Тема 03. Біблія як "великий код" літератури Середньовіччя


Біблія як сакральний текст

«Великий код»

Назва «великий код» вжита канадським літературознавцем Нортропом Фраєм (1912-1991) у книзі «Великий код: Біблія і література» (1982).

Автор, один із чільних представників т. зв. архетипної методології в літературознавстві. Архетипна критика зросла на основі поєднання аналітичної психології Г.-Г. Юнга та ідей культурної антропології. Літературний архетип Фрай розумів як низку образів, що переходять із твору у твір. Таким чином, архетипний аналіз дає змогу прочитати всю літературу за допомогою небагатьох першообразів. Фрай відрізняв антропологічний, психологічний та літературний архетипи і встановлював оригінальність автора на основі архетипної взаємопов’язаності літературних творів.

Святе Письмо

Біблія - збірник сакральних текстів, що становить найважливіше джерело Божого Одкровення для всіх християн. Частково також для юдеїв (масоретська редакція Старого Завіту - Танах), мусульман (в інтерпретації Корану й сунни).

Сакральний - від лат. sacrum, священний, що стосується релігійного віровизнання, церковного ритуалу. Сакральний текст - літературний текст, що належить до базових у віровизнаннєвій доктрині, входить до церковного богослужіння, відображаючи складні комунікативні стосунки людини й Бога, людини й святих подвижників минулого. Поєднує різні рівні існування: минуще й трансцендентне, земне й небесне.

Сакральний текст займає найважливіше місце в ієрархії літературних текстів у добу Середньовіччя. Відзначається найбільшою стабільністю, котра запобігає його змінам, редаґуванню. Зазвичай функціонує в церковному побуті спеціальною богослужбовою мовою, витісненою з повсякденного життя: гебрейською, сирійською (арамейською), середньогрецькою (койне), латиною, церковнослов’янською.

Сучасні православні переклади Біблії, які беруть за основу т. зв. Септуагінту (переклад сімдесятьох), що базувався на каноні єврейської діяспори, включають 50 книг Старого Завіту й 27 книг Нового Завіту. Католицькі видання поділяють Старий Завіт на 46 книг. Протестантські видання або екуменічні видання, здійснювані Біблійним товариством, мають 39 книг і не включають т. зв. «второканонічних» або «неканонічних» книг.

Назва

Назва «Біблія» походить від грецького «βιβλίον» - сувій книга. Так було перекладене гебрейське слово «seper» (множина - separim). Грецьке слово «βιβλία», дослівно «книги» ввійшло без перекладу до латинської версії («Вульгати»), а з неї перекочувало в усіє європейські мови. Слово «Біблія» показує, що Святе Письмо є Книга над книгами, яка переважає всі інші тексти завдяки своєму божественному походженню. Попри те, що до складу Святого Письма входять твори різного змісту, написані різними авторами протягом понад тисячоліття, - вона є одним цілим, бо всі книги розкривають вчення про єдиного правдивого Бога, й усі автори писали під натхненням єдиного Святого Духа.

Ключове слово, використане в назвах обох книг Біблії, - Завіт. Воно перекладає єврейське «bәrit» (грецьке διαθήκη) – договір, угода. Це розпорядження заповідача, котре вступає в силу після його смерти й визначає долю майна, що лишається після нього. Водночас це слово позначає союз, угоду між двома учасниками, котрі визначають свої цілі, умови, права й обов’язки. Бог Своїм завітом визначає участь людства в Його славі як участь у Його спадщині. Люди мають визначати, чи хочуть вони вступати в союзницькі стосунки, чи ні.

Апостол Павло так тлумачить ідею завіту: «Бо де є заповіт, мусить там наступити смерть заповітника. Заповіт має силу лиш по смерті, він не варт нічого, поки живе заповітник. Тому навіть і перший завіт був освячений кров’ю. Коли Мойсей був проголосив усі заповіді за законом усьому народові, він узяв крови бичків та козлів з водою, червоної вовни та іссопу й покропив саму книгу та ввесь народ, кажучи: «Це кров завіту, що його Бог установив для вас.» Так само й намет і ввесь служебний посуд покропив кров’ю. Зрештою, за законом, майже все очищується кров’ю, і без кровопролиття відпущення немає. Тож треба було, щоб тоді, як подоби речей небесних очищувались таким чином, то самі небесні речі - жертвами, багато ліпшими від отих. Христос бо ввійшов не в рукотворну святиню, яка була подобою правдивої, а в саме небо, щоб тепер з’явитися за нас перед обличчям Божим. Та й не на те, щоб принести себе самого багато разів у жертву, як входить архиєрей щороку в святиню з не своєю кров’ю; інакше бо він був би мусів багато разів страждати від заснування світу. Тепер же він раз назавжди з’явився на кінці віків, щоб знищити гріх своєю жертвою. І як призначено людям раз умерти, потім же суд, так і Христос лише один раз мав себе принести, щоб узяти на себе гріхи багатьох, а вдруге не заради гріха з’явиться тим, що очікують його на спасіння» (Євр. 9:16-28).

Старий Завіт

Старий Завіт містить історію й головні положення першого завіту, передані через Мойсея. Його зміст визначається Божим планом спасіння людини й реалізацією цього плану в ході історії. Носієм цього плану, народом, обраним для цього, визначаються нащадки Авраама – зачинателя монотеїзму (шанування Єдиного Бога). Обраність – не привілей, а обов’язок і почесне право, яке накладає на його носія суворі обмеження. Старий Завіт пов’язує ідею обраности з одним етносом, нащадками Авраама за тілом. Цей народ називається Ізраїлем – за іменем, даним ангелом онукові Авраама Якову.

Євреї поділяли Старий Завіт на три частини: Тору – Закон, Невіїм – Пророки, Кетувим – Писання. Для позначення всієї книги вживається скорочення: Танах. Поділ на книги узгоджувався з числом гебрейських літер – 22. Християнські богослови схильні виділяти чотири групи старозавітніх книг: законодавчі, історичні, поетичні або книги мудрости, пророчі.

1. Законодавчі книги або Тора – це перша й найважливіша частина Старого Завіту. Її ще називають П’ятикнижжям Мойсеєвим. Це справді п’ять книг: Буття, Вихід, Левит, Чисел, Второзаконня. Дещо окремо стоїть перша з цих книг, книга Буття - по-єврейському «Берешіт» (beresit), по-грецькому «Генезіс» (Γένεσις). Вона увібрала в себе розповіді, що зберігалися усно до часів Мойсея й були записані, напевне, разом із записом Закону, одержаного на Синайській горі. В перших розділах книги Буття наводиться історія створення світу за шість днів, опис раю-Едему, перебування в ньому перших людей Адама і Єви та їхнього гріхопадіння, нащадків Адама і Єви, біблійного потопу, з якого врятувалася лише родина Ноя, початок післяпотопної історії, побудова Вавилонської вежі та розселення нащадків трьох Ноєвих синів: Сима, Хама та Яфета, з яких виводяться всі народи землі. Вже в цих епізодах зустрічаємося і з першим завітом Бога і Його творіння – з Адамом, з Ноєм. Відразу ж після гріхопадіння провіщається майбутній прихід Спасителя: «Отож Господь Бог сказав до змія: «За те, що ти вчинив це, будь проклятий з-поміж; усякої скотини та з-поміж усіх диких звірів. На череві твоїм будеш повзати і їстимеш землю по всі дні життя твого. Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут. 3:14-15).

Друга половина книги Буття знайомить нас із життям людини на ім’я Авраам і його родини – дружини Сари, дітей, онуків. Авраам (Авраhам), Ісаак (Іцхак) і Яків (Яаков) складають три покоління праотців – патріярхів єврейського народу. Грецьке слово “πατριαρχις” означає дослівно “родоначальник”, “праотець”. Воно походить від слів  patria” (походження за батьком, рід, плем’я, покоління) та “arcw” (починати, бути першим).

Праотці вели кочовий спосіб життя. Приблизно тридцять вісім століть тому вони подорожували, разом із дружинами, дітьми, майном і чередами по території сучасної Сирії, Ізраїлю і Єгипту. Після довгого шляху праотці ставали табором, поруч з наметами інших скотарів-кочівників, поблизу великих міст. Але відрізняла їх від сусідів віра в Єдиного Бога. Докладно розповідається історія Якового сина Йосифа, котрого в європейській традиції назвуть за вроду Йосифом Прекрасним. Проданий через заздрість братами в неволю, він підноситься в Єгипті до становища найвищого царедворця, стає розпорядником майна фараона й рятує свою родину від голоду.

Наступні чотири книги з’явилися вже як опис подій, пов’язаних із виходом нащадків Якова з Єгипту, очолюваним найбільшим із пророків Мойсеєм. Центральною подією виходу стало дарування Закону на Синайській горі. Сконденсований у десяти заповідях Мойсеїв закон відомий ще як Декалог (з грецького – десять слів):

1. Я є Господь Бог твiй, нехай не буде в тебе iнших богiв, окрiм Мене.

2. Не роби собi iдола й нiчого подiбного до того, що на небi вгорi, що на землi внизу, що у водi й пiд землею, i не поклоняйся i не служи їм.

3. Не взивай iмени Господа Бога твого надаремно.

4. Пам’ятай день святий святкувати.

5. Шануй батька твого i матiр твою.

6. Не вбивай.

7. Не чужолож.

8. Не кради.

9. Не свiдчи неправдиво проти ближнього твого.

10. Не пожадай нiчого того, що є власнiстю ближнього твого.

Разом із тим, Мойсей дістає ще детальні вказівки щодо виготовлення польового храму – скинії, влаштування в ньому реґулярних богослужінь, налагодження повсякденного побуту з постійними ритуалами. Перша спроба наблизитися до Обіцяної землі, Ханаану, показала неготовність євреїв дістати її у володіння. Тож подорож мала тривати сорок років, аж доки не помре покоління рабів, вихованих у Єгипті, й не виросте нове, мужнє покоління, здатне відвоювати свою батьківщину. Сам Мойсей помирає на межі Ханаану, на горі Нево.

2. Історичні книги: Ісуса Навина, Суддів, 1-4 Царств, 1-2 Параліпоменон, 1-3 Езри, Товита, Юдити, Неємії, Естери, 1-3 Маккавеїв.

Перша книга, написана учнем Мойсея Ісусом Навином - розповідає про завоювання Ханаану. Грецька назва – Ihsous (Ісус). Це перша з історичних книг Біблії. Юдеї відносять її до пророчих книг. Упорядкував книгу Ісус Навин, а завершив пророк Самуїл.

Питання: А що за країна Ханаан? Чому вона так називається?

Ханаан простягнувся вузькою смугою вздовж східного узбережжя Середземного моря від південних передгір’їв Ливану до Синайської пустелі на півдні (близько 350 км) і від берегів Середземного моря на заході до Сирійської пустелі на сході (пересічно близько 100 км). Ханаан розташований поміж двома культурно-економічними центрами стародавнього світу: Єгиптом і Месопотамією, в центрі т.зв. «благодатного півмісяця», що простягався від родючих земель Месопотамії через Східне Середземномор’я до Нільської долини. Через Палестину пролягали два головні торговельні шляхи: «приморський шлях» попри береги Середземного моря та «царська дорога» з півночі на південь через Зайорданське плоскогір’я. Від безпеки цих двох шляхів багато в чому залежав добробут Ханаану. Біблія називає Ханаан «землею просторою і гарною, що тече молоком і медом» (Вихід 3:8).

Книга Суддів (Шофтим) охоплює період трохи менший за 150 років: приблизно з 1200 до 1070 р. до Р.Х. Вона розповідає про народних героїв часів невлаштованости й беззаконств, що настали між завоюванням Ханаану й правлінням перших царів. Ізраїльтяни не виконали повелінь Бога й не вигнали племен, що населяли Ханаанську землю. Деякі з місцевих племен залишилися, і невдовзі ізраїльтяни почали поклонятися їхнім богам.

Книга Суддів присвячена драматичному періодові співжиття євреїв із іншими народами, хананеями, що намагалися поневолити прибульців. Інший народ, прибулий з-за моря, филистимляни, за іменем яких Ханаан почав називатися Палестиною, змагаються з юдеями за володіння приморськими землями й за право будувати власні міста-держави. Центральні епізоди боротьби з філистимляними відображені в сюжеті про Самсона та його дружину Далілу.

Наступні історичні книги – чотири книги Царств і дві книги Параліпоменон – присвячені утворенню й розвиткові єврейської монархічної держави на чолі з царями Саулом, Давидом і Соломоном. Давид і Соломон – це улюблені персонажі Старого Завіту. Їхня діяльність пов’язується не лише зі створенням централізованої держави й подоланням ворогів, але й з перенесенням головної святині, ковчегу завіту, до нової столиці, Єрусалиму, та побудову Соломоном Храму – унікальної єврейської святині, єдиного місця жертвопринесень. Однак після смерти Соломона країна розпадається на два царства, Північне й Південне, Ізраїль та Юдею. Стислий огляд царювання їхніх правителів сполучається з описом діяльності пророків Іллі та Єлисея, що протистояти безбожним царям Ахаву і Єзавелі. Зрештою, Ізраїль завойовується Асирією і його мешканці виводяться в рабство та розчиняються серед інших поневолених народів імперії. А згодом Юдея також завойовується іншим ворогом, Вавилоном, руйнується Єрусалим і славетний Храм, а юдеї опиняються в 70-річному вавилонському полоні.

У протестантських виданнях слідом за масоретською редакцією Біблії 1-2 книги Царств називаються 1-2 книгами Самуїловими, 3-4 Царств - 1-2 Царів, 1-2 Параліпоменон - 1-2 Хронік.

Книги 1-3 Езри, Товита, Юдити, Неємії, Естери присвячені перебуванню у вавилонському полоні, падінню Вавилону, завойованого Персією й поверненню юдеїв на батьківщину, де вони беруться відбудовувати Храм. 536 р. до Р.Х. Кір видав указ, що наводиться в книзі Ездри: «Так каже Кір, перський цар: „Господь, Бог неба, дав мені всі царства на землі й повелів мені збудувати Йому дім у Єрусалимі, що в Юдеї. Хто з вас із Його народу, - хай його Бог буде з ним, - поїде до Єрусалиму, що в Юдеї, та збудує дім Господа Бога Ізраїля, того Бога, що в Єрусалимі. Всім же, що зосталися живими, по всіх краях, де б вони не жили, люди кожного краю допоможуть їм сріблом, золотом та іншим добром і худобою, а й добровільними датками на дім Бога, що в Єрусалимі» (1 Ездри 1:2-4). Цим указом закінчилось 70-річчя вавилонського полону для юдеїв.

Ще три книги Макавеїв, збережені лише в грецькому перекладі, оповідають про часи наступників Олександра Македонського, правителів Сирії Селевкидів, що зазіхали на духовну й культурну самобутність юдеїв. Цар Антіох Епіфан, сплюндрувавши Єрусалимський Храм, послав своїх солдатів по всіх містах Юдеї з наказом усім місцевим євреям приносити в жертву свиней. У Модіні від старого священика Маттатії теж зажадали зробити жертвопринесення, але він відмовився. Виконати царський наказ викликався інший єврей. Маттатія убив і цю людину, і царського гінця, зруйнував жертовник і крикнув юрбі: “Хто ревнує за Закон і зберігає Союз, нехай іде за мною!” (перша книга Маккавеев, 2:27). Його заклик був почутий, і так почалося повстання Макавеїв. Книги Макавеїв розповідають про перебіг і перемогу цього повстання, про відновлення храму (юдеї святкують цю подію взимку на свято Ханука) та встановлення юдейської династії Хасмонеїв.

Не включаються до протестантських видань книги Рути, 2-3 Езри, Товита, Юдити, 1-3 Маккавеїв як «апокрифічні».

3. Навчальні або поетичні книги (книги премудрости): Йова, Псалтир, Приповісті Соломонові, Еклезіяста, Пісні над Піснями, Премудрости Соломонової, Премудрости Ісуса, сина Сирахового. З них останні дві відсутні в масоретській редакції й на цій підставі вважаються протестантами «апокрифами».

4. Пророчі книги: Ісаї, Єремії, плач Єремії, послання Єремії, Єзекіїла, Даниїла і ще 12 «малих пророків», книга пророка Варуха. Вони були пов’язані з історичним моментом, у контексті котрого виголошувалися, й закликали до навернення від гріха, до послуху Богові, застерігаючи від майбутнього Божого гніву й суду. Історичні катастрофи інтерпретуються пророками як здійснення Божого суду над Його народом. Все відчутніше лунає звістка про Месію. У пророків можна знайти приховані деталі майбутнього приходу Спасителя. Особливо це стосується пророка Ісаї, котрого за рясноту деталей опису майбутнього приходу Месії навіть називають «старозавітнім євангелистом».

Протестанти відносять до «апокрифів» послання Єремії та пророка Варуха.

Новий Завіт

Новий Завіт розгортає картину союзу любови, заснованого на жертві Ісуса Христа і втіленого в апостольській Церкві.

Новий Завіт включає 27 книг: 4 євангелія (законодавчі книги), Дії Святих Апостолів (історична), 14 послань апостола Павла і 7 соборних послань (Якова, Петра, Іоана Богослова, Юди) (навчальні) та Одкровення Іоана Богослова або Апокаліпсис (пророча).

Євангеліє (грецьк. Ευαγγέλιον) дослівно означає «добра новина», по-церковнослов’янському «благовістіє». Слово це має два головні значення: 1. Звістка про настання Царства Божого й спасіння людського роду від гріха й смерти, сповіщена Ісусом Христом і апостолами, що стала головним змістом проповіді християнської Церкви; 2. Книга, що викладає цю звістку в формі оповіді про воплочення, земне життя, спасительні страждання, хресну смерть і воскресіння Ісуса Христа.

До Євангелія ввійшли чотири близькі за змістом твори, написані учнями Ісуса Христа – апостолами Матеєм, Марком, Лукою та Іоаном. Процес укладання цих творів добре відобразив на початку свого євангелія Лука: «Тому, що багато хто брався скласти оповідання про речі, які сталися між нами, як то нам передали ті, що були від початку наочними свідками й слугами Слова, вирішив і я, вивідавши про все докладно від початків, тобі написати за порядком, високодостойний Теофіле, щоб ти знав стійкість науки, яку ти прийняв» (Лк. 1:1-4).

1 Тому, що багато хто брався скласти оповідання про речі, які сталися між нами… - мандруючи, Лука збирав розрізнені й фраґментарні розповіді про Христа, призначені для проповідників короткі виклади Його вчення чи перші описи порядку богослужіння.

 2 як то нам передали ті, що були від початку наочними свідками й слугами Слова… - очевидці виклали в словах опис життя й послання Ісуса.

 3 вирішив і я, вивідавши про все докладно від початків, тобі написати за порядком, високодостойний Теофіле… - Лука має намір докладно вивчити всі обставини життя Ісуса від початку й скласти детальний систематизований звіт.

 4 щоб ти знав стійкість науки, яку ти прийняв – щоб ми могли усвідомити значущість Його настанов.

Отже, євангелисти відбирали головне з усної чи писемної традиції. Іоан завершує своє євангеліє словами: «Є багато ще й іншого, що сподіяв Ісус, - та якби оте все поодинці записати, то, гадаю, і самий світ не змістив би написаних книг. Амінь» (Ін. 21:25). Вони могли узагальнювати матеріял, наприклад, зводячи в промови Ісуса частини, що пролунали за різних обставин. Деякі обставини вони могли роз’яснювати, виходячи зі становища Церкви під час укладання Євангелія. Вони намагаються зберігати стиль проповідей. Адже Ісус дотримувався властивої рабинам матери викладати свої думки, і Євангелія передають їх відповідно до стилю проповідей цього часу. Популярною формою навчання на Сході були притчі, машал, які дозволяли в дохідливій алегоричній формі розкривати важливі релігійно-етичні істини.

Упорядники й автори Нового Завіту - апостоли. Слово ἀπόστολος (посол) походить від грецького дієслова ἀποστέλλω (посилати). Ап. Павло так називає Самого Спасителя: «вважайте на апостола й архиєрея, якого ми вірою визнаємо, Ісуса» (Євр. 3:1). Дванадцять учнів Ісус обрав для заснування Своєї Церкви (Мт. 10:2), послав їх на місію, щоб говорили від Його імени (Мр. 6:6-13), наділяючи їх Своєю владою: «Хто вас приймає, той Мене приймає; а хто Мене приймає, той приймає Того, Хто Мене послав» (Мт. 10:40). Дванадцять апостолів навіки складають основу Церкви: «Стіна міста мала дванадцять підвалин і на них - дванадцять імен Дванадцяти Апостолів Агнця» (Одкр. 21:14). Але ап. Лука подає розповідь про інших 70 учнів, чиє посланництво мало ту ж мету й той самий урядовий характер, що й у 12 (Лк. 10: 1-16). Ап. Павло настійливо повторює, що він був покликаний як апостол у момент бачення Воскреслого Христа і його місія виникла з особливого посланництва (Рим. 1:1; Гал. 1:15; 1 Кор. 9:1; 15:8). Той же апостол Павло згадує про апостолів у широкому сенсі, розуміючи під ними й інших проповідників Євангелія, напр. Варнаву й Силуана (1 Кор. 15:7).

Головна мета євангелистів – викласти вчення Ісуса Христа. Однак вони воліють дотримуватися біографічної канви розповіді, розташовуючи Господні повчання в хронологічній послідовності, утвореній центральними віхами Його земного життя. Матей і Лука починають від Різдва Христового, Марко й Іоан – від хрещення. Зосереджуються всі четверо на останніх трьох роках відкритої проповіді та на останніх днях – вході в Єрусалим, Тайній вечері, арешті, катуванні й розп’ятті. Наприкінці євангелія розповідають про Христове воскресіння, його свідків, про явлення Христа учням і Його вознесення на небо.

Діяння святих апостолів – рання історія Церкви, що починається розповіддю про вознесіння Господнє й зіслання Святого Духа на апостолів, далі описує життя молодої християнської громади, наводить епізоди з діяльности апостолів Петра, Филипа, і поступово зосереджується на історії фарисея Савла, котрий пережив навернення й став найпалкішим проповідником християнства Павлом. Опис чотирьох місійних подорожей апостола Павла складає значну частину Діянь. Твір закінчується уривчасто, залишаючи Павла в Римі.

21 апостольське послання, 14 з яких написав Павло, - це листи апостолів до окремих християн, громад різних міст і до всієї спільноти вірних (соборні послання).

Павло походив з єврейської глибокорелігійної родини, мав перше ім’я Савло, належав до племені Веніяминового, найменшого з 12 племен ізраїлевих і був очевидно названий на честь легендарного героя веніяминян — царя Саула. Павло народився в місті Тарсі (Кілікія) у Малій Азії, яке тоді славилося своєю грецькою академією і освіченістю своїх мешканців. Він успадкував від свого батька римське громадянство (Дії 16:37, Дії 22:28), про що нагадує друге, латинське ім’я Тарсянина — Paulus чи Paullus (малий), Павло, яке він часто вживає у своїх посланнях. Євангелист Лука у Діях Апостолів називає його Савлом (Дії 7:58, Дії 8:1), а другим ім’ям Павло лише побіжно у Дії 13:9. Савло, отже, не поміняв свого імені через навернення на Павло, а лише мав цих два імені Савло/Павло і вживав їх без видимого наголосу чи переваги. Він пишався тим, що не став елліністом, і сказав про себе «я, обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїля, з племени Веніяминового, єврей із євреїв, фарисей за Законом.» Фил. 3:4-5), зберіг батьківську мову і традиції предків.

Подальшу освіту здобув в Єрусалимі у школі відомого равина Гамалиїла. Незважаючи на приналежність до партії фарисеїв, був людиною вільнодумною і знавцем грецької мудрості. За єврейським звичаєм молодий Савло вивчив ремесло робити намети, яке потім допомогло йому заробляти на прожиток власною працею (Дії 18:3). Можливо, це є непрямим свідченням того, що Павло збирався стати рабином: за навчання Торі не можна було брати гроші, тому всі рабіни заробляли собі на життя тим чи іншим ремеслом. У посланнях Павло не раз згадує, що не був тягарем для громади, оскільки годував себе сам (1 Кор. 9:13-15). Чи був Савло неодруженим чи вдівцем у Новому Завіті не сказано однозначно, однак він сам каже «Говорю ж неодруженим і вдовам: добре їм, як вони позостануться так, як і я» (1 Кор. 7:8). Павло пройшовши курс Закону і коментар до нього, був напевно свідком перших промов первомученика Стефана, які його дуже образили. На зібранні старійшин Савло «подає голос» заодно із садукейською партією стривожений підривом авторитету Храму. Стає з переконання ревним гонителем ранніх християн і фактично очолює їх переслідування. Багатьох назарян вкинуто за грати; в очікування процесу їх змушують зректися імені Ісусового (Дії 26:10). Савло почув, що єресі перекинулися далі і одним з центрів став Дамаск. Він іде до первосвященика Каяфи з проханням дати йому повноваження: він розшукає сектантів і з охороною приведе у Єрусалим. Первосвященик охоче дає Савлові листи до провідників дамаських синагог.

Але під час своєї подорожі до Дамаску (з метою переслідування християн) мав видіння Христа, після чого став невтомним апостолом християнства. Опівдні в дорозі його й супутників несподівано осяяло світло з неба. Він упав на землю і почув небесний голос: «Савле, Савле, чому ти мене переслідуєш?». На що Савло сказав: «Хто ти, Господи?». Й почув відповідь: «Я Ісус, що його ти переслідуєш. Встань же та йди в місто і тобі скажуть, що маєш робити» (Дії 9:3-9). Здивованого й осліпленого Савла привели в Дамаск, де після зустрічі з учнем Христа Ананієм він прозрів, а той сказав: «Бог отців наших вибрав тебе, щоб ти волю його зрозумів і щоб бачив ти Праведника, і почув голос із уст Його. Бо будеш ти свідком Йому перед усіма людьми…» (Дії 9:10)

Павло в посланні до галатів повідомляє, що він після Дамаска не пішов в Єрусалим, але відправився проповідувати в Аравію, після чого повернувся в Дамаск, де його намагався заарештувати намісник набатейського царя Арети IV (Гал. 1:17, 2 Кор. 11:32). Відомо, що імператор Калігула поступився Ареті IV Дамаском близько 37 року, а в 40 Арета помер. Отже, тільки у ці три роки могла мати місце спроба заарештувати апостола. Після навернення Павла у християнство й сповнення Святим Духом інші Апостоли з недовірою поставилися до нього і спілкувалися через посередника — апостола Варнаву, з яким Павло згодом здійснював апостольські труди в Антіохії, Македонії, Афінах, Солуні, Коринті та Ефесі. І лише через три роки він наважився зустрітися з апостолом Петром (Гал. 1:17-18). Заручившись підтримкою апостола Петра, Павло зупиняється в Антіохії, де його сподвижниками стають Варнава і Марко (Дії 12:24).

Потім Павло ще 14 років займається проповідницьким служінням в Сирії та Кілікії, де він викликає нарікання з боку юдеїв-християн (фарисейської єресі) за заперечення необхідності обрізання. Суперечки між прихильниками Павла і його противниками вимагають скликання Апостольського собору (Дії 15:1-6). На апостольському соборі у 48-49 р. висловив рішуче переконання, що для навернення язичників у християнство вирішальною є віра в Христа, а не приналежність до юдейської релігії. Ефесяни спалюють чаклунські книги після проповіді апостола Павла.

Коли в Антіохію прибуває Петро, ​​то у нього з Павлом починаються дебати (Гал. 2:11-14). Згодом Павло поширює свою проповідь на Європу, проповідуючи на Балканах (Філіппи, Фессалоніки, Афіни, Коринф) і в Італії. Одним з найбільш значущих його послань є Послання до римлян, написане у 58 році в Коринфі і адресований християнській громаді Риму.

Апостол Павло став ревним проповідником Євангелія в Палестині, Греції, Малій Азії, Італії та інших регіонах античного світу. Згідно з книгою Діянь апостолів, під час святкування суботнього дня в Троаді апостол Павло воскресив юнака на ім’я Євтихій, який сидів на вікні і, заснувши, упав вниз з третього поверху. Проповідуючи слово Боже, Апостол Павло зцілював важко хворих, але зазнав переслідувань та нападів. Кілька разів він був чудесним чином врятований Господом (після побиття камінням та потоплення корабля). В наступні роки проповідував у Малій Азії, Македонії, Греції, всюди засновуючи християнські громади. В кінці 50-х років у Єрусалимі був заарештований. Після дворічного ув’язнення в Кесарії Агріппа відправив Павла до Рима на суд кесаря, де знайшов мученицьку смерть — апостола засудили на смерть і стратили усікновенням голови (через рік після смерті Апостола Петра)в Римі за правління імператора Нерона у 64 році (за іншою версією - у 67-68 р.). На місці його поховання учні залишили пам’ятний знак, який дозволив імператору Костянтину розшукати це місце і побудувати там церкву Сан Паоло Фуорі ле Мура. Про це пише і папа Климент I у своєму першому листі, що апостоли Павло та Петро померли смертю мучеників.

Останній твір Нового Завіту, Одкровення Йоана Богослова або Апокаліпсис (αποκάλυψις – «одкровення» по-грецькому), -  опис видінь, які мав апостол Іоан Богослов на острові Патмос наприкінці І ст., відбуваючи заслання на копальнях. Книга ділиться на сім частин і в ній взагалі великого значення надається символіці числа сім: сім послань, сім печатей, сім сурм, сім чаш. Існують різні тлумачення Одкровення, але найбільш поширене в Середні віки було розуміння книги як широкомасштабного пророцтва про майбутню боротьбу сил зла проти Бога і Його святих та відображена остаточна перемога Господа.

Написання старозавітних книг

Близько 1450 р. до Р.Х. пророк Мойсей, який очолив вихід з Єгипту, упорядковує перші 5 книг - Буття, Вихід, Чисел, Левит, Второзаконня. Останній розділ 34 Книги Второзаконня дописав, можливо, Ісус Навин, герой  чи й автор шостої книги - Ісуса Навина. Ці перші 5 книг становлять П’ятикнижжя Мойсеєве або Тору (Закон).

У зв’язку з розповіддю про пророка Самуїла згадується пророча школа. Можливо, в цій школі (школі в розумінні групі спільників, об’єднаній пошаною до вчителя) виникають книги Суддів, 1-4 книги Царств, 1-2 книги Параліпоменон, які розповідають про історію Юдеї та Ізраїля до Вавилонського полону.

На середину V ст. до Р.Х., коли юдеї поверталися в Палестину після Вавилонського полону, складено було майже всі книги, що згодом увійшли до Старого Завіту. Священик Езра вперше названий «книжником». Бл. 450 р. він збирає книги, дбає про їхнє збереження. Пізніше виникає остання пророча книга - Малахії (бл. 400 р. до Р.Х.).

В останні сторіччя перед Р.Х. виникають книги Маккавеїв про боротьбу з Сирійською династією Антіохів у ІІ ст. до Р.Х.  

Переклад грецькою мовою здійнено в Олександрії за часів царювання в Єгипті Птолемея Філадельфа (285-246 рр. до Р.Х.) для євреїв діаспори, які не розуміли гебрейської мови. Цей текст називається «Септуаґінта», переклад сімдесятьох. Він містить 50 книг.

Після падіння Єрусалиму в 70 р. центром біблійних досліджень у юдеїв стала Ябна (Ямнія), містечко на узбережжі західніше Єрусалиму. Книжники, що там працювали, стали називатися «масоретами» (від «масора» - традиція, передаття). Вони дуже ретельно ставилися до біблійного тексту. В сакральному тексті не допускалося найменших змін. Аби при переписуванні не припуститися помилки, уважно підраховували кількість слів, літер. У Торі нарахували 305 607 літер, у інших книгах - 846 600 літер, а всього в Біблії - 1 152 207 літер. Ця редакція Старого Завіту називається «масоретською». В ній виділено 39 книг за число літер гебрейської абетки. Не визнано достовірними книги, не виявлені масоретами в гебрейському ориґіналі: Товита, Юдити, Премудрости Соломонової, Премудрости Ісуса, сина Сирахового, Послання Єремії, Варуха, І-ІІІ Маккавеїв, ІІ-ІІІ Езри. Ці книги не включаються до протестантських видань. Православні й католики називають їх девтероканонічними.

Тексти спершу писали на сувоях папірусу або пергаменту. З середини ІІ ст. стали укладатися книги сучасної форми («кодекси»).

Формування канону

Грецьке слово κανών походить від слова  (очерет), запозиченого з семітського мовного середовища. Етимологічно грецький термін «канон» походить від західно-семітського слова qānoeh/ānu у значенні «очерет» чи «осока». Так називали серед іншого тростину, яку використовували в будівництві для точності вимірювань як еталон довжини. А далі мірою виникнення непрямих значень слово «канон» стало означати «лінійка для розграфлювання [в писця]», «правило, норма», «міра, взірець». У множині слово κανώνες набуло значення «таблиці (математичні, астрономічні, хронологічні)». Олександрійські філологи II ст. до Р.Х. назвали «канонами» укладені ними списки взірцевих грецьких письменників. У Новому Завіті слово κανών вживається св.ап.Павлом: «на тих, які поступають за цим правилом, мир на них і милосердя» (Гал. 6:16) - у сенсі «правило», «Ми ж не будемо хвалитися надмірно, але за мірою правила, що його Бог призначив як мірку» (2 Кор. 10:13), «Не хвалимося також і чужими трудами над міру, але маємо надію, що й ми, коли ростиме ваша віра, звеличимося між вами за нашим правилом над міру» (2 Кор. 10:15) - у сенсі «критерій оцінки».

Очевидно, що раніше всього сформувалося П’ятикнижжя. Початок процесу зібрання священних книг було покладено самим Мойсеєм, що звелів помістити свою книгу «збоку ковчега» (Повтор. 31. 26-27) і заповідано всенародно читати її кожні 7 років (Повтор. 31. 10-12) . Так уже на самому початку свого виникнення Святе Письмо було протиставлено іншим книгам як сакральну (вміщена в ковчезі) і богослужбову (періодично читану на молитовних зібраннях). В якості нижньої межі формування та канонізації П’ятикнижжя може розглядатися дата знахідки «Книги Закону» та її всенародного прочитання при царі Йосії (622 р до Р. Х. - 2 Цар 22).

Формування наступного розділу єврейського канону, Пророків (Невіїм), припадає на епоху після повернення з вавилонського полону і зазвичай пов’язується з діяльністю вчителя Ездри і його оточення (сер. V ст. до Р. Х.), хоча перша згадка цього розділу поряд з Законом зустрічається тільки в передмові до Книги Премудрости Ісуса, сина Сирахового (132 р. до Р. Х.).

Останній розділ єврейського канону, Писання (Кетувім), оформляється не раніше кін. I ст. по Р. Х. Критерієм канонічности в ранньому юдаїзмі служили уявлення про належність книг до часу пророків (від Мойсея до часу правління перського царя Артаксеркса I (др. пол. V ст. до Р. Х.). Уявлення про те, що Ездра був останнім пророком, визначило результати канонізації книг розділу Кетувім, які традиційно датувалися часом до Ездри, і відмова від багатьох писань елліністичного періоду.

Зібрання пророчих книг було завершене, напевне, в II ст. до Р.Х.

У часи Христа Святе Письмо позначається формулою «Закон і Пророки». Уже 132 р. до Р.Х. онук Сираха розрізняє в передмові до книги Ісуса, сина Сирахового: Закон, Пророки, інші Писання. Але остаточний канон священних книг, що визнавалися юдеями, оформився на юдейському синоді в Ямнії бл.100 р. по Р.Х.

Середньовічний юдаїзм спирається на Масоретський текст. «Масора» (מָסוֹרָה‏‎‎ ) по-гебрейському «традиція», «передання». Гебрейська (староєвврейська) мова в давнину не мала літер на позначення голосних звуків. Книжники, що звалися «масоретами», стежили за збереженням правильного читання. Близько VI ст. по Р.Х. масорети створили знаки для голосних звуків. Записаний таким чином текст називають «Масоретським». Він написаний гебрейською мовою з окремими арамейськими вкрапленнями. Тут відсутні: книги 2-3 Ездри, Товита, Юдити, Премудрости Соломонової, Премудрости Ісуса, Сина Сирахового, Послання Єремії (в католицьких виданнях - 6 розділ кн.Варуха), Варуха, 1-3-тя книги Маккавеїв, фраґменти в книгах Естери й Даниїла.

В середовищі олександрійських юдеїв у III-II ст. до н.е. склався грецький переклад Сімдесяти – Септуаґінта ((від лат. septuaginta, [переклад] сімдесятьох) - й виникла низка нових священних текстів, перекладених грецькою мовою або нею написаних. Мова не була класичною грецькою; це було т.зв. «койне» (від грец. κοινή διάλεκτος - спільна мова, наріччя) - наддіалектна форма загальнонародної мови, що виникла на базі одного або декількох діалектів і служить як засіб спілкування (переважно усного) між носіями різних діалектів або мов). Число книг, які мали віровизнаннєвий авторитет, було більшим, ніж у Палестині. Апостоли спиралися на олександрійський канон і користувалися ним у заснованих ними громадах.

Св.ап. Петро: «Довготерпеливість Господа нашого вважайте за спасіння, як і любий наш брат Павло, за даною йому мудрістю, писав вам, що, зрештою, в усіх листах він робить, коли про це говорить. В них є дещо трудне до зрозуміння, що люди без освіти й не зміцнені у вірі перекручують, як і інші писання, на свою власну погибель» (2 Пет. 3:15-16). Вперше прирівнює апостольські послання до інших «писань» - книг Старого Завіту.

Формування новозавітнього канону

Канон Святого Письма Нового Завіту встановлює Церква наприкінці II ст., щоб відрізнити 27 книг від інших, не написаних з натхнення Святого Духа. Існує фраґмент копії Євангелія від Іоана (Райленд папірус 457), датований не пізніше як 125 р. Протягом 150-170 рр. Татіян, учень Юстина Філософа, створив «Діатессарон», повний опис Ісусового життя, складений за чотирма Євангеліями. Тим самим знаходимо підтвердження, що ці євангелія вже існували й вважалися достовірними.

Список канонічних книг знаходимо в «Каноні Мураторі», манускрипті VI-VII ст., де подано каталог книг Святого Письма, зроблений у Римі не пізніше 180 року. Надрукований бібліотекарем Амброзіянської бібліотеки в Мілані Мураторі 1740 р. Тут не згадано лише послання св.ап.Павла до євреїв, послання св.ап.Якова та 2 послання св.ап.Петра.

У деяких християнських громадах до богонатхненнях книг долучалися «Дідахе», «Пастир» Єрма та інші книги. Викликало заперечення введення до канону «Одкровення» св.ап.Іоана Богослова.

Вперше позиція Церкви стосовно канону Нового Завіту виражена на Помісному Соборі в Римі 382 р., який прийняв список усіх відомих нам книг Нового Завіту. Папа Дамас I 382 р. доручив своєму секретареві Єрониму підготувати точний переклад Біблії латинською мовою. Єроним переклав з грецької мови новозавітні тексти, а для перекладу Старого Завіту вирушив до Вифлеєму 386 р., щоб вивчити гебрейську мову й здобути підтримку рабинів. Він завершив переклад до 400 р. 393 р. Помісний Собор у Гіппоні проголосив, «щоб ніщо, крім канонічних Писань, не носило в Церкві назви божествених Писань».

До 200 р. офіційне визнання Церкви дістали чотири Євангелія. Рівне з Євангеліями значення було визнане за посланнями св.ап.Павла. На Лаодикійському (363 р.) та Карфагенському (397 р.) соборах було затверджено канон книг Нового Завіту.

Близько V ст. було проведено уніфікаційне редаґування списків Нового Завіту.

Для Західної Церкви загальновживаний став переклад Біблії латинською мовою бл. Єронима Стридонського (347-420) - Вульґата, від vulgatus, доступний, загальний.

Остаточна форма канону Біблії була встановлена ​​на Тридентському Соборі (1546), котрий, підтвердивши рішення Іпонійського (393) і 4-го Карфагенського (401) Соборів, поширив статус канонічних на всі книги, що входять до Вульгати, і зарахував до канонічних («девтероканонічних» ): 1 Езд (як 3 Езд), Юдит, Товит, 1 і 2 Макк, Премудрости Соломонової, Сір, Вар, Послання Єремії, а також додані в грец. текстах книги Естери та Данила. Підставою для канонізації цих книг послужив той факт, що з найдавніших часів ці книги вміщувалися в рукописах серед решти книг ВЗ і визнавалися Церквою авторитетними.

Протестанти повернулися до палестинського (юдейського) канону, залишивши порядок розташування книг, прийнятий у Вульгаті.

Сучасний поділ Б. на розділи належить до більш пізнього часу (не раніше XIII ст.) і приписується кардиналові Гуґо Сен-Шерскому (1248) або, за іншою версією, Стефану Ланґтону, архиєпископу Кентерберійському († 1227). Він було вперше застосований у Вульгаті, а рабином Натаном перенесений у видання євр. Б. (бл. 1440).

Стихи були розмічені Робертом Стефаном у виданні Вульгати (1548) і вперше з’явилися в НЗ у виданні грец. тексту, здійсненому у 1551 р.

Першою книгою, що була надрукована Йоганном Ґутенберґом, стала Біблія латинською мовою, видана 1456 р. В Італії 1488 р. надруковано гебрейський текст Біблії. 1516 р. голландський учений-гуманіст Еразм Роттердамський підготував перше друковане видання грецького тексту Біблії.

Переклади

Церковнослов’янський переклад Біблії здійснюють свв. Кирило і Мефодій у середині - др. пол. ІХ ст. Його перший повний список знайдено в Росії - це Біблія 1499 р. новгородського архиєпископа Геннадія. Всього налічують 4.105 біблійних рукописів церковнослов’янською мовою за ХІ-ХVIII ст.

1581 р. вийшла друком Острозька Біблія – перший повний церковнослов’янський переклад Святого Письма, що вийшов друком. Видання готувалося під керівництвом одного з найосвіченіших книжників того часу, ректора академії Герасима Смотрицького, автора прозової та віршованої передмов. Видання —результат колективної праці, адже й Іван Федоров казав, що працював з «помічниками та однодумцями». Острозька Біблія — це 1256 сторінок. Для друкування відлили шрифт, дрібний на той час. Втім, він був легким для читання тексту, розміщеного переважно у два стовпці. Коли вийшла у світ Острозька Біблія, точно не відомо. Є різні вихідні дані: 12 серпня 1580 року і 12 серпня 1581 року.

«Острозька Біблія» перевидавалася до 1000-річчя хрещення України в Канаді, а 2006 р. з’явилася друком із паралельним перекладом тексту сучасною українською мовою, здійсненим о. Рафаїлом Турконяком. 2007 р. перекладач одержав за свою працю Шевченківську премію.

1561 р. закінчено рукопис «Пересопницького Євангелія», перекладу Євангелія народною мовою. Його готував чернець Григорій. Як свідчить приписка в рукописі, переклали Євангеліє 1556-1561 син протопопа М. Василевич та архімандрит Пречистенського монастиря Григорій у с. Двірці й м. Пересопниці (тепер Рівненська обл.). Замовила книгу княгиня А. Заславська. Пересопницьке Євангеліє — розкішна книга, вагою 9 кг. 300 гр., писана пізнім уставом на пергаменті форматом 380 х 240 мм. Книга складається з 482 аркушів. Рукопис богато орнаментований, прикрашений високохудожніми кількакольоровими заставками й мініатюрами. За красою й богатством оформлення Пересопницьке Євангеліє не має рівних собі серед українських рукописів. Після зруйнування Пречистенського монастиря доля книги тривалий час не була відома. Майже через півтораста років (1701) її подарував Переяславському єпископському престолові гетьман Іван Мазепа. Згодом пам’ятка опинилася в бібліотеці Переяславської семинарії, де 1837 з нею ознайомився славіст О. М. Бодянський (1808-1877). Після переведення духовної семинарії з Переяслава до Полтави (1862) Пересопницьке Євангеліє теж було перевезено. На поч. 20 ст. рукопис передано до Полтавського давньосховища. Тут його вивчали літературознавець В. М. Перетц (1870-1935) та філолог і палеограф О. С. Грузинський (1881-1954). Під час війни Пересопницьке Євангеліє евакуйовано. З 1947 року Пересопницьке Євангеліє в фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Сьогодні ця духовна святиня українського народу набула значення політичного символу нації — на Пересопницькому Євангеліє під час інавґурації присягали Президенти України Леонід Кравчук, Леонід Кучма і Віктор Ющенко.

1563-1572 рр. виготовлено Крехівський Апостолвизначну рукописну пам’ятку української мови. Знайдений у Крехівському монастирі на Львівщині, зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України. Пам’ятку виявив і подав про неї відомості луцький єпископ Йосиф Боцян 1925 р., докладно описав митрополит Іларіон Огієнко. Крехівський Апостол — анонімний творчий переклад (із значними скороченнями або доповненнями тексту оригіналу) апостольських діянь та послань з Радзивіллівської Біблії 1563. Джерелами при перекладі були також польський Новий Завіт 1556 р. М. Шарфенбергера, церковнослов’янські та грецькі тексти, Апостол Франциска Скорини 1525. Переклад здійснений на Волині або Поліссі високоосвіченою людиною, яка знала українську, польську, церковнослов’янську, грецьку, можливо, й італійську мови. Книга має 663 пронумеровані олівцем сторінки без титульної, писана півуставом, прикрашена циноброю. На кожному парному аркуші — водяний знак з вепром. На полях багато ґлос. Мова пам’ятки — тогочасна жива народна українська з рисами північних і частково південно-західних говорів. Є елементи церковнослов’янської, польської та ін. мов (животъ, ґанокь, в моцы, псалмовъ, євнухъ та ін.).

Василь Тяпинський, шляхтич-протестант із Волині чи Полоччини, в 70-х рр. переклав на книжну українську мову Євангеліє і частину його надрукував з передмовою у власній друкарні: «Перша частина Нового Заповіту, або Тестаменту, відповідно словенського розділення, тобто від чотирьох євангелистів святе Євангеліє». Текст було надруковано паралельно церковнослов’янською та українською мовами (6л. 1580).

Волинський шляхтич-соцініянин Валентин Негалевський переклав простою мовою Новий Заповіт з польського видання Мартина Чеховича (Краків, 1577). Рукопис зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського.

1804 р. в Лондоні засноване Британське Біблійне Товариство для поширення Святого Письма. На 1993 р. Об’єднані Біблійні Товариства мали 77 дійсних членів у 200 країнах. 1992 р. виникає Українське Біблійне Товариство.

На 1860 р. здійснив переклад перших двох книг Нового Завіту Пилип Морачевський (1806-1879), уродженець Чернігівщини, випускник нашого історико-філологічного факультету (1823). Російська Академія наук 1911 р. визнала його переклад найкращим серед усіх аналогічних слов’янських перекладів, але через мовну політику Російської імперії жоден із цих перекладів не був виданий за життя автора.

Лише в лютому 1905 року російська влада дала дозвіл на публікацію українського перекладу Святого Письма. Вперше надрукований навесні 1906 року у редакції єпископа Парфенія (потім у 1914 і 1917 рр.), але дозволений для використання у церковних відправах був лише в період Української Центральної Ради за розпорядженням Всеукраїнської Православної Церковної Ради.

Євангеліє в перекладах Пилипа Морачевського були перевидані у Польщі (1839), Канаді (1948) і США (1966), їх досі використовують під час богослужінь у православних церквах.

Здійснюють переклади Нового Завіту о. Олександр Бачинський (1903, Львів), о. Ярослав Левицький (Жовква, 1921). Євангеліє перекладають о. Михайло Кравчук (Львів, 1937), перший голова Українського богословського товариства, архимандрит василіян о. Теодосій Галущинський, ЧСВВ (Рим, 1946).

Перший повний переклад Біблії українською мовою здійснили Пантелеймон Куліш (1819-1897), фізик Іван Пулюй (1845-1918) та Іван Нечуй-Левицький (1838-1918). Британське і Закордонне Біблійне Товариство 1903 року опублікувало перший повний переклад Біблії українською мовою виходить у Відні. Книга перевидавалася 1912 року у Відні, у 1921 і 1930 роках у Берліні, 1947 року в Нью-Йорку та Лондоні. У Києві цей переклад вперше був виданий лише у 2000 році (http://www.risu.org.ua/ukr/kaleidoscope/article%3B7951).

Митрополит Іларіон (Огієнко) народився 1882 р. в Брусилові на Житомирщині. Він навчався в Київській військовій фельдшерській школі, а потім на історико-філологічному факультеті Київського університету св. Володимира Великого. Він почав працювати в науковому семінарії визначного філолога Володимира Перетца, зайнявся вивченням давньої української літератури, брав участь у діяльності Наукового товариства ім. Тараса Шевченка, “Просвіти”. З 1915 р. викладає в Київському університеті як приват-доцент. Під час визвольних змагань 1917—1921 рр. Іван Огієнко брав участь в організації Української академії наук, Київського державного українського університету, Державного українського університету в Кам’янці-Подільському.

Професор Огієнко був делеґатом Всеукраїнського церковного собору в січні 1918 р. й на пленарному засіданні робив доповідь «Відродження Української Церкви». Він був міністром освіти, а потім  міністром віросповідань в уряді Української Народної Республіки. Після окупації УНР большевиками Огієнко еміґрував до Польщі. Він жив спочатку у Винниках під Львовом, потім у Львові, а з 1926  у Варшаві. Він призначається професором церковнослов’янської мови й кириличної палеографії богословського факультету Варшавського університету. Його наукові заняття поширюються здебільшого на історію української літературної мови та історію Церкви. Водночас на замовлення Біблійного товариства професор Огієнко перекладає Біблію українською мовою (1933—1939).

Дружина Івана Огієнка померла 1937 р. У жовтні 1940 р. він приймає чернечий постриг з іменем Іларіона, а 19 жовтня 1940 р.  архиєрейське рукоположення. Тоді ж владика був піднесений у сан архиєпископа, а 1944 р.  митрополита. У зв’язку з наближенням червоної армії він був змушений еміґрувати. Після трирічного перебування в Лозанні (1945—1947) митрополит Іларіон переїхав до Канади на запрошення Свято-Покровського собору у Вінніпеґу. По власному переїзді за океан владика організує Допомоговий комітет для сприяння втікачам з України, котрі масово прибували до Канади з таборів переміщених осіб.

Очоливши 1951 р. Українську Греко-Православну Церкву в Канаді, митрополит Іларіон дбає про налагодження праці громадських організацій і навчальних закладів, відвідує різні парафії в Канаді. У канадській пресі друкуються його численні статті, а в Лондоні 1961 р. виходить друком повне видання перекладу Біблії, здійснене ще перед війною. З’являються нові фундаментальні праці: «Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови» (Вінніпеґ, 1961), «Митрополит-мученик Арсеній Мацієвич» (1964), «Поділ єдиної Христової Церкви і перші спроби поєднання її» (1966), «Слово про Ігорів похід» (1967). Проте митрополит важко хворіє, переносить кілька операцій і з 1968 р. виявляється прикутим до ліжка. Він помер 29 березня 1972 р. в лікарні “Мізерикордія”.

Почав переклад 1930 р. Перекладає з грецької, гебрейської та арамейської мов 775 тис. слів, використав 37 словників. Завершив переклад 1951 р. Видано його 1962 р.

Третій переклад - о.Івана Хоменка. Перекладач народився 11 листопада 1892 р. у Вінниці. Вчився в університеті св. Володимира в Києві. Опинившись у посольстві УНР у Відні, став навчатися в Віденському університеті, потім у грецькій колеґії св. Атанасія, Урбаніянському університеті. Доктор філософії. 1936 - диякон, 1940 - священик. Працював у бюро розшуків у Ватикані, а після війни - в парафії біля Неаполя. Починає переклад Біблії. За наказом Священної Конґреґації передав переклад оо. василіянам. Був надрукований 1963 р. Звинувачував оо. василіян, що ті «зіпсували» переклад. Готував друге видання перекладу. Помер 10 квітня 1981 р.

Здійснив новий переклад українською мовою о.Рафаїл Турконяк. Народився 1949 р. в Манчестері (Велика Британія). Навчався в Університете поширення віри та Українському католицькому університеті св.Климента папи в Римі. Доктор богослов’я. З благословення кардинала Йосифа Сліпого почав переклад Септуаґінти 1975 р. Працює в університеті «Острозька Академія». Переклад видано Українським Біблійним Товариством 2011 р.

Формування системи вартостей

Біблія вносить у свідомість людини Середньовіччя ідею універсальної творчої сили Слова. Син Божий, Друга Особа Пресвятої Тройці постає в образі Слова (Логоса), через яке створений світ: «Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було - Бог. З Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього» (Ін. 1:1-3).

Біблія стає центральним елементом ціннісної ієрархії системи текстів, формує цю ієрархію, підпорядковує її собі. Позиціонування будь-якого іншого тексту здійснюється через пошук його біблійної перспективи, стосунків цього тексту й Біблії. При цьому вивчення й взагалі читання Біблії відкрите лише для окремих осіб. Книга сприймається як закрите для більшости джерело знань. Знайомство з ним пересічного християнина відбувається опосередковано, через проповідь, богослужбові тексти, молитви.

Функціонування в богослужінні

Українське Середньовіччя практично не знало Біблії як цілости. Книга функціонує як віртуальне явище, представлена в реальному церковному й культурному побуті кількома типами збірок.

Найавторитетніший – Богослужбове Євангеліє (Апракос), що подавало євангельські читання у відповідності з порядком церковного уставу й календаря. Виголошення відповідного до уставу уривку (зачала) становило центральний момент богослужіння. Проповідь зазвичай коментувала цей уривок. Богослужбове Євангеліє завжди зберігалося на престолі; урочисте винесення його до царських дверей і внесення до вівтаря (малий вхід) символізувало вихід на проповідь Самого Христа. Євангеліє читалося на богослужінні або священиком, або дияконом, але не світською людиною.

Збірка читань з діянь і послань апостольських, «Апостол», - друга за значенням книга в богослужінні. Вона читається перед Євангелієм, але вже не священнослужителем, а дяком, з хорів або з середини церкви. Проповіді на апостольські читання значно рідші.

Третя за значенням і чи не найперша за популярністю біблійна книга в середньовічному побуті – Псалтир, збірка богослужбових гімнів, упорядником і автором більшості текстів якої вважається старозавітній цар Давид. Читання Псалтиря входить невід’ємною частиною до храмових богослужінь, а також до приватних богослужінь (треб). Читання Псалтиря – надзвичайно популярна для Середньовіччя форма приватної молитви. Псалтир використовують як підручник для початкової освіти, як джерело і взірець для складання нових богослужбових творів (прокимнів, канонів, стихир). Характерна поетична форма – чергування стихів із Псалтиря й стихир, нових творів, що переспівують образи й мотиви відповідних стихів. Стихи з Псалтиря виголошуються в церкві перед читанням Апостола і Євангелія, чергуючись із співом цих самих стихів (прокимни) або співом потрійного «Алилуя».

Псалми й уривки з псалмів входили до складу майже всіх богослужбових книг: Часослова, Октоїха, Службових Міней, Постової та Квітної Тріоді. До цих же книг (крім Часослова), а також до окремих збірників (Паремійників) входили уривки зі Старого Завіту – паремії, – які читалися на вечірні після входу з кадилом і співу «Світе тихий». Паремії мали відображати старозавітні пророцтва про події Нового Завіту, що відзначалися у відповідне свято.

Переклади псалмів здавна здійснювали українські поети. Цикл переспіву псалмів підготував для нездійсненого видання «Кобзаря» Тарас Шевченко. Він назвав цикл «Давидові псалми». Ось як він переклав 132 псалом:

132

Чи є що краще, лучше в світі,

Як укупі жити,

Братам добрим добро певне

Пожить, не ділити?

Яко миро добровонне

З голови честної

На бороду Аароню

Спадає росою

І на шитії омети

Ризи дорогої;

Або роси Єрмонськії

На святії гори

Високії Сіонськії

Спадають і творять

Добро тварям земнородним,

І землі, і людям, —

Отак братів благих своїх

Господь не забуде,

Воцариться в дому тихім,

В сім’ї тій великій,

І пошле їм добру долю

Од віка довіка.

Порівняйте переклад митр. Іларіона Огієнка:

1. Оце яке добре та гарне яке, щоб жити братам однокупно!

2. Воно як та добра олива на голову, що спливає на бороду, Ааронову бороду, що спливає на кінці одежі його!

3. Воно як хермонська роса, що спадає на гори Сіону, бо там наказав Господь благословення, повіквічне життя!

Цитування

Найпоширенішою формою використання Біблії в літературному побуті було її пряме цитування, яке знаменувало вичерпний і переконливий арґумент у доведенні істини. Саме при цитуванні Біблії виробляється система посилань. Зазвичай у посиланнях вказувалося книгу й, можливо, зачало, якщо цитата бралася з Євангелія чи Апостола. Посилання вказувалися не під рядком, як тепер, а на полях (по-українському «берегах») чи то, по-латині, марґінесі. Тому ці посилання або й примітки на берегах книги називаються «марґіналіями».

Богословські дискусії найчастіше виглядали як змагання за найбільш переконливе й коректне використання цитат із Святого Письма.

Алюзії

Поряд із прямим цитуванням використовувалася форма алюзій. Алюзія (лат. allusio — жарт, натяк) «художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст,. Подеколи вживається як особливий різновид алегорії, пов’язаної з фактами дійсності» (Літературознавчий словник). Звернення до цього прийому особливо поширюється в орнаментальному стилі, де біблійний текст часто залучався до творення нових сенсів завдяки прихованим відсиланням до нього читача.

Широко використовуються біблійні фразеологізми й символи, сенс яких декодується лише в сакральному метатексті. Скажімо, «сьомий день», «одинадцята година», «Господній виноградник», «блудний син», «добрий самарянин», «тридцять срібняків» тощо. Середньовічна алегоричність і символіка виростають переважно на біблійному ґрунті (символіка зерна, вина, хліба, загубленої вівці, пастуха).

Образи й мотиви

З Біблії запозичуються окремі персонажі та мотиви, які зберігають свою первісну семантику, забезпечуючи взаємодію нового твору з архетипним текстом. Всесвітній потоп, вавилонський полон, втеча до Єгипту – мотиви, сповнені змісту для людини середньовічної культури, як і образи Каїна, Йосифа Прекрасного, пророка Мойсея, царя Ірода. Беззаперечний авторитет Біблії робить її джерелом відсутніх в інших писемних пам’ятках відомостей про появу землі й людини, початки людської цивілізації, події на стародавньому Сході. Вихідною точкою в системі координат для будови історичної перспективи стає закінчення Всесвітнього потопу й розселення Ноєвих нащадків по всій землі.

В основі образотворчих механізмів середньовічного письменства – біблійна модель ідеального персонажа, Самого Спасителя світу Ісуса Христа, на якій взорується кожен із героїв агіографічних текстів. Адже ж і сам життєвий шлях праведника виростає як наслідування Христа.

Притча

На характер інтерпретації сюжету в середньовічній культурі великий вплив справляє біблійна модель притчі, де алегоричний зміст виростає на взаємодії відносно простої побутової колізії із прихованим повчальним сенсом. Ось одна з найвідоміших – притча про сіяча: “От вийшов сіяч сіяти. І коли він сіяв, деяке впало край дороги, і прилетіло птаство і повидзьобувало його. Інше впало на ґрунт кам’янистий, де не було землі багато, і зараз же проросло, бо земля була неглибока. Як зійшло сонце, воно вигоріло, а що не мало коріння, усохло. Інше впало на тернину, і вибуяла тернина й заглушила його, Інше впало на добру землю і вродило одне в сто разів, друге в шістдесят, а інше в тридцять. Хто має вуха, нехай слухає… До кожного, хто чує слово Царства і його не розуміє, приходить лукавий і викрадає те, що посіяне в його серці. Це той, хто був сприйняв насіння край дороги. А той, хто був сприйняв його на кам’янистім ґрунті, це той, що чує слово і зараз же з радістю його сприймає, але він коріння в собі не має, непостійний, і коли настане яка скрута чи переслідування задля Слова, він швидко зневірюється. А той, хто прийняв його між тернину, це той, хто слухає слово, але турботи цього світу та омана багатства заглушують те слово, і воно не приносить плоду. Той же, нарешті, хто сприйняв його на добрій землі, - це той, хто слухає і розуміє слово, і плід приносить; і видає один у сто разів, інший у шістдесят, ще інший у тридцять.” (Мт. 13:3-9, 19-23)

При́тча — це повчальна розповідь з історії чи навколишнього життя, мета якої викласти духовні чи моральні істини. На відміну від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична ідея.

Сюжет притчі будується в образній формі, на життєвих ситуаціях, на повсякденних спостереженнях суспільного життя. До подібної форми повчання охоче вдаватимуться вітчизняні книжники, часом прямо запозичуючи жанрові моделі притчі («Притча про сліпця і хромця» свт. Кирила Туровського).

Жанрові моделі

Система жанрів середньовічного письменства значною мірою мотивується біблійним досвідом. Звідси береться форма послань (апостольські послання), збірок афоризмів (Книга Премудрости Соломонової), до певної міри, - літописів (історичні книги). На жаль, при перекладанні старозавітньої поезії згубився первісний ритм, який годі відчути вже навіть у грецькому, а тим більше в церковнослов’янському тексті Псалтиря. І тим не менше, поетика псалмів найбільшою мірою позначається на книжній поезії середніх віків – зазвичай неримованій, побудованій на засаді синтаксичного паралелізму, подібній до віршу дум, та, часом, анафоричної рими.

Риторика тогочасної прози також дає відчути в собі потужні біблійні впливи. Проповідники не могли не наслідувати і самого Христа, і стиль старозавітніх пророків, відчутний ще величезною мірою в ренесансній прозі Івана Вишенського.

Варто додати, що насамперед біблійний матеріял живив середньовічне образотворче мистецтво, що можна помітити на збережених фресках і мозаїках. А для неписьменної людини тих часів саме церковний живопис і ставав головним джерелом пізнання Божого Слова.

 

Comments