Тема 09. Творчість Петра Скарги

Біографія


Петро Скарга народився 2 лютого 1536 р. в містечку Ґруєць (Grójec) за 45 км на південь від Варшави. У часи Скарги це місто називалося Ґродзєць (Grodziec) і було одним із найстарших міст південного Мазовша. Нині це повітовий центр Мазовецького воєводства з населенням близько 16 тис. чоловік.  

Батьки Скарги, Михайло і Анна, жили на фільварку на північ від Ґруйца. Дід мав прізвище Powęski, прізвище ж Скарга Михайло Повенський одержав нібито за схильність до судових позовів. Петро був наймолодшим сином і мав трьох братів і двох сестер. У 8 років він втратив батька, а ще за чотири роки – матір. У документах Михайло Повенський-Скарга іменується міщанином, він мав поле, луки й млин. Але пізніше старший брат Петра Францішек виклопотав документи про шляхетство.

Початкову освіту Скарга здобув у парафіяльній школі, а потім навчався в Ягеллонському університеті (1552-1555). Студіював Святе Письмо під керівництвом Яна Леополіта, автора першого католицького перекладу Біблії польською мовою з коментарями.

Після здобуття бакалаврату (1555) керував парафіяльною школою при соборі св. Іоана Хрестителя у Варшаві. Невдовзі став вихователем сина люблінського воєводи Анджея Тенчинського Яна. Разом із вихованцем 1560 р. виїхав до Відня. Ян подався далі в подорож по Європі, а Скарга 1562 р. повернувся до Польщі. Спочатку він зупинився при дворі куявського єпископа Якуба Уханського (1502-1581) у Влоцлавку. А потім за протекцією Тенчинського перебирається до Львова й опиняється в оточенні архиєпископа Павла Тарло (архиєп. 1561-1565) – шляхтича одного з Тенчинськими герба. Близько 1564 р. у Львові його висвятили на священика.

Ставши священиком, Скарга швидко набуває популярности завдяки проповідницькому талантові й пастирській ревності. Він призначається настоятелем латинської парафії в Рогатині (там старостою був його колишній вихованець Ян Тенчинський), каноніком львівської капітули. А в березні 1565 р. він уже стає канцлером львівської капітули. 1566 р. він тимчасово залишив Львів і перебрався до Горличина, де стає придворним капеланом графа Яна Кшиштофа Тарновського. Вже за рік, 1567 р., Скарга повертається до Львова й перебирає обов’язки кафедрального проповідника. Виявляє неабиякий місіонерський талант, про що свідчить навернення на католицьку віру подільського воєводи Миколая Мелецького і його дружини Ельжбети – доньки опікуна кальвіністів у Великому князівстві Литовському князя Миколая Радзивіла. Мелецькі доти були активними прихильниками реформації. 

1568 р. Петро Скарга виїхав до Відня, а звідти – до Риму. Формальним приводом було бажання продовжити навчання. Але припускають, що вже раніше в нього визріло бажання долучитися до Товариства Ісусового. Він прибув до Риму в січні 1569 р. і в свій день народження, 2 лютого, вступив до новіціяту єзуїтів. З його формуванням як єзуїта сполучалося вивчення Отців Церкви, вдосконалення латинської мови. На духовне формування Скарги справив великий вплив третій генерал єзуїтів Франческо Борджіа (1510-1572).

О. Петро Скарга повернувся до Речі Посполитої 1571 р. Він працює викладачем і проповідником у єзуїтській колегії в Пултуську, а 1573 р. перебирається до Вільна. Він перебирає обов’язки віце-ректора єзуїтської колегії. Монашу професію (вічні обіти) о. Петро Скарга склав 1577 р. Коли ректор Якуб Вуєк виїздить як місіонер до Трансильванії, Скарга очолив нову вищу школу, створену на базі Віленської колеґії – Віленську академію (1579-1584). Скарга організував кращу на той час вищу школу в Східній Європі.

Литва була осередком реформаційних рухів у Речі Посполитій. Протистоячи критиці кальвіністів і «польських братів» (антитринітаріїв або соцініян), Скарга поширював культ Євхаристії, організував братство Найсвятіших Таїн і написав полемічні трактати «Pro Sanctissima Eucharistia contra heresim» («Про Найсвятішу Євхаристію проти єресей», 1576), «Siedem filarów, na których stoi katolicka nauka o Przenajświętszym Sakramencie Ołtarza» (1582). Коли під час пошести всі намагалися залишити місто, Скарга з іншими єзуїтами лишився у Вільні, чим заслужив пошану народу. Він приділяв багато сил індивідуальній праці з прихильниками протестантизму. Завдяки Скарзі 1586 р. приймає католицьку віру Лев Сапіга – відомий магнат, підканцлер Великого князівства Литовського (1585-1589), а згодом – великий гетьман Литовський. Він за хрещенням був православним, але під час перебування в Ляйпцігу став лютеранином. Так само очолив навернення вихованого в протестантській традиції Юрія (Єжи) Радзивілла, згодом - віленського єпископа і кардинала. Вже як єпископа Скарга заохочував його бути «na heretyki zaostrzonym słupem».

Більшу частину Великого князівства Литовського займали землі, заселені православними білорусами. Вже в середині XІV ст. на місці загибелі перших литовських мучеників-християн було збудовано Троїцький храм, при якому згодом утворився монастир. При ньому 1584 р. засновується Віленське братство. З часів Григорія Цамблака (1415) Успенський Пречистенський собор Вільна став кафедральним храмом київських православних митрополитів. Православне середовище викликає в Петра Скарги роздуми над перспективами поєднання Східної Церкви з Західною.

Ці роздуми втілилися в програмний трактат «Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецький відступ від тієї єдности» («O jedności Kościoła Bożego pod jednym pasterzem i o greckim od tej jedności odstąpieniu»; 1577). Він побудований на протиставленні соборної єдности Церкви, забезпечуваної наступниками апостола Петра – римськими папами, та грецького сепаратизму, жертвами якого стали слов’янські церкви, включені в цивілізаційну орбіту Візантії. Провина за розкол Вселенської Церкви покладається на імперські амбіції Візантії, де патріярхи ставали маріонетками світської влади. Скарга нагадує про подолання згубних наслідків розколу на Флорентійському соборі 1439 р. і закликає православних русинів звільнитися від впливу греків та повернутися на засади цього собору. Визнання першости папи римського не означатиме втрати своєї ідентичности: як і ґарантував Флорентійський собор, Східна Церква збереже внутрішній устрій, власний обряд, канонічну дисципліну.

Пізніше трактат було перевидано з назвою «Про управління та єдність Божої Церкви під одним пастирем» («О rządzie і jedności Kościola Bożego pod jednym pasterzem»; 1590). У передмові Скарга заохочував короля Сигизмунда ІІІ подбати про церковну єдність, як належить відповідальному правителеві. Петро Скарга брав участь у Берестейському соборі як богословський консультант разом з іншими єзуїтами, які були дорадниками латинських єпископів Яна Димитра Соліковського (Львів), Бернарда Мацейовського (Луцьк) та Станіслава Гомолинського (Холм). У присутності королівських послів Скарга 8 жовтня 1596 р. провадив переговори з православною делеґацією, що складалася з єпископів Гедеона Балабана та Михайла Копистенського. Він же виголосив проповідь на подячній Службі Божій 10 жовтня 1596 р., в останній день собору, а по завершенні собору й проголошенні унії друкує книгу «Берестейський собор та його оборона» (Synod Brzeski і jego obrona; 1597).

Король Стефан Баторій викликав Скаргу до свого табору під час походу на Москву 1579 р. Скарга відправляв богослужіння, проповідував, а коли до королівського намету впало московське ядро, пояснив це королеві, що росіяни запрошують його на вечерю до Полоцька. Король тоді склав обіт, що в разі взяття Полоцька забезпечить там побудову єзуїтського колегіуму. Полоцьк було взято 29 серпня 1579 р. і королеві не лишалося нічого іншого, як виконати свою обіцянку. Зберігаючи за собою посаду ректора Віленської Академії, Скарга став також і ректором Полоцької колегії.

Після відвоювання Річчю Посполитою прибалтійський земель – Ливонії чи то Inflant, де доти панувало лютеранство, король забезпечує заснування колегій у Ризі та Дерпті (Тарту). Петро Скарга супроводжує короля, проповідує, сповідає, відправляє богослужіння. Він призначається ректором Ризької колеґії, якій передається найстарша церква міста, святого Якова, та сім довколишніх будівель. У Дерпті Скарга закладає основи єзуїтської колегії. Вперше після 70 років заборон починають  відправлятися католицькі меси.

Під час перебування у Вільні Скарга уклав збірник, житій святих, який уперше вийшов друком 1579 р. під назвою «Żywoty swiętych Starego y Nowego Zakonu na każdy dzień przez cały rok». Вважається найпопулярнішою народною книгою польського бароко. Вже за життя автора з’явилося сім видань цієї книги.

1584 р. Скарга призначається настоятелем монашого дому св. Варвари в Кракові. Відразу по прибутті до Кракова він починає масштабний ремонт монастиря. Разом із тим Скарга дбає про доброчинне служіння: він засновує Братство Милосердя, складає для нього статут, невдовзі затверджений папою Сикстом V. Братство мало на меті збирати кошти для допомоги тим, хто цього потребує, і виховувати суспільство в дусі доброчинності. При братстві засновується «побожний банк»; з доброчинною метою Скарга ініціює заснування Скриньки святого Миколая (1588) та Братства Вифанії св. Лазаря. Скринька святого Миколая призначалася для збирання посагу незаможнім паннам. Братство Вифанії св. Лазаря займалося доглядом за хворими вдома й у шпиталях, опікою над жебраками й похороном померлих. За свого наступника він залишає о. Мартина Латерну і продовжує допомагати братству порадами, захистом і пожертвами. Вже при варшавському соборі Іоана Хрестителя 1589 р. Скарга утворює Братство Милосердя та шпиталь св. Лазаря.

Указом короля Сигизмунда ІІІ Вази в січні 1588 р. Скарга був покликаний на посаду придворного проповідника, впершу встановлену цим королем. Відтоді Скарга супроводжував короля в усіх визначних історичних подіях. Король будує краківським єзуїтам церкву Петра і Павла в Кракові. Коли король переїздить до Варшави, 1598 р. туди переїздить і Скарга.  І там із його ініціятиви 1609 р. поблизу собору Іоана Хрестителя починає будуватися єзуїтська церква.

5 квітня 1612 р. король звільнив Скаргу від обов’язків при дворі. У червні того самого року єзуїт повертається до Кракова. Він оселяється в монашому домі при церкві свв. Петра і Павла, доки стає сили, править щодня літургію, читає Отців Церкви. Помер він 27 вересня1612 р. Похований у підземеллі церкви свв. Петра і Павла.

12 червня 2013 р. почався процес беатифікації Петра Скарга.

«Житія святих»

«Żywoty swiętych Starego y Nowego Zakonu na każdy dzień przez cały rok» - агіографічний корпус, упорядкований у 1577 р. і вперше опублікований у 1579 році польською мовою. Автор присвятив його тодішній королеві Польщі Анні Ягеллонці (1523-1596) - дружині Стефана Баторія і матері Сигизмунда ІІІ Вази. Двотомник було видано друкарнею Миколая Радзивілла у Вільні.

На латинському Заході вже існувала багата агіографічна традиція, представлена такими компілятивними пам’ятками, як «Золота легенда» (Legenda Aurea), упорякована італійським домініканцем Яковом Ворагінським між 1260 і 1298 рр. Вона користувалася неабиякою популярністю. Збереглось понад тисяча манускриптів з текстами збірки.

Безпосереднім імпульсом і зразком для Скарги був  шеститомний корпус житій святих, виданий німецьким картузіанцем і визначним богословом свого часу Лаврентієм Сурієм (1523-1578) латинською мовою у Кельні у шести томах протягом 1570-1575 рр. «De probatis Sanctorum historiis ab Al. Lipomano olim conscriptis nunc primum a Laur. Surio emendatis et auctis». Вважається, що близько 80 % тексту «Житій святих» Скарги є компіляцією творів із збірника Сурія.

Агіографічні тексти і Сурія, і Скарги з’явилися в епоху реформаційної полеміки про шанування святих. Ранній протестантизм виявляв різко критичне ставлення до культу святих. Це виявлялося і в нищенні ікон та реліквій святих, і у висміюванні легендарних сюжетів, присутніх у середньовічних житіях. Відтак же барокові автори прагнули бути переконливими й правдивими в описі біографій осіб, канонізованих Церквою, акцентуючи на втіленні ними в житті євангельського ідеалу, однаково цінованого і католиками, і протестантами. Біографічні відомості щедро доповнювалися повчальними елементами. Певна річ, що важливу роль у житіях відігравали незвичайні, чудесні елементи, які свідчили про надприродні дари героїв. Носіями авторської оцінки були дидактичні вступи та коментарі. Книга була упорядкована за календарним принципом, відповідно до церковного календаря: житія подавалися на дні пам’яті святих у Католицькій Церкві.

До загальнохристиянських святих Скарга долучає персонажів, особливо шанованих у Польщі. Небесними покровителями Польщі вважалися в той час святі Войцех, Вацлав, Станіслав і Флоріан. Флоріан (бл. 250-304) був мучеником доби переслідувань християн у давній Римській імперії. Але на прохання Казимира ІІ Справедливого (1177-1194) папа Луцій ІІІ (1181—1185) передав мощі цього святого до Кракова. Його культ набув національно польського характеру. До стислого житія мученика Флоріана Скарга додає вибрану з хронік довідку про перенесення мощів 1183 р.

Святий Вацлав був чеським князем, змалку наверненим бабусею Людмилою на християнство. Коли він 924 р. став князем, то почав був запроваджувати християнство на чеських землях. Але брат-язичник Болеслав у прагненні захопити престіл убив Вацлава 935 або 936 р. Очевидно, його культ у Польщі був пов’язаний із важливою роллю Чехії в наверненні поляків на християнство. Житіє Вацлава в книзі не має жодних  безпосередніх зв’язків із польськими реаліями.

Якщо зв’язок із Польщею Флоріана й Вацлава важко простежується, то святий Войцех із давніх часів визнавався визначальною постаттю в становленні польської Церкви. Скарга іменує його «arcybiskupem Gnieźnieńskim, męczennikiem sławnym» і посилається як на Лаврентія Сурія та Цезаря Баронія, так і на польські хроніки. За головне ж джерело визнається середньовічне житіє, написане монахом-бенедиктинцем із церкви св. Цецилії в Римі. Характерний авторський вступ до житія:

«Sława i światłość wielkich narodów: czeskiego, polskiego, węgierskiego, przenachwalebniejszy mąż, kapłan i męczennik Chrystusów, Wojciech (to jest „wojsko ciesząc”) z narodu onego, od sławy nazwanego, słowieńskiego, z Czechów idący, zacne i z królmi krwią spojone rodzice miał, ktoórych on chwałę i stan wielki świecki świętym i dziwnym żywotem swoim duchowym okrasił i wsławił».

Детально переповідаються драматична історія життя Войцеха, сповнена чуд і несправедливих страждань, обставини, що привели його до Польщі. Войцех визнається архиєпископом першої столиці, Ґнєзна, і автором пісні «Bogarodzico dziewico». Описується його місія в Прусії та Литві й мученицька загибель.

У розповіді про святого краківського єпископа Станіслава, вбитого 1079 р., Скарга спирається насамперед на Яна Длугоша й інших хроністів, а також на канонізаційні документи «od samych papieżów». До біографічної частини долучається розділ «O karaniu Polski po tym zamordowaniu św. Stanisława, o przeniesieniu, cudach i kanonizacyjej jego». Карами за вбивство святого агіограф називає втрату правителями королівської гідности, роздробленість Польщі, відокремлення Сілезії та Помор’я, міжусобні війни, напади татар, Руси, Литви, хрестоносців і німців. У цьому виявляється наскрізна суспільно-етична концепція Скарги: моральні провини можновладців обертаються лихом для всього народу.

Описуються чуда, вчинені заступництвом Станіслава через його мощі. Вони трактуються як знаки невпинної небесної опіки мученика над його народом. Це зобов’язує і поляків ставитися до святого з пошаною і любов’ю:

«Masz się w czym kochać, korono polska, tym się patronem u Pana Boga szczyciąc, prze któregoć wielkie dobrodziejstwa czynić raczył, jakoś tego w bitwach niektórych, w których ci szło o ostateczny upadek, doznała» - підсумовує Скарга.

Скарга продовжує працювати над доповненням агіографічного корпусу аж до смерти. В другому виданні з’являються житія блаженної Соломії та святої Кунегунди. Блаженна Саломея походила з династії П’ястів і була донькою малопольського князя Лешека Білого. Її змалку призначали до монашого життя, але потім заручили з сином угорського короля Андрія ІІ Коломаном. Житіє оповідає, що Саломія і Коломан і в шлюбі дотримувалися обітів чистоти. Певний час вона була дружиною правителя Руси - коли Коломана було поставлено королем Галича. Під час битві з монголо-татарами 1241 р. Коломан був важко поранений і помер, Саломія повернулася до Кракова і стала першою польською кларискою - монахинею споглядального жіночого відгалуження францисканської родини. Померла 1268 р. Беатифіковано її було вже 1673 р., але Скарга вже описує її життя як святої. У житії виділяється епізод, коли Саломія потай приміряла королівське вбрання і мало не спокусила чоловіка, який побачив її в прекрасних шатах. Це дає підстави Скарзі долучити до житія повчання про небезпеку замилування в красивому одязі - «Obrok duchowny». Відтоді Саломія носила темне вдовине вбрання, а під нього одягала волосінницю. Джерелом сюжету про Саломію Скарга називає пергаментний рукопис із монастиря св. Андрія в Кракові.

Свята Кунегудна або Кінга (1224-1292) була донькою угорського короля Бели IV. Скарга пише, що її обрала за наречену для свого брата блаженна Саломея. Видана за малопольського князя Болеслава V Сором’язливого, вона разом із чоловіком складає обіт чистоти й суворо його дотримується. Вона відзначається ревністю в молитві, турботою про знедолених, щедрою жертовністю.  «Jeszcze z mężem będąc, wiele ludzi od grzechu odwodziła i z paszczeki czartowskiej wywodziła; sierot wiele opatrowała, ubogim pogrzeby sprawowała i matką wszytkim utrapionym była». Ще за життя чоловіка складає францисканські обіти, а по його смерті засновує в Старому Сончі монастир кларисок і сама стає за настоятельку. Провадила суворе аскетичне життя. Померла 1292 р. Доданий «Obrok duchowny» у зв’язку з сюжетом про безпідставні звинувачення Кінги в порушенні обіту чистоти перестерігає перед наклепами та обіцяє винагороду невинно обмовленим. Кінга також ще не була офіційно визнана святою на час публікації житія. Її беатифікація настала 1690 р., а канонізував Кінгу папа Іван Павло ІІ 1999 р.

І вже лише в останньому, сьомому прижиттєвому виданні Скарга додає житія святих Казимира, Яна Кантія й Станіслава Костки. Королевич Казимир (1458-1484) був сином Казимира IV. Він рано долучався до державних справ, два роки був намісником батька в Польщі, а потім помер молодим. Клопотання про його канонізацію почалися невдовзі по смерті Казимира, але папська булла була одержана лише 1602 р. Він був проголошений покровителем Литви. Ян Кантій (1390-1473) - вихованець і професор Краківської академії. Він відзначався суворою аскетичністю життя і глибокою побожністю. Все, що міг, він роздавав злидарям, невтомно працював. У Польщі його почали шанувати як покровителя викладачів і студентів.

З особливою любов’ю описує Скарга коротке життя свого попередника в Товаристві Ісусовому Станіслава Костки. Станіслав Костка (1550-1568) народився в сім’ї закрочимського каштеляна на Мазовші. 14-літнім він вступив до єзуїтської колегії у Відні. Він благає церковну владу про прийняття до Товариства Ісусового, але марно: вони остерігалися гнів батьків, які б не згодилися відпустити сина. Тоді під час хвороби йому являється Богородиця і заохочує до вступу до Товариства Ісусового. Проповідник-єзуїт підказав йому, аби звернувся до Петра Канізія, провінціяла Верхньої Німеччини. Станіслав тікає з Відня. Канізій ласкаво приймає його та направляє до Риму зі своїми рекомендаціями. Так Станіслав 1567 р. був прийнятий до новіціяту в Римі. Але він пробув там лише десять місяців, і 15 серпня 1568 р. раптово помер, за день до того передрікши свою смерть. «Ja sobie za nawiętszy cud poczytam i jego niebieskiej chwały doznawam, iż go po wszytkich królestwach i na nowym świecie Pan Bóg wsławił i ludzkie serca do niego obrócił, iż go z wielką czcią wszędzie za świętego przyjmują i do swoich potrzeb używają».

«Житія святих» Петра Скарги користувалися величезною популярністю та визнанням від часу їх опублікування до середини ХХ століття. Це  чи не найпопулярніша (з урахуванням різної частки освічених людей у суспільстві) польська книга всіх часів. Перше видання повністю розійшлося до 1583 р. До 1644 року вийшли вже дванадцять видань книги. Наступні видання з’явилися лише після 1700 року, внаслідок насичення ринку та появи конкурентних альтернатив. Ця книга була обов’язковою для читання в єзуїтських колеґіях та парафіяльних школах, часто й охоче читалася в традиційних польських родинах.

Окрім моральних цінностей, одним із елементів  популярності книжки в середнього читача може бути детальний опис катувань і мук; придворна політика та опис екзотичних країн.

«Kazania sejmowe»


Слава проповідника приходить до Петра Скарги вже тоді, коли він приймає рукоположення у Львові близько 1564 р. й починає виконувати свою місію служіння слова. Недарма 1567 р. він уже призначається кафедральним проповідником. Після повернення з Риму Скарга, вже наснажений єзуїтською культурою проповіді, виголошує казання в Пултуську, Вільні, Полоцьку, Ризі, Кракові – скрізь, де його направляє церковна влада. На  нього звертає увагу король Стефан Баторій, запрошуючи до свого табору 1579 р. А Сигизмунд ІІІ указом з 1588 р. призначає Скаргу придворним проповідником. Це служіння тривало до 1612 р.

У ті часи всі важливі державні події – засідання сейму, початок походу або битви, похорон визначної особи – розпочиналися з богослужіння та неодмінної проповіді. Від проповідника чекали релігійно-етичної оцінки події та рекомендацій щодо дій і вчинків, бажаних із погляду християнського вчення. А події в Речі Посполитій розгорталися дуже драматично: до протистояння з Московським царством й Османською імперією долучилися козацькі повстання під проводом Кшиштофа Косинського й Северина Наливайка, а також конфронтація короля з шляхтою. Сигизмунд ІІІ прагнув до розширення повноважень монарха, зміцнення центральної влади, посилення дисципліни й відповідальности перед законом. Шляхта ж, дуже чуйна до небезпек обмеження її свобод, вбачала в цьому тенденції до заміни республіканського устрою на авторитарний. Це викликало Рокош Зебжидовського - конфедерацію шляхти проти короля Сигизмунда ІІІ 1606-1609 рр. Короля звинувачували в намаганні обмежити повноваження Сейму, прагненні до абсолютної та спадкової влади, залежності від католицького єпископату і єзуїтів. У битві під Гузовим 5 липня 1607 р. королівській армії з 9100 піхотинців і 3200 кінноти протистояли 10 тис. піхотинців і 600 кіннотників повстанців. І хоча конфедерати зазнали поразки, централізаторські заходи короля були припинені.

Петро Скарга підтримує в цих заходах короля. Його проповіді об’єднує категоричний осуд усього, що йде на шкоду єдності Речі Посполитої – шляхетської сваволі, нехтування законом, зловживання правом liberum veto, за яким кожен посол міг анулювати затверджені сеймом положення. Внаслідок застосування цього права  протягом 1550–1600 рр. скінчилися безрезультатно 9 із 40 сеймів, у 1600–1650 рр. — 6 із 46; у другій половині XVII ст. число зірваних сеймів зросло до 35 %. Поряд із цими чинниками за руйнівні визнавалися релігійні протистояння та поділи.

Свої проповіді перед засіданнями сейму Скарга видав у збірнику «Kazania sejmowe» 1597 року. У своїй сукупності вісім проповідей складаються в концептуально місткий і цілісний політичний трактат про упорядкування державного устрою Речі Посполитої. Проповідник закликає до єдности – політичної та релігійної, вимагає пошани до права й державних інститутів на чолі з королем. Фундаментом суспільної злагоди він вважає церковну єдність, як інституційну (належність до Католицької Церкви та визнання першости папи римського), так і духовну, забезпечувану дотриманням церковних заповідей і вірності Євангелію. Жорстко картаючи суспільні недуги, Скарга закликає шукати шляхи їхнього подолання.

Проповідь I «O mądrości potrzebnej do rady» виголошувалася на літургії, відправлюваній перед початком засідань. Мотто для неї становлять слова з послання апостола Якова: «Якщо комусь із вас бракує мудрості, нехай просить у Бога, Який дає всім щедро і не докоряє, тож буде йому дано» (Як. 1:5). Божій мудрості Скарга протиставляє мудрість земну й тваринну: «Ziemską, iż mają rozum tylo na dostawanie i zatrzymanie, i rozmnożenie dóbr świeckich doczesnych. I w ziemi wszytek ich rozum zostaje, nie oglądając się na wieczne i przyszłe, aby do nich doczesnych nakręcali, jakoby lepsze dla podlejszych nie upadały». Такою мудрістю він вважає міркування політиків, які вимагають від королів, аби ті не дбали про віру, релігію, спасіння душ, а обмежилися тимчасовим миром і матеріальними статками підданців. Він говорить про небезпеки, що йдуть від незгод і чвар, зрад, бунтів, змов, втрату послуху. Він нагадує про необхідність позбутися власних гріхів перед тим, як братися розв’язувати суспільні проблеми. «Swary mądrego nie czynią» - виділяє він афористично сформульовану думку й продовжує: мудрим робить покора, а непокірні не мають розуму. Вже тоді Скарга говорить про популізм: «Jest i inszy nieprzyjaciel mądrości, co wy zowiecie popularitas: gdy kto sławę sobie i mniemanie u pospólstwa jednając, za ich nierozmyślnym i niepożytecznym rozumienim idzie, więcej przyjaźni u ludzi, niźli prawdy szukając».

Проповідь II «O miłości ku ojczyźnie i o pierwszej chorobie Rzeczypospolitej, która jest z nieżyczliwości ku ojczyźnie» відштовхується від євангельської заповідей любови та миру: «Заповідаю вам, щоб ви любили один одного» (Ін. 15:17); «Мир залишаю вам, Мій мир Я даю вам» (Ін. 14:27). Скарга розвиває метафоричне порівняння держави з людським організмом: як люди хворіють і помирають від хвороб або раптових нещасть, так і держави. Річ Посполита хвора: "Pierwsza jest - nieżyczliwość ludzka ku Rzeczypospolitej] i chciwość domowego łakomstwa. Druga - niezgody i roztyrki sąsiedzkie. Trzecia - naruszenie religiej katolickiej i przysada heretyckiej zarazy. Czwarta - dostojności królewskiej i władzej osłabienie. Piąta - prawa niesprawiedliwe. Szósta - grzechy i złości jawne, które się przeciw Panu Bogu podniosły i pomsty od niego wołają". Переконливо і зворушливо Скарга говорить про любов до Батьківщини, яка є священним обов’язком кожної людини. Він закликає до безкорисливої любові до Батьківщини, любов для себе самої. Народ чекає від сейму оздоровлення вітчизни. Бо вітчизна - чоло всіх утіх, комора наших дібр. Вона дала нам золоту свободу: "Ta miła matka podała wam złotą wolność, iż tyranom nie służycie, jedno bogobojnym panom i królom, które sami sobie obieracie". Шляхта шкодить сама собі, коли не шанує права, вдається до насильства. Вводиться алегоричний образ човна, що тоне: "Gdy okręt tonie, a wiatry go przewracają, głupi tłomoczki i skrzynki swoje opatruje i na nich leży, a do obrony okrętu nie idzie, i mniema, że się sam miłuje, a on się sam gubi. Bo gdy okręt obrony nie ma, i on ze wszytkim, co zebrał, utonąć musi. A gdy swymi skrzynkami i majętnością, którą ma w okręcie, pogardzi, a z innymi się do obrony okrętu uda, swego wszytkiego zapomniawszy: dopiero swe wszytko pozyskał i sam zdrowie swoje zachował. Ten namilszy okręt ojczyzny naszej wszytkich nas niesie, wizytko w nim mamy, co mamy. Gdy się z okrętem źle dzieje, gdy dziur jego nie zatykamy, gdy wody z niego nie wylewamy, gdy się o zatrzymanie jego nie staramy, gdy dla bezpieczności jego wszytkim, co w domu jest, nie pogardzamy: zatonie, i z nim my sami poginiemy. W tym okręcie macie syny, dzieci, żony, imienia, skarby, wszytko, w czym się kochacie. W tym tak wiele dusz jest, ile ich to królestwo i państwa przyłączone mają".

Проповідь III «O drugiej chorobie Rzeczypospolitej, która jest z niezgody domowej». Цього разу джерелом авторських роздумів є слова з послання апостола Павла до коринтян: «Благаю вас, брати, Ім’ям Господа нашого Ісуса Христа, щоб ви всі говорили те саме, щоб не було між вами поділу» (1 Кор. 1:10). Вводиться метафоричний образ «ланцюга миру», якими Христос зв’язав усіх до єдности. Запорукою цього зв’язку є служба одному Господові. Не можна сваритися, сидячи за одним столом і споживаючи з одних мисок і одних страв Господа - Його небесної науки й відкупительних таїнств. Інші ланцюги - один король, одні права й свободи, суди й трибунали, коронні сейми. Одна Вітчизна, що складається з різних народів і мов. Зруйнувати єдність може внутрішня незгода. Тоді не буде не лише правителя своєї крові й вільного обрання, але й вітчизни. "Będziecie nie tylo bez pana krwie swojej i bez wybierania jego, ale też bez ojczyzny i królestwa swego, wygnańcy wszędzie nędzni, wzgardzeni, ubodzy, włóczęgowie, których popychać nogami tam, gdzie was pierwej ważono, będą".

Скарга називає причини розбрату. Це єресі, відпадання від Католицької Церкви різних сект, брак поваги до гідності короля, жадібність і зажерливість, пиха, заздрість. Доводиться необхідність субординації: "Bez tych trzech rzeczy nigdy zgody i jednej ojczyzny mieć nie możecie. Bez nierówności, bez podlegania jeden drugiemu, bez jednego wodza i sprawce". Вводяться алегорії купи каменів, з яких муляр викладає стіну, кладучи їх один на один, а також хору, в якому є різні голоси, але так дає їм один кантор. У тілі людини є різні члени, і голова не погорджує ногою. Так і в суспільстві, вищі стани не повинні з погордою ставитися до нижчих. "Ci robaczkowie ziemscy, ci ubodzy poddani, którzy w takiej są u was wzgardzie i ucisku, patrzcie, jako was noszą, żywią i ubogacają... Bo inaczej bez takiej zgody musicie wszyscy upadać i ginąć".

Проповіді IV «О trzeciej chorobie Rzeczypospolitej, która jest naruszenie religiej katolickiej przez zarazę heretycką»  і V «Jako katolicka wiara policyj i królestw szczęśliwie dochowywa, a heretyctwo je obala» стосуються болючої для Скарги-єзуїта проблеми релігійних поділів суспільства і поширення в Речі Посполитій протестантських визнань. Небезпека цих поділів пояснюється тим, що вони обумовлюють внутрішні протистояння й можуть обернитися катастрофою для держави.

У першій з них, щедро звертаючись до старозавітніх прикладів, Скарга показує необхідність шанування державою гідності священства. Константин Великий поєднав державу з Церквою, і Річ Посполита постала на ґрунті віри: "nie kapłani do królów świeckich, ale królowie do kapłanów i do rządu, i Rzeczyposp[olitej] chrześcijańskiej, i do praw ich przystawali". Міць держави обумовлюється силою віри, пошаною до духовенства. Король стає повноправним, тільки коли коронується священнослужителем.  З сумом згадує, що останнім часом до Речі Посполитої приходять проповідники єресей: "Nowego Chrystusa, nową a w Koronie nigdy nie słychaną naukę przynoszą". Він застерігає від занепаду, який може настати слідом за цим. За приклад ставиться Угорщина, де запанував занепад, пов’язуваний Скаргою з поширенням Реформації: "Patrzcie na bliską sąsiedzką ziemię Węgrów, niegdy bogatych i możnych! Na ono złote jabłko królestwa ich, jako na obleciały dom, jako na dąb, z którego liście opadły, jako na ogród uschły bez wody, jako na kuczkę przy winnicy! Lud w niewolą pobrano, szlachtę wybito, zamki popsowano, na drugich Turczyn co dzień się więcej wzmacnia, a co dzień ziemię i wszytko psuje".

У 5 проповіді нагадується про внесок Церкви в згуртування народу в єдину Річ Посполиту. Католицька віра, - стверджує Скарга, - тримає людей у згоді, натомість протестантські визнання провадять до поділів. А коли немає згоди в духовних речах, не буде її і в світських. Різниця віри шкодить порозумінню між людьми, руйнує взаємну довіру. Єресі породжуються розколами й відступництвом: "herezyje ojca mają odstępstwo, a matkę nieposłuszeństwo". Їхні прихильники нездатні перемагати ворогів, захищати Річ Посполиту. Там, де вони приходять до влади, починаються переслідування католиків, як було у Фландрії. "Dla tej nieludzkości i tyrańskiego serca, i dla innych już namienionych obyczajów ich, które są w heretykach, nie może nic dobrego od nich czekać Rzeczpospolita i królestwo każde, któremu oni pewną zgubę, gdzie się rozmnożą, przynosić muszą" - констатує Скарга.

Проповідь VI «O monarchijej i królestwie, abo o czwartej chorobie Rzeczypospolitej, która jest z osłabienia królewskiej dostojności i władzej» виділяє як четверту суспільну хворобу брак поваги до королівської влади.  Мотто нагадує про історію поставлення старозавітнього царя Саула: «постав тепер над нами царя, щоб нас судив, — так, як і в інших народів» (1 Цар. 8:5) – так вимагали ізраїльтяни від судді Самуїла.

Роль релігії та королівської влади в суспільстві Скарга порівнює зі значенням  серця й голови в людському тілі. В Речі Посполитій "przyrodzona i nalepsza i nawłasniejsza rozumowi ludzkiemu" є монархія. Голова в тілі має бути одна. Коли влада ділиться на багато голів, це тяжка й смертельна хвороба. Бо "monarchija jest naśladowanie niebieskich rządów, na których sam jeden Bóg siedzi". Нагадується про великі монархії минулого: асирійську, перську, грецьку, римську. Монархії - найстійкіші, тримаються довше, ніж інші форми правління. Польща не знала іншого устрою, крім монархії і не мала серед них тиранів (крім убивці св. Станіслава - тут же додається). Коли ж правили 12 воєвод, то настав занепад. Але монархія не має бути такою, як у турків, татар і Москви, де правитель керує без огляду на право, "аle taką, która prawy sprawiedliwymi i radą mądrą podparta jest, i moc swoje ustawami pobożnymi umiarkowaną i okreszoną ma".

Скарга висміює дурну пиху шляхтичів, які заявляють, що не бояться нікого, навіть і короля. Він нагадує "Приповісті Соломонові": "Сину, май страх перед Богом і перед царем" (Прип. 24:21). Занепад королівської влади, шкідливий для всього суспільства, спричиняється зловживанням правами послів на сеймах, які блокують рішення. Недбале писання законів, нескінченні дебати при виборі маршалка - все це травмує суспільство. Дуже критично Скарга відгукується про демократію: "To naszkodliwsza, iż moc sobie tak wielką przyczytają, którą królewskiej i senatorskiej przeszkodę czynią, a monarchiją chwalebną i ludziom zbawienną, jako się rzekło, w dymokracyją, która jest w rządach ludzkich nagorsza i naszkodliwsza i tu, w tym królestwie tak szerokim, niepodobna, obracają. To jest, iż chcą, aby szlachta abo lud pospolity przez posły swe rządził, a bez nich król z radą swoją nic nie czynił, a na ich konkluzyją patrzył".

Проповідь VII «O prawach niesprawiedliwych abo o piątej chorobie Rzeczypospolitej» звертається до чергової суспільної хвороби - несправедливого права, від якого потерпають переважно убогі люди, бо ці закони не зачепають вельможних осіб. Право Скарга визначає як " naukę życia i sznur spraw ludzkich, którym prostują postępki swoje".

Джерела його він шукає в першому, природному праві, яке написане в серцях людей: не чужолож, не вбивай, не кради, шануй батька й матір. Воно стосується всіх народів. Але воно послабилося через первородний гріх, недбальство, сатанинські підступи. Тому Бог дав через Мойсея Закон. Це друге право. Третє право - церковне, розроблюване на соборах, єпископами, найперше римським папою. А четверте право - королівське й державне. Воно потрібне, як очі в тілі. Краще місту без мурів, ніж без прав. "Lecz wszystko na tym należy, aby prawa były sprawiedliwe, wszytkim pożyteczne, cnoty, a nawięcej bogobojność, szczepiące, chwały i czci Boskiej ochraniające, a na koniec dobrą egzekucyją i karnością opatrzone".

Права в християнських державах Скарга протиставляє поганському, ісламському або протестантському праву, які мають за джерела фальшиві вчення. Але й у Речі Посполитій зауважує зіпсуття права людськими руками. Вироки церковного суду не визнаються і не виконуються державою. Не визнаються за злочини канонічні провини: чужолозтво, кровозмішання, лихварство, чару тощо. Конфедерація 1573 р. вчинила насильство над Божим правом, домігшися свободи віровизнання, "aby każdemu wolno było wiarę sobie, jaką chce, tworzyć i odmiany w kościele czynić". Немає механізмів затримання злочинця, і він може роками уникати покарання.

Скарга констатує: "Złe prawo gorsze jest niźli tyran nasroższy. Bo wżdy tyran odmienić się, abo namówić, abo umrzeć może, i jego tyraństwo ustaje. Ale złe prawo zawżdy trwa, zawżdy zabija i szkodę czyni i na duszy, i na ciele. Jest jako lew i bestyja nierozumna, która namówić się nie da, aż ją zabić i umorzyć. Tak i złe prawo, które szkody ludziom czyni miasto pomocy, dla której wszytkie się prawa stawią".

Проповідь VIII «O szóstej chorobie Rzeczypospolitej, która jest dla grzechów jawnych i niekarności ich» відштовхується від застережливих слів старозавітнього Ісуса, сина Сирахового: "Царство переводиться від народу до народу через неправедність, досади і маєток", яке Скарга подає слідом за Вульгатою в дещо іншому перекладі: "Królestwo się przenosi od narodu do narodu, dla niesprawiedliwości i krzywd, i potworzy, i dla rozmaitych zdrad" (Сирах 10:8).

Слідом за старозавітніми пророками Скарга застерігає неминучі лиха, які прийдуть на землі Речі Посполитої через її забруднення гріхами, несправедливістю, кривдами, зрадами. Ця земля викине з себе теперішніх мешканців і Бог насадить на ній інші народи.

1. Блюзнірство на Бога, єдиного в Тройці. Його Скарга вбачає в поширенні протестантизму, з якого виділяє анабаптистів ("Sekta nowochrzczeńska, albo raczej pogańska, wszędzie się rozsiewa").

2. Грабування церков.

3. Порушення церковної юрисдикції, тобто прав церковного суду.

4. Занедбання судів і світського права.

5. Часті та явні вбивства, напади на маєтки й захоплення чужого майна.

6. Жорстокий визиск підлеглих."Jako ziarna pod młyńskim kamieniem, tak ci kmiotkowie pod pany swymi".

7. Лихварство.

8. Жадібність. Ніхто не насититься грішми, яких стільки ніколи не було в Польщі.

9. Марнотратство.

10. Зникнення милосердя й доброчинності. Річ Посполита убога, тільки дому багаті.

11. Нехлюйство, недбалість до держави, розкрадання державного майна.

12. Обман, зради.

13. Кровозмішання, чужолозтво, кривоприсяжництво. Ошукування сиріт.

Пропонує уявити, що б хто зі старозавітніх пророків сказав, опинившись у сучасній Речі Посполитій. "A ja wam, namilszym bratom moim, i ludowi memu, i ojczyźnie miłej mojej pierwszej życzę, aby wam Pan Bóg tak groził, jakoby wam dał pomoc do powstania i pokuty na odmianę dekretów i pogróżek swoich; abyśmy nie ginęli, ale się przestraszywszy do ubłagania gniewu Pańskiego wszytko serce i myśli obrócili".

4. Полемічні твори

Під час перебування у Вільні Скарга видав 1577 р. книгу «O jedności Koscioła Bożego pod jednym pasterzem i o greckim od tej jedności odstąpieniu» - «Про єдність Церкви Божої під одним пастирем і про грецький відступ від цієї єдности». Книга складається з передмови й трьох частин. Присвячена вона князеві Костянтину Василеві Острозькому, київському воєводі, з котрим Скарга зустрівся на похороні князевого родича кількома роками раніше і котрий намірявся був запросити проповідника на гостину.

У передмові-посвяті «Oświeconemu panu a panu Konstantemu, książęciu Ostroskiemu, woiewodzie Kijowskiemu» Скарга згадує про цю зустріч з князем і висловлює намір написати те, чого не встиг сказати при зустрічі. Посилаючись на заклик Спасителя «щоб усі були одно» (Ін. 17:21), автор стверджує, що згода споконвіку властива християнській спільноті й забезпечується єдністю самої Церкви як Тіла Христового, єдністю хрещення, євхаристійних дарів. Різні секти, сварячись між собою, одностайні в нападах на Римську Церкву, «Czym samym się wydają, iż się żadna z nich zostać przed papieżem, iako śnieg przed słońcem nie może» (РИБ, т. 7, ствп. 226). Відхід Руси від папського престолу Скарга пов’язує з підступами греків і нагадує, що грецька церква неодноразово поновлювала стосунки з Римом.

Скарга закликає князя брати приклад із його доньки Катерини та сина Януша: поєднатися з латинською церквою й дбати про поєднання з нею всієї Руси.

У першій частині «O jedności Kościoła Bożego» викладається католицьке вчення про істинну Христову Церкву, в якій можна дістати спасіння. Наводяться чотири ознаки істинної Церкви: єдність у Христі, тяглість традиції, вселенськість, апостольське спадкоємство. Автор пильнує логіки викладу, часто посилається на Святе Письмо, на східних і західних Отців Церкви. Водночас він охоче оперує алегоричними образами й порівняннями. Наприклад, необхідність одного земного глави Церкви він мотивує тим, що «y pszczoły, y żorawie, y zwierz jednego ma wodza; z jednego pnia tak wiele gałęzi i rozg ożywia się i roście; jedno słońce na niebie wszytkie gwiazdy oświeca; jeden sędzia w jednym mieście, jeden król w jednym królestwie rząd czyni» (РИБ, т. 7, ствп. 274). Земне управління Церквою він уподібнює до небесного, де ангельська ієрархія здіймається до одного глави. Первоверховний апостол Петро розглядається як перший з черги римський архиєрей, влада якого зберігатиме силу до кінця світу, бо «nigdy Piotr, i opoka,i klucznik a szafarz kościołowi Bożemu, umrzeć nie może. Bo by z nim owce upadły i głodem pomarły» (РИБ, т. 7, ствп. 290). Простежується, як визнавалася вищість наступників Петрових (римських єпископів) на Вселенських Соборах, у творах Отців Церкви, у практиці східних патріярхів.

Друга частина «O greckim od jedności Kościoła Bożego i stolice apostolskiej odstąpieniu» має переважно історичний характер. Автор розповідає про обставини поділу Римської та Грецької Церков, звинувачуючи в цьому амбітність греків та їхню залежність від світської влади. Він підкреслює: «A ponieważ moc każda od Boga jest, kto się mocy sprzeciwi, Bogu się, wedle apostoła (Рим. 13:1-2), sprzeciwi, - w wielki grzech wpadli Grekowie, mocy się tej Piotra ś. i Bożej sprzeciwiając» (РИБ, т. 7, ствп. 342). Наслідком розриву з Римом стало послаблення Східних (грецьких) Церков, відхід у несторіянські, яковітські, Вірменську Церкви. Натомість Римська Церква зростає завдяки наверненню колись поганських народів.

Критично оцінюється роль свт. Фотія як константинопольського патріярха. Розповідається про навернення слов’янських народів, і хоча визнається, що Русь дістала хрещення від греків, але відзначається, що тогочасний імператор Василій перебував у єдності з Римом. Розрив Русі з Римом цілком узалежнюється від підступів греків та наклепів на Римську Церкву. Перелічуються грецькі звинувачення й дається відповідь на кожне з них. Четвертий хрестовий похід, який завоював Константинополь, трактується як шанс для греків повернутися до єдности, здійснений, зокрема, через участь константинопольського та єрусалимського патріярхів в Латеранському соборі 1216 р. та Ліонському соборі 1273 р. Докладно описується Флорентійський собор і прийняття ним унії 1439 р., наводяться соборові документи. Завоювання турками Константинополя постає в інтерпретації автора відплатою за небажання греків прийняти унію й відхід від неї імператора Константина ХІ.

Третя частина книги називається «O przestrodze i upominaniu narodów Ruskich, przy Grekach stojących, aby się z Kościołem ś. i z stolicą Rzymską zjednoczyli». Православну Русь застерігається від наслідування греків, бо розрив із Римом загрожує втратою священиками права відправляти таїнства й наростанням помилок. «Bo bez wodza i bez głowy prętko owce zabłądzą, a im dalej, tym więcej błędy rostą» (РИБ, т. 7, ствп. 470). І Грецька, і Руська Церкви без соборів, без навчання, без порядних пастирів втратять і те добре, що спершу мали. Перелічуються помилки у віровченні, які, на думку автора, поширилися в Східних Церквах: хибне вчення про походження Святого Духа лише від Отця, заперечення примату папи римського, твердження, що святі перебуватимуть у небі тільки після загального воскресіння, невіра в чистилище, практикування розлучень і других шлюбів, обмеження числа Вселенських соборів першими сімома, відмова визнати дійсність пресуществлення прісного хліба, брак гідного шанування Святих Таїн поза євхаристією та ін.

Автор розмежовує Руську і Грецьку Церкви, переконує читача, що Русь не сама завинила в розколі, а пішла слідом за греками: «Wiarę twoję ci swarliwi Grekowie prętko sproćnym odszczepieństwem zakwasili, i rosterk a niepokój z kościołem Bożym rychło po przyjęciu wiary do ciebie wnieśli» (РИБ, т. 7, ствп. 483). Шкідливий вплив греків виявляється, за Скаргою, в одруженні духовенства, церковнослов’янській мові богослужінь, непокорі світських людей духовенству. Церковнослов’янська мова трактується як підступ греків, котрі хотіли відгородити слов’ян від науки й культури цивілізованого світу, замкнувши їх у тісні рамки мови, нездатної задовольнити культурні та освітні потреби народу.

Викладається концепція унії, за якою зберігається обряд, а приймається латинська догматика. Виділяється три аспекти з’єднання: поставлення митрополита папою римським, прийняття правд віри Римської Церкви, послух римському архиєреєві всієї Церкви. Обряди залишаться незмінними, бо «Kościół Boży rozlicznością (bez sprzecziwności) przybrany jest, jako krolowa w farby szat i kamieni a pereł rozmaitych» (РИБ, т. 7, ствп. 491-492). Нагадується, що і в Західній Церкві існують відмінності в обрядах і церковних звичаях між різними реґіонами. Скарга застерігає від озирання на Московське царство: «Ale gdy u siebie uważysz, jako nędzne są i prawie napoły w bałwochwalstwe, i to, co zatym idzie, w złe pbyczaje i sprośne zaszły one kościoły Moskiewskie, i jako są osierociałe w nauce, i wielką grubością a nieumiejętnością zarażone, a jako samy się jusz bez żadnego dozoru, bez żadnego z innymi kościoły porozumienia rządzą, i jako w moc świecką wpadli, - barzo prętko ten pień odwalić możesz. Moskiewscy duchowni, będąc daleko grubszi i nieumiejętniejszi, aniszli ci Ruscy, mniemają, aby tylo sami byli na świecie chrześcianie, a inne wszytkie narody w pogaństwie żyły. Patryarchy Carogrockiego nie słuchając (a słusznie - bo taż on papieża nie słucha), czynią i wierzą, co się im podoba, i prawie wszytko nabożeństwo w zabobony obrocili, naukę Bożą zniszczyli, swoich wymysłów nasadzali» (РИБ, т. 7, ствп. 496-497).

Закликаючи єпископат до покори Римові, Скарга заохочує мирян зрікатися покори владикам, що не перебувають у єдності з католицькою Церквою. Використовуючи звичайні євангельські символи, він вживає метафоричний образ Петрового човна, який долає хвилі життєвого моря: «Wstąp w tę łódkę Piotra wielkiego, w której się bespiecznie na on brzeg żywota wiecznego przewieść możesz!» (РИБ, т. 7, ствп. 502). Фундамент Риму замішаний на Крові Агнця, Рим прищеплений до дерева Церкви кров’ю апостолів Петра і Павла. Застереженням для Русі є голос волання поневолених турками греків: «Nie bądzcie tak uporni, ani hardzi, iakośmy byli!» (РИБ, т. 7, ствп. 512).

Вказується на користь для Речі Посполитої від подолання церковного поділу, підноситься історична роль короля Стефана Баторія.

Книга розійшлася поміж читачами дуже швидко й мала великий суспільний резонанс, хоч значна частина накладу була знищена. Це спонукало автора видати її 1590 р. другим накладом під назвою «O rządzie i jedności Kościoła Bożego pod jednym pasterzem», присвятивши книгу королеві Сигизмунду ІІІ.

«Synod Brzeski» (1597)

Книга «Synod Brzeski i jego obrona» (1597) вийшла анонімно, хоча ім’я автора було загальновідомим. Це перший опис перебігу Берестейського собору, підготований до сейму Речі Посполитої, що мав проходити в лютому 1597 р. Тут широко подаються документи Берестейського собору.

Твір складається з двох частин. У першій докладно описується історія унійного собору в Бересті, наводяться офіційні протоколи соборових нарад, а також перемовин королівських послів з князем Костянтином Острозьким. Друга частина книги присвячена доказам канонічної правосильности унійного собору та критиці учасників православного собору, що відбувався водночас із унійним. Інтелектуальне підґрунтя православного собору, за Скаргою, забезпечували протестанти й аріяни, які нібито компенсували брак у православних власних богословів.

Невдовзі з’явився український переклад, можливо, зроблений Іпатієм Потієм, під назвою «Описаньє й Оборона Собору Руского Берестейського».

Comments