Лекція 06. Епоха Ренесансу

Стиль епохи

Ренесанс (фр. Renaissance - відродження) - епоха в європейській культурі, що лежить на межі Середньовіччя й Нового часу, естетичні ідеали якої визначаються відродженням античного ідеалу гармонійної, урівноваженої краси, відкриттям самостійної цінності людини й світу, секуляризацією мистецтва та суспільного життя. Повернення до канонів античної поетики й риторики супроводжується звільненням мистецької творчості від авторитету церковних канонів, плеканням культу індивідуальної свободи, інтелектуального й художнього пошуку.

Рух, що згодом окреслиться терміном «Відродження» виникає в середовищі флорентійських поетів, художників і знавців старовини. Флоренція переживала наприкінці ХІІІ – на початку XIV ст. свій розквіт. Її називали «Афінами Італії». З Флоренцією пов’язані провідні італійські письменники, чиї імена стоять на початку європейського Ренесансу: Джованні Бокаччо (1313-1375), Франческо Петрарка (1304-1374), та й творця італійської літератури, самого Данте Аліг’єрі (1265-1321), яких в італії називають «трьома коронами» (tre corone). У цьому середовищі виникла психологічна настанова на повернення до античної традиції.

Сам термін «Відродження» (італ. Renascimento) вперше вживається в праці художника, архітектора й історика мистецтва Джорджо Вазарі. Вазарі з захватом говорить про відродження мистецтва після епохи, яку він окреслює (дуже суб’єктивно) як тисячолітнє животіння. У книзі «Le Vite делле più Eccellenti Pittori, scultori, Ед architettori» («Життя найвидатніших худжоників, скульпторів і композиторів») (1550; 2-е вид. 1568) створюється жанр художньої біографії, вказується на новаторство флорентійських митців, що започаткували відродження античної культури, розповідається про технічні методи в галузі мистецтва. Під Ренесансом Вазарі розумів відродження зацікавлення античною спадщиною, повернення до античних форм у мистецтві - ордерних форм в архітектурі, реалістичної манери в живописі та скульптурі, заснованої на вивченні пропорцій людського тіла й пластичної анатомії. «Завдяки розкопкам римських будов і скульптур перед нами відкрилося прекрасне мистецтво, ми почали пробуджуватись, воскресати, відкривати давно забуте», - писав Вазарі.

Світове значення Ренесансу найчіткіше визначене в Німеччині Гердером, Ґете, Геґелем на межі XVIII та XIX ст. Закріплене роботою Якуба Буркгардта «Культура Ренесансу в Німеччині» (1860).

Характерними ознаками культури Ренесансу вважаються такі:

ü Світський, нецерковний, характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус­пільного життя загалом.

ü Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

ü Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

ü Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов’язана з цим антисхоластична спря­мованість філософських вчень Відродження.

ü Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

Вплив італійської тогочасної культури різною мірою позначився майже на всіх європейських країнах, особливо, тих, що розташовані на північ від Італії, Нідерландах, Франції, Німеччині, де наприкінці XV - на початку XVI ст. сформувалося Північне Відродження.

В Україні риси Ренесансу поширюються в XVI ст. через Галичину й Закарпаття. Їх особливо помітно в архітектурі Львова, до якого приїздили досвідчені італійські та німецькі майстри. Місто дуже постраждало внаслідок пожежі 1527 р., після якої відбудовується в стилі Ренесансу. Його зразками є  «Чорна кам’яниця» (1577), дім Корнякта (1580) в Ринку, ансамбль Братсько-Успенської церкви з каплицею Трьох Святителів і вежею, монастир-фортеця Бенедиктинок з льоджею (1595). Німецько-нідерландські й італійські каменярі-різьбарі застосували форми Ренесансу в оздобленні фасадів, обрамлень вікон і входів та інтер’єрів («Чорна кам’яниця»). Шедевром архітектурно-декоративного різьблення доби Ренесансу є портал каплиці Трьох Святителів. У добу Ренесансу збагатилося дерев’яне різьблення — вівтарне й іконостасне. Ренесанс спричинився до емансипації портрета (К. Корнякта, В. Лянґиш), а ще більше помітний у графіці й мініатюрі (мініатюри Пересопницького Євангелія 1550-1551 рр.), а також у друкарстві.

Ренесансний гуманізм і освіта

В основі культури Відродження лежить філософія гуманізму, що стверджує красу й гідність людини, силу її розуму й волі, її невичерпні творчі можливості.

Поняття «гуманізм» (лат. humanism — людяний, людський) у філософській літературі вживається у двох значеннях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціального стану, насамперед науковці, які вивчали філософію, а також поети, художники. На відміну від богословів, які займалися  studia divina (дослідженням божественного), ці освічені люди називалися гуманістами, бо їх приваблювали studia humanitatis – дослідження всього, що стосується людини.

Головним напрямком діяльности гуманістів була філологічна наука. Гуманісти почали відшукувати, переписувати й вивчати спершу літературні, а потім і художні пам’ятки античности, що збереглися в Римі, Равенні, Флоренції, Неаполі. Поети й митці прагнули наслідувати стародавніх авторів. Ідеалом освічености стає «людина трьох мов» - гуманіст, що володіє латиною, грецькою та гебрейською (староєврейською) мовами. Гуманісти відродили правильну класичну латину, створили її перші підручники й словники, прагнули використовувати її в своїх творах. З XV ст. почалося вивчення давньогрецької мови, тим більше, що на Захід переселилося багато освічених втікачів із Візантії, захопленої турками.

Але саме гуманісти стали творцями літератури національними мовами. Це насамперед Данте Аліг’єрі, що написав «Божественну Комедію» тосканським діалектом, яким говорили у Флоренції (Тосканія – область, центром якої є Флоренція). Тосканський діалект ліг в основу італійської літературної мови. У тому ж XIV ст. Джеффрі Чосер створює літературну англійську мову, а наприкінці XV – протягом XVI ст. виникають загальнонаціональні французька, німецька, іспанська (кастильська) мови. У XVI ст. формується польська літературна мова, яка починає витісняти латинську з письменства й офіційного діловодства.

Дмитро Чижевський:

«Новий зміст мусів бути хоча б у збереженій формі тим, що сповнювало натхненням людей ренесансу. Такий новий зміст і сучасники, і пізніші дослідники хотіли шукати в трьох напрямах: ренесанс відродив античний ідеал гармонійної, урівноваженої краси; ренесанс був «відкриттям» та «звільненням» людини; нарешті — ренесанс «відкрив» наново природу. Це, звичайно, дуже важливі духовні надбання, щоб із них почати нове літочислення європейської культури. Під ці три формули можна підвести майже всі здобутки ренесансної культури».

Істотною особливістю нового світогляду був індивідуалізм. Походження людини поступово втрачає свою визначальну роль. Губить значення середньовічний корпоративний світогляд, згідно з яким людина утверджувала своє існування тим, що була членом якої-небудь корпорації — общини в селі, цеху в місті і ін. Успіх, багатство й суспільний вплив людини має забезпечити її розум і талант. Утверджується цінність окремої особистості як такої. У цьому приховувалася небезпека культу сильної особистості, самоствердження за будь-яку ціну.

Однак гуманісти схилялися насамперед перед «сильними» особистостями, їх ідеал мав на увазі лише вибраних і не поширювався на народну масу. Цей світогляд приховував у собі схильність до утвердження особистого успіху, самоутвердження будь-якою ціною.

Книгодрукування. Величезне значення мав винахід Йоганом Гутенбергом книгодрукування (біля 1445 р.). Спершу він видавав маленькі книжечки на кшталт підручників, а вже 1452 р. надрукував 180 примірників Біблії латинською мовою.

Перша згадка про друкарство в Україні припадає на 1460 р., коли львівський міщанин Степан Драпан подарував свою друкарню Онуфріївському монастирю у Львові. Крім цієї загадкової згадки жодного сліду тієї друкарні не лишилося.

1483 р. - перша друкована книга українського автора. Юрій Котермак з Дрогобича (? - 1494). Автор походив з ремісничої родини. Початки освіти здобув у Дрогобичі, Львові. Ступені бакалавра й маґістра отримав у Краківському університеті. Завершував освіту в Італії. Став першим українцем - доктором мистецтв і доктором медицини. 1481-1482 рр. був ректором Болонського універститету. Книга «Прогностична оцінка поточного 1483 р.» (Рим: друкарня Е.Зільбера, 1483) Відкривається віршем-посвятою папі Сіксту IV (папа Римський 1471-1484).

Видання Швайпольта Фіоля в Кракові - початки кириличного книгодрукування. Октоїх і Часослов мають дату 1491 р. Потім були видані Постова і Цвітна Тріоді - без позначення часу й місця видання. Можливо, ініціятива в цьому належала Перемисько-Самбірській православній єпархії.

Видання Франциска Скорини з’явилися в Празі й Вільні (початок XVI ст.). Франциск Скорина народився між 1485 і 1490 рр. в Полоцьку, в сім'ї заможного полоцького купця Луки Скорини. Він учився в Краківському та Падуанському університеті, здобув ступінь доктора медицини, багато мандрував. З 1517 року Скорина живе у Празі, де протягом 1517—1519 рр. опублікував 22 книги Біблії (більшість старозавітних книг) під загальною назвою «Біблія Руська». На початку 20-х років ХVI ст. Скорина переїжджає до Вільна й у будинку багатого білоруського міщанина Якуба Бабича засновує першу друкарню в Білорусії; там він видає «Малу подорожню книжицю» й «Апостол».

У 1572—1573 роках у Львові еміґрантом з Московського царства Іваном Федоровим (Федоровичем) була закладена перша відома друкарня. В ній 1574 р. вийшла друком книга «Апостол». Перевидаючи Апостол, раніше надрукований у Москві, Іван Федоров наблизив правопис до загальноприйнятого в Україні, істотно доповнив вступну частину, збагатив орнаментику. Наприкінці книги подано «Повість откуда начася і како совершися друкарня сія». Це мемуарно-публіцистичний твір, в якому друкар схвильовано оповідав про свою вірність високому покликанню: служити людям і церкві «художеством» власних рук.

Того ж року видається «Буквар» - елементарний підручник церковнослов’янської мови. Для його укладання використано відомі раніше рукописні посібники для вивчення грамоти, граматичні статті з рукописних збірників різного походження, в тому числі й білорусько-українських. Так, після літер і складів вміщено добірку найважливіших молитов, пізніше — уривки з Книги притч Соломонових про необхідність навчання, різні моралістичні сентенції. Після цього — звертання до батьків у формі досить логічної компіляції з різних біблійних книг. Тут залучено й тексти українсько-білоруського походження, про що свідчить мова окремих речень (наприклад, «Не дотикайся межей чужих і на поле сироти не вступуй»). У післямові, написаній церковнослов’янською мовою, видавець вказує на мотиви своєї праці над книгою: «Возлюблений честний, християнський, руський народе гречеськаго закона», — звертається він до читачів: «Аще сії труди моя благоугодни будут Ваші[й] любві, прийміте сія c любовію, а я і о іних писаніїх благоугодних c вожделінієм потрудитися хощу, аще благоволит Бог, вашими святими молитвами»

1575 р. друкар Іван Федоров вступив на службу до князя Костянтина Острозького. Першим острозьким виданням була грецько-церковнослов’янська «Азбука» (Буквар) з датою 18 червня 1578 р. Книжка містила грецьку абетку, далі надруковані паралельно молитви грецькою і церковнослов’янською мовами, передрук Львівського буквар ї і нарешті Сказання чорноризця Храбра «Про письмена».

Шедевром друкарської майстерності називає Ярослав Ісаєвич Острозьку Біблію, завершену 1581 р. Над підготовкою тексту до видання разом з друкарем Іваном Федоровим працювали українські книжники Герасим Смотрицький, Тимофій Михайлович та інші, вчені греки Діонісій Раллі-Палеолог, Євстафій Нафанаїл. За основу прийнято список Генадіївської Біблії, отриманий з Москви, а до редагування залучалися також грецькі, латинські, чеські тексти біблійних книг. На титульному аркуші підкреслювалося, що книга є докладним перекладом з грецької Біблії семидесяти толковників (Септуаґінти). Острозьке видання Біблії було передруковано в Москві 1663 р. і служило основою для багатьох наступних перевидань.

Шкільництво.

Парафіяльні школи. Найдавніші згадки про парафіяльні школи Львова (1546), Перемишля (1548), Красностава (1550), Сянока (1551) датуються серединою XVI ст. Очевидно, освіта була елементарною й базувалася на вивченні церковнослов’янських літер, правил їх читання, сполучення в склади. Читання супроводжувалося вивченням церковнослов’янської лексики та церковного уставу. Основними підручниками лишалися Часослов і Псалтир.

 Дещо вищий рівень могли мати монастирські школи. Школа при Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві згадується 1563 р.

Колеґії. Після утворення ордену єзуїтів у Речі Посполитій поширюється тип закритої середньої школи, сполученої з гуртожитком монастирського типу, де юнаки здійснювали навчання під опікою ченців. Такі школи називалися колегіями (collegium). Їхня програма визначалася спеціяльним методичним збірником - «Ratio Studiorum», опрацьованим протягом 1586-1599 рр. у дусі «Правил Римської колеґії» за провідної участи ректора Римської колеґії о. Роберта Беллярміна. В основі програми лежало вивчення «семи вільних наук»: арифметики, геометрії, поетики з риторикою, музики, астрономії, граматики та діялектики.

Заснована 1551 р. Римська колеґія (пізніше – Григоріянський університет) започаткувала створення Товариством мережі подібних навчальних закладів. На 1580 р. у світі було вже 140 колеґій, 1615 р. – 372, а 1749 р. – 669. У Вільні колеґія, згодом перетворена на університет (Академію) була відкрита 1669 р., у Львові – 1684 р.

Острозька Академія. Вперше згадується в перемові до Острозького букваря 1578 р. Статуту й програм не збереглося. Школу називали «греко-слов’янським училищем», «грецькою колеґією», «тримовним ліцеєм», «тримовною ґімназією», «академією». Сучасники відзначають високий рівень викладання.

Львівська братська школа. Виникнення освітніх осередків стало наслідком ініціятиви окремих осіб або груп (братств). Львівська братська школа відкрита 1586 р., в перший рік існування братства, за зразком Острозької Академії. Патріярх Єремія II  направив до школи митрополита Єласонського Арсенія, який два роки викладав у школі. Приймалися діти всіх станів; бідні й сироти навчалися безкоштовно. Предмети: граматика, риторика, діялектика, музика й інші «світські науки». Євангеліє, Апостол, пасхалія, арифметика, церковний спів.

Грамотою короля Сигизмунда III з 1592 р. надано право викладання «семи вільних наук»: трипредметний курс - граматика, риторика з поетикою, діялектика; чотирипредметний курс - арифметика, геометрія, музика, астрономія.

Університети. До утворення католицького Віленського університету (1570) і православної Києво-Могилянської академії (1632), в Великому князівстві Литовському не було вищих навчальних закладів і тому для отримання вищої освіти багато білорусів, українців, литовців виїжджали за кордон. Найбільшою популярністю користувалися польський Краківський (заснований у 1364 р.) і італійський Падуанський (1222 р.) університети.

У списках Краківського, Падуанського, Болонського, Празького університетів з XV ст. зустрічаються імена студентів і маґістрів з Польщі та Литви з додатками: Rossicus, Ruthenus, Roxolanus, de Russia. Особливо популярною була Падуанська академія, відносно віротерпима. Там вчилося багато греків, балканських слов’ян. З XVI ст. українські імена зустрічаються в університетах Німеччини: Віттенберґ, Ґрейфсвальд, Росток тощо, а також у Базелі й Парижі.

Наприкінці XV - на початку XVI ст. кілька галичан-українців дістали ступені бакалаврів та маґістрів Краківської академії. Один з них, Юрій Котермак-Дрогобич, читав лекції з математики й астрономії 1478-1482 рр. у Болонському університеті.

Замойська академія заснована Яном Замойським. Відзначалася гуманістичним спрямуванням.

Реформація

Реформація – це рух віднови християнської церкви, що проходив під гаслами повернення до апостольської традиції, нібито  порушеної в середні віки, й обернувся утворенням протестантських церков поза єдністю з римським архиєреєм.

Початком Реформації традиційно вважається 1517 р., коли німецький богослов Мартин Лютер проголосив 95 тез, що засуджували авторитаризм і корупцію в католицькій церкві.

Мартин Лютер народився 1483 р. Він закінчив Ерфуртський університет, вступив до монастиря августинців і став професором богослов’я у Віттенберзькому університеті. 1517 р. Лютер почав кампанію проти продажу індульґенцій, що їх поширював у Німеччині чернець Тецель. За традицією університетських диспутів він викликав опонентів на дискусію, прибивши 31 жовтня 1517 р. до дверей віттенберзької церкви свої 95 тез. Але реакція Риму була неадекватно суворою. Папа Лев Х видав буллу, в якій учення Лютера оголошувалося єретичним, а Лютерові давалося 60 днів для принесення покаяння. Лютер 1520 р. демонстративно спалив папську буллу. Того самого року в Шпейєрі було скликано імперський сейм, де засуджено Лютера і його вчення. Але частина німецьких князів виступила на підтримку Лютера з протестом проти рішень цього сейму. Звідси назва «протестантство». Лютер був врятований від страти його прихильниками. Він перекладає Біблію німецькою мовою, розробляє протестантську доктрину. Його провідною ідеєю була думка про унікальність Святого Письма як джерела Божого Одкровення (Sola Scriptura) та індивідуального спасіння вірою, без участи Церкви.

Послідовник Лютера Филип Меланхтон упорядкував Ауґсбурзьке визнання, де виклав основні постулати лютеранства. 1530 р. Ауґсбурзьке визнання віри передане імператорові Карлу V, але відкинуте ним. Почалася релігійна війна, що закінчилася Ауґсбурзьким релігійним миром 1555 р., що визнав засаду: «Чия країна, того й віра» - «Cuius regio eius est religio». Князі дістали право визначати релігію підданців.

Лютеранство в Україні почало поширюватися через німецькі колонії. Через Кеніґсберґ, Ґданськ, Торунь до Польщі, Литви й України надходили лютеранські твори не тільки німецькою, але й польською мовами. Відомо кілька випадків переходу на лютеранство шляхтичів, які переводили на протестантство своїх селян. Очевидно, так утворилися лютеранські громади у Венгрові, Мордах, Нурці та Найндорфі (Берестейщина). Як зазначає Михайло Грушевський лютеранські церкви діяли на Галичині, на Побужжі, на Волині, на Поділлі, на Брацлавщині і Київщині. Чимале поширення, окрім населених пунктів, де мешкали німецькі колоністи, лютеранство мало також на Закарпатті.

Другим напрямком Реформації стало вчення Жана Кальвіна – кальвінізм (реформаторська церква). Його основоположник, Жан Кальвін (1509-1564), поділяв усіх людей на обраних і засуджених. Успіх у справах, в тому числі комерційних, сприймається як імовірна ознака обраности. Кальвін вводить виборність духівництва (пасторів) і церковного керівництва (пресвітерів). Богослужіння звередне до проповідей, спільної молитви та співу псалмів. Відкидається віра в таїнства.

Кальвінізм поширився в Швейцарії, Франції (ґуґеноти), Голландії, Шотландії, Англії (пуритани), Угорщині, Чехії. Поширення кальвінізму у Франції спричинило загострення стосунків між протестантами (їх називали гуґенотами) й католиками. Розгортається війна. В ніч на 24 серпня 1572 р. (на свято апостола Варфоломея) було вбито провідників гуґенотів. Погроми тривали три дні й поширилися на інші міста.

Кальвінізм поширився в Швейцарії, Франції (ґуґеноти), Голландії, Шотландії, Англії (пуритани), Угорщині, Чехії. Більшість території Закарпаття належало тоді до володінь трансильванських мадярських князів, котрі активно насаджували кальвінізм. Його послідовники з’явилися й у Речі Посполитій, передусім у Великому князівстві Литовському. Це були передусім шляхтичі, які використовували своє право патронату й насаджували кальвінізм у своїх володіннях. Кальвіністські громади беруть під свою опіку з 1553 р. князі Радивили: Миколай Радивил Чорний, віленський воєвода, канцлер Великого князівства Литовського, та його двоюрідний брат – Миколай Радивил Рудий, гетьман Великого князівства Литовського. Їхній приклад наслідувало чимало литовських шляхтичів. За цим прикладом пішли деякі українські шляхетські роди на Поліссі й Волині.

Польсько-Литовське королівство на загальному європейському тлі XVI ст. відзначалося відносною віротерпимістю. Тут не діяла інквізиція, не було випадків страти за релігійні переконання. Сюди еміґрують прихильники найбільш радикального протестантського визнання – антитринітарії, які заперечували вчення про Ісуса Христа як Божого Сина, не визнавали церковних таїнств, молитов за померлих, шанували суботу.

З 1579 р. до Польщі переселився лідер унітаріїв італієць Фавст Социн. Тому цю секту ще назвали «Польськими братами» або «социніянами».

Антитрінітарії заснували гімназію і навіть академію в Ракові. І хоча їх загалом було їх небагато, але вони справляли значний вплив на молодь. До антитринітаріїв приєдналися жмудський староста Ян Кишка, шляхтичі з родин Гойських, Немиричів, Чапличів. Социніянські громади й школи виникають на Волині – в Гощі, Хмельнику, Берестечку.

Реформація певною мірою активізувала православну шляхту, міщанство, козацтво й духовенство. Провідник православної опозиції до унії, князь: Василь-Костянтин Острозький схилявся до зближення з протестантами, що позначилося кількома спільними нарадами у 1595, 1596 та особливо у Вільні 1599.

Переклади Біблії

Пересопницьке євангеліє (1556-1561) – рукописне Євангеліє, що було переписане в с. Двірці (Львівщина) та в Пересопниці (Волинь) сином протопопа Михайлом Васильовичем з Сянока й архимандритом Григорієм. Це спроба перекладу Євангелія українською мовою з польської та чеської. В мові перекладу помітні риси західнобойківських та південно-волинських говірок.

Друковане не повністю Євангеліє Василя Тяпинського (бл. 1575-1580 рр.).

Євангеліє Валентина Негалевського (1581).

Острозька Біблія – наймасштабніший видавничий проєкт в Україні епохи Ренесансу. До її появи не було повного церковнослов’янського перекладу Святого Письма Старого й Нового Заповіту. В основі острозького перекладу лежить Олександрій­ський канон Сімдесяти двох (Септуагінта), однак помітний у ньому вплив дру­кованих видань римо-католиків. По­рядок книг у Старому Заповіті від­повідає послідовності, яка існує у виданнях римо-католицької церкви. Вважається, що за Септуагінтою острозькі книжники виправили по­передньо зроблений з латинської Біблії переклад старослов’янською мовою книг Параліпоменон, Ездри, Неемії, 1-ї та 2-ї книг Маккавеїв. Додатково з грецької мови пере­клали книги Естер, Пісню пісень, Премудростей Соломона. У примітці до третьої книги Маккавеїв говориться, що ця книга не існувала ні в латинській, ні в польській, а лише в грецькій та чеській бібліях. Тобто укладачі БО, окрім старослов’янського, грецько­го й латинського текстів, мали та­кож переклади польські й чеські.

Ймовірно, ця робота здійснювалася під ке­рівництвом Герасима Смотрицького. Саме він виступає автором прозової та віршованої пе­редмов до Острозької Біблії. Також можна при­пустити, що Герасим. Смотрицький є авто­ром вірша-присвяти на герб князів Острозьких, яким, власне, й від­кривається Біблія. Низка дослідни­ків вважає, що він також є автором передмови, написаної від імені кн. Костянтина Острозького.

Важливу роль в укладенні Острозької Біблії відіграв також її видавець Іван Федоров. Він є автором післямови до цього видання, де говорить, що надрукував книги Старого й Ново­го Заповіту.

Обсяг видання становив 628 аркушів чи 1256 сторінок.

Братства

Братства - релігійно-національні товариства, створювані при церковних парафіях членами ремісничих і цехових організацій по містах України з XV ст. Братства дбали про храми та їхнє обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, місцеві церковні урочистості, братські обіди, допомагали бідним і хворим, ховали їх за гроші зі спільної каси тощо. В XVI ст. набирають дедалі більшого впливу, охоплюючи цехових майстрів, ремісників, купців, почасти навколишню шляхту. Активно обороняли українську національну самобутність, допомагаючи зберегти віру, обряд, давні звичаї. Відкривали школи, друкарні, збирали бібліотеки.

Львівське ставропіґійне братство. В XVI  cт. активізується львівське православне міщанство. 1540 р. відновлено львівську православну єпархію. 1542 р. виникає Благовіщенствке братство, 1544 р. - Миколаївське братство.

Утворення Успенського братства стало зворотнім пунктом в розвитку цих організацій. 1586 р. - грамота про ставропіґію антіохійського патріярха Йоакима, 1589 р. - відповідна грамота вселенського патріярха Єремії II. Наказувалося всім іншим братствам коритися Львівському. 1593 р. король Сигизмунд III офіційно визнав за братством ці права і привілеї.

Літературні осередки України

Маґдебурзьке право. Міста звільняються від управління й суду шляхтичів. Встановлено порядок виборів і функції органів міського самоврядування, суду, цехів, визначало покарання за злочини.

Маґістрат: очолює війт, його помічники - бурмистри, радники - райці, засідателі - лавники.

Цехи. У пер.пол. XVIIст. - близько 300 ремісничих спеціяльностей.

Найбільшим містом України, столицею українського Ренесансу був Львів, заснований 1256 р. князем Данилом Галицьким. З другої половини XIV ст. до Львова переселяються поляки й німці, потім вірмени, євреї та греки. 1356 р. місто здобуває Маґдебурзьке право. Утворився міський патриціят. Львівські міщани мали свої герби, право носити зброю, згодом деякі родини дістали шляхетські права.

Львів називав себе республікою, і на статуї лева - герба міста - було викарбувано літери: «SPQL» (Senatus Populusque Leopoliensis). У діловодстві закріпилася латинська мова. Львівські купці були пов’язані з Лондоном, Парижем, Флоренцією, Венецією, Римом, з Азією. У місті перебувало чимало італійців, особливо з Генуї, Венеції, а також Флоренції. Коли 1527 р. Львів згорів дощенту, місто відбудували італійські ренесансні архітектори.

Київ переживав у ці часи новий занепад, спричинений руйнуванням міста татарами 1482 р. Але з середини XVI ст. починається пожвавлення культурного життя. Маґдебурзьке право Київ здобув 1494 р.

Вільно – столиця Великого князівства Литовського, до складу якого перед Люблінською унією 1569 р. входила більшість українських земель. Але і з утратою статусу столиці для українських воєводств, що перейшли до складу Польщі (Корони), Вільно зберігає свою роль інтелектуального, культурного й мистецького центру. Насамперед білоруського, але значною мірою й українського.

Меценатство

Шляхта. Повнота політичних прав і привілеїв. Асиміляція, спричинена політикою уряду й впливом польської спільноти. Gente Ruthenus, natione Polonus. Зблерігається поняття реґіональної самобутности.

Люблінська унія 1569 р. Утворення Речі Посполитої з двох частин: Корона (Польща) й Литва.  Українські землі складають Руське, Белзьке, Волинське, Брацлавське, Подільське, Київське воєводства, Холмську землю.

Королівська влада обмежена сеймом. Конвокаційний, елекційний, коронаційний сейми.

Відомо, що Яґеллони часто й охоче говорили по-українському. Сигизмунд Старий писав князеві Радивилу листи українською мовою. Українізми зустрічаються не лише в поляків, що жили в Україні - Шимоновича, Зиморовичів, - але й у поляків з Корони Рея та Кохановського.

У листі Миколая Ніпшиця його покровителеві пруському князеві Альбрехту з 5 березня 1539 р. радиться надалі писати до польського короля не по-німецькому, а по-польському або по-українському.

Українських художників запрошували для оформлення в «руському стилі» латинських храмів навіть на території Корони, тобто власне Польщі, включаючи Краків.

Книжна українська мова стала офіційною мовою Князівства Молдови.

Князь Андрій Курбський (помер 1583) жив у Міляновичах на Білорусі. Там утворився культурний осередок зі школою. Здійснювалися переклади, які зустрічаються й на Україні. Там бували особи з кола князя Острозького. Друкар Іван Федоров. Еміґрація з Росії.

Князь Костянтин Василь Острозький (1526-1608) був головним опікуном Православної Церкви й української культури в Речі Посполитій. Князь вважався найбільшим магнатом Речі Посполитої. Його батько був гетьманом Великого князівства Литовського. Сам князь став волинським маршалком і володимирським старостою (1550), київським воєводою (1559). По смерті старшого брата Іллі, а потім його дружини він успадкував усю батьківщину.

Одружившись із Софією Тарновською, Костянтин Острозький приєднав по смерті її брата маєтки краківського каштеляна Тарновського. У 1603 р. йому належало 59 міст, містечок і замків, 857 сіл, 111 фільварків. Територія володінь Острозьких простягалася на третину Волині, захоплювала землі Київського, Подільського, Руського воєводств, Малопольщі, перевищуючи за площею чимало європейських держав того часу.

Остаточний привілей від короля на Остріг князь отримав 1576 р. Тоді ж було започатковано культурно-освітній центр. О. Захарія Копистенський писав про нього: «Церкви і двір того княжати повні православних учителів євангельських і апостольських, повні богословів справжніх, котрі знають богослов’я і праву віру від богословів Діонісія, Афанасія й інших багатьох і від соборів і від патріярхів східніх».

Перекладна проза

Найповніша збірка перекладної прози - Познанський збірник 1580 р.

Повість про Трістана – популярний сюжет про кохання лицаря Трістана й Ізольди. Герой прагне визволити кохану з полону, змагається на турнірах, долає злих королів, ніколи не зраджую даму серця.

Історія про Атілу, короля угорського – твір примаса Угорщини Миколи Олага. Гуни ототожнюються з мадярами. Розповідається про битви з місцевим населенням на Дунаї, вибір короля.

Повість про трьох волхвів. Східні звіздарі чекають знамення Розповідається про народження Спасителя у Вифлеємі. Королі поклоняються йому. Свята родина рятується в Єгипті, зазнаючи різних випробувань. Після воскресіння апостол Фома проповідує в Індії. Троє царів визнають християнство й робляться архиєпископами, а після смерти творять чуда.

Повість про страсті Христові. До євангельського сюжету додається історія тридцяти срібняків: це ті гроші, за які брати продали Йосифа, потім вони дійшли до Соломона, потрапили до храму. Докладно, з натуралістичними подробицями, розповідається про страждання і смерть Христа. Події зображуються і безпосередньо, і через сприйняття Пресвятої Богородиці. Вводиться повість про Пилата. Коли Пилат з’являється перед імператором Тиверієм у хітоні Христа, імператор відразу втихомирюється. Вводиться деталі місцевого побуту: хітон – сукня чи свита, преторія – ратуша, Тиверій – король.

Поети-гуманісти

Юрій Котермак з Дрогобича (? - 1494). Походив з ремісничої родини. Початки освіти здобув у Дрогобичі, Львові. Ступені бакалавра й маґістра отримав у Краківському університеті. Завершував освіту в Італії. Став першим українцем - доктором вільних мистецтв і медицини (1468). 1481-1482 рр. був ректором Болонського універститету. Наприкінці життя він повернувся до Краківського університету, де читав лекції з астрономії. Серед його студентів був Миколай Коперник.

Книга «Прогностична оцінка поточного 1483 р.» (Рим: друкарня Е.Зільбера, 1483) вийшла невдовзі після винайдення книгодрукування. Книга відкривається віршем-посвятою папі Сиксту IV.

Папа походив з родини італійського селянина. Став францисканцем, вивчав юриспруденцію в Падуї та Болоньї. Він захоплювався астрологією, готував реформу юліянського календаря, для чого запросив до двору Реґіомонтана. Сикст IV керувався астрологічними проґнозами, плануючи військові дії проти Флоренції. Папа опікувався мистецтвом, зокрема, побудовою при його покоях у Ватикані Сикстинської каплиці, названої на його честь.

Автор вірша говорить про величезні можливості науки й людського розуму. Він засуджує тих, хто справу книгодрукування обертає на придбання слави, шани, прибутків. Юрій Дрогобич смілово вводить до тексту античні образи. Він застосовує неримовану строфу - елегійний дистих. Вимоги до нього були надзвичайно жорсткі: перший рядок писався дактило-хореїчним гекзаметром, а другий – пентаметром. Кожен рядок мав нести закінчену думку, афористично сформульовану автором.

Юрій Дрогобич відстоює роль поезії та книгодрукування в просвіченні людства. Він вважає розкриття ролі зірок шляхом до пізнання світу:

Знаю: для тебе нема таїни у підмісячнім світі;

                   Нині ти, бачу, спізнав силу могутню зірок.

Обшири неба для наших очей незбагненно великі;

         Розумом легко, проте, можемо їх осягнуть.

 

Павло Русин з Кросна (бл.1470-бл.1517). Деякі польські джерела припускали, що він походив з німецької бурґерської родини. Але сам Павло незмінно називає себе русином. Так само називали його учні, наприклад, Ян з Вісліци у панегіричному творі, зверненому до муз Павла Русина (Rutheni):

... Paulus

Quem vocat doctis caterva

         Voce Ruthenum.

Вчився в Ґрефсвальдському університеті в Померанії, де здобув ступінь бакалавра. Потім переїздить до Кракова. 1506 р. здобув ступінь маґістра й залишився викладати літературу. Серед його учнів - польський поет Ян з Вісліци.

Кілька років він перебував в Угорщині, де мав учнів. Над Павлом опікувався єпископ Олмоуца Станіслав Турзо. Йому Павло присвятив вірші:

Vana iam nectar sileat vetustas,

Et dapes magni taceat Tonantis,

Dulcia omittat Saliaris atque

Iuscula mensae.

1509 р. коштом угорського мецената Гавриїла Перенея у Відні з’явилася збірка «Pauli Crosnensis Rutheni Carmina». Включає понад 4000 віршованих рядків, написаних сапфічним, алкеєвим та ін. віршами, які вживалися в старогрецькій поезії. Поезія насичена асоціяціями, глибоким підтекстом. Вимагає від поета високої культури слова й точності. Коли пише про рідну землю, з’являються ностальгічні настрої:

Здрастуй, мій краю! Ти милий владиці зористого неба!

         Здрастуй, о земле, ущерть повна багатства й добра!

Здрастуй, мій краю, що страх ти наводиш на знать гордовиту!

         Здрастуй, о земле моя, мила для вчених людей!

(переклад Віталія Маслюка)

Павло Русин з Кросна тлумачив Овідія та Персія, видав дві трагедії Сенеки (Відень, 1513), твори хорватсько-угорського поета Яна Паннонія. Він чудово знав Горація і виявив знайомство з італійськими неолатинськими поетами, особливо з Понтаном.

Він охоче оперує міфологічними мотивами, символами й алегоріями, вживаними в античній поезії.

Світ поезії Павла Русина гармонійний, позначений високою суспільною відповідальністю, патріотизмом, досконалою красою природи й глибоким естетичним чуттям.

Севастян Кльонович (бл.1550 — 1602 або 1608). Юнаком переїхав до Львова. Навчався в Краківській академії, потім жив у Любліні, де служив у міському уряді, був бурмистром міста. Деякий час викладав у Замойській школі.

«Роксоланія» (1584). Присвячена сенатові Льова. Маніфест любови до України. Бажання заснувати латиномовний Парнас на українській землі.

Змальовує природу України, послугуючись мовою античної міфології, буколічної поезії. Україна постає розкішним, загадковим, таємничим краєм, зарослим густими борами. Підкреслюється щедрість природи, що дає поживу для багатого тваринного світу.

Русів не завжди гнітять нестерпимі морози, й не вічно

Володарює у них гіперборейська зима.

Ледве розтануть сніги, Аквілонам на зміну приходиять

Еври й дари золоті людям приносить земля (с.11).

 З замилуванням і прихильністю зображуються звичаї й повір’я українців, їхній побут, релігійні традиції:

Дивно, одначе, як руси дотримують довгого посту,

Перед святами вони ходять тверезі завжди.

Голод тамують у них не м’ясо, а їжею тою,

Що її поле дає і невеликий город.

Ріпу, капусту, салат і гриби вони в піст споживають,

Квас заступає тоді інше всіляке питво.

А молоа, ані м’яса тоді не годиться торкатись,

Жодного жиру у піст руси у рот не беруть (с.82).

Після опису природи подається зображення українських міст: Львова, Замостя, Києва, Кам’янця-Подільського, Луцька, Бузька, Сокаля тощо. Особливо захоплено змальовується Львів. Київ постає містом згадки про минуле, в якому дехто шукає слідів міфічної Трої:

Києве древній, колишня великокнязівська столице,

Скільки зберіг ти слідів славної старовини!

Мури й руїни старі по левадах розсіяні нині,

Зілля й висока трава криє забутки твої! (с.70).

Андрій Римша (бл. 1550-після 1595). Білорус за походженням. Народився біля Новогрудка в шляхетській родині. Служив при дворах литовських магнатів, Радзивилів. Був підстаростою в Біржах. Брав участь у військових походах. З 1585 р. жив у Вільні. Відомий один переклад з латинської мови на польську та один прозовий твір польською мовою.

1587 - «Хронологія». Властива Реформації популяризація старозавітніх книг. Дистихи, присвячені біблійним подіям, співвіднесеним з окремими місяцями.

Грудень:

В том месеці Ісус Христос народився нам,

Не хто іний, тот ізбавил душі Сам.

Липень:

Мойсей побив таблиці з приказанєм Божим,

А ми грішим що часок, ни ся страхом трвожим.

Три епіграми на герби, в т.ч. Лева Сапіги та Федора Скуміна.

Вір ми, гербов не дають в дому седящому,

Але з татари в полю часто гулящому.

Не з голою рукою, з шаблею острою,

Завжди будучи готов до смертного бою.

Герасим Смотрицький (1594) – фактичний лідер Острозького гуртка книжників. До 1576 р. він був міським писарем чи підстаростою в Кам’янці-Подільському. Переїхавши на запрошення князя Костянтина до Острога 1580 р., Герасим Смотрицький став першим ректором Острозької Академії. Він брав найактивнішу участь у редаґуванні й виданні Острозької Біблії 1581 р., написав передмову до цієї книги.

«На герб князів Острозьких» - перший український зразок геральдичного віршування. Образна структура й строфічний поділ відповідає композиції герба. Тлумачиться символіка гербових фігур. Орієнтація на середньовічну шляхетську символіку.

На гербі - два вершники: Погоня руська й Погоня литовська, а також символічні зображення стріли з зіркою та стріли з хрестом. Кожна строфа присвячена з’ясування символічного змісту однієї з фігур, з розкриттям славних чинів роду Острозьких і очікуваних від князя звитяг. Наприклад, зірка нагадує вифлеємську зірку, яка закликає князя наслідувати Христа так само наполегливо, які ішли до Нього троє мудреців зі сходу. Хрест дає імпульс не тільки до згадку про розіп’ятого на ньому Сина Божого, але й  до згадки про імператора Константина, котрий воздвиг хрест і обрав його собі за знак.

І ти крестноє знаменіє не тунї носиши,

    Великому Константину їм ся подобиши.

Он бо на небеси сіє видів, побідив супостати,

    Ти же побіждай єретик і бісов три стати.

 Вибудовується сарматський ідеал магнатського роду. Ідеал князя: гармонія військової доблести й християнської побожности, закоріненість у національній історії й шанування традицій.

«До читателя» - віршова передмова повчально-панегіричного змісту. Історична ретроспектива - засіб звеличення князя Острозького, порівнюваного з Володимиром Великим, Костянтином, тезоіменитими йому монархами. Дається критична оцінка стану суспільства, руйнованого єресями. Князь постає головно силою, здатною протистояти єресям і берегти Східну Церкву. Його чини подаються в зіставленні з Володимиром Великим і Ярославом Мудрим.

Владимир бо свой народ крещенієм просвітив,

    Константин же благоразумія писанієм освітив.

Тогда многобожіє упразнися ідольськія лесті,

    Нині же славиться Божество єдиноя власті.

Ярослав зиданієм церковним Києв і Чернигов украси,

    Константин же єдину соборную церков писанієм возвиси.

«Prosfonhma». Збірка віршів надрукована 1591 р. у Львові. «Prosfonhma» - по-грецькому «привітання». Перший відомий друкований український панегірик. Створений з нагоди відвідин Львова митрополитом Михайлом Рагозою.

Автор невідомий. Очевидно, один з діячів Львівського братства, тісно пов’язаний з братською школою. Можливо, викладач грецької мови.

Написаний у формі декламацій: промов восьми «отроків», трьох «ликів» та «старійших». Частково написаний грецькою мовою: передмова від «малих», привітання першого «лику», двовірші перед промовами чотирьох «отроків».

Перша частина твору призначалася для виголошення в Успенській церкві Львова учнями братської школи. Її визначає загальна оцінка архипастирського служіння Рагози, його перспективи, наголошення на потребі боронити Церкву від противників.

Славляться доброчинності, притаманні героєві у зв’язку з його саном: справедливість, непорочність, правда, людинолюбство. Рогоза - «добрий воїн», що веде запеклу боротьбу з ворогами православ’я. Заохочується його непримиренність до противника:

Нехай же ганьбу отнесут, нехай ся запалают,

    О священнамя главо, котрії упадку Церкви шукают!

Нехай ся вспачат їх ради, нехай св встидают явне,

    Котрії знищеня наше видят марне!

Друга частина виголошувалася під час візитації школи. Вона тісніше пов’язана з реаліями тогочасного шкільного виховання. Проголошується конкретне прохання дозволу збирати кошти в усіх парафіях Київської митрополії:

Нехай всі парафії услишат твою святиню

    І святую подуют нам, просячим, милостиню.

Нехай нам не боронят толчи в своя пороги,

    Алчуще просити, поневаж єсми убогі.

Наприкінці твору вміщено звернення «Ко всім обще». Його ідея - довести необхідність освіти.

Прийдіте зді, о христоіменитії отроці

Россійскаого народа, братія о Христі, нам ровесниці!

Млека словеснаго ученія младенчески возлюбіте!

Версифікаційна манера повертає до гімнографічного вірша. Вживається початковий акафістний рефрен «Радуйся». Наводяться біблійні імена, в більшости старозавітні.

Помітний вплив грецької літературної традиції. Зустрічаються тропи і фігури, властиві для візантійської гімнографії. Крім грецьких текстів, є кальки зі складених грецьких слів: «зеленовласия древа», «вітри благопрохладні», «птиці сладкопісни».

«Скарга нищих до Бога». У 80 — 90-х рр. XVI ст. укладено досить великий віршовий полемічний корпус, де висловлювався протест проти релігійного гноблення та складних соціяльних умов у Речі Посполитій. Автор невідомий. Основу твору складає полемічний вірш «Скарга нищих до Бога».

Написаний у формі молитовного звернення до Бога від імени «собранія нищих». Автор займає активну, наступальну позицію. Він дає різкі характеристики опонентів, передусім прихильників Римо-Католицької Церкви, відступників від православ’я. Згадується історія апостасії почавши від сатани:

Іж бувши у Бога заровно з другими

ангельськими полки і святими чинми,

Іже безсмертнії живуть во святині

І Божієй служать благостині.

А нині вже прияль титул помазанний,

Сатанаїл ім’я і враг осужденний.

Віршова образність будується на протиставленні «схід - захід», «Єрусалим - Рим».

 

Comments