Лекція 07. Полемічна проза

Зміст і проблематика міжконфесійної полеміки

Полемічна публіцистика. Публіцистика (від лат. «publicus» - громадський) — вид творів, присвячених актуальним проблемам і явищам громадського життя. Скерована на оперативне осмислення дійсності (переважно сучасності) шляхом сполучення логічного й емоційно-образного способів дослідження й відображення життя.

Стосунки Церков інтеґрують національні й соціально-політичні стосунки. Центральне місце належить догматичним і обрядовим проблемам:

- походження Святого Духа (Filioque);

- матерія Пресвятої Євхаристії, час перевтілення Святих Дарів;

- чистилище, молитви за померлих;

- зверхність папи римського над Вселенською Церквою (примат);

- церковний календар.

Латинський обряд. Прикметні особливості латинського обряду розглядалися вже на Трульському соборі (канони 3 і 13): відправа Євхаристії на опрісноках, зведення дияконів у єпископи, целібат, піст у суботу тощо. 569 р. в Іспанії на Толедському собору вперше з’являється «Filioque», викликане полемічними міркуваннями в боротьбі з аріянами. Малося на меті довести, що Син не менший за Отця, рівний Отцю. Протягом VII-VIII ст. «Filioque» прийнятий на соборах і поширився в Франції та Англії. Карл Великий на прохання папи Лева III на соборі 809 р. в Аахені прийняли «Символ віри» з «Filioque», що папа підтвердив, але відмовився внести до Нікео-Царгородського Символа віри.

Папа Бенедикт VIII (1012-1024) на прохання німецького імператора Генриха II вніс «Filioque» до символа віри, який співав народ на месі. Однак першочергової уваги ця проблема не привертала, полеміка головно оберталася довкола опрісноків і безшлюбности священства.

Флорентійська унія. Центральне місце на Ферраро-Флорентійському соборі 1437-1439 рр. займала проблема унії - відновлення єдности поміж Східною  та Західною церквами. Переговори провадилися головно поміж римським папою та загроженою турками Візантією. До складу візантійської делеґації входили імператор Іоан VIII і його брат Димитрій, константинопольський патріярх Йосиф II, 22 єпископи з почтом у 700 чоловік. Патріярхи Олександрії, Антіохії та Єрусалиму прислали своїх представників. Був присутній київський митрополит Ісидор.

Дискусія про унію точилася довкола чотирьох основних тем: 1) Filioque; 2) матерія і форма Євхаристії; 3) чистилище; 4) примат папи римського.

В справі походження Святого Духа православна сторона дотримувалася погляду, що введення Filioque стало порушенням заборони Ефеського собору 431 р. вводити будь-які додатки до Символу Віри. Зрештою делеґація Візантії визнала рацію за арґументами католиків, нібито Filioque не суперечить догматичній науці Отців Церкви, але відмовилася вводити цей додаток до православного визнання віри.

Формули перевтілення Святих Дарів і епіклези не вдалося узгодити, але визнано, що матерію Євхаристії можуть становити як квасний, так і прісний хліб.

Щодо чистилища прийнято компромісну формулу, що душі померлих, обтяжених провинами, мусять бути піддані очищувальній карі, а живі можуть прийти їм на допомогу через Святу Літургію, молитву й добрі вчинки.

Православна сторона обстоювала пентархію як основу церковного устрою, згоджуючись визнати першість за римським архиєреєм у тому обсязі, який належав його владі перед поділом 1054 р. Після запеклих суперечок прийнято визначення: «Визнаємо, що папа є верховним архипастирем, намісником в уряді й заступником Христа, пастирем усіх християн і керівником Божих Церков».

6 липня 1439 р. учасники собору підписали акт унії, що починався словами «Радійте, небеса» («Laetentur coeli»). Його було зачитано в катедральному соборі Флоренції. Папа Євген IV відправив Святу Літургію, архиєпископ Нікейський Віссаріон прочитав буллу по-грецькому, а кардинал Чезаріні  - по-латині. Папа іменував архиєпископа Віссаріона й митрополита київського Ісидора кардиналами. Відмовився підписати унію архиєпископ Ефеський Марко. 

Флорентійська унія не була прийнята більшістю греків. Начальник флоту Лука Нотара заявив, що вважає за краще бачити в Константинополі турецьку чалму, аніж папську тіяру. Духовний провідник опозиції, архиєпископ Марко Ефеський, був ув’язнений на острові Лемнос (1440-1442 рр.). Але народ підтримував власне його ідеї, зберігаючи ненависть до західних християн ще з часу хрестових походів і Латинської імперії. Вселенські патріярхи по Йосифі II - Митрофан (1440-1443 рр.), Григорій Меліссен (помер 1451 р.) були вірними Флорентійській унії, але не зважувалися проголосити її ухвали в Константинополі. Не міг цього зробити й імператор Іоан VIII Палеолог. Лише 12 грудня 1452 р. за царювання Костянтина XI в соборі Св.Софії під впливом митрополита київського і кардинала Ісидора унію з Римом проголошено. Митрополит Ісидор відправив Святу Літургію з поминанням папи Миколая V. Однак війського турків невдовзі взяло Константинополь і унія втратила сенс.

Біографія

Народився 11 листопада 1513 р.  у с. Оріховці, що тоді належало до Перемишлянської єпархії Руського воєводства, у сім'ї окатоличеного українського шляхтича Станіслава Оріховського. Його матір'ю була шляхтянка Ядвіга Баранецька, дочка православного священика. Як згадував сам Оріховський, навчання він почав у школі нижчого ступеня в Перемишлі, де здобував «початки письма і всіляких наук, відповідних хлоп'ячим літам», вже тоді відзначаючись «швидким розумом і доброю пам'яттю».  В їхній сім’ї жили православні українські традиції. Але самого Станіслава ще дитиною було визначено до духовного сану в католицькій церкві.

1526 р. Станіслава віддано до Краківського університету. Звідти переїздить до Відня, навчається в університеті. Але перед загрозою захоплення Відня турецьким військом мусив виїхати до Німеччини.

1529 р. опинився в Віттенберґу, де входить до кола Лютера й Меланхтона. Лютер опікав його й оселив у своєму домі. Меланхтон пізніше з ним листувався. Познайомився з Лукасом Кранахом-старшим і Альбрехтом Дюрером, про яких згодом тепло згадував у своїх творах. Перейшов у протестантизм, після чого батько змусив його переїхати до католицької Італії. Продовжував навчання в Болоньї, Падуї.

Останні з 16 років, проведених на чужині, перебував у Римі під покровительством кардиналів Фарнезе, Контаріні, Ґінуччі. За цей час здобув блискучу гуманістичну освіту, втіливши ідеал homo triam lingarum (людини трьох мов). Досконалість його латинської мови дивувала навіть італійських гуманістів, що виявилося в стилі його творів. Добре знав грецьку мову й культуту, зокрема, твори Арістофана.

1543 р. повернувся на батьківщину. Приймає свячення й стає перемиським каноніком. Твори підписує подвійним прізвищем: Orichovii Rutheni  або Оrichovius Roxolanus. Перший твір - «Fidelis Subditus» (Зразковий підданець). У ньому писав: «Я русин і хвалюся цим і охоче про це заявляю, пам’ятаючи про свій грецький (тобто православний) рід і руську кров, про місце, де я народився і виріс».

«Про турецьку загрозу»

1543 р. публікує промову «De bello adversus Turcas suscipiendo ad equites Polonos» (Про турецьку загрозу). Звертаючись до шляхти, вказує на роз’єднаність християнських народів, як головну причину перемог турецького війська. Окреслює вражаючи масштаби турецьких загарбань. Апелює до шляхетської гордості й волелюбності. Протиставляє тиранію османів вольності Польської держави. «Саме ви - чи не єдиний з усіх народів, народжений у справді вільній республіці. Адже справжню свободу породжує такий лад, коли всі підкоряються праву, а саме право непідвладне нікому; отож усі ви рівні між собою, гідністю і однаково вільні. З вашої республіки прогнано оті гордовиті і підступні звання - герцоґ, ґраф, князь; усі ви - шляхтичі - носите спільне ймення лицарів». Любов до свободи надихала й надихне до захисту держави від ворога.

1544 р. - «Ad Sigismundum Poloniae regem Turcica secunda» (Друге послання про турецьку загрозу до Сиґізмунда, короля Польщі). відгукуючись на договір короля з султаном Сулейманом I, застерігає короля не вірити ворогові, закликає бути твердим духом, боротися з чварами.

1548 р. у Венеції перевидано «Oratio habita in funere Sigismundi Jagellonis Poloniae Regis» (Промова на погребіння Сигізмунда Яґеллона, короля Польщі). У передмові італійський вчений Пабло Рамузіо звертав увагу на гідні подиву обдарованість і вченість Русина.

Хрещення в русинів

«Baptismus Ruthenorum» (Хрещення в русинів) (1544) - лист до примаса Католицької Церкви в Польщі архиєпископа Петра Гамрата. Спростовуються домисли щодо православних обрядів. Автор доводить, що немає принципових відмінностей між католицьким і православним віровченням. Наводить у латинському перекладі всі обряди й молитви, які містить православне таїнство. Застерігає від його повторення.

Оріховський нагадує про пекучу справу — поєднання католиків з русинами. Доводить, що розходження між обома церквами незначні, а незлагода походить від упередженості. Для прикладу вказує на практику перехрещування рутенців при їхньому прилученні до римської церкви: умотивовує правосильність хрещення за рутенським обрядом; закидає Сакранові незнання східного обряду і надмірну неприхильність до нього. Наводить папську буллу, видану у зв’язку з посольством Йосифа 1501 р., і вияснює дійсний порядок прилучення рутенців до римської церкви.

Що ж стосується віросповідання рутенського народу, веде мову далі Оріховський, то років десь 700 тому, за князя Володимира, впроваджено було католицьку віру з Константинополя. Службу Божу правлено було по-грецькому, а прилюдні жертво-приношення проводились за грецьким обрядом слов’янською мовою. І народ той, раз прийнявши від греків святі обряди, ніколи від них не відступав» [8, с.575– 576]. Відтак, звертається він до папи: «Поверни до Церкви рутенців: поєднай зі своїми вірменів, валахів, а також мосхів / московитів. Розширь кордони Церкви: зроби так, щоб завдяки тобі Христос запанував не лише на західних землях, але також на східних, північних і південних; щоб славили його всі народи і молилися на лик його, як пророкував Давид, всі сповідники, на чолі яких бог поставив тебе...»[7, с.22].

Згадує мислитель і Флорентійський собор, на якому папа Євгеній називав прихильників православного обряду братами; наводить приклади з практичного спілкування церков у житті, коли католицького єпископа в Галичині було настановлено людьми грецького обряду і він правив тим розмаїттям, і ніхто не страждав від цього. Тут одностайно було визнавано спільного Христа в Україні і серед поляків, і серед українців». Розбрат почався, на думку Оріховського, коли на місце здорового глузду предків прийшла, на жаль, «почасти недбалість і необізнаність латинників, почасти дала себе знати зухвалість схизматів», і тепер обидві сторони ведуть себе «немов сварливі родичі — більше пихаті, ніж чужі або несхожі». З цього усього мислитель робить висновок: не треба вважати за злочин те, стосовно чого українці й католики мають різні погляди: «хай кожен залишається при свої думці».

Про целібат

«De lege coelibatus» (Про целібат), 1547 р. Заперечує целібат, сатирично зображає користолюбство й розбещеність католицького духівництва. Прославляє любов і сімейне життя згідно до законів природи.

Це також гострий полемічний твір, де автор доводить усю безглуздість закону католицької церкви про безшлюбність ксьондзів і його суперечність природному праву. Свою позицію підкріплює тим, що вселенська церква цього не знала, а також відсутністю такого закону у православній церкві. Аргументація автора переконлива й опирається на ґрунтовну історичну джерельну базу. Целібат, наголошує автор, суперечить не тільки вченню Христа, але й закону природи, бо сприяє розпусті: своєї дружини мати не можна, а ходити до чужої не гріх. Саме тому, каже мислитель, целібату й не дотримуються «греки, александрійці, антіохійці, германці і мої рутенці».

«Що значать всі церковні вигоди супроти лихих наслідків сього закону, який роз’єднав Захід і Схід?», — питає автор. — Хто боронить целібат, боронить розпусту, говорить він, і на доказ наводить жахливі факти і цифри, назбирані в Римі про розпусту духовенства. Заявляє про свою незламну волю, продиктовану йому самим Богом, утекти від тисячі гріхів, що їх породжує целібат, і одружитися. Кличе всіх духовних, аби йшли за його прикладом. Благає папу справедливо поставитись до сього поклику — пригадати свої гріхи молодості і вернути честь клірові. А соборові радить скасувати цей тяжкий і ганебний закон і дати священству змогу бути людьми, громадянами, жити в чистоті і зберегти свою душу [8, с.247–248]. Що ж до намагань Сакрана переконати, що Східна православна церква відкололася від Вселенської церкви. Оріховський на великому історичному матеріалі доводить протилежне — відступником є католицька церква, а православна твердо дотримується давніх догматів. При цьому Оріховський так будує свій висновок, що навіть за появу Лютера і протестантизму відповідальними робить хиби католицького духовенства і біскупів.

Целібат, на думку Оріховського, «не від Бога, а від чорта, який того лише хоче, щоб люди у його царстві всупереч природному праву займалися розпустою». Дружину я привів до себе і вирішив зберегти, аби покінчити з колишнім моїм ганебним життям. Я мушу це зробити і зроблю. Ніколи, доки житиму, не дозволю будь-кому відняти її і не потерплю, якщо забиратимуть силоміць, бо це суперечить закону природи і священним законам. До непохитності у цій справі закликають нас і божественні настанови Павла: «А зв’язаний ти з жінкою? Не шукай розв’язатись» [24, І Кор. 7,27]. А також: «Одруженим же наказую не я, але Господь: жінка нехай не відлучається від свого чоловіка» [24, І Кор. 7,10]. Силою цих настанов побуджений, я також повинен дбати, щоб зберегти дане дружині запевнення, особливо коли знатиму, що воно не прогріх і не суперечить вченню самого Апостола, який повчав: «Однак, коли оженишся, ти не згрішив; і коли дівчина виходить заміж, не грішить» [24, І Кор. 7,28].

У своїх творах "Про целібат" (1547) та "Послання до папи римського" Оріховський, зокрема, доводить, що заборона одружуватися католицьким священникам безглузда, власне, через свою суперечливість природі, бо дружина призначена чоловікові приписом природи, яка є творцем усіх речей, і не треба вигадувати закони, супротивні її законам. Закони ж природи вищі за едикти та інтердикти папи, і саме тому треба дослухатися перших, бо вони є божественними, а ті, що суперечать їм, – сатанинські.

1550 р. на сеймику в Судовій Вишні починає рух проти целібату. Називає його диявольським насланням. 1551 р. оголошує про прийняття шлюбу й вимагає в папи Юлія III визнати цей шлюб. Перемиський єпископ оголошує його єретиком, погрожує конфіскувати майно й приректи на вигнання.

Розрив з Римом

«Repudium Romae» (Розрив з Римом), 1551 р. Памфлет проти влади папи римського. Вимагає покласти край втручанню Церкви в світські справи. Папу Павла IV називає тираном, хижим вовком, лютим ненависником освіти, науки та мистецтва. Пише на основі власних спостережень про лицемірство, аморальність і розбещеність католицького духівництва. Заявляє: «Якщо я буду відлучений з латинської Церкви, то приєднаюся не до єретиків, а до найдавнішої і найсвятішої грецької Церкви повернуся - возз’єднаюсь з людьми грецької віри, до якої належу за своїм материнським родом». Хвалить патріярхів православних Церков за те, що «вони не присягнули папі і з келиха його неправоти не пили».

В 60-і рр. роки покаявся, примирився з Церквою. Починає писати польською мовою.

Майже у всіх творах Станіслава Оріховського добре простежується його політична і етнічно-культурна самоідентифікація. Підписуючи свої твори, біля свого прізвища він ставив слова «Роксолан» або «Рутенець» («русин»), тому і відомий в історії як Оріховський-Роксолан (Orichovius Roxolanus). Відкрито ідентифікував він себе як «русина» в більшості своїх творів. Так, в одному з них — політичному трактаті «Зразковий підданий» (в українському перекладі більше відомий як «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу») — Оріховський заявляє: «Я русин, гордий цим, охоче про це повсюдно кажу»[1]. Свій рідний Перемишль Оріховський неодноразово називає «руським». У листі до П. Рамузіо він пише: «Перемишль, досить показне місце в Русі». Русь він називає «своєю батьківщиною», взагалі для творів Оріховського характерна опозиція «ми — вони». До перших він відносить власне Русь і Польщу (хоча останню і не завжди), до других — Московію, Угорщину та ін. зарубіжні країни.

Однак з «русинської» ідентифікацією в творах С. Оріховського органічно переплітається і тотожність з Польської державою, її релігією і культурою. У листі до П. Гамрата Оріховський пише: «Я людина рутенського роду, народився і вихований був у римському обряді». Ідентифікація з Польською державою добре простежується в листі до італійського гуманіста П. Рамузіо, де С. Оріховський відзначає, що студентів із земель Русі в західноєвропейських університетах називають поляками, оскільки вона «є провінцією, що входить до складу Польщі». Не чужою для Оріховського є і польська ідея сарматизму, сарматом він вважає і себе: «я теж Сармат, тому що Україна, яка є моєю батьківщиною, лежить у європейській частині Сарматії»[1].

І все ж справжньою декларацією поглядів Станіслава Оріховського-Роксолана стала його визначення українського шляхтича в Польщі: «руського племені польської нації» («gente Ruthenus natione Polonus»), що як не можна краще свідчить про дуалізм політичної свідомості. Оріховський, безумовно, добре бачив впливу етнічного, релігійного та ін. аспектів на життя суспільства. Однак націй в сучасному розумінні цього поняття ще не склалося, тому під «народом» в той час швидше треба розуміти «шляхетський народ» / «шляхетську націю». Шляхта не об'єднувала себе ще з представниками інших соціальних станів в одну національну спільність. Так, під назвою утвореної в XVI ст. держави Річ Посполита Обох Народів потрібно розуміти союз «шляхетських народів» Польщі і ВКЛ, об'єднаних «спільною справою» (res publica — Rzeczpospolita). У цьому світлі «gente Ruthenus natione Polonus» можна розуміти також і як «руське плем'я польської держави». Українська шляхта, розуміючи свої «руське» походження, усвідомлювала і свою приналежність до польської політичної нації.

Помер 1566 р.

Народився

1513

Навчання в Краківському університеті

1526-

Навчання за кордоном

-1543

“Про турецьку загрозу”

1543-1544

“Розрив з Римом”

1551

Помер

1566

1540 р. статут Товариства Ісусового затверджено папою Павлом III. Ігнатій Лойола помер 1556 р. На цей час Товариство налічувало бл. 1000 членів. 1564 р. єзуїти запрошені до Речі Посполитої. Їм передано католицьке шкільництво.

Петро Скарга народився 1536 р. в Ґруйці біля Варшави. Вчився в Краківському університеті (1552-1555). Після здобуття бакалаврату керував парафіяльною школою при костелі св.Іоана Хрестителя у Варшаві.

1563 р. – кафедральний канонік, 1565 р. - канцлер капітули у Львові. Звернув на себе увагу як талановитий проповідник.

1568 р. виїхав на студії до Риму. 1569 р. вступив до Товариства Ісусового, переконаний, що єзуїти обрали найпродуктивніший спосіб повернення душ, втрачених у добу реформації. Довершив богословську освіту. Служив сповідником при соборі св. Петра.

Повернувся до Речі Посполитої 1571 р. По поверненні служив проповідником у Пултуську, Ярославі, Познані, Львові.

Заступник ректора Віленської єзуїтської колеґії (1574-1579), перший ректор Віленської академії (1579-1584). Організував кращу на той час вищу школу в Східній Європі. Коли під час пошести всі намагалися залишити місто, Скарга з іншими єзуїтами лишився у Вільні, чим заслужив пошану народу.

Літературний дебют - «O jedności Koscioła Bożego pod jednym pasterzem i o greckim od tej jedności odstąpieniu» (“Про єдність церкви Божої під одним пастирем і про грецький відступ від тієї єдности”), 1577 р. Висунув ідею повернення православних до Римської Церкви на засадах Флорентійської унії 1439 р.: власна єпархіяльна організація, візантійський обряд з народними чи церковнослов’янською мовами, збереження деяких звичаїв, одруження священиків.

Найпопулярніша книга о. Петра Скарги – “Житія святих” (“Żywoty świętych”. -Wilno, 1579). Вважається народною книгою.

Організував з доручення короля Стефана Баторія єзуїтські колеґії у Полоцьку, Ризі, Дерпті. Настоятель єзуїтського монастиря св. Варвари в Кракові (1584—1588). Організує доброчинні інституці (братство милосердя, братство св. Лазаря, побожний банк, скринька св. Миколая) в Кракові й інших містах. Довгі роки був надвірним проповідником короля Сигізмунда ІІІ (1588-1612). Справляв великий вплив на короля і його родину.

Брав участь у Берестейському соборі. “Synod Brzeski” (1597).

Шанований як визначний проповідник і “національний пророк”. Виступав проти відступників від католицької Церкви, проти суспільних хвороб. Гостро критикував сеймове безладдя. Справив великий вплив на розвиток польської мови завдяки чистій і ясній мові творів.

В останні роки служив при костелі свв. Петра і Павла в Кракові. Помер у Кракові 1612 р. Похований у підземеллі костелу свв. Петра і Павла.

Народився

1536

Навчання в Краківському університеті

1552-1555

Навчання в Римі

1568-1571

Вступ до ордену єзуїтів

1569

Очолення Віленської колеґії (академії)

1574-1584

“Про єдність Церкви Божої”

1577

Участь у Берестейському соборі

1596

“Берестейський собор”

1597

Помер

1612

Книга «Про єдність Церкви Божої» (1577) складається з передмови й трьох частин. Присвячена вона князеві Костянтину Острозькому, київському воєводі, з котрим Скарга зустрівся на похороні князевого родича кількома роками раніше.

У «Передмові» Скарга згадує про цю зустріч з князем і висловлює намір написати те, чого не встиг сказати при зустрічі. Закликає вірити не тим, хто збройно захищає православ’я, а йому самому.  «Ваша княжа  милість побачить, що тільки ми, що стоїмо на твердій скелі віри св. Петра, проповідуємо правдиве Євангеліє і науку богоносних отців».

Скарга також  нагадує про свою сімнадцятирічну працю, про боротьбу зі “схизмою”. Він видає свої проповіді, “маючи милосердя над нашими братами русинами, спорідненими з нами сусідством, мовою і одною державою, які  стоять при тій грецькій схизмі”.

У Першій частині книжки викладається католицьке вчення про істинну Христову Церкву, в якій одній можна дістати спасіння. Подаються ознаки істинної Церкви з властивою Скарзі простотою й чіткістю.

Друга частина має майже виключно історичний характер. Автор розповідає про обставини поділу Римської та Грецької Церков, про їхнє поєднання на Флорентійському соборі.

Третя чаастина книги називається “Пересторога і напучення руських народів, що тримаються греків”. У ній українців і білорусів переконується, що унія для них стане спасенною справою й піднесе їхню Церкву з занепаду. Викладається концепція унії, за якою зберігається обряд, а приймається правди віри Римської Церкви. Обряди залишаться незмінними, бо “Божа Церква, немов та цариця, є прибрана різноманітними барвами”. В майбутньому папа іменуватиме митрополитів, а митрополити б зверталися до Апостольської столиці в спірних питаннях віри. Українці не повинні триматися царгородських патріярхів, які є невільниками турків, і не повинні озиратися на Москву, бо вона піде за Руссю.

Вказується на користь для Речі Посполитої від подолання церковного поділу.

Окремо Скарга зупиняється на проблемі літургійної мови Руської Церкви: “На Русі занепала наука, а попи схлопіли й тому [духовні] вівці не можуть мати з них такої потіхи, якої треба. До того ж, дуже тебе ошукали греки, руський народе, бо, даючи тобі святу віру, не дали своєї грецької мови, тільки звеліли задовольнитися тією слов’янською, щоб ти ніколи не дійшов до правдивого зрозуміння й науки. Є бо тільки дві мови: грецька і латинська, в яких може ширитися наука між народами. Інші простонародні мови не мають ще усталених граматик, безупинно змінюються і вони не надаються до того, щоб у них викладати філософію, чи богослов’я, чи інші предмети навчання. Із слов’янської мови ніхто не може бути вчений, бо її ніхто не розуміє, і немає на світі такої нації, що говорила б тією слов’янською мовою, що є в [церковних] книгах. Не має вона ні граматики, ні словників для викладу. Тому попи мусять вдаватися до польських перекладів, щоб зрозуміти те, що написане в слов’янських книгах. А тому, що русини не мають шкіл, то і їхні провідники є сліпі і не можуть бути гідними провідниками для своїх овечок”.

Бенедикт Гербест (бл.1531-1598). Народився бл. 1531 р. в Новому Місті коло Перемишля. Вихованець Краківського університету. Працював у львівській міській школі (1555-1558), парафіяльній школі в Кракові (1558-1559). Викладав у Краківській академії (1561-1563), у Познані, де був ректором академії Любранського (1563).

У 1571 р. в Римі вступає до Товариства Ісусового. Викладав у єзуїтських колеґіях у Польщі (1572-1576), а потім перейшов на працю до Волині, Поділля, Покуття. З 1584 – суперіор ордена у Львові. З 1594 жив у Ярославі. Там і помер  1598 р. Автор одного з перших польських катехизисів „Nauka prawego chrzesćianina” (Kraków, 1566).

«Wiary Kosciola Rzymskiego wywody» (Докази віри Римської Церкви і історія грецького невільництва), 1586 р. Коротка історія Церкви на римоцентричних засадах. Закінчується образливими випадами на адресу України: Бог їй усе забрав, бо русини не мають ані пам’яти, щоб уміти «Отче наш» і «Вірую», ані розуму, щоб побачити спасенні речі, ні волі доброї, щоб жити добре.

Народився на Поділлі в шляхетській сім’ї. До 1576 був міським писарем у Кам’янці-Подільськім. Перший ректор Острозької школи, редактор Острозької Біблії (1581). Помер, очевидно, в жовтні 1594 р.

Полемічна книжка 1587 р. - відповідь Бенедикту Гербесту S.J.

Перша передмова - посвята князеві Олександрові Острозькому як потомкові великого Володимира. Бачить у князеві опору православ’я, застерігає його від хиткости в вірі. Спокуси єресей і хитань у вірі порівнює з підступами райського змія: «лихі гадючі шептуни, що їм наші Єви вільно схиляють вухо, показують їм прегарні в поставках і словах яблука, а при них можність і славу світу цього, після чого вже й Адамів можна зводити, за молодими й старі починають блудити».

Передмова «До народов руських», під якими розумів східнослов’янські народи. Застерігає перед підступами латинників, особливо інтриґами єзуїтів. Нарікає, що православні не дають гідної відповіді на образи й несправедливі закиди латинників. Особливо виділяє книжку Бенедикта Гербеста. «На початку буцімто вказує виводи й притягає до згоди, а наприкінці гадючого трійла задержати не міг, що серце з думкою тайно укувало, теє перо рукою явно указало».

Мовчанка у відповідь завдає шкоди. Тому, усвідомлюючи свою простоту й недостатню освіченість (літературна гра), автор взявся за працю. Підкреслює вищість грецької духовної та культурної традиції, чистоту східної церкви від єресей. «З греків філософів, з греків богословів увесь світ має, без котрих і Рим нічого не знає». Протиставляє цьому деґрадацію й занепад Риму, особливо «од одного Формоса, за которого стався костел римський, як лице без носа».

Ключ Царства Небесного

«Ключ Царства Небесного» - перший памфлет. Доводить правдивість соборного керівництва Церквою на противагу монархізмові римських пап. Часто посилається на Новий Завіт. Наприкінці віків «до Скаргов і Гербестов прийшло, тож вони вже по свому почали ту катедру носити аж під небеса».

Пише майже чистою тогочасню народною говірною мовою з діалектизмами й полонізмами. Стиль простий і прозорий, часто речення й цілі уступи перетворюються на заримовану прозу. Часто вживає дотепи й приповідки, частково народні, частково свої.

Календар римський новий

«Календар римський новий» - спиняється на невигодах родинного й церковно-громадського життя, викликані запровадженням григоріянського стилю.

Довідка:

Юліянський календар був запроваджений Юлієм Цезарем 46 р. до Р.Х. Сонячний рік визначили в 365 днів 6 годин. Календарний рік триває 365 днів, але кожен 4-ий рік високосний (366 днів). Виявився довшим за сонячний на 11 хв. 14 сек.

Григоріянський календар запроваджений папою Григорієм XIII 1582 р. З’ясували, що сонячний рік триває 365 днів 5 годин 48 хвилин 48 секунд. Календарний рік - 365 днів, кожен четвертий рік високосний за винятком тих сторіч, число сотень у яких не ділиться на 4 (1700, 1800, 1900). Календарний рік став лише на 26 сек. довший за сонячний.

5 жовтня 1582 р. папа наказав вважати 15 жовтня. У визначений день реформу прийняли Італія, Іспанія, Португалія. Через два місяці - Франція. Католицькі частини Німеччини, Швейцарії, Голандії - 1583 р. Протестантські країни - 1699 р. Росія - 1918 р. Григоріянський календар запроваджувався в Речі Посполитій 1586 р.

Православні Церкви грецької традиції перейшли на новий календар 1923-1924 рр. Румунська -. Болгарська -

Герасим Смотрицький трактує календарну реформу як довільний і протиприродній акт. Він випливає з загальної аморальності й самодурства Риму. Закинули Богоявлення, голять бороди, і вже не тільки позаміняли свята, але й попересували місяці, однак «зимна в тепло, снігу в дощ перемінити то не римського Бога сила й справа, хоч би всіх кардиналів забрав до того, не поможуть нічого».

Іронія, сарказм. В’їдливо висміює целібат. Іронізує з зміни календаря, коли на латинський великдень 1587 р. ще лежав сніг: «Бо ж уже, як бачимо, й само небо або той, що на нім сидить, противиться явно їх такому небачному упорові, більший холод у цім їх квітні показуючи, ніж в інших місяцях минулих було. А передовсім в їх білу неділю, коли й чорному мусило бути під носом біло. а хто не хотів би цьому вірити, хай побув би без хутра й теплої кімнати хоч годину, здається мені, не був би невірен, але вірен. У велику п’ятницю, як хлдопці зубами тріскоту додавати, а передовсім ті, котрі змалку починають вчитися латини. Так само й на сам Великдень дивне знамено Бог показати зволив, такий бурхливий і страшний холод з великим снігом, що не кожному вільно було й калачі до костела святити відіслати, хто був на милю або далі від костела, бо ж не тільки саньми або піхотою, але й на коні не можна було, де потреба, доїхати. І багато худоби розмаїтої того дня від холоду, вітру й нагального снігу поздихало».

Використовує міжнародній новелістичний матеріял анекдотичного характеру. Леґенда про папісу Іоана.

«Απόκρισις» Христофора Філалета.

Псевдонім не розкрито. Припускають, що це Мартин Броневський, протестант, зукраїнізований поляк, активний учасник острозького гуртка, наближений до князя Острозького. Автор - людина великого досвіду й знання, що добре опанувалв світську й церковну історію, вільно оперує деястками латинських і грецьких авторів, досконало знає ходи й деталі політики Речі Посполитої. Мав доступ до важливих документів.

Видано 1597 р. польською мовою, 1598 р. українською. Полемічно-публіцистичний трактат (у польському виданні 344 с., в українському 444 с.). Важливі історичні документи, приватні листи, біблійні цитати, матеріяли з іноземних авторів.

Чітка композиція: чотири частини, кожна з яких поділяється на кілька розділів.

1. Викриття організаторів унійного собору в Бересті.

2. Апологія православного собору; захист участи світських осіб у вирішенні церковних справ. Доводиться правомочність і компетентність православного собору в Бересті.

3. Критика римо-католицького вчення про примат папи.

4. Захист православної еклезіологічної доктрини й суспільного статусу Православної Церкви в Речі Посполитій.

У перших двох вводить читача в шщляхи підготовки унії. Доводить, що унія - робота кількох осіб, що для задоволення своїх еґоїстичних інтересів надужили високими становищами в православній Церкві. Заперечує тезу Скарги, що тільки єпископи мають право голосу в справі віри. Відстоює соборноправні засади української Церкви. Застерігає, що унія може спричинити велику війну, в якій загине Річ Посполита.

Звертається до папи римського: «Покинь гордість, амбіцію й охоту панувати над усією чередою Божою, бо це не належить тобі самому! Зроби таку угоду зо східніми Церквами, щоб у порівнянні з ними не було у тебе вивищення ні щодо старовинности, ні щодо спадкоємности, ні в додержуванні Христової науки! Роби з ними угоду, як із рівними! Отже, як буває при угоді: одне візьми, друге дай, одне відбери, а друге також дозволь собі відібрати! Зроби поступку в частині, щоб також у частині можна було зробити поступку! Швидко, вір нам, ця угода між нами дійде до кінця і буде довготривала».

Полемічний трактат в обороні православ’я з програмою культуроно-освітньої діяльности. Написаний 1605 або 1606 р. у Львові. “Пересторога, зіло потребная на потомниє часи православним християнам”.

Автор – Юрій Рогатинець (І. Франко, Кирило Студинський), львівський братський священик о. Андрій Вознесенський (Д.Зубрицький, П.Яременко), Іов Борецький (Михайло Возняк, Олександр Білецький, П.Загайко). Автор брав участь у Берестейському православному соборі.

Вперше опублікована 1852 р. в “Актах, относящихся к Истории Западной России” (т. 4) з переданого Денисом Зубрицьким рукописуЛьвівської ставропіґії.

Широка панорама суспільно-релігійної боротьби в Речі Посполитій у 90-і рр. XVI ст. Історична повість про підготовку й проведення Берестейського собору. Сполучаються історичні матеріяли, життєві спостереження, публіцистичні роздуми. Філософія історії властива ренесансному гуманізмові: всі нещастя Русі постали з того, що князі й народ були малоосвічені, не мали шкіл. Дияволові легко було спокушати неуків.

Засуджується винародовлення шляхти, деморалізація духовенства. Виняток – Константин Острозький. “Пересторога” виголошує панегірик князеві, заснованій ним школі. «Пересторога»: «Православ’я наше почало сіяти, як сонце; люди вчені почали були в церкві Божій показуватися, учителі й будівничі церкви Божої та книги друковані почали множитися; що бачачи, св.патріярх тим частіше почав наглядати й дидаскалів мудрих посилав».

Вводяться сатиричні портрети організаторів унії: безвільний і нерішучий митрополит Михайло Рагоза, розумний, хитрий, підступний і лицемірний Іпатій Потій, найколоритніша постать єпископа луцького і острозького Кирила Терлецького. Критично зображено львівського єпископа Гедеона Балабана.

Яскраво відтворено боротьбу між двома таборами після проголошення унії. Детально зупинився автор на справі патріяршого протосинкела Никифора, який очолював православний собор. Він – мученик, що повторив подвиг Ісуса Христа. Вводиться промова князя Острозького перед королем.

Мова проста. Розповідь ведеться в повістево-літописній манері. Використовуються фольклорні вислови: “винний суду боїться”, “православіє наше почало було просіявати, як сонце”, “владикове живучи, як овца без пастирей”, “як вівці посреді вовків”.

Твори відкриті 1858 р., вперше видані М.Костомаровим 1865 р. Спадщина - 16 або 17 творів. З них 10 автор включив до рукописної збірки «Книжка» (1599-1600), яку планував видати в Острозі. Опубліковано за життя скорочений варіянт «Писанія к утікшим од православної віри єпископом» (1598).

Народився в середині XVI cт. в містечку Судова Вишня. В молодості жив у Луцьку. Був близький до двору князя Острозького. Десь у 80-х рр. переселився на Афон.

1604 р. приїхав в Україну. Жив в Угорниках, у Львові, Унівському монастирі, Скиті Манявському.

Конфлікт із Львівським братством виник через вибір полемістом споглядального життя на шкоду активному служінню в світі. Братчики звинувачували Вишенського, «яко от диявола пострадах, зане до Унева отидох». Адже мирянський рух в Україні, взорований на досвіді Львівського братства, виходив із необхідності використовувати всі легальні можливості Речі Посполитої для активної культуротворчої праці з метою розширення суспільного сеґменту «руського народу грецької віри». Гуманістична концепція розвитку Церкви зосереджувала увагу на правному забезпеченні діяльности клиру й церковних інститутів, вреґулюванні стосунків ієрархиї з мирянами, подоланні симонії та неосвічености, публікації джерельних текстів масовими накладами, створенні конкурентоспроможних шкіл, повному використанні проповідницького потенціялу. Відомий уже на той час святогірський монах цікавив братство як учасник цих процесів, талантовитий публіцист, здатний гідно репрезентувати православну громаду в діялозі з владою та іншими конфесійними середовищами. Натомість Іван Вишенський боронить не лише власне право на молитовне усамітнення, але й необхідність для кожного християнина пустелі як простору для усамітнення «на воскресеніє души от мирского страстного навыкновенія».

Після майже дворічного перебування в Україні повернувся до Афону, де помер у 20-х рр. XVII ст.

Писаніє до всіх обще, в Лядской землі живущих

«Писаніє до всіх обще, в Лядской землі живущих» (1588) - перший відомий твір. Відчувається наслідування пророчих книг і апостольських послань. Звертається з застереженнями до співвітчизників і таврує тих, хто осквернив гріхами рідну землю. Вказує на небезпеку занепаду віри, справедливости, моралі. Обурюється соціяльним гнобленням, деґрадацією вищого духівництва.

Писаніє к утікшим от православної віри єпископом

«Писаніє к утікшим от православної віри єпископом» (1598). Для письменника Берестейська унія — це наслідок зради лжепастирів, яку боялись відповідальності перед народом за своє огидне, розгульне житая, віддалися під опіку римського папи. Автор дає вбивчу оцінку учасників унії, викриває порочну систему посвячення на церковні посади, запроваджену польським королем в Україні. У памфлеті протиставляється споживацьке, далеке від християнських постулатів життя кріпосників у єпископських мантіях і злиденне існування пастви. Вишенський закидає «вовководібним», із «ситими трибухами» владикам:

«Вы их пота мешки полны грошми золотыми... напихаєте... а тые бедници шелюга, за што соли купити, не мают». У «Писании» порушується проблема рівності людей перед Богом і в громадсько-церковному житті. Зриваючи з «божих слуг» штучний ореол шляхетності і святості, Вишенський звертається до їх недостойного сумління: «Питаю теды тебе, ругателя имени, чим ты лепший от хлопа? Албо ты не хлоп такий же, скажи ми!» Публіцист доходить висновку, що «простаки христові», хлопи, «алчущие правды», «поруганные, посмеянные, битые и убитые — лепшие и цнотлившие и славнешие» від владик, чиїми душами диявол володіє, бо ж «прості хлопи» тримаються батьківської віри і заповідей Христа. Наводяться яскраві картини з приватного життя владик. Автор використовує прийом сатиричного портрета.

Порада

«Порада» (1599-1600). Стиль сатирично-публіцистичного памфлета. Радить вигонити владик, поставлених владою, а не церковною громадою. Імітація діалогу між світським шляхтичем і монахом. Основну частину твору становить сатиричний монолог полеміста. Розглядаючи перспективи упорядкування церковного життя, він радить читати Євангеліє, Часослов, Октоїх, Апостол і уникати Аристотеля, Платона й інших філософів. Виринає мовне питання. Іван Вишенський палко підтримує (не наводячи жодних арґументів) церковнослов’янську мову, застерігаючи проти використання в церковному житті «простої» мови: «Сказую бо вам тайну великую: як диявол толикую зависть имает на словенский язык, же ледве жив от гнЂва; рад бы его до щеты погубил и всю борбу свою на тое двигнул, да его обмерзит и во огиду и ненавист приведет. И што нЂкоторие наши на словенский язык хулят и не любят, да знаеши запевно, як того майстра дЂйством и рыганем духа его поднявши творят. Ато для того диявол на словенский язык борбу тую мает, зане ж ест плодоноснЂйший от всЂх языков и богу любимший: понеж без поганских хитростей и руководств, се ж ест граматик, рыторык, диалектик и прочих коварств тщеславных, диявола вомЂстных, простым прилежным читанием, без всякого ухищрения, к Богу приводит, простоту и смиренне будует и Духа Святого подемлет».

Проф. Петро Білоус: Передусім він радить заборонити ярмарки, бо вважає їх джерелом «вшетеченства (розпусти) и пиянства», святом «диявольским», а не традиційно динамічним, веселим та бажаним народним дійством. Вишенський проти «коляд», які також називає «диявольськими», бо вони нібито оскверняють Різдво Христове. «Щедрий вечер з міст і з сіл в болота заженіте, - пише він, - нехай з дияволдом сидит, а не с християн ся ругает». Задля чистоти церкви і поваги до воскресіння Христового, на думку Вишенського, слід позбавитись від «волочильного», тобто від поздоровлень після великодньої неділі, коли дарували калач і крашанки. Це ж стосується і народного звичаю нести у поминальний день після Великодня на могилки «пироги и яйця надгробниє». Виступає Вишенський і проти весняних землеробських обрядів на Юрія, коли се-

ляни «скоки и танци» у полі чинять. Засуджує він купальське свято, оскільки бачить в «огнених скаканнях» (звичай стрибати через ритуальне вогнище, щоб очиститися від злих сил) витівки диявола. Негативно відгукується і про залишки язичницьких звичаїв на Волині й Поділлі на день Петра й Павла, бо то є «позорище християнским людем». Словом, «и другие прелести, которие би били, очистіте» [1:332-333], - підсумовує Вишенський, виступивши таким чином проти тих елементів язичницьких вірувань, котрі віками супроводжували християнські догмати і зливалися із введеними церквою обрядами та звичаями.

Ізвіщеніє краткоє о латинской прелести

 «Ізвіщеніє краткоє о латинской прелести» - ранній твір антикатолицького змісту.

Краткословний отвіт Феодула

«Краткословний отвіт Феодула». Твір написано з приводу книги П. Скарги «Про урядження та єдність божої церкви під одним пастирем і про грецьке та руське від тієї єдності відступництво», яка вийшла польською мовою в Кракові, 1590 p. (друге видання). Датується твір не раніше 1599 -- не пізніше весни 1601 р., коли помер патріярх Мелетій, який послав книгу Петра Скарги Іванові Вишенському. Посланець єпископа Гедеона Балабана ієродиякон Ісакій прибув до Мелетія з книгою Скарги незадовго до смерті патріарха.

Зачапка мудраго латинника з глупим русином

«Зачапка мудраго латинника з глупим русином» (1608-1609) - написано після Берестейської унії. Діалог з Петром Скаргою. Викриває католицьку школу й схоластичну вченість.

Обличеніє диявола-миродержця

«Обличеніє диявола-миродержця». Діалог між дияволом і убогим ченцем — голяком-странником. З'ясовується суспільно-етичний ідеал І. Вишенського. Ним є «голяк» Ісус, тобі чесність, добро, справедливість і безкорисливість. Цей їдеал у всій повноті можуть осягнути лише окремі праведники, доходячи до стадії монаха-аскета. Та до цього ж еталона мають прагнути й інші православні, щоб спорудити гармонійне суспільство рівності і братерства. Тобто в основі світогляду письменника лежить антропоцентризм, і людська особистість, та й суспільство майбутнього трактується з позицій раннього християнства. Така постановка питання про людину як особистість, а не раба Божого, не бидла безсловесного єднає Вишенського з мислителями Відродження.

Посланіє к стариці Домницкії

«Посланіє к стариці Домницкії» (1605) - тривога за стан братських шкіл. Вимагає дотримання педагогічної традиції православної школи.

Позорище мисленноє

«Позорище мисленноє» (1615-1616)  - останній відомий твір письменника.

Comments