образи й мотиви відповідних стихів. Стихи з Псалтиря виголошуються в церкві перед читанням Апостола і Євангелія, чергуючись із співом цих самих стихів (прокимни) або співом потрійного «Алилуя».

Псалми й уривки з псалмів входили до складу майже всіх богослужбових книг: Часослова, Октоїха, Службових Міней, Постової та Квітної Тріоді. До цих же книг (крім Часослова), а також до окремих збірників (Паремійників) входили уривки зі Старого Завіту – паремії, – які читалися на вечірні після співу «Світе тихий». Паремії мали відображати старозавітні пророцтва про події Нового Завіту, що відзначалися у відповідне свято.

Цитування

Найпоширенішою формою використання Біблії в літературному побуті було її пряме цитування, яке знаменувало вичерпний і переконливий арґумент у доведенні істини. Саме при цитуванні Біблії виробляється система посилань. Зазвичай у посиланнях вказувалося книгу й, можливо, зачало, якщо цитата бралася з Євангелія чи Апостола. Посилання вказувалися не під рядком, як тепер, а на полях (по-українському «берегах») чи то марґінесі (лат. marginalis — «перебуває на краю», від лат. margo — «край»). Тому ці посилання або й примітки на берегах книги називаються «марґіналіями».

Богословські дискусії найчастіше виглядали як змагання за найбільш переконливе й коректне використання цитат із Святого Письма.

Алюзії

Поряд із прямим цитуванням використовувалася форма алюзій. Алюзія (лат. allusio — жарт, натяк) «художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст. Подеколи вживається як особливий різновид алегорії, пов’язаної з фактами дійсності» (Літературознавчий словник). Звернення до цього прийому особливо поширюється в орнаментальному стилі, де біблійний текст часто залучався до творення нових сенсів завдяки прихованим відсиланням до нього читача.

Широко використовуються біблійні фразеологізми й символи, сенс яких декодується лише в сакральному метатексті. Скажімо, «сьомий день», «одинадцята година», «Господній виноградник», «блудний син», «добрий самарянин», «тридцять срібняків» тощо. Середньовічна алегоричність і символіка виростають переважно на біблійному ґрунті (символіка зерна, вина, хліба, загубленої вівці, пастуха).

Образи й мотиви

З Біблії запозичуються окремі персонажі та мотиви, які зберігають свою первісну семантику, забезпечуючи взаємодію нового твору з архетипним текстом. Всесвітній потоп, вавилонський полон, втеча до Єгипту – мотиви, сповнені змісту для людини середньовічної культури, як і образи Каїна, Йосифа Прекрасного, пророка Мойсея, царя Ірода. Беззаперечний авторитет Біблії робить її джерелом відсутніх в інших писемних пам’ятках відомостей про появу землі й людини, початки людської цивілізації, події на стародавньому Сході. Вихідною точкою в системі координат для будови історичної перспективи стає закінчення Всесвітнього потопу й розселення Ноєвих нащадків по всій землі.

В основі образотворчих механізмів середньовічного письменства – біблійна модель ідеального персонажа, Самого Спасителя світу Ісуса Христа, на якій взорується кожен із героїв агіографічних текстів. Адже ж і сам життєвий шлях праведника виростає як наслідування Христа.

Притчі

На характер інтерпретації сюжету в середньовічній культурі великий вплив справляє біблійна модель притчі, де алегоричний зміст виростає на взаємодії відносно простої побутової колізії із прихованим повчальним сенсом. Ось одна з найвідоміших – притча про сіяча: “ Ось вийшов сіяч сіяти. І коли сіяв, одне зерно впало при дорозі, і прилетіли птахи та визбирали його. Інше впало на кам’янистий ґрунт, де не було багато землі, і швидко зійшло, бо не мало глибокої землі, а як піднялося сонце, — зів’яло і, не маючи кореня, засохло. Інше впало в терня, а терня виросло й заглушило його. А інше впало на добру землю і давало плід: одне в сто, одне в шістдесят, одне в тридцять разів. Хто має вуха [щоби слухати], нехай слухає!.. До кожного, хто слухає слово про Царство, та не розуміє, приходить лукавий і викрадає посіяне в його серці; це те, що посіяне при дорозі. А посіяне на кам’янистому — це той, хто слухає слово і відразу з радістю його приймає, але, не маючи в собі кореня, він є непостійний, і коли настають труднощі або переслідування за слово, він відразу спокушується. Посіяне в тернях — це той, хто слухає слово, але клопоти віку та омана багатства заглушають те слово, і воно залишається без плоду. А посіяне в добру землю — це той, хто слухає слово і розуміє, тому приносить плід — один родить у сто разів, інший — у шістдесят, а ще інший — у тридцять” (Мт. 13:3-9, 19-23)

Притча — це повчальна розповідь з історії чи навколишнього життя, мета якої викласти духовні чи моральні істини. На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея.

Сюжет притчі будується в образній формі, на життєвих ситуаціях, на повсякденних спостереженнях суспільного життя. На перший погляд здається, що зміст притчі дещо прихований і мовлення притчі проводиться наздогад. Але це не так. Притчі мають надзвичайно великий зміст, колосальний задум, неабиякий замисел. Вони винятково дохідливо сприймаються. Притчі уособлюють в собі й світські ситуації, й приповідки, й народні спостереження, й загалом всю народну мудрість а в Євангелії ще й Господню науку. Багато притч Ісуса Христа описали святі євангелісти Матвій, Марк, Лука та Іван, і, безперечно, багато притч Ісуса залишилися не записані й, на жаль, не дійшли до наших днів.

До подібної форми повчання охоче вдаватимуться вітчизняні книжники, часом прямо запозичуючи жанрові моделі притчі («Притча про сліпця і хромця» свт. Кирила Туровського).

Жанрові моделі

Система жанрів середньовічного письменства значною мірою мотивується біблійним досвідом. Звідси береться форма послань (апостольські послання), збірок афоризмів (Книга Премудрости Соломонової), до певної міри, - літописів (історичні книги). На жаль, при перекладанні старозавітньої поезії згубився первісний ритм, який годі відчути вже навіть у грецькому, а тим більше в церковнослов’янському тексті Псалтиря. І тим не менше, поетика псалмів найбільшою мірою позначається на книжній поезії середніх віків – зазвичай неримованій, побудованій на засаді синтаксичного паралелізму, подібній до віршу дум, та, часом, анафоричної рими.

Риторика тогочасної прози також дає відчути в собі потужні біблійні впливи. Проповідники не могли не наслідувати і самого Христа, і стиль старозавітніх пророків, відчутний ще величезною мірою в ренесансній прозі Івана Вишенського.

Варто додати, що насамперед біблійний матеріял живив середньовічне образотворче мистецтво, що можна помітити на збережених фресках і мозаїках. А для неписьменної людини тих часів саме церковний живопис і ставав головним джерелом пізнання Божого Слова.

 



[1] У протестантських виданнях слідом за масоретською редакцією Біблії 1-2 книги Царств називаються 1-2 книгами Самуїловими, 3-4 Царств - 1-2 Царів, 1-2 Параліпоменон - 1-2 Хронік.

 

 

Comments