Тема 14. Художні пошуки польських просвітителів


Адам Нарушевич

Один із найбільш впливових і популярних поетів польського Просвітництва. Визнавався гідним наступником «сарматського Горація» - Матея Сарбєвського. Поєднав у своїй творчості риси класицизму та сентименталізму й барокові сарматські традиції.

Народився 24 жовтня 1733 р. на Пінщині біля Логішина. Походив із багатого й впливового в минулому магнатського роду, хоча його батьки вже збідніли до рівня дрібної шляхти. Батько був пінським ловчим, мав шестеро дітей. Двоє його синів, Адам і Станіслав, мусили по смерті батька шукати покровителів і обрали монаший постриг (Станіслав став василіянином).

Десь на початку 1740-х рр. вступив до Пінської єзуїтської колегії, яку закінчив 1748 р. У 1748 р. вступив до Ордену Єзуїтів і став навчатися у Віленській Академію, де потім сам і викладав. Через педагогічну й літературну діяльність познайомився з одним із найвпливовіших магнатів Речі Посполитої - канцлером Великого князівства Литовського Михайлом Фредериком Чарторийським. Завдяки його покровительству 1758 р. продовжив своє навчання у єзуїтів у Ліоні, мандрував по Німеччині, Італії й Іспанії й 17 січня 1762 р. прийняв священичий сан у В'єні, Франція.

Повернувся 1762 р. Зайняв кафедру поетики, навчання стилю й історії літератури у Віленській академії, був певний час її ректором. Але з волі провінціала був переведений до Варшави. Почав викладати вимову, історії і французьку мову в єзуїтській «Collegium Nobilium» у Варшаві (1764-1773). Князь Адам Казимир Чарторийський представив його королю, і Нарушевич став залучатися до участі в його реформаторських проєктах: був редактором «Zabaw Przyjemnych i Pożytecznych», учасником четвергових обідів. Від 1771 р. радник короля Станіслава Августа Понятовського. Публікує свої вірші на сторінках «Zabaw Przyjemnych i Pożytecznych», в окремих виданнях. На 1770-1774 рр. припадає розквіт його творчости. Король нагородив його спеціально відлитою медаллю з погруддями Сарбєвського і Нарушевича.

Після ліквідації ордену єзуїтів 1773 р., Нарушевич 1775 р. був призначений коад'ютором смоленського єпископа. Хіротонію прийняв 25 травня 1775 р., смоленським єпископом став 28 листопада 1788 р.

1778 р. виходить чотиритомник його творів. До нього входять оди, ліричні вірші, сатиричні вірші, байки, епіграми, переклади.

 1790 р. став Луцьким єпископом. Помер 8 липня 1796 року в Янові Підляському.

Оди

Нарушевич намагався пристосувати жанр оди до суспільних завдань просвітительської дидактики. Він дбає про оновлення поетики й мови творів. Передусім він звертається до героїчної та філософської оди, які вимагали послугування високим стилем. Але він рідко утримувався на рівні шляхетного пафосу, змінюючи тон на викривальний і тавруючи зло.

Ślepa losów szafarko, co brojąc swobodnie,
Uwieńczasz błędną ręką niesłychane zbrodnie;
Pókiż znikomym blaskiem otoczywszy lice,
Próżnym razić pozorem będziesz me zrzenice?
Pókiż na twe ołtarze, bałwanie zwodniczy,
Kłaść będziem na kolanach haracz niewolniczy;
I płonnych łask powabnym ułudzeni sidłem,
Ubóstwiać głupie fochy ofiarnym kadzidłem?

(Do Fortuny)

У Нарушевича переважає форма монологу, зверненого до певного адресата: Бога, Фортуни, сонця, короля, Вольтера, заздрости. Звідси використання засобів, запозичених із ораторських творів класиків. Текст насичений риторичними питаннями й вигуками. Піднесений настрій закріплюється анафорами, повторами слів чи цілих зворотів.

Типовий приклад такої конструкції – ода «Do ojczyzny (Z okazyi niesłychanego przypadku Jego Królewskiéj Mości)», написана у зв’язку зі спробою конфедератів викрасти короля Станіслава Августа 1771 р.:

Patrz, jaka się bezbożność w twéj stolicy dzieje!
Wstyd pisać, łzy mi broczą kartę, myśl truchleje!
Twój król, boski namieśnik, twój ociec życzliwy
Gdzież jest? który go porwał los nielitościwy?

 

Gdzie twój król? woła senat głowy pozbawiony,
Woła rycerstwo, woła kmiotek rozrzewniony,
Woła rodzeństwo, woła czeladka troskliwa,
Woła wszelka rozumna, wszelka dusza żywa.

Основу сюжету оди складає опис викрадення Станіслава Августа. Часті анафори мають посилювати враження нещастя, відчуття обурення, викривати організаторів негідного вчинку. Часті інвективи на їхню адресу нагадують промови Цицерона проти Каталіни.

Нарушевича визнають першим талановитим реформатором ліричної поезії. Він реалізує модель творчости, зіпертої на раціоналістичних засадах; відмовляється від концепту на користь ясного, логічного вислову. Попри прагнення Нарушевича дотримуватися класицистичних норм, відповідних реформаторській програмі короля, він зберігає залежність від сарматських барокових форм.

Помітна тенденція до творення художніх метафор, невибагливості мови, послугування антитезами, надання динаміки описам і діалогам. Особливо характерне конструювання алегоричних образів, насичених конкретними реаліями. Античні міфологічні образи часом підпорядковуються гумористичній меті, контрастуючи з піднесеним або грізним настроєм вірша:

Bóg chciał, niémasz cię, zacne polskich Muz siedlisko!

Szumny Eol z kulawym stróżem dymnéj kluzy,

Ten martwe z gmachów twoich zrobił zgorzelisko,

Ów i same rozwionął po powietrzu gruzy...

Ledwo gomonny bęben, a dzwon ryknął z wieży,

Że się do bram parnaskich groźny Wulkan zbliża,

Kalliope w pokrzywy, Klio w krzaki bieży,

Rani stopki po głogach Melpomena chyża.

«Na pożar, wszczęty w Warszawie na Nowym-Mieście, którym część Collegii Nobilium S. Jesu w perzynę poszła dnia 19 kwietnia 1773 roku».

Як жоден інший сучасний йому поет, Нарушевич вдається до інверсії   - стилістичної фігури потичного мовлення, яка полягає в незвичному розташуванні слів у реченні з очевидним порушенням синтаксичної конструкції задля емоційно-смислового увиразнення певного вислову. У цьому він виявляється послідовником як античних взірців, передусім Горація, так і барокової стилістики. Відтак складні перестановки слів спричиняють появу незрозумілих метафор і зворотів:

Słyszał to nieraz syn Cypru pani,

Cierpliwy pory aż do téj;

Nakoniec złotym serce ci zrani

Bełtem do ślicznéj Doroty.

(Do Franciszka Branickiego Hetmana W. Koronnego)

Переважна більшість віршів Нарушевича постала під час Барської конфедерації та першого поділу Речі Посполитої, що визначало їхню тематику. Передусім він звертається до патріотичної оди. Переживання історичних поразок обумовлює гіркі роздуми й суворі звинувачення. Автор є відвертим апологетом політики Станіслава Августа, прихильником зміцнення королівської влади. Причини суспільних нещасть він вбачає в послабленні владної вертикалі, посиленні впливів магнатського олігархату, що живиться сарматськими міфами «золотої вольности» й паралізує державне життя. Нарушевич картає моральний розклад суспільства.

Підсумовує патріотичну лірику Нарушевича вірш «Głos umarłych», написаний після першого поділу. Він відзначається шляхетною простотою й мудрими спостереженнями. Пропагуючи монархічну ідею, вірш протиставляє період давнього благочестя сучасному занепадові держави й народу:

W niczym ojczyzna dotąd nie urosła,
Jako się członki rozprzęgły od głowy;
Stracił kmieć przemysł, upadły rzemiosła,
Włożyła w pochwy Temis miecz surowy,
Kapłan dla zbioru, pan został dla zwady,
Król dla pozoru, żołnierz dla parady.

Сатиричні твори

Сатири належали до найпопулярніших творів Нарушевича. Вони виявляють громадянський тон, силу й простоту вислову. Нарушевич вчиться в Горація й Нікола Буало. Його об’єкт – занепад суспільних інститутів, обумовлений моральним розкладом суспільства. За мету ставиться виховання людини й громадянина, що послугується новою системою цінностей, розуміє шкоди застарілих міфів і  звичаїв.

Програмове значення має сатира «Wiek zepsuty»:

Prawdziwie, niémasz teraz szczerości na świecie:
Każdy ma cukier w uściech, a jad w sercu gniecie.
Wszystko poszło na nice, wszystko wyszło z miary:
Rzadkie małżeństwo ślubnéj dochowuje wiary.
Podłość umysł osiadła, zysk nikczemny żądze.
Fraszka Bóg, król, ojczyzna, byleś miał pieniądze.

Об’єктом сатиричного викриття стають фальш і нещирість стосунків між людьми. Нарушевич компроментує давні фальшиві цінності й примарне «повернення до джерел». Він виводить нерівність із людської природи й гостро критикує шляхетську міфологію, магнатську пиху, утиски селян:

Swoją tylko wielkością głowę ma nabitą,
Sam sobie panem, sam jest rzecząpospolitą.
Więc téż tym bożkom wszystkie uchodzą swobodnie,
Warte w uboższych kaźni najsurowszéj, zbrodnie.
Zdrady, zdzierstwa, najazdy, wszystko-to są cnoty,
Bo ichmość mają dobra, sumy i klejnoty.
A ty, ubogi kmiotku, za snopek kradziony
Będziesz kruki opasał i żarłoczne wrony.
Bo w Polsce złota wolność pewnych reguł strzeże:
Chłopa na pal, panu nic, szlachcica na wieże.

 Неґативному образові самовдоволених шляхтичів протиставляє простоту й суворість звичаїв предків – стародавніх полян. Підлабузництво, запобігливість перед силою стають мотивами, що характеризують придворну атмосферу. Вводиться образ оповідача, використовуються діалоги, хоч і переважає авторський монолог.

Францішек Карпінський

Народився 4 жовтня 1741 р. в с. Голосків на Покутті поблизу Отинії (нині Коломийський район Івано-Франківської обл.). Батько, Анджей Карпінський, - дрібний шляхтич, був адміністратором одного з кількасот  сіл, що належали волинському воєводі Францішеку Салізію Потоцькому (1700-1772), названому за багатство і владу «малим королем Руси».

По здобутті початкової освіти у 8 років вступив до єзуїтської колегії в Станиславові, що налічував тоді близько 3000 жителів. Цю школу заснував Анджей Потоцький ще 1669 р., а з 1718 р. її провадили єзуїти. Там протягом 1750-1758 рр. пройшов курс «семи вільних наук» від інфими до риторики.

Потім навчався у Львівській єзуїтській академії, заснованій 1661 р. королем Яном Казимиром. Здобув близько 1765 р. ступінь доктора філософії та бакалавра богослов’я. Львівський архиєпископ схиляв Карпінського до прийняття священства, але безплідно. Натомість Карпінський влаштовується гувернером і виховує шляхетських дітей. 

Після вибуху Барської конфедерації Карпінський вибирається до Відня, де півтора роки (1770-1771) вивчає іноземні мови, працює в бібліотеках. По поверненні до Речі Посполитої почав учителювати в магнатських дворах. Проминають почергово періоди закоханости в трьох жінок, яких Карпинський називає «Юстинами».

У віці 40 років видав перший том віршів: «Zabawki wierszem i przykłady obyczajne» (Львів, 1790) й переслав його князеві Адамові Казимирові Чарторийському, провідному членові Комісії народної освіти. Той викликав Карпинського до Варшави й запропонував йому при своєму дворі посаду «секретаря політичних справ». 1783 р. Карпінський переїхав до столиці. Там він представляється королеві Станіславу Августу Понятовському й призначається завідувачем бібліотеки Чарторийських. Він упорядкував і описав зібрання книг, видав три чергові томи своїх віршів і здобув неабияку популярність.

Однак розчарування в столичному житті з його інтригами спонукало Карпинського вже наприкінці 1783 р.  повернутися в Галичину, що перебувала під владою Австрії. Він служить управителем маєтків, вихователем дітей магнатів. Час від часу приїздить у Варшаву, бере участь у четвергових обідах у короля.

Гостював у магнатських родинах, частин всього у Браницьких в Білостоці, де в 1792 році написав «Pieśni nabożne», які були зачитані їм в кафедральному соборі, а потім видані анонімно в Супрасльському василіянському монастирі. Від королівського камергера Мартіна Бадені (пол. Marcin Badeni) отримав 1787 р. у володіння на шість років село Сухопаль в Пружанському повіті. У 1793 році також з його допомогою отримав на п'ятдесят років у володіння село Красник, де оселився на кілька років. Зацікавився історією місцевого краю, зав'язав дружбу з місцевою литовською шляхтою, збирав місцеві пісні, організовував читання для селян та їхніх дітей. У 1794 році село Красник було майже повністю знищене російськими військами під час повстання Тадеуша Костюшки, сам Карпінський був змушений рятуватися в Біловезькій пущі. Після придушення повстання разом з іншими жителями околиць був змушений принести присягу на вірність Катерини ІІ.

1800 р. став членом Товариства друзів науки.

Восени 1812 року під час відступу наполеонівських військ село Красник була повністю знищене, а сам Францішек Карпінський пограбований і побитий солдатами. У 1813 році переселився в Мураву. У 1819 Карпінський купив фільварок Хоровщина у Волковиському повіті, де писав свої мемуари та провів залишок свого життя. Він ніколи не був одружений.

Помер 16 вересня 1825 р. в Хоровщині. Похований на цвинтарі при костелі монастиря місіонерів у Лискові (нині це Пружанський район Брестської области Білорусі).

«Zabawki wierszem i przykłady obyczajne»

До першої збірки, виданої 1780 р. і присвяченої увійшло 46 віршів. Вони виявляють у авторі характерного представника сентименталізму. Його звикли називати «śpiewakiem Justyny» через важливу роль у поетичній палітрі Карпинського мотивів кохання до однієї з його «Юстин». Таких ідилічних любовних віршів («sielanek») у збірці нараховують 20. У них присутні традиційні для буколічних віршів образи лук, струменів, гаїв, отар, собак. Природа надихає поета, формує ліричне спрямування його творів.

Виділяється вірш «Do Justyny, tęskność na wiosnę»:

Już tyle razy słońce wracało
I blaskiem swoim dzień szczyci;
A memu światłu cóż to się stało,
Że mi dotychczas nie świéci?

Już się i zboże do góry wzbiło,
I ledwie nie kłos chce wydać;
Całe się pole zazieleniło;
Mojej pszenicy nie widać!

Już słowik w sadzie zaczął swe pieśni,
Gaj mu się cały odzywa.
Kłócą powietrze ptaszkowie leśni;
A mój mi ptaszek nie śpiewa!

Już tyle kwiatów ziemia wydała
Po onegdajszej powodzi;
W różne się barwy łąka przybrała;
A mój mi kwiatek nie schodzi!

O wiosno! Pókiż będę cię prosił,
Gospodarz zewsząd stroskany?
Jużem dość ziemię łzami urosił:
Wróć mi urodzaj kochany!

Це лірична ідилія, суб’єкт якої – не лише закоханий чоловік, але й господар, який відповідно ставиться до довколишньої природи. В образному світі вірша фігурують соловей, гай, лісові птахи, луг, квіти. Весь вірш побудований на поєднанні почуттів суб’єкта з пейзажем та змінами в природі.

Вірш складається з п’яти строф, кожна з яких має чотири п’ятискладові рядки. Рими виразні, але не пишні метафори. Спокійний настрій поеми гармонує з пейзажними картинами.

Перші чотири строфи побудовані за принципом протиставлення між весняною пробудженням природи та тим, як суб'єкт відчуває цю природу. Останній стих наступних строф повідомляє про відчуття нестачі:

Весна, яка асоціюється з надією та відродженням, виявляється моментом глибшого відчуття покинутості предмета. Саме цей пейзаж викликає біль, депресію та жаль.

Карпинський звертається до старопольської традиції, черпаючи натхнення і з досвіду французької буколічної поезії, яка потрапляла до Галичини. Водночас образний світ цієї поезії насичувався вітчизняними реаліями.

Персонажі більшости віршів переживають страждання, смуток, меланхолію внаслідок браку розуміння, взаємности або інших перешкод у коханні. Сентиментальний характер творів («чуйність серця») виявляється в обмеженні тематики внутрішнім життям персонажів. Об’єкт закоханости не індивідуалізується. Почуття висловлюються в часом довгих монологах. Персонажі знов і знов переживають спогади про втрачене кохання, проведені разом хвилини, що пов’язуються з окресленими об’єктами зі світу природи:

Pódźmy na koniec smutnego Kluczowa.

Tam ją wśrzód łąki będziemy żegnali;

I, choć przed okiem naszym las ją schowa,

My jeszcze za nią będziemy wołali:

Lindoro, cożeś zrobiła?

Sierotyś nas zostawiła!

 

Rzeczko ty mała, w które tylko kraje

Popłyniesz, wszędzie powiadaj po drodze,

Że już Lindora z nami się rozstaje.

Bądź świadkiem, jak jej żałujemy srodze.

Lindoro, cożeś zrobiła?

Sierotyś nas zostawiła!

 

 Powiedzcie, lasy, i wy, góry dawne,

Czy piękniejszego co w tych stronach było?

Jak wy będziecie odtąd z tego sławne!

Lecz jak się prędko światło wasze skryło!

Lindoro, cożeś zrobiła?

Sierotyś nas zostawiła!

(«Pożegnanie z Lindorą w górach»)

Пейзаж конкретизується через введення реальних топонімів, насичення твору побутовими деталями. Автор прагне до граничної простоти, пісенної музичности вислову.

Він звертається до фольклору. Крім формальних впливів можна спостерігати спроби оперувати народним способом бачення світу, формулами й зворотами, запозиченими з фольклору.

Dobranoc, Jacenta,

I wam, usta czyste,

I słodkie oczęta,

I piersi parzyste!

 

Ja nie spać statecznie

Całą noc gotowym

Bo któż śpi bezpiecznie

Przy skarbie takowym?

 

Wzięłaś mi sen cały

Oczu twych czarami,

Nie będę, zuchwały,

Żartował z oczami.

 

Pójdęż ja do fary,

Jak się na dzień zbierze,

Na te twoje czary

Zakupię pacierze,

 

Kupięż ja i świécę

Za złotowiec cały,

Bym nie miał tęsknice

Po Jacentej białej.

 

Przynajmniej uproszę,

Jeśli jest zuchwała,

By, co ja ponoszę,

Toż samo cierpiała.

(„Mazurek”)

У «Pieśni mazurskiej» герой-селянин чи не вперше зображується без ідилічної стилізації:

Dla hożej swojej żony

Maciek wypędzony.

 

Porzucił dom, stodoły,

Uciekł prawie goły.

 

Widziałem mało potym.

Jagnę w czepcu złotym.

 

Przy karczmie na uciesze

Podkówkami krzesze.

 

Przewodzi muzykami,

Sypie złotówkami.

 

Ręce jej pobielały,

Oczy poczerniały.

 

Wszyscy ją szanowali,

Bo się pana bali.

 

Nie dbają, choć to Pleban

Broni do mężatki.

 

Oj, będąż w piekle goreć

Po same łopatki!

Любовний конфлікт дістає тут і суспільне мотивування, бо головним винуватцем конфлікту є двір. Поет оскаржує несправедливі стосунки, що руйнують родинну злагоду.

Творчість поета насичується патріотичною тематикою. На події Барської конфедерації та Коліївщини він відгукується віршем «O nieszczęściach ojczyzny i rzezi humańskiej»:

Pieszczone dzieci, gdy rozgniewały

Ojca, i gdzież się podzieją?

    Stojąc pod dzwiami, płaczą dzień cały,

    Kołatać we drzwi nie śmieją.

 

    A lud zuchwały, przechodząc blisko.

    Słowem zelżywem je szpeci,

    Czyniąc z nich sobie urągowisko,

    Że ojciec wygnał swe dzieci.

 

    Ale Ty, Boże. który z daleka

    Patrzysz na serca wygnanych,

   Ulitowany nędzą człowieka,

   Pocieszysz znowu stroskanych.

 

     Już do Twych uszu przyjść miały głosy

    Krwi, co lud przelał zażarty,

    I wiara Twoja poniosła ciosy,

    I kościół z ozdób obdarty.

 

     Wspomnij przynajmniej na Twe ołtarze,

    Przy których my stać przyrzekli;

    Nie karz, wszak zdawna nikt tych nie karze,

    Co do ołtarza uciekli.

 

     Złóż nas Twą bronią, której zamachem

    Rozsądzasz między wojskami,

    A nieprzyjaciel pierzchnie ze strachem,

    Widząc, żeś jeszcze Ty z nami.

 

«Rzeź humańska» - так польська традиція окреслює винищення польського та єврейського населення Умані гайдамаками 20-21 червня 1768 р. Коліївщина була викликана провокаційними діями Російської імперії, що спонували козаків і селян до виступу проти шляхти й поляків.  Число загиблих сягало 20 тис. (за більш скромними оцінками - 2 тис.). Для польського суспільства це було жахливим потрясінням з огляду на жорстокість повстанців. Було вирізано і монахів василіянського монастиря.

Тарас Шевченко описує ці події в поемі «Гайдамаки»:

Як та хмара, гайдамаки

Умань обступили

Опівночі; до схід сонця

Умань затопили;

Затопили, закричали:

«Карай ляха знову!»

Покотились по базару

Кінні narodowi;

Покотились малі діти

І каліки хворі.

Ґвалт і галас. На базарі,

Як посеред моря

Кровавого, стоїть Гонта

З Максимом завзятим.

Кричать удвох: «Добре, діти!

Отак їх, проклятих!»

«Pieśni nabożne» (1792)

Звертаючись до релігійних мотивів, Карпинський висуває на перший план християнські моральні норми, які роблять можливим функціонування суспільного організму. Релігійні пісні він розглядає як важливий засіб виховання народу. Він працює над збіркою з 1787 р. і видав її анонімно в Супрасльському монастирі 1792 р. Збірка складалася з 29 оригінальних пісень та 20 перекладів псалмів.

До збірки увійшли пісні на церковні свята (Різдво Христове, Боже Тіло), морально-релігійні твори, молитовні тексти, а разом із тим і церковно-патріотичні пісні. Автор адаптує поетику до естетичних запитів простолюду. Він спирається на фольклорний паралелізм. Бог у Крапинського – це справедливий і милосердний Отець, а не грізний суддя.

Найбільшої популярности набула пісня «Poranna», котра стала популярною ранковою молитвою, зокрема, в польському війську:

Відео YouTube


Kiedy ranne wstają zorze,

Tobie ziemia, Tobie morze.

Tobie śpiewa żywioł wszelki,

Bądź pochwalon, Boże wielki!

 

A człowiek, który bez miary,

Obsypany Twymi dary,

Coś go stworzył i ocalił,

A czemuż by Cię nie chwalił?

 

Ledwie oczy przetrzeć zdołam,

Wnet do mego Pana wołam,

Do mego Boga na niebie,

I szukam Go koło siebie.

 

Wielu snem śmierci upadli,

Co się wczora spać pokładli

My się jeszcze obudzili,

Byśmy Cię, Boże, chwalili.

Здобула популярности також колядка «O narodzeniu Pańskim». У ній розкривається понадчасовий зміст приходу в світ Божого Сина відповідно до богословської інтерпретації воплочення за допомогою антитетичних протиставлень:

Bóg się rodzi, moc truchleje,

Pan niebiosów obnażony;

Ogień krzepnie, blask ciemnieje,

Ma granice Nieskończony.

Wzgardzomy - okryty chwałą,

Śmiertelny - Król nad wiekami!...

A Słowo Ciałem się stało

I mieszkało między nami.

 

Cóż, Niebo, masz nad ziemiany?

Bóg porzucił szczęście twoje,

Wszedł między lud ukochany,

Dzieląc z nim trudy i znoje.

Niemało cierpiał, niemało.

Żeśmy byli winmi sami.

A Słowo Ciałem się stało

I mieszkało między nami.

 

W nędznej szopie urodzony,

Żłób mu za kolebkę dano!

Cóż jest, czym był otoczony?

Bydło, pasterze i siano.

Ubodzy, was to spotkało

Witać Go przed bogaczami!

A Słowo Ciałem się stało

I mieszkało między nami.

 

Potem i króle widziani:

Cisną się między prostotą,

Niosąc dary Panu w dani:

Mirrę, kadzidło i złoto.

Bóstwo to razem zmieszało

Z wieśniaczymi ofiarami!...

A Słowo Ciałem się stało,

I mieszkało między nami.

 

Podnieś rękę, Boże Dziecię,

Błogosław ojczyznę miłą,

W dobrych radach, w dobrym bycie

Wspieraj jej siłę swą siłą,

Dom nasz i majętność całą,

I Twoje wioski z miastami.

A Słowo Ciałem się stało

I mieszkało między nami.

«Historia mego wieku i ludzi, z którymi żyłem»

Перша публікація мемуарів відбулася в 1844 році, а остаточна редакція з'явилася в 1897 р. Це автобіографія, що показує духовний та художній портрет письменника. Такий тип спогадів, взорований на «Сповіді» Жан- Жака Руссо, «Сентиментальній подорожі» Лоренса Стерна та навчальному романі, раніше не був відомий у польській літературі. У мемуарах автор створює свій образ як доброчесної та чуйної людини, але він також здійснює психологічну самооцінку та суб’єктивну оцінку інших людей та подій. Тут також зображено життя провінційної знаті та столичних середовищ. У спогади вплітаються гумористичні анекдоти, а також моральні сентенції та поради.

Так він розповідає, як невдовзі по його народженні на маєток Карпинського в Голоскові напав Олекса Довбуш:

Того дня, трапилась у домі моїх батьків дивна пригода. Сусід і приятель мого батька Козловський перестерігав його (батька) на кілька годин перед тим, коли я мав побачити світ, що славний на все Покуття опришок Олекса Довбуш, який у цих краях немало себе показував, мав напасти на дім моїх родичів з 12 молодцями. В тяжких болях лежала моя мати на ліжку, а батько покинув хату, побоюючись, щоб не втратив життя, забрав наскоро з собою все, що міг, і сховався в недалекому лісі, наказавши при своєму відході, щоб для того страшного гостя і його товаришів поставити на стіл хліб, сир і горілку. Через годину після мого народження прийшов у двір Довбуш зі своїми; застав у всьому домі лише мою матір на ліжку і бабу, що мене мила і на руках тримала, — більше не було нікого. Моя мати не могла говорити з болів і переляку, баба приступила до Довбуша зі мною на руках і каже: „Ось годину тому, як народилася дитина, зважай на Бога і на хвору матір, і на немовлятко і не роби ніякої шкоди, коли тебе приймають, як доброго гостя”. Ці слова зворушили серце ватажка; він наказав своїм молодцям, щоб поводили себе чемно і засів з ними до їжі й до горілки, якої було досить. Бабі дав потім три злотих червоних, а мою матір просив, щоб дала дитині на згадку, що він там був, ім’я — Олекса — бо так звався Довбуш — і пішов зі своїми, не зробивши ніякої шкоди

Гуґо Коллонтай

Народився 1 квітня 1750 р. в селі Великі Дедеркали на Волині (нині Кременецький район Тернопільської обл.). Батьки його належали до середньої шляхти. Коли йому було 6 років, батьки перебралися до села Нецеславіце неподалік від міста Кельце. Початкову освіту здобував у Пінчіві, а університетську - в Кракові. Там же, в Кракові, здобув 1768 р. ступінь доктора філософії.

Дальше навчання проходило у Відні (1770-1774) та в Римі. У Римі дістав ступінь доктора права і богослов’я, був висвячений на священика.

По поверненні до Польщі став краківським каноніком. Був священиком у Пінчеві та в Кшижановіцах-Дольних. Він долучається до праці Товариства елементарних книг (Towarzystwo do Ksiąg Elementarnych), яке діяло 1775-1792 рр. і займалося виданням шкільних підручників і упорядкуванням навчальних програм. Коллонтай входить до складу Комісії народної освіти (Komisjі Edukacji Narodowej), створеної сеймом з ініціятиви короля Станіслава Августа Понятовського 1773 р. задля реформування системи освіти після скасування ордену єзуїтів, що доти опікувався шкільництвом в усій Речі Посполитій.

Він розробляє власний план перебудови шкільництва. Протягом 1777-1780 рр. Коллонтай займається реформуванням Краківської академії. Він запроваджує вивчення природничих наук, польської літератури, відкриває можливість освіти студентам нешляхетського походження, заохочує розвиток прогресивних ідей. Це викликає конфлікт із консервативним краківським єпископом (1758-1788)  Каєтаном Солтиком. Єпископ не визнав призначення Коллонтая краківським каноніком, поставив його під заборону в служіні (екскомунікував) й позбавив прибутків від церковних посад.

1779 р. Коллонтай перебирається до Варшави. Він оселяється на площі Ринок і гуртує довкола себе публіцистів, названих опонентами «колонтаєвою кузнею». Цей гурток діяв між 1789 і 1792 рр. Він поширював гасла Французької революції, критикував станові привілеї та феодальні стосунки. Публіцистика учасників гуртка справляла помітний вплив на громадську думку, висміювала опонентів суспільних реформ.

Колонтай бере діяльну участь у патріотичному русі 1790-х рр. Написав політичний трактат «Do Stanisława Małachowskiego [...] Anonima listów kilka», де окреслив напрямки бажаної державної реформи. Він був одним із авторів Конституції 3 травня, а потім долучився до повстання під проводом Тадеуша Костюшка, увійшов до його проводу. Після придушення повстання він 1794 р. тікає за кордон, але при перетині Галичини був заарештований. В ув’язненні написав працю «Rozbiór krytyczny zasad historii o początkach rodu ludzkiego».

1802 р. був звільнений і оселився на Волині. Був одним із організаторів Кременецького ліцею. Звинувачений росіянами в контактах із Наполеоном, був 1807 р. вивезений до Москви й утримуваний там до 1808 р.

Останні роки життя провів у Варшавському герцоґстві. Жив самотньо. По важкій хворобі помер 28 лютого 1812 р. Урна з його серцем була похована в церкві села Вишнева, де жив брат.

Anonima listów kilka

Цикл відкритих листів «Do Stanisława Małachowskiego, referendarza koronnego. O przyszłym sejmie Anonima listów kilka» писався Коллонтаєм почергово протягом 1788-1789 рр. Листи адресувалися графові Станіславу Малаховському (1736-1809), на той час великому коронному референдареві й маршалку Чотирилітнього Сейму. У них декларуються республіканські погляди, базовані на концепції суспільної угоди, природного права людини на свободу дій, рівність і володіння землею. Не йшлося про скасування ієрархічної стратифікації суспільства. Коллонтай пропонував модель антимагнатського союзу шляхти  й міщанства, за якою до сейму мали входити не тільки шляхтичі. Він критикував сарматизм, вбачаючи в ньому знаряддя визначального впливу магнатів на Річ Посполиту. Він виходив із економічної доктрини фізіократизму, за якою земля була найвищим джерелом багатства. Коллонтай підкреслював важливу роль людської праці в створенні цінностей. На противагу кривавим подіям Французької революції Коллонтай називав реалізацію суспільних реформ у Польщі «лагідною революцією».

Коллонтай, серед іншого декларував такі ідеї:

- селяни мають отримати право самовизначення, має бути здійснене їх звільнення від панщини, їм має бути надано громадянські права та особисту свободу;

- селян слід цінувати як людську спільноту, що володіє величезним і досі марнованим потенціалом;

- селянам слід надавати можливість висловлюватися з питань, які безпосередньо їх стосуються;

- має бути проголошена рівність усіх перед законом;

- міщани мають отримати право предсавництва в сеймі та участи в політичному житті країни;

- слід обмежити сваволю  магнатів,

- Сейм повинен мати право ухвалювати закони після дебатів з подальшим голосуванням;

- скасовується принцип liberum veto;

- трон у Польщі має бути спадковим;

- слід негайно вжити заходів щодо змін у зовнішній політиці;

- збільшення національного продукту може бути досягнуто лише за рахунок соціальних інвестицій - зміцнення  ремесел та розвитку внутрішньої торгівлі вітчизняною продукцією;

- освіта на всіх рівнях повинна бути виведена з юрисдикції Церкви;

- значна частина земель, наданих церквам та монастирям, повинна негайно секуляризуватися;

- безпеку держави може забезпечувати лише регулярна та добре оплачувана армія, ні за яких обставин не можна довіряти сусіднім країнам, які заявляють про свою допомогу у разі конфліктів;

- необхідна ґрунтовна соціально-моральна реформа та відмова від утопічного сарматського міфу;

- обмеження ролі Церкви у суспільному житті та здійснення внутрішнього морального та духовного оновлення.

Ян Потоцький

Народився 8 березня 1761 р. в селі Пикові Вінницького повіту в знаній магнатській родині. 7-річним хлопцем залишив батьківщину. Разом із братом Северином учився  Лозанні й Женеві. Часто бував у Парижі. Досконало оволодів французькою мовою, а польську мову почав учити лише по поверненні до Польщі 1778 р.

Належав до числа енциклопедично освічених людей свого часу. Змолоду багато подорожував. Побував у Франції, Швейцарії, Італії, Іспанії, Голландії, Великій Британії, Мальті, Тунісі, Греції, Сербії, Марокко, Угорському королівстві, Єгипті, Османській імперії, Китаї, Монголії, а з 1797 року мандрував Російською імперією, зокрема по Сибіру, Кавказу.

Служив в австрійській армії, воював із піратами в Середземному морі. Був першим поляком, який літав на повітряній кулі. Описував свої пригоди. Став одним із перших дослідників історії й археології слов’янських країн.

Брав участь у Чотирилітньому сеймі. Після третього поділу Речі Посполитої Ян Потоцький повернувся до вивчення слов'янської історії. У 1794-1796 працював над науковими роботами у Відні та Німеччині. У 1801 — 1802 через контакти з Адамом Єжи Чорторийським знаходився у Петербурзі.

Після війни 1812 р. Потоцький до кінця життя перебував на Поділлі, Волині, Україні. Бував у Тульчині. В останні роки життя впав у меланхолію і 2 грудня 1815 р. покінчив життя самогубством.

«Рукопис, знайдений у Сараґосі»

«Manuscrit trouvé à Saragosse» — незавершений пригодницько-містичний роман. Потоцький писав його французькою мовою й публікував окремі розділи анонімно. Перші розділи вийшли в 1797 році. Потоцький продовжував працювати над романом аж до смерти й не встиг його завершити. 1847 р. твір було перекладено польською мовою.

В сюжеті відобразився багатий особистий досвід Потоцького. Під час облоги Сарагоси, що відбувалася в перебігу Піренейських воєн (1808–1814), оповідач – офіцер наполеонівської армії - знаходить в захопленій будівлі старовинний рукопис, який його зацікавив. «Це був іспанський рукопис, і хоч я дуже слабо знав ту мову, але зумів зрозуміти, що знайшов щось цікаве: рукопис містив історії про кабалістів, розбійників і упирів».

Рукопис складений іспанським офіцером часів війни за іспанську спадщину Альфонсом ван Вордене. Він упродовж 66 днів мандрував горами Сьєрра-Морени, намагаючись потрапити до свого полку в Мадриді. Він походив із старовинного французького роду, що мав рицарський лен в Арденах. Батько одружився на аристократці з Ґранади, воюючи за іспанського короля Филипа V. Але потім він повернувся в Ардени, де й виростав Альфонс.

На початку роману Альфонс стикається з дивними містичними й страхітливими явищами, потім приєднується до кочового циганського табору. Він та решта персонажів (злодії, інквізитори, каббаліст, геометр, прекрасна сестра кабаліста, сарацинські принцеси тощо) постійно розповідають один одному історії, які також часто містять історії героїв цих історій.  Альфонс постійно вагається між надприродним і раціональним поясненням того, що з ним відбувається: або сестри — бісівська мара, або це жінки з плоті й крові, які просто його розігрують.

Pieśń Legionów Polskich we Włoszech

Оригінальний текст Юзефа Вибицького був написаний в Реджо-нелл-Емілії як солдатська пісня, співана під популярну мелодію мазурки. Пісня була вперше була виконана публічно 20 липня 1797 року під час церемонії на честь творця польських легіонів генерала Яна Генріка Домбровського.

Відео YouTube


Jeszcze Polska nie umarła,

Kiedy my żyjemy,

Co nam obca moc wydarła,

Szablą odbijemy.

 

Marsz, marsz, Dąbrowski

Do Polski z ziemi włoskiéj

Za Twoim przewodem

Złączem się z narodem.

 

Jak Czarnecki do Poznania

Wracał się przez morze

Dla ojczyzny ratowania

Po szwedzkim rozbiorze.

 

Marsz, marsz… itd.

 

Przejdziem Wisłę, przejdziem Wartę

Będziem Polakamy,

Dał nam przykład Bonaparte,

Jak zwyciężać mamy.

 

Marsz, marsz… itd.

 

Niemiec, Moskal nie osiędzie,

Gdy jąwszy pałasza,

Hasłem wszystkich zgoda będzie

I ojczyzna nasza.

 

Marsz, marsz… itd.

 

Już tam ociec do swej Basi

Mówi zapłakany:

«Słuchaj jeno, pono nasi

 

Biją w tarabany».

 

Marsz, marsz… itd.

 

Na to wszystkich jedne głosy:

«Dosyć tej niewoli

Mamy racławickie kosy,

Kościuszkę Bóg pozwoli.»

 

Marsz, marsz… itd.

Тут уперше Польща ототожнюється з народом, а не з територією чи державними інститутами. Це було принципово новим у національному самоусвідомленні й свідчило про формування романтичної концепції народу.

Опубліковано у Варшаві в 1806 р. Було змінено: порядок строф було змінено (третє - на другому місці), а четверту та шосту строфи було знято. Особливо вимова четвертої строфи, що починається словами: "Німеччина, москвич не поселиться (...)", була б безтактною перед майбутнім правителем новоствореного Варшавського герцогства, королем Саксонії Фредеріком Августом і недипломатичним кроком перед лицем переговорів на чолі з Наполеоном з Олександром I, увінчаним Тильзитським миром 1807 р. Стефан Чарнецький, про якого згадується в пісні, уславився під час "шведського потопу" як відважний організатор опору ворогові, герой партизанської війни, що відзначався нестандартними рішеннями. Перед смертю був призначений київським воєводою й польним коронним гетьманом. Помер від ран, здобутих у війні з росіянами.

Польські леґіони в Італії були утворені на півночі сучасної Італії з ініціятиви Яна Генрика Домбровського. Основою леґіонів стали польські офіцери й солдати, котрі після третього поділу Речі Посполитої подалися на еміґрацію до Франції й Італії. Їхньою метою була боротьба за незалежність Польщі. За підтримки Наполеона Домбровський підписав 1797 р. угоду з урядом Ломбардської республіки про утворення леґіонів на їхньому терені. Мундири й прапори були близькі до польських, було збережено польські звання. Леґіони воювали на боці Наполеона. Згодом частина з них  дійшла до Варшави йбула переіменована на Надвіслянський леґіон. Через польські леґіони загалом пройшло бл. 35 тис. чол., загинуло близько 20 тис.

Ян Генрик Домбровський (1755-1818) брав участь у повстанні Костюшка, уславився при обороні Варшави. Після поразки повстання емігрував. Очолив утворення Польських леґіонів, а після здобуття Наполеоном Польщі - війська Варшавського герцоґства. Воював із Австрією та Росією. Брав участь у битві під Лейпціґом. Зрештою повернувся до Варшави, відмовився від пропонованої йому росіянами посади намісника Царства Польського і пішов на пенсію. Помер у своєму маєтку 6 червня 1818 р.

Автор пісні, Юзеф Вибицький (1747-1822) походив із шляхти, був правником за освітою й активним учасником сеймової боротьби. Брав участь у Барській конфедерації, у повстанні під проводом Костюшка. Ще під час повстання заприятелював із генералом Яном Генриком Домбровським. В еміґрації співпрацював із генералом при утворенні Польських леґіонів, під час відвідин їхнього табору в липні 1797 р. написав "Pieśń Legionów Polskich we Włoszech" (Mazurek Dąbrowskiego). Воював на боці Наполеона, був одним із організаторів Варшавського герцоґства, а після поразки Наполеона став сенатором і головою Вищого суду Царства Польського. Залишив низку літературних творів: драм, комедій, віршів.

Змінений текст після подальших поправок (у тому числі у сфері модернізації граматичних форм та певних лексичних змін) став основою сьогоднішньої версії національного гімну. Офіційно Pieśń Legionów Polskich we Włoszech стала державним гімном за рішенням Міністерства внутрішніх справ у 1927 році.

Народний театр

 Створення національного театру було одним із елементів реформи освіти, звичаїв та культурного життя Речі Посполитої, розробленої королем Станіславом Августом Понятовським. 19 листопада 1765 року в Оперному театрі Варшави  (Operalnie) відбулася прем'єра комедії "Natręty" Юзефа Білевського, яка була вільною переробкою комедії Мольєра «Надокучливі» (1661). Опера  знаходилася в південно-західній частині Саксонського саду (на сьогоднішньому перехресті вул. Маршалковської та вул. Крулевської). Будівля була зведена в 1725 році з ініціятиви Августа ІІ.  Прообразом будівлі Варшавської опери був Маленький театр у Дрездені з 1687 р.

Театр називався «Національні актори Його Королівської Величности» і діяв у тій же будівлі, що і французька, німецька та італійська трупи. Він вирізнявся тим, що грав рідною мовою, твори вітчизняних авторів. Лише за кілька років йому була присвоєна назва Національного театру. 19 листопада вважається днем заснування польського національного театру.

Трупа виступала протягом двох років (1765–1767), її діяльність була перервана заворушеннями, що охопили країну (Барська конфедерація та перший поділ).

Відновлення вистав пов'язане з прийняттям в 1774 році театральної монополії. Театр втратив статус придворного й залежав від антерпренерів. Трупа виступала в  палаці Радзівілів (сьогодні резиденція президента Республіки Польща) у Краківському передмісті Варшави. На його сцені утверджується вітчизняний репертуар, особливо комедії Францишека Богомольця та Адама Чарторийського.

Але 1778 р. Радзивілл повернувся з вигнання й відібрав у театру свій палац. Настала річна перерва, а 1779 р. театр перемістився до нового будинку на майдані Красинських. Репертуар визначався вибором між комічною оперою, зіпертою на французькі взірці з героєм-міщанином та оперою італійського типу, що вводила персонажі селян.

Францішек Заблоцький

Народився 2 січня 1752 р. десь на Волині в шляхетській родині. Вчився в колеґії піярів у Великих Межирічах, потім у новіціяті єзуїтів. Служив в Комісії народної освіти. З 1781 до 1788 рр. співпрацює з Національним театром. Брав участь у повстанні Костюшка, брав участь в обороні Праги. Після поразки повстання перебрався до Риму, був рукоположений у священика й 1798 р. повернувся до Польщі. Служив у селі біля Пулави, а з 1800 р. - в с. Конськоволя. Помер 10 вересня 1821 р.

«Sarmatyzm»

Комедія, написана 1784 р., виставлена 1785 р. Опублікована була щойно 1820 р.

Дія відбувається в шляхетській провінції. Розповідається про суперечку між родинами Ґуроносів і Жеґот, що стосуються банальних випадків (як зайняття лавки в церкві або конфлікт за полями, прилеглими до маєтків). Конфлікт призводить до наїзду. Однак любов Анелі та Радомира, нащадків обох родин, врешті-решт призводить до згоди. У комедії критично представлена ​​сарматська культура, особливо її хворобливі аспекти, такі як анархія, зарозумілість, фальшивий гонор, обскурантизм. Носіями позитивних рис є освічені та досвідчені представники молодого покоління. Однак у висловлюваннях персонажів є твердження, що причина недоліків полягає не стільки в дотриманні традиції, скільки в відході від чеснот предків. Тенденції, помітні в сучасному міському середовищі, також піддаються критиці.

Комедія Заблоцького була заснована на французькій виставі «Провінційне дворянство» Noël Lebreton de Hauteroche. Заблоцький не лише переніс дію до польських реалій, але й видалив і додав деякі сцени.

 «Król w Kraju Rozkoszy»

Перша постановка комедії відбулася в лютому 1787 року у Варшаві. На початку 19 століття автор виправляв текст пісні. Перша друкована публікація відбулася в 1960 році. Комедія - це переробка твору французького драматурга Марка Антуана Легранда (1673-1728), проте сюжетна основа п'єси доповнена Заблоцьким оригінальними ідеями та новими асоціаціями.

Комедія відрізняється за змістом від інших класицистських драм. У ній з’являються неймовірні та фантастичні події та персонажі, такі як чарівник Алзор, лицар Філандр, принцеса Людвіла, сильфи, гноми та наяди. Твір звертається до естетики карнавалу, де всі норми зворотні, і comedi dell'arte. Він посилається на топоси як високої, так і низької літератури (наприклад, про землю щастя та достатку, перетворення простака на короля та деградацію правителя). У тексті містяться роздуми про існування людини, пародії, наприклад, на монолог Гамлета, алюзії до сучасних справ, позицій та поглядів шляхти, короля Станіслав Август Понятовський. У мові комедії використага говірна лексика.

 

Comments