Тема 02. Українське Середньовіччя (кінець X - середина XV ст.)


1. Середньовічна Україна в орбіті візантійської цивілізації.

Попри те, що з І ст. до н.е. країни Середземномор’я були об’єднані під владою Риму, в цьому цивілізаційному просторі зберігалося домінування двох культурних чинників: на сході – грецького, на заході – латинського. І хоча латинська культура мала державний статус, вона вважалася молодшою й примітивнішою за грецьку. Домінування грецької культури поширювалося на території, колись завойовані Олександром Македонським, що обіймаються поняттям елліністичного світу. А греки називали себе «римлянами» як мешканці Римської імперії.

Поділ Римської імперії був відчутний на культурному рівні. А імператор Діоклетіан (284-305) офіційно поділив її на дві частини – Східну й Західну, для зручності управління. Імператор Константин Великий, з іменем якого пов’язується історичний Міланський едикт 313 р. (проголошення християнства леґально визнаною, державною релігією), прагне відновити єдність. Він будує нову столицю в центрі імперії, на місці колишньої грецької колонії Візантій – на європейському березі Босфора, протоки між Європою й Азією. 11 травня 330 р. до цього міста було офіційно перенесено імператорську резиденцію та столичні інституції. Місто назвали на честь засновника «Константинополь» або «Новий Рим». Слов’яни іменували його «Царгород».

Вже в епоху Ренесансу, в XVI ст., це місто почали називати в історичних дослідженнях «Візантією», а країну зі столицею в Константинополі – «Візантійською імперією». Самі ж мешканці Візантії називали свою країну  Римською імперією, Βασιλεία των Ῥωμαίων, а себе – римлянами (ромеями). Деякий час Константинополь об’єднував під своєю владою всю Римську імперію, але вже в 395 р., зі смертю імператора Феодосія І, країна поділилася навпіл і східна частина почала незалежний розвиток. Хоча ще кілька сторіч цей поділ сприймався за тимчасовий і Константинополь прагнув відновити владу над усіма територіями колишньої Римської імперії.

Активна колонізація слов’янами Балканського півострова та боротьба київських правителів за вихід до моря й сфери впливу в слов’янських країнах спонукала періодичні конфлікти між Візантією й Київською Руссю. «Повість временних літ» повідомляє про перший похід Русі на Константинополь 852 р. (історики уточнюють: 860 р.). Другий похід на столицю Візантії очолили київські правителі Аскольд і Дир. Під 866 р. у «Повісті временних літ» наводиться опис цього походу:

«Рушив Аскольд і Дір на Греків, і прийшов [туди] в чотирнадцятий рік [після першого походу Русі на] Михайла-цесаря. А цесар [Михайло тоді] був у поході на агарян. І коли дійшов він до Чорної ріки, єпарх  [Орифа] послав йому вість, що русь іде на Цесароград. І вернувся цесар. А ці, [руси], в середину Суда увійшовши, вчинили убивство багатьох християн і Цесароград двомастами кораблів оточили. Цесар же ледве в город увійшов, і з патріархом Фотієм у церкві святої Богородиці, що є у Влахернах, всю ніч молитву творили. А тоді, божественну ризу святої богородиці зі співами винісши, у море вмочили [її] полу. Була тиша, і море заспокоїлось. [А тут] одразу знялася буря з вітром, і знову встали великі хвилі, і кораблі безбожної русі розметало, і до берега пригнало, і побило їх [так], що мало їх вибавилося з такої біди і до себе повернулося».

Деякі сучасні історики пов’язують із цим походом перше масове хрещення русинів. Аскольд визнається цими істориками за автохтонного (місцевого за походженням) руського князя, який, переживши чудовне втручання Богородиці в долю її міста, навернувся на християнство й привіз на Русь живе враження про покрову Богородиці над підопічним їй народом. Це нібито стало основою для культу Покрови Пресвятої Богородиці, який відтоді перетворився на один із найбільш ориґінальних елементів української релігійності, зокрема, військової.

907 р. вдалий похід на Константинополь здійснив князь Олег, який налякав греків своєю винахідливістю й змусив підписати договір, наведений під 912 р. у «Повісті временних літ».:

«[Коли] приходять руси, нехай посольське беруть, скільки [посли] хотять. А якщо прийдуть купці, хай беруть місячину на шість місяців: і хліб, і вино, і м’яса, і риби, і овочів. І нехай дадуть їм митися, скільки вони хотять. А коли йтимуть руси додому, нехай беруть у цесаря нашого на дорогу їжу, і якорі, і канати, і паруси, і [все], скільки треба».

І згодилися греки, і сказали обидва цесарі і боярство все: «Якщо прийдуть руси не для торгу — хай місячини не побирають. Хай заборонить князь людям своїм, русам, які приходять сюди, щоб не творили вони капості в селах і в землі нашій. Руси, що прибувають, нехай живуть коло [церкви] святого Мами. А [коли] пошле цесарство наше [своїх мужів], хай ті перепишуть імена їхні, і тоді [хай] візьмуть вони місячину свою: спершу [ті, що] від города Києва, а тоді з Чернігова, і [з] Переяславля, і [з] інших городів. І нехай входять вони в город одними воротами, з цесаревим мужем, без оружжя, [по] п’ятдесят чоловік, і хай торгують, як ото їм треба, не платячи мита ні від чого».

А ось який текст подається в статті за 912 рік:

«Згідно з другою угодою, що відбулась при тих же цесарях, Льві й Олександрові, ми, [мужі] від народу руського — Карл, Інгельд, Фарлоф, Вермуд, Рулав, Гуди, Руальд, Карн, Фрелав, Руар, Актеву, Труан, Лідул, Фост, Стемид, — послані від Олега, великого князя руського, і всіх, що є під рукою його, світлих бояр, до вас, Льва, і Олександра, і Костянтина, великих за волею божою самодержців, цесарів грецьких, для збереження і на засвідчення дружби, яка од багатьох літ була межи християнами і руссю, за бажанням наших князів і за [їхнім] велінням, і від усіх, що є під рукою його, [Олега], сущих русів. Наша світлість, більше від інших за волею божою хотячи зберегти і засвідчити таку дружбу, яка бувала межи християнами і руссю, багато разів насправді прагнули не лише просто на словах, а на письмі і з клятвою твердою, клявшись оружжям своїм, дружбу таку засвідчити і утвердити по вірі і по закону нашому.

Глави [угоди], які ми, отже, взяли на себе по божій вірі і дружбі, суть такі:

По першому слову замирімося з вами, греки, дружімо один з одним від усієї душі і призволення, а ми не дамо, наскільки наша воля, статися ніякому обману чи злочинові од тих, що перебувають під рукою наших світлих князів, і подбаємо, наскільки [наша] сила, щоб зберегти з вами, греки, на подальші літа і назавжди дружбу немінливу | й бездоганну, яку ми засвідчуємо проголошенням і написанням з клятвою. Так само й ви, греки, бережіте таку ж дружбу, незвабливу й непорушну, до князів світлих наших руських і до всіх [людей], що є під рукою світлого князя нашого, завжди і в усі літа.

А про справи щодо злочинів, які можуть статися, урядимося так:

[Злочин] нехай настільки явно буде доведений доказами, щоб [судді] мали віру до цих доказів; а коли вони йому, [доказові], будуть не йняти віри, нехай не клянеться та сторона, яка прагне, щоб [доказові] не вірили; а коли поклянеться [позивач] по вірі своїй — буде [такою] кара, якою й виявиться провина.

Про це: якщо хто уб’є, християнина русин чи християнин русина, нехай умре там, де вчинить убивство. Якщо ж утече той, що вчинив убивство, [і] якщо є він імущим, то [ту] частину [майна] його, котра його буде по закону, хай візьме родич убитого; але й жона убивці хай має стільки, скільки належить [їй] по закону; якщо ж той, що вчинив убивство і втік, є неімущим, хай буде він під судом, поки не знайдеться, і тоді хай умре.

Якщо ж ударить [хто кого] мечем або поб’є яким-небудь знаряддям, то за удар або побої нехай дасть п’ять літр срібла по закону руському; якщо ж той, що так учинив, буде неімущим, хай дасть, скільки може, і хай зніме із себе [потерпілому] навіть ту саму одежу свою, у якій він ходить, а про решту [суми] нехай поклянеться по своїй вірі, що [ніхто] інший ніяк [не може] допомогти йому; після цього за провину хай [більше] не стягують.

Про це: якщо украде русин що-небудь у християнина чи, навпаки, християнин у русина, і злодій буде спійманий у той час, коли вчинить крадіжку, тим, хто втратив що-небудь, [та] якщо опиратиметься 5 він, крадіжку чинячи, і буде вбитий, хай не карають за смерть [його] ні християни, ні руси, але ще | нехай забере своє той, який [це] втратить. А якщо віддасться в руки крадій, нехай буде він узятий тим же, у кого буде украдено, і зв’язаний буде, і оддасть те, що посмів украсти, однак оддасть потрійно.

Про це: якщо ж хто, чи русин християнинові, чи християнин русинові, завдаючи муки, вчинить грабіж або явно насильно візьме що-небудь у другого, хай верне потрійно.

Якщо викинутий буде човен вітром великим на чужу землю, і якщо він знайдений буде нами, русами, то якщо хто збереться спорядити човен з добром своїм і відіслати назад у землю Християнську, ми проведемо його крізь усяке небезпечне місце, доки [не] прибуде він у безпечне місце. Якщо ж такий човен, чи бурею, чи земною перепоною задержаний, не може добратися до своїх місць, то ми, руси, допоможемо гребцям того човна і допровадимо [туди] з куплею їх по-здорову. Якщо це станеться поблизу землі Грецької і якщо приключиться така сама біда човну руському, то ми, [греки], проведемо його в Руську землю; і хай продають [руси] товар того човна; і якщо може [хто] продати що з човна, [то] ми, [греки], виволочимо їм [товар]. А коли ми, руси, прийдемо в Греки чи для торгівлі, чи з посольством до цесаря вашого, то ми, [греки], пропустимо з честю їх [і] проданий товар човна їхнього. Якщо ж приключиться кому з того човна в ньому убитим бути, або побитим бути нами, русами, або взято [буде з човна] що-небудь, то хай ті, що це вчинили, зазнають названої раніш кари.

Про цих: якщо полоняник з обох країн задержується чи русами, чи греками, проданий в ту [їхню] країну, і якщо знайдеться чи русин, чи гречин, що викуплять і вернуть викуплену особу у свою країну, то [хай] візьмуть ті, які [раніш] його, [полоняника], купили, [заплачену] ціну його або [те] візьмуть за нього, що вважається на торзі на [той] день ціною | челядина. Так само якщо з війська взятий буде [русин у полон] тими ж греками, то хай же повернеться він у свою країну і [хай] оддана буде [та] ціна його, як уже сказано, що й на торзі.

Коли ж потрібно [цесареві вашому] на війну іти і якщо виникне вам потреба [в людях], а ці, [руси], захотять віддати честь вашому цесареві, — то коли в будь-який час скільки їх [не] прийде і схочуть вони остатись [на службі] у цесаря вашого своєю волею, — нехай вони будуть [там].

Про полонення русами [тих], які часто прибувають із якої-небудь країни в Русь і яких продають в Християни, а також іще й про полонених християн, які часто з якої-небудь країни прибувають в Русь, — цих [нехай] продають по двадцять золотих, і хай прибудуть вони в Греки.

Про це: якщо украдений буде челядин руський, або втече, або насильно проданий буде і жалітися стануть руси, — хай підтвердиться це челядином, [і] нехай заберуть вони його в Русь; також і купці, якщо вони втратили челядина і жаліються, — нехай позивають [через суд] і, знайшовши його, нехай заберуть; якщо ж який-небудь місцевий [житель] не дасть учинити цей розшук, — хай буде він винуватим.

Про русів, що служать у Греках у християнського цесаря. Якщо хто [з них] помре, не розпорядившись своїм майном, чи також своїх [тут] не матиме, хай верне [цесар] майно [його] найближчим родичам в Русь. Якщо ж [русин] учинить заповіт, — той візьме спадок його, кому він напише успадкувати майно; хай успадкує його [хто-небудь] із русів, що [тут] торгують, [чи хто] з різних [людей], що прибувають [із Русі] в Греки і надовго [тут] залишаються.

Якщо злочинець [не] повернеться в Русь, — хай жаліються руси християнському цесареві і [нехай] схоплять такого і повернуть насильно в Русь. Це ж усе нехай роблять руси грекам, якщо де-небудь станеться таке [саме].

На підтвердження ж | і непорушність [миру, що має] бути межи вами, християнами, і [нами], руссю, цей мирний договір учинили ми, [руси], і ви, оба [цесарі], новим написанням на двох хартіях, — цесаря вашого і своєю рукою, [а цесар] присягальним чесним хрестом і святою єдиносущою трійцею єдиного істинного бога вашого засвідчив [свій договір] і дав нашим послам. Ми ж клялися цесарю вашому, од бога сущому, яко божому створінню, по закону і за звичаєм народу нашого не переступати ні нам, ні іншому [кому] із країни нашої встановлених глав договору про мир і дружбу. І це написання дали ми обом цесарям вашим для підтвердження, що договору цьому бути на укріплення і засвідчення існуючого межи нами миру, місяця вересня в другий [день], а в індикт п’ятнадцятий, у рік [від] сотворіння світу 6420».

Двічі, 941 та 944 рр., вирушає на Константинополь князь Ігор, син Рюрика. Під 945 р. в літописі наводиться його договір із Візантією:

«Згідно з другою угодою, що відбулась при цесареві Романові, і Костянтинові, і Стефанові, христолюбивих владиках, ми, од народу руського посли й купці, Івор, посол Ігоря, великого князя руського, й інші посли: Вуєфаст — Святослава, сина Ігоревого, Іскусев — Ольги-княгині, Слуди — Ігоря, племінника Ігоревого, | Уліб — Володиславів, Каніцар — Предславин; Шигоберн — Сфандри, жони Улібової, Прастен — Турдів, Лібіар — Фостів, Грім — Сфірків, Прастен — Якуна, племінника Ігоревого; Кари — Тудків, Каршев — Тудорів, Єгрі — Єрлісків, Воїст — Воїків, Істр — Яміндів, Прастен — Бернів, Ятвяг — Гунарів, Шібрід — Алданів, Кол — Клеків, Стеггі — Єтонів, Сфірка — [......?], Алвад — Гудів, Фудрі — Тулбів, Мутор — Утінів; купці: Адун, Адолб, Ангівлад, Уліб, Фрутан, Гомол, Куці, Єміг, Турбрід, Фурстен, Бруни, Роальд, Гунастр, Фрастен, Інгельд, Турберн і другий Турберн, Уліб, Турбен, Мони, Руальд, Свен, Стір, Алдан, Тілій, Апубкар, Свен, Вузелів, і Сенько-бирич, послані Ігорем, великим князем руським, і всім князівством, і всіма людьми Руської землі, і ними заповідано [нам] обновити давній мир, розладнаний од багатьох літ ворожнечолюбцем-дияволом, який ненавидить добро, [і] утвердити дружбу межи Греками і Руссю.

І великий наш князь Ігор, і бояри його, і всі люди руські послали нас до Романа, і Стефана, і Костянтина, великих цесарів грецьких, учинити дружбу з самими цесарями, і з усім боярством, і з усіма людьми грецькими на всі літа, допоки сонце сіяє і весь світ стоїть. [А] якщо намислить [хто] із країни Руської розладнати цю дружбу, то [ті], скільки їх прийняло хрещення, хай дістануть відплату од бога вседержителя — осудження їх на погибель і в сей вік, і в будучий, а [ті], скільки їх не охрещено є, хай не мають помочі від бога, ані від Перуна, хай не захистяться вони щитами своїми, і хай посічені бу|дуть мечами своїми, і хай [погинуть] од стріл і од іншого оружжя свого, і хай будуть вони рабами і в сей вік, і в будучий.

Великий князь руський і бояри його хай посилають для того, [для чого їм треба], у Греки до великих цесарів грецьких [стільки] кораблів з послами своїми і купцями, скільки хочуть.

Оскільки ж їм є [так] установлено, [то] носили посли печаті золоті, а купці — срібні; нині ж домовився князь наш посилати грамоту до цесарства вашого. Коли од них, [русів], посилатимуть послів і купців, хай приносять вони грамоту, де написано так: «Я послав стільки-то кораблів», і щоб із тих [грамот] узнали й ми, [цесарі], що вони з миром приходять. Якщо ж вони без грамоти прибудуть і передані будуть нам, ми будемо держати їх і стерегти [доти], доки не сповістимо князеві вашому [про них]. Якщо ж вони рук [зв’язати] не дадуть, а стануть противитись і будуть убиті, то хай не карається за смерть їх князем вашим [той, хто вбив]. Якщо ж, утікши, прибудуть вони в Русь, а ми напишемо [про них] до князя вашого, то [нехай] зроблять [із ними так], як їм, [властям], угодно.

А якщо прийдуть руси не на торг, хай не побирають місячину.

І хай заборонить князь послам своїм та [іншим] русам, які приходять сюди, щоб не творили вони безчинства в селах, ні в країні нашій. А коли вони приходять, хай живуть коло [церкви] святого Мами. А [коли] пошле цесарство наше [мужа свого], хай перепише він імена їхні, і тоді [хай] візьмуть вони місячину свою — і посли посольське своє, і купці місячину свою,— спершу [ті, що] від города Києва, а тоді з Чернігова, і з Переяславля, і [з] інших городів. І нехай входять вони в город одними воротами, з цесаревим мужем, без оружжя, [по] п’ятдесят чоловік, і хай торгують, як ото їм треба; а тоді нехай виходять [із города] і муж цесарства нашого хай оберігає їх; а якщо хто з русів чи з греків учинить [що-небудь] несправедливо, | хай він розсуджує.

Коли ж руси входять у город, хай не творять вони капості і [хай] не мають права купити паволок більше [ніж] на п’ятдесят золотих; а якщо хто купить [скільки-небудь] із тих паволок, нехай показує цесаревому мужеві, і той їх запечатає і віддасть їм.

А відходячи звідси, руси [нехай] беруть од нас, що потрібно: їжу на дорогу і що треба для човнів, як це вже встановлено раніш, і хай вертаються безпечно у свою сторону; і хай не мають вони права зимувати коло [церкви] святого Мами.

А якщо втече челядин від русів, коли вони прийдуть у країну цесарства нашого, і од [церкви] святого Мами, [де вони живуть], то якщо він буде знайдений,— нехай вони візьмуть його; а якщо не знайдеться,— нехай поклянуться наші руси-християни за своєю вірою, а нехристияни по закону своєму, [що він утік], і тоді беруть од нас, [греків], ціну свою, як це вже встановлено давніше: дві паволоки за челядина.

Якщо ж від кого із людей цесарства нашого, чи з города нашого, чи з інших городів утече челядин до вас, [русів], і принесе що-небудь,— нехай вони вернуть його назад, і якщо те, що він приніс, буде ціле все,— нехай візьме [той, хто його спіймав], від нього, [того, чий є челядин], два золотих за спіймання.

Якщо ж заміриться хто з русів узяти [що-небудь] у людей цесарства нашого, [то той], що це вчинить, покараний буде вельми; а якщо він візьме,— хай заплатить подвійно. А якщо таке саме вчинить гречин русинові,— нехай дістане ту ж кару, яку ото дістав він, [русин].

Якщо ж приключиться украсти що-небудь русинові в греків чи гречинові в русів, [то] належить, щоб [крадій] повернув не лише одне [вкрадене], але й ціну його; якщо виявиться, що вкрадене продано,— нехай він оддасть його подвійну ціну і [хай] буде він покараний по закону грецькому, і за правилом грецьким, і по закону руському.

А скільки полонених християн, підвладних | наших, приведуть руси сюди, [в Греки, то] якщо буде [це] юнак чи дівчина добра,— хай дадуть [греки] десять золотих і візьмуть їх; якщо ж він, [полоняник] , є середнього віку,— хай дасть [покупець] вісім золотих і візьме його; якщо ж буде старий чи дитина,— нехай дасть п’ять золотих. Якщо ж виявляться руси в рабстві у греків, [то], коли є вони полоняниками,— хай викуповують їх руси по десять золотих; якщо ж його, [русина, раніш] купить гречин [і поклянеться про це] перед хрестом, [то] належить йому взяти [ту] ціну, скільки він і дав за нього.

Про Корсунську сторону. Скільки ж є городів у тій частині [землі Грецької], хай не мають права [на них] князі руські. Хай воює [князь руський] у тих сторонах,— а та сторона не покоряється нам, — і тоді, якщо попросить війська од нас, [греків], князь руський, ми дамо йому, скільки йому буде треба,— і нехай він воює.

І про це: якщо знайдуть руси корабель грецький, викинутий [на берег] в якому-небудь місці,— хай не завдадуть вони йому шкоди; якщо ж із нього візьме хто що-небудь чи людину [з нього] забере в рабство, — хай буде той винуватий по закону руському і грецькому.

А якщо виявлять руси корсунян, які рибу ловлять в усті Дніпра,— хай не чинять їм ніякого зла.

І хай не мають руси права зимувати в усті Дніпра, Білобережжі, коло [острова] святого Елевферія, а коли прийде осінь, хай ідуть вони у доми свої в Русь.

І про сих: оскільки ж приходять чорні болгари і пустошать в стороні Корсунській, то ми поручаємо князю руському, хай їх не пускає, бо вони завдають шкоди [і] його стороні.

А якщо скоять злочин який-небудь греки, сущі під владою цесарства нашого, [то] не майте ви, [руси], права карати їх, але за велінням цесарства нашого хай дістане [злочинець так], як ото вчинить.

А якщо уб’є християнин русина чи русин християнина,— нехай задержать того, що вчинив убивство, родичі вбитого [і] хай уб’ють його.

Якщо | ж утече той, що вчинив убивство, і зникне, і якщо він буде імущим,— хай візьмуть майно його родичі вбитого; якщо ж той, що вчинив убивство, є неімущим і втече,— нехай шукають його, доки він [не] знайдеться, а якщо знайдеться,— хай убитим буде.

А якщо ударить мечем, чи списом, чи яким іншим знаряддям русин гречина чи гречин русина,— хай за цей злочин заплатить він п’ять літр срібла по закону руському; якщо ж він є неімущим,— хай [дасть], скільки може, і все те [хай] продане буде, навіть хай і одежу, в якій він ходить,— і те з нього зняти, а про решту [суми] нехай поклянеться він по своїй вірі, що не має [більше] нічого, і тоді [хай] одпущений буде.

Якщо ж зажадає наше цесарство од вас воїв на тих, що нам противляться, то хай напишуть [мужі наші] до великого князя вашого і [хай] він пошле нам [стільки], скільки ми хочемо; і з цього довідаються інші країни, яку дружбу мають Греки з Руссю.

Ми ж договір сей виклали на двох хартіях, і одна хартія є у цесарства нашого і на ній єсть хрест і імена наші написані, а на другій [імена свої написали] посли ваші і купці ваші. А відходячи з послом цесарства нашого, хай вони допровадять їх 9 до великого князя руського Ігоря і до людей його, і ті, приймаючи хартію [нашу, хай] поклянуться додержувати вірність [тому], про що ми домовились і написали на хартії сій, на якій написані суть імена наші.

Ми ж, [руси], скільки нас охрестилося, клялися [своєю] церквою святого Іллі в соборній церкві [цесароградській Софії] і присягальним чесним хрестом, і хартією сею додержувати ж усього, що є написано на ній, і не переступати з того анічого; а якщо переступить це [хто-небудь] із країни нашої, чи князь, чи інший хто, чи охрещений, чи нехрещений,— хай не має він од бога помочі, і хай буде він рабом у сей вік і в будучий, | і хай заколений буде своїм оружжям. А нехрещені руси хай покладають щити свої, і мечі свої оголені, і обручі 11 свої, і інше оружжя і хай клянуться, що все, написане на хартії сій, [буде] додержано Ігорем, і всіма боярами, і всіма, людьми, і землею Руською в наступні літа і завжди. Якщо ж хто із князів чи із людей руських, чи християнин, чи нехрещений, переступить се, що написано на хартії сій,— йому належить від оружжя свого померти, і хай буде він проклят богом і Перуном [за те], що переступив свою клятву.

А коли схвалить [це] Ігор, великий князь, хай береже він дружбу сю правдиву, хай вона не розладнається, допоки сонце сіяє і весь світ стоїть, у нинішні віки і в будучі».

А Святослав Ігоревич веде тривалу війну на Балканах, мріючи перенести свою столицю на Дунай, у Переяславець, який уявляє центром підвладних йому земель, що простягалися аж під Константинополь.

Та військові конфлікти були лише однією зі сторін широкомасштабних контактів Русі й Візантії. І якщо на полі битви русини могли змагатися з греками, то в сфері культури перевага Візантії була очевидною. Русь, зберігаючи державну незалежність, включається до сфери цивілізаційного впливу Візантії. Звідти запозичується досвід мурованого будівництва, низки нових для Русі ремесел, нова літературна мова – церковнослов’янська – та пристосований до неї алфавіт (кирилиця). Різні аспекти культурного впливу Візантії на Русь інтеґруються прилученням українців до християнської віри в її східному, візантійському обряді.

Проблема «Аскольдового хрещення» лишається нерозв’язною через брак документальних свідчень поширення на Русі християнства київським правителем 852 чи 860 рр. Хоча 2013 р. УПЦ-КП поквапилася оголосити Аскольда (Миколая) святим благовірним князем-мучеником. Але більш імовірним є залучення Закарпаття й Надсяння, належних до Великоморавського князівства, до місійної території, на якій християнство проповідувался рівноапостольними Кирилом і Мефодієм протягом 863-866 рр. Нарешті, княгиня Ольга, за «Повістю временних літ» 955 р. приймає хрещення в Константинополі від патріарха Полієвкта.

Вирішальним актом у наверненні українського народу в християнство стало «Володимирове хрещення» 988 р. – запровадження християнства східного обряду в Київському великому князівстві як державної релігії. Розлога розповідь про цей акт вміщена в «Повісті временних літ». При цьому підкреслюється відмінність між двома напрямками християнства, які пізніше, після розколу 1054 р., окреслюватимуть себе як православ’я та католицтво. Латинським місіонерам («німцям») Володимир відповідає: «Ідіть назад, бо предки наші сього не прийняли». Посли, спостерігаючи богослужіння римського обряду, не отримали ніякого натхнення. Натомість перебування у церкві святої Софії в Константинополі справляє на них незабутнє враження:

« І не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, — не вміємо ми й сказати [про се]. Тільки те ми відаємо, що напевне Бог [їхній] перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти».

Коли ж Володимир, нарешті, приймає хрещення в Херсонесі (Корсуні), грецькі священики його застерігають від будь-яких контактів із Західною Церквою.

Так офіційний княжий літопис Київської Руси чітко позиціонує Русь у колі візантійської християнської цивілізації, яке називатимуть «грецьким» і «православним». З прийняттям хрещення на Русі з’являються місіонери, навчені у Візантії, книги, переписані на Балканах, храми, споруджені грецькими майстрами. Руська Церква, утворена під опікою Константинопольського патріархату, складає собою митрополію останнього. І хоча ця митрополія користувалася широким самоврядуванням, ще довгий час нею керували направлені з Константинополя митрополити-греки, а до 1685 р. призначення митрополитів вимагало обов’язкового затвердження їх грецькими патріархами.

В епоху Середньовіччя Церква є практично єдиним середовищем побутування літературних текстів. На Русі вона виступає носієм писаного слова й текстового корпусу, перенесеного з Візантії. Школи, майстерні переписування книжок (скрипторії), бібліотеки – все це створюється при церковних інституціях, насамперед монастирях і кафедральних соборах. Сакральні тексти стають моделлю та спонукою до продукування нових текстів, а також своєрідним лексиконом архетипів, символів, повчальних прикладів і мотивів для власних творів.

2. Періодизація епохи Середньовіччя

1. Раннє Середньовіччя (до кінця Х ст.)

Хронологія

VIIVI ст. до н. е. — грецька колонiзацiя Пiвнiчного Причорномор’я.
III ст. — першi згадки про слов’ян у творах римських вчених — Плiнiя Старшого, Тацита, Птолемея.
IVVII ст. — формування перших схiднослов’янських полiтичних об’єднань — союзiв племен.
VIІIIХ ст. — утворення праукраїнської держави Руська земля з центром у Києвi.
860—866 — походи князя Аскольда на Константинополь.
882 — вбивство Аскольда варягами, захоплення Києва Олегом.
882—912 — правл
iння Олега на Русi.
911 — укладення договору м
iж Руссю i Вiзантiєю.
912—945 — князювання
Iгоря.
945—964 — регентство княгин
i Ольги.
964—972 — князювання Святослава.
980—1015 — князювання Володимира Великого.
988 — запровадження християнства в Київськ
iй Русi.

Перші писемні відомості про Русь

 Великий грецький історик Геродот між 490 або 480 та 425 рр. до Р. Х. створив докладний опис Скіфії, ввівши його до свого опису грецько-перських воєн. Він розмістив Скіфію у Східній Європі, окресливши величезний квадрат з кожною стороною близько 700 км. Південний кордон Скіфії проходив узбережжям Чорного моря від річища Дунаю до Керченської протоки, західний приблизно через середню течію Прип’яті, східний приблизно через Оскіл. Північна межа Скіфії губилася десь у лісовій гущавині північніше Сейму. При цьому власне скіфи, народ іранської групи, займав лише частину цієї території. Поряд з ними Геродот називає інші народи: кімерійців (леґендарних попередників скіфів), гіпербореїв, борисфенитів тощо. Скіфи були кочовими скотарями. Від них відрізнялася культура осілих рільників, котрі жили в селищах і постачали хліб у Північне Причорномор’я. Геродот зображує скіфські звичаї принесення жертовних тварин, ритуального споживання крові вбитого ворога, використання в побуті черепів убитих ворогів .

Перші писемні згадки античних авторів про слов’ян-венедів датуються І–ІІ ст. Пліній Молодший (бл. 77 р.) згадує носіїв сло--в’ян-ської культури в Прибалтиці. Як про минулі події, він згадує про переселення “скіфів-орачів” за Дунай.

Визначний давньоримський історик Корнелій Тацит наприкінці свого твору «Про походження ґерманців і місце розташування Ґерманії» (98 р.) повідомляє про плем’я венедів, які живуть на східній межі ґерманського розселення, вказуючи на їхню близькість до ґерманців способом життя, оселями, звичаями. Пишучи про дикість, неохайність венедів, їхню відразливу зовнішність, римський автор пояснює їх мішаними шлюбами, якими венеди сполучаються з сарматами. Частина дослідників ототожнює цих венедів зі слов’янами, інші ж схильні вважати “венедів” Тацита ілірійським племенем, котре замешкувало верхню й середню течію Вісли. Після переселення автентичних венедів їхня назва нібито закріпилася за східними сусідами — слов’янами.

Десь у середині VI ст. сирійський автор згадує “народ Рос (Рус)”, що жив на північний захід від приазовських амазонок, тобто на Середньому Дніпрі.

Візантійський історик Прокопій Кесарійський у середині VI ст. писав, що за уявленням сучасних йому антів і склавенів (говорилося про воїнів) існує “тільки один Бог, творець блискавиць”, який є володарем над усіма. Але разом з тим “вони вшановують річки і німф, і всілякі інші божества, складають їм свої офіри і за допомогою цих жертв здійснюють гадання”.

Арабський мандрівник Х ст. Ібн-Фадлан розповідає про похорон багатого русина, що супроводжувався різними обрядами. Вбивали улюблену підложницю померлого, яка мала вирушити з ним у загробне життя. У могилу клали різного роду предмети, особливо зброю.

Дохристиянські вірування

Після запровадження на Русі християнства й появи письма перші вітчизняні книжники торкаються полеміки з дохристиянськими віруваннями. Невідомий руський книжник XII ст. під час мандрівки Егейським морем написав «Слово про те, як поганські народи поклонялися ідолам і приносили їм жертви». Він пропонує таку періодизацію:

1.        Спершу слов’яни “клали треби” упирям і берегиням.

2.        Потім вони “почали ставити трапезу Родові й рожаницям”.

3.        Згодом слов’яни стали молитися головним чином Перунові.

«Повість временних літ» (1113 р.) зображує побут і звичаї різних сло--в’ян-ських племен, а також довколишніх народів. Літопис згадує народні ігрища, під час яких радимичі, вятичі і сіверяни викрадали своїх дружин. Згадується також і про те, що древляни викрадали дружин біля води.

     А коли хто вмирав — чинили вони тризну над ним, а потім розводили великий вогонь і, поклавши на вогонь мерця, спалювали [його]. А після цього, зібравши кості, вкладали [їх] у невеликий посуд і ставили на придорожньому стовпі, як [це] роблять вятичі й нині.

Усім довколишнім племенам протиставляються поляни:

     Поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і пошти-вість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, і невістки до свекрів своїх і до діверів велику пошану мали.

Інші писемні пам’ятки епохи Середньовіччя уникають усе ще болючої для Русі теми поганських вірувань, викорінення яких лишалося важким завданням християнських місіонерів. Ще в ХІІ ст. трапляються поганські бунти, під час яких гинуть проповідники християнства. «Слово о полку Ігоревім» стало першою й по суті єдиною літературною пам’яткою княжої доби, де поганські вірування вже трактуються не як реальна альтернатива християнства, а як стародавня народна міфологія, закріплена в побутовій культурі. Поетична мова «Слова», особливо його метафори та фразеологізми, несуть сліди поганського одухотворення сил природи, переосмислення язичницьких богів як символічних предків або опікунів Русі.

Фольклор зберіг у реліктовій формі сліди стародавніх вірувань. Ураховуючи можливості вірогідної екстраполяції, можна застосувати відомості про зафіксовані в записах ХІХ–ХХ ст. народні вірування щодо поганського середньовіччя.

Археологічні розкопки дають матеріяли, що розкривають сутність поганського культу. Це ідоли богів, святилища, кладовища, стародавні поховальні кургани — “могили”. У культурних шарах міст знайдені численні вироби прикладного мистецтва з архаїчною поганською символікою.

Рештки поганських уявлень відображають окремі топоніми — географічні назви, що зафіксували стародавні місцеві вірування, пов’язані з урочищами “Свята гора”, “Лиса гора” (місце перебування відьом) тощо.

Поганські боги

Спочатку найвищим богом русинів-українців був Сварог, бог неба, що вершив суд над світом. Сварог прасло--в’ян-ське божество небесної стихії.

Сонце називали Даждьбогом, шануючи його як подавця земних сил. Можливо, Даждьбог іменувався також Ярилом, а ще Сварожичем. Руські князі в «Слові о полку Ігоревім» називаються “Даждьбожими внуками”, тобто онуками сонця. Даждьбога могли вшановувати як родоначальника русинів.

Даждьбог давньоруського культу чимось подібний до греко-римського Аполлона. Він був богом морального світла, мудрости, суспільного порядку, а отже, боровся з темрявою незнання та беззаконства, з усілякими проявами зла. Він же посилав родючість і вважався її призвідцем.

Богом небесного світила був ще Хорс. Якщо Даждьбог виступав утіленням сонячности, “білого світла”, тепла як запоруки життя рослинного світу, то Хорс (як грецький Геліос) утілював саме небесне світило, що здійснювало свій добовий обхід неба. У такому розумінні згадується його ім’я в «Слові о полку Ігоревім»:

     Всеслав князь людям суд чинив, князям городи рядив, а сам вночі вовком бігав: із Києва добігав до [співу] півнів у Тмуторокань, великому Хорсові путь перебігав.

З Києва до Тмуторокані (Таманський півострів) треба рухатися на південний схід. Таким чином, Всеслав Полоцький справді ніби перетинав ранковий шлях Хорса-сонця.

Стрибог ототожнювався з вітром. Його шанували як батька богів, повелителя неба й діда вітрів, а також згадували під іменем Рода або Святовида. У грецькій міфології йому приблизно відповідає Уран.

Волос чи Велес — покровитель худоби. Він усвідомлювався як антипод Перуна, їхні ідоли ніколи не стояли разом. Велес — бог багатства й торгівлі, а також нижнього світу (київського Подолу, простих людей). Він пов’язувався з поетичним натхненням. Боян у «Слові о полку Ігоревім» названий “Велесовим онуком”. У Новгороді пам’ять про поганського бога збереглася в назві Волосової вулиці. Про поклоніння Велесові згадує житіє св. Авраамія Ростовського. Капище Велеса в Києві знаходилося на Подолі, біля торгової пристані. Свя-то-Миколаївський монастир у Володимирі-Заліському називався ще Волосо-вим і був, за переданням, збудований на місці колишнього капища Велеса.

Мокош — богиня-мати, покровителька родючости. Її вважають стародавнім землеробським божеством, “матір’ю врожаю”, богинею життєвих дібр і достатку. Символічне зображення Мокоші етнографи шукають на давніх рушниках. Припускають, що релікти культу Мокоші вплинули на форми шанування сло-в’я-нами св. Параскеви-П’ятниці. Утім, не виключено, що Мокош була богинею не українців, а фіно-угорських племен, що підлягали Київській державі.

Богом кохання, природи, життєвого начала, шлюбу, розваг, краси був Лада, який шанувався як живитель світу й податель добра. Йому приносили жертви й до нього зверталися з проханнями про щасливе одруження, при народженні дитини. Про цього бога згадує Густинський літопис XVII ст. Ім’я Лада збереглося в українських обрядових піснях (весільних та гаївках) як ритуальний виголос. Поряд з ним фіґурує в пам’ятках Лель як супровідне божество.

Марена — богиня смерти. У пізнішій українській звичаєвості Мареною називали опудало жінки, котре на купальські свята вкидали у воду:

Коло Мареноньки ходили дівоньки,

Стороною дощик іде, стороною.

Що на морі хвиля, а в долині роса,

Стороною дощик іде, стороною,

Над нашею рожею червоною.

Див — бог ночі й нічного страху. Ця міфічна істота провіщала нещастя, лихо. Її двічі згадує «Слово о полку Ігоревім»: “Лютий свист піднявся поблизу: див кличе на верху дерева — велить прислухатись землі незнаній”; “Уже опустилась ганьба на славу, уже вдарило насильство на волю, уже кинувся див на [Руську] землю” .

У період творення держави, в ст., на перший план виходить Перун — бог грому й блискавки, які символізували війну та пожежі, що її супроводжують. Народні вислови до останнього часу зберігали сліди його шанування у виразах “Перун убив”, “Перунова стріла” тощо. Літописці називали цього бога Перкуном (пор. литовське “Перкунас”). Його свято відзначалося влітку; воно мало похмурий і трагічний настрій. У цей день приносили криваві жертви. Перун уважався богом війни та миру. Йому русини клялися при укладанні угод.

Під час невдалої спроби реставрації й унормування поганського культу бл. 980 р. князь Володимир спорудив ідола Перуна в Києві, а його воєвода Добриня поставив цього ж ідола в Новгороді:

     І поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дере-в’яного,— а голова його [була] срібна, а вус — золотий,— і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, і Мокош. І приносили їм [люди] жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували [їх цим] бісам, і оскверняли землю требами своїми… І Добриня, прийшовши в Новгород, поставив кумир Перуна над рікою Волховом, і приносили йому жертви люди новгородські яко богу.

Можливо, величезний священний дуб на Хортиці, описаний Костянтином Багрянородним, був також центром культу Перуна. Сліди культу Перуна збереглися в народних віруваннях, віднесених до дня пам’яти пророка Іллі (20 липня). Уважалося, що на цей день неодмінно мала бути гроза, що після цього дня вже не можна було купатися в річках. Пророк Ілля уявлявся на вогненній колісниці, з коліс якої врізнобіч б’ють блискавки, а гуркіт якої спричинює грім.

Предки українців обожнювали сили природи. Природу вони населяли живими істотами, персонажами нижчої демонології, віра в яких проіснувала майже до нашого часу.

Домовики пильнували дому, домашнього вогнища, господарства. Вони жили в людських оселях. Їх не слід було згадувати, особливо проти ночі. Домовики приносили щастя, але могли й зашкодити, коли б хто їх образив. Вони ходили по горищу, непокоїли дітей у колисці, лякали людей, душили вночі. Домовики уявлялися волохатими з вологою вовною. Вони могли прибирати людську подобу.

Лісовики — лісові духи, здатні набувати різного зовнішнього вигляду, головно лісових звірів. Вони могли зашкодити людині, завести її в глухі нетрища, в баговиння.

Польовики стерегли поля. Вони жили на полях, луках, сіножатях, могли перекидатися на птахів.

Водяники сиділи в річках, озерах, болотах, доглядали за рибою.

Русалки — жінки чи дівчата, які померли незвичайною смертю. Вони зберігали людську зовнішність, ходили понад річками й озерами, по лісах, з’являлися людям. Голі, у вінках з осоки або з листя, вони водили танок або розчесували коси. Вони були блідими, дуже вродливими з довгим волоссям. Зустрінутих на самоті дівчат вони могли залоскотати. На Зелені Свята русалки виходили зі своїх осель і бавилися на берегах річок і озер. Їх ушановували в обрядових русальних піснях, де культ русалок виразно поєднувався з культом предків. Образи русалок часто зустрічаються в народних баладах, у романтичній поезії, зокрема в Тараса Шевченка:

Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? хто се?

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?

Мавки — померлі діти. Вони жили в річках, лісах, на полях. Мавки могли з’являтися в людській подобі, але їхнє тіло ззаду було прозоре і все всередині було видно. Мавка — центральний персонаж символічної поеми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня», хоча там вона зображена швидше як утілення духу вільної природи, незалежно від традиційної народної демонології, “в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними з зеленим полиском косами”. Ми бачимо її очима закоханого Лукаша:

Що ж, ти зовсім така,

як дівчина… ба ні, хутчій як панна,

бо й руки білі, і сама тоненька,

і якось так убрана не по-наськи…

А чом же в тебе очі не зелені?

     (Придивляється).

Та ні, тепер зелені… а були,

як небо, сині… О! тепер вже сиві,

як тая хмара… ні, здається, чорні

чи, може, карі… ти таки дивна!

Саме цей персонаж виголошує слова Лесі Українки, що стали крилатими:

Ні! я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, що не вмирає.

Культ

Очевидно, стародавні русини молилися до богів над водою, річкою чи джерелом, або під деревами. Їхні культові споруди називалися “капищами”. Капища мали круглу форму й були відносно невеликими: від кількох до кількох десятків метрів у діаметрі. Капища розташовувалися у важкодоступних і не використовуваних землях: на узвишшях гір, на островах, болотах, серед лісу. Однак капища могли знаходитися й посеред людських поселень городищ. Їхня територія могла бути вкрита каменем чи глиною. Капища обносилися своєрідними сакральними загородами від злих сил. Найхарактернішим типом подібних загород був рівчак канавка, неглибока, але досить широка (25 метрів) із пласким дном, на якому розпалювалися очисні вогні. Капища були обгороджені системою концентричних ровів і валів, інколи кам’яним муром або де-ре-в’я-ним парканом. Посередині капища стояв ідол.

Археологічно досліджені два типи святилищ. Перший — закритий, під дахом, де ідол ставився в ніші перед вогнищем. Такі святилища споруджувалися в центральній частині селищ. Кілька давніх святилищ розкопані на терені сучасного Києва: на Старокиївській горі, де цегляна кладка зорієнтована на чотири сторони світу, на Володимирській вулиці, де знайдено чашоподібну яму зі слідами жертвопринесень, на Житомирській вулиці, де також відкрито жертовну яму.

Другий — відкритий, на пагорбах, де один чи кілька ідолів розміщувалися проти вогнища. Святилища цього типу ставилися на околицях селищ або на певній відстані від них — на пагорбах та висотах. У 1984 році Прикарпатська експедиція відкрила культовий комплекс, що складався з кількох великих святилищ. Розкопки в Звенигороді Тернопільської обл. виявили на схилі правого берега Збруча біля с. Крутилів три великих городища-святилища, розташовані за кілька кілометрів один від одного. Як і в багатьох інших місцях, капища займали пагорби. Збруцький культовий комплекс діяв аж до середини ХІІІ ст.

До ІХ–Х ст. склався впливовий стан жерців (волхвів), котрі керували відправою обрядів, зберігали стародавню міфологію, розробили аґрарно-заклинальну магічну символіку. Лише зрідка в літописі з’являється згадка про волхвів-чарівників, яких було, напевне, чимало, але організовані вони не були. Можливо, волхви були чужинцями. Функції жерця виконував зазвичай старший у роді. Сліди цього простежуються в ролі батьків у весільному обряді, а також у традиціях свят-вечора.

У центрі капища стояв ідол — скульптурне зображення бога, якому було присвячене святилище. Іноді місце ідола посідав природний об’єкт, найчастіше камінь. До ідола зверталися з проханнями, йому присвячували ритуальні обряди на капищі. Сло--в’ян-ські ідоли найчастіше являли собою людиноподібні фігури, виконані в повний зріст (найчастіше 22,5 метри), наділені певною атрибутикою, з чіткими рисами обличчя. Стовп міг бути як круглим у своїй основі, так і чотиригранним. Відомі так само прості рельєфні зображення голів на довгому й товстому стрижні. Крім ідолів, виконаних на повний зріст, відомі невеликі зображення, що, можливо, уособлюють духів-заступників окремої родини.

Ідол міг мати в правій руці певний предмет: ріг, кільце, меч, пов’язаний з тим чи тим богом. Вінчав статую капелюх (або шолом), подібний до пізніх князівських головних уборів. Очевидно, основним матеріалом для виґотовлення ідолів служило дерево. Численні згадки про дерев’яні статуї знані також в літописах. У джерелах відомі також згадування ідолів з інших матеріалів. Наприклад «Слово про ідолів» (XI століття) пише: “начаша кумири творити, ові де-ре-в’я-ні, інії медяни, друзії мраморяне і золотії і серебряні”.

Серед археологічних джерел найчисленнішими є знахідки кам’яних ідолів. Серед них розрізняють кілька типів: стовпи, стовбуваті з одним чи кількома обличчями, стовбуваті з об’ємною головою, рельєфні голови. Відзначені також характерні риси сло--в’ян-ських кам’яних ідолів: схематичність зображення, загальна прямокутна (частіше з чотирма сторонами) форма, фронтальність постановки фіґури.

Найчастіше ідол займав центральне положення на капищі. Іноді він зміщався до протилежного від входу кінця святилища. У такому випадку центральне місце посідав ритуальний жертовник.

Епохальним відкриттям, котре дозволило відновити давньосло--в’ян-ські форми ідолопоклонництва, стало знайдення кам’яного “Збручанського ідола” 1848 р. в руслі річки Збруч нижче селища Личківці на Тернопіллі. “Збручанський ідол” відкрив дослідникам слов’янську картину світобудови. Чотиригранна кам’яна стела мала зображення чотирьох богів верхнього ярусу, хоровод людей на середньому і якесь божество, що підтримує світи, на нижньому.

Граф Потоцький перевіз “Збручанського ідола” до Кракова й подарував його тамтешньому університетові. Тепер копія цього ідола встановлена в центрі Києва неподалік від Софійського собору.

Поширеною була практика вшанування духів предків, а також природних об’єк-тів, що певним чином вирізнялися з довколишнього ландшафту, — камені, джерела, дерева, гаї, болота, озера. Поклоніння деревам відобразилося у двох знайдених моренних дубах, піднятих із Дніпра — у них були вбиті ікла вепрів. Духам предків лишали поживу за столом під час ритуальних трапез, інколи поживу відносили на їхні могили.

Віднайдені археологами камені, грубо оброблені, зі слідами символічних зображень, свідчать про використання їх у поганському ритуалі. Неподалік від городища біля Кулішівки знайдено камінь із двома овальними заглибленнями, відомими в місцевих леґендах як “божі ноги”.

У родинному побуті головним сакральним об’єктом була піч. Саме в печі, за поганськими повір’ями, жили домашні духи нижчої ієрархії. Піч присутня в багатьох збережених до нового часу звичаях і обрядах. До неї звертається дівчина за допомогою й порадою під час сватання (звичай “колупати піч”).

Шанували також поріг, під яким закопували пуповину новонародженої дитини і якого торкалися домовиною з тілом померлого. Місцем зберігання сакральних речей був покуть — звернений до сходу сонця куток головної кімнати. Тут ставився дідух — останній зжатий на ниві сніп, який виступав центральним елементом новорічної звичаєвості.

Безперечну ритуальну роль відігравали вишиті рушники. Ними прикрашався покуть, рушниками перев’язували сватів на знак згоди видати дівчину заміж, на рушник ставали молоді під час шлюбної церемонії, на рушнику опускали в яму труну з небіжчиком. Очевидно, вишивки на архаїчних рушниках мали знаковий зміст.

В обрядовій практиці використовували також обереги (амулети) — різні предмети, над якими було відправлено магічні ритуали або які мали певне символічне значення.

Рік визначався за фазами сонця й поділявся на обрядові цикли.

Весну зустрічали піснями й танцями. Обряди зустрічі сонця й заклинання природи напередодні весяної оранки, очевидно, відносили на час весняного рівнодення. Зв’язок цих звичаїв із солярним культом (поклонінням сонцю) виявлявся у водінні хороводів — танців у вигляді сонячного кола. Весняні ритуальні пісні легко пізнати за синкретичним способом виконання, коли спів по-в’я-зу-ється з танком, із грою. Інша прикметна властивість цих пісень — вигуки-заклинання “гу!”.

Навесні відзначалися русалії, поминання померлих. Уважалося, що тоді русалки й мавки виходять із води. Для них залишали хліб, улаштовували ігри з танцями. Поминали померлих зі свого роду, “дідів”. У ці дні ходили на кладовища, приносили “дідам” пшеничну кутю, яйця, мед, гадаючи, що предки-покровителі допоможуть сходам пшениці. Співали пісні про зустрічі з духами померлих — русалками, прикрашали ритуальне дерево, часто берізку. Пізніше русальні свята були пов’язані з великодніми датами.

Купала — свято наближення сонця до літа. Відзначалося воно в день літнього сонцестояння. Свято первісно мало якийсь стосунок до жнив, урожаю. Його учасники збиралися над річками, палили вогнища, заводили ігри й танці. Очевидно, в цей час здійснювалося ритуальне парування, котре мало стимулювати родючість землі та ставало прологом до утворення нових родин. Ритуальна розпуста купальських свят викликала особливого гнівний осуд християнських місіонерів від часу хрещення Русі.

У купальських звичаях збереглися сліди поклоніння воді — принесення вінків, купання, втоплення Марени. Вони свідчать про колись практиковане принесення жертв, утоплюваних у воді. Слідами поклоніння вогню, людських жертвопринесень і використання вогню як очищувальної стихії лишилися стрибки через купальське вогнище, перенесення через вогонь речей хворих.

З купальськими святами пов’язували вірування про квітку папороті, здатну відкривати заховані скарби, яка нібито квітне раз на рік у цей день. На Купала практикувалося ворожіння про майбутнє подружнє життя.

Коляда — свято найкоротшого дня року. Поминали померлих за святою вечерею, на яку запрошували духів померлих. Свято тривало два тижні, до Щедрого вечора. Відвідували членів роду, співали колядок. Ритуали цього обрядового циклу імітували сівбу (посівання в оселях зерном жита або пшениці), оранку плугом. В українській звичаєвості збереглися обряди “водіння кози”, які стали сприйматися як звичайна розвага. Поганські ж вірування надавали “водінню кози” важливого магічного значення, пов’язуючи його з заклинанням урожаю та добробуту:

Де коза стопою, там жито копою,

Де коза рогом, там жито стогом.

Де коза ходить, там жито родить.

Місцем ритуальних дійств, присвячених культові померлих, були могили — курганні некрополі. На могилах зазвичай відправлявся головний обряд ушанування померлих — тризна.

Релігійне значення тризни полягало в принесенні жертви померлому, котра мала наситити його. На могилу приносили ритуальні страви — хліб, млинці, п’ян-кі напої. Частину страв споживали від імені померлого, а частину лишали для споживання його душею на могилі. «Повість временних літ» під 945 роком подає розповідь про тризну, відправлену Ольгою за Ігорем. Древляни, вбивши Ігоря, прийшли сватати Ольгу за свого князя Мала. Літопис розповідає про три помсти княгині Ольги, кожна з яких сповнена похмурої похоронної символіки. Перша помста: княгиня радить древлянським сватам, щоб їх несли в човнах. Човни ж укидають до ями й засипають землею. Є відомості, що, як і скандинави, русини ховали своїх померлих у човнах. Друга помста: Ольга запрошує знатних древлян приїхати за сватів, пропонуючи їм спершу помитися в лазні. Як же вони стали митися, древлян замкнули в лазні та спалили. Обмивання тіла померлого — істотна частина похоронного ритуалу. Третя помста: княгиня Ольга прийшла до Коростеня на могилу чоловіка й сказала древлянам приґотувати там тризну. Коли вони впилися, наказала своїм воїнам їх зарубати. “І посікли їх п’ять тисяч”.

Тризни супроводжувалися голосіннями.

Міфологія

Поганська релігійна система відбивала своєрідний договір людини з певними силами природи богами. У будь-якому явищі навколишнього світу поганське мислення вбачало сакральну волю світлих або темних божеств. На правильному підборі “мови спілкування” людини та природи вибудовувалася система поганської обрядовості. Кожен етнос, залежно від зовнішніх умов, виробляв свій, унікальний варіант цього договору.

Вірили, що людина помирає лише тілом, а душа її живе. Смерть — перетворення, зміна зовнішнього вигляду. Померлий зменшується й стає малим, перетворюється на зілля, колосся, кущ, дерево, тварину, птаха. У голосіннях родичі померлого звертаються до нього з закликами: “Чи ти зозулею прилетиш, чи соловейком?”, “Де я тебе перенайду — чи в траві на росиці, чи в городці на зіллєчку?” Принесення трави, гілля, снопа, колосся до хати відтворює прихід померлих родичів. Щоб мерці не приходили, довкола трупа клали камінці, насипали гору (могилу), зв’язували небіжчиків, прибивали до землі осиковим колом.

Смерть уявлялася стародавнім слов’янам відходом, переміщенням у просторі. Помирати — означає “відходити”. Відходити у воду, землю або вирій. Але подробиці уявлень про потойбічний світ нам невідомі.

Предки брали участь у справах живих. Для них виділяли частину врожаю. Вони перебували в збіжжі, були збіжжям (сніп-дідух, “борода” в обжинках). Кожне поминальне свято включало обряд запрошення, зустрічі-привітання, спільного обрядового столу, виряджання померлих у дорогу.

З такого уявлення про смерть конструюється похоронний обряд. Шлях померлого міг бути суходолом або рікою, і місцем померлих було або верхів’я річки (болото, джерело, криниця) або надра землі. Померлого ховали або в санях, або на човні, закопували в ямі в землі, на дні річки або спалювали. Археологи засвідчують поховання через спалення тіла з дальшим похованням у невеликих ямках або спеціяльних урнах.

Багатий матеріял для вивчення давніх уявлень про смерть дають розкопки могил, наприклад, “Чорної Могили” в Чернігові. За переказами, в ній поховано чернігівського князя. Могила розташована на високому березі Десни й світло похоронного вогнища мало бути видне на десятки кілометрів довкола. Там знайдено багато речей Х ст.: золоті візантійські монети, зброю, жіночі прикраси, роги тура, окуті сріблом з карбованими візерунками та зображенням епічного сюжету — смерти Кощея Безсмертного в чернігівських лісах.

Давньоруській міфології була відома богиня смерті — Баба, прототип пізнішої Баби-Яги. Їй присвячено численні святилища в Подніпров’ї.

Правнича культура

Перше помісне джерело церковного права — устав св. Володимира Великого. В його основі лежить грамота про виділення десятини церкві Пресвятої Богородиці в 995996 рр. Устав було перероблено у зв’язку з утворенням єпископських кафедр, поширенням церковної десятини й запровадженням церковної юрисдикції над належними Церкві людьми не пізніше 1011 р. Він доповнюється визначенням компетенції церковних судів і кола церковних людей, підсудних Церкві. Духовенство звільнялося від військової служби.

Устав князя Ярослава Мудрого міг з’явитися за часів митрополита Іларіона. Він визначає перелік справ, по-в’я-за-них із заподіянням церковних злочинів та підвідомчих церковному суду. Уставом було встановлено грошові штрафи за злочини залежно від самого злочину та стану злочинця, що було вкрай незвично для церковного суду. Наприклад, “якщо жінка буде займатися чаклуванням або волхвуванням або зіллям і чоловік, викривши її, покарає, але вона не припинить своїх зайнять, митрополитові 6 гривнів”. Цим устав відрізнявся від суворого грецького Номоканону, який накладав за деякі злочини суворі тілесні кари, включно зі стратою.

Давньоруська мова

Руська книжна мова починає формуватися внаслідок інтеграції українських говорів. Вдячним середовищем інтерференції говорів були великі міста, насамперед Київ. Вічова культура княжої доби спонукала до формування усної ораторської прози, яка також вимагала використання широкого й унормованого лексичного запасу, стимулювала пошук засобів досягнення риторичної виразності.

З появою письма й поширенням церковнослов’янської мови давньоруська мова починає забезпечувати позаконфесійні сфери, використовуючи кириличну абетку.

Епічний стиль

Акад.Дмитро Лихачов про епічний стиль:

·        Відображає підхід оповідача до предмету зображення, авторську позицію.

·        Сюжетна цікавість, безіменність героя. Юнак-кожум’яка.

·        Короткі, але жваві діялоги.

·        При загальному лаконізмі виділяється якась важлива для сюжету деталь (опис спорудження криниці в оповіді про білгородський кисіль).

·        У кожному оповіданні в центрі - одна подія, один епізод, який виділяє головну рису: хоробрість Олега або Святослава. 

2. Зріле Середньовіччя (ХІ – ХІІ ст.)

Хронологія

1019—1054 — князювання Ярослава Мудрого.
1037 — спорудження в Києв
i Софiйського собору.
1097 — княз
iвський з’їзд у Любечi.
1113 — укладення монахом Нестором першої редакц
iї лiтописного зведення — «Повiстi минулих лiт».
1113—1125 — князювання Володимира Мономаха.
1187 — перша л
iтописна згадка назви «Україна» щодо земель Пiвденної Київщини та Переяславщини.
1199 — об’єднання волинським князем Романом Мстиславовичем Галицької
i Волинської земель i утворення Галицько-Волинського князiвства.
1223 — поразка руських дружин
i половецького вiйська в битвi на р. Калцi.
1237—1240 — монгольська навала на Русь.
1238 — перемога в
iйськ Данила Галицького над нiмецькими лицарями-хрестоносцями пiд Дорогочином.

Монументальний стиль

Рома́нський стиль (від лат. romanus — римський) — художній стиль, що панував у Європі (переважно західній) в X—XII ст. (у деяких місцях — і в XIII ст.), один із найважливіших етапів розвитку середньовічного європейського мистецтва. Найповніше виявив себе в архітектурі. Термін «романський стиль» увів на поч. XIX ст. Арсісс де Комон, який встановив зв’язок архітектури XI—XII ст. із давньоримською. В орнаменті перепліталися традиції античності, Візантійської імперії, Ірану й Далекого Сходу.

Романський стиль вирізнявся масивністю і зовнішньою суворістю споруд, які зберігають оборонні, захисні функції. Найбільша увага приділялася спорудженню храмів-фортець, монастирів-фортець, замків-фортець, що розташовували на підвищених ділянках місцевості. Головним будівельним матеріалом був тесаний камінь. З часом обробка кам’яних брил удосконалюється, а м’які різновиди каменю, легкі в обробці, стають джерелом для створення перспективних порталів, різьблених капітелей, рельєфів і згодом, скульптур, якими почали прикрашати західний фасад.Композиція суворо підпорядкована принципу ієрархії: у центрі величезна й нерухома фігура Христа, навколо неї — безліч фігур, що передають бурхливий рух. У романській пластиці поєднуються піднесене й повсякденне, груботілесне й абстрактно гротескне.

Монументальний стиль за проф.Дмитром Чижевським:

·        Вибудова тексту з окремих порівняно нечисленних стилістичних елементів. Обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас. Зосередження уваги на змісті. Відносно проста композиція.

·        Думки часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання твору або кожного розділу зосереджене на одній думці й рідко відходить від неї. Виклад «монотематичний».

·        Часта неясність композиції, простота синтаксису. Мало дбає про те, аби надати елементам певного порядку. Окремі елементи просто йдуть один за одним. Типові відступи в тексті з кінцевою формулою: «повернімось до попереднього».

·        Синтаксична простота. Виклад здебільшого з коротких речень, що уривчасто йдуть одне за одним, іноді повторюючи попереднє. Часті повторення того самого підмета або додатка в сусідніх реченнях або майже в кожному реченні: «ідіть до міста, а я завтра відступлю від міста та піду в своє місто».

·        Любов до сталих формул, які часто повторюються в тому самому творі або розділі. Численні тексти Святого Письма або загальновживані формули. Самоповтори, самоцитування й оохоче цитування інших.

·        Паралелізм сусідніх речень або думок, висловлених у сусідніх реченнях. Паралелізм, посилюваний численними повтореннями окремих слів та імен.

·        Алітерації.

·        Порівняння нечисленні, абе виразні: ворожі полки «аки борове», як ліси, чернець - «храбр», богатир.

·        Бракує пізньої розвиненої символіки. Виняток - промова Іларіона.

·        Епітети нечисленнні, майже немає улюблених,  крім імен-характеристик: Святополк Окаянний, Боняк Шолудивий.

·        Уявлення про династичну та державну єдність Руси, затушковування династичних розбіжностей.

·        Християнський оптимізм, радість із того, що Русь «в останню годину» покликана Богом до християнської єдности.

Монументальний стиль (стиль монументального історизму) за акад. Дмитром Лихачовим:

·        Прагнення розглядати предмет з великих дистанцій: просторових, часових, ієрархічних. Найбільш значне й красиве - монументальне. Погляд на світ з великої віддалі.

·        Панорамний зір, підкреслення величі відстаней, пов’язування у викладі різних віддалених один від одного географічних пунктів. Дія переноситься з Новгорода до Києва, з Володимира Заліського до Галича. На початку твору автор окидає зором усю Руську землю. Слава вимірюється географічними межами поширення.

·        Людина - мірокосм, малий світ. Мале життя людини переходить у справжнє, велике життя за гробом. Метафори думки, розуму, які літають, міряють поля.

·        Динамізм, швидкість руху в географічному просторі, підкорення простору. Князі непорушні, але вони керують рухом. Всі події історіїї відбуваються в русі. Перемога над ворогом - підкорення простору, полон - втрата його.

·        Історична дистанція, величезний інтерес до історії. Теми творів - переважно історичні. Сучасні події поетизуються через зіставлення з минулим. Культ предків, постійні згадки про них.

·        Прагнення утвердити вічність. Звідси етикетність, церемоніяльність. Церемоніяльність вимагала репрезентативности, урочистости, великих форм.

·        Лаконізм, виразність у небагатослів’ї. Мало орнаментики, стислі характеристики. Особливу роль у структурі твору відіграють афоризми. Водночас повнота переліку учасніків дії, атрибутів персонажів, характеристик і оточення.

Система жанрів, її залежність від візантійських традицій і стосунки з фольклорними жанрами. Функціональні засади утворення жанрів.

Літературні збірники; їхні типи (Торжественник, Златоструй, Златоуст).

3. Пізнє Середньовіччя (ХІІІ – середина XV ст.)

Хронологія

1350—1352 — боротьба польсько-угорської коалiцiї з Литовським князiвством за Волинськi землi.
1362 — перемога литовського в
iйська над золотоординськими збройними формуваннями. Остаточна iнкорпорацiя до Литовського князiвства Київщини, Переяславщини, Волинi та Подiлля.
1385 — Кревська ун
iя мiж Литвою та Польщею.
1387 — остаточне приєднання Галичини до Польського корол
iвства.
1410 — поразка Тевтонського ордена в
iд об’єднаного вiйська полякiв, литовцiв, українцiв та бiлорусiв пiд Ґрюнвальдом.
1413 — городельська ун
iя мiж Литвою та Польщею.
1449 — утворення Кримського ханства.

1453 – падіння Константинополя

«Осінь Середньовіччя»

Йо́ган Ге́йзинга (нід. Johan Huizinga, МФА: [ˈjoːɦɑn ‘ɦœyzɪŋɣaː], *7 грудня 1872, Гронінген — †1 лютого 1945, Де-Стег) — нідерландський історик, теоретик культури.Йоган Гейзинга народився в місті Гронінген (Нідерланди) в родині священика-меноніта. Вивчав історію індоєвропейської літератури і загальну історію, зокрема історіографію та теорії виникнення і розвитку світової культури — спершу в гімназії, потім у Гронінгенському університеті.

У 1905 році отримав посаду професора Гронінгенського університету, де викладав до 1915 року. Надалі перейшов до Лейденського університету, де активно працював у сфері суспільно-політичної критики доби 1920-30 роках.

Від 1938 року Йоган Гейзинга — голова Міжнародного комітету з культурного співробіництва Ліги Націй.

Й. Гейзинга викладав у Лейденському університеті і залишався його професором до 1940 року — до заборони німецькими окупантами вести викладання.

У роки окупації Нідерландів у 1942 році вченого було заарештовано німцями та ув’язнено і запроторено на декілька місяців до концтабору Сінт-Міхілсгестел (Sint Michielsgestel) біля міста Арнем, після чого йому вже не дозволили повернутися до Лейдена.

Йоган Гейзинга помер від виснаження у вигнанні в Де-Стег (De Steeg) 1 лютого 1945 року.

Вже у ранній науковій діяльності Й. Гейзинга зажив світової слави як прискіпливий дослідник історії західноєвропейського, зокрема нідерландського Середньовіччя та епохи Відродження.Образ «золотої осені Середньовіччя» в працях Йоханна Гьойзінґи. «Осінь Середньовіччя» — філософсько-культурологічний трактат нідерландського історика Йохана Гейзинги. Вперше був опублікований нідерландською мовою 1919 року.

Підзаголовок монографії: Вивчення форм життя, мислення і мистецтва у Франції та Нідерландах у XIV і XV століттях.

У книзі на численних прикладах розкривається духовна ситуація у Франції та Нідерландах в XIV — XV століттях. Гейзинга розвиває ідею про те, що перебільшений формалізм та романтизм пізньосередньовічного двору був своєрідним захисним механізмом проти постійно зростаючої бруталізації суспільства. На думку Гейдзинги у суспільній свідомості цього періоду домінували такі почуття, як песимізм, культурне виснаження й ностальгія. У монографії детально проаналізоване такі явища, як лицарство (Розділ IV. Лицарська ідея; Розділ VI. Лицарські ордени та лицарські обітниці), ідея станового поділу суспільства та середньовічний образ куртуазної любові.

Праця Гейзинги мала величезний вплив на розвиток таких напрямків історіографії, як історія культури та історія ментальності. Водночас критики закидали йому, що ситуація Бургундії, детально описаної Гейзингою, є не так показовою, як радше винятковою.

Праця Гейзинги складається з 22 розділів:

  • Глава 1 Яскравість та гострота життя
  • Глава 2 Бажання прекрасного життя
  • Глава 3 Ієрархічне розуміння суспільства
  • Глава 4 Лицарська ідея
  • Глава 5 Мрія про подвиг та любові
  • Глава 6 Лицарські ордени та лицарські обіти
  • Глава 7 Значення лицарського ідеалу у війні та політиці
  • Глава 8 Стилізація любові
  • Глава 9 Повсякденні форми відносин в любові
  • Глава 10 Ідилічний спосіб життя
  • Глава 11 Образ смерті
  • Глава 12 Образне втілення віри
  • Глава 13 Типи релігійного життя
  • Глава 14 Релігійні переживання та релігійні уявлення
  • Глава 15 Відцвіла символіка
  • Глава 16 Реалізм — і ослаблення образності в містиці
  • Глава 17 Форми мислення в практичному житті
  • Глава 18 Мистецтво в житті
  • Глава 19 Почуття прекрасного
  • Глава 20 Образ та слово
  • Глава 21 Слово та образ
  • Глава 22 Прихід нових форм

Велике князівство Литовське

У середині ХІІІ ст. литовські племена, що жили над Неманом, Західною Двіною й Балтійським морем, об’єд-нуються та починають поширювати свою територію на південь. При цьому литовці, що не мали власної писемности й зберігали поганські вірування, опиняються під потужним впливом православної цивілізації українців і білорусів.

Основоположником литовської династії великих князів був Ґедимін (13161341), за якого вплив Литви розповсюдився на Київ. Ґедимін мав себе за спадкоємця руських князів і прибрав титул “короля Литовського та Руського”. Він заснував нову столицю — Вільно над р. Вілією. Крім поганських божниць тут зводяться православний та католицький храми. Можливо, ще Ґедимін дбав про заснування в Новогрудку окремої Литовської митрополії, незалежної від київського митрополита, що перебував у Москві. Литовський митрополит Феофіл 1329 р. брав участь у Патріяршому соборі в Царгороді.

Син Ґедиміна Ольгерд (вел. кн. 13411377 рр.) розширив територію князівства далеко на схід, зайнявши Смоленщину та Брянщину, а також об’єднав під своєю владою Київщину, Поділля, Чернігівщину й Сіверщину. Він розбив 1363 р. татарське військо над р. Сині Води й примусив його відступити. У Царгороді Ольгерда називали “великим королем вогнепоклонників”, бо він лишався поганином. Утім, православ’я поширилося серед литовців і навіть у княжій родині.

Брат Ольгерда Любарт приймає православне хрещен-ня з іменем Дмитро. Після смерти Юрія ІІ Болеслава волинські бояри 1340 р. обрали Любарта на князя Волині й Галичини (13401386). Тим часом Галичину, Холмщину й Західну Волинь завоював польський король Казимир. Любарт утримав Луцьку землю. Він спорудив мурований замок у Луцьку, будував храми. За його правління Волинь цілком зберігала український характер.

Польське королівство

Після смерти Данила його брат Василько Романович (12051270) очолив Галицько-Волинську державу. Він залишався жити у Володимирі, перетвореному таким чином на столицю замість Холма. Після Василька престіл успадкував його син Володимир (12701289), висококультурна й освічена людина. Володимир неохоче брав участь у війнах, будував нові міста, замки, церкви. Він був глибоко побожним християнином, сам переписував книги для церков, серед них «Кормчу книгу». Похвала Володимирові Васильковичу має запозичення зі «Слова про закон і благодать». Літописець називає його “книжником великим і філософом, якого не було перед ним у всій землі, і після нього не буде”.

Троє Данилових синів, Лев, Шварн і Мстислав, залишилися в Галичині, поділеній між ними. Найталановитішим з них був Лев (12641301). До нього після смерти братів перейшли їхні уділи. Протягом 100 років після смерти Данила на Волині та Галичині не відбулося особливо помітних змін. Модель правління, що склалася за часів Данила та Василька, коли в Галичині діяв енерґійніший князь, а його співправителем був більш пасивний князь Волині — до певної міри наслідувалася їхніми синами, Левом Даниловичем та Володимиром Васильковичем (12701289). Честолюбний і невгамовний Лев був постійно втягнутий у політичні конфлікти. Коли в Угорщині помер останній з династії Арпадів, він захопив Закарпатську Русь, заклавши підвалини для майбутніх претензій України на західні схили Карпат. Активно діяв Лев у Польщі, що поринула в міжусобні війни; він навіть домагався польського трону в Кракові. Незважаючи на аґресивну політику Лева, наприкінці XIII — на початку XIV ст. Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні західні сусіди були тимчасово ослаблені.

Після смерти Лева (точна дата невідома) його владу успадкував Юрій I (13011308). Він уникав воєн, дбав про економічний добробут держави. Свою столицю Юрій переніс до Володимира. На печатці його іменується: “Rex Russiae, princeps Ladimeriae” (король Русі, князь Володимирії).

Коли Юрій I помер, на престіл зійшли його сини Андрій і Лев II (13081323). Невідомо, чи вони правили спільно, чи поділили між собою Галицько-Волинське князівство. Іменуються вони в грамотах “князями всієї Русі”. Вони спиралися на союз із Тевтонським орденом, воювали з татарами, утримували владу над Закарпаттям. Куявський князь Владислав Локеток називає їх у листі до папи “останніми руськими князями-схизматиками, які були непереможним щитом проти жорстокого татарського народу”.

Обставин смерти братів ми не знаємо. Можливо, вони загинули в боротьбі з татарами. Дітей брати не мали, й династія Данила Галицького на них обірвалася.

Протягом 13241325 рр. силезькі князі Генрих Глоговський та його брат Ян чомусь іменували себе “князями Галичини та Лодомерії”. Їхні титули визнавав папа.

У 1325 р. бояри обрали князем Болеслава — сина мазовецького князя Тройдена та Марії, сестри князів Андрія і Лева II. Болеслав прийняв пра-во-сла-в’я та ім’я Юрій. Юрій ІІ (13251340) зберігав союз із Тевтонським орденом, мав ворожі стосунки з Польщею, протеґував містам, сприяв німецькій колонізації. Він першим 1339 р. надав Сяноку привілей на німецьке (“маґдебурзьке”) право. Це давало низку реальних пільг: скажімо, громада міста на 15 років звільнялася від податків. Але водночас запровадження маґдебурзького права стало правною основою для зростання в містах чужоземної, головно німецької, спільноти. Бояри звинувачували Юрія ІІ в прагненні запровадити католицтво. Зрештою, 1340 р. Юрія II Болеслава отруїли й почалися погроми його прихильників та чужинців. Польський король Казимир Великий поквапився до Галичини, заявляючи про намір помститися за вбивство князя та масові погроми католиків. Він звільнив із Львівського замка західніх купців і вивіз коронаційні реґалії галицьких князів — корону, престол тощо.

Після отруєння Юрія II Болеслава бояри запросили на престіл сина литовського князя Любарта Ґедиміновича (13401377). Він прийняв православ’я з іменем Дмитро. Константинопольський імператор титулує його королем Володимирським. Однак галицькі бояри не підтримали Дмитра-Любарта. Вони утворили внутрішнє самоуправління на чолі зі “старостою і управителем Руської землі” Дмитром Детьком († 1349 р.).

Після правління ранніх князів з династії Пястів (ХІ ст.) Польща переживає двохсотлітній період роздробленості. На початку ХІ в. боротьбу за об’єднання країни почав князь Владислав Локеток (12961333). Він зайняв Сандомирську землю, оволодів Краковом, Помор’ям і Великою Польщею.

20 січня 1320 р. Локеток був проголошений королем. Церемонія коронації практикувалося не в Ґнєзно, як це відбувалося доти, а в Кракові. Відтоді кафедральний собор на Вавелі став місцем коронації польських монархів. Коронація Локетока відкрила новий період в історії Польщі й мала величезне значення для процесу об’єд-нан-ня держави і зміцнення центральної влади.

Увесь період правління Владислава Локетока характеризувався безустанною боротьбою за корону та кордони. Король зумів відстояти незалежність щойно об’єд-на-ної, хоча й урізаної держави, незважаючи на серйозну небезпеку, що загрожувала з боку сусідів. Владислав Локеток вів активну внутрішню та зовнішню політику й у боротьбі з чехами та німецькою імперією спирався на допомогу угорців і Литви.

Спадкоємцем Владислава Локетока став його син Казимир, прозваний Великим (13331370). Завдяки дипломатичним зусиллям Казимира Великого чеський король Ян Люксембурґ відмовився від зазіхань на Польську корону. У 1343 р. Казимир уклав у Каліші мирний договір із хрестоносцями (війна з якими тривала з 1327 р.). Хрестоносці повернули Польщі Добжинську землю та Куявію, залишивши собі Ґданське Помор’я і Холмську землю. А польський король зберіг за собою титул владики і спадкоємця Помор’я, що згодом дозволило відновити боротьбу за повернення цієї землі. З 1355 р. Мазовія формально визнала васальну залежність від Польщі. Найважливішою культурною подією цієї епохи в Польщі стало заснування Краківської академії.

Унаслідок тривалої війни до 1366 р. Галичина, Холмська, Белзька, Володимирська землі й Поділля були приєднані до Польщі. Ще 1349 р. король Казимир Великий дістав у татар право на Галичину. Перегодом він зайняв Волинь і зробив Любарта Ґедиміровича своїм васалом. Було залишено назву “Королівства Русі” та українську мову як державну. Утім, король протеґує полякам, угорцям, німцям, роздає їм землі, сприяє німецькій колонізації міст через надання їм Маґдебурзького права. Не переслідуючи православних, він підтримує католицькі монастирі. У 1350 р. з небожем Казимира, угорським королем Людовиком було досягнуто домовлености про те, що після смерти Казимира Руське королівство й Польща переходять під його владу.

Таким чином, зі смертю Казимира 1370 р. Людовик дістав західноукраїнські землі й 1372 р. передав Галичину своєму намісникові, силезькому князеві Владиславу Опольському. Владислав Опольський (13721378) поводився як володар, титулував себе “Божою милістю пан і дідич Руської землі”, мав велику печатку з гербом, карбував монету з галицьким гербом. Він, як і попередники, протеґував німецькій колонізації, підтримував Римсько-Католицьку церкву. У 1378 р. Людовик усунув Владислава і призначив управителем свого урядовця. Остаточно закінчився період фіктивної державности Галичини.

Кревська унія

Кревська унія (1385 року) — угода, укладена між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським 14 серпня 1385 р. у м. Крево (Білорусь).

Угода передбачала об’єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов’язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за латинським обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.

Кревська унія сприяла об’єднанню польсько-литовських сил для боротьби проти аґресії Тевтонського ордену, яка вилилася у війну 1409-1411 року. орден на чолі з Ульріхом фон Юнінґеном після Ґрюнвальдської битви помітно занепав. Польські феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель, що були під владою Литви.

Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайла, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави . У 1392 за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, a 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під номінальнoю зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію.

Причинами унії були прагнення Литви і Польщі об’єднати зусилля перед небезпекою з боку могутнього Тевтонського ордену, який панував на Балтійському узбережжі, з боку Московського князівства, авторитет якого зростав після перемоги над татарами в Куликовській битві 1380 р., з боку Кримського ханства (виділилося у 1443р. із складу Золотої Орди, з 1475р. визнало залежність від Османської імперії).

Пошуки великим князем литовським Ягайлом (1377-1392рр.) союзника для зміцнення свого становища. Ягайло, молодший син Ольгерда, зайнявши великокнязівський престол всупереч принципам родового старшинства, опинився у скрутній ситуації. Проти нього виступили старші Ольгердовичі і кузен Вітовт.

Це була шлюбна унія – литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об’єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала кузену Ягайла – князю Вітовту (1392-1430 рр.).

За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицтво.

Флорентійська унія

Царгородський патріярх 1436 р. призначив на київську кафедру грека Ісидора, одного з найосвіченіших людей свого часу. Ісидор народився наприкінці XIV ст. і протягом 14031409 рр. навчався в Царгороді. Він прийняв чернечий постриг 1409 р., а з 1430 р. був архимандритом Свято-Дмитрівського монастиря в Константинополі. Він уславився як освічена людина, богослов і талановитий проповідник. Ще 1434 р. Ісидор узяв участь у переговорах Східної та Західної Церков на Базельському соборі. Становище Візантійської імперії було загрозливим: майже всі її землі завоювали турки-османи, столиця була оточена й не могла розраховувати на самостійний захист. Греки шукали допомоги у християнської Європи, розраховуючи на новий хрестовий похід проти турків. Це зумовило їхню ґотовність до компромісу в богословських дискусіях.

У 1436 р. митрополит Ісидор прибув до своєї нової митрополії, відвідав Москву, але на доручення Вселенського Патріярха невдовзі виїхав до Феррари, де розпочався черговий собор Західної Церкви — Ферраро-Флорентійський собор (14371439). У зв’яз-ку з епідемією чуми собор змушений був переміститися до Флоренції.

Центральне місце на соборі займала проблема відновлення єдности поміж Східною та Західною Церквами. Візантійська делеґація прибула до Феррари навесні 1438 р. До її складу входили імператор Іоан VIII і його брат Димитрій, константинопольський патріярх Йосиф II, 22 єпископи з почтом у 700 чоловік. Патріярхи Олександрії, Антіохії та Єрусалима прислали своїх представників.

Дискусія про унію точилася довкола чотирьох основних тем:

1.        Додаток “і Сина” (“Filioque”) до восьмого члена Символа віри, що увійшов до богослужбового вжитку на Заході. У справі походження Святого Духа православна сторона дотримувалася погляду, що додаток “Filioque” став порушенням заборони Ефеського собору 431 р. вводити будь-які додатки до Символа віри. Зрештою делеґація Візантії згодилася з арґументами латинських богословів, нібито “Filioque” не суперечить догматичній науці Отців Церкви, але відмовилася вводити цей додаток до православного визнання віри.

2.        Матерія та форма таїнства Євхаристії. Йшлося про чин Божественної Літургії та про традицію відправлення таїнства Євхаристії на прісному хлібі (опрісноках) у Західній Церкві й квасному хлібі (просфорах) у Східній Церкві. Формули перевтілення Святих Дарів і епіклези не вдалося узгодити, але було визнано, що матерію Євхаристії можуть становити як квасний, так і прісний хліб.

3.        Чистилище. Щодо чистилища було прийнято компромісну формулу, за якою визнавалося, що душі померлих, обтяжених провинами, мусять бути піддані очищувальній карі, а живі можуть прийти їм на допомогу через Святу Літургію, молитву й добрі вчинки.

4.        Примат папи римського. Православна сторона обстоювала пентархію як основу церковного устрою, згоджуючись визнати першість за римським архиєреєм у тому обсязі, який належав його владі перед поділом 1054 р. Римський архиєрей мав бути першим серед глав стародавніх Церков, ідучи перед Константинопольським, Олександрійським, Антіохій-ським та Єрусалимським патріярхами. Після запеклих суперечок прийнято визначення: “Визнаємо, що папа є верховним архипастирем, намісником в уряді й заступником Христа, пастирем усіх християн і керівником Божих Церков”.

6 липня 1439 р. учасники собору підписали акт унії, що починався словами “Радійте, небеса” (“Laetentur coeli”). Його було зачитано в кафедральному соборі Флоренції. Папа Євген IV відправив Святу Літургію, архиєпископ Нікейський Віссаріон прочитав буллу по-грецькому, а кардинал Чезаріні — латиною. Папа найменував архиєпископа Віссаріона й митрополита київського Ісидора кардиналами.

Коли митрополит Ісидор у званні папського леґата та кардинала приїхав в Україну, він не зустрів тут ні палких прихильників, ні твердого опору. Дехто, як київський князь Олелько, поставився до Флорентійського собору позитивно. Український єпископат зайняв вичікувальну позицію, покладаючись на авторитет Царгородського патріярха. Православні й надалі уникали католицьких костелів, навіть коли митрополит Ісидор служив у них. Митрополит Ісидор урочисто проголосив унію в Києві, Луцьку, Володимирі-Волинському, Смоленську й Полоцьку.

Падіння Константинополя

Однак головна політична мета Флорентійської унії не була досягнута. Спроба хрестового походу проти турків не вдалася. 10 листопада 1444 р. похід хрестоносців було розгромлено під Варною. Наступник Мурада II султан Магомед II (14511481) організує облогу Константинополя. Він зібрав військо у 200 000 чоловік, з них 15 000 яничарів. Було утворено перші у світі реґулярні артилерійські частини. Поблизу Боспору будувався сильний флот.

В місті лишилося не більше 5.000 вояків. Лише Ґенуя прислала трохи моряків, решта країн Заходу лишилася глухою до благань імператора Константина XI про допомогу.

На початку квітня 1453 р. султан Магомед II дав наказ до наступу на мури міста. Імператор розпорядився замкнути царгородську пристань величезними залізними ланцюгами. Константинополь було блоковано турецькими кораблями, котрі вдалося перетягти в Золотий Ріг через ланцюги за допомогою дерев’яних настилів, змащених лоєм. 28 травня турецька артилерія проломила мури міста. В соборі Святої Софії було відправлено останню Святу Літургію. Останній імператор Візантії і рештки його війська прийняли Святі Тайни. Імператор попрощався з усіма.

З церкви вояки пішли на мури. О першій годині ночі почався загальний наступ турків. Перші дві атаки вдалося відбити. Битва тривала понад 20 годин. Імператор Константин XI Палеолог загинув як герой у бою. Перед полуднем місто було в руках ворога. Воно було віддане на триденне пограбування. Султан Магомед II в’їхав у Святу Софію на коні. Всі, хто перебував у храмі, були вбиті. Святу Софію перетворили на мечеть. 50.000 чоловік турки продали в рабство. Було знищено статуї, релігійні прикраси, рукописи, інші безцінні культурні пам’ятки.

З трагічним падінням Константинополя від османських турків у 1453 р. почався важкий період т.зв. «туркократії». Турецький ісламський султан перейняв функції колишнього візантійського християнського імператора. Геннадій Схоларіс, високоосвічений грецький вчений-філософ і патріот, став першим православним патріярхом за турецького панування. Полум’яна людина, безкомпромісний православний, він зумів добитися від султана, який його поважав, поступок для своєї Церкви.

Визначальним для нового статусу Патріярха була надана йому місія не лише духовного, але й адміністративного очолювання багатоетнічної християнської спільноти Османської імперії. За Магомеда ІІ Патріярхові була надана верховна влада «етнарха» над усіма православними народами, підкореними турками, включаючи сербів, болгар, албанців і греків. Патріярх мав власний двір, зберіг старий православний літургійний церемоніял, однак йому не дозволили зберегти Святу Софію, яка тепер стала турецькою мечеттю. Крім того, у всіх політичних питаннях він безпосередньо підпорядковувався султанові.

Незважаючи на фактичне посилення свого авторитету, Патріярх був завжди зв’язаний у своїх діях. З одного боку, він мусив умиротворювати свого турецького володаря, що був мусульманином, з іншого – намагався плекати віру серед православних християн. Йому також доводилося нести відповідальність за антиосманські й антиісламські виступи своєї громади.

Дії султанів, особливо наступників Магомеда ІІ, були часто непередбачуваними і непослідовними. Вони усували патріярхів за своїм бажанням і настановляли інших, виборами яких управляли. Інколи султани карали грецьку громаду за уявні порушення, страчуючи патріярхів через повішення чи іншим насильницьким чином. Тому дії Патріярха мали бути вкрай обачними, часто здавалися стороннім нещирими, оскільки він мусив захищати свою паству і навіть допомагати самому собі вижити. Політика Патріярхів, названа «фанарською дипломатією» (від Фанару - грец. Φανάρι, тур. Fener – району Константинополя, куди Патріярх був переміщений султаном), подекуди була більш заплутаною, аніж в візантійський період.

Орнаментальний стиль

Ґо́тика (італ. gotico, від назви германського племені ґотів), ґотичний стиль — художній стиль, що був завершальним етапом у розвитку середньовічної культури країн Західної Європи (між серединами XII і XVI століть). Термін «Ґотика» введений в епоху Відродження як зневажливе позначення всього середньовічного мистецтва, що вважалося «варварським».З початку XIX ст., коли для мистецтва X — XII ст. був прийнятий термін романський стиль, були обмежені хронологічні рамки ґотики, у ній виділили ранню, зрілу (високу) і пізню фази. Від романського стилю ґотика успадкувала верховенство архітектури в системі мистецтв і традиційні типи споруд. Особливе місце в мистецтві ґотики займав собор — вищий зразок синтезу архітектури, скульптури і живопису (вітражів). Незрівнянний з людиною простір собору, вертикалізм його веж і склепінь, підпорядкування скульптури динамічним архітектурним ритмам, багатобарвне сяйво вітражів робили сильний емоційний вплив на віруючих.

Риси орнаментального стилю (за Дмитром Чижевським):

·        Різноманітність орнаментальних прикрас кожного твору, що інколи зовсім закривають думку, змінюють характер твору. Сам твір не має часом тематичного осередку. Бо й зміст не є одностайним. Відхилення від теми вже не справляють враження безпорадности.

·        Погляд на світ є послідовно символічний. Дійсність стає знаком вищого, безпосередньо не даного або нам неприступного.

·        Символічні картини битв - «пир» або весілля, весна - воскресіння.

·        Стилістика стає самоціллю. Гра стилістичними прикрасами в «Молінні» Данила Заточника. Перевага орнаменту над ідеєю та змістом.

·        Розвиток алітерації («Слово о полку Ігоревім»). Нагромадження порівнянь (Кирило Туровський). Непомірковані перебільшення, гіперболи.

·        Постійні епітети. «Золотий». Складна та заплутана синтаксична будова.

·        Зміна християнського ідеалу. Аскетизм. Песимістичні судження про життя (Серапіон).

·        Самосвідомість світу. Літературна дійсність не відповідає об’єктивному станові речей. Світ не став могутнішим у порівнянні з Церквою. Але Церква почуває його небезпечнішим і загрозливішим. Порушення гармонії спричинило самовпевненість обох сторін.

 

Comments