04. Барокова риторика і практика ораторської культури

Раннє барокове проповідництво

Приблизно до 20-х років XVII ст. українська пропо­відь зберігає традиційну середньовічну структуру. Твори відзначаються простотою викладу й ґрунтуються на патристичних зразках, на візантійських і південнослов’янських джерелах. Цей тип проповіді з кінця ХІХ ст. називали «греко-слов’янським».

Найбільш авторитетним автором лишається свт. Іоан Золотоустий. Твори Іоана Золотоустого видавалися в Острозі (1595), Львові (1609, 1614), Києві (1623, 1624), входили до складу збірників «Лѣкарство на оспалый умысл человѣчий» (Острог, 1607), «Събраніє въкратце словес» (Угорці, 1618).

Поряд із тим активно використовується екзегетичні праці блаженного Феофілакта, архиєпископа болгарського, який очолював Охридську митрополію в ХІ – на початку ХІІ ст., коли Болгарська церква тимчасово повернулася під управління Константинополя. Попри те, що формально Феофілакт не був канонізований, його фактично прирівняли до вчителів Церкви й називали «вчителем риторів».

Ще протягом XVI ст. в Україні поширюється новий тип збірника повчань – учительне євангеліє. Взірцем для наслідування служило «Учи­тельне Євангеліє» константинопольського патріярха Філофея (помер 1379 р.), перекладене з грецької церковнослов’янською мо­вою ще 1343 або 1407 року. В Україні та Білорусії воно було ві­доме як «Учительне Євангеліє» Калліста й приписувалося попередникові Філофея, константинопольському патріярхові Каллісту Ксанофопулу (помер бл. 1341 р.). За цим зразком у XVII ст. виникло досить багато систематичних збірни­ків проповідей. Серед них траплялося чимало простих вибірок з учительного євангелія Калліста.

«Учительне Євангеліє» Калліста містило проповіді на не­ділі й річні свята. Відповідно воно поділялося на дві частини: повчання на неділі й рухомі свята (перша частина) та повчання на великі й середні нерухомі свята, а також деякі пов’язані з ними неділі – від церковного новоліття, 1 вересня, й до Усікнення голови Іоана Хрестителя (29 серпня). Окремі проповіді здебільшого являли со­бою тлумачення призначених на відповідний день єван­гельських читань і тільки в окремих випадках розвивали моралістичні теми, не пов’язані безпосередньо з євангельськими текстами.

Час і місце народження письменника невідомі. Висловлюється припущення, що його прізвище походить від назви міста Ставрів на Дубенщині й указує на батьківщину письменника.

Проблематичне місце здобуття освіти: висловлювалися припущення про його навчання у Львівській братській школі, Замойській Академії, навіть у Київській братській школі, насправді відкритій значно пізніше. В усякому разі, він мав непогану освіту; добре знав не лише латинську, але й грецьку мови.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х рр. XVI ст. Транквіліон Ставровецький викладав у Львівській братській школі церковнослов’янську та грецьку мови, а з 1592 р. він уже викладає у Віленській братській школі. Відтак до 1614 р. ми нічого не чуємо про письменника. За цей час він прийняв монашество й священичий сан. Є відомості про його служіння ігуменом Унівського монастиря та монастиря в Любартові біля Любліна. Новаторство ієромонаха Кирила як проповідника виявлялося в сміливому оновленні культури живого слова, використанні досвіду західного, передусім польського проповідництва часів Контрреформації. У Київській Церкві на той час проповідництво лишалося занедбаним, у кращому разі замінювалося читанням патристистичних текстів, і о. Кирило мусив полемізувати з тими священиками, котрі взагалі вважали усну проповідь єретичним нововведенням. Це викликало упереджене або й відверто вороже ставлення до його досвіду.

У січні 1615 р. в друкарні Львівського братства Кирило Транквіліон Ставровецький видав Псалтир. Збережений примірник цієї книги має посвяту княгині Ганні Ходкевичівні Корецькій.

Ще 1614 р. було закінчено книгу «Зерцало богословії». Основний зміст книги складають догматичні розділи, де йдеться про Бога та Його творіння. Ці розділи за своєю структурою повторюють перші дві книги «Викладу православної віри» Іоана Дамаскина. Перед виданням книги автор надіслав виклад змісту о. Йову Княгиницькому. Адресат критично відгукнувся на проєкт Кирила Транквіліона Ставровецького й радив не квапитися з публікацією. Це викликало гнівну реакцію письменника, але, напевне, змусило його доопрацювати текст. Надруковано «Зерцало богословії» було лише 1618 р. в Почаєві. Причому це була єдина книга, видана в Почаєві до першої чверті XVIII ст.

Невдовзі (1619 р.) в маєтку княгині Ярини Вишневецької в Рахманові Кирило Транквіліон Ставровецький видав збірку своїх повчань «Євангеліє учительне». Це була чи не перша збірка ориґінальних проповідей українського автора, що враховувала контрреформаційну практику проповідництва. Архиєрейський собор Київської митрополії, очолений митрополитом Йовом Борецьким, що відбувся 1621 або 1622 рр., засудив цю книгу й заборонив під загрозою анафеми не тільки читати її, але й купувати та тримати вдома або в церкві. Від автора зажадали виправити книгу й узгодити текст із церковною владою.

У Москві не обмежилися думкою українських архиєреїв і здійснили власний аналіз книги. При цьому на цензорах позначилося нерозуміння української мови та брак богословських знань. Перифрази біблійних або патристичних цитат, мовні помилки, заміна слів синонімами, а головне – популярний стиль вислову проповідника однозначно оцінювалися як єресь. На цій підставі книга «Євангеліє учительне» була визнана суперечною творінням Отців Церкви й засуджена на спалення. 4 грудня 1627 р. в Москві прилюдно було спалено перші 60 примірників «Євангелія учительного». Тоді ж, 1 грудня 1627 р., окружним посланням московського царя й тамтешнього патріярха було заборонено під страхом кари купувати будь-які книги українського й білоруського друку. Вже наявні в церквах і монастирях книги реквізувалися й направлялися до Москви.

На цей час Чернігівщина з 1618 р. ввійшла до складу Речі Посполитої. Православне духівництво мало переселитися звідти до Московського царства, а його місце повинні було зайняти католицькі священнослужителі. Близько 1625 р. була утворена Смоленська й Чернігівська уніятська архиєпископія, очолена василіянином Левом Кревзою.

Десь тоді ж, 1626 р., Кирило Транквіліон Ставровецький прийняв унію. Він був призначений архимандритом історичного Чернігівського Єлецького монастиря, спустошеного, однак, під час польсько-московських воєн початку XVII ст. Монастиреві належали довколишні села, сіножаті, поля, ставки.

У Чернігові 1646 р. було видано книгу повчань і віршів Кирила Транквіліона Ставровецького «Перло многоцінне». Ця публікація започаткувала історію чернігівського видавничого осередку. Швидше за все, публікацію здійснила та сама мандрівна друкарня, в якій з’явилися попередні книги Транквіліона Ставровецького. Того ж року письменник помер.

Ориґінальна назва: «Євангеліє учительноє, албо Казаня на недѣля през рок и на празники Господскіє и нарочитыи святым угодником Божіим». Це зібрання повчань, виголошених автором у недільні й святкові дні. Частини накладу присвячені князеві Юрієві Чарторийському, князеві Самійлові Корецькому та княгині Ярині Вишневецькій. У посвяті автор скаржився на переслідування й кривди з боку заздрісників, які намагалися перешкодити виданню книги.

Передмова до читача мотивує видання книги поширенням протестантських визнань, метафорично порівнюваних із отруєним медом: «Око моє виділо в роді моєм много таких человіков обоїх станув, світського, так і духовних, коториї удалися за чужими науками й разними постилями про­тивних церкви Божей, за аріянскими, понурскими й кальвінскими, і, яко муха на сладости меда, так і вони на прелестних і спасенію шкодливих утопали і ядом горести смертоносної душ своїх людских забивали». Ме­ту своєї книжки Кирило вбачав саме в тому, щоб відвернути православних від цих небезпечних, з його по­гляду, захоплень.

Зразком для автора й джерелом його екзегези Святого Письма були авторитетні на Сході проповіді патріярха Філофея. Благословення на видання книги дав львівський єпископ Єремія Тисаровський, тоді єдиний православний архиєрей в Україні, а також монемвасійський митрополит Йоасаф, через котрого, нібито, Транквіліон дістав благословення чотирьох східних патріярхів.

Як і «Учительне Євангеліє» Калліста, книга Транквіліона поділяється на дві частини. До першої включено 69 повчань на недільні дні й перехідні свята церковного календаря, починаючи з неділі про митаря й фарисея й закінчуючи неділею 32-ою по П’ятдесятниці. До другої частини книги входить 36 повчань на нерухомі свята й дні пам’яти святих, а також чотири проповіді з окремих нагод: на освячення церкви, на постриг у монахи, на шлюб і на похорон. Усього проповідей 109. Зазвичай на кожен день пропонується одна проповідь, але інколи їхнє число збільшується до двох, на Великдень, П’ятдесятницю й Різдво Христове – до трьох, а на Великий Четвер подається п’ять повчань (у дусі барокової символіки – на п’ять Христових ран).

Жанровий різновид проповідей Транквіліона називається в богослов’ї екзегетичною гомілією. Він передбачає сполучення біблійної екзегези з виведенням із прочитаного тексту моральної науки, викриттям гріха й формуванням у свідомості слухачів ідеалу праведного життя на основі біблійних взірців. Крім того, проповідник залучає полемічний складник, похвалу Богові й святим, елементи історичної оповіді та принагідні звернення до есхатологічної перспективи – майбутнього другого приходу Христа й кінця світу.

Загальна структура проповідей Транквіліона більш-менш однакова. На початку подається невеликий вступ. Автор охоче вдається тут до порівнянь. Наприклад, у вступі до проповіді на 11-ту неділю по П’ятдесятниці говориться, що Боже милосердя так відрізняється від людського, як «величество вод морских» відрізняється від дощової краплини. У вступі до проповіді на Різдво Богородиці Вседіва Марія порівнюється з ранковою зіркою, котра сповіщає прихід сонця й наближення дня. Вступ може вміщуватися в кілька рядків, але може й розростатися в окрему, істотну за розміром частину проповіді.

Слідом за вступом подається євангельське читання, визначене календарем на відповідний день. Замість повного тексту Транквіліон часом наводить лише уривок із нього або скорочує текст, випускаючи деталі, менш важливі для проповіді.

І вже після цього йде тлумачення євангельського тексту, поділене на дві частини. Інколи частин може бути й три, а трапляється, що до двох частин додається повчення або додаткові статті (скажімо, рекомендація причащатися чотири або шість разів на рік, включена до другого повчання на Великий Четвер). Низка тлумачень Святого Письма має буквальний характер. Однак же проповідник тяжіє до алегоричної інтерпретації подій, часом доволі складної й штучної. Проповідь про покликання до апостольського служіння галилейських рибалок, яких Христос обіцяє зробити «рибалками людей» (Мт. 4:19), розвивається через посередництво звичайного уподібнення життя до бурхливого моря, а християнського вчення – до сітки, закиненої в море, в складну алегорезу: як у сітки зав’язані вузли, так і в навчанні Христа притчі зв’язують премудрість обох завітів, як сітка має два шнури – один важкий, що спускається в глибину, другий легкий, що перебуває нагорі, – так і в навчанні Христа сполучається два завіти: важкий Старий і легкий Новий.

Дається взнаки схоластична схильність до класифікації та систематизації. Транквіліон виявляє п’ять причин побиття Іродом немовлят у Вифлеємі, сім дарів, властивих Іоанові Предтечі, сім таємниць добровільної смерти Господа на хресті, п’ять чуд, що сталися по смерті Христа тощо. Драматизація стилю проповіді виявляється в насиченні текстів діялогами й монологами персонажів. До текстів вводяться діялог Христа й апостола Фоми, Христа й розслабленого. Характер монологів мають промова Йосифа Аримафейського перед Пилатом, плач Богородиці, плач Адама, молитва Анни, промова апостола Петра перед юдеями. Проповідник неодноразово вдається до риторичних звернень до персонажів.

Для Транквіліонового стилю властивий паралелізм, що виявляється в зіставленні подій Старого й Нового Завітів. Розп’яття Ісуса Христа уподібнюється до піднесення Мойсеєм мідного змія в пустелі; тріумф православ’я на Першому Вселенському соборі, де зібралося 318 отців, нагадує перемогу Авраама над амаликитянами, яку праотець здобув разом із 318 слугами; старозавітня пасха зіставляється з відкупленням людства через жертву Ісуса Христа. Не менш часто Транквіліон удається до антитез. Він із захватом пише, що Христос зв’язується, аби звільнити людину від смертних тенет, що Бог, якого не вміщує небо, вселяється в лоні Діви, що Христос п’є оцет і жовч, аби людина ніколи не переживала спраги, а наситилася вічної радости.

Твори рясніють складними епітетами й метафорами. Не бракує й порівнянь, на кшталт пояснення зла в світі через аналогії з лікуванням хворого: лікар тоді добрий, коли дає хворому гіркі ліки, ріже його тіло, приписує голодування. Бог не все дає тим, хто звертається до Нього з молитвою, як і мати не дає дитині ніж. Але вставних оповідань, до яких так охоче вдаватимуться проповідники в др. пол. XVII ст., ще небагато. І коли в «Зерцалі богословії» Транквіліон використовує книжну українську мову, то «Євангеліє учительне» написане по-церковнослов’янському.

Ориґінальна назва: «Ключ розумѣнія, священником законным и свѣцким належачый». Перше видання з’явилося на початку 1659 р. в друкарні Києво-Печерської лаври. До нього ввійшло 32 проповіді.

Це збірка проповідей на найбільші церковні свята: господські й богородичні, по дві проповіді на кожне свято. 20 проповідей призначені для виголошення на господські свята (Різдво, Обрізання, Богоявлення, Стрітення, Вхід до Єрусалиму, Страсті Господні, Воскресіння, Вознесіння, Зіслання Святого Духа, Преображення, Воздвиження Чесного Хреста), 12 – на богородичні (Успення, Різдво, Покрову, Введення до храму, Благовіщення). Додано до проповідей «Науку албо способ зложеня казаня».

Збірка проповідей Іоаникія Ґалятовського підсумувала процес засвоєння техніки барокової проповіді українською культурою, а також перебіг формування в автора власного проповідницького стилю. Вже з кінця 1640-х рр., з прийняттям священичого сану, Іоаникій Ґалятовський реґулярно звертається до цього жанру. Він проповідував спершу на Волині, а потім і в Куп’ятицькому монастирі, який був важливим центром паломництв на Поліссі. Прихід до Києво-Могилянської колеґії 1650 р. стимулював ширше використання в проповідях Ґалятовського рекомендацій риторики, яку він викладав там серед інших дисциплін.

За рік після першого видання книги з’являється додаток до неї – «Казаня, приданиї до книги, Ключ разумінія названої» (Київ, 1660). Було додано ще 14 проповідей на дні пам’яти святих, 95 оповідань про чуда Богородиці, трактат «Наука короткая албо способ зложеня казаня». Це ніби другий том видання, яке засвідчило свою популярність. Михайло Сльозка перевидав обидві частини як одну книгу у Львові 1663 р., коли там імовірно перебував автор, але без його участи. Третє видання було здійснене Михайлом Сльозкою теж у Львові, 1665 р., вже за участи автора. У третьому виданні додано 12 проповідей на неділі, 4 на похорон, 4 на дні пам’яти святих. Богородичні оповідання до нього не включалися, бо вже готувалося окреме їх видання – книга «Небо нове».

У Москві в Іверському монастирі «Ключ розуміння» було перекладено 1669 р. церковнослов’янською мовою на доручення новгородського митрополита Питирима. Книга стала використовуватися в Росії як гомілетичний порадник. Однак уже 1690 р. вона була заборонена в Московському царстві.

1678 р. в Бухаресті «Ключ розуміння» було перекладено й видано румунською мовою. Митрополит Досифей сам переклав книгу по-румунському.

Книга Іоаникія Ґалятовського мала насамперед практичний характер, бувши покликана давати взірці проповідей для священиків. У коротенькій передмові до читача автор пояснює символічний зміст образу ключа в двох площинах. По-перше, «тут написаны казання, на которіи поглядаючи священики могут собѣ иншіи казання учинити и повѣдати», – отже ж, «книга слушне ся Ключем называєт, поневаж священником до казання двери отмыкаєт». По-друге, коли священики читатимуть і наслідуватимуть проповіді з цієї книги, вони «могут тым Ключем и собѣ и людем иншим двери до неба одомкнути» (Ключ, тит. арк. зв.).

У своїх творах Ґалятовський застосовує західне вчення про чотири види інтерпретації Святого Письма, впроваджене в богослов’я прп. Бедою Достошановним (помер 735 р.) й затверджене Тридентським собором. У «Проповіді на Воскресеніє Господнє» говориться: «Чворакій єст сенс в Писмѣ Святом: литеральный, моралный, аллеґоричный и анаґоґичный» (Ключ, арк. 83). Там же наводиться приклад такого чотирирівневого тлумачення біблійного образу Єрусалиму. Згідно з буквальним (литеральним) тлумаченням, це юдейська столиця, в якій було розіп’ято Спасителя. Згідно з моральним тлумаченням Єрусалимом називається побожна душа, бо як у Єрусалимі мешкали юдейські царі, так у побожній душі мешкає Христос – Цар слави. Згідно з алегоричним тлумаченням, Єрусалим – Церква, що воює з трьома ворогами душі: світом, тілом і дияволом, як давній Єрусалим воював із ідумеянами, моавитянами й іншими ворожими народами. Згідно з анагогічним (анагогічне – внутрішнє, таємне, духовне) тлумаченням, Єрусалим – це Церква, котра тріумфує і знаходиться в небі (Одкр. 21:2).

Найпродуктивнішим методом творення проповідницького тексту виступає в Ґалятовського алегорична інтерпретація образів. При цьому цінується несподіваність і винахідливість інтерпретації. Так у проповіді на Успення Пресвятої Богородиці згадується про одяг розіп’ятого Ісуса Христа: шиту туніку й тканий гіматій – «двѣ шаты», з яких виводиться символіка вбрання Богородиці, зітканого з чотирьох видів ниток. Ці чотири види ниток символізують: лляна – умертвлення й терпіння, вовняна – невинність і чистоту, шовкова – покору, золота – мудрість.

Курйозність художнього образу стимулює прагнення допитливого слухача відшукати приховану символіку й внутрішню логіку в сполученні позірно несумісних понять. Порівнюючи в другій проповіді на Вознесіння Господнє Ісуса Христа з єгипетським фараоном, а Церкву – з тріумфальною колісницею, автор виявляє символічне значення колісниці в чотирьох колесах (хоча, напевне, єгипетська колісниця мала їх два), кожне з яких асоціюється з однією з чеснот: мудрістю, мужністю, стриманістю, справедливістю, «бо тыми чтырма цнотами, як чтырма колами, Церков святая до неба поступуєт» (Ключ, арк. 110). І тут же з’являються аналогії з чотирма херувимами з видіння пророка Єзекиїла (Єзек. 1:5-15), чотирма істотами з апокаліптичного видіння (Одкр. 4:6-8), чотирма символами євангелистів.

Поширеним прийомом побудови проповіді могло бути якесь поставлене запитання, на яке проповідь могла давати курйозну відповідь, що мала вражати слухачів своєю несподіванкою. Наприклад, у «Казанні на Покров Пресвятої Богородиці» запитується, чому Богородицю називають благословенною. Автор заявляє: вона «зважила огонь, змѣрила вѣтер и завернула назад день прешлый» (Ключ, арк. 179-179 зв.). Нараційна частина проповіді пояснює, що означає кожен з цих вчинків.

Модель праведної поведінки християнина, стверджувана в проповідях Ґалятовського, сполучає традиційні етичні й суспільні чесноти в дусі консервативних ідеалів сарматизму. Гордовита самовпевненість зображується як причина падіння «пышных монархов» (Ключ, арк. 206 зв.), у той час, як скромність і покірливість «гамуют и громят великіи войска непріятелскіи» (арк. 207). Часом сюжетна розповідь проєктується на моральний постулат під несподіваним ракурсом і з помітним елементом іронії. У «Казанні на Успення Пресвятої Богородиці» дівчат закликається сидіти вдома, за прикладом Діви Марії, а не наражатися на небезпеки, пережиті Якововою донькою Діною, збезчезчещеною сином хіввійського князя Сихемом (Бут. 34:1-30): «Так и тепер панны єсли будут сидѣти в дому, будут зоставати паннами, а ґды будут выходити з дому и прохожатися по дворах, по улицах, ґды будут пилновати игриска, музыки, танцов, утратят своє панієнство, бо на таких мѣстцах много єст ловцов, котрыи на их панієнство сѣтки заставляют» (Ключ, арк. 150-150 зв.).

Ситуація Руїни, що визначала суспільну атмосферу України часів видання книги Іоаникія Ґалятовського, опосередковано виявлялася в тексті проповідей. До найбільших християнських чеснот зараховується захист мирних людей від воєнних кривд, особливо від захоплення в рабство. Розрізняються війни справедливі й несправедливі –  «слушная і неслушная брань», вказується на фатальні наслідки для народу розбрату всередині країни. У «Казанні 2 на Воведеніє Пресвятия Богородица» дуже вдало використовується езопівську байку про підстреленого орла: «Єдного орла пострѣлено стрѣлою, а ґды пойзрѣл орел на тую стрѣлу, обачил на ней пюра орліїѣ, теды почал мовити: „Не жаль мнѣ, же мене б’єт тоє дерево и желѣзо, котороє ся в той стрѣлѣ знайдуєт, бо то єст чужоє, але жаль мнѣ, же моє ж пѣр’є орлеє орла б’єт мене» (Ключ, арк. 209 зв. – 210).

Іоаникій Ґалятовський використовує багато різних оповідних прикладів, покликаних ілюструвати, урізноманітнити проповідь. Автор називає їх «чудами». Це розповіді з історії земного життя Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, святих, з церковного побуту. Так у другій проповіді на Покрову Пресвятої Богородиці, згадавши про видіння Іоана Богослова в Апокаліпсисі («А жінці дано двоє крил орла великого, щоб летіла в пустиню на місце своє, де кормитиметься там за часу, часів і півчасу, далеко від лиця змія» – Одкр. 12:14), проповідник переказує історію з орлом, що схопив сповите немовлятко Авреліяна з колиски, заніс його до каплиці й поклав на жертовнику: «Ґды Авреліан был дитям малым, на той час прилѣтивши орел взял єго з колыски и занесл до каплици и положил на олтарю» (Ключ, арк. 190).

Мова проповідей наближалася до ритмізованої прози. Засоби ритмічного членування тексту беруться як з епічного фольклору, так і з гімнографічної поезії. Це анафори, що членують текст на співмірні відтинки, а також антитези, завдяки яким у структурі фрази виявляється внутрішня симетричність.  «Сегодня чоловік веселий, завтра смутний, сегодня щасливий, завтра нещасливий, сегодня тріумфуєт, завтра ламентуєт».

Подібні засоби ритмізації нерідко сполучаються з риторичними питаннями й вигуками, для яких властива подібна будова, як у «Казанні на Страсті Христові»: де текст членується питаннями: «Як же не маєт тмитися солнце, ґды затмилося Солнце справедливости?.. Як не маєт шарпатися завѣса церковная, ґды пошарвано коштовную завѣсу, Тѣло Христово?.. Як не маєт трястися земля, ґды всѣ кости и всѣ члонки рострясено? Як не мают отворятися гробы, ґды того до гробу провадят, о Котором написано» (Ключ, арк. 203-203 зв.).

Інтерпретація біблійних сюжетів здійснюється з використанням поетичних засобів фольклорного епосу, завдяки чому протяжність подій у часі відображається через ґрадацію або й повторення синонімічних зворотів: «смѣются з Христа, мучат Єго, плюют Єму в очи, по лицу б’ют, за волосы торгают, на земли валяют, вѣнцем терновым коронуют, у столпа обнаживши бічуют, на крестѣ окрутно прибивают и забивают» (Ключ, арк. 205). Вводяться характерні для епосу переліки імен або географічних назв. Цитуючи Святе Письмо сакральною, церковнослов’янською мовою, Ґалятовський іноді тлумачить незрозумілі слова або й перекладає речення по-українському: «Освѣтиша молніа єго вселенную. – Освѣтили блискавицы єго ввесь свѣт» (Ключ, арк. 117), «Се раба Господня. – Ото служебница Панска» (Ключ, арк. 206).

«Наука албо способ зложеня казаня» – перший в українській науці трактат з гомілетики (науки про виголошення проповідей). Його було включено вже до першого видання «Ключа розуміння». Трактат має цілком практичний характер, даючи священикам конкретні рекомендації щодо складання проповідей. Автор торкається проблем композиції, вибору теми, ерудиції проповідника, засобів зацікавлення слухачів. Вказується на єдність теми та її ключове значення для проповіді: ««Кто хочет казанє учинити, найперше маєт положити з Писма Святого θему, которая єст фундаментом всего казаня, бо ведлуг θеми мусит ся повѣдати все казанє» (Ключ, арк. 241). Разом із тим допускається поділ теми на частини, введення кількох подібних тем.

Твір має відзначитися логічною стрункістю, систематичністю, планомірністю. Автор вимагає від проповідників бути зрозумілими для слухачів, багато читати й шукати в своїй лектурі матеріяли для проповідей. Крім Святого Письма й творів Отців Церкви Ґалятовський радить студіювати з метою творчого наслідування твори проповідників, а також історичні й пізнавальні тексти, що містять цікаві для слухачів факти: «Треба читати гисторіи и кройники о розмаитых панствах и сторонах, що ся в них дѣяло и тепер що ся дѣєт, треба читати книги о звѣрох, птахах, гадах, рыбах деревах, зѣлах, камѣнях и розмаитых водах, которыи в морю, в рѣках, в студнях и на иншых мѣстцах знайдуются, и уважати их натуру, власности и скутки, и тоє собѣ нотовати и апплѣковати до свои речи, которую повѣдати хочеш» (Ключ, арк. 246 зв.).

Композиційно в проповіді виділяються три частини:

1. Ексордіум (приступ, початок). У першій частині проповідник підводить слухачів до предмета орації і визначає цей предмет, виділяє в ньому ті сторони, які належить розглянути. повідомляє, що має говорити: «казнодѣя приступ чинит до самои рѣчи, которую маєт повѣдати и ознаймуєт людем пропозыцію свою, постановленє умыслу своєго, що постановил и умыслил на казаню мовити» (Ключ, арк. 241). Закінчення вступу може містити заклик до Бога (Богородиці, святих), про допомогу, а до присутніх – про уважне слухання.

2. Нарація (виклад, розповідь). У цій частині викладається зміст проповіді, розвиваються думки, які доводять, пояснюють головну думку – «повѣдаєт вж казнодѣя тоє людем, що обѣцал повѣдати» (Ключ, арк. 241).

3. Конклюзія (закінчення). Вона має коротко нагадати те, що викладалося в нарації, підсумувати сказане, формулювати висновки – «припоминаєт мую реч, которую повѣдал в наррацыи, и напоминаєт людей, жебы оны в такой ся речи кохали, єсли будет тая реч добрая, єсли зась злая, напоминаєт людей, жебы ся такои речи хронили» (Ключ, арк. 241).

До проповіді висуваються вимоги єдности предмету, думки чи теми, повноти і співмірности частин, художности викладу. Всі частини проповіді підпорядковуються темі – вислову зі Святого Письма, святу, вшановуваному певного дня. Автор метафорично порівнює частини проповіді до струмків, які, беручи початок із різних джерел, зливаються в одну річку: «Тыи всѣ части мают ся згажати з θемою, бо як з малого жродла виходит великая рѣка, єднак вода в рѣцѣ згожаєтся з тоєю водою, которая єст в жродлѣ, так з малои θемы великоє походит казанє, зачим части, которыи ся в казаню знайдуют, повинны ся з θемою згажати, жебы, що ся в θемѣ знайдуєт, тоє в екзордіум і в нарраціи и в конклюзіи знайдовало» (Ключ, арк. 241-241 зв.). Проповідника, котрий не виконав власного задуму, Ґалятовський порівнює з архітектором, котрий, обіцяючи королеві звести коштовний палац, обмежився б іншим, скромним будинком.

Автор намагається детально пояснити, як будувати кожну частину проповіді. Звертається увага на заохочення до слухання проповіді, потребу наповнювати зміст казання не тільки богословською догматикою, а й певними загальними відомостями, зокрема з історій, хронік, світської літератури. Проповідь повинна бути зрозумілою для слухачів, тобто і стиль викладу, і вимова мають бути дохідливими. Її основна функція – виправлення людських звичаїв.

Ґалятовський радить назвати тему вже у вступі, звертаючись до методів уподібнення або до використання прикладів. Він пропонує вдаватися до літературної гри, приписуючи собі недосконалість, слабкість, незнання, інтригувати слухачів несподіваними твердженнями. У недільних проповідях радиться хвалити такі чесноти, як покора, піст, милостиня, картаючи зарозумілість, гнів, заздрість, пияцтво. Проповіді на дні пам’яти святих мають розкривати чесноти вшановуваних праведників. На прикладі власних творів демонструється плідність використовуваних автором методом художнього втілення конкретної теми.

У другій частині гомілетичного трактату наводяться поради щодо складання проповіді на похорон. Автор перелічує теми, які б він радив обирати для таких казань, вказує перспективні методи їхнього втілення. Зокрема, радиться використовувати метод символічної інтерпретації образу-концепта з герба спочилого або його імені, з місця похорону.

Ориґінальна назва: «Меч духовный, єже єсть Глагол Божій на помощ Церкви воюющей, из уст Христовых подано и, или Книга проповѣди Слова Божого». Виданий у Чернігові після єпископської хіротонії автора, збірник включив твори, виголошувані Лазарем Барановичем протягом 40-60-х рр. XVII ст. Друге видання здійнене 1686 р.

Художня концепція збірки визначається назвою й інтерпретується гравюрою на титульній сторінці та вступними розділами (віршем на царський герб, передмовою-посвятою московському цареві Олексієві Михайловичу, передмовою до читача). На гравюрі два мечі з написами, відповідно, «Ветхій Завѣт» і «Новый Завѣт» тримають цар Давид і апостол Павло, і це втілює дискутовану тоді в Московському царстві ідею симфонії двох влад – світської та духовної, покликаних спільно боротися зі злом і боронити кожна своїми засобами християнські цінності. Геральдичний вірш декларує спадкоємність влади московського царя та великих князів Київських, представлених свв. Володимиром, Борисом і Глібом, цілком антиісторично названих предками Олексія Михайловича. У передмові-посвяті цареві розкривається символіка гербових образів: воїна зі списом, трьох корон, двоголового візантійського орла. Наголошується на протистоянні царя земним ворогам, порівнюваним із Голіяфом. Духовний меч приноситься цареві на знак Божої опіки над ним. «Приличен убо на се Вашему Пресвѣтлому Царскому величеству сей меч духовный, глагол Божій, да тѣм пасеши послушающіх людій своих» (Меч, с. 10 нн.). Передмова ж до читача відразу ставить образ меча в контекст тривожного життя доби Руїни: «Сих брани полных времен ничтоже тако полезно, яко же меч» (Меч, с. 22 нн.). З властивою йому винахідливою дотепністю Лазар Баранович пов’язує образ меча з епізодом у Гетсиманії, коли апостол Петро відрубав мечем вухо одному зі слуг, що прийшли заарештувати Ісуса Христа, і зауважує: «Не таков сей меч, яко же Петров, иже Малху усѣче ухо. Сей бо Меч Духовный, яко глагол Божій, паче требуєт уха: Имѣяй уши слышати да слышит» (Меч, с. 22 нн.). До цього ж центрального образу-символу автор повертається в проповідях, нагадуючи, наприклад, у проповіді на неділю розслабленого, що Христос прийшов принести не мир, а меч (Меч, арк. 31 зв.), а в день П’ятдесятниці зауважуючи, що Бог нині вже не страшить людей мечем, а являється з мечем духовним – Божим словом (Меч, арк. 65).

До збірника ввійшли проповіді на перехідні свята (Великдень, Вознесіння, П’ятдесятниця) та неділі церковного року – усього 55 творів, по одному на кожне свято чи неділю. Тематика проповідей визначається літургійними читаннями, тобто текстами з Євангелія, зачитуваними відповідно до церковного календаря на літургії.

Тексти проповідей розраховані на освіченого, обізнаного зі Святим Письмом слухача. Автор послугується архаїчною мовою, «слов’яноруською» (церковнослов’янською мовою українського ізводу), загалом зрозумілою для православних українців того часу, але належною в їхній свідомості до сакральної культури, позначеної рисами ексклюзивности. Твори насичені біблійними образами, не лише взятими з читаного на літургії євангельського тексту, але й досить опосередковано пов’язаними з темою проповіді. У проповіді на неділю жінок-мироносиць згадується і милосердний самарянин, до котрого уподібнюються Йосиф з Никодимом, також вшановувані цієї неділі, і три східні мудреці, котрі принесли миро новонародженому Ісусові до вертепу, і помазання Христа миром, здійснене ще перед стражданнями Господніми Марією Магдалиною. Проповідник посилається на святителів Григорія Богослова, Іоана Золоустого, Амвросія Медіоланського, Петра Олександрійського, Афанасія Олександрійського, Василія Великого

Лазар Баранович, коли це можливо, використовує й агіографічні сюжети, пов’язані тим чи іншим чином із темою твору. У проповіді на неділю самарянки згадується, що навернена Христом самарянка, відома під іменем Фотинія (Світлана), проповідувала згодом у Карфагені, Римі й була страчена за імператора Нерона, а її пам’ять вшановується 20 березня (Меч, арк. 40). Євангельська розповідь про персонажа проповіді на неділю сліпого доповнюється житійними деталями, які свідчать, нібито зцілений Христом сліпий був згодом одним із перших єпископів, відомим під іменем Сидонія (Меч, арк. 43 зв.).

Автор охоче вдається до алюзій, прагне до несподіваного сполучення образів. Таким чином, попри зовнішню традиційність, на яку звертають увагу критики Лазаря Барановича (Микола Костомаров, Михайло Возняк), бароковий консептизм позначається і на проповідницькому стилі чернігівського архиєрея. Відтак же категоричне протиставлення його творів як нібито зразка «греко-слов’янського» типу проповідей «латино-польському» типові, репрезентованому Іоаникієм Ґалятовським і Антонієм Радивиловським, здається некоректним. Єдине, що справді помітно відрізняє стилі Лазаря Барановича та його молодших сучасників – відсутність у архиєпископа новелістичних прикладів.

Складні художні образи-концепти, побудовані на несподіваному сполученні антиномічних образів і понять, зустрічаються досить часто. Скажімо, Христос зображується як світло, що засяяло з гробової пітьми (Меч, арк. 10 зв.), а рани на Його тілі – як промені, що сяють крізь кришталевий посуд (Меч, арк. 11). Або вказується, що «источник жизни Христос… нынѣ при источницѣ Іаковлем у жены самарянынѣ воды просит» (Меч, арк. 34 зв.).

Характерний метод інтерпретації біблійного тексту – алегореза. Це двоступеневий метод тлумачення знакових повідомлень, коли спершу прочитується дослівне, безпосереднє значення, а потім шукається прихованого значення, яке й постає головним. Автор звертається до Христа в проповіді на неділю жінок-мироносиць: «Христе, Єгоже имя мυро изліянно, излій благодать в устнах моих» (Меч, арк. 17 зв.), нагадуючи про буквальне значення імени «Христос» – «помазаник». У проповіді на неділю розслабленого прихід Христа до Овечої купелі в Єрусалимі пов’язується з Господнім покликанням стати жертовним ягнятком, що віддає життя за гріхи світу. П’ять притворів купальні нагадують про п’ять Христових ран и про зцілені Христом п’ять людських почуттів (зір, слух, нюх, смак, дотик) (Меч, арк. 15 зв.-16). Про ці самі п’ять почуттів говорить проповідник, розвиваючи тезу про розбещене життя самарянки, що мала п’ятьох чоловіків, бо не вірила в п’ять Мойсеєвих книг (Меч, арк. 38). Триіпостасність Божества, яка згадується в проповіді на День Святого Духа, символічно втілюється в трьох видах творіння (духовні – ангели, тілесні – небо, стихії, духовно-тілесні – людина), відбивається в людині в силі, мудрості й доброті, виявляється в трьох рівнях небесної ієрархії (Меч, арк. 74-74 зв.).

Характерна гра слів стає засобом розкриття прихованої символіки імени або назви. Ім’я самарянки Фотинія асоціюється в Лазаря Барановича з фонтаном, тобто джерелом води, біля якого самарянка зустріла Христа і яким стала сама для тих, кого згодом навертала на християнство (Меч, арк. 40). Церковнослов’янське слово «бреніє», яким перекладається грецьке «πηλός» (глина, бруд, болото) в розповіді про зцілення сліпого (Ін. 9:6), викликає в автора асоціяції з прикметником «бренный», тобто тлінний, належний до матеріяльного світу: «Что убо от вѣка нѣсть слышано никоим же бренным ухом о бренных очах, како бренієм от Господа суть просвѣщенны?» (Меч, арк. 42). Цим, у свою чергу, підкреслюється парадоксальність ситуації: земним порохом, брудом, Христос відкриває сліпому – людині, створеній із пороху, – очі не лише тілесні, а й духовні. У проповіді на Вознесіння на взірець фольклорного створюється авторський фразеологізм: «за Моє же сіє жито сотвориша Мя не жити» (Меч, арк. 50), що реалізує полісемантизм біблійного образу зерна – і поживи для людей, і слова спасіння, котре проростає у вічне життя. Проповідь же на неділю Всіх святих пропонує замислитися над розмаїтістю символічних сенсів образу солі: «Святіи всѣ вы єсте соль земли, єретиком єсте вы яко соль в оку, а нам будѣте яко соль в устах, да исполним повелѣнноє нам» (Меч, арк. 90).

Літургійний контекст впливає на поетику проповідей різними способами. Використовується, зокрема, пряме або приховане цитування богослужбових текстів. У першій же проповіді (на Великдень), що розпочинається словами апостола Павла «Христос воста от мертвых» (Пор.: 1 Кор. 15:20), дослівно повторюються фрази з воскресного тропаря. Церковнослов’янський текст тропаря звучить: «Христос воскресе из мертвых, смертію смерть поправ, и сущим во гробѣх живот дарова». Порівняймо з текстом проповіді: «Аще же умрѣти, то смертію смерть попрати; аще положитися в гробѣ, то сущим во гробѣ живот даровати» (Меч, арк. 2). У проповіді на неділю жінок-мироносиць у зв’язку з мотивом всепереможного світла Воскресіння наводяться слова першого тропаря третьої пісні великоднього канону: «Нынѣ вся исполнишася свѣта, небо и земля и преисподняя» (Меч, арк. 20 зв.).

Риторична структура проповідей визначається членуванням тексту завдяки повторам слів і речень, часом введенню анафор. Цим досягається ритмізація мови. У проповіді на Великдень кілька разів повторюється ключова фраза: «Христос воста от мертвых», визначаючи центральну тезу проповіді, а водночас ділячи текст на риторично співмірні сеґменти. Місцями з’являються елементи синтаксичного паралелізму.

Ориґінальна назва: «Трубы на дни нарочитыя праздников..., яже Лазар Баранович, милостію Божією православный архієпископ Чернѣговскій, Новгородскій и проч. силою Божією воструби».

Збірник проповідей на неперехідні свята й дні пам’яти святих включає 155 творів. Книга була здана до друку 1668 р., але видана значно пізніше. Автор намагався домовитися з царем Олексієм Михайловичем про закупівлю всього накладу, але цього зробити не вдалося. Правда, книги поширювалися через монастирі. Друге видання опубліковане 1679 р.

Добірка цитат-епіграфів на звороті титульного аркуша, взятих зі старозавітніх книг Вихід, Псалтир, Йова, Іоїла та з новозавітньої пророчої книги, Апокаліпсису, виділяє домінантний мотив символіки труб – есхатологічне провіщення про майбутню зустріч із Богом. Цей мотив розвивається в програмному вірші, де перелічуються персонажі проповідей відповідно до календарного порядку святкування їхньої пам’яти, пов’язуваного зі зміною знаків зодіяку. Досвід життя святих, таким чином, сполучає в собі свідчення про Бога в світі, суголосне звукам старозавітніх храмових труб, та нагадування про майбутній Останній Суд. Автор закликає читачів:

На сія трубы уши накланяйте,

Трубамы трубы суда вспоминайте (Труби, арк. 2 нн.).

Єгда на Страшный Суд затрубят з неба,

Нехай ся не дасть в тот час нам потреба (Труби, арк. 3 нн.).

Як і попередній збірник проповідей, книга «Труби словес проповідних» присвячена московському цареві Олексієві Михайловичу. Відтак же вона відкривається складною гравюрою з царським гербом у центрі, оточеною зображеннями Ісуса Христа, Богородиці, святих архистратига Михаїла та царя Константина, символів євангелистів (людина, лев, телець, орел), а також царя, його дружини й дітей Федора, Іоана й Петра. Геральдичні символи та інші елементи гравюри коментуються в поданому поряд епіграматичному вірші «На єго царскаго пресвѣтлаго величества знаменіє» та передмові-посвяті цареві. Натомість «Предословіє к читателем» окреслює зміст книги й пояснює символіку труб як знаряддя прославлення Бога, втіленого в подвигах святих, що заохочує християн пам’ятати про майбутній суд і бути до нього готовим. Тут же нагадується про попередню книгу автора й пов’язуються обидва ключові символи: меч духовний і труба.

Монархічні мотиви, властиві Лазареві Барановичу, виявляються і в проповіді на день пам’яти небесного покровителя царя Олексія Михайловича – св. Олексія, чоловіка Божого, і в прикінцевих проповідях, адресованих цареві у зв’язку зі смертю його першої дружини Марії Іллівни з Милославських (3 березня 1669 р.), 15-річного сина Олексія (17 січня 1670 р.), другим шлюбом царя з Наталією Кирилівною Наришкіною (22 січня 1671 р.).

Композиція збірника визначається тематикою проповідей на календарні свята. Основна частина книги побудована відповідно до календарної послідовности нерухомих свят, що відзначаються протягом року (з вересня по серпень). Поряд із великими господськими та богородичними святами теми проповідей дають дні пам’яти популярних в Україні святих: архистратига Михаїла, пророка Іллі, Іоана Хрестителя, апостолів Іоана Богослова, Андрія Первозваного, Петра і Павла, святителів Григорія Чудотворця, Миколая Мир-Лікійського, Василія Великого, Григорія Богослова й Іоана Золотоустого («трьох святителів»), преподобної Марії Єгипетської, мучеників Димитрія, архидиякона Стефана, Федора Стратилата, Юрія Переможця, Симеона Перського, мучениць Параскеви П’ятниці, Варвари, рівноапостольних царів Константина і Єлени, безсрібників Косми та Дем’яна, Олексія, чоловіка Божого. Поряд із загальнохристиянськими святими героями окремих проповідей стають руські праведники: князі Володимир, Борис і Гліб, преподобні Антоній і Феодосій Печерські. До числа персонажів своїх проповідей Лазар Баранович долучає двох святих, канонізованих Московською Церквою: святителя Олексія, митрополита Київського, та першого казанського єпископа Гурія, прославленого в Росії на межі XVI та XVII ст.

Тематика цих проповідей почасти визначається покладеними в основу свят євангельськими сюжетами. Це стосується передусім господських свят, тобто свят, пов’язаних із вшануванням подій земного життя Господа Ісуса Христа: Різдва Христового, Обрізання, Богоявлення, Стрітення, Преображення. Євангельську основу, звичайно відображену в літургійному читанні, автор інтерпретує також у проповідях на Благовіщення, Різдво й Усікнення Іоана Хрестителя, дні пам’яти пророка Іллі, апостолів Іоана Богослова, Андрія Первозваного, Петра і Павла. Але в більшості випадків основою сюжету проповіді стають агіографічні мотиви, опрацьовувані Лазарем Барановичем і в його агіографічній поезії (збірка «Аполлон християнський», 1670).

На відміну від попередньої збірки автор подає в окремих випадках кілька версій проповідей на одне й те саме свято. Найбільше (аж сім) проповідей подається на Різдво Христове, п’ять – на Благовіщення, чотири – на Успення, по три – на Різдво Богородиці, Введення Богородиці до храму, Богоявлення, пам’ять апостолів Петра і Павла. По два варіянти мають проповіді на Воздвиження Чесного Хреста, Преображення Господнє, Покрову Пресвятої Богородиці, Різдво Іоана Хрестителя, пам’ять святителя Миколая та прп. Антонія Печерського. Твори дуже різні за обсягом, деякі з них мають понад десять сторінок, а окремі – менше однієї сторінки.

Найбільш строкатий композиційно й жанрово матеріял наводиться в додатковій частині, що складає майже третину обсягу книги, містячи 75 з 155 творів. Автор називає її «Прилог лішенных словес, на различныя нужды полезных». Тут можна знайти проповіді на теми, вже висвітлені в основній частині: на Різдво Богородиці, Воздвиження Чесного Хреста, пам’ять мучениці Параскеви П’ятниці. Але поряд із ними наводяться проповіді на перехідні свята (Великдень, Преполовення, Вознесіння), повчання до сповідників і причасників, проповіді на вінчання, монаший постриг, хворобу й похорон. Чи не найхарактерніші для додаткової частини короткі тлумачення псалмів, молитов, уривків із Євангелія. Вартий уваги дев’ятичастинний коментар «Пісні Богородиці» – славетної «Magnificat», «Величає душа моя Господа», котра в східному обряді співається на утрені перед дев’ятою піснею канону й запозичена з Євангелія від Луки (Лк. 1:46-55). А ще Лазар Баранович включає до «Прилогу» власні молитви – «Къ Христу Господу от Лазаря, творца книги сія», «Молитва къ Святѣй Троици». У заключному розділі він звертається до Богородиці з такими словами: «Аще были быхом центіпедес, стоножныи, всѣми бы к Богородицѣ прилѣжно притекали, яко грѣшныи. Аще быхом были арґи, стоочныи, всѣмы бы на тебе смотрѣли, яже милосердія двери нам отверзаєши. Аще быхом были центимани, сторучныи, всѣмы бы твоєй ризѣ позлащенной прикасалися» (Труби, арк. 406 нн. зв.). П’ять віршів додаються до короткої проповіді на Великдень (Труби, арк. 368-369).

Властивий стилеві Лазаря Барановича бароковий консептизм позначається і на «Трубах словес проповідних». У щойно цитованому закінченні книги автор будує образ-концепт на сполученні мотивів світла й темряви: «Темноє дѣло наше, и темным чернилом начертанноє, но понеже изведе их Бог ис темницы на свѣт, благодаряще вопієм: Слава Богу, давшему нам свѣт» (Труби, арк. 406 нн. зв.). Причому тут концепт доповнюється виразною алюзією до заключної, найурочистішої частини утрені, «Великого славослов’я», перед яким священнослужитель і виголошує цитовані слова: «Слава Тобі, що показав нам світло».

Алегорична інтерпретація біблійних або агіографічних образів є улюбленим авторським методом їхнього тлумачення. У першій проповіді на Воздвиження Чесного Хреста чотири рамена хреста асоціюються з чотирма краями світу (Труби, арк. 21), а потім там же поземна й простовисна балки, що складають хрест, виводяться з двох родоводів Ісуса, сина Божого й нащадка Єсеєвого (Труби, арк. 23). Метод алегорези виразно виявляється у «Вѣрши о крестѣ Господни», доданому до проповіді «Сниди со креста». Розіп’ятий Христос зображений як плід, що висить на дереві й нагадує зірваний Євою плід райського дерева, а також як хліб, котрий, ніби ніж, розрізають цвяхи (Труби, арк. 349 зв.).

Уникаючи вставних новел, Лазар Баранович, тим не менше, включає до своїх проповідей сюжетні оповідання, взяті не лише з Біблії та житійної літератури, але й із античної новелістики. До повчання «И образом обрѣтеся яко человѣк» включається розповідь про славетного Апеллеса й розкритикованого ним автора невдалого портрета Єлени Прекрасної (Труби, арк. 374). У проповіді на пам’ять апостола Андрія Первозваного обігрується літописний сюжет про піднесення цим апостолом хреста на київських горах, порівнюваного з хрестом на Голгофі: «яко и земля наша, пріємше крещеніє, обрящет Мессію… И нынѣ благочестіє в земли кієвстей паче иных сіяєт» (Труби, арк. 82).

Проповідник послугується літургійною церковнослов’янською мовою, однак звертається і до книжної української мови в доданих до основного тексту віршах, передмові. Часом і до повчальних слів включаються українізми. У повчанні «И образом обрѣтеся яко человѣк» автор вживає слова «образки», «пензлем», «фарбы», наводячи переклад на марґінесі (Труби, арк. 373).

Антоній Радивиловський відомий виключно як проповідник. Наприкінці 40-х рр. XVII ст. він закінчив Києво-Могилянську колеґію й почав службу як архидиякон кафедрального собору в Чернігові.

Антоній Радивиловський починає проповідувати в 50-ті роки. З 1656 р. він уже користується сла­вою талановитого церковного оратора. Його запро­шують на посаду постійного проповідника Києво-Печерської лаври.

1656 р. Антоній Радивиловський став постійним печерським проповідником. Рукописи засвідчують, що 1671 р. він був намісником Києво-Печерської лаври. З кінця 1683 або початку 1684 р. Антоній Радивиловський – ігумен Пустельно-Микільського монастиря.

Помер Антоній Радивиловський у грудні 1688 р.

Ориґінальна назва: «Огородок Маріи Богородицы, розмаитыми цвѣтами словес на праздники Господскія, Богородичны и святых». Книга була упорядкована вже 1671 р. як двотомний збірник проповідей. Однак автор розбив її на дві книги й опублікував лише частину матеріялу. Хоча й у такому скороченому вигляді книга налічувала 1159 с.

До збірки включено по кілька версій проповідей на всі господські, богородичні свята й дні пам’яти шанованих в Україні святих. Центральним образом, який організує поетичну систему книги, є Сад як алегорія самої Богородиці. Автор інтерпретує цей образ у вірші-посвяті, акцентуючи на його синтетичній природі й пов’язуючи образ саду з біблійним раєм-Едемом. Багатозначність образу посилюється додатковою інтерпретацією його як алегорії Києво-Печерської лаври. Сад постає ідеальним простором гармонійної взаємодії людства з його Творцем. У цьому просторі розквітають людські таланти (квіти-святі), долається влада гріха, сполучається щедрість Божого дару з плідною людською ініціятивою.

На початку книги наводяться передмова до Богородиці та передмова-посвята Інокентієві Ґізелю, а також передмова до православного читача. Автор знов і знов повертається до центрального образу, формуючи рецептивну програму в символічній площині прогулянки Садом, засадженим «розных словес цвѣтами».

Книгу складають 130 проповідей, упорядкованих за календарним принципом. Але оскільки до збірки ввійшли проповіді не лише на нерухомі, а й на великодні свята та пов’язані з ними святкові дні, то відлік часу починається не з 1 вересня, як звичайно, а з Великодня, й закінчується Входом до Єрусалиму та страсним тижнем. Інші свята вміщуються в ці параметри, відповідно до звичайної послідовности. Наприкінці збірки подаються проповіді про піст і молитву, скорботи, сповідання гріхів, покуту, пекло, а також проповідь про подружній стан. Характерно, що день зачаття праведною Анною Пресвятої Богородиці (9 грудня) зараховується, як і в латинській традиції, до великих свят, називаючись «Непокаляным зачатієм Преблагословенной Дѣвы Маріи». Згодом таке найменування стане однією з підстав звинувачення московськими цензорами свт. Димитрія Туптала в «латинській єресі» – вірі в непорочне зачаття Пречистої Діви.

До більшості свят подається по 3-4 версії проповідей. Твори наближаються за своїм стилем до творів Іоаникія Ґалятовського. Вони відзначаються однотипністю тричастинної композиції, прагненням підпорядкувати художню структуру твору спільній темі, складністю символічної мови й щедрим демонструванням автором своєї ерудиції. Поетика проповідей розвинула й удосконалила барокові риторичні тенденції. Твори насичені несподіваними порівняннями, паралелізмами, метафорами, антитезами. Широко використовується сюжетний матеріял як біблійного, агіографічного, так і античного літературного походження.

Особливо характерна для проповідей Антонія Радивиловського ряснота ілюстративного матеріялу – вставних оповідань, покликаних увиразнити моральні постулати, конкретизувати їх живими прикладами людської поведінки за кризових обставин. Наводяться свідчення стародавніх письменників: Тацита, Плутарха, Ціцерона, Плінія, приклади з історії стародавнього світу, образи з міфології, різні анекдоти, випадки з повсякденного життя, особливо байки.

Найвідоміший дослідник творчості Антонія Радивиловського Володимир Крекотень поділяє новелістичні приклади з проповідей на дві групи: казуси й фабули, відносячи до перших леґенди й анекдоти (меморабіли, пророцтва, апофегми), а до фабул – фацеції, міфи, казки, байки та диспути.

Ориґінальна назва: «Вѣнец Христов з проповѣдей неделных, аки з цвѣтов рожаных на украшеніє православно-каθолическои святои Восточнои Церкви, сплетеный или Казаня недѣлныи на вѣнец всего лѣта, з Писма Святого и з розных учителей, на ползу душевную православных собраныи».

Вже в віршовій посвяті книги, названій «О титлѣ книги Вѣнца Христова сія да будут прочтенна слова», розкривається алегоричний зміст ключового образу, що дав назву книзі. Недільні проповіді складаються у вінець, належний Ісусові Христові як цареві слави, котрий вже зняв терновий вінець:

Вѣнец Христов ся тая нарицаєт,

Яко славою словес зде вѣнчаєт

По вся недѣли Христа Царя славы,

Вѣнец терновый зложша уже з главы (Вінець, тит. арк., зв.).

До ключового образу автор звертається в прозових посвятах Ісусові Христові й московським царям Іванові, Петрові й Софії. У передмові до православного читача акцентується внутрішня антиномічність цієї алегорії: «Иж як рожа не ростет без тернія,.. так сіи недѣлныи проповѣди не без працы сложены суть и написаны». Автор зізнається, що збирав різні історії, ніби квіти троянди, в інших авторів і проповідників, виділяючи таким чином вставні оповідання як особливо цінну композиційну частину власних проповідей.

До книги включено 115 проповідей на неділі й перехідні свята року. Як звичайно в подібного типу збірках, проповіді подаються на кожну неділю, починаючи від Великодня й до страсного тижня, узалежнюючись від календаря євангельських читань. У цьому найбільш принципова відмінність «Вінця Христового» від попередньої збірки проповідей Антонія Радивиловського: якщо в «Огородку» тематика творів визначається переважно агіографічними сюжетами, згадуваними відповідного свята, то у «Вінці Христовому» теми проповідей беруться з новозавітних літургійних читань. Хоча, звичайно, у випадку Великодня, Вознесіння, Зіслання Святого Духа на апостолів, Понеділка Святого Духа, Входу Господнього до Єрусалиму та Великої П’ятниці євангельський сюжет входить до загального контексту святкової теми.

Крім неділь, згрупованих у три цикли (великодній, по П’ятдесятниці й великопосний), проповіді подаються на пов’язані з ними перехідні свята: Вознесіння (четвер 7-го тижня по Великодні), Понеділок Святого Духа (другий день по Зеленій неділі або Зісланні Святого Духа на апостолів), а також на Велику П’ятницю. На кожну неділю наводиться по два варіянти проповідей, а на Вознесіння навіть три варіянти. Наприкінці книги подаються ще по одній проповіді на неділі, прикріплені до неперехідних свят: Святих Праотців (передостання перед Різдвом Христовим), Святих Отців (перед Різдвом), перед Богоявленням або Хрещенням Господнім, після Богоявлення, перед Воздвиженням Чесного Хреста й по Воздвиженні. Крім того, до збірки чомусь включена проповідь на Собор Іоана Предтечі (другий день Йорданських свят).

Промовистим свідченням антитетичности барокового стилю може бути, наприклад, початок другої проповіді на Вознесіння, в якому йдеться про міфологічних персонажів: Зевса (Юпітера-Йовіша), Персея, Медузу. Син Зевса й Данаї, засновник Мікен, Персей, убивши Медузу, був узятий на небо: «Правят поетове, иж Персеуш, Іовишов сын, забивши Медузу, окрутного вжа, которого позрѣнє людей в каменіє оборочало, на знак так хвалебного звѣтязства, заслужил себѣ тоє, абы з тоєи низкости земнои перенесеный был в небо» (Вінець, арк. 59 зв.). І, зауваживши, що це лише поетична вигадка, проповідник порівнює Ісуса Христа з міфічним Персеєм: «То правда, же Христос Спаситель, забивши на крестѣ онаго ядовитого пекелного ужа, діавола проклятого, который народ людзкій позрен’єм своим оборочал в камѣн’є… заслужил Себѣ тоє, абы з тых низкостей земных взятый был в небо» (Вінець, арк. 59 зв.).

Залучаючи слухачів проповіді до особливої комунікативної ситуації, в якій повідомляється ораторський текст, Радивиловський вдається до риторичних питань, до пошуку символічних, міфологічних та історичних аналогій, які активізують рецептивну діяльність вірних. Наприклад, у проповіді на 15-ту неділю по Зісланні Святого Духа він порівнює дві найбільші заповіді з сонцем і місяцем, запитуючи відразу ж: «Чи не великая єст рѣч быти мудрым учителем, быти силным, богатым и славным властелином?» (Вінець, арк. 222 зв.). А потім, майже відразу знов ставить питання: «Для яких причин болшая заповѣдь называєтся любити Бога и ближняго и як любити их маєм?» (Вінець, арк. 222 зв.). І дальший текст перетворюється на спільний роздум над справжніми ціннісними пріоритетами в житті. У проповіді ж на неділю по Різдві Христовім, говорячи про злочин юдейського царя Ірода, Радивиловський згадує і про змови довкола перського царя Хосрова, і про Давидового сина Авессалома (2 Цар. 13:23-19:9), аби узагальнити: «Заразливая хтивост панованя до безецных и мерзких грѣхов человѣков приводити звыкла» (Вінець, арк. 517 зв.).

Слово «катехизис» походить від грецького «κατέχειν» – «оголошувати», «усно навчати», «давати настанови». У ранній Церкві хрещенню дорослих передувала їхня настанова у вірі, «катехизація». Ті, хто готувався до хрещення («катехумени» або «оголошені»), мали ознайомитися з основами християнської віри, допускалися в цей час до присутності на тій частині богослужіння, де читалося Святе Письмо й виголошувалася проповідь – звідси назва «літургія оголошених». Виникнення подібної «катехитичної школи» в Олександрії передання пов’язує з діяльністю самого апостола Марка. Тексти подібних навчальних курсів зазвичай не записувалися. А з часом, коли Римська імперія була вже навернена на християнську віру, практика катехизації дорослих занепала. Адже хрещення приймали діти, дорослі ж, як передбачалося, мали засвоїти засадничі поняття віри в перебігу релігійного життя, на богослужіннях, у приватній молитві, при читанні богословських творів.

Епоха Реформації принесла критичний перегляд практики стихійного засвоєння основ віри. Невдоволення низьким рівнем масової релігійної свідомости, браком організованих форм катехизації дорослих стало одним із найпотужніших імпульсів поширення протестантизму. Лютеранство, кальвінізм, англіканство роблять систематичне навчання вірних і поглиблення релігійної освіти дорослих християн пріоритетним напрямком своєї діяльности. В цей час і виникає тип книги, що дістає назву «катехизис» (або «катехизм»). Першою такою книгою був підручник протестанта Андреаса Альтамера «Катехизис у питаннях і відповідях» (Нюрнберґ, 1528). Форма діялогу стала відтоді загальноприйнятою в катехизисах.

Найвідомішими катехизисами стали книги основоположника Реформації Мартіна Лютера «Малий катехизис» і «Великий катехизис» (обидві 1528). Зачинатель іншого напрямку протестантизму Жан Кальвін видав катехизис французькою (1541) та латинською мовами (1545). Найавторитетнішими ж у кальвіністів стали «Гейдельберзький катехизис» (1562) та «Вестмінстерський короткий катехизис» (1648).

Тридентський собор дав початок формуванню масової релігійної просвіти в Західній Церкві. Одним із богословських документів, випродукуваних цим собором, став «Римський катехизис» (1566). Вже 1568 р. у Речі Посполитій виходить його польський переклад. Він був адресований духовенству як практичний посібник у пастирському й проповідницькому служінні. Надзвичайно поширеними в латинській Церкві стали три катехизиси нідерландського єзуїта Петра Канізія, що видавалися в 1555, 1556 й 1558 рр., а 1585 р. третя версія була опублікована у Вільні також руською мовою. Великим авторитетом користувався також підручник генерала єзуїтів Роберто Беллярміно (1597), котрий неодноразово перевидавався в Речі Посполитій як у латинському, так і в польському перекладах (вперше його було видано італійською мовою). Першим власне польським катехизисом стала книга о. Бенедикта Гербеста «Наука правдивого християнина» (1566).

До середини XVI ст. православна традиція не знала катехизису як самостійного жанру. Його замінювали повчання про віру, написані у формі «питання-відповідь» або ж проповіді аскетичної тематики. Спроби підготовки православних катехизисів починаються наприкінці XVI ст. й викликані полемікою з протестантами. Важким випробуванням для Східної Церкви стала скандальна історія «Визнання віри» константинопольського патріярха Кирила Лукаріса (1629), визнаного залежним від кальвіністських ідей і засудженого на Константинопольському соборі 1638 р.

Підготовку православного катехизису митрополит Петро Могила робить одним із чільних напрямків своєї архипастирської діяльности. Вже 1640 р. на Помісному соборі в Києві презентується «Визнання православної віри» митрополита Петра Могили та ігумена Київського Пустельно-Микільського монастиря Ісайї Козловського. Воно було складене латинською мовою за взірцем західних посттридентських катехизисів, зокрема «Римського катехизису» й популярної книги Петра Канізія.

Детальний розгляд цього посібника було здійснено 1642 р. на православному церковному соборі в Яссах, скликаному волоським воєводою Василем Лупулом. Катехизис проаналізував чільний грецький богослов Мелетій Сериг, вихованець Падуанського університету. Він переклав текст грецькою мовою, внісши до нього свої виправлення (зокрема, видалив згадку про третє місце в загробному світі, де душі проходять митарства, про хрещення через обливання, додав положення про те, що пресуществлення Святих Дарів стається під час молитви про епіклезу – закликання Святого Духа), й надіслав його для публікації в Києві. Згодом цей текст було видано в Голандії (1662), а з латинським перекладом – у Лейпціґу (1695).

У Києві 1645 р. Петро Могила видав польською та книжною українською мовами «Собраніє короткой науки об артикулах вѣры православно-каθолическои христіянскои», складене у формі діялогу. Виправлення Мелетія Серига не були враховані. Ця версія названа «Малим Катехизисом». Вона була перевидана в Москві 1649 р. в перекладі церковнослов’янською мовою.

Композиційно книга складається з трьох частин, названих відповідно до трьох богословських чеснот: віра, надія, любов. Цим вона нагадує західні катехизиси. Перша, найбільша частина присвячена викладові Нікейсько-Константинопольського Символу віри, церковних заповідей і таїнств. Друга частина містить тлумачення молитви «Отче наш» і євангельських блаженств. Третя частина присвячена класифікації чеснот і гріхів, а також поясненню заповідей, даних Богом Мойсеєві.

Зберігається прийняте в західних катехизисах виділення церковних заповідей. Але вони не оформлюються в окремий розділ, а включені до першої частини «Зібрання короткої науки» як складник 10-ого члена Символа віри. Богословське обґрунтування церковних заповідей автор знаходить у правилі 2 Антіохійського помісного собору (341 р.), що виглядає певним перебільшенням. Відповідь на питання про число церковних заповідей виглядає так:

«Любо их єст немало, але найпреднѣйших єсть девять. Першеє: На кождый день ведлуг повинностій хрістіянских, належноє набоженство, албо выслухати в церкови, албо самому отправити приватне: яко то утреню, часы, вечерню и навечерню. А где может быти и литургіи святои выслухати, найбарзѣй єднак в дни святыи, и недѣлныи, в которыи ґды литургіи святои хрістіянин не слухаєт, здоровый будучи, а не в дорозѣ, а звлаща ґды церков поблизу єст, смертелне грѣшит… [2] Чотыри посты до року постити звычаєм хрістіянским… [3] Духовных в великой и пристойной учтивости мѣти, яко слуг Божіих а богомолцев наших, найбарзѣй єднак сповѣдника и тых, которыи працую в проповѣданю Слова Божого… [4] Чотыри разы до року сповѣдатися… [5] Єретичиских книг не читати, до зборов их не ходити и казаня не слухати… [6] Господа Бога просити за всѣ преложоныє, за короля, за сенат и за всю Реч Посполитую. Также и за преложоныє в духовенствѣ, за добродѣє наши. [7] Посты, молитвы, ялмужны, услугованя братіи нашей… з охотою повиннисмо пріймовати и выполняти… [8] Человѣк свѣцкій добр церковных жадным способом на свой пожиток оборочати не маєт… [9] Веселя дній заказаных не отправовати, и в повиноваствѣ законным не братися, и иныє обрядки часу своєго чинити»[1].

Пошук гармонії між латинською теологією і київською еклезіяльною традицією спричинив появу в катехизисі рис, згодом критикованих московськими богословами. Це насамперед стосувалося трактування часу пресуществлення Святих Таїн. На відміну від традиційного східного погляду на молитву про зіслання Святого Духа (епіклезу) як момент, коли хліб і вино стають Тілом і Кров’ю Христовою, катехизис так відповідає на питання щодо освячення Святих Дарів:

«Моцю тых слов, которыє Христос Господь рекл: «То єст Тѣло моє» и «Тая єст Кров Моя». Ґды через священника вымовленіи бывают, на предложеным на престолѣ хлѣбом и вином надходит Дух Святый невидимо, за призыванєм и интенцією священническою, истинность хлѣба и вина преистначаєт в истность Тѣла и Крове Христовои, а зостают толко самыє особы хлѣба и вина»[2].

Так само суперечать тогочасній грецькій і московській практиці слова про те, що хрещення здійснюється «погруженієм албо поливаниєм»[3], формула розгрішення на сповіді: «Я данною мнѣ властію от Христа Господа розгрѣшаю тя в имя Отца и Сына и Святого Духа»[4]. Слідом за схоластичною сакраментологією (вченням про таїнства) Петро Могила виділяє в таїнстві матерію (використовувані предмети й речовини), форму (словесну формулу) та наслідок. Включається до книги вироблене Тридентським собором учення про намір (інтенцію) як одну з умов дійсности таїнства.

Було б спрощенням вважати ці елементи лише наслідком впливу на свт. Петра Могилу латинської теології. Можна зауважити тут нову для українського богослов’я інтерпретацію ролі священика, що випливає з бачення його сакраментальної місії (тобто місії відправника таїнств) як «другого Христа», особистости, в силу дару священства покликаної уречевлювати присутність Христа, небесного Глави Церкви, в таїнственному житті Церкви. З погляду ж суто культурологічного варто звернути увагу на глибшу інтерпретацію церковного обряду в його драматургічній структурі.

У Почаєві ще 1618 р. діяла була друкарня Кирила Транквіліона-Ставровецького. Це стало вирішальним арґументом у захисті права на відкриття друкарні в Почаївському монастирі, котрий 1713 р. прийняв унію й перетворився на найбільшу чернечу спільноту Свято-Покровської провінції василіянського чину. Друкарня засновується у Почаєві близько 1730 р., і вже за чотири-п’ять років виходить перше солідне видання – «Служебник» (1734). Крім численних богослужбових книг у Почаєві видавалися проповіді, повчальні книги, підручники. Після заборони українського книгодрукування в Російській імперії Почаївська друкарня лишилася єдиною друкарнею, що випускала книги мовою, наближеною до розмовної. Вважається, що до закриття Почаївського василіянського монастиря тамтешня друкарня випустила від 187 до 355 назв видань – як українською, так і церковнослов’янською, польською, латинською мовами.

Серед релігійно-повчальних книг, виданих у Почаєві, найбільше значення для літературного життя України мала збірка повчальної та проповідницької прози «Народовіщаніє», вперше опублікована 1756 р. й неодноразово передруковувана. Її текст розміщено в електронному вигляді за примірником, що зберігається в Національній бібліотеці України імени В.І. Вернадського (Електронна колекція стародруків і рідкісних видань – проєкт «Почаївські стародруки в фондах НБУВ)[5].

Ориґінальна назва: «Народвѣщаніє или слово к народу каθолическому чрез монахов чина святого Василія Великого в провінціи Полской званію катихистическому прилежащих в повѣтѣ Кременецком».

Замість традиційної посвяти на початку книги вміщено передмову до парохів та катехитів – методичні вказівки для всіх, хто займається навчанням релігії. Далі йде передмова до читачів, де потреба видання мотивується двома головними причинами: необхідністю дати елементарні відомості з основ християнської віри простою українською («руською») мовою та зберегти ідентичність східного обряду. Тут же пояснюється відмінність від римських катехизисів: ті будуються за читаним у латинському обряді Апостольським Символом віри, а почаївський катехизис має за композиційну основу Нікейсько-Царгородський Символ віри, що використовується на богослужіннях візантійського обряду. А для зміцнення свідомости візантійської ідентичности до передмови включено новелістичний приклад, персонаж якого відмовився від практикованих ним раніше молитов за візантійськими богослужбовими книгами, укладеними прп. Феодором Студитом. І що ж?

«Єдния нощи преподобный отец наш Феодор явися єму, со иными, жезли в руках имущими, имже бити повелѣ прелщеннаго онаго, и глаголаше: – Почто невѣрієм отвергл єси моя творенія, яже прежде любяше и почиташе?» (с. 9 нн).

В основі композиції твору – чергування діялогічних частин, побудованих за елементарною катехитичною моделлю «питання – відповідь» (вони називаються «повчаннями»), дидактичних коментарів, які вказують на бажані висновки з прочитаного повчання («пожитки», тобто «користі»), а також великої кількості оповідних прикладів, запозичених із житійної, аскетичної та історичної літератури. Житійні приклади візантійського походження вміщуються поряд із сюжетами з латинської агіографії.

Перед основними розділами вміщено п’ять вступних частин, присвячених ключовим з погляду авторів темам християнської віри: вченню про Пресвяту Тройцю, про воплочення Божого Сина, про таїнство євхаристії, про гріх і про покуту. Основних розділів сім, і їхній порядок загалом відповідає катехитичній традиції:

1. Про пізнання Бога через віру. Порівнюються Нікейсько-Царгородський і Апостольський символи віри, систематичний виклад християнського віровчення здійснюється відповідно до послідовности їхніх членів. Стислий переказ євангельської розповіді про земне життя Ісуса Христа наводиться в додатку до 3-ого члена Символа віри – «О житіи Господа нашего Іисуса Христа». Як приклад до цього розділу подається історія ікони Нерукотворного Спаса з посиланням на «Церковну історію» Євсевія Памфіла. Поява ікони пов’язується з посольством едеського князя Авгаря до Ісуса Христа та відбиттям Господнього лику на полотні («убрусі»), а не з західною розповіддю про рушник Вероніки, образ на якому відбився під час хресної дороги на Голгофу.

2. Про надію. Поряд із традиційним тлумаченням молитви Господньої («Отче наш»), розбитої з дидактичною метою на сім прохань, до розділу включено частини, присвячені молитві як такій, способові молитви, публічним богослужінням і приватним молитвам – вечірній і ранковій, молитві під час хвороби. До звичних молитов долучаються молитовні намірення. Особлива увага звертається на переживання символіки богослужінь, при чому використовується інтерпретація літургії Симеона Солунського.

3. Про любов. Цей розділ присвячено тлумаченню десяти заповідей, даних Богом Мойсеєві на Синайській горі.

4. Про церковні заповіді: «1. Постановленніи от церкве святой свята святковати, и в тіи Службы Божой з ушанованієм слухати. 2. Наказанніи посты от Церкви святой заховати. 3. Сповѣдатися грѣхов своих принамнѣй раз в рок около воскресенія Христова пред власним парохом люб пред иним за благословенієм власнаго пароха. 4. Причащатися таин Тѣла и Крове Христовы, около воскресенія Христова, в власной парохіи, люб в инной за благословенієм пароха. 5. Десятины церковніи, люб инніи повинности, где якій звичай, отдбувати. Кромѣ того єще весель не справляти часов заказаных» (Народовіщаніє, арк. 170 зв.). Це вже елемент, властивий західній церковній дисципліні, що надійно ввійшов у релігійну свідомість правобережних українців.

5. Про таїнства. Наводиться роз’яснення богословського змісту й форми відправи таїнств хрещення, миропомазання, євхаристії, покаяння, оливосвячення, священства («капланства»), шлюбу («малженства»). У зв’язку з таїнством покаяння розповідається про іспит совісти («рахунок сумлѣня»), сповідь, покуту, а також про відпусти й перебування душ померлих у чистилищі, що ототожнюється з вченням Східної Церкви про митарства.

6. Про гріхи: гордости, жадібности, нечистоти, заздрости, обжерства, гніву, лінощів.

7. Про обряди. Розповідь про церковні обряди акцентує рівноцінність східного та західного обрядів. Окремо виділено частину про перехід з візантійського обряду на латинський, дозвіл на який є прероґативою римського архиєрея. Тепер уже посиланнями на західні джерела стверджується багатство обрядів християнського Сходу. Принагідно обґрунтовується Берестейська унія, але мотиви її тлумачаться цілком довільно: митрополит Михайло Рогоза, нібито, шукав захисту в папи римського від грошових вимог константинопольського патріярха Єремії (Народовіщаніє, арк. 262).

 



[1] Катехизис Петра Могили : Ориґінал 1945 року / Пер. Валерія Шевчука ; Упор. Аркадій Жуковський. – К.; Париж : Воскресіння, 1996. – С. 146-154.

[2] Там само. – С.166.

[3] Там само. – С. 158.

[4] Там само. – С. 180.

[5] http://www.nbuv.gov.ua/vsd/pochajiv/erar/TXT/0008/index.html

Comments