Тема 10. Барокова поезія

Матей Сарбевський

Біографія. Народився 24 лютого 1595 р.  в селі Сарбево на Мазовше. Навчання розпочав у колеґії єзуїтів у Пултуську 1607 р. 1612 р. вступив до новіціяту Товариства Ісусового у Вільні. Продовжив навчання в єзуїтській колегії в Браневі (1614-1617), а потім викладав поетику в іншій єзуїтській колегії в Крожах (нині Кряжай) у Жемайтії (1617-1619). Ця колеґія була відкрита 1614 р. завдяки гетьманові Янові Карлу Ходкевичу (1560-1621). Гетьман загинув на війні під Хотином 1621 р., і перший вірш, яким прославився Сарбевський, - панегірик-некролог на похвалу Яна Кароля Ходкевича. Вірші ж латинською мовою почав писати ще викладаючи в Крожах. Там з’явилися панегірики єпископові Жемайтії Станіславу Кішці (1584-1626), Янові Каролю Ходкевичу, Янові Станіславу Сапізі та Анна Ходкевич.

1620-1622 продовжив навчання у Віленській академії, а 1622 р. настоятелі направили його на навчання до Риму. Там увійшов до двору папи Урбана VIII. Свою подорож описав у вірші «Iter Romanum» («Римська дорога»). 1623 р. був висвячений на священика. В Римі створив збірку поезії «Lyricorum libri tres» («Три книги ліричних віршів», 1625). Здобув славу провідного європейського поета. Його називали «Сарматським Горацієм» або «Християнським Горацієм» і останнім латинським поетом. Існує переказ, ніби папа Урбан VIII (який і сам був поетом) коронував його лавровим вінком на знак найвищого визнання його таланту.

Повернувся до Речі Посполитої 1625 р. Опинився в монастирі в Несвіжі - центрі володінь Радзивилів, осередку поширення протестантизму в Великому князівстві Литовському. Потім викладав у колеґіях у Крожах та в Полоцьку. Звідти перейшов до Віленської академії. 1632 р. отримав докторський ступінь із філософії, а 1636 р. - з богослов’я.

1635 р. став королівським проповідником при дворі Владислава IV.

У березні 1640 р. подає у відставку з посади королівського проповідника. На межі березня і квітня дістає крововилив у мозок. 2 квітня помирає.

Поетика. Матей Сарбевський протягом низки років викладав поетику в єзуїтських колеґіях і у Віленській академії. Він спирався на античні поетики та  ранньомодерні поетики Юлія Цезаря Скалігера (1484-1556) «Poetices libri VII» (Ліон, 1561) і німецького єзуїта Якова Понтано (1542 — 1626). Наслідком цієї праці стало кілька теоретичних праць:

-  De perfecta poesi («Про досконалу поезію»)

-  De acuto et arguto («Про гострий та уїдливий (стиль)»)

-  Characteres lyrici («Про роди лірики»)

-  De virtutibus et vitiis carminis elegiaci («Про достоїнства та недоліки елегії»)

Вихідною думкою Сарбевського як теоретика є погляд на поезію як синтез знань. Він підкреслює необхідність вправляння в майстерності письма, розглядаючи його як ремесло. І вчить він переважно ремесла, відсуваючи теоретичні роздуми на другий план.

Найпопулярніша з праць – «De acuto et arguto… sive Seneca et Martialis». Вона постала в перебігу викладання поетики в Полоцькій колеґії протягом 1619-1620 навч. р. і оформилася під час спілкування з теоретиками поезії в Римі 1623 р. Сарбевський створює літературну програму барокового концептизму. В роздумах про природу «acutum» (пуанта) викладач наголошує на подив і несподіванку як джерело естетичних переживань. Літературний прийом несподіваного порівняння двох понять він розглядає як відображення загальних правил геометрії: перетину двох ліній. Це ілюструється геометричними фігурами.

Відтак «acutum» - це спосіб наслідування загальних правил на відміну від словесного подиву й несподіванки (argutum), а отже засобу, який може бути допоміжним чинником  конструюванні пуанта, але може бути тільки іграшкою анаграмістів.

«De perfecta poesi, sive Vergilius et Homerus»- трактат про епопею, поділений на 9 книг. Він був представлений слухачам Полоцької колеґії протягом 1626-1627 навч. р. Це найбільша за обсягом праця. Вона виходить із традиційного переконання, що епос – це найдосконаліший рід поетичної творчости, «міра і правило всіх інших видів». Високо оцінює Гомера. Поета порівнює з Богом, бо «також поет у певному сенсі подібний до Бога, котрий, як щось створює, за словами св. Павла, називає те, що є, а саме створюючи те, чого досі не було».

У поезії він вбачає і наслідувальні, і творчі елементи. Він розрізняє ступені епіки, помічає і жанри менш амбітних, звичайних оповідей, але рекомендує їх початківцям. Епопея мусить братися до незвичних, героїчних тем, створюючи оповіді, які на перший погляд здаються неправдоподібними або й неможливими, однак у світлі науки виявляються можливими й правдоподібними. Поет мусить бути вченим, поєднувати науку й мистецтво. Тільки християнський поет може задовольнити ці вимоги й посилатися на світ об’явленої правди та співтворити нові напрямки вдосконалення світу. Мистецтво свторює протези, які виправляють недосконалість науки й історії, забезпечують потребу досконалости – як протез компенсує вади людського тіла.

Теоретичні міркування супроводяться в Сарбевського практичними порадами. Він твердить, що героєм епосу може бути тільки людина (міфологічні боги – це чинник, що тільки сприяє людині), тільки чоловік (жінка вводиться лише аби висвітлити якусь чесноту або ваду героя). До епосу Сарбевський застосовує низку правил, властивих трагедії.

Лірика. Власна творчість Сарбевського не вкладалася у виміри його власних постулатів. Він облишив спроби написати національну епопею на кшталт «Енеїди» про утворення польської держави й виявив себе головно як лірик. Не випадково його постійно зіставляють із Горацієм.

У поезії Сарбевського здійснюється синтез античної традиції з християнською творчою думкою нового часу. Шукаючи взірців у минулому, польський поет обирає собі за вчителя Горація, творчо використовуючи його досвід, інтерпретує його в дусі християнства. Таким чином створюється новий розділ живої латинської поезії.

Виміром дистанції з іншими, елементом діалогу з античністю й із самим собою в Сарбевського стає іронія. Світ його особистої уяви вміщується на межі реальности й мрії. Це видовище у власному театрі уяви поета, що милується в самотності, зневажає втоптані стежки.

 

Do swej lutni - Ad suam testudinem

 

Sonora buxi filia sutilis... (Lib. II, 3)

Wdzięczna lutni! Przedniejszego
          Drzewa wnuczko! Życia mego
          Towarzyszko, co twą sprawą
Serce mi kwitnie! Uciecho! Słodka moja zabawo!


          Tu, gdzie Wisła białym cugiem
          Płynie w morze pławem długiem
          Blisko skały Wawelowej,
Przy brzegu, mym cedrom rówien, wstaje las topolowy.

          Ciebie ja na ukochanym,
          Stogałęzim, w list odzianym
          Jednym drzewie w dzień pogody
Słońca jasnego zawieszę, pełen wewnętrznej swobody.

          Niechaj w cię zefiry wdzięczne
          Swych tchów nawieją, a w brzęczne
          Strony twe zadzwonią, a ja
Na zielonym mchu się złożę miłowonnego maja.

          Ach! Mnie wpośród tych zamysłów
          Rozkosz ginie od mych zmysłów.
          Co za wicher nagle wstaje?
Czarne chmury się gromadzą, a grzmotem niebo łaje!

          Wstańmy! O nasze nietrwałe
          Uciechy, rozkoszy małe
          Jeszcze mówim, a tej chwili
Radość ginie, ginie i to, co jest w sercu najmilej.

(tłum. Jan Gawiński)

Поряд із ліричними віршами Сарбевський розробляє жанр панегірика - успадкований із середньовічної доби вид віршової творчости на прославлення представників суспільних, культурних і церковних еліт. При цьому поет виявляє винахідливість і свободу від запобігливости перед героєм. Панегірик на честь єпископа Станіслава Лубенського (1573-1640) написаний у формі молитовного звернення до чудотворної Ченстоховської ікони про допомогу героєві. Станіслав Лубенський був непересічною особистістю: він скінчив єзуїтську колегію в Каліші, потім учився в Ґраці, Римі, Перуджі, здобув докторський ступінь і служив королівським секретарем. Спершу він був призначений єпископом Луцька, а потім (1627) - Плоцька. Його вважають одним із провідних польських істориків XVII ст. При цьому він опікувався освітою, а для Сарбевського був особистим товаришем.  

Pp. 1 Do Najświętrzej Panny Jasnogórskiej

Prośba o zjednanie różnych łask Stanisławowi Łubieńskiemu biskupowi płockiemu

O Panno, szczytna Jasnej Góry chwało,

Której wotami przyozdobion słynie

Szeroko obraz i wonnych niemało

Kadzideł pyszne napełnia świątynie,


Racz na Mazowsze jasne zwrócić oczy,

Gdzie kwiatów tęczą łan żyzny się barwi

I cudnie lśniących bursztynów zwał toczy,

Igrając w słońcu, spieniony nurt Narwi.

 

Racz Łubieńskiego biskupi dyjadem

Otaczać pieczą i miej go w pamięci,

Czy to świecących cnót męskich przykładem

Młodzieńców w Płocku na kapłanów święci,

 

Czy też spoczynkiem wątłe krzepiąc zdrowie

Piórem się zajmie, albo miłe ku oku

Nawiedzi gaje w zacisznym Wyszkowie,

Pułtusk i pełen zieleni łan Baroku.

 

Zachowaj Polsce nowego Nestora,

Niech wśród senatu trosk krzepko się trzyma,

Niech zmiennej wiosny nie szkodzi mu pora

I srogie mrozy przenosząca zima.


Niech Syriusz ani wilgotny Oriona

Oddech nie szkodzi mu, niech twojej twarzy

Zbawienny odblask, o Bogiem wsławiona

Dziewico, siłą młodzieńczą go darzy.


W infuły świętej przystrojon blask złoty,

Niech wielbi Ciebie, ja zasię nowemi

Pieśniami, Panno, nadziemskie twe cnoty

Po roku znowu rozsławię w mej ziemi.

(tłum. Samuel Twardowski)

Самуель Твардовський

Біографія. Народився між 1595 і 1600 рр. в селі Лютиня в Великопольщі неподалік від міста Плешев, у Калиському воєводстві. Лютиня колись мала статус міста, але на час народження Твардовського вже стала звичайним селом, що належало родині Побяновських. Батько був незаможнім шляхтичем і господарював у місцевому маєтку. Його родинне прізвище було «Skrzypiński» від села Скшипня, але дід Марцін прийняв прізвище дружини. Сам Твардовський підписувався іменем Samuel ze Skrzypny, або скорочував його: S.T. ze Skrzypny, S. T. Z. S. (Самуель Твардовський зі Скшипні).

Вчився Самуель у єзуїтській колегії в Каліші, заснованій 1584 р. Каліський колегіум спочатку складався з класів «граматика» та «синтаксис», незабаром додалася «поетика», а потім, близько 1592 року, «риторика»Вона належала до т. зв. studia humaniora, які складалися з п’яти класів: інфіма, граматика, синтакса, поетика та риторика. У найнижчому та найвищому класах  навчання тривалол два роки. Тому studia humaniora тривали сім років. На цей час припадають перші літературні спроби Твардовського.

Припускають, що в 1616-1617 рр. брав участь у московській кампанії. 1621 р. воював із турками під Хотином. Брав участь у посольстві Кшиштофа Збаразького до Туреччини (1622-1623 рр.). Очолював посольство князь Кшиштоф Збаразький - син брацлавського воєводи, кременецький староста.   Він  уклав мир з Османською імперією на таких вигідних умовах, що Великий сейм висловив йому 1624 року публічну подяку. Завдяки його зусиллям з османської неволі було викуплено за 30 тисяч талярів полонених у битві під Цецорою майбутнього великого коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського і ще кількох відомих шляхтичів. Пізніше Твардовський дебютував як поет 1633 р. публікацією поеми «Przeważna legacyja, Jaśnie Oświeconego Książęcia Krzysztofa Zbaraskiego […] do […] Cesarza tureckiego Mustafy w roku 1621». Це хроніка посольства до Туреччини, що наслідувала взірці епосу й подорожніх заміток. Автор намагався описати природу турецької культури й політики.

У наступні роки Твардовський служив секретарем при магнатських дворах Вишневецьких, Лещинських та ін. Зрештою, як колись батько, почав управляти селом Зарубинці на Поділлі, що належало Вишневецьким. Нині це невеличке село Збаразького району на Тернопіллі. Там його й застала Хмельниччина. Твардовський мусив тікати. Козаки під час облоги Збаражу 1649 р. спалили маєток.

В останні роки життя Твардовський жив у Великопольщі, управляв шляхетськими маєтками Сенют. Під час шведської навали спершу приєднався до короля Карла Х Густава, але потім перейшов на бік польського короля Яна ІІ Казимира.

Помер Твардовський 6 липня 1661 р. в селі Залесє Велике. Поховали його в крипті церкви Матері Божої при Яслах францисканського монастиря в місті Кобилін. 2002 р. в цій церкві вмістили епітафію поета.

Драматична ідилія «Dafnis drzewem bobkowym przemienieła się...» (1636), можливо, була натхнена музичною драмою італійського священика й музиканта Вергілія Піччутеллі (1599-1643) «Дафна», яку Твардовський міг бачити в придворному театрі короля Владислава IV 635 р. Поема Твардовського розробляє один із сюжетів «Метаморфоз» Овідія - історію неподіленого кохання Аполлона до німфи Дафни. Ім’я німфи Δάφνη означає грецькою мовою «лавр». Дафна була супутницею Артеміди, уникала чоловіків. В неї закохався бог Аполлон і почав переслідувати Дафну. Тоді на її благання Зевс перетворив Дафну на лаврове дерево. Відтоді лавр став священним деревом Аполлона, а лавровий вінок - його атрибутом.

В інтерпретації Твардовського міфологічний сюжет перетворюється на алегорію перемоги цнотливості (Дафна) над похітливим бажанням (Аполлон). До оповіді залучаються польські реалії; любовна інтрига прочитується в етичному плані.

Друга поема Твардовського – «Nadobna Paskwalina» (Краків, 1655). Це притча про людську долю, боротьбу між собою та страждання та прагнення до Бога. Сюжет будується на конфлікті між вродливою жінкою Паскуаліною та Венерою. Нещасливо закохана героїня вирушає в подорож до монастиря Юнони, аби там у покуті почати життя наново.

Автор працював над поемою 10 років. Але по закінченні 1653 р. вона була опублікована лише 1655 р. через смерть краківського видавця. На тутульній сторінці зазначено: «Z hiszpańskiego świeżo w polski przemieniona ubiór». Але навряд чи Твардовський знав іспанську мову. Напевно, він скористався з прозового переказу твору польською мовою. Але твір цей ще й досі не встановлений.

Твір починається описом Лісабону:

  Miasto jest w Hiszpanijej ku zachodu słońca,
Gdzie do swego Europa z tej tu strony końca
Już przychodzi, acz swoją osobną koroną
Kiedyś przedtem słynęło: zowią je Lizboną.
Skąd po Sebastyjanie, ostatecznym królu,
Portugalskie królestwo na Piątym Karolu
Opadło sukcesyją, pod pretekstem której
Filip tedy, syn jego, panował mu wtóry.

Нас сьогодні може здивувати вибір країни: Португалія виглядає з української перспективи далеким краєм Європи. Але пригадаймо, що в XVII ст. Португалія все ще тішилася статусом могутньої морської держави, після відкриття Васко да Ґамою морського шляху в Індію стала господаркою Індійського океану, мала колонії в Ґоа, Малацці, Макао, Тиморі, освоювала Бразилію.

Потім Твардовський переходить до опису палацу Венери й краси Паскуаліни. Серед чоловіків панує переконання, що вона вродливіша за богиню кохання, з чим погоджується й сама Паскуаліна:

A wprzód włos po ramionach płynął bursztynowy,
Który, kiedy dosięgło słońce więc jej głowy,
Zajmował się płomieniem przez ciche pioruny
Niecąc reperkusyje i żarliwe łuny
Po kosztownych pokojach. Smukowniejsze czoło
Nad alabastr gładzony wydane wesoło
Brwi puszyły, niebieskim równając, się łukom
Od słońca odrażonym, oczy - dwiema krukom,
Wielkie i otworzone, przez obroty żywe
Łaski oraz i żądła strzelały szkodliwe,

Через це Венера її карає неподіленим коханням до Олівера, а вирок її виконує Купідон. На пораду своєї опікунки Стелли Паскуаліна вирушає в святилище Мінерви за допомогою. Дорогою вона відвідує святилище Юнони, зустрічає рибалку, пастухів, Аполлона й Діану. В розпачі вона потрапляє на золоті луки, де мститься Купідонові, нищачи його атрибути - лук і стріли. Її зв’язують, але Сатир звільняє Паскуаліну. Вона дістається до святині Мінерви, де вона знаходить очищення й переможно повертається до Лісабону. Венера, переможена Паскуаліною, тікає з міста.

Поема складається з трьох частин (Punktów), які відповідно мають І - 1492 вірші, ІІ - 1364 вірші, ІІІ - 1094 вірші. Оповідач оприявнюється в інвокаціях - вступних розділах кожної частини. Оповідні елементи займають 45 % тексту, монологи персоніжів - 55 %. Дія розвивається повільно. Конфлікт між Паскуаліною та Венерою має умовний характер і є лише мотивуванням показу процесу внутрішніх змін героїні, її звільнення від згубного почуття кохання.

Давню міфологію поет визнає за спадщину і власність християнської Європи. Античних персонажів він інтерпретує в символічному вимірі. Діана може виступати як літературний символ Богородиці. Паскуаліна так і звертається до неї: «Panno święta». Діана виголошує християнські повчання й передрікає останній суд – суд Юпітера. Боги пристосовуються до сучасної ситуації Європи: Венера втікає з Кіпру до Лісабону, бо Кіпр зайнятий турецьким султаном (Османська імперія захопила острів 1571 р.). Марс також утік до Португалії, і тут разом із порутальським військом подався до Америки (В 1500 році Педру Альваріш Кабрал на шляху в Індію сильно відхилився на захід і відкрив Бразилію, заявивши на неї португальські претензії).

Вірш поеми 13-складовий, силабічний, із жіночою римою й чіткою цезурою: (7+6). Образний світ поеми характеризується замилуванням до екзотики, східної стилістики, дріб’язкових описів. Поет виявляє тонке чуття кольору, руху, простору. Він оригінально використовує барокову метафору світла й темряви. Noc, mrok zupełny – вираз повної самотности людини, wschodzące słońcе – знак повернення до психологічної рівноваги. У першій частині щедро використовуються епітети, прислів’я, а також латинізми („area”, „ceduła”, „certować”, „fawor”, „pretekst”).

Поема «Wojna domowa» стала польською народною епопеєю й до видання в ХІХ ст. трилогії Генрика Сенкевича лишалася головним джерелом пізнання польським читачем драматичних подій середини ХVII ст. Поема виходила під назвою  «Wojna domowa z Kozaki i Tatary, Moskwą, potym Szwedami i z Węgry przez lat dwanaście tocząca się dotąd, na cztery podzielona xięgi» спершу окремими випусками (2-ий - між 1651 і 1655;1-ий - 1660), а 1681 р. з’явилася у відцензурованому вигляді як цілість, хоч й видана досить недбало.

Автор умістив на початку вірш-посвяту князям Єремії, Дмитрові й Костянтину Вишневецьким і прозову передмову до читача. У вірші він нагадує військові здобутки Вишневецьких, порівнюючи Єремію з Помпеєм. Читачам же він обіцяє бути об’єктивним у викладі, стриманим у похвалах і в наріканнях. Далі вміщується віршова передмова до короля Яна Казимира, де перелічуються випробування, які впали на короля під час воєн.

Перший пункт поеми - «Wojny domowej pierwszej z Kozaki i Tatary, począwszy od Korsuńskiej klęski aż do pakt Zborowskich w roku 1648 i 1649». Автор починає з гірких роздумів над тим, що народний гнів упав не на турків, з-під влади яких годилося б визволяти бранців, поневолені народи Балкан, а на власних панів. Він змальовує картину зруйнованого краю:

Co taraz w tej dobie

Zniesiona Ukraina? I puł Polski wszytkiej

Po San dalej i Wisłę popiół przysuł brzydki?

Co miasta spustoszone i wsi kędy były

Ledwie znaki? Co pola ostrym się rozwyły

Amarantem[1] i ostęm[2]? Ani żadne stada

Ani trzody domowe, oprócz psow gromada

Z wilki sprzymierzonymi chodząc po nich wyją,

A dotąd niegrzebionym trupem ludzkim żyją.

Причину цього він бачить у потуранні сваволі, внутрішньому розбраті, писі, надмірі свободи. Звертається до муз з Гелікону й до Марсу в пошуку причин кризи й можливості повернутися до давніх Августових віків.

Далі вводить образ свавільного козацтва, підкореного Болеславами:

Wszak że ci z nich daleko byli swawolniejszy,

Którzy morzu y pladze tamtej przyleglejszy

Ustawicznym rozbojem w polach się bawili,

Lubo to wierozuby po Dnierze łowili,

Lubo lądem lisice strzelali i kozy

(Zkąd zowią się Kozaki) to w tajemne łozy

I trawy przypadając, kogo gdzie napadli,

Turki li, Tatary li koczujące kradli.

Королеві Стефанові Баторію приписується запровадження порядку в козацькому устрої: призначення гетьмана, визначення за резиденцію Трахтемирова. Козаки наводили жах на турок: повитинали мешканців Трапезунду, знищили Синоп, дійшли до Константинополя. Але до повстань їх допровадили занадто суворі кари, скасування гетьманського устрою, призначення комісарів, які пильнували власного зиску. Тим часом влада заспокоїлася і втратила пильність.

Вводиться постать Богдана Хмельницького, який зумів увійти в перемовини з королем Владиславом, який хотів залучити козаків до війни з турками й обіцяв забезпечити їх для цього зброєю. Тим часом на хутір Хмельницького Суботів напав Чаплинський, заздрячи багатству простолюдина. Хмельницького кинули до в’язниці, він же, вийшовши звідти, вирішує: «żyje Bóg, i kozacka nie umarła matka» - та й вирушає до переяславського полковника Кречовського (Krzeczowskiego), потім до козаків і в Орду. Там він домовляється з татарами про спільні дії, присягає на шаблі й залишає в заставу сина.

Довідавшись про це, гетьман Потоцький вирушає з військом до козаків, «chcąc hydrę tę zabić». Але він затримується на весь піст у Черкасах і лише по Великодні продовжує похід. Військо він розділяє на три частини. Однак реєстрові козаки зрадили й перейшли на бік Хмельницького. Поляки зазнають поразки під Жовтими Водами й під Корсунем. Битви описуються детально, з переліком імен учасників. Натхнені перемогою й багатою здобиччю, козаки пішли під Білу Церкву, але не зважилися розвивати наступ - можливо, боялися короля. Тим часом король Владислав помер. Автор описує це як катастрофу, з жалем згадуючи «золотий Сатурнів вік», якого досягнув Владислав, перемігши козацькі бунти й утвердивши мир у Речі Посполитій. В Україні почалися грабунки, вбивства шляхти і євреїв, насильство й ґвалтування. Татари плюндували землі від Росі до Горині, аж по Костянтинів. Сам же Хмельницький лишався в козацькому таборі, гуртуючи під своїм керівництвом чернь, «której srog nawał co godzina przybywał».

Емоційно описується жорстока різанина, що її чинять козаки в захоплених містах. Налякані нею, все, що живе, намагається тікати за Віслу. Найбільш прихильно описується Єремія Вишневецький. Помилкою було те, що його не призначили на чолі війська. Вихід Вишневецького з Лубен порівнюється з виходом Мойсея з Єгипту. Він ледве знаходить переправу через Дніпро аж ген біля Любеча, бо всі мости й греблі зруйнували повстанці. Опинившись на Поділлі, де діє Кривоніс, Вишневецький жорстоко придушує бунти, саджає непокірних на палю. Але, попри приєднання до нього київського воєводи Януша Тишкевича, великого обозного литовського Самуеля Осінського та деяких інших підрозділів, він сам не може протистояти сваволі й поступово відступає на захід.

Закінчується перша частина описом нещасливої для поляків битви під Пилявцями.

O ktoby twarz tej nocy, kto widzianą trwogę

Mógł opisać? Ja przyznam pióra tu nie zmogę

Pomknąć dalej. Żebym wstyd zawsze rycerskiego

I hańbę niebywałą narodu mojego

Miał obnażyć. I owszem rzucę tu na oczy

Umbrę[3] sobie.

Punkt II «Wojny domowej pierwszej z Kozaki i Tatary» вже не має в заголовку часової локалізації. Починається ця частина описом панічної втечі польського війська після поразки під Пилявцями:

Tak wojsko rosproszone, jako kiedy burza

Grzmiący ześle Juppiter pierwy się zanurzą

Pól zgorzałych popioły, od wichru wzbudzone

Gaje, lasy zaszumią. Coż trzody strwożone

Rospierzchną się gdzie ktore. A pasterze w jamy

Każdy swoje? Ledwie był kto u Wisły samej

Aż się oparł Rumaki wygrzewając tchnące

Z głów wapory, i serca w pierś uderzające.

Мужньо тримається один тільки Вишневецький. Він опинився у Львові й збирає кошти на оборону - і в купців, і в церков. Потім він подався до Замостя. Хмельницький, затримавшись для грабунку обозу, пішов далі на Львів. Збараж лишився зі слабкою обороною. Шляхта тікає з Поділля. Автор додає автобіографічні мотиви: «Tużem też nie czekał // I ja dłużej, i równo z drugimi uciekał». Він із сумом згадує залишені Зарубинці, пасіку.

Хмельницький оточив Львів, і його жителі мусили сплатити викуп, аби не допустити штурму міста. У цей час у Варшаві відбуваються вибори (елекція) короля. Описується перебіг сеймових дискусій, збирання коштів і вибір Яна Казимира. До Хмельницького на перемовини направляється київський воєвода Адам Кисіль і львівський підкоморій Войцех М’ясковський.

А тим часом до Хмельницького прибувають посли з Московії, Трансильванії (від Ракоці), боснійці з-за Дунаю, від румунських господарів, татарів, ногайці. Чернь же не лише визнає Хмельницького за гетьмана, але й називає його спасителем Руси.

Zkąd rosparszy boki,

Jakoby nad Apeniń wyleciał wysoki

i dosiadł Bucefała, zawezmie haniebną

Przed się dumę, i za rzecz ma to niepotrzebną

Znać mu Krola nad sobą, gdy tacy panowie

Honor mu oddają.

Відчувши себе князем усієї Руси, Хмельницький спогорда поводиться з королівськими послами. Він погрожує нагаями загнати ляхів за гори, п’є горілку кубками (пугарами), а п’яна жінка Чаплинського розтирає йому тютюн. Тож Кисіль лише домовився про перемир’я до святок і лінію розмежування по Горинь.

Король Ян Казимир сам очолює війська і навесні йде в наступ. Описуються події протистояння під Збаражем і татарські ініціятиви сепаратного порозуміння. Військо потерпає від голоду й хвороб. Ідуть важкі затяжні бої. Твардовський постійно підкреслює особливу військову мудрість і вправність Вишневецького, якого обмовляють і відсторонюють від чільних посад.

Punkt IIІ «Wojny domowej pierwszej z Kozaki i Tatary» так само не зазначає часових меж. Він починається з прибуття короля із військом до Топорова й гуртування армії для протистояння козакам і татарам. На перешкоді просуванню війська стає негода, дощі, розгрузлі дороги. Обоз зупинився під Зборовим:

Aż zatym pod Zborowem, w piąci ledwie milach

Będzie już od Zbaraża. Gdzie po przeszłych chwilach

Niebieskich uprzykrzonych i z natury swojej

Ziemia lipka, ze strony potniejąc obojej

Od jezierzyszcz przyległych, które Strypa swymi

Rozlawszy się po łęgach nurty leniwymi

W żaby czani obfita, drogę mu zabawi,

I niżli ją tym czasem zbity gmin naprawi.

Королівське військо готується до бою. Тим часом несподівано з’явився Хмельницький із кіннотою й татарами. Починається важкий бій. Слідом за Хмельницьким з-під Збаража підтягається ще сто тисяч «гультяйства». Військо опиняється в незручній позиції. Тоді король пише листа до хана, переказаного віршем. Досягнуто мирної угоди короля з ханом і татари залишають Хмельницького. Козаки укладають мирну угоду (Зборівський договір). Реєстрового козацтва має бути 40 000.  Хмельницький прибуває до короля й віддає йому знаки покори. Козаки й татари потай відходять геть.

У Литві також ширяться бунти. Їх намагається придушити Радзивил. Докладно описується війна у Великому князівстві Литовському, називаються її учасники, розповідається про місця й обставини битв.

Ян Анджей Морштин

Біографія. Народився 24 червня 1621 р. під Краковом Місцем його народження називається то містечко Вісьнич, то село Рациборсько. Родина Морштинів походила з німецьких міщан, але на час народження поета вже здобула шляхетство і герб Леліва. Вона належала до протестантського середовища - антитринітаріїв («польських братів»), хоч часом згадується про них як про кальвіністів. І хоча Ян Анджей прийняв католицтво, він не поривав із середовищем, у якому виріс.

Навчався він у Лейденському університеті в Нідерландах, заснованому 1575 р. Це найстарший нідерландський університет, де навчалися Рене Декарт, Рембрандт, Барух Спіноза. Потім разом із братом подорожував по Італії та Франції.

Після повернення завдяки дружнім стосункам з родом Любомирських отримав протекцію при королівському дворі. 1647 року став стольником сандомирським. 1649 року увійшов до почту польного коронного гетьмана Єжи Себастьяна Любомирського, 1653-го опинився при дворі короля Яна II Казимира.

Після повернення до Речі Посполитої починається політична діяльність Морштина. Він служить при дворі Олександра і Єжи Любомирських. Їхній батько Станіслав тоді був краківським воєводою. Завдяки протекції Любомирських Морштин 1653 р. знаходить вихід до королівського двору. Він отримує посаду старости в різних місцях Корони, призначається коронним секретарем (1658) та великим підскарбієм коронним (1668), виконує різні дипломатичні доручення. До його дипломатичних здібностей біографи ставляться стримано, нагадуючи, як 1655 р. Морштин був направлений до Швеції, до двору короля Карла Ґустава, і привіз звідти інформацію, що війни зі Швецією не треба сподіватися. Це було саме перед початком «шведського потопу»...

1659 року Морштин одружився на доньці полковника корони Генріха Гордона — Катерині, яка була придворною дамою королеви Марії Луїзи Ґонзаґи.  Він був прихильником зміцнення королівської влади в Речі Посполитій на взір французької, став одним із провідників профранцузької партії. Політичні інтриги в Речі Посполитій визначалися тоді протистоянням двох магнатсько-шляхетських партій: профранцузької та проавстрійської. Морштин долучається до першої з них. Завдяки довірі королеви Марії Луїзи Ґонзаґи він долучився до секретів придворної дипломатії, здобував прибуткові посади.

Коли 1668 р. король Ян ІІ Казимир зрікся престолу й подався до Франції (він вступив до Товариства Ісусового й був настоятелем монастиря в м. Невер), Морштин підтримував кандидатуру Людовика II Бурбон-Конде. Обраний тоді був Міхала Корибут Вишневецький (король 1669–1673), син Єремії Вишневецького. 1674 року Морштин брав участь в обранні короля Яна III Собеського.

Зворотним пунктом у його дипломатичній кар’єрі стала поїздка до Франції 1679-1680 рр. Морштин тоді придбав маєтності в комуні Шатовіллен (Châteauvillain) на північному сході Франції та купив собі титул королівського секретаря. У Франції тоді 72 роки правив король Людовік XIV, котрого називали Людовіком Великим або «Королем-Сонце» (le Roi Soleil). За цих часів зміцнилася абсолютна монархія, розбудувався Версаль, Франція успішно протистояла Аугсбурзькій лізі на чолі з Австрією. Титул королівського секретаря давав чимало привілеїв, але вимагав складання присяги Людовікові XIV.

Оскільки в цей час Морштин займав високу державну посаду в Речі Посполитій (великого підскарбія коронного), чутки про його зв’язки з французьким королем стали підставою для звинувачень у державній зраді. Король Ян ІІІ Собєський, хоча сам був пов’язаний із Францією, розглядав Морштина як особистого ворога. Було перехоплено шифровані листи до Франції. У 1683 році проти Морштина почалося слідство. Йому закидалося державну зраду й використання королівської скарбниці у власних інтересах. 1685 р. почався суд. Однак Морштин завчасно втік до Франції, де перейшов до французького підданства. Помер 8 січня 1693 року у Парижі.

Поезія. Поетична творічість Яна Анджея Морштина припадає на 1638-1661 рр. Надихала його насамперед творчість Джамбатісто Маріно (1569-1625). Але твори Морштина – це кабінетна поезія, яка була опублікована тільки через багато років після смерти поета. Найвідоміші збірки оригінальної поезії Морштина - Lutnia (написана в 1638–1660 / 1661 рр., опублікована в 1844 р.) І Kanikuła abo Psia gwiazda (написана в 1647 р., опублікована в 1874 р.). Перша збірка включає понад 200 віршів, в основному любовних за зразками творів Маріна (навіть заголовок Lutnia походить від назви поетичної збірки Маріні La Lira). Друга книга «Kanikuła abo Psia gwiazda» містить трохи більше 30 віршів, в яких автор знайомить із зв’язком між kanikułą (періодом найбільшої спеки) та теплотою любовних почуттів, які наповнюють людські серця, занурені в кохання. У цій збірці, як і в попередній, переважає любовна лірика за зразком творів Маріні.

Поезія Морштина конфронтувала з багатьма стереотипами «сарматського» етосу. Поет був противником єзуїтської поетики й типу релігійности, що стояв за нею. Він досить вільно писав про кохання, що все ще сприймалося суспільством його часу як виклик. До цього долучалося критичне ставлення до шляхетського розуміння станових свобод.

Майстер поетичної техніки, Морштин виявляє власне художнє кредо у вірші «Do swoich książek»:

Dokąd się, moja lutni, napierasz skwapliwie?

Chcesz na świat i drukarskiej chciałabyś oliwie

Podać w nielutościwe[1] swoje plotki prasy,

Wzgardziwszy słodkie mego kabinetu[2] wczasy?

Ach, nie wiesz, czego–ć się chce! Różne w ludziach smaki,

I ciebie potka[3] wilkum[4] pewnie niejednaki.

Nie trzeba dymem śmierdzieć, kto się chce do dworu

Udać, jeszcześ ty godna kuchennego szoru:

Jeden, co lepiej pisze, znajdzie w tobie siła[5],

Co by cierpliwsza głowa jeszcze przekreśliła;

Drugi z zazdrości, która średnie mózgi żywi,

W oczy pochwali, ale z tyłu gębę skrzywi;

Inszy, choć z hipokreńskiej nie pił nigdy bani[6],

Żeby się coś zdał, czego nie umie, pogani.

Tak, coś ją w ciszy miała, utracisz powagę

I pójdziesz za sukienkę korzeniu na wagę[7] 

Albo cię, ważąc konfekt[8], podściele na szali

Aptekarz i Szot tobą tabakę podpali,

Albo kiedy krystera[9] czyści brzuch zawarty,

Coraz, co krok do stolca, jednej zbędziesz karty.

Ale ty przecie prosisz łaskawej odprawy,

Tak ci się moje przykrzą kreski i poprawy,

I co go doznać możesz, nie poważasz sromu[10];

Idź tedy — ale lepiej było siedzieć w domu.

[1] nielutościwe — nielitościwe, okrutne.

[2] kabinet — daw. mebel z otwieranym pulpitem i licznymi szufladkami. Miał formę małej, dwuczęściowej szafki.

[3] potka — dziś: spotka.

[4] wilkum (z niem. willkommen: witać) — powitanie.

[5] siła — tu: wiele.

[6] hipokreńska bania — w mit. gr. na wzgórzu Muz, gdy Pegaz uderzył kopytem w skałę, wypłynęło źródło Hippokrene. Pić z hipokreńskiej bani lub z źródła hipokreńskiego to doświadczać natchnienia poetyckiego.

[7] pójdziesz za sukienkę korzeniu… — owiną twoimi kartami ważone w sklepie przyprawy.

[8] konfekt — tu: słodycze.

[9] krystera (starop.) — lewatywa.

[10] srom — daw. wstyd, hańba, niesława.

Поет прагне суспільного прийняття своїх творів, але з сумом констатує поверховість їхнього сприйняття читацькою аудиторією, ментальний бар’єр між автором і читачем. Морштин не підіймає питання про зміст поезії. Зміст поезії цілком вкладений у форму її вираження. Поезія не є правдою про реальність, відображенням довколишнього світу. Вона – вираження особистости творця, його особиста приємність. Творчість – це мить внутрішнього гармонії. Незалежно від розмаїтости тематики це завжди вираження окремої особистости. Працюючи над віршем, поет водночас відкриває власну недосконалість і намагається її виправити.

В часи, коли проза рясніла латинізмами, Морштин тяжів до мовного пуризму, дбав про чистоту польської мови. Це було великим успіхом і різнило його від більшости барокових письменників.

Суспільні мотиви рідко входять до поезії Морштина. Але часом зустрічаємо відгук на актуальні для того часу події. Тільки він, цей відгук, далекий від стереотипів. Домінує іронія, коли йдеться про контраст між непомірними амбіціями шляхти та її реальними діями. Так після поразок польського війська 1648 р. під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями написаний вірш «Pospolite ruszenie 1649 r.», який починається рядками:

Brzemienne góry myszkę urodziły;
Mały deszcz chmury okropne spuściły.

Syn wprzód hetmański z przebraną drużyną,
Od lekkiéj hordy i od chłopstwa giną.
Burzy się ociec, następuje gwałtem
Wszystkiego wojska, ginie tymże kształtem.
Już Niepeć; wszystka korona do koni,
Aż ich widzimy w domu bez pogoni.

В іншому вірші, «Pieśń w obozie pod Żwańcem 1653», пародіюється форма «wsiadanej» - бойової солдатської пісні. Традиційна формула «Bracia, bracia, do koni!» використовується в іншому контексті, як пияцький заклик, запрошуючи до столу:

Bracia, bracia, do koni!

Już flaszka na stole

Dopadszy szklanej broni,

Wypadajmy w pole!

...

Nie chcę na straże nocne,

Na szylwacht, na harce.

To kunszt: zmóc trunki mocne

I szykować garce.

Наскрізна проблема лірики Морштина – вільний аналіз цінності людського щастя. Цінности минущої, пов’язаної в драматичний вузол із стражданням. Будуючи свій художній світ, поет не шукає системи, не сподівається відкриття якоїсь заспокійливої логіки і гармонії існування. Його вірші випливають із несподіваних рефлексій, з роздумів над якимось уламком реальности, що стає символічним виразом форм існування.

У вірші «Na zegarek ciekący» вільний плин асоціяцій веде до приголомшливої думки: пісок, який пересипається в склі, - це проминання часу, вічний рух. Людина преображається в піщаний пил. Згаданий у вірші пастух Тирсіс перетворився на попіл, згорівши з кохання. Але і смерть не принесла йому заспокоєння. Пісок, попіл, на який перетворюється людина, прирікає її на вічний неспокій:

Ten piasek we skle, co jako na wieży

Znacząc godziny, nieprzestannie bieży,

Był kiedyś Tyrsys, którego wesoły

Wzrok Jagny spalił w piaszczyste popioły.

Świadczy i teraz piasek niestateczny,

Że kto się kocha, ma niepokój wieczny.

Такі силогізми асоціяцій типові для Морштина. Саме вільний плин асоціяцій відкриває непомітні дива життя, що спирається на контрастах. Кохання – це цінність і гра. Гра, яка раптом може стати єдиною цінністю. У лабіринті цих контрастів Морштин прагне до гармонійного образу світу, долаючи драматичне протиставлення неба землі, метафізичних цінностей цінностям земним.

Ogród miłości

Nie zawsze strzały Kupido zawodzi,
     Czasem luk złoży i bez broni chodzi
I gospodarskiej pilnując pogody,
     Gracuje z trawy pafijskie ogrody.
W ogrodzie jego zioła są nadzieje,
     Chwast - obietnice, które wiatr rozwieje,
Męczeństwa, posty są suche gałęzi,
     Labirynt - pęta, w których swoje więzi,
Niewola - kwiatkiem, owocem jest szkoda,
     Fontaną - oczy i gorzkich łez woda,
Wzdychania - letnim i miłym wietrzykiem,
     Nieszczerość - łapką, figiel - ogrodnikiem,
Szalej, omylnik, to są pierwsze zioła,
     Które głóg zdrady otoczył dokoła;
Nadto ma z muru nieprzebyte płoty,
     Gdzie wapnem - troska, kamieniem - kłopoty.
Jam w tym ogrodzie przedniejszym kopaczem,
     Ja wsiawszy moje tęsknicę i płaczem
Skropiwszy, orzę skały twardej Tatry,
     Wisłę uprawiam i żnę płonę wiatry.

Морштин також перекладав твори Горація, Торквато Тассо, Джамбатисти Марино, сучасних італійських і французьких поетів. Йому польське мистецтво зобов’язане першими контактами з французьким класицизмом: у 1662 році при королівському дворі була поставлена трагедія П.Корнеля «Сид», перекладена Морштином.

Вацлав Потоцький

Біографія. Походив зі шляхетського роду Потоцьких. Народився у 1621 або 1625 році у селі Воля Лужанська на західних околицях Лемківщини неподалік від Горлиць (Мала Польща). Його родина належала до аріян («польських братів»). Здобув освіту в аріянській школі у селі Рациборсько. Але коли 1658 р. було оголошено декрет про позбавлення аріян громадянських прав (баніцію) поет після довгих вагань перейшов на католицьку віру.

У 1638 році разом із братом Яном брав участь у придушенні повстання під проводом Якова Острянина. Пізніше він згадав про це Przedmowie do Odjemku od herbów szlacheckich („Dość żem w siedemnastym roku ... żołnierzował”). Польським військом керував польний коронний гетьман Миколай Потоцький (бл. 1593 - 1651). Після нещасливої для козаків Жовнинської битви поблизу впадіння Сули в Дніпро Яків Острянин відступив на Слобожанщину й заснував над Сіверським Дінцем місто Чугуїв.

У 1642 році після смерті батька та діда Яна Потоцького вступив разом з іншим братом, Єжи, в управління маєтками. У 1646 році остаточно поділив спадкові володіння з братами. Вацлав отримав частину села Лужна, фільварок Веселів і села Лося та Лещинини. У 1648 році одружився на Катерині Морштин (1631–1686), отримавши посаг у 6 тисяч злотих. Молоді оселилися в лемківському селі Лося.

У 1651 році на чолі козацького почту Яна Пшипковського долучається до війська. Бере участь у битві під Берестечком (28–30 червня 1651 р.). Ротмістр Ян Билина залишив схвальну рекомендацію Вацлава Потоцького: „on zawiadując pocztem Jego Mości Pana Jana Przypkowskiego kozackim stawiał go tak do popisu do potrzeby i do odprawowania wszystkich powinności wojskowych [...] i w dalszą drogę z królem Jego Mością wyprawił go”. Втім отримавши поранення повернувся до свого маєтку у Лосі.

У 1655 році з вторгненням Швеції до польських земель спочатку, як більшість аріян та кальвіністів, підтримав Карла Густава.  Проте невдовзі змінив свої позиції, перейшовши на бік короля Яна Казимира. Він навіть сформував своїм коштом підрозділ із кількадесяти осіб. Можливо, деякий час він перебував в Угорщині. Але вже 1657 р. Потоцький бере участь в обороні Горлиць перед нападом трансильванського князя Юрія ІІ Ракоці.,

1658 року було прийнято закон проти аріан. Вацлав Потоцький перейшов до католицизму. Проте його дружина відмовилася цього зробити. Внаслідок цього став терпіти утиски. Щоб зберегти маєтки у родині, Вацлав був змушений передати їх своєму синові Стефану та доньці Зофії. У 1665—1666 роках підтримав рокош Єжи Себастьяна Любомирського.

1667 року стає підстаростою бєцьким, 1668 - депутатом місцевого сеймику. Надалі брав участь у діяльності Краківського сеймику.

У 1672 році, з початком війни Речі Посполитої проти Османської імперії, Потоцького призначають очолити оборону замка Беч. У 1677 році його звинуватили в аріянстві, проте Потоцький надав документи щодо переходу до католицтва особисто та своєї дружини. У 1678 році отримав від короля Яна III Собеського посаду підчашого Кракову. У 1680 році обирається скарбничим сеймику Кракова. У 1683 році краківський сеймик призначає Потоцького комісаром кордонів із Сілезією.

У 1685 році обирається делегатом до Варшавського сейму. Після цього поступово відійшов від справ.

Помер самотній у 1696 році у своєму маєтку в Лужній. Похований у крипті францисканського монастиря в Бечі.

Творчість.

Поетична спадщина колосальна складає близько 300 000 рядків. Втім, крім одного вірша і гербовника за життя не видав нічого з великої колекції своїх творів. Літературна популярність Вацлава Потоцького поширюється після його смерті, коли починаючи з кінця XVII ст. поступово починають з’являтися у друці його праці.

Справжня слава приходить в середині XIX ст., коли вперше була опублікована його поема «Transakcyja wojny Chocimskiej» (12 000 рядків), написана у 1670 році, створена у 50-ту річницю описуваної битви. Вона трохи передує перемозі, здобутої там же Яном Собеським. Ця поема довгий час зберігалася в рукописі і була видана лише у 1850 році. Це найповніша спроба польської епічної поеми. Однак Брюкнер її просто називали «віршованою хронікою» - можливо, тому, що це не літературна вигадка, а добре задокументована історія справжніх подій.

Матеріал для опису битв 1621 р. взято передусім із щоденників учасника походу Якуба Собеського, батька пізнішого короля. Поема також може трохи здивувати тим, що пуантою героїчної боротьби проти турків виявляється перемир’я. Літературознавці завжди вказували на велику пластичність опису, особливо на сценах боїв.

Історична дія доповнюється різними відступами (особистісними, сатиричними, рефлексивними). Твір вперше надрукований у ХІХ ст., У старопольський період він існував лише у рукописному накладі (дві редакції: 1670 р. та 1675 р.). Він складається з десяти частин. Зміст поеми -  перемога над турками 1621 р. під Хотином. Герої - справжні історичні постаті, такі як Ян Кароль Ходкевич або Станіслав Любомирський, які сприяли цій перемозі. За задумом автора поема мала стимулювати патріотичні почуття поляків. Однак, окрім вихвалення героїчного минулого, Потоцький також висловив у ньому елементи, критичні щодо системи Речі Посполитої та магнатів, які керували нею.

Незважаючи на певний відбір матеріалу, автору не вдалося все ж таки створити стрункої композиції і досягти цілісності розповіді. Однак, талант епіка, що малює вражаючі картини битв, атак, лицарських герців, майстерність побутописця, рельєфно відтворює життя військового табору, повсякденну буденність і шляхетські типи, яскраве обдарування сатирика, що висміював магнатську олігархію, шляхетські зловживання «золотий свободою», пригнічення кріпаків, саркастично характеризує самого короля Сигізмунда III, — все це, обумовлюючи художню самобутність поеми, ставить поему «Wojna chocimska» на недосяжну висоту для його польських попередників і для послідовників у XVIII ст.

для епохи рисою є органічне поєднання патріотичних і релігійних мотивів, останні у поета-аріанина перегукуються з популярними у польських аріан ідеями Еразма Роттердамського.

З релігійної поезії Потоцького дотепер дійшло кілька циклів пісень — «Dialog o Zmartwychwstaniu Pańskim» (1676 рік) і віршована обробка євангелічних мотивів «Nowy zaciąg pod chorągiew starą triumfującego Jezusa» (1670—1680 роки).

Вацлав Потоцький в своєму доробку має також елегії і панегірики. Особливу цінність представляє «Ogród, ale nie plewiony, bróg, ale co snop, to inszego zboża; kram rozlicznego gatunku» — збірка віршів (близько 2000), написаних переважно у 1672—1694 роках й виданих частково у 1747 році, а повністю — у 1907 році. У цій барвистій мозаїці різноманітних за жанром віршів звучать політичні та соціальні мотиви: критика «золотої свободи», політичної анархії, магнатської сваволі, цивільної байдужості шляхти, безправ’я кріпаків, обурення сарматськими замашками, занепадом моралі, викриття релігійного фанатизму, жадібності і бездушності католицьких церковників, паразитизму монастирів. Тут розкривається яскрава картина шляхетського життя і звичаїв, з’являються колоритні побутові сценки, рельєфно виписані типи, звучить розмовна мова.

Czemu więcej białej niż męskiej płci

 

Czemu, choć ich tak wiele rodząc kładzie zdrowie,
Chociaż Pismo od mężczyzn słabszymi je zowie,
Białychgłów jest na świecie więcej niżeli tych?
Nie badając sekretów przyrodzenia skrytych,
Tak ktoś, o to pytany, niewiele myślęcy
Odpowiedział: «Bo złego niż dobrego więcej».

 

Chłop łacinę

 

W Ostrogu zwano mieszczanina Choma;
Ten, żeby mu syn nie próżnował doma,
Śle go do szkoły. Gdy ćwierć roku minie,
Każe mu też co czytać po łacinie.
Chłopiec, tablicę wziąwszy, jako słusza:
«Homo jest człowiek, a anima dusza».
A tu na niego ociec z wielkim gniewem:
«Trupem mnie czynisz albo niemym drzewem?
Wolę niż żaka mieć z ciebie pastusz!
Jakiż człek Choma, kiedy nie ma dusze?»

В іншій збірці «Moralia abo rzeczy do obyczajów, nauk i przestróg» (1688—1696 роки) В.Потоцький здебільшого у віршованій формі перефразував сентенції Еразма Роттердамського. Разом з тим, розвиваючи думку, покладену у максими або приказки, автор звертається до національного життя, до особисто продуманого і пережитого.

Вацлав Потоцький також є автором романів у віршах. Перший з них — «Historia o Argenidzie, królewnie sycylijskiej» — творча переробка та віршоване перекладення з латині популярного на Заході алегоричного роману шотландського поета Джона Берклі. Оригінальний роман мав складний сюжет, основна фабула якого, хоча і вміщена в античність, була заснована на подіях реальної історії Франції XVI століття - боротьби короля, гуґенотів і Ліги У запозичений сюжет поет вводить сценки та епізоди, в яких відображаються у завуальованій формі актуальні події та проблеми польської громадської дійсності.

Інший роман Потоцького — «Syloret albo prawdziwy abrys po ciężkim straconych synów żalu im niespodziewańszego, tym większego smutnego ojca wesele» (видано у 1764 році), де зустрічаються елементи сюжету і окремі образи, запозичені з «Ефіопіки» Геліодора, використаної поряд з іншими джерелами, — типовий зразок барокової екзотики. Фабула цього твору, в якому розважальність поєднується з моралізаторством, химерно заплутана, в ній багато незвичайних персонажів, казкових подій і гостроефектних пригод.

Ельжбета Дружбацька

Ельжбета Дружбацька (Elżbieta Drużbacka; бл. 1695-1699 - 1765) народилася в шляхетській сім’ї Ковальських, напевне, у Великопольщі. Замолоду довго жила при дворі Ельжбети Сенявської, дружини великого коронного гетьмана. Там здобула освіту й познайомилася з чоловіком, Казимиром Дружбацьким, жидачівським скарбником. Вийшла заміж близько 1720 р., мала дві доньки. Чоловік помер 1740 р, і вдова жила при дворах Сенявських, Чарторийських, Любомирських, Красицьких, Сангушків. Сучасники добре знали й високо цінували Дружбацьку. Її називали „kraju sarmackiemu zaszczyt przynoszącа damа”, „Sappho polskа”, „najpierwszа poetriа i rymopiskа”.

По смерті старшої доньки й онучат 1760 р. пішла до монастиря бернардинок у Тарнові, де й померла 14 березня 1765 р.

За життя вийшла тільки одна книга: «Zbiór rytmów duchownych, panegirycznych, moralnych i światowych...» (1752) на 554 с., до якої увійшли три поеми:

1. «Opisanie życia świętego Dawida, króla Izraelskiego». При розробці житійних сюжетів поетка виявляє залежність від «Житій святих» Петра Скарги. При цьому вона доповнює традиційний сюжет алюзіями до тогочасної моралі. Так історія стосунків Давида й Вірсавії викликає роздуми про розлучення й стан духовенства.

2. «Dusza po wielu grzechach zabierając się do poprawy życia szuka po pustyniach ś. Maryi Egipcyaki, aby ją nauczyła sposobu pokuty szczerzej i drogę pokazała do szczęśliwej wieczności».

3. «Opisanie czterech części roku». Це перша польська описова поема, що поділяється на чотири частини. В них відповідно йдеться про весну, літо, осінь, зиму. Відкривається поема вступом, зверненим до Бога як творця природи. Використовуються образи й мотиви греко-римської міфології. Її відносять до аркадійської поезії, визнаючи останню найціннішою частиною спадщини Дружбацької.

Поема написана шестирядковою строфою (секстиною); схема римування: ababcc. Вірш одинадцятискладовий.

Powiedzcie, czasy, kto wami kieruje?

Skąd reggularność swoich biegów macie?

Kto prawodawca wasz, kto wam panuje?

Komu posłuszny hołd co rok dawacie?

Kto wiosnę, lato, jesień, zimę oddał

Pod wasze rządy i poddaństwo poddał?

 

Powiedzcie głośno, niech słyszy świat cały,

Że Bóg wasz Stwórca w rzeczy oczywistej,

Że niebo, ziemię, słowa Jego dały,

Zamknijcież gębę Hydrze siedmiołbistej,

Żeby przestała więcej o tym brydzić,

Czego się będzie w piekle wiecznie wstydzić.

Тут же містилася фантастична історія «Fabuła o książęciu Adolfie» та дрібні вірші й алегоричні оповіді. 1769 р. вийшла друком «Historiа chrześcijańskа księżnej Elefantyny Eufraty». Кілька творів з’явилося в поетичних збірках і часописах. Рукописи ж поетки, які зберігалися в Бібліотеці Красинських, були знищені під час Варшавського повстання 1944 р.

Своїм покровителям (братам Залуським, Барбарі Сангушковій, Уршулі Любомирській, навіть Августові ІІІ) вона присвятила низку панегіриків. Вона є авторкою кількох любовних віршів, де мотиви кохання сполучаються з релігійними. Залучаються міфологічні мотиви:

Darmo zaczynasz wojnę z miłością Narcyzie,

Darmo się z nią potykasz w stalowym kirysie…

Pójdzie miłość za tobą i tam ci dokuczy,

Zgani pychę, jak jej masz hołdować, nauczy.

  Porzuć zwierzynę,

  kochaj dziewczynę. (…)

Przez mury, bramy, szańce, przez okopy mosty

Miłość ma wolny przystęp i gościniec prosty.

Jeszcze taka forteca w naturze nie była

Której by miłość sztuką nie zdobyła.



[1] щириця

[2] осот

[3] заслона, що захищає від надміру яскравого світла

Comments