Лекція 05. Житійна та паломницька проза

Перекладна агіографія

Успадкувавши риси античної біографії (bios), агіографія (agios) оволодіває новою системою виражальних засобів відповідно до специфіки нового типу культури, властивого християнському середньовіччю. Канонізуючи життєвий досвід людини, агіограф відповідно будує сюжет житія, звідки виключаються епізоди, що не відповідають стереотипам поведінки християнського святого.

В житіях зустрічаємо риторичні фіґури, внутрішні монологи-молитви й діалоги, вставні оповідання, найчастіше притчевої структури. Особливо розвинулася практика цитування Біблії, охоче використовувався прийом зіставлення героїв з біблійними персонажами.

Житійна література виконувала обрядову функцію. Житія й відповідні розділи житійних збірок читалися в ході церковної відправи, під час монастирської трапези, а також келійно. Обрядовий контекст формує внутрішній ритм агіографічного тексту, стимулює збереження середньовічної топіки: мовних кліше, традиційних символів і порівнянь, усталених форм зображення внутрішнього світу й подвижницької діяльности героя.

Система стильових прийомів агіографічної творчости визначається Дмитром Лихачовим як «літературний етикет». Розвинена топіка обіймала весь словесний інструментарій. Мистецтво полягало в доборі й доречному комбінуванні різноманітних кліше, апробованих літературною традицією. Спосіб зображення персонажа справляє визначальний вплив на поетику твору. у візантійському мистецтві склався іконографічний канон. Тип героя визначав обриси персонажа, його вбрання, пейзажне тло, деталі інтер’єру, символічні образи, як також колір церковних покривал і вбрання священнослужителя, вибір голосу для співу, апостольське та євангельське читання на утрені й Літургії.

Власне житія - епічні повчальні твори з розвиненим сюжетом, побудовані на матеріялі осіб, котрих християнська Церква проголосила святими.

Типи святих: Богородиця, безтілесні сили небесні (ангели, архангели, херувими, інші небесні чини), пророки (старозавітні герої), апостоли, святителі, мученики, преподобні (уславлені побожним життям ченці), безсрібники, юродиві (особи, що імітували душевну хворобу задля самоприниження й відвертого висловлення своїх думок). Герої, що дбали про поширення християнства в окремих країнах, - рівноапостольні. Блаженні - світські люди, що досягли святого життя через подвиги побожности в світі.

Культ Пресвятої Богородиці. Чудотворні ікони – Вишгородська, Белзька, Києво-Печерська. Покрова Пресвятої Богородиці. Свято встановлене на згадку про чудо, що сталося 903 р. Константинополь було обложено ворожим військом. Греки опинилися в безвихідному становищі й звернулися за порятунком до пресвятої Богородиці. І ось тоді  у Влахернському храмі під час литії явилася Божа Мати в оточенні святих і серед молитви простягла над зібраним народом мафорій («омофор») - шаль, покривало, що його носили в давнину жінки. Богородицю бачили свв. Андрій юродивий і його учень Епіфаній. Вони розповіли про побачене людям. Незабаром грецьке військо прогнало напасників. Деякі історики відносять події свята до часів імператора Лева I (457-474), інші - Лева VI (886-911).

Свято особливо шанувалося в Україні, зокрема серед козацтва. Після розгрому печенігів 1036 р. князь Ярослав Мудрий будує в Києві Софійський собор і храм Благовіщення на Золотих Воротах. 1037 р. в церкві Благовіщення від віддає український народ в опіку Божої Матері. Українська Повстанська Армія відзначала його як день українського війська, що проголошено 30 травня 1947 р.

Житіє святителя Миколая Мир-Лікійського. За переданням, жив наприкінці III - на початку  IV ст. Був єпископом м.Мири в Лікії. Брав участь у I Вселенському соборі в Нікеї 325 р. Боровся з єрессю Арія. Помер 6 грудня 342 р. Житіє виділяє епізоди, коли він рятує від неслави доньок збіднілого мешканця м.Патари - кидає вночі у вікно вузлик з золотом, щоб батько видав заміж трьох доньок і не відпускав їх для розпусти. Під час подорожі до Єрусалиму він рятує від бурі корабель, на якому плив у прощу.

Коли мусульмани захопили м.Мири, 1087 р. італійські купці з м.Барі зуміли перевезти мощі до свого міста в Калабрії. Місто належало до володінь візантійського імператора. Було збудовано храм, під престолом якого спочивають мощі святого. Вже в Середньовіччя в Україні стало відзначатися як свято  9 травня, перенесення мощів свт.Миколая до міста Барі. Довкола київських святинь Миколая угодника виникає усна, а згодом і писемна традиція. Один із сюжетів: коли богобоязний киянин повертався Дніпром з Вишгороду, куди в день пернесення мощів свт.Миколая плавав поклонитися мощам свв.Бориса і Гліба та образові свт.Миколая, дружина задрімала й немовлятко впало в  річку й утопилося. Батьки звернулися до свт.Миколая. Вночі перед утренею паламар Софійського собору почув плач з-за замкненої церковної брами. Перед іконою свт.Миколая лежало мокре немовля. Храм Миколи Мокрого на Подолі. Зупиняє злодія, котрий хотів пограбувати храм. Церква Миколи Притиска.

Патерики (від «pathr»- батько, отець) - повчальні твори, що пропонують зразки християнської побожности на матеріялі аскетичного досвіду групи ченців, пов’язаних територіяльно, хронологічно або типологічно. «Лавсаїк» Палладія Єленопольського (364-430), «Луг Духовний» або «Лимонар» Іоана Мосха (бл.538-619), «Діалоги про житіє і чудеса італійських отців і про вічне життя душі» Григорія Великого (бл.540-604). Вже «Ізборник» 1076 р. виявляє сліди знайомства з патериками. Кінець XI ст. - давньоукраїнський список «Лимонаря» Іоана Мосха - т.зв. Сінайський патерик.

Четьї Мінеї (від «чести» - читати й «minea» - місячний) - збірники житій для келійного читання, де матеріял розташовується за числами місяця та упорядковується згідно з вимогами православного обряду. Церковний календар втілює ідею взаємодії історії та вічности, організує відповідним чином річний цикл обрядів, встановлює ґрадацію свят (дванадесяті, великі, середні, малі) і днів пам’яти святих, закріплюючи за кожним певну дату.

Прологи або Синаксарі чи Мінології (від «provlogos» - вступ, пролог) - збірник скорочених варіянтів житій, розрахований на обрядовий вжиток. Його частини прочитувалися у визначені церковним календарем дні після шостої пісні канону.

Житійні сюжети в «Повісті временних літ»

Свята рівноапостольна княгиня Ольга. 955 (історична дата - 957) - хрещення в Царгороді. Спогади про її хрещення лишив також і імператор Константин VII Багрянородний. Хрестив Ольгу патріярх Полієвкт. До розповіді про хрещення додається благословення патріярха: «Благословенна ти єси в руських князях, бо возлюбила ти світло, а тьму облишила. Благословлятимуть тебе сини руськії навіть в останньому поколінні нащадків твоїх»  .

969 - похвала княгині Ользі в зв’язку з повідомленням про його смерть.

Мученики Федір й Іоан. 983, бажаючи висловити подяку богам після перемоги над ятвягами, князь Володимир Великий вирішив принести жертву ідолам. Жереб випав на прекрасного варяга, батько якого був християнином. Коли прислані до Федора старці оголосили йому про своє рішення, натхнений любов’ю до сина, він почав говорити про помилки язичників, про те, що є безумством - поклонятися тлінному дереву замість живого Бога.

Язичники прийшли зі зброєю, рознесли двір. Федір з Іоаном сховався на сінях і сказав до напасників: «Якщо вони боги є, то нехай пошлють одного з-між себе бога і візьмуть сина мого. А ви чому приносите їм жертви?»  . Кияни підрубали сіни й повбивали їх.

Святий рівноапостольний великий князь Володимир. 986 - вибір віри. Прихід болгарів-магометан, католиків («німців») з Риму, юдеїв з Хозарії. Промова грека-філософа, великий апологетичний твір.

987 - посольства Володимира до хозарів, болгарів, католиків і греків. Звіт про посольство: «Ходили ми спершу в Болгари і двивлвся, як вони поклоняються в храмі, тобто в мечеті, стоячи без пояса. Отож, поклонившись, сяде коже і глядить сюди й туди, як навіжений, і нема радості в них, але печель і сморід великий, і недобрий є закон їхній. І прийшли ми в Німці, і бачили, як вони службу правили, а краси ж не побачили ніякої. І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас туди, де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої, - не вміємо ми й сказати про се. Тільки те ми відаємо, що напевне Бог їхній перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніжж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут поганами жити»  .

988 - похід на Корсунь. Хрещення Володимира в церкві св.Софії. Навчання віри. Хрещення Руси. Скинення кумирів і спорудження церкви св.Василія. Віддання дітей до навчання книжного.

Князі-мученики і страстотерпці Борис і Гліб. 1015 - мучеництво Бориса і Гліба. Почувши про смерть батька, князь Борис став на річці Альті. Дружинники переконували його піти на Київ і зайняти батьківський престіл. Борис відповідає: «Не б уде того, щоб мені зняти руки на брата на старшого. Коли отець мій помер, то сей мені буде замість отця»  . Тоді воїни залишили Бориса й він лишився тільки з отроками.

Святополк направив Путшу й вишгородських бояр убити брата. Коли вони прийшли, Борис співав утреню: шестипсалміє, псалтир, канон. «І тут напали на нього вони, як ті звірі дикії, з усіх сторін шатра, і простромили його списами». Його загорнули в шатро й повезли. А коли Святополк довідався, що брат іще дихає, послав двох варягів, котрі його добили. Тіло Бориса поклали в церкві св.Василія Великого у Вишгороді.

Тоді Святополк обманом викликав з Ростова князя Гліба. Ярослав попередив Гліба, що брата вбито. Наводиться плач Гліба за братом Борисом. У цей час приходять посланці Святополка. Гліб стояв на кораблі на річці Смядині. Посланці захопили корабель і Глібів повар Торчин за наказом убивці Горясіра зарізав Гліба. Наводиться похвала, написана в ритмі акафіста.

1072 - перенесення мощів свв.Бориса і Гліба. У перенесенні брали участь усі три сини Ярослава Мудрого, митрополит Георгій, єпископи, ігумени. Коли відкрили тіло, церква сповнилася приємних пахощів. Митрополит, який перед тим не мав віри, просив прощення.

Преподобний Антоній Печерський. 1051 - заснування Києво-Печерського монастиря. Пресвітер Іларіон викопує печеру. Потім сюди повертається зі Святої Гори Антоній. Його направив Святої Гори ігумен зі словами: «Тож іди назад в Русь, і хай буде на тобі благословення од Святої Гори, бо многі од тебе чорноризцями стануть»  . Живе в суворому пості, через день споживає сухий хліб і воду - в міру потреби. Копає печеру, перебуває в неспанні й молитві вдень і вночі.

До нього приходить за благословенням князь Ізяслав; згуртовується братія. Коли зібралося 12, викопали велику печеру, церкву, келії. Антоній настановив їм за ігумена Варлаама, сам пішов до іншої гори, викопав там печеру й див там на самоті, не виходячи 40 років.

Потім князь Ізяслав заснував монастир св.Димитрія, взяв туди ігуменом Варлаама. Ігуменом поставлено Феодосія. Довкола нього збирається 100 братій. Феодосій запроваджує Студійський устав, котрий звідти поширився на інші монастирі.

Преподобний Феодосій Печерський. 1074 - переставлення прп. Феодосія Печерського. Прощається з братією, поставляє їм ігумена - Стефана. Відвідати хворого приходить князь Святослав із сином Глібом. Їм в опіку Феодосій передає монастир.

Монахи з Печерського монастиря прп.Феодосія. Прп. Даміян пресвітер: посник, як над ким молився й помазував оливою, той одужував. Перед смертю мав видіння - ангела в образі Феодосія, котрий пообіцяв небесне царство. Прп.Матвій прозірливий бачив у церкві біса в образі ляхакотрий ходив серед монахів і кидав квіти - «ліпки». Бачив також бісів, які йшли до монаха, що втік із монастиря. Прп. Ісаакій затворник був пострижений Антонієм. Сім років перебував у затворі, суворо постив. Але не розпізнав бісів, які явилися у вигляді ангелів, і вклонився їм, не перехрестившись. Вилікуваний молитвою Феодосія, віддався ще суворішому посту і юродству. Перемагав бісів.

Житія свв.Бориса і Гліба

Невдовзі після загибелі 1015 р. синів Володимира Святославича Бориса і Гліба, вбитих за наказом старшого брата Святополка, поширилося їхнє шанування в Україні. До їхньої могили йшли на прощу. Час канонізації визначають по-різному. Митрополит Макарій вважає, що перший храм на честь князів збудовано у Вишгороді невдовзі після 1021 р. Є.Голубинський, О.Шахматов, М.Приселков датують канонізацію 20-ми рр. XI ст. Д.Лихачов відносить її на час утвердження автокефалії Української церкви після 1037 р. Інші схиляються до дати 1072 р., під яким у «Повісті временних літ» наведено розповідь про перенесення мощів свв.Бориса і Гліба. Наприкінці XI ст. шанування святих Бориса і Гліба приймається Візантією, в церкві св.Софії в Константинополі встановлюється їхня ікона. В Чехії, в Созавському монастирі будують бічний вівтар на їхню честь. Збереглося проложне житіє Бориса і Гліба вірменською мовою - напесне, переклад з грецької.

Найдавніший варіянт розповіді про смерть Бориса і Гліба - літописна оповідь 1015 р. Більшість учених дотримується думки про її появу в Початковому літописі 1095 р.

«Сказання про страсть і похвала святих мучеників Бориса і Гліба» невідомого автора. Найдавніший список - в Успенському зібрнику XII  cт. Але сам твір виник в XI ст. Дехто вважає його автором Якова Мниха, відомого своїм твором на честь князя Володимира Святославича. Відрізняється від літописного оповідання більшою повнотою, художньою довершеністю, популярністю викладу. Автор показав, як гірко було молодим князям розставатися з життям, хоч вони й усвідомлювали, що мають скоритися як феодали і як побожні храстияни. Вони отримують перемогу над собою, але ця перемога нелегко їм дається. Образи Бориса і Гліба наділені праводоподібністю. Про душевні переживання Бориса говорить і його зовнішній вигляд: люди бачать його «дряхла і печалію облияна». Він молиться, дізнавшись про неминучість смерти, «въ туз™ і печалі, удрученомь серцемь, а душею радостьною, жалостьно гласъ іспущающе».

В «Сказанії» внутрішні монологи набувають форму то молитовних звірень, то ліричного плачу за своєю долею. Вдало використовуються художні деталі, за допомогою яких розкривається настрій героїв. Посилюється публіцистичне звучання твору.

Наприкінці XI ст. Нестор пише третій варіянт твору: «Читання про життя і погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба». В житії посилюються повчальні агіографічні елементи, вводиться традиційна топіка. Інтерпретація сюжету відбувається в плані споконвічної боротьби добра і зла. Коли український народ долучився до християнського світу, диявол вразив Українську землю в саме серце - в рід Володимира, що її хрестив. Він викликав чвари в родині, де серед багатьох синів сяяли «як дві зорі світлі» брати Борис і Гліб. За напученням диявола Святополк убиває їх. Однак смерть князів, що не здійняли руки супроти старшого брата, стає торжеством братньої любови й покори. Устами Бориса автор проголошує принцип старшинства: «не відійду, не втечу з міста цього, ані вчиню спротиву братові своєму старшому», «ані теж смію чинити спротив старшому братові».

«Читання» прагне переконати князів шанувати принцип феодальної єрархії, покінчити з усобицями. наприкінці автор звертається до читачів зі словами: «Чи ви бачите, брати, яка виисока покора, що її дістали святі до старшого брата. Якби вони були опиралися йому, навряд чи сподобилися б від Бога такого чудовного дару. багато бо нині є князів, що діють по-дитячому, не корячись старшим, опираючись їм, і вони гинуть. Але, гинучи, не сподобляються такої благодати, як ці святі».

Житія свв.рівноап.Ольгу й Володимира

Середньовічні варіянти житій рівноапостольних Ольги й Володимира не збереглися до нашого часу. Можемо судити про них на підставі пізніших редакцій (XVI-XVII  ст.). Ці редакції складаються з одного або кількох епізодів з біографії святого та похвального слова. Виклад у першій частині має документальний, констатаційний характер. Це повідомлення про події. Друга частина - похвала, звеличення чеснот героя.

Княгиню Ольгу мабуть було канонізовано ще до монголо-татарської навали. В сербському «Пролозі» XIII-XIV ст., списаному з давнішого українського ориґіналу, серед святих України згадано Ольгу - «царицю руську, праматір усіх царів руських». У короткому (проложному) житії княгині Ольги розповідається про хрещення княгині в Константинополі: «Ця блаженна Ольга, що залишила еллінську лиху спокусу батьків, а швидше диявола, і, прийнявши мудрість св.Олени й міць чоловіка, пішла до константинополя. Звідси, сподобившись святого хрещення від Патріярха і прийнявши від нього хрест, прийшла до своєї землі, що тепер стоїть у Києві». У другій частині вміщена похвала: «...Що нині сяє як сонце. Але сонце часто ховає своє світло, коли його заступають хмари. Або ще як місяць коли, росте, але він буває і зменшується. Чи ж порівняти тебе до численних зір...». Ця панегірична частина цікава антитезою, в якій героїня порівнюється з сонцем, місяцем, зорями.

Іпатський літопис називає Володимира святим у записі під 1254 р. Лаврентіївський - під 1263 р. Перед 1311 р. архиєпископ Давид побудував на честь Володимира першу церкву в Новгороді. Можливо, канонізацію спричинила перемога новгородського князя Олександра Ярославича (Невського) над шведами в день смерти Володимира 3 15 липня 1240 р. Пам’ять святого 15 липня відзначається в уставі 1398 р., в мінеях і прологах XIII - початку XIV ст. Приблизно в той же час написане проложне житіє, а на його основі створені різноманітні поширені редакції.

Як припускають, проложні варіянти житій Ольги та Володимира ґрунтуються на докладній церковній повісті про хрещення й смерть княгині та про прийняття християнства князем Володимиром і поширення ним нової віри в Україні. Ця повість на думку Дмитра Лихачова входила до складу Найдавнішого Київського літописного зведення (кінець 30-х рр. XI ст.).

"Житіє преподобного Феодосія Печерського» прп. Нестора

Феодосій вже за життя випереджав популярністю свого попередника Антонія. Невдовзі після смерти (3 травня 1074 р.) його пам’ять як святого відзначалася в Печерському монастирі. 1091 р. його мощі переносять до церкви, яку почали будувати ще за життя Феодосія. 1108 р. князь Святополк Ізяславич наказує, щоб в усіх єпархіях ім’я Феодосія було вписане в поминальники.

Найдавніший варіянт житія входить до Успенського збірника XII ст. Написав його Нестор на початку XII ст. Використовується канонічна схема, але особливістю стає увага до дитячих і юнацьких років святого.

Житіє ввійшло до Києво-Печерського патерика (слово 8), а також до Прологів та Четьїх Міней під 3 травня (днем пам’яти святого).

Вступ визначає місце прп. Феодосія серед праведників за біблійною обітницею Спасителя: “Багато прийде зо сходу й заходу, і засядуть з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небеснім” (Мт. 8:11). Згадується про авторство “Чтенія” про Бориса і Гліба, додаються самопринижувальні формули. Вказується на спадкоємний зв’язок Феодосія з Антонієм. Подається початкова молитва.

1. Народження святого. Народження в Василькові під Києвом. Наречення у восьмий день, хрещення в 40-ий день. Переселення батьків до Курська.

2. Дитинство.Дитяча праведність святого. Щодня ходив до церкви, носив убогий одяг, охоче навчання Святого Письма. Батько помер, коли святий мав 13 років.

3. Проща. Пішов з прочанами до Єрусалиму. “Через три дні взнала мати його, що він пішов з іноземцями. І погналася услід, взявши з собою тільки одного свого сина, який був молодшим од блаженного Феодосія. Далеко довелось їй заїхати, доки настигла й схопила його. Од люті та гніве великого мати, вхопивши його за волосся, кинула на землю, і ногами своїми била” (Патерик Києво-Печерський. К.: КМАcademia, 1998. - C. 35). Привівши додому, закувала в кайдани.

4. Печення проскур. Два чи три роки пік проскури для церкви. Коли мати почала забороняти, пішов до іншого міста і там при церкві продовжував свою справу. Мати знайшла його й силою повернула додому.

5. Служіння властителю. Князь цього міста помітив Феодосія, наказав йому бути при своїй церкві, подарував ошатний одяг. Феодосій віддав одяг жебракам. А потім скував ланцюг і одягнув під вбрання на тіло. Мати “побачила на сорочці його кров од ран, натертих залізом. І, розгнівавшись на нього, не тямлячи себе, кинулась, розтерзавши сорочку на ньому,і, б’ючи його, зірвала залізо з пояса” (с.36).

6. Пішов до Києва.

7. Прийшов до Антонія і прийтяв постриг від прп. Никона.

8. Прийшла мати до Києва, знайшла прп. Антонія, змусила його благословити Феодосія вийти з печери. Неодноразові розмови навернули матір, вона прийняла постриг у Микільському монастирі й там через багато років померла. “Про життя блаженного Феодосія, отця нашого, від дитячих літ до часу, коли прийшов у печеру, розповіла мати його одному з братів, на ім’я Федір, котрий був за отця нашого Феодосія келарем. Я ж те все чув од нього. Він розповів мені, і я записав це на спомин усім, хто читатиме це”  (с.38-39).

9. Варлаам, син боярина Іоана, прийняв постриг.

10. Скопець з княжого дому прийняв постриг з іменем Єфрем.

11. Переслідування монахів князем Ізяславом за постриг боярського сина й придворного (Никона схопили, Антоній з монахами мусили тікати).

12. Міць блаженного Варлаама (витримав спокуси при батьковому дворі, куди був силою перевезений).

13. Відхід св. Никона до Тмутороканю, а Єфрема до Константинополя.

14. Пресвітерське рукоположення Феодосія.

15. Відхід прп. Антонія.

16. Поставлення прп. Феодосія на ігуменство після відходу прп. Варлаама.

17. Поставлення Печерського монастиря: побудова Успенської церкви, переселення до келій 1062 р., принесення Студійського уставу.

18. Перемога прп. Феодосія над нечистими духами.

19. Повчання учнів.

20. Прославлення святого: ігумен Софроній бачить сяйво над Печерським монастирем, князь Ізяслав любить розмови з преподобним.

21. Прихід князя Ізяслава і як його не пускав воротар.

22. Преставлення прп. Варлаама.

23. Відхід прп. Ісайї до монастиря вмч. Димитрія.

24. Повернення з Тмуторокані прп. Никона.

25. Прп. Феодосій працює в пекарні, носить воду, рубає дрова.

26. Повізник.

27. Рятує Іларіона від бісівських спокус.

28. Бог посилає золото для утримання монастиря.

29. Даміян пресвітер має видіння прп. Феодосія.

30. Розбійники не змогли пограбувати монастир через побачене чудо, навернулися й покаялися.

31. Чудо з Успенською церквою бачить боярин князя Ізяслава.

32. Климент боярин напучений Богом не забувати про обіцяну жертву монастирю (дві гривні золота й окуття ікони за порятунок у поході).

33. Настанови прп. Феодосія монахам.

34. Турбота про монаха, який хотів піти з монастиря.

35. Молитвою святого келар Федір дістає від боярина Івана три вози припасів, коли в монастирі не лишилося харчів.

36. Милосердя до розбійників, злидарів, калік.

37. Пономар не хотів віддати всього вина пресвітерові, що про це просив. Коли ж, викритий святим, віддав усе до краплі, ввечері привезли три вози корчаг із вином.

38. Хліб, не поданий з благословення для їжі в день вмч. Димитрія, наказав вкинути в річку.

39. Келарю за непослух ігуменові впала в заквашуваний хліб жаба, і хліб мусили викинути.

40. Лляна олія, котру келар хотів залити в лампади, виявилася зіпсованою через мишу, що впала в олію. А згодом хтось приніс корчагу оливкової олії.

41. За словом святого бочка наповнилася медом.

42. Вигнання бісів з монастирського маєтку.

43. За молитвою святого помножується борошно.

44. Видіння показало комусь світло над Печерським монастирем.

45. Навколишні жителі бачили явлення ангелів, котрі йшли до церкви на чолі з прп. Феодосієм.

46. Сповідає віру перед юдеями.

47. Постить протягом чотиридесятниці, оберігає монастир молитвою.

48. Мужньо викриває братів Святослава і Всеволода, які 1073 р. вигнали з Києва князя Ізяслава.

49. Князь Святослав смирився перед святим.

50. Поставлена Успенська церква.

51. Звільняє бідну вдову від кривдника, сам звернувшись до судді.

52. Покликаний до Бога, прощається з братією, з князем, молиться.

53. Преставлення.

54. Передсмерті обіцянки братії, останні хвилини життя.

55. Поховання в печері.

56. Чудо з боярином.

57. Являється ченцеві й підказує, хто вкрав срібло.

58. Зціляє хворого клирика.

59. Ігумен Стефан.

60. Стефан вигнаний з ігуменства.

61. Ігумен Никон. “Це ж бо скільки написано вище про блаженного і великого отця нашого Феодосія, питаючи, чув я од старших від мене отців, які були тоді в монастирі – те записав я, грішний Нестор, найменший од усіх у монастирі преподобного отця нашого Феодосія. Прийнятий же був до нього преподобним ігуменом Стефаном і ним пострижений був, і монашого одягу сподоблений, також і на дияконський сан ним зведений був, хоч і не був його достойний – нерозумний і невіглас. Найголовніше ж – незліченними гріхами сповнений од юних літ. Одначе, Божою волею і з любови той це зробив” (с.64-65).

Києво-Печерський патерик

«Слово про побудову церкви Печерської» Симона, єпископа Володимирського і Суздальського (1214-1226). Побудова Успенської церкви здійснюється на зіткненні трьох традицій: католицької скандінавської, греко-православної та автохтонної русько-української.  Згадку про спорудження собору знаходимо в Повісті під 1075 р., а освячення - під 1089 р.

Послання до Полікарпа Симона, єпископа Володимирського і Суздальського (1214-1226). Дев’ять сюжетних елементів: розповіді про Онисифора та його духовного сина, котрий потай провадив розпусне життя, про ченців Євстратія, Никона, Кукшу й Пимена, Афанасія, Миколу Святошу, Еразма, Арефу, про ворожнечу ченців Тита і Євагрія.

«Послання до архимандрита Акиндина» Полікарпа (початок 20-х рр. XIII  ст.). Одинадцять сюжетних частин: оповідання про Микиту затворника, Лаврентія затворника, Агапіта, Григорія чудотворця, Іоана затворника, Мойсея Угрина, Прохора Лободника, Марка печерника й Теофіла, Феодора і Василія, Спиридона проскурника й Алимпія, Пимена. За винятком оповідання про Феодора і Василія сюжет зосереджено довкола образа окремого персонажа.

Арсеніївська редакція 1406 р. доповнює текст житієм прп.Феодосія Печерського, похвалою йому, «Сказанням про початок Печерського монастиря» з «Повісти временних літ» (1051 р.).

         Перша (1460) та друга (1462) Касіянівські редакції. Додатки з «Повісти временних літ» зі ст. 1074 р. про смерть прп.Феодосія та про ченців Даміяна, Єремію, Матея, Ісаакія. Уривки з Київського літопису, що стосуються заснування та побудови монастирської церкви, її освячення, смерти ігумена Никона, вписання до синодика імени Феодосія.

Літописні статті: 1051 - заснування Києво-Печерського монастиря. Пресвітер Іларіон викопує печеру. Потім сюди повертається зі Святої Гори Антоній. Його направив Святої Гори ігумен зі словами: «Тож іди назад в Русь, і хай буде на тобі благословення од Святої Гори, бо многі од тебе чорноризцями стануть»  . Живе в суворому пості, через день споживає сухий хліб і воду - в міру потреби. Копає печеру, перебуває в неспанні й молитві вдень і вночі.

До нього приходить за благословенням князь Ізяслав; згуртовується братія. Коли зібралося 12, викопали велику печеру, церкву, келії. Антоній настановив їм за ігумена Варлаама, сам пішов до іншої гори, викопав там печеру й див там на самоті, не виходячи 40 років.

Потім князь Ізяслав заснував монастир св.Димитрія, взяв туди ігуменом Варлаама. Ігуменом поставлено Феодосія. Довкола нього збирається 100 братій. Феодосій запроваджує Студійський устав, котрий звідти поширився на інші монастирі.

1074 - переставлення прп. Феодосія Печерського. Прощається з братією, поставляє їм ігумена - Стефана. Відвідати хворого приходить князь Святослав із сином Глібом. Їм в опіку Феодосій передає монастир.

Монахи з Печерського монастиря прп. Феодосія. Прп. Даміян пресвітер: посник, як над ким молився й помазував оливою, той одужував. Перед смертю мав видіння - ангела в образі Феодосія, котрий пообіцяв небесне царство. Прп.Матвій прозірливий бачив у церкві біса в образі ляхакотрий ходив серед монахів і кидав квіти - «ліпки». Бачив також бісів, які йшли до монаха, що втік із монастиря. Прп. Ісаакій затворник був пострижений Антонієм. Сім років перебував у затворі, суворо постив. Але не розпізнав бісів, які явилися у вигляді ангелів, і вклонився їм, не перехрестившись. Вилікуваний молитвою Феодосія, віддався ще суворішому посту і юродству. Перемагав бісів.

«Житіє преподобного Феодосія Печерського» Нестора. Феодосій вже за життя випереджав популярністю свого попередника антонія. Невдовзі після смерти (3 травня 1074 р.) його пам’ять як святого відзначалася в Печерському монастирі. 1091 р. його мощі переносять до церкви, яку почали будувати ще за життя Феодосія. 1108 р. князь Святополк Ізяславич наказує, щоб в усіх єпархіях ім’я Феодосія було вписане в поминальники.

Найдавніший варіянт житія входить до Успенського збірника XII ст. Написав його Нестор на початку XII ст. Використовується канонінчна схема, але особливістю стає увага до дитячих і юнацьких років святого.

«Слово про побудову церкви Печерської» Симона, єпископа Володимирського і Суздальського (1214-1226). Побудова Успенської церкви здійснюється на зіткненні трьох традицій: католицької скандінавської, греко-православної та автохтонної русько-української.  Згадку про спорудження собору знаходимо в Повісті під 1075 р., а освячення - під 1089 р.

«Послання до Полікарпа» Симона, єпископа Володимирського і Суздальського (1214-1226). Дев’ять сюжетних елементів: розповіді про Онисифора та його духовного сина, котрий потай провадив розпусне життя, про ченців Євстратія, Никона, Кукшу й Пимена, Афанасія, Миколу Святошу, еразма, Арефу, про ворожнечу ченців Тита і Євагрія.

«Послання до архимандрита Акиндина» Полікарпа (початок 20-х рр. XIII  ст.). Одинадцять сюжетних частин: оповідання про Микиту затворника, Лаврентія затворника, Агапіта, Григорія чудотворця, Іоана затворника, Мойсея Угрина, Прохора Лободника, Марка печерника й Теофіла, Феодора і Василія, Спиридона проскурника й Алимпія, Пимена. За винятком оповідання про Феодора і Василія сюжет зосереджено довкола образа окремого персонажа.

Арсеніївська редакція 1406 р. об’єднує послання Симона та Полікарпа й доповнює текст житієм прп.Феодосія Печерського, службою та похвалою йому, «Сказанням про початок Печерського монастиря» з «Повісти временних літ» (1051 р.). Арсеній - тверський єпископ (помер 1409 р.), вихідець з Києво-Печерського монастиря. Належав до близького оточення митрополита Кипріяна (1375-).

 Перша (1460) та друга (1462) Касіянівські редакції. Додатки з «Повісти временних літ» зі ст. 1074 р. про смерть прп.Феодосія та про ченців Даміяна, Єремію, Матея, Ісаакія. Уривки з Київського літопису, що стосуються заснування та побудови монастирської церкви, її освячення, смерти ігумена Никона, вписання до синодика імени Феодосія. Касіян - крилошанин Києво-Печерського монастиря. Текст розбито на окремі оповідання («слова»). Виділяються 35 (перша) або 38 (друга) слів. Частини впорядковуються за хронологічним принципом. Спочатку - розповідь про створення Печерської церкви й заснування монастиря, потім - про Феодосія Печерського, Симонове та Полікарпове послання, пізніші уривки з літопису.

Нестор - монах Києво-Печерського монастиря, агіограф і літописець. Народився в середині XI ст. 17 років прийшов до прп. Феодосія. Пострижений за ігумена Стефана (1074-1078) і зведений ним у дияконський сан. Брав участь у відкритті мощів прп. Феодосія. За каноном мученицького житія написав «Чтеніє о житії і о погубленії блаженную страстотерпцю Бориса і Гліба». Потім пише «Житіє Феодосія Печерського».

Найавторитетніші свідчення про те, що Нестор написав «Повість временних літ» - у Полікарпа в Києво-Печерському патерику. У житіях затворника Микити й лікаря Агапіта є згадки про Нестора як автора літопису. Упорядники давніх редакцій Києво-Печерського патерика подали ім’я Нестора при статтях літописного походження. Касіян вставив ім’я Нестора в сам текст статей,   де автор говорить про себе в першій особі.

Канонізовано свт.Петром Могилою 1643 р. День пам’яти - 27 жовтня (9 листопада).

Симон - перший єпископ Володимирський і Суздальський. Пострижений 1215 р. в Києво-Печерському монастирі. Був ігуменом Володимирського Різдвяного монастиря. При утворенні 1215 р. окремої від Ростовської Володимирської єпархії був зведений на її архиєрея. Помер схимником 1226 р. Похований у Володимирі. За заповітом, мощі перенесено до Києва. Пам’ять 10 травня.

Полікарп. Залишив монастир задля ігуменства в монастирі свв. Косми й Даміяна (Київ), а потім - у монастирі св. вмч. Димитрія (Київ, пізніше Михайлівський Золотоверхий). Повернувся до Києво-Печерського монастиря, але підбурював ченців проти настоятеля й економа, шукав вищого сану. Княгиня Верхуслава-Анастасія клопоталася за нього перед єпископом Володимирським Симоном, шукаючи для нього єпископської кафедри в Новгороді, Смоленську або Юр’єві. Під впливом Симона змінився й написав послання до Акиндина.

Прп. Антоній Печерський (слово 7). «Світильник руської землі й наставник монахів». Родом з Любеча, іде на Святу Гору Афон. Там дістає постриг і благословення ігумена: «Тож іди назад в Русь, і хай буде на тобі благословення од Святої Гори, бо многі од тебе чорноризцями стануть» . В Києві замешкав печеру біля Берестового, де жили варяги. Вдруге тікає на Афон, коли Святополк вбиває братів Бориса і Гліба. Повертається до Києва, як переміг Ярослав. Живе в суворому пості, через день споживає сухий хліб і воду - в міру потреби. Копає печеру, перебуває в неспанні й молитві вдень і вночі. Оселився в Іларіоновій печері. Дістає шану від Ізяслава Ярославича. Зібралося 12 братів. Тоді Антоній поставив їм на ігумена Варлаама, сам же віддалився в печеру. Як же розрісся монастир, попросив у князя гору, під якою були печери, й монахи поставили на тій горі церкву Успення Пресвятої Богородиці. Коли відійшов Варлаам, благословив на ігумена братії (а їх було вже 20) прп. Феодосія. Феодосій запроваджує Студійський устав.

Прп. Феодосій Печерський (слово 8). Повторює Житіє прп. Феодосія.

Окремо - перенесення мощів прп. Феодосія (слово 9), покуття раки прп. Феодосія (слово 10), похвала прп. Феодосію (слово 11).

Про перших чорноризців печерських (слово 12) - за статтею 1074 р. Даміян, Єремія, Матвій.

Нифонт, єпископ Новгородський (слово 13) - про найактивнішого борця з митрополитом Климентом Смолятичем. «Тому, що ти не прийняв благословення від святого Вселенського Патріярха Царгорода, за це не хочу служити з тобою, ані поминати тебе в святій службі, але поминаю святого патріярха Царгорода»  . Перед смертю мав у Печерському монастирі видіння - прп. Феодосія.

Послання єпископа Симона - окремо (слово 14). Похвала Печерському монастирю. 50 єпископів походять із нього.

З 15 до 23 слова - сюжети послання прп. Симона. Слово 15 - про духовного сина Онисифора, не названого на ім’я, «що не насправді наслідував життя того святого, облудно показуючись посником і ціломудреним, таємно ж їв, і пив, і провидив нечисте життя, і так проходили його роки»  . І це було приховане від його духовного отця. Але по смерті його тіло почало виділяти жахливий сморід, що від печери тікали навіть тварини. У явленні прп. Онисифору прп. Антоній звинуватив його в оскверненні святиого місця. Але, коли вже наважилися винести тіло, Антоній з’явився вдруге й сказав, що за його молитвами й за обітницею Божою провини грішника прощені, бо на ньому виповнилося, що жоден похований у монастирі не буде засуджений. Подібне видіннчя потім мав ігумен Пимен. І на знак виконання обітниці сморід змінився на запашний аромат.

Слово 16 - про блаженного Євстратія посника. Чернець Печерського монастиря Євстратій, який роздав майно убогим, був захоплений у полон і проданий євреєві до Корсуня. За його намовою бранці відмовилися коритися юдеєві й померли за 14 днів від голоду й спраги. Бранців було 50: 20 киян і 30 монастирських робітників. Сам Євстратій вижив, бо був змалку привчений до посту. Юднеї розіп’яли його. 15 днів він був живий і дорікав юдеям за їхню неправдиву віру. Юдей вдарив його списом і Євстратій помер. Було видіння: душа преподобномученика здіймалася вгору на вогняній колісниці. За його пророцтвом кривдники були покарані, юдея-господаря та йнших юдеїв, які знущался над святим, повісили, а інші юдеї хрестилися. Мощі Євстратія, вкинуті до моря, не були знайдені.

Слово 17 - про Никона Сухого. Никон був захоплений половцями в полон, але відмовився від викупу. Половці 3 роки тортурували його: палили вогнем, різали ножами, тримали на сонці в кайданах, мучили голодом і спрагою, щоб він дав викуп. Никону явився прпмч. Євстратій (чомусь названий Герасимом) і провістив визволення. Тоді господар-половецьперерізав Никону жили на ногах і поставив довкола збройних людей охороняти його. Та на третій день Никон чудовно був перенесений до Печерського монастиря. «І бачили на ньому важкі кайдани й невигойні рани, і все тіло зогниле в ранах, і самого закутого, і як ще кров капала від перерізаних жил, - і не йняли віри» (с.109). Та до Києва прийшов половець, який тримав Никона. Він побачив святого, навернувся й пішов у Печерський монастир, щоб доглядати святого.

Слово 18 - про сщмч. Кукшу й Пимена посника. Про Кукшу: «його ж усі знають, як він бісів прогнав, і в’ятичів хрестив, і дощ з неба звів, і озеро висушив, і багато чудес створив, і по багатьох муках був стятий мечем зі своїм учнем» (с.111). Пимен же за два роки провістив свою смерть і зціляв недужих, і сповістив посеред церкви про смерть Кукші.

Слово 19 - про Афанасія затворника.  Афанасія був убогим, і його по смерті не ховали два дні. Після видіння про це прийшов ігумен і виявив його ожившим. не схотів казати про побачене, лише дав коротку науку й пішов у затвор. 12 років не бачив нікого, їв трохи хліба й води через день і плакав за свої провини.

Слово 20 - прп. Святоша, князь Чернігівський. Миколай, син Давидів, онук Святославів. 1106 р. прийшов до монастиря й 30 років перебував тут. 3 роки працював у поварні, рубав дрова й носив дрова з берега. Брати-князі Ізяслав і Володимир ледви ублагали його не займатися такою ганебною справою. Тоді ще три роки служив при брамі. Потім поставлений служити при трапезі. Йому збудували келія, що зветься «Святошина», і він сам насадив город. Ніколи не був без діла, вистачало йому так зробленого одягу. Завжди мав в устах молитву Ісусову, не їв нічого, крім монастирської страви, своє майно роздавав бідним. Провістив смерть своєму лікареві Петрові, сирійцеві за походженням. Князь Ізаслав одужав від хвороби, напившись води з криниці Печерського монастиря й одягнувши волосінницю прп. Миколи Святоші.

Чернець Еразм (слово 21) помирав у грісі, але за те, що витратив багатство на церковні потреби, дістав ще 3 дні життя для покути й прийняття великої схими.

Слово 22 - про ченця Арефу. Він мав багато майна в келії, був скупий і немилосердний. Але злодії все в нього вкрали. Він став дорікати всім і нарікати на Бога. Тоді важко захворів і мав видіння про потребу бути милосердним. Видужав і змінився. Його бачили повсякчас у молитві й хвалі Бога, як з Йовом промовляв: «Господь дав, Господь узяв; як Господеві вгодно, так і буде. Нехай буде ім’я Господнє благословенне повіки» (с.122. Пор.: Йов 1:21).

Слово 23 - про священика Тита й диякона Євагрія, які мали між собою ворожнечу. Деталь: коли Тит кадив, Євагрій відвертався, або ж Тит проминав його, не кадячи. Важко хворий, Тит просив прощення в Євагрій, але той відмовився від примирення. Тоді Євагрій помер, а Тит раптом зцілився. Тит оповів про видіння: ангелів, які плакали за ним і бісів, що раділи про гнів. Приведений ангел з полум’яним списом, коли Євагрій не простив, ударив його списом.

Послання Полікарпа до Акиндина - зі слова 24 до 35. Слово 24 - звернення до Акиндина з поясненням мотивів послання й посиланням на єпископа Симона, від котрого чув Полікарп про ченців Печерського монастиря.

Слово 25 - про Микиту Затворника, майбутнього єпископа Новгорода. Він не схотів служити братії в кіновії й попросився у затвор попри застереження від спокуси. Йому явився біс у вигляді ангела. Микита не впізнав його й уклонився йому. Тоді біс пообіцяв молитися за Микиту, а того поставив до читання книг. І Микита не молився, тільки читав. Мав дар прозірливості (дізнався про смерть князя Гліба Святославича). «Бо біс не знає тогьо, що має статися; але сповіщає те, що сам вчинить і навчить лихих людей - убити, чи вкрасти» (с.126). До нього почали приходити люди, але він навчав тільки зі Старого Завіту, Євангелія і Апостола ж не міг ані читити, ні бачити. Коли прийшли ченці його випробувати, помолилися Богові й відігнали диявола. Він забув юдейські книги й навіть ледве навчився по тому грамоти. І відтоді уславився постом, чистим і побожним життям.

Слово 26. Лаврентій, якому печерські отці не дозволяли йти в затвор, віддалився до монастиря вмч. Димитрія. Але, попри благодатні дари зцілення, не зумів вилікувати біснуватого, якого вилікували тільки в Печерському монастирі. Біс у ньому гукав: «Я не смію наближатися до печери, заради святих, що в ній покладені, в монастирі ж тільки тридцяти боюся, з іншими ж борюся» (с.127).

Слово 27. Агапіт, неоплатний лікар. Лікував свєю їжею, якимось звичайним зіллям. Фахівець-лікар, вірменин, бореться з ним, викриває його некомпетентність, але, присоромлений і переможений, навертається на православ’я й іде в монастир.

Григорій чудотворець (слово 28) вигонить бісів і напучує злодіїв, які не можуть його обікрасти. Потоплений князем Ростиславом, розгніваний пророцтвом святого. Але сам князь гине в Стугні.

Слово 29 - Іоан Затворник, який бореться з тілесними спокусами, умертвлюючи тіло.

Слово 30 - прп. Мойсей Угрин. Був у почті блгв. Бориса. Захоплений поляками, був 6 років у полоні, бранцем однієї шляхтянки. Задля монашества відмовився стати її чоловіком. Наводяться аналогії з Йосифом прекрасним. Тортурований і оскоплений. Після смерти Болеслава й бунту в Польщі прийшов до Печерського монастиря.

Прохор Лободник - слово 31. Прийшов у монастир за князя Святополка. У голод молитвою перетворював лободу на хліб, а попіл на сіль.

Слово 32 - про Марка Печерника, наказу якого слухали померлі.

Слово 33 - про прпп. Федора й Василія.

Слово 34 - про прпп. Спиридона проскурника й Алимпія іконописця. Алимпій навчився в грецьких іконописців за часів ігумена Никона. Зціляє хворих, помазуючи фарбою.

Слово 35 - про багатостраждального Пимена. 

Особлива місія Києво-Печерського монастиря. Послання єпископа Симона - окремо (слово 14). Похвала Печерському монастирю. 50 єпископів походять  нього. «Поправді говорю тобі, що всю цю славу й честь прийняв би за гній, і якби мені сміттям бути, котре замітається в Печерському монастирі, й топчеться людьми, або одним бути з жебраків перед брамою чесної тієї Лаври і створитися прохачем, - і це ліпше було дочасної цієї честі» (с.103).

Пріоритет і незалежність духовної влади монастиря над княжою владою. Коли було пострижено бояр Варлаама і Єврема, князь Ізяслав вигонить прп. Антонія з монахами, але змушений примиритися. Князь Ростислав гине в річці Стугні, бо наказав втопити в Дніпрі прп. Григорія (слово 28). Князь Святополк відбирає в прп. Прохора силою сіль з попелу, але вона знов стає попелом (слово 31).

Благословення Святої гори Афон: слово 7.

Студійський кіновіяльний устав - слово 8.

Зі слова 15 (про грішного духовного сина Онисифора): було видіння пізніше ігуменові Пимену: «оскільки тут багато грішників були покладені, всі вони прощені були задля святих, що Мені догодили, перебуваючи в печері, і цього неприкаяного душу Я помилував задля молитов Антонія й Феодосія, рабів моїх, і тих, що з ними святих чорноризців» (с.105-106).

Зі слова 19 (про Афанасія затворинка): «Майте послух в усьому ігуменові, і кайтеся повсякчас, і моліться до Господа Ісуса Христа і Пречистої Його Матері і преподобних Антонія й Феодосія, щоб ви своє життя скінчили тут і зі святими отцями були поховані в печері» (с.112).

Праця, безсрібництво, молитва - запорука спасіння (Микола Святоша).

Життя в послусі настоятелеві й праці на братію вище за затвор (Микита затворник, слово 25; Лаврентій затворник, слово 26).

Неприпустимість і згубність ворожнечі (Тит і Євагрій, слово 23).

Боротьба з тілесними спокусами - Іоан Затворник (слово 29), Мойсей Угрин (слово 30).

Пожертви на церкву дають надію на спасіння. Видіння прп. Еразма про Богородицю, слово 21: «Еразме! позаяк ти прикрасив церкву мою й іконами звеличив, і я тебе прославлю в Царстві Сина мого, бо вбогих завжди з собою маєте» (с.119). Чернець Арефа: вкрадене злодіями майно після його навернення зарахувалося за жертву Богові (слово 22).

Антиюдейська полеміка (Євстратій, слово 16). Допомога бранцям (слова 16, 17). Тільки юдейські книги Святого Письма не дають спасіння (Микита затворник, слово 25).

Історія змагань Агапіта лічця з вірменином закінчується наверненням вірменина на православ’я.

Початок - сказання про побудову Печерської церкви (слова 1-6).  Слово 1 - історія поясу з розп’яття, принесеного варягом Шимоном, племінником Якуна Сліпого й сином Африкана, зі Скандинавії. Поранений у битві й чудом врятований. Слово 2 - про грецьких будівничих, яким явилася Пресвята Богородиця й найняла їх для будівництва церкви в Києві. Там же - знамена для прп. антонія: 1) скрізь роса, а на місці майбутньої церкви суша; 2) скрізь сухо, а на місці церкви роса; 3) з неба сходить вогонь і випалює дерева й кущі на місці будови.

Слово 3 - побудована церква 1073 р. Слово 4 - до ігумена Никона приходять з Царгороду грецькі іконописці, яких найняли, явившись їм, прпп.Антоній і Феодосій, що вже померли. Слово 4 про Сергія, який був покараний, бо не хотів віддати передане йому на зберігання померлим Іоаном золото. Богородична ікона лаври явила тут чудо. Слово 6 - про освячення Печерської церкви. 1089 р.

Найбільше за обсягом - слово 8 (житіє прп. Феодосія Печерського).

Слово 18 (про Кукшу й Пимена) - лаконічне повідомлення про святих.

Текст розбито на окремі оповідання («слова»). Виділяються 35 (перша) або 38 (друга) слів.

Частини впорядковуються за хронологічним принципом.

Розповідь про створення Печерської церкви (слова 1-6).

Прп. Антоній і заснування монастиря (слово 7).

Про Феодосія Печерського(слова 8-11).

Слово 12, 13 - з літопису.

З 15 до 23 слова - сюжети послання прп. Симона.

Послання Полікарпа до Акиндина - зі слова 24 до 35.

Слово 36 - прп. Ісаакій.

Слово 37 - послання прп. Феодосія до князя Ізяслава Ярославича про віру християнську й латинську.

Слово 38 - Про преставлення архимандрита Полікарпа (з Київського літопису).

Хожденіє ігумена Даниїла

Найдавніший руський паломницький твір, «Житье и хожденье Данила Русьскыя земли игумена» (далі – «Хожденіє» Данила ігумена), став і найпопулярнішим зразком цього літературного жанру, з яким лише з XVIII ст. певною мірою зможуть порівнюватися за суспільним впливом «Странствованія» Василя Григоровича-Барського [29]. Дослідники традиційно відзначають простоту, точність, багатство історичних і легендарних вказівок, властивих ігуменові Данилові [274, c. 370]. Ріккардо Піккіо називає ігумена Данила «сумлінним спостерігачем, обдарованим напрочуд точним баченням», котрий «створює не стільки мальовничий опис, скільки технічно точний малюнок, не позбавлений при цьому почуття побожного подиву при спогляданні тих предметів, котрі він описує чи змальовує» [252, c. 69].

Численні дослідники твору [28; 30; 31; 49; 77; 108; 194; 270; 397] оперували вельми обмеженими відомостями про автора, що їх вдалося виявити в самому тексті «Хожденія». Ігумен Данило жив у другій половині ХІ – на початку ХІІ ст. [305, c. 109–112]. Очевидно, він був настоятелем одного з монастирів на Чернігівщині. Маршрут паломництва Данила пролягав через Константинополь, Ефес, острови Патмос, Кіпр. Зворотня дорога йшла через Бейрут (Беріт), Тріполі, Антіохію й Константинополь. Перебування в Палестині тривало 16 місяців і припало на часи після першого хрестового походу (1096–1100), на період правління Балдуїна Єрусалимським королівством (1100–1118). Енерґійний король Балдуїн І, за урядування якого держава хрестоносців переживала найбільше піднесення, особисто опікувався руським паломником. Згадувані в «Хожденії» походи Балдуїна І, що відбулися протягом 1106–1108 рр., дозволяють точніше встановити ймовірну дату паломництва: 1106–1107 рр.

Ігумен Данило жив в історичній лаврі прп. Сави Освяченого. Він відвідав Єрусалим, Вифанію, Вифлеєм, околиці Йордану, Хеврон, Галилею, Тиверіадське озеро, Самарію. Його супроводив досвідчений старий палестинський монах – «мужь святъ и старъ деньми, и книженъ велми, и духовенъ, жившь в Галилеи лѣт 30, а у святаго Савы въ лаврѣ жившъ лътъ 20, и тый ми мужь указа все по истинѣ, от святых книгъ испытавъ добрѣ» [237, c. 88–90]. Достовірність почутої інформації автор перевіряє, розпитуючи авторитетних для нього осіб: «испытах добрѣ от сущих ту издавъна и вѣдущих по истиннѣ вся та святаа мѣст» (про Гріб Господній).

В «Хожденії» виділяють вступ, опис маршруту подорожі, опис палестинських святинь, епілог та опис великоднього богослужіння на Гробі Господнім з чудом пасхального вогню. Автор намагається відтворити особливо відчутну в Святій Землі тяглість зв’язку Старого та Нового Завіту, історію спасіння в усій повноті, від Авраама з його переселенням до Ханаану й до літургійного життя сучасної Церкви. Сам предмет оповіді вимагає від паломника власного вправляння в аскетичних подвигах, особливо покори й молитви [500, s. 279–280]. Він прагне позбутися самодостатности індивідуального чинника в подорожі задля втілення в тексті універсальних християнських чеснот. Опис Святої Землі вимагає від нього чистих очей віри, тобто узалежнює комунікативні механізми й творчі інтенції від практичного визнання віри.

Повідомляючи, що він «любве ради святых мѣстъ сихъ, исписах все, єже видѣхъ очима своима, дабы не в забыть было то, єже ми показа Богъ видѣти недостойному» [237, c. 24], автор мотивує свою відвагу євангельською притчею про таланти (Мт. 25: 14–30), котра застерігала від спроб приховувати одержані від Бога дари. Тут же ігумен Данило ставить поряд плоди від особистих відвідин святих місць і духовної присутности на них через побожне читання й молитву: «Да кто убо, слышавъ о мѣстѣх сихъ святыхъ, поскорблъ бы ся душею и мыслию къ святым симъ мѣстом, и равну мзду пріимуть от Бога с тѣми, иже будуть доходили святыхъ сих мѣстъ. Мнози бо, дома суще в мѣстѣх своих, добріи человѣци мыслію своєю и милостынею убогых, добрыми своими дѣлы, достигають мѣстъ сихъ святых, иже болшую мзду пріимуть отъ Бога Спаса нашего Іисуса Христа» [237, c. 24–26].

У заключних рядках він знову повертається до тієї самої думки, констатуючи: «Буди же всѣмъ, почитающим писаніє се с вѣрою и с любовію, благословеніє от Бога и от святаго Гроба Господня и от всѣх мѣстъ сих святыхъ: пріимут мзду от Бога равно с ходившими мѣста си святаа. Блажени же видѣвше вѣроваша, треблажени не видѣвшіє вѣровавше» [237, c. 114].

Таким чином, власний паломницький подвиг автор ставить поряд з іншими вчинками християнської аскези, що випливають з прагнення піднестися силою віри над видимим, матеріальним світом, і усвідомити постійну Божу присутність у житті, не обмежену простором і часом. Слова Спасителя, звернені до апостола Фоми («Блаженні, що не бачили й увірували!» – Ін. 20: 29), переусвідомлюються ігуменом Данилом стосовно палестинських реліквій, формулюючи рецептивну настанову для читачів паломницьких записів. Опис реалій, пов’язаних із земним життям Спасителя, з присутністю в світовій історії провісників Його приходу – пророків та Христових апостолів, стає засобом звільнення від влади земних реалій над свідомістю вірних. Тілесні очі використовуються як знаряддя, що через нього здійснюється пізнання Божої благодаті. «Видѣхъ очима своима грѣшныма благодать Божію на мѣстѣ том» [237, c. 30], – пише ігумен Данило про хрест, поставлений на Кіпрі рівноап. царицею Єленою. А при описі Йордану згадує: «и в самы водокрещеный праздникъ быхом на Иорданѣ, видѣхом благодать Божию, приходящюю на воды Иорданьскыя» [237, c. 54].

Свідки й символи благодатної дії Божої ласки звільняються силою уяви від просторово-часових обмежень і поширюють свою дію на всіх, хто духовно прилучається до їхнього споглядання. Ідея ікони як символічного посередника в проникненні суб’єкта поза просторово-часові виміри матеріального світу поширюється й на священні місця та реліквії, зображувані письменником. Художній – або радше літературний – образ стає засобом подолання предметности в релігійній свідомості реципієнта. Хоча разом з тим ряснота земних дарів на Святій Землі поблизу Хеврону, – можливо, перебільшувана паломником через екзотичність загального враження, – сприймається ним як ствердження Божого благословення: «И нынѣ по истиннѣ єсть земля та Богомъ обѣтованна и благословена єсть от Бога всѣм добром: пшеницею, и вином, и маслом, и всяким овощом обилна єсть зѣло, и скотом умножена єсть; и овци бо и скоти дважди ражаются лѣтом; и пчелами увязло ту єсть в камении по горамъ тѣмъ красным; суть же и виногради мнози по пригориєм тѣмъ, и древеса много овощнаа стоятъ бес числа, масличиє, смокви, и рожцы, и яблони, и черешни, инородия, и всякий овощь ту єсть; и єсть овощетъ лучи и болий всѣхъ овощий, сущих на земли под небесемъ, нѣсть такого овоща нигде же. И воды добры суть в мѣстѣ том и всѣмъ здрави, и єсть мѣсто то и красотою и всѣмъ добром. Неисказанна єсть земля та около Феврона!» [237, c. 70].

Парадоксальність долання влади матеріальних стереотипів через показ земних реалій, що стали носіями Божої благодати, виявляється повсюди. Особливо розчулюють неодноразові апелювання до життєвого досвіду земляків. Класичний приклад, який завжди згадують дослідники – порівняння Йордану з річкою Снов на Чернігівщині: «Всѣмъ же єсть подобенъ Иордан к рѣцѣ Сновьсѣй — и вширѣ, и въглубле, и лукаво течет и быстро велми, яко же Сновь рѣка. Вглубле же єсть 4 сажень среди самоє купѣли, яко же измѣрих и искусих сам собою, ибо пребродих на ону страну Иордана, много походихомъ по брегу єго; вширѣ же єсть Иордан яко же єсть Сновь на устии» [237, c. 52]. «И єсть всѣм подобен Сновѣ рецѣ, в ширѣ и в глубину, и болонієм подобенъ єсть Иорданъ Сновѣ рѣцѣ; и рыбы многи суть на верху єго зѣло» [237, c. 88].

Можна згадати також і про порівняння риби з Тиверіадського озера, про яку зауважується, що вона аж солодка і що її любив їсти Ісус, з відомим українцям коропом [237, c. 90]. Дерево з острова Патмос «зигія» порівнюється з вільхою, а інше дерево, «рака», – з осикою [237, c. 30]. А кущі понад Йорданом поблизу місця хрещення Ісуса Йоаном Предтечею асоціюються в його уяві з вербою [237, c. 52].

Споглядання руським ігуменом Святої Землі розгортається в постійному супроводі Церкви, репрезентованої і її сучасними служителями (монаша громада лаври прп. Сави Освяченого, де живе о. Данило, досвідчений старець, що супроводжує русина при відвідинах святинь), і подвижниками минулого. Еклезіологічний контекст паломницьких спостережень складають постійні згадки про вшанування реліквій рівноапостольною царицею Єленою, про мучеників, святителів, монахів і монахинь, котрі здобули благодатний досвід спілкування з Богом на цьому місці або за допомогою цих реліквій. Неподалік від Голгофи, де колись цариця Єлена знайшла була Чесний Хрест, розташовується церква, пов’язана з наверненням прп. Марії Єгипетської: «Ту суть двери великия къ встоку лиць: к тѣмъ дверем прииде святаа Мария Єгиптянына, и хотѣ влѣсти; и цѣловати хотѣ, и не впустя єя сила Святаго Духа въ церковь. И потом помолися святѣй Богородицѣ, то бо стоаше икона святая Богородица въ притворѣ том, близь дверии тѣх, и потомъ возможе ити въ церковь и цѣловати честный крестъ. Тѣми же пакы дверми изыдохъ въ пустыну Іорданскую» [237, c. 40].

Молитовний чинник визначає присутність ігумена Данила при палестинських святинях. Він з захватом згадує про богослужіння, в яких брав участь. Таким постає перед паломником велике освячення води в Йордані: «Всю нощь ту пѣниє бываєтъ изрядно и свѣщь бес числа горящих, и в полунощи бываєт крещениє водѣ, тогда бо и Духъ Святый приходит на воды Иорданьскиа, и видять достойніи человѣци добрии, а вси народи не видят ничто же, но токмо радость и веселиє бываєть тогда въ сердци всякому християнину. И єгда рекуть: «Во Иорданѣ крещьшу Ти ся, Господи», — тогда все людіє в воду и крестяться в полунощи въ Иєрданьстѣй рѣцѣ, яко же и Христос въ полунощи крестился єсть» [237, c. 54].

Вже після епілогу вводиться розлогий опис чуда появи великоднього вогню на Гробі Господнім, причому саме тут автор виступає молитовником за цілу Руську землю, від якої за дозволом короля Балдуїна І він поставив і свою лампаду поряд із лампадами Єрусалимського патріарха та монастиря прп. Сави [237, c. 106]. Зображується перебіг нічного богослужіння у Велику суботу, коли відбувається чудо явлення пасхального вогню. «Свѣт же святы не тако, яко огнь земленый, но чюдно инако свѣтится изрядно, и пламянь єго червлено єсть, яко киноварь, и отнудь несказанно свѣтиться» [237, c. 110].

Молитва трактується як запорука успішної подорожі й належного сприйняття її наслідків. Розповідаючи про повернення до Єрусалиму, ігумен Данило говорить, що мандрував Палестиною, «молитвами святыя Богородица съблюдаємь», і додає: «Божиєю помощию укрѣпляєм, походих мѣста та святаа, не видѣх нигде же поганых, ни лютаго звѣри, ни пригоди ми ся видѣти иного зла ничто же, ни немощи малы не почютих в тѣлѣ моєм; но всегда, яко орелъ облегчеваєм, Божією благодатю съблюдаєм и силою Вышняго укрѣпляємъ» [237, c. 104].

При посиланні на Святе Письмо охоче використовуються молитовні уступи. Так, описуючи Хеврон, автор нагадує Авраамове спілкування з Богом [237, c. 68–72]. При зображенні Нагірної країни й колишнього дому батьків Іоана Предтечі цитується молитва праведної Єлизавети: «Откуду се прииде ко мнѣ мати Господа моєго? Благословена єси в женах, и благословенъ плод утробы твоєя» [237, c. 76].

Подорож ігумена Данила постає насамперед молитовним подвигом, що здійснюється за його народ і батьківщину. «И Богъ тому послух и святый Гробъ Господень, яко во всѣх мѣстѣх святых не забых именъ князь русскых, и княгинь, и дѣтей ихъ, єпископъ, игуменъ, и боляръ, и дѣтей моих духовных, и всѣх христианъ николи же не забыл єсмь; но во всѣх святыхъ мѣстѣх поминалъ єсмь: первѣє поклонялъся єсмь за князей за всѣх, и потомъ о своих грѣсѣх помолился єсмь. И о сем похвалю благаго Бога, яко сподоби мя худаго имена князей рускых написати в лаврѣ у святаго Савы; и нынѣ поминаются имена их во октении, с женами и с дѣтьми их. Се же имена их: Михаил Святополкъ, Василиє Владимеръ, Давидь Святославич, Михаилъ Олегъ, Панъкратиє Святославич, Глѣб Менский. Толко єсь ихъ помнѣл имѣнъ, да тѣх вписах. Опрочѣ всѣхъ князь русскых, — и о болярех у Гроба Господня и во всѣх мѣстѣх святых. И отпѣхом литургии за князи русскыя и за вся християны, 50 литургий; а за усопшаа 40 литургий отпѣхом» [237, c. 114].

Насиченість сакрального простору, особливо відчутна в Єрусалимі, досягається переліком епізодів біблійної історії, пов’язаних з цією місцевістю. При схилі Оливної гори, звідки вознісся Ісус Христос, в Гефсиманії, знаходяться і печера, звідки Ісуса було взято сторожею, і інша печера, де Христос навчив учнів молитви «Отче наш», і гроби Пресвятої Богородиці та праведного Якова, брата Господнього, і місце молитви про чашу [237, c. 46–48].

Неподалік від Давидової башти в Єрусалимі визначається місце Урієвого дому й лазні, де милася Вирсавія. Зовсім поряд – преторія, куди привели Спасителя на суд до Понтія Пилата. Там же – юдейська в’язниця, де перебував апостол Петро. А ще рів, куди вкинули пророка Єремію, оселі пророка Єремії, апостола Павла, зрадника Юди Іскаріота, святих Йоакима і Анни. Десь тут Христос зцілив кровоточиву, а цариця Єлена виявила правдивість Хреста Господнього, дотик до якого воскресив мерця. І все це – в безпосередній близькості від Голгофи та від печери Воскресіння, котрі, виявляється, всі опинилися на території одного храму Гробу Господнього [237, c. 34–44]. Часова відстань між подіями Старого й Нового Завіту руйнується, просторова близькість набуває провіденційного змісту: «И ту єсть близ жрьтвенник Авраамовъ, иде же положи жрьтву Богови Авраамъ и закла овенъ въ Исаака мѣсто; на то же бо мѣсто възведен бысть Исаакъ, иде же Христосъ възведен бысть на жертву и закланъ бысть нас ради грѣшных» [237, c. 38].

Руйнівний вплив історичних колізій на стародавні святині раз у раз згадується ігуменом Данилом. Пишучи про колишній Соломонів палац, він зауважує: «Ветхий бо град Ієрусалимъ разоренъ єсть весь не єдиною» [237, c. 44]. При перебуванні в Гефсиманії згадується, що збудований при брамі жіночий монастир було знищено поганами (О вратѣхъ градных) [237, c. 46]. Спорожнілий Еммаус також викликає згадку про набіги кочовиків [237, c. 78].

Церковний поділ між Західною та Східною Церквами, що був настав по розколі 1054 р., ледь відчутний у тексті. Ігумен Данило, перебуваючи в королівстві хрестосносців, не зупиняється навмисне на обрядових і догматичних різницях. Але певність у благодатності власної віри дається виявити себе чи то при згадці у зв’язку з відвідинами печери Мельхиседека про нібито першу принесену старозавітнім ієреєм жертву хліба й вина – «и то бысть начатокъ литургиам хлѣбом и вином, а не опрѣсноком» [237, c. 98] (прісний хліб чи то опрісноки був властивим для латинського чину відправи євхаристії), чи ж в описі чуда появи пасхального вогню в храмі Гробу Господнього, коли загорілися самі з себе грецькі та руська лампади, «а фряжьская каньдила повѣшана бяху горѣ, а от тѣх ни єдино же възгорѣся» [237, c. 106].

Присутність Святої Землі відчувається в текстах, не пов’язаних безпосередньо з описом її реалій. Прп. Полікарп зауважує про себе: «И нѣсмъ николи же объходилъ святых мѣсть, ни Ієрусалима видѣх, ни Синайскыя горы, да бых что приложилъ к повѣсти, яко же обычай имуть хытрословесьници симъ краситися» [3, c. 156].

Автор іншого руського паломницького твору домонгольської доби – «Книги паломник», свт. Антоній, архиєпископ Новгородський († 1232; пам’ять 8 жовтня), не лише залишив опис своєї подорожі до Константинополя 1200 р., але й переніс до Новгорода частки царгородських реліквій та традиції їхнього шанування. Після принесення до Новгорода мощів вмц. Варвари там починається спорудження церкви на ім’я цієї святої. Часточка Животворчого Хреста вкладається в процесійний хрест новгородського кафедрального собору Святої Софії. «Міра Гробу Господнього» була використана для обміру дошки нового престолу («трапези») в тому таки Софійському соборі [268, т. 2, c. 600–601].

Так досвід паломницької подорожі втілюється в реальні вияви народної побожности, стаючи чинником релігійного життя Руси. Паломництво як складник аскетичної культури формує тенденцію до найповнішої інтеґрації власного церковного життя в просторово-часовий континуум східного християнства. Присутність Святої Землі та нових духовних центрів Сходу, головно Константинополя й Афону, в руській культурі набуває видимих обрисів через перенесені форми богошанування, культу святих, уречевлені в їхніх реліквіях. 

Comments