Лекція 02. Епоха Середньовіччя: загальний огляд

1. Суспільно-культурні параметри епохи


В XV ст. гуманісти Ренесансу поділили європейську історію на три частини: стародавню, середню й сучасну. Середні Віки (maedia aetas) концептуально виділені ними як період темряви й варварства, що відокремлював їх від античних Риму та Греції. Церква в ті віки, як вони вважали, була заражена загальною брутальністю та загниванням.

З огляду на центральне становище міста Візантія в центрі Римської імперії імператор Костянтин Великий вирішив перенести до нього столицю з Риму. Планомірно зруйнував старий Візантій і протягом 7 років (324-330 рр.) збудував нове велике місто, якому дав назву Новий Рим (Roma Nova, Nea Rome). Популярно греки називали це місто Константинополем на честь засновника. Сусідні слов’янські народи називали це місто «Царгородом». «Цар» - скорочення назви «цісар», що є перекрученням імени імператора Юлія Цезаря (по-грецькому kaisar).

Уряд і населення імперії зі столицею Новим Римом завжди називали себе «римлянами» (ромеями). Імператор мав офіційний титул «самодержець римлян» (autokrator Romaion) або «цар римлян» (basileus Romaion). Розвиток Римської імперії з центром у Константинополі тривав до 1453 р.

Силою, що завдала тяжкого удару Римській імперії в VII ст., став іслам, започаткований проповіддю пророка Мухаммеда. По смерті Мухаммеда формується теократична ісламська держава - Халіфат. Протягом одного сторіччя Халіфат заволодів Сирією, Палестиною, Єгиптом та іншими східними провінціями Римської імперії, підпорядкував Іран, вторгнувся до Північної Африки, Закавказзя, Середньої Азії. Халіфат підкорив Палестину, Сирію, Верхню Месопотамію. Було розгромено візантійську армію на річці Ярмук. В наступні два роки араби завоювали Єрусалим і Антіохію. Єгипет визнав владу халіфів майже без опору. 642 р. східні провінції Візантії були втрачені. На кінець VII ст. завойовані арабами Картаген і Кіренаїка.

Латинський Захід Європи перебував у разючому контрасті до візантійського Сходу. Він розвивався на землях, що були найбіднішими в Римській імперії. Від V до VIII ст. міста безлюдніли, населення вимирало або ледь животіло, різанина й насильство вкорочували людям віку, торгівля занепадала, економіка концентрувалася в сільських маєтках багатих землевласників, селянство убожіло, рівень освіти й життєві стандарти котилися вниз. Рейнський район був частиною примітивного, рідко населеного неосвіченими й брутальними племенами краю, де люди жили в безладно розкиданих, забудованих убогими дерев’яними хижами невеликих селах і годувалися з примітивного рільництва й скотарства. Реґіон був вкритий дрімучими лісами, болотами.Замість Римської імперії в Західній Европі повстали королівства ґерманських народів: остроґотів (Італія), візиґотів (Іспанія, Південна Ґалія), бурґундів (Східня Ґалія), франків (Північна Ґалія), анґло-саксів (Британія). Нові народи прийняли латинську мову й намагалися наслідувати римську організацію.

410 р. візиґоти Алариха захопили й розграбували Рим. 476 р. ґерманський полководець Одоакр проголосив себе королем Італії, відіславши імператорські відзнаки до Константинополя. 493 р. Одоакра переміг вождь остроґотів Теодорик Великий. Він зайняв Рим та Італію й володів ними аж до 553 р. Тоді імператор Юстиніян відвоював ці землі й утворив провінцію Римської імперії з центром у Равенні («Екзархат Равенни»). Равенський екзархат припинив існування після того, як місто захопили 751 р. лонґобарди.

За сто років правління династії Каролінґів (750-850) латинський Захід стабілізувався. Виникла цивілізація, що істотно відрізнялася від попередньої. ЇЇ названо «Першою Європою».  ЇЇ центром стають родючі рівнини, що тяглися від Південної Англії через Північну Францію на територію ґерманії. Це було сільськогосподарське суспільство, де торгівля, міста, мануфактурне виробництво мало важили. Осердям було королівство франків. Піпін та його син Карл Великий майже подвоїли територію своєї держави за сорок років, підкоривши Саксонію, Баварію, королівство лонґобардів в Італії, Аквітанію, буферну зону в Північній Іспанії, Бретань. Переважна більшість західних християн опинилися в межах Франкської імперії, хоча королівства англосаксів, ірландців, вестґотів (північний захід Іспанії) лишалися незалежними. На Різдво 800 р. папа Лев III увінчав його імператорською короною. Існувала виразна культурна дистанція між ґерманською північчю та романським півднем. В багатьох місцях ґерманські вартості домінували в державному управлінні, у війську та соціяльних структурах.

Скандінавські племена вікінґів, які зберегли чимало архаїчних рис ґерманського суспільства, зокрема його войовничість, поганські культи, протягом 790-1066 рр. лишаються невтомним руйнівним чинником европейського життя на просторі від Ірландії до Русі та Візантії. В багатьох місцях стерто з лиця землі катедральні собори й монастирі з їхніми школами та книгозбірнями.

Вікінґи, яких в Україні називали варягами, були важливою силою в період створення Української держави. Становили княжу дружину.

В Х ст. починається новий підйом візантійських міст. Він охопив не тільки Константинополь, але й Нікею, Смирну, Ефес, Трапезунд, Фессалоніки, Атени, Корінт. Константинополь знов перетворився на найбагатше місто европейського середньовіччя. Пожвавлюється торгівля, в т.ч. з Кримом, Причорномор’ям. Міста стають центрами освіти, науки, мистецтва. Розвиваються ремесла. За часів Македонської династії (867-1056) зміцнюється централізована влада. Все більшого значення набуває в прикордонних районах військо з поселенців - акритів; оспівується в фольклорі подвиги акритів (епос про Діґеніса Акрита). Приводиться в систему ієрархія чинів і титулів. На відміну від Західної Европи, система титулів не створювала реальних відносин сюзеренітету-васалітету

Піднесення духовного життя суспільства позначилося на всіх галузях культури. Зросло зацікавлення античною спадщиною, бурхливо зіштовхуються ідеї в літературі, особливо в історіографії.

Новий чинник - поступова консолідація етнічних спільнот в етносоціальні єдності, прагнення до виходу з Імперії та заснування власних держав. Тривалий час боряться за незалежність болгари й у 1186-1187 рр. ця боротьба завершилася успіхом. Іншоетнічна аристократія протиставляє себе основному етнічному ядру - еллінам.

Українська нація розвивається в полі дії візантійської цивілізації. Хрещення України-Руси 988 р. закріпило ці орієнтації.

1019-1054 - Ярослав Мудрий. Софійський собор. Заснування в Києві митрополії. Перший митрополит з русинів Іларіон. Києво-Печерський монастир.

Рим здавна виховав у своїх громадян почуття переваги над усіма. Римський єпископ здавна вважав себе покликаним дбати про Вселенську Церкву. Але вже на II Вселенському соборі каноном  3 замість Олександрійської першою катедрою на Сході проголошується Константинопольська як столична. Константинопольські архиєпископи не бажали визнавати першости Риму. Перший розкол з цього приводу виник наприкінці V ст. і тривав 35 років (482-519 рр.). Важливим чинником була більша незалежність пап від візантійського імператора. Врешті папи 800 р. остаточно розірвали з імператором і визнали франкських королів спадкоємцями римських кесарів. Карл Великий коронується папою Левом III як римський імператор.  У відповідь на це імператор Никифор (802-811 рр.) заборонив візантійській церкві контакти з римською.

569 р. в Іспанії на Толедському собору вперше з’являється «Filioque», викликане полемічними міркуваннями в боротьбі з аріянами. Малося на меті довести, що Син не менший за Отця, рівний Отцю. Протягом VII-VIII ст. «Filioque» прийнятий на соборах і поширився в Франції та Англії. Карл Великий на прохання папи Лева III на соборі 809 р. в Аахені прийняли «Символ віри» з «Filioque», що папа підтвердив, але відмовився внести до Нікео-Царгородського Символа віри.

В ХІ ст. конфлікт між Римом і Константинополем завершився церковним розколом. Папа Лев IX (1048-1054 рр.) запроваджує латинський обряд у візантійських областях Італії, завойованих німцями й норманами - Капуї, Салермо. Призначає архиєпископа для Сіцілії. Патріярх Михаїл Керуларій (1043-1058 рр.) у відповідь на це 1053 р. видав розпорядження про закриття в Константинополі латинських церков і монастирів. Папа Лев IX  надсилає послання, де вказує на авторитет апостола Петра і звинувачує Константинопольську церкву у впадінні в єресь. Патріярх Михаїл Керуларій у відповіді (не збереглася, але відновлюється на основі пізніших пам’яток) кличе до примирення, вказуючи як умову його набуття рівних прав для Константинополя стосовно Сходу, і для Риму - Заходу. Другий лист папи Лева IX містить докори за спробу підпорядкувати Константинополеві інших східних патріярхів. Папа дорікає патріярхові за титул «вселенський». 

На доручення патріярха Михаїла Керуларія монах Студійського монастиря Микита Стифат склав трактат проти латинян, оперуючи такими темами, як опрісноки, піст у суботу, целібат.

1054 р. до Константинополя направлене папське посольство. Офіційно вони їхали до імператора, яким були урочисто прийняті. З патріярхом трималися згорда й холодно. 15 липня 1054 р. під час богослужіння у церкві Св. Софії леґати підійшли до вівтаря і звідти звернулися до народу з проповіддю, скаржачись на патріярха. Потім вони поклали на престіл буллу відлучення, що стосувалася патріярха і його прихильників. У буллі перелічується схильність до 10 єресей, анатемуються Михаїл Керуларій, Лев Охрідський, канцлер Никифор, інші прихильники патріярха, котрих залічують до різних єресей. Після цього леґати вийшли з церкви, обтрушуючи порох і вигукуючи: «Бачить Бог і судить». 17 липня посли мусили залишити Константинополь. На пропозицію патріярха імператор закликав їх повернутися для дискусії. Посли повернулися. Але імператор ставив за умову свою особисту присутність і наявність військової охорони. Патріярх відмовився. Тоді імператор наказав леґатам вирушати до Риму. У Константинополі стався бунт, імператора ледве не було вбито, намісник Аргіра позбавлений своїх гідностей і направлений на вигнанння.

Патріярх  скликав собор, за вироком якого 20 липня анатемовано буллу й усіх причетних до її складання. За 5 днів анатема урочисто повторена, булла спалена.

1096-1099, 1147-1149, 1189-1192, 1202-1204, 1219-1221, 1228-1229 - хрестові походи. Частина лицарів після закінчення походу повернулася до Европи. Тоді для оборони Святої Землі було створено три духовно-лицарські ордени. Вони мали кожне свій монаший устав, підлягали безпосередньо папі римському й очолювалися маґістрами. На лицарський обладунок члени цих чинів одягали мантії з зображенням хреста. І в Палестині, і в Европі чини мали численні маєтки, прибутки з яких давали можливість до існування.

Четвертий хрестовий похід (1202-1204 рр.) було спрямовано проти турецького єгипетського султана. Але з ініціативи Венеції похід вирушив на Константинополь. Місто було захоплено 1204 р. Імперію зі столицею поділили на вісім частин: чверть належала імператорові з хрестоносців, трохи менше половини надано Венеції, решту поділено між учасниками походу. На чолі Латинської імперії зі столицею в Константинополі став Балдуїн, ґраф Фландрський. Йому підлягали Фессалонікійське королівство, герцоґство Атенське, князівство Ахейське тощо. До Венеції відійшли частина столиці, деякі острови в Егейському морі, Іонічні острови, о.Кріт, південний захід Пелопонесу. Візантійський дож Енріко Дандоло дістав титул «Владики трьох восьмих Ромейської імперії».

Деякі частини Візантії зберегли свою незалежність:  Трапезунд на півночі Малої Азії, Епірський  деспотат на Балканах і Нікейська імперія - найзначніша з них. Нікейський імператор Михаїл VIII Палеолог 1261 р. захопив Константинополь  і вигнав звідти лицарів, відновивши Візантійську імперію. Але вона вже не була великою державою. Володіння її звелися до частини Балканського півострова й вузенької смужки Малої Азії. Ще раніше від Візантії відпали болгарські й сербські володіння.

В ХІ-ХІІ ст. система освіти Західної Європи завершується утворенням університетів. Болонський університет - з XI ст. Заснування Сорбонни - 1205 (?), Падуанського університету (1222). Празький (1348), Краківський (1364).

1240 - падіння Києва. Перенесення центру політичного життя до Галичини. Коронування Данила Романовича (1253).

1349 - захоплення поляками Галичини.

1377 - захоплення поляками Західньої Волині (Холм, Белз). Більша частина Волині відійшла до Великого князівства Литовського. В 60-70-х рр. Литва захопила Чернігівсько-Сіверську землю. 1362-1363 рр. приєднано до Литви Київщину, Переяславщину, Поділля.

1385 - Кревська унія.

1410 - Ґрюнвальдська битва.

Папа Римський архиєрей вдається до скликання Соборів Західної Церкви. Перший Латеранський собор 1123 р., що проходив у Латеранській базиліці в Римі, проголошується IX Вселенським. Другий Ліонський собор 1274 р. скликав папа Григорій Х, який прагнув допровадити до визнання православним Константинополем папської зверхности. 1275 р. в Царгороді урочисто проголошено унію з Римською Церквою. Її наполегливо впроваджує імператор, але відкидає більшість духівництва й вірних. Собор у Тесалії засудив імператора й патріярха. На II Ліонському соборі прийнято закон про вибір папи, за яким кардинали мають через десять день після смерти папи зібратися для вибору його наступника. Коли протягом трьох днів вони не обирають папу, то дістають тільки одну страву на сніданок і вечерю, а протягом 5 днів - тільки хліб і воду.

Віднова монашого життя на Заході в XI ст. зосереджувалася довкола абатства в Клюні в Бурґундії, заснованого 910 р. Найбільше духовне піднесення пов’язане з діяльністю св.Франциска Асизького (1182-1226 рр.), послідовники котрого стали називатися «меншими братами» або францисканами. Залишивши родину й зрікшись майна, Франциск допомагав прокаженим і лагодив зруйновані церкви. 1209 р. він та 11 його послідовників зустрілися з папою Інокентієм III та дістали усний дозвіл проповідувати, уникаючи теологічних тонкощів. Закликаючи до наслідування життя Спасителя, Франциск наголошував на вбогості не тільки як бракові майна, але як «вбогості духу». Це відмова і від майна, і від власної волі, любови до себе самого. Послідовники Франциска спершу не мали упорядкованого статуту, вбиралися в подерті плащі, підперезані мотузкою, й жили коштом жебрання або праці за харчі. Проповіді говорили про Божу любов і необхідність для всіх покаятися. 1219 р. Франциск приєднався до П’ятого хрестового походу, пішов до ворожого табору й виголосив проповідь перед султаном. Султан поставився до нього з повагою й відіслав до хрестоносців.

Малі брати вірили в наявність доброго начала в матеріяльному творенні, в коханні, в людському житті. Вони йшли проповідувати до Іспанії, Франції, ґерманії, Англії, приваблювали впливових людей і простолюд. Якщо 1209 р. їх було 12, то 1217 р. на зустріч менших братів прибуло 5 000 чол., а за сто років по смерті Франциска чин налічував бл. 28 000 чол.

Коли Франциск здобув широку славу, його висвятили на диякона. Під сорок років він занедужав на очі й усамітнився з кількома послідовниками, щоб віддатися містичним переживанням. 1224 р. на руках, ногах і на боці в нього відкрилися п’ять ран - стигмати, що нагадували про п’ять ран Христових.

 Незабаром у францискан з’явилися власні будівлі, які зводилися в містах і вважалися власністю папи. Зросли власні священнослужителі. Вони активно обслуговували мирян як проповідники й сповідники. Управління чином зосередилося в руках маґістра, якого обирали на загальних зборах кожні три роки делеґати від провінційних зборов. Ченці-францискани належали до чину в цілому, а не до окремого монастиря. Вони вільно пересувалися з місця до місця.

Другий чин заснувала 1212 р. св.Клара Асизька (1194-1253 рр.) для жінок. Ідеали особистої та корпоративної вбогости сповідалися жінками за монастирськими мурами, а не в жебрущій присутності в світі, як меншими братами.

Слідом за цим протягом ХIII ст. було зареєстровано не менш як 9 жебрущих чинів, що загалом наслідували принципи реформи Франциска. Найважливішим серед них є чин домініканців. Його створив Домінік де Гусман (бл.1170-1221 рр.) з Кастилії (Іспанія) для проповідування правдивої віри й боротьби з єресями. Чин прийняв «Статут св.Августина», пристосувавши його до власних потреб. 1216 р. папа Гонорій III затвердив статут. У підготовці проповідників багато важила освіта. Чин домініканців мав власні школи й посилав найобдарованіших членів у нові університети.

За ухвалою собору в Турі (1163 р.) єпископи зобов’язуються провадити слідство для пошуку й викриття єретиків. На півдні Франції, де поширили свій вплив катари, папа Олександр III довірив цей пошук кардиналові Петрові від св.Хризогона, який організував у графстві Тулузи слідчий трибунал. Від лат. inquisitio - пошук, дослідження, трибунал назвався інквізиційним. Інквізиція застосовує до єретиків знаряддя, приписані собором у Турі: відлучення від Церкви, ув’язнення, конфіскацію майна, аж до знищення замку. Пізніше, за Інокентія III, поширився погляд, за яким єресь є таким самим тяжким злочином, як образа гідности Божої й заслуговує кари, як за фальшування монет. Ці злочини каралися смертю.

Декретом «Ad abolendam haeresim» від 4 листопада 1184 р. папа Луцій III наклав на кожного єпископа обов’язок переслідування єретиків і подав способи провадження боротьби з ними. Цим започатковано середньовічну інквізицію.

Папа Григорій Х вписав до папських реєстрів імператорський указ про спалення єретиків і включив його положення до «Excommunikamus», конституції про єресі. Поняття про належну кару за єресь витлумачено як кару смерти. Додано заборону публічних і приватних дискусій мирян над проблемами віри. 1232 р. встановлюється посада папського інквізитора. Її передано монахам жебрущих орденів, головно домініканцям. Папа Інокентій IV 1252 р. зібрав і узагальнив приписи для інквізиції в буллі «Ad exstirpanda». При слідстві дозволяється застосовувати тортури, зберігаючи таємницю процесу, підслідному не повідомляються імена скаржників і свідків. Страти прилюдні.

Центральне місце на Ферраро-Флорентійському соборі 1437-1439 рр. займала проблема унії - відновлення єдности поміж Східною  та Західною церквами. Переговори провадилися головно поміж римським папою та загроженою турками Візантією. Візантійська делеґація прибула до Феррари навесні 1438 р. До її складу входили імператор Іоан VIII і його брат Димитрій, константинопольський патріярх Йосиф II, 22 єпископи з почтом у 700 чоловік. Патріярхи Олександрії, Антіохії та Єрусалиму прислали своїх представників. Був присутній київський митрополит Ісидор.

Дискусія про унію точилася довкола чотирьох основних тем: 1) Filioque; 2) матерія і форма Євхаристії; 3) чистилище; 4) примат папи римського. В справі походження Святого Духа православна сторона дотримувалася погляду, що введення Filioque стало порушенням заборони Ефеського собору 431 р. вводити будь-які додатки до Символу Віри. Зрештою делеґація Візантії визнала рацію за арґументами католиків, нібито Filioque не суперечить догматичній науці Отців Церкви, але відмовилася вводити цей додаток до православного визнання віри. Формули перевтілення Святих Дарів і епіклези не вдалося узгодити, але визнано, що матерію Євхаристії можуть становити як квасний, так і прісний хліб. Щодо чистилища прийнято компромісну формулу, що душі померлих, обтяжених провинами, мусять бути піддані очищувальній карі, а живі можуть прийти їм на допомогу через Святу Літургію, молитву й добрі вчинки.

Православна сторона обстоювала пентархію як основу церковного устрою, згоджуючись визнати першість за римським архиєреєм у тому обсязі, який належав його владі перед поділом 1054 р. Після запеклих суперечок прийнято визначення: «Визнаємо, що папа є верховним архипастирем, намісником в уряді й заступником Христа, пастирем усіх християн і керівником Божих Церков».

6 липня 1439 р. учасники собору підписали акт унії. Його було зачитано в кафедральному соборі Флоренції. Папа Євген IV відправив Святу Літургію, архиєпископ Нікейський Віссаріон прочитав буллу по-грецькому, а кардинал Чезаріні  - по-латині. Папа іменував архиєпископа Віссаріона й митрополита київського Ісидора кардиналами. Відмовився це зробити архиєпископ Ефеський Марко. 

Флорентійська унія не була прийнята більшістю греків. Начальник флоту Лука Нотара заявив, що вважає за краще бачити в Константинополі турецьку чалму, аніж папську тіяру. Духовний провідник опозиції, архиєпископ Марко Ефеський, був ув’язнений на острові Лемнос (1440-1442 рр.). Але народ підтримував власне його ідеї, зберігаючи ненависть до західних християн ще з часу хрестових походів і Латинської імперії.

Султан Магомед II (1451-1481 рр.) організує облогу Константинополя. Він зібрав військо у 200.000 чоловік, з них 15.000 яничарів. Було утворено перші в світі реґулярні артилерійські частини. Біля Босфору будувався сильний флот. В місті лишилося не більше 5.000 вояків. Лише Ґенуя прислала трохи моряків, решта країн Заходу лишилася глухою до благань імператора Константина XI про допомогу. Константинополь було блоковано турецькими кораблями, котрі вдалося перетягти в Золотий Ріг через ланцюги за допомогою дерев’яних настилів, змащених лоєм. 28 травня турецька артилерія проломила мури міста. В соборі Св.Софії відправлено останню Святу Літургію. Останній імператор Візантії і рештки його війська прийняли Святі Тайни. Імператор попрощався з усіма.

З церкви вояки пішли на мури. О першій годині ночі почався загальний наступ турків. Перші дві атаки вдалося відбити. Битва тривала понад 20 годин. Імператор Константин XI Палеолоґ загинув як герой у бою. Перед полуднем місто було в руках ворога. Воно було віддане на триденне пограбування. Султан Магомед II в’їхав у Св.Софію на коні. Всі, хто перебував у храмі, були вбиті. Св.Софія перетворена на мечеть. 50.000 чоловік продано в рабство. Знищено статуї, релігійні прикраси, рукописи, інші безцінні культурні пам’ятки.

1442 - митрополит Ісидор ув’язнений у Москві. Втік до Києва, потім до Константинополя, Риму. 1448 в Росії відкинено унію, митрополитом обрано Йону, а 1459 ухвалено на соборі, що митрополит не потребує затвердження Патріярхом.

2. Епічний стиль

Акад.Дмитро Лихачов:

Відображає підхід оповідача до предмету зображення, авторську позицію.

Сюжетна цікавість, безіменність героя. Юнак-кожум’яка.

Короткі, але жваві діялоги.

При загальному лаконізмі виділяється якась важлива для сюжету деталь (опис спорудження криниці в оповіді про білгородський кисіль).

У кожному оповіданні в центрі - одна подія, один епізод, який виділяє головну рису: хоробрість Олега або Святослава.

3. Монументальний стиль

Проф.Дмитро Чижевський:

Вибудова тексту з окремих порівняно нечисленних стилістичних елементів. Обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас. Зосередження уваги на змісті. Відносно проста композиція.

Думки часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання твору або кожного розділу зосереджене на одній думці й рідко відходить від неї. Виклад «монотематичний».

Часта неясність композиції, простота синтаксису. Мало дбає про те, аби надати елементам певного порядку. Окремі елементи просто йдуть один за одним. Типові відступи в тексті з кінцевою формулою: «повернімось до попереднього».

Синтаксична простота. Виклад здебільшого з коротких речень, що уривчасто йдуть одне за одним, іноді повторюючи попереднє. Часті повторення того самого підмета або додатка в сусідніх реченнях або майже в кожному реченні: «ідіть до міста, а я завтра відступлю від міста та піду в своє місто».

Любов до сталих формул, які часто повторюються в тому самому творі або розділі. Численні тексти Святого Письма або загальновживані формули. Самоповтори, самоцитування й оохоче цитування інших.

Паралелізм сусідніх речень або думок, висловлених у сусідніх реченнях. Паралелізм, посилюваний численними повтореннями окремих слів та імен.

Алітерації.

Порівняння нечисленні, абе виразні: ворожі полки «аки борове», як ліси, чернець - «храбр», богатир.

Бракує пізньої розвиненої символіки. Виняток - промова Іларіона.

Епітети нечисленнні, майже немає улюблених,  крім імен-характеристик: Святополк Окаянний, Боняк Шолудивий.

Уявлення про династичну та державну єдність Руси, затушковування династичних розбіжностей.

Християнський оптимізм, радість із того, що Русь «в останню годину» покликана Богом до християнської єдности.

Акад.Дмитро Лихачов:

Прагнення розглядати предмет з великих дистанцій: просторових, часових, ієрархічних. Найбільш значне й красиве - монументальне. Погляд на світ з великої віддалі.

Панорамний зір, підкреслення величі відстаней, пов’язування у викладі різних віддалених один від одного географічних пунктів. Дія переноситься з Новгорода до Києва, з Володимира Заліського до Галича. На початку твору автор окидає зором усю Руську землю. Слава вимірюється географічними межами поширення.

Людина - мірокосм, малий світ. Мале життя людини переходить у справжнє, велике життя за гробом. Метафори думки, розуму, які літають, міряють поля.

Динамізм, швидкість руху в географічному просторі, підкорення простору. Князі непорушні, але вони керують рухом. Всі події історіїї відбуваються в русі. Перемога над ворогом - підкорення простору, полон - втрата його.

Історична дистанція, величезний інтерес до історії. Теми творів - переважно історичні. Сучасні події поетизуються через зіставлення з минулим. Культ предків, постійні згадки про них.

Прагнення утвердити вічність. Звідси етикетність, церемоніяльність. Церемоніяльність вимагала репрезентативности, урочистости, великих форм.

Лаконізм, виразність у небагатослів’ї. Мало орнаментики, стислі характеристики. Особливу роль у структурі твору відіграють афоризми. Водночас повнота переліку учасніків дії, атрибутів персонажів, характеристик і оточення.

4. Орнаментальний стиль

Різноманітність орнаментальних прикрас кожного твору, що інколи зовсім закривають думку, змінюють характер твору. Сам твір не має часом тематичного осередку. Бо й зміст не є одностайним. Відхилення від теми вже не справляють враження безпорадности.

Погляд на світ є послідовно символічний. Дійсність стає знаком вищого, безпосередньо не даного або нам неприступного.

Символічні картини битв - «пир» або весілля, весна - воскресіння.

Стилістика стає самоціллю. Гра стилістичними прикрасами в «Молінні» Данила Заточника. Перевага орнаменту над ідеєю та змістом.

Розвиток алітерації («Слово о полку Ігоревім»). Нагромадження порівнянь (Кирило Туровський). Непомірковані перебільшення, гіперболи.

Постійні епітети. «Золотий». Складна та заплутана синтаксична будова.

Зміна християнського ідеалу. Аскетизм. Песимістичні судження про життя (Серапіон).

Самосвідомість світу. Літературна дійсність не відповідає об’єктивному станові речей. Світ не став могутнішим у порівнянні з Церквою. Але Церква почуває його небезпечнішим і загрозливішим. Порушення гармонії спричинило самовпевненість обох сторін.

5. Ритуал і поетична організація тексту

Середньовіччя з його вкрай складною системою стосунків васалітету-сюзеренітету створило розвинену ритуальну культуру. Церковний канон чітко визначав єрархію текстів, реґламентував їхню жанрову перспективу. Устав богослужінь Студійського монастиря, а потім Єрусалимської лаври св.Сави Освяченого формував ритм життя монастиря, а відтак і парафії з раз назавжди завданими нормами поведінки, нерозривно поєднаними з колом богослужінь - добовим, тижневим, річним. Функціонування тексту визначалося його канонічним змістом і богослужбовими функціями.

Дмитро Лихачов: Стосунки людей і їхні релігійні обов’язки підлягали етикетові, традиції, звичаєві, церемоніялові, до такого ступеня розвиненим і деспотичним, що вони проймали собою і певною мірою оволодівали світоглядом і мисленням людини. Етикетові підлягало й зображення цих подій. Мистецтво не так зображає життя, як надає зображенню етикетних форм, вводить його в ритуальну культуру з її системою комунікації.

Володимир Ключевський, Андрій Орлов: Є певний набір формул, властивих житійному жанрові та воїнській повісті. «За руки ся ємлюще січаху», «по удоліям кровь течаше, яко ріка», «стук і шум страшен бисть, аки гром», «бьяшеся кріпко і нещадно, яко і земли постонати», «і поідоша полци, аки борове».

Дмитро Лихачов: Не жанр творів визначає вибір формул, а предмет, що про нього йдеться. Формули добираються залежно від того, що говориться про персонажа, про який рід подій оповідає автор. Один і той самий автор не тільки вживає різні формули - житійні, військові, некрологічні - але й змінює всю манеру, стиль викладу залежно від того, чи він пише про битву, чи смерть князя, чи передає зміст договору або оповідає про одруження.

Залежно від цього змінюється і мова викладу. Міркуючи про марнотність людського життя, про релігійні обов’язки князя, Володимир Мономах вживає церковнослов’янську лексику. Коли ж він торкається своїх походів або інших побутових тем, наближається до простої мови.

Поведінка ідеальних героїв підлягає вимогам літературного етикету. «Чтеніє о житії і погубленії Бориса і Гліба» описує прощання св.Бориса з Володимиром Великим, коли юнак вирушає в похід проти печенігів. Агіограф кінця XI ст. не був свідком цього прощання і не міг відшукати його в попередніх усних і письмових матеріялах. Але він моделює цю сцену, виходячи з етикетних уявлень про те, як мала вона виглядати згідно з ритуалом княжих взаємин. «Блажений же пад поклонися отцю своєму і облобиза честнії нозі єго, і паки востав, обуїм вию єго, ціловаше со слезами».

Цим пояснюється звичай переносити окремі описи, промови, формули з одного твору до іншого. Переноситься те, що стосувалося етикету. Письменник вважає, що етикетом визначалася поведінка ідеального героя, і він відтворює цю поведінку за аналогією. Він шукає прецеденти в минулому, клопочеться про взірці, формули, аналогії, добирає цитати, підпорядковує події, вчинки, думки, почуття й промови персонажів і власну мову заздалегідь встановленому «чинові», ритуалові.

Поведінка злочинців, неґативних персонажів не підлягала етикетові такою мірою, як літературних героїв. Злочинці порівнюються зі звірами («аки звіріє дивії, поглотити хотяще праведьнаго»), а відтак не підлягають  етикетові, як звірі людському ритуалові. Та вже саме порівняння зі звірами є етикетним.

Літургійне життя Церкви формує параметри розвитку літературного тексту. ga qeia leitourgia - Служба Божа, від leitourgia - всенародна служба. Проскомидія, літургія оголошених, літургія вірних.

Утреня, вечірня. Всеношна служба.

Акафист. Akaqistos - несідальний. Вказує на те, що виконується вірними стоячи.Складається з 25 окремих піснеспівів - 13 кондаків і 12 ікосів, з яких кондак 1 та ікоси закінчуються вигуком «радуйся» (caire), а 12 кондаків - приспівом «алилуя».

Церковний календар. Змінні й незмінні свята. Відповідні частини богослужінь.

Богослужбові книги: служебник, часослов, мінеї, октоїхи, тріоді.

6. Біблія як великий код літератури

Біблія - це зібрання книг, визнаних за богонатхненні, які мають особливий авторитет для віруючих людей. Поряд із Святим Переданням визнається за джерело Божого Одкровення. Євреї називали зібрання священних книг «гасефер» - Книга.

Звідси походить назва Біблія. «h biblos» - книга (по-грецькому), від єгипетського міста Біблос, де виробляли папирус. У множині - «ta biblia», Книги.

Від єврейського «беріт» походить грецьке «h diaqhkh» (союз, договір; заповіт, остання воля людини, яку належить виконати).

Виникнення Біблії починається близько ХІХ ст. до Р.Х. Попереджає її усне передання. Старий Завіт у православних виданнях складається з 50 книг. Формування завершується до І ст. перед Р.Х. Розрізняються протоканонічні  книги (грецьк. prwtos - перший), що їх Церква визнавала за богонатхненні в першу чергу, та девтероканонічні (грецьк. deuteros - другий), визнані в другу чергу за натхненні. Протестантські видання включають тільки протоканонічні книги, а девтероканонічні визнають за апокрифи.

Першим упорядником біблійних книг вважається пророк Мойсей, який жив у ХІІІ ст. до Р.Х. Книги, що написані ним, об’єднуються в П’ятикнижжя (Тору).

Група історичних книг охоплює події від 1200 до 400 рр. до Р.Х. Оповідається про завоювання Палестини ізраїльтянами, заселення країни, упорядкування її законодавчого й державного життя за часів суддів і царів (книги Ісуса Навина, Суддів, 1-4 Царств, 1-2 Параліпоменон). Зображується поділ країни на Юдею та Ізраїль, падіння під нападом асирійців та вавилонян, виведення народу Божого в полон. У книгах Езри та Неємії зображується виведення ізраїльтян із полону на батьківщину, у книзі Естер - порятунок юдеїв від винищення.

Книги Товита, Юдити, Макавеїв зображують події часів становлення елліністічного світу й боротьби юдеїв за незалежність і збереження релігійної ідентичности за часів династій Птолемеїв (Єгипет) і Антіохів (Сирія).

Третя група старозавітніх творів - Кетубім (писання), книги премудрости. Це Псалтир, Пісня пісень, Еклезіяст, Премудрости Соломонової, Йова, а також книги Премудрости Ісусу, сина Сирахового, та Приповістей Соломонових.

Четверта група - Небіїм, Пророчі книги. Ісаї, Єремії, Єзекіїла, Даниїла, 12 книг «малих пророків».

Юдейська традиція приписує зведення біблійних книг в одне ціле книжнику Езрі, який жив у VI ст. до Р.Х. під час повернення юдеїв з вавилонського полону в Єрусалим.

Двадцять-тридцять років після воскресіння Господнього триває усна традиція опису життя Ісуса Христа. Між 50 і 60 рр. з’являються перші записи. Апостол Матей записує свої спогади арамейською мовою. Потім євангеліє від Матея перекладається по-грецькому. Воно адресоване передусім юдеям. Апостоли Марко, Лука, Йоан пишуть свої євангелія пізніше. У ІІ ст. завершується виникнення новозавітніх книг.

Боже об’явлення міститься в Святому Письмі і в Святому Переданні. Святе Письмо (грецьк. ta biblia, книги) об’єднує книги, написані святими й Святим Духом натхненними людьми, які Христова Церква визнала об’явленим Божим словом. Книг Старого Завіту  50, Нового - 27. Усі вони об’єднані в канон, тобто автентичну збірку або каталог священих книг, які лягли непомильним правилом віри та моралі. Книги канонічні визнані Церквою за богонатхненні.

Перше зібрання богонатхненних книг - Закон (Тора), що набув остаточної форми після редакторської праці Езри (др.пол. V ст.). Зібрання пророчих книг було завершене, напевне, в II ст. до Р.Х. У часи Христа Святе Письмо позначається формулою «Закон і Пророки». Уже 132 р. до Р.Х. онук Сирахів розрізняє в передмові до книги Ісуса, сина Сирахового: Закон, пророки, інші Писання. Але остаточний канон священних книг, що визнавалися юдеями, оформився на юдейському синоді в Ямнії бл.100 р. по Р.Х.

В середовищі олександрійських юдеїв у III-II ст. до н.е. склався грецький переклад Сімдесяти - Септуаґінта - й виникла низка нових священих текстів, перекладених грецькою мовою або нею написаних. Мова не була класичною грецькою; це було т.зв. «койне». Число книг, які мали віровизнаннєвий авторитет, було більшим, ніж у Палестині. Апостоли спиралися на олександрійський канон і користувалися ним у заснованих ними громадах.

Середньовічний юдаїзм спирається на Масоретський текст. «Масора» по-гебр. «традиція», «передання». Гебрейська мова в давнину не мала літер на позначення голосних звуків. Книжники, що звалися «масоретами», стежили за збереженням правильного читання. Близько VI ст. по Р.Х. масорети створили знаки для голосних звуків. Записаний таким чином текст називають «Масоретським». Він написаний гебрейською мовою з окремими арамійськими вкрапленнями. Тут відсутні: книги 2-3 Ездри, Товита, Юдити, Премудрости Соломонової, Премудрости Ісуса, Сина Сирахового, Послання Єремії (в католицьких виданнях - 6 розділ кн.Варуха), Варуха, 1-3-тя книги Маккавеїв, фраґменти в книгах Естери й Даниїла.

Св.ап.Петро: «Довготерпеливість Господа нашого вважайте за спасіння, як і любий наш брат Павло, за даною йому мудрістю, писав вам, що, зрештою, в усіх листах він робить, коли про це говорить. В них є дещо трудне до зрозуміння, що люди без освіти й не зміцнені у вірі перекручують, як і інші писання, на свою власну погибель» (2 Пет. 3:15-16). Вперше прирівнює апостольські послання до інших «писань» - книг Старого Завіту.

Канон Святого Письма Нового Завіту встановлює Церква наприкінці II ст., щоб відрізнити 27 книг від інших, не написаних з натхнення Святого Духа. Існує фраґмент копії Євангелія від Іоана (Райленд папірус 457), датований не пізніше як 125 р. Протягом 150-170 рр. Татіян, учень Юстина Філософа, створив «Діатессарон», повний опис Ісусового життя, складений за чотирма Євангеліями. Тим самим знаходимо підтвердження, що ці євангелія вже існували й вважалися достовірними.

Список канонічних книг знаходимо в «Каноні Мураторі», манускрипті VI-VII ст., де подано каталог книг Святого Письма, зроблений у Римі не пізніше 180 року. Надрукований бібліотекарем Амброзіянської бібліотеки в Мілані Мураторі 1740 р. Тут не згадано лише послання св.ап.Павла до євреїв, послання св.ап.Якова та 2 послання св.ап.Петра.

У деяких християнських громадах до богонатхненнях книг долучалися «Дідахе», «Пастир» Єрма та інші книги. Викликало заперечення введення до канону «Одкровення» св.ап.Іоана Богослова.

Вперше позиція Церкви стосовно канону Нового Завіту виражена на Помісному Соборі в Римі 382 р., який прийняв список усіх відомих нам книг Нового Завіту. Папа Дамас I 382 р. доручив своєму секретареві Єрониму підготувати точний переклад Біблії латинською мовою. Єроним переклав з грецької мови новозавітні тексти, а для перекладу Старого Завіту вирушив до Вифлеєму 386 р., щоб вивчити гебрейську мову й здобути підтримку рабинів. Він завершив переклад до 400 р. 393 р. Помісний Собор у Гіппоні проголосив, «щоб ніщо, крім канонічних Писань, не носило в Церкві назви божествених Писань».

Поділ на 260 розділів запровадив архиєпископ Кентерберійський Стефан Ланґтан (помер 1228 р.) або кардинал Гуґо (помер 1263 р.). Поділ на стихи запровадив видавець грецького тексту Біблії Роберт Стефан 1551 р.

Новий Завіт налічує 27 книг: чотири Євангелія, Діяння святих апостолів, 14 послань св. ап. Павла, 7 соборних послань, Одкровення Іоана Богослова. euaggelion - добра новина. Так Ісус Христос називав Своє вчення.

Найдавніші рукописи новозавітніх книг збереглися з ІІ й ІІІ ст. Вже з ІІ ст. здійснюються переклади латинською, коптською, арамейською мовами.

В ХІІІ ст. текст Біблії розбивається на розділи. Це сталося при підготовці біблійної конкордації (симфонії) і приписується архиєпископу Кентерберійському Стефану Ланґтону († 1228). При здійсненні першого друкованого видання грецького тексту Біблії 1551 р. його видавець Роберт Стефан розбив текст на стихи.

Біблія в богослужінні. Паремійники, Псалтир, службові Євангеліє і Апостол.

У ІІІ ст. до Р.Х. виникає грецький переклад Септуаґінта. Його використовували євреї поза Палестиною, а особливо ранні християни. Біблійний текст за часів Середньовіччя не призначався для приватного (келійного) читання. Він функціонував як центральна частина богослужбової відправи, входячи до літургійного життя Церкви у формі євангельських і апостольських читань, паремій, псалмів. Власне Псалтир, а також Часослов, значною мірою складений з тих таки псалмів, стають найпопулярнішими молитовними й навчальними книгами цієї доби, через посередництво яких біблійний текст виходить поза межі церковного обряду.