06. Історико-мемуарна та паломницька проза

1.     Густинський літопис

До цікавих історичних і літературних пам’яток другої поло­вини XVII ст. належить, насамперед, Густинський літопис – «Кройника, которая начинаєтся от потопу первого міра, и столпотворенія, и раздѣленія язык и разсѣянія по всей вселеннѣй, и о розных народах, таже и о початку Славенского Россійкого народу, и єгда сѣде Кієвъ, и како крести благовѣрный князь Володымер Рускую землю, и о великом княженіи Кієвском, и о Греческих царѣх». Вже в назві зазначається, що твір переписав у 1670 р. ієромонах Троїцького Густинського монастиря (біля Прилук) Михайло Лосицький. Автор же літопису невідомий. Трапляється ототожнення автора й переписувача – о. Михайла Лосицького. Працівник Харківського інституту історії української культури Анатоль Єршов ще в 1920-і рр. висловив думку, що Густинський літопис написано Захарією Копистенським між 1623 і 1627 рр.  Частина пізніших дослідників підтримала цю гіпотезу.

Твір починається короткою «Предмовою до чителника», написаною книжною українською мовою (сам текст написаний по-церковнослов’янському). Передмову підписав о. Михайло Лосицький. Любов до батьківщини він порівнює з притяганням заліза до магніту – «яко магнес камень желѣзо так до себе потягаєт». В дусі цієї метафори тлумачиться задум авторів літопису: вони, керовані любов’ю до рідної землі, прагнули, аби минуле України від часів розселення Ноєвих потомків не було забуте. «Бо ґды бы не описано и свѣту не подано, зараз бы з тѣлом без вѣсти все сходило в землю, и люде бы як у тмѣ будучи не вѣдали, що ся прошлых вѣков дѣяло»[1].

Густинський літопис, що розпочинається викладом найдавні­шої історії Руси й закінчується 1597 роком, написано на основі численних вітчизняних та іноземних джерел. Автор використовує «Повість временних літ», Галицько-Волинський та Київський літописи, «Києво-Печерський патерик», твори Мелетія Смотрицького, а також праці польських хроністів Длугоша, Мєховіта, Кромера, Бєльського, Стрийковського, Ґваньїні, західноєвропейських істориків Дітмара, Баронія, Слейдана, Крузія, грецьких – Куропалата, Зонари, Кедрина, Никифора Грегори, Маласси, посилається на Йосифа Флавія, Тертуліяна та ін. Ці самі історичні джерела зустрічаються тільки в «Палінодії» 3ахарії Копистенського, що й дало підставу вважати його автором Густинського літопису.

В огляді давньої руської історії автор наводить літописні леґенди про заснування Києва Києм, Щеком і Хоривом, про хозарську данину. Одним із перших в українській літературі Густинський літопис використовує «сарматський міф», називаючи «Сарматією» землі стародавньої України й ототожнюючи предків українців із сарматами. Назву «Русь» він пов’язує з приходом Рюрика та інших варягів, що належали до племені Русь. Слов’яни зображуються стародавнім войовничим народом, назва яких нібито походить від слави (теза, популярна в польській ренесансній історіографії): «Славене от славы [нарицахуся], понеже бранми славны от всѣх бяху и сами любяху славу, якоже и от имен их тогдашных познати: Святослав, Мстислав, Ярослав, Ростислав, Владыслав, Болеслав и проч., или от слова, яко словни, си єст словохранителны бяху»[2]. Згадуються різні версії походження слова «Русь»: від північного князя Росса (в перекладі митрополита Іларіона – Рошу. Єзек. 38:2-3; 39:1), від річки Рось, русявого волосся, міста Руси біля Новгорода, Лехового сина Русса, навіть від розсіяння. Після повідомлення про винайдення слов’янської азбуки рівноапп. Кирилом і Мефодієм наводяться відомості про перших князів із династії Рюриковичів: Олега, Ігоря, Святослава, Ярополка, Володимира. Потім зображується хрещення Русі, в якому – подібно до «Палінодії» – виділяється п’ять етапів:

1. Хрещення апостола Андрія Первозваного.

2. Хрещення слов’ян рівноапп. Кирилом і Мефодієм.

3. Хрещення русинів за патріярха Фотія, коли слов’яни були переконані чудом – Євангеліє, покладене у вогонь, не згоріло.

4. Хрещення княгині Ольги.

5. Хрещення рівноап.князя Володимира.

У зв’язку з розповіддю про хрещення Руси подаються цікаві відомості про поганські вірування. Потім розповідь знов повертається в звичний вимір літописних статей за періодами князювання в Києві Рюриковичів. Причому під 1114 р., помилково визнаним за рік початку князювання Володимира Мономаха в Києві, наводиться леґенда про «шапку Мономаха», надіслану князеві візантійським імператором Константином Мономахом разом з іншими атрибутами царської влади, «яко да будеши отселѣ боговѣнчанный цар Рускій»[3]. Виклад стає більш лаконічним після татаро-монгольської навали й утрати Київським князівством незалежности. Центральне місце в історичному наративі переймають литовські великі князі та польські королі.

Цікаві останні розділи Густинського літопису – «О началѣ козаков» (1516), «О примѣненіи нового календаря» (1582), «О уніи, како почася в Руской землѣ» (1588-1597). Поява козаків пов’язується з нападом татарської орди 1516 р., коли король Сигизмунд дозволив зібрати в Україні добровільців для нападу на татарів. Зібране військо захопило під Білгородом велику здобич, розгромило татарів під Очаковим. «И потом бранилюбивый сей народ, засмаковавши себѣ зъдобыч, наставиша себѣ старѣйшину зпосредѣ себе, нарицаємаго Козака, от него же и сами козаками нарекошася, и начаша сами часто в Татарскую землю ходити, и оттуду многія добытія приносити; день же от дне примножашеся их, иже по времени умножишася, и даже доселѣ не престают пакости творити Татаром и Турком. А старѣйшину себѣ избирают спосредѣ себе, мужа храбра и смысленна, по своему древнему обычаю; живут же на Запорожю, рыбы ловяще, их же без соли на солнцу сушат»[4].

Густинський літопис викладає астрономічні мотиви календарної реформи, але критично оцінює намір папи Григорія ХІІІ прийняти, нібито, на противагу пасхалії (методові обчислення дати Пасхи), викладеній Святими Отцями, нову Пасхалію. Згадується про спроби запровадити на Русі новий календар насильно та про привілеї короля Стефана Баторія з 1584-1585 рр., який дозволив Руській Церкві зберегти старий календар.

Розповідь про унію починається з приїзду патріярха Єремії на Русь 1588 та 1589 рр. Мотиви унії узалежнюються від підступної діяльности єпископа Кирила Терлецького та єпископа Іпатія Потія, що опинився під його впливом. Перелічуються учасники православного та унійного соборів у Бересті, основні етапи перебігу цих соборів. Для доведення безблагодатности унійного собору Густинський літопис наводить леґендарний сюжет про перетворення вина в чаші на воду під час першої спільної літургії унійної та латинської Церков: «Єгда же прійде время причащенію, чудом Божіим обрѣтеся в келиху божественная кров в воду премѣненна, аще и не приливаша воды по обычаю Рымскому, яко же з дому со иным келихом принесше вина не вѣм како освятиша»[5]. Літопис закінчується на 1597 р. констатацією поділу Церкви й переслідування православних.

2.     Львівський літопис

Львівський літопис зберігся в складі збірника, упорядкованого та подарованого Львівському братству Михайлом Гунашевським 1649 р. Цю рукописну книгу виявив в архіві Львівської ставропігії історик Денис Зубрицький на початку 30-х рр. ХІХ ст. За палеографічними ознаками рукопису він може датуватися кінцем 30 – 40-ми рр. XVII ст. Серед різноманітних матеріялів тут знаходиться єдиний список полемічного трактату «Пересторога» (кінець XVI – початок XVII ст.), а також твір під назвою «Исписаніє лѣтом от Рождества Христова року … и по нем ідущим», що його дослідники й назвали «Львівським літописом».

Така назва логічна, оскільки звістки про життя Руського воєводства й окремо Львова займають у літописі переважне місце. Автор виявляє безперечні зв’язки зі Львовом, ґрунтовне знання його топографії, записує відомості про це місто особливо ретельно. Швидше за все, автором був упорядник рукопису Михайло Гунашевський – дрібний шляхтич, який навчався у Замойській академії, 1647 р. був поставлений у піддиякони й потрапив до канцелярії Війська Запорозького. Михайло Гунашевський брав участь у посольстві Богдана Хмельницького до Москви 1652 р., потім же опинився в оточенні Івана Виговського. За наслідками Варшавського сейму 1660 р. він був обдарований земельними посілостями на Наддніпрянщині, маючи на цей час сан протоієрея (протопопа).

Михайло Гунашевський користувався принаймні двома польськими історичними творами: «Про походження і справи польського народу» єпископа Мартина Кромера (1555) та «Всесвітньою хронікою» Мартина Бельського (1551).

На початку літопису вміщено два повідомлення польською мовою: про захоплення Польщею Львова (1339 р.) і втрату незалежности Києвом. Таким чином, уже на початку визначається кінцева причина конфліктів, описами яких рясніє літопис: позбавлення України державности.

За характером опису подій твір поділяється на три неоднакові частини.

Перша частина (1498-1591 рр.) містить короткі річні записи за 28 років із 94. Це переважно стислі інформації про окремі події, що їх автор знайшов у використаних джерелах. Наприклад: «1500. Татаре Ярослав спалили и турци Рогатин звоєвали»[6]. «1542. Саранча о Матцѣ Божой»[7]. «1582. Ляхове отмѣнили календар»[8].

Друга частина (1592-1618) подає короткі річні записи почергово з докладнішими описами подій, насамперед політичних: війни, конфедерації, татарські набіги. Згадується Берестейська церковна унія, організаторами якої називаються єпископи Іпатій Потій і Кирило Терлецький. Автор посилається на «Пересторогу» й звинувачує опонентів-уніятів у тому, що вони «и до сего часу мучать християн, як слуги и предитечи антихристовы»[9]. Наводиться також інформація про московську кампанію.

Третя частина (1619-1648 рр.) майже за кожен рік наводить досить широкий опис подій з цінними фактами й деталями, переданими з погляду очевидця, якщо не учасника. Детально описуються повстання під проводом Тараса Федоровича 1630 р., битва під Переяславом 15 травня 1630 р. («Тарасова ніч»), зруйнування Кодацької фортеці, повстання Павлюка. Для опису подій 1630 р. використано окремий досить великий документ, вставлений до тексту Львівського літопису. Знайшли місце також народні перекази про відмову канцлера Жолкевського залучити до опору туркам козаків: «Не хочу я з Грицями воєвати, нехай идут до роли, альбо свинѣ пасти»[10]. Цілком леґендарний характер має розповідь про кривавий дощ з градом і грозою, що нібито падав у Римі 1637 р. При цьому над містом літав монах у білих шатах і волав: «Бѣда тобѣ, бѣда, Рыме!»[11].

Розповідаючи про жорстокі конфлікти між козаками й поляками, Львівський літопис часом додає оповіді саркастичного забарвлення. Так при повідомленні про смерть Замойського під 1638 р. наводиться його пророцтво: «Бо скоро я встану с тои хоробы, я тоє поганство знесу, а єжелѣ умру, навѣкы им нѣхто ничого не вчинит». Потім же додається, що «Пред смертю видѣл пан Замойскій пекло отвореноє и огонь геєнскій, а они правили, же то чистець, не бойся»[12].

В останніх двох статтях за 1648 і 1649 рр. розповідається про початок Хмельниччини. Увагу автора привертають головно описи битв і перемовин між козаками й королем. Зі зверхньою іронією згадується про поразки вельможних магнатів: Потоцького, Вишневецького, Замойського. Наводиться розмова Хмельницького та Потоцького після битви під Жовтими Водами: «Тогди Потоцкій досить анимушно строфовал Хмелницкого: Хлопе, – мовит, – чим же так зацному рицерству Орд татарских (которым и звитяг приписовали) заплатиш? Которому отповѣдѣл Хмелницкій не глупе: Тобою, – мовит, – и иншими с тобою»[13]. Та поряд з тим знаходять відгомін і криваві будні війни, татарські, козацькі й польські жорстокості, від яких страждали тисячі невинних людей. «Был теж и голод всюды, куды толко прошли войска козацкіи. Было и повѣтре нѣякоєсь, бо люд мер окрутне всюды наголову, навѣт и в самых их войсках»[14]. Закінчується твір описом битви під Зборовим і викладом Зборівського договору 8 (18) серпня 1649 р.

3.     Острозький літопис

Острозький літопис зберігся в єдиному списку, виявленому російським академіком Михайлом Тихомировим у рукописній книзі з Державного історичного музею в Москві (арк. 126-132) й виданому ним же 1951 р.[15] Список твору мав назву «С Кройники Бельского речи потребныи выбрани». Він був складений на Волині наприкінці 30-х рр. XVII ст. Автором міг бути острозький православний міщанин.

Літопис має значною мірою локальний волинський характер. У ньому зображуються історичні події 1500-1636 рр., значна частина яких відбулася в Острозі й околицях. Спершу справді наводяться виписки з «Хроніки» Мартина Бельського (1500-1598). Це переважно стислі повідомлення, які часом містять фактичні помилки і цілком відбивають ставлення до подій Мартина Бельського. З 99 охоплених твором років інформація міститься лише щодо сорока.

Стиль автора і концепція твору кардинально змінюються після 1598 р. Значною мірою автор спирається на власні спостереження. Опис набуває оповідного характеру, виявляються знання місцевости, особиста причетність до подій. Фіксуються місцеві господарські, метереологічні явища. Автор виявляє виразну тенденційність при описі нащадків династії Острозьких. У зв’язку з повідомленням про смерть князя Костянтина Василя Острозького 23 лютого 1608 р. в некролозі наводиться панегірична оцінка його діяльности: «был великій милостник набоженства ґрецкого, монастыри побудовал, маєтности понадавал, навѣт и до мѣских церков маєтности надал, на шпиталь и на школы мѣсто надал Сурож съ селами; был богобойный, нищелюбивый, смиренный, приступный кождому и наубогшему; жил лѣт 84»[16].

Справжнім драматизмом сповнений опис історії князя Корецького, наведений під 1616 р. Під час походу у Волощину князь був захоплений турками й ув’язнений у вежі високо над морем. Афонські монахи, довідавшись про страждання православного князя, підпоїли сторожу, допомогли йому спуститися з мурів, вбрали в клобук і чорну рясу та й завезли на Афон. Там князя переховували кілька тижнів у крипті під церквою, де його не змогли знайти турки. Але потім князь ублагав монахів відпустити його в Україну, обіцяючи їм у нагороду гроші й маєтності. Монахи відвезли Корецького до кордону, знов перебрали в цивільний одяг і відпустили. Він же подався до Риму й перейшов там на латинський обряд. Коли ченці прибули до Корецького, чекаючи на обіцяну нагороду, він відмовився виконати обіцянку й сказав, що завдячує визволенням не ченцям-афонітам, а власному приреченню прийняти католицизм, яке склав був у неволі. Турки виявили, що втекти Корецькому допомогли ченці, й стратили кількадесят із них. Але й клятвопорушення Корецького не минулося йому марно. Коли він знов пішов війною на турків, то зник без сліду, і жодні спроби його родичів розшукати князя не мали успіху.

Розповіді про суспільні події та погодні лиха супроводжуються наполегливою увагою до різного роду містичних знаків. То вночі в серпні 1616 і 1617 рр. сталося затемнення місяця, то цілу зиму 1619 р. на небі було видно комету, а то бачили й ангела, що стояв на замковій церкві Острога з голим мечем. У цьому контексті події церковного життя набувають містичного забарвлення. Відразу після звістки про відновлення патріярхом Феофаном православної ієрархії (1620) висвітлюється історія загибелі архиєпископа Йосафата Кунцевича (1622), при чому автор досить співчутливо подає вчинки вітебських мирян, які, за його версією, хотіли тільки визволити свого єдиного православного священика, закутого в кайдани. Перехід же на унію архиєпископа Мелетія Смотрицького подається як акт відступництва: «бысть хулник на святую Церков и на патріархи, а хвалца папѣжскій, кламца на святих Божіих. И умре в таком зломудріи своєм»[17].

Найбільш демонічним персонажем автор змальовує княгиню Анну Алоїзу Хоткевич, відому своєю побожністю католичку. Вже перша згадка про неї у зв’язку з успадкуванням Острога по смерти Януша Острозького (1619) є цілком тенденційною: «гонителька на православных». Коли ж 1621 р. повідомляється про смерть на Хотинській війні її чоловіка, гетьмана Ходкевича, автор додає: «А она вдовою пановала и напускала у Острог єзуитов, иже през них много злого сътвори православным»[18]. У двох останніх річних статтях, за 1633 та 1636 рр., розповідається про переведення на унію острозьких парафій, перенесення тіла князя Олександра Острозького з православної церкви до католицького храму в Ярославі, нарешті, про сутичку з великоднім хресним ходом карети княжни Ходкевич. Ці події взагалі мали неабиякий суспільний резонанс і стали основою для сюжету анонімного вірша «Лямент о утрапеню мещан острозьких».

Літописець переводить ситуацію з Анною Алоїзою Ходкевич у містичний вимір завдяки мотивові відвідин маєтку монахом із Звягеля, який заявив: «Єстесь очарована и замок твой, и діаволы за тобою явно ходят»[19]. На підтвердження цього монах нібито відрізав шматок подушки й знайшов там жаб’ячі лапки, а потім показав, як служниці княжни почали танцювати в костелі. Ще одним тривожним знаком стають три палаючі свічки на замковій церкві Острога. Завершує літопис констатація повного переходу острозьких храмів на унію та критична інтерпретація католицького канонічного вчення.

4.     «Кройника» Феодосія Софоновича

О. Феодосій Софонович, очевидно, народився на початку XVII ст. в Києві. Вчився він у Київській братській школі (з 1632 р. – в Києво-Могилянській колеґії). Феодосіїв ровесник, єпископ Лазар Баранович, згадував, як вони разом грали в драмі про Йосифа Прекрасного. Згодом, наприкінці 40 – на початку 50-х рр. XVII ст., Феодосій Сафонович викладав у колеґії, відвідав Москву й навіть виголосив там проповідь. У 1653-1655 рр. він виконував повноваження ректора, а 1655 р. був обраний ігуменом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря. За його настоятельства монастир розширив свої земельні володіння, вкрито новим дахом головний храм. Монастир тоді відвідували антіохійський патріярх Макарій, вищі російські та польські посадовці.

Ігумен Феодосій Софонович був одним із лідерів патріотичного духовенства, яке домагалося збереження традиційної юрисдикції (підпорядкування константинопольському патріярхові) Київської митрополії та права вільного вибору київського митрополита. Він підтримав кандидатуру о. Інокентія Ґізеля 1657 р., а згодом активно протистояв гетьманові Брюховецькому та протеґованому останнім єпископові Мефодію Филимоновичу, визнаному московським патріярхом за місцеблюстителя київського митрополичого престолу з огляду на антимосковську позицію митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Коли місцеблюстителем став єпископ Лазар Баранович, о. Феодосій Софонович репрезентував його в Києві.

Редаґуючи «Пом’янник» Михайлівського Золотоверхого монастиря 1667 р., о. Феодосій Сафонович доповнив його, згрупував матеріяли, додав передмову. Користувалася популярністю книга о. Феодосія «Выклад о церкви», видана 1667 р. в київській лаврській друкарні й перевидана 1670 р. в Унівському монастирі. Щоправда, московський патріярх засудив її за розбіжності з російським літургійним ученням. Тим же автором було написано «Мученiє святыя великомученицы Варвары» та «Повѣсть о преславных чюдах святои великомученицы Варвары».

З 1673 р. стан здоров’я о. Феодосія Софоновича погіршився. Ще 1677 р. він згадується в київських міських документах, і вже того самого року Лазар Баранович пише про нього як спочилого. В грудні 1677 р. Михайлівський монастир очолювала вже інша людина. Це дає підстави вважати 1677 р. часом смерти Феодосія Софоновича.

Головний літературний твір о. Феодосія Софоновича – «Хроніка» (1672-1673). У передмові автор пише пише: «В Руси я уродившися в вѣре православнои, за слушную реч почиталем, абым вѣдал сам и иншим руским сыномъ сказал, отколь Русъ почалася и як панство Рускоє, за початку ставши, до сего часу идет. Кождому бовѣмъ потребная єстъ реч о своєи отчизнѣ знати и иншимъ пытаючимъ сказати, бо своєго роду не знаючих людеи за глупых почитают. Що теды из розных лѣтописцов руских и кроиникъ полскихъ вычиталем, тоє пишу»[20].

«Хроніка» складається з трьох частин. Перша – «Кроиника з лѣтописцов стародавних, з святого Нестора Печерского Києвского, а также з кроиник полских о Русиі, откол Рус почалася, и о первых князех Руских, и по них далших наступуючих князех, и о из делах». Ця частина найбільша (близько 70 % загального обсягу). Тут розповідається про історію княжої доби до татарського нападу 1289 р. Твір ґрунтується на Руському літописі («Повісті временних літ», Галицько-Волинському літописі) та популярній у Речі Посполитій «Хроніці» Матея Стрийковського («Która przedtym nigdy światła nie widziała, Kronika polska, litewska, żmodzka i wszystkiej Rusi») (1582). Використано було деякі житія, зокрема житіє св. Володимира Великого та «Патерикон» Сильвестра Косова.

Друга частина «Хроніки» – «Кроиника о початку и назвиску Литвы, и о князех Литовских, и о дѣлах их, из сториков полских и руских собранная». Вона упорядкована на основі хронік Матея Стрийковського та Олександра Ґваньїні. На стилі й характері твору позначився вплив «Палінодії» Захарії Копистенського. Спершу оповідається про походження литовського народу від Яфетового сина Гомера. Предками литовців називаються кимерійці («цимбри»), княжий же рід Ґедиміновичів виводиться з литовських патриціїв, що втекли з Італії. «То бовѣмъ князъ римскиї Палемон, кревным будучи Нерона, цесара римского, албо для окрутенства цесаревого, албо для частых наѣздов Атили, царя гуннов, взявши свою жену и дѣти, и скарбы, всѣль в корабл, и з ним посполу пятьсот значнои шляхты пошли кораблем в море. Морем приѣхали до реки Немна і, вышевши з коробля, от людеи тых грубых принятыи был Палемон за князя, и назвал от своєи отчизны римскиі краину тую Ля Италия. Потомъ за часом назвалася тая краина Литва. От того Палемона всѣ князи литовскиі свои род и линѣю провадять»[21]. Далі розповідь ведеться за князями – від міфічного Палемона до Жигмунта (Сигизмунда). Вона закінчується повідомленням про смерть князя Костянтина Острозького 1533 р. Взагалі рід князів Острозьких привертає особливу увагу літописця.

Остання, третя частина обіймає роки перебування України в складі Речі Посполитої, хоча теж починається з леґендарної історії походження чехів і поляків від братів Чеха й Леха та перших князів, що правили в Ґнєзні та Кракові. Назва цієї частини: «Кроиника о земли полскои, отколъ поляки ляхами и поляками названныи суть; о першихь и о далших князех и королех полских». Відомості про польські землі та їхню політичну історію беруться о. Феодосієм Софоновичем із хронік Олександра Ґваньїні та Мартина і Йоахима Бєльських. Однак там, де йдеться про українські терени, життя Київської митрополії та козацькі війни, автор звертається до вітчизняних джерел, власних спостережень і свідчень очевидців. Несподівано стисло, без коментарів повідомляється про запровадження нового календаря 1582 р., про Берестейський собор 1596 р., про перебіг визвольної війни 1648-1667 рр. та часи Руїни. Наприклад, про початок Хмельниччини сповіщається так: «Року 1648-г Богдан Хмелницкии зь Чигирина пошол на Запороже и зь татарским мурзою Тогаи-беєм сьприсягься противь поляком. Гетманове каронныи Потоцкии и Калиновскиї выслали комысара Шемберка з козаками реєстровыми а с частю полского воиска Потоцкого, каштеляна, и сами за ним гетманове пошли. Гды пришли Потоцкии и Шемберко близко Запорожя, казаки реєстровыи передалися и посполу сь Хмелницкимъ и з татарами стали против поляковь»[22]. Стримано реаґує автор на битву під Конотопом: «Року 1659-г, мѣсяца маия, Іван Виговскиі, гетманъ, послал Гуляницкого против москвѣ. Князь Трубецкии с царским воиском облегли єго в Конатопѣ. Тогды ж потаємне затягь Выговскиі хана з татарами и пошол под Конотоп. Тамъ же воиска московскиє, не сподѣваючися татаров, вышли ко Мылникомь з табору, а татарове, долинами зашовши, разом, з козацким воиском несподѣване ударили на московскоє воиско. Где много и москвы побили, и в неволю значных побрали татарове»[23]. Жодним коментарем не супроводжується звістка з 1657 р. про смерть гетьмана Богдана Хмельницького, в той час, як 1647 р. до повідомлення про смерть митрополита Петра Могили додається: «оборонца великиї и умножител православия»[24]. Закінчується хроніка розповіддю про облогу Кам’янця-Подільського поляками 1672 р.

5.     «Синопсис» (1674)

Ориґінальна назва – «Σινόψις, или краткоє собраніє от различных лѣтописцев о началѣ славенороссійскаго народа и первоначальных князех богоспасаємого града Кієва, о житіи святаго благовѣрнаго великаго князя Кієвскаго и всея Россіи первѣйшаго самодержца Владиміра и о наслѣдниках благочестивыя державы єго Россійскія. Даже до пресвѣтлаго и благочестиваго государя нашего царя и великаго князя Феодора Алексѣєвича, всея Великіа, и Малыя, и Бѣлыя Россіи самодержца». Це дуже попу­лярний і єдиний друкований свого часу твір української історичної прози епохи Бароко. Нараховують 20, 27 або навіть 29 видань, що з’явилися після 1674 р. Шість з них з’явилися в Києві (1674, 1678, 1680, 1823, 1836, 1861 рр.), а на думку Сергія Маслова, самого лише 1680 р. вийшло аж три видання цієї книги.

Перші три видання «Синопсиса» з’явилися в київській лаврській друкарні з благословення архимандрита Інокентія Ґізеля, що й дало підставу приписувати йому авторство твору. І хоча Ґізель, напевне, здійснював загальне редаґування або цензурування книги, це не дає підстав для тверджень про його авторство.


Автор «Синопсису» був знайомий із Густинським літописом, «Кройникою» о. Феодосія Софоновича й «Хронікою» Матея Стрийковського. Однак він уперше ставить історію України в нову суспільну перспективу: утвердження московського самодержавства. Фатальна перспектива дальшої інтеґрації гетьманської України в Московське царство, що загрожувала поширитися й на Київську митрополію, спонукала його шукати матеріяли для відстоювання ставропігії Києво-Печерської лаври – її незалежности від Київської митрополії та Московського патріярхату. Разом з тим автор прагне заручитися підтримкою московського царя як покровителя монастиря, доводячи існування особливих стосунків між лаврою та династією східнослов’янських самодержців.

Історичний дискурс сформовано на основі моделі вітчизняної історичної прози з використанням уже узвичаєних для українського літописання джерел, насамперед «Хроніки» Матея Стрийковського. Однак сюжетна лінія трансформується відповідно до загальної настанови книги й використаних автором московських джерел.

З усіх історичних творів «Синопсис» найдокладніше змальовує передхристиянські часи. На початку згадується про походження слов’ян від Ноєвого сина Яфета, етимологія імени котрого трактується провіденційно, з огляду на майбутнє широке розселення його нащадків: «Разширеніє» чи «Разширителен». Традиційний уже етимологічний екскурс додається й до етноніму «слов’яни»: «Сего ради въ память славы народа славенска и древній россійскіи князів сыном своим имена припрязающе къ славѣ даяху: яко же Святослав, или Свѣтослав, Ярослав, Мстислав, сиречь Метайся о славѣ, Мечислав, яко Сла­вен бѣ от меча, и прочіи сим подобная»[25]. Викладаючи леґендарну історію слов’ян, автор підкреслює їхню волелюбність і хоробрість. За це слов’ян поважав Олександр Македонський; він видав їм золоту грамоту, якою закріплював за ними вольності і землю. Слов’ян боялися зачіпати навіть римляни. Якийсь словенороський князь Одонацер завоював був Рим і володів ним «літ тринадесят».

Визначаючи географію розселення слов’ян та інших народів світу, «Синопсис» подає опис трьох континентів: Азії, Африки і Європи, згадує також і про Америку, зазначаючи, що не описує її, бо та щойно відкрита й не стосується оповіді.

Далі йдеться про походження руського народу та його назву, яка виводиться від розсіяння руських племен: «от россѣянія по многым странам племене своего россѣяны, а потом россы прозвашася»[26]. Тут же викладається концепція тотожности стародавніх русинів і сарматів або роксоланів. Щоправда, визнається існування двох Сарматій: скіфської та європейської, де живуть москва, русь, поляки, литва, пруси тощо. Наводиться й етимологія назви сарматів, що акцентує старовинність цього народу, його стосунки з античним Середземномор’ям та войовничість – риси, котрі вельми цінувалися в барокові часи. «Савромація прозвася гречески от народа, имуща подобіє єхидныних, или ящурчих, очес: ибо «єхидна» гречески «саврос», а «око» – «омма» нарицаєтся. Обаче толиким странным нарѣчіем не конечнѣ єстество очес, но паче страх и мужество оваго народа сарматскаго изъбразуєтся, зане прежде вся земля от сих людей трепеташе»[27].

Поряд із цими, загалом традиційними, тенденціями, в «Синопсисі» з’являється дві нові для української літератури етногенетичні тези. Перша з них стосується старозавітнього праотця Мосоха – шостого Яфетового сина, якого літописець визнає за праотця московського народу. З присутністю Мосоха як предка слов’ян пов’язується поява Москви та утвердження тамтешньої царської династії як єднального центру слов’ян: «И тако величеством славы престола княженія, от Владимира-града пренесеннаго, богоспасаемый град Москва прославися и прародителноє въ нем имя Мосоха въ народѣ россійском отновися»[28]. Друга теза – про належність до руських народів і хозарів («козарів») та козаків, котрі нібито «от славнаго своєго древняго нѣкоєго вожда прозвищем Козака, побѣдивше съ ним татаров, прозвашася»[29].

Потім автор переходить до історії стародавнього Києва, яку він викладає в розділах «О преславном верховном и всего народа россійскаго головнем градѣ Києві и о началѣ єго», «О первоначалних князях кієвских», «О смерти Кія, Щека и Хорєва», «О сем, когда Роси писмена знати ничаша», про Новгород, «О княженіи Рурика», «О Осколду й Диру», «О княженіи Игоря», «О владеніи Олеговом в Києвѣ и о смерти єго», «О княженіи Игоря Руриковича в Кієві, по Олегу», «О княженіи великія княгинѣ Олги на Києвѣ», про походи Ольги на древлян, на Царгород і її хрещення, про князювання Святослава, Ярополка Святославича, Во­лодимира Святославича. Піднесення Києва пов’язується з благословенням апостола Андрія Первозваного, котрий проповідував на місці, «идеже по сем церков Воздвиженія Креста Господня сооружися»[30]. До літописної леґенди про Кия, Щека й Хорива та їхню сестру Либідь додається зауваження про те, що всі вони походять з роду Мосоха.

Переповідаючи історію перших князів династії Рюриковичів, «Синопсис» приділяє найбільше уваги правлінню Володимира Великого. Відповідно до московської практики, він визначає Володимирові роль зачинателя самодержавного правління, виводячи її через Рюрика від римського імператора Октавіяна Авґуста: «великій князь Владимір Свѣтославич, от корене Августа, кесара римскаго, владѣвшаго всею вселенною, … объємши их княженія и всю Россію Полунощную, Восточную, Полуденную, Бѣлую и Чорную къ своєй власти приведши, нача писатися царем и великим князем и самодерж­цем россійским»[31]. Саме у зв’язку з наверненням Русі на християнство в розділах «О идолѣх» та «О обліяніи водою на великдень» подається дуже цікавий етнографічний матеріял про звичаї стародавньої Русі, про давньоруських богів Перуна, Волоса, Лади, Купала, Леля і Полеля, Коляди, Дажбога, Стрибога, Хорса та ін. Ці матеріяли явно проєктуються на сучасність, коли згадується про обливання водою в світлий понеділок і звичаї колядування, ще не адаптовані в XVII ст. Церквою, особливо про перебирання в різдвяні маски.

Вже сформована в XVII ст. модель п’ятиразового хрещення Русі подається в «Синопсисі» в окремому розділі. Першим уважається апостольське хрещення, яке здійснив Андрій Первозваний, а в Панонії – апостол Павло. Друге – хрещення слов’ян 863 р. за патріярха Фотія рівноапостольними Кирилом і Мефодієм. Третє – 886 р. за ще живого патріярха Фотія, коли сталося чудо з Євангелієм (покладене єпископом на вогонь перед язичниками, воно не згоріло). До третього етапу хрещення додається ім’я єпископа: митрополит Михаїл. Це дозволяє знайти в українській історії місце для відображеного в переданні першого митрополита, слідів котрого бракує в літописах і писаних пам’ятках. Четверте й п’яте хрещення відповідно пов’язуються з іменами князів Ольги та Володимира.

Виклад руської історії Х-ХІІІ ст. за періодом князювання Святополка Окаянного, Ярослава Мудрого, його синів Ізяслава, Святослава і Всеволода та інших Рюриковичів не містить якихось нових, несподіваних деталей. Хіба що послідовно й наполегливо акцентується на зв’язках з княжим домом Києво-Печерського монастиря. Окрема увага приділяється онукові Ярослава Мудрого Володимирові Мономаху, ім’я якого тлумачиться як «одноборець чи могутній на середині воїн побідоносний». Царські реґалії, за «Синопсисом», прислав йому обложений у Константинополі імператор Олексій Комнин, визнавши київського князя рівним собі за походженням і званням. Саме Володимир Мономах, нібито, став іменуватися першим «царем Рóссійським, а по ньому – спадкоємці його. Від них же весь той скарб царський, милістю Божою, і донині при великих государях царях та великих князях Московських і всія Рóссії самодержцях достойно й праведно перебуває». Князь Андрій Боголюбський зображується як найбільший доброчинець Києво-Печерського монастиря, котрий вивів монастир із-під юрисдикції митрополита й щедро обдарував його земельними маєтностями.

У зв’язку з навалою Батия зображується зруйнування Києво-Печерської лаври та спустошення Київської землі. Наслідками цієї катастрофи постають утрата Києвом статусу митрополичого міста й державної столиці. Досить докладно змальовуються переселення митрополита на північний схід, поділ Київської митрополії. Вихід із періоду кризи пов’язується з іменем московського князя Димитрія Донського та його перемогою над татарським військом Мамая. «І звідтоді преславне самодержавство Київське – Бог так задля гріхів людських попустив – в таке приниження прийшло, що з царства на князівство, а з князівства у воєводство перетворилося». Перелічуються відомі авторові київські воєводи від Мартина Гаштольда (1471) до Адама Киселя (1651). Цим, власне, й обмежується інформація про події XV-XVII ст.

У панегіричних тонах змальовується перехід Києва під владу московського царя. Історичні причини цього виводяться зі спадкоємних прав Рюриковичів на «царственну столицю». Про Богдана Хмельницького, козаків та визвольну війну в творі немає й згадки. «Богоспасаємий преславний і першопочатковий всія Рóссії царствений град Київ, по багатьох поневіряннях своїх, великою милістю Божою, ніби на первісне буття повертається, від давнього достоїнства царського знову на достоїнство царське перейшов, коли цар царів і государ государів, котрий більше від інших царів земних возносить міць Христа свого, великого государя нашого царя, і великого князя Олексія Михайловича, всія Великої, Малої і Білої Росії самодержця, і численних країн і земель Східних і Західних, і Північних, батьківського і прадідівського наступника і спадкоємця, і государя й володаря, його царської пресвітлої величності, споконвічну вічну скипетроносних прародителів його вотчину, царствений той град Київ, в його скипетроносній царській руці, як природну царську його власність, повернув із пребагатими скарбами, церквами святими і обителями».

У наступних виданнях текст «Синопсису» дещо доповнюється, додаються розділи про т. зв. Чигиринські війни – турецькі походи 1677-1678 рр. на столицю гетьманської України Чигирин, облогу й визволення міста. Але й тут акцентується на визначальній ролі в перемогах московського війська та особисто царя Федора Олексійовича.

Для «Синопсису» властиве змішування концепцій народу, династії та держави. Православ’я тут фактично ототожнюється з царем, землею та народом. Русь названо православною землею, а царя – православним самодержцем. Зенон Когут виділяє в «Синопсисі» чотири наскрізні ідеї: 1. Русь («Малоросія») включається до ширшого загальноросійського контексту. 2. Вводиться поняття «православного російського народу», який населяє підвладні Рюриковичам землі. 3. «Росією», яка обіймала і Малоросію, і Московію, мав правити православний самодержець з династії Рюриковичів. 4. Московський цар уособлював тяглість династії Рюриковичів (що не відповідало дійсності, бо Романови не належали до Рюриковичів). Український історичний досвід породжує ідею протосхіднослов’янської царської спадщини. Твориться альтернативна візія Росії, яку згодом використає імперська ідеологія Романових.

6.     Літопис Самовидця

Автор. Твір за умовною назвою «Літопис Самовидця» відбиває живу атмосферу другої половини XVII ст. Так могла писати людина, що була сучасником, очевидцем описаних подій. Часом автор навіть удається до розповіді від першої особи. Це дало підставу Пантелеймонові Кулішеві назвати твір літописом Самовидця. Така назва закріпилася в науці.

Біографію автора реконструюють за текстом його твору. Вважають, що в перший період свого життя (1648–1668 рр.) він жив на Чернігівщині, у Ніжині, що був на той час полковим містом, важливим політичним і економічним центром Лівобережжя. Автор був серед учасників зустрічі гетьмана Івана Виговського з Карамбеєм 1658 р., у складі посольства від м. Ніжина до Москви 1659 р. і свідком Борисівської комісії, керував поділом Ніжинського полку на три окремі полки 1663 р., брав участь у переговорах козацької старшини 1663 р. в Батурині з дяком Башмаковим. Після цього він переїхав на Правобережну Україну й тут прожив з 1669 по 1675 р. в Брацлаві. Він входив до складу посольства від митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського до царгородського патріарха 1670 р. З 1676 до 1702 р. автор знов перебуває на Лівобережжі, в Стародубі. У цьому полковому місті він наприкінці 70-х років  XVII ст. приступив до написан­ня своєї праці.

У ці біографічні виміри з відомих історії особистостей найкраще вписується життя генераль­ного підскарбія, а після прийняття священичого сану – брацлавського протопопа (протоієрея, очевидно, декана), потім стародубського священика Романа Ракушки-Романовського (прибл. 1622-1703).

Народився він близько 1622 р. в шляхетській родині вихідців з Брацлавського воєводства. У Ніжині його батько міг пристати до козацького стану. У документах прізвище Ракушки писали: Роман Ракушка, Роман Ракушенко, Ракушченко, Ракушчина, Рокушко і под. Водночас він виступає з прізвищем Ракушка-Романов­ський. Уперше прізвище Роман Роскушенко зустрічається в козаць­ких реєстрах 1649 р. Він значиться там як козак першої полкової сотні Ніжинського полку.

Про дитинство й освіту Романа нічого не відомо. Навряд чи він навчався в Києво-Могилянській колеґії. В 1654-1655 рр. він – «ревізор скарбу військового» і «дозорца скарбу військового в полку Ніжинськім». Наступного 1656 р. Ракушка-Романовський перебуває під Ригою в царському таборі, а в травні 1657 р. знову як козак проживає в Ніжині. 1658 р. як ніжинський сотник він бере участь у відновленні союзу Виговського з кримським ханом. Після цього на деякий час слід Романовського губиться, і лише 1659 р. він згадується в документах як полковий суддя. Ми бачимо його у складі делегацій від міста Ніжина до Москви. 1660 р. Ракушка-Ро­мановський вже ніжинський сотник, учасник переговорів з Польщею в Борисівській комісії, незабаром він – ніжинський наказний полковник.

1663 р. Ракушка був на ніжинській «Чорній раді». Він несподівано став соратником гетьмана Івана Брюховецького й займав у гетьман­ському уряді посаду генерального підскарбія. 1663 р. Ракушка-Романовський брав участь у поділі Ніжин­ського полку на три окремі: Ніжинський, Стародубський і Сосницький. Над цими полками, а також над Київським, Прилуцьким, Лубенським і Полтавським гетьман доручив йому владу. Водночас він ві­дав також млинарством Лівобережної України, а 1665 р. виконував обов’язки наказного ніжинського полковника.

На 1667 р. припадає кінець гетьманування Брюховецького, тоді ж обривається політична й державна кар’єра Ракушки-Романовського. Наприкінці 1668 р. Ракушка-Романовський з’являєть­ся на Правобережній Україні в Брацлаві протопопом. У цей час він активно виступає проти гетьмана Дем’яна Многогрішного, який захо­пив його майно в Ніжині. Ракушка-Романовський 1670 р. їде посланником гетьмана Петра Доро­шенка й митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського до царгородського патріарха Мефодія з проханням затвердити Йосифа Шумлянського львівським єпископом.

Після цих подій слід Ракушки-Романовського на деякий час знову губиться. Лише 1676 р. ми знову його бачимо на Лівобережній Україні в м. Стародубі як духовну особу. Тут він одержав парафію, завів господарство і жив разом з родиною аж до смерти. Помер о. Роман Ракушка-Романовський 1703 р., проживши майже 80 років.

Найдокладніше гіпотезу про авторство літопису Ракушки-Романовського в 30-х роках XX ст. розробили М. Петровський і М. Грушевський. Цю гіпотезу сприйняв ряд учених, зокрема І. Крип’якевич, Я. Гординський, К. Харлампович, П. Клименко, В Барвінський та ін. Синтез, використаний у поданому вище біографічному нарисі, належить Ярославові Дзирі – видавцеві літопису й авторові вступної статті до тексту, опублікованого 1971 р.

Структура літопису. Літопис Самовидця поділяють на дві частини, умовно названі історичною та літописною. Перша з них починається 1648 р. і закінчується 1672 р. Вона має характер мемуарів. Події викладаються в формі історичних оповідань у логічно-причинній послідовності. Вони мають окремі заголовки: «О началѣ войны Хмелницкого», «Война самая», «Починаєтся война Збаражская», «Починаєтся война єго царского величества» та ін. Інколи автор забігає наперед, згадує про події, що відбудуться наступного року. Дрібні події та явища він оминає. Він допускає неточності, робить фактичні й хронологічні помилки, застерігаючи читача висловами типу «на тот час».

Друга частина охоплює події 1672-1702 рр. Тут відсутні хронологічні помилки, немає випередження подій, але трапляються незавершені описи. Поряд із важливими явищами літописець ставить дрібні, другорядні. Трапляються побутові деталі, відсутні в першій частині.

Наскільки можна судити, автор від початку Хмельниччини вів короткі записи про події, а на основі цих записів 1672 р. упорядкував свою працю. А далі вже він продовжував фіксувати актуальні новини аж до кінця життя. Тому ця друга частина має форму щоденника.

Якщо Орест Левицький визначав межею двох частин літопису Самовидця 1672 р., то М. Петровський продовжив історичну частину до 1677 р.

Сюжет. Починається авторська розповідь з вибуху Хмельниччини. Виступ козаків пояснюється позбавленням їх станових привілеїв та релігійними утисками: «Початок і причина войни Хмелницкого єст єдино от ляхов на православіє гоненіє і козаком отягощеніє» (Самовидець, с. 45). Неодноразово згадуючи про релігійні утиски, автор практично не наводить їхніх конкретних прикладів або ж виявляє явне перебільшення в деталях.

Разом з тим за причину війни визнається кривда, завдана Хмельницькому, якому підстароста Чаплинський відібрав хутір з пасікою й млином у Суботові. Вводиться характерний бароковий концепт, побудований на невідповідності між скромними вимірами особистого конфлікту та його фатальними наслідками для всієї держави: «Натрафили на чоловіка одного, у которого отняли пасіку, которая всей землі Полской начинила біди, а тим способом» (Самовидець, с. 47). Використовується леґенда про викрадення листів у Ілляша Ормянчика переяславського.

Події Хмельниччини висвітлюються найдокладніше. Крім річних статей, структурно виділяються окремі найважливіші етапи війни: «О началі войни Хмелницкого», «Починаєтся война Збаражская року 1649», «Починаєтся война єго царского величества року 1654». Центральне місце в розповіді виділяється гетьманові, але при цьому автор намагається надати творові зовнішньої об’єктивности, стримується в оцінках. Тільки двічі подано безпосередню оцінку Хмельницького. На початку твору, вводячи до сюжету образ майбутнього гетьмана, автор зазначає: «В Чигирині місті мешкал сотник Богдан Хмелницкий, козак ростропній в ділах козацких воєнних, и у писмі біглій, и часто у двора королевского в поселстві будучій» (Самовидець, с. 47).  Згодом же, при повідомленні про раду, відбуту в Переяславі на початку 1649 р., той же автор закидає Хмельницькому пиху, що заважала пошукові порозуміння з королем: «Так зараз по усіх землях слава козацкая и Хмелницкого пойшла, же монархи разніє отзивалися з приязню и подарки присилали, бо послове от єго царского величества з Москви, от господарей волоского, мултянского з великими подарками почали приходити, що до болшаго заятрення и пихи гетмана Хмелницкого побужали, и задля того слушной згоди з монархою полским, як з паном своїм, не чинил» (Самовидець, с. 56). Хоча згодом літописець похвалить-таки Хмельницького за порятунок під час Зборівської битви короля Яна Казимира від татарського полону: «Однак же и гетман Хмелницкій того не зичил, жеби міл ся достати монарха християнскій в руки и в неволю бісурманскую» (Самовидець, с. 58).

Розповідаючи про національно-визвольну війну 1648-1667 рр., літописець прагне дотримуватися логічної послідовности подій, обминає дрібні, другорядні епізоди. Війна показується в її руйнівних наслідках для суспільства, з грабунками, спустошенням. З несподіваною правдивістю констатується жорстокість козацького війська: «Усе забияли, не щадячи ані жон и дітей їх, маєтности рабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забияли, дворі зась и замки шляхецкіє и двори жидовскіє пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил» (Самовидець, с. 54). Гетьманові дорікається за союз із кримським ханом, що спричинив винищення ординцями українських сіл і містечок та захоплення в рабство не лише бранців, але й мирних жителів. Різко критично описується спільний з ординцями похід у Молдову, православну країну, яку напасники «внівец усю обернули, звоєвали по саміє гори, людей побрали в полон и набитки їх» (Самовидець, с. 59). А вже у зв’язку зі зрадою хана під Берестечком літописець констатує: «Нестатечная приязнь вовку з бараном, так християнинові з бесурманином» (Самовидець, с. 60).

Без надмірного піднесення повідомляється про ухвалу козаків піддатися під зверхність московського царя. Попри шанобливе ставлення до монарха, літописець відзначає кривди, завдані українцям московськими воєводами: «на Москві бывали в кривдах от воєвод, зостаючих по городах», і поширювані царськими чиновниками чутки, нібито «козаки юже нізащо, и якоби ляхом вскорі Україну отдадут» (Самовидець, с. 103). Українська дійсність лишається в очах автора частиною життя Речі Посполитої, король якої продовжує викликати пієтет у літописця і після розриву з ним українського Лівобережжя. Прихильник єдности України з королем, київський воєвода Адам Кисіль, змальовується з пошаною та співчуттям. Хоча гетьманування Івана Виговського, за котрого було вчинено спробу відновлення державної єдности з Річчю Посполитою на засадах Гадяцької унії 1658 р., інтерпретується як час втрат і поразок, а сам гетьман належить до найбільш критично зображуваних автором персонажів.

Епоха Руїни постає в літописі Самовидця драматичною добою недалекоглядних лідерів і панівного свавілля натовпу. Деякий виняток робиться хіба що для наказного гетьмана Якима Сомка та кошового отамана Івана Сірка. Символічного значення набуває взяття 1672 р. турками, союзниками гетьмана Петра Дорошенка, подільської твердині – Кам’янця: «Усіх умерлих так з склепов, яко из гробов викопивано и за місто вожено, а образи божіє, беручи з костелов и церквей, по улицах мощено, по болотах, по которих турчин в’єхал в Камянец и єго подданній незбожній Дорошенко гетман. Не заболіло єго сердце такого безчестія образов божіїх задля своєго нещасливого дочасного гетманства. И того часу мечети с костелов и церквей починено, з фари [з фарної, тобто головної церкви – латинської катедри – А.І.] самому цареві турецкому» (Самовидець, с. 114).

Подібної сили символом зображується й анафемування Вселенським Патріярхом гетьмана Дем’яна Многогрішного, котрий «в пиху вознесшися, легце себі тоє поважил, єще ся срожачи, але зараз оного Господь Бог скарал, же спадши з ґанку, шию был зломал» (Самовидець, с. 110). На цьому тлі прихід до влади 1687 р. гетьмана Івана Мазепи постає поверненням омріяної стабільности й початком подолання суспільної кризи: «И так новопоставлений гетман, постановивши порядок у войску, розослал по усей Україні, жеби тую свояволю унимали, а тих бунтовщиков унимали, а єжели кому якая кривда от кого єст, жебы правом доходили, а сами своїх кривд не мстилися, там же постановили, жеби юже аренд не било на Україні на горілку, ані на жадний напиток, опроч инъдукти[32]» (Самовидець, с. 146).

Події української історії подаються Самовидцем у широкому європейському контексті. До літописного сюжету включаються епізоди з життя Московського царства, Швеції, Австрії, Прусії, Голандії, Угорщини та інших країн. Автор вітає перемоги австрійських і венеціянських військ над Османською імперією. Розповідаючи про придушення стрілецького бунту в Москві, він констатує жорстокість, з якою це чинив Петро І: «Такий гнів бил на їх царский, же килком сам голови постинал» (Самовидець, с. 162). Завершується літопис розповіддю про початок Північної війни та інформацією про участь у ній козацького війська.

7.     Літопис Самійла Величка

Самійло Величко народився близько 1670 р. на Полтавщині, в козацькій сім’ї. Вчився він у Києво-Могилянській колеґії. Від 1690 р. Величко перебуває на службі у військового генерального писаря Василя Кочубея. На початку 1705 р. Величко був направлений до генеральної канцелярії. Він брав участь у військових походах часів російсько-шведської війни, тоді ж опинився на Правобережжі.

Після зради Кочубея гетьманові Іванові Мазепі був покараний і Самійло Величко. Можливо, він пережив кількарічний арешт. Лише 1715 р. за сприяння Кочубеєвого сина Величко був виправданий. Відтак він жив у маєтку нащадків Кочубея в Диканьці. Згодом – у селі Жуки на Полтавщині.

На титульній сторінці літопису поставлено дату: 1720. Напевне, мався на увазі рік початку праці.


Після літопису Самійло Величко написав ще «Космографію». Складав (чи перекладав) цей твір він, уже будучи сліпим. Датована «Космографія» 1728 р. Після цього року Самійло Величко помер, але точна дата його смерти невідома.

Літопис обіймає період з 1648 до 1700 рр. і має назву «Сказаніє о войнѣ козацкой з полякамі, чрез Зѣновія Богдана Хмелніцкого, гетмана воиск Запорожскіх восмі лѣтех точівшойся, а до дванадцяти лѣт у поляков з іншіми панствамі провлекшойся, якою он Хмелніцкій прі всесілной помощі божественной з козаками и татармі от тяжкаго іга лядскаго вібілся и под вісокодержавноє пресвѣтлѣйшаго монархі россійскаго Алексія Міхайловіча владѣніе доброволнѣ поддался». Він складається з двох томів. Перший має вигляд окремої книги зі своїм композіційним обрамленням (вступом і закінченням), з підсумковими таблицями. Однак цей том значно пошкоджений. Втрачено опис найважливіших років Хмельниччини: кінець першої частини (1648 р.), повністю другу (1649 р.), третю (1650 р.) та четверту (1651 р.) частини, а також перший розділ п’ятої (652 р.) частини. Другий том, що продовжує розповідь, зберігся краще, має свою передмову, розбитий на розділи, але уривається на півслові й свідчить про незавершені авторські задуми.

Літопис відкривається промовистим вступом, де автор проголошує свою мету: пояснити сучасний стан України, вивести з небуття славні чини предків, засвідчити, що вони дорівнюють лицарським подвигам відомих чужинців:

«Перейшов я Волинь та князівство Руське до Львова, Замостя, Бродів і далі, і перед моїми очима постали численні безлюдні міста й замки, порожні вали, колись висипані працею людською, як гори й горби. Всі вони правили тоді за пристановище і поселення диких звірів. Я побачив, що фортеці, які траплялися нам на шляху у військовому поході (у Чолганському, в Константинові, Бердичеві, Збаражі і Сокалі), одні стоять малолюдні, інші зовсім спорожніли – розруйновані, зарослі землею, запліснявілі, обсаджені бур’яном і повні лише червів, і зміїв, й усякого гаддя, що там гніздиться. Роздивившися, побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні україно-малоросійські поля й розлогі долини, ліси й великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу – був він перед війною Хмельницького немовби друга обітована земля, що кипіла молоком і медом. Бачив я, окрім того, в різних місцях багато людських кісток сухих і голих – їх покривало саме тільки небо. Я питав тоді себе: «Хто вони?» Надивився я того всього, що кажу, порожнього й мертвого, повболівав серцем і душею – бо ж зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни нашої україно-малоросійської, і впали в незвідь посельці її, славні предки наші!

Попитав я тоді багатьох старих людей, чому це так, через що і через кого спустошено тую землю нашу. По-всякому відповідали мені,– один так, другий інакше, і не міг я з їхніх неоднакових розповідей достеменно довідатись про падіння й занепад тогобічної нашої вітчизни. Тільки заглибившись у козацькі літописання, спізнав я про деякі причини того занепаду… Однак і в людських розповідях, і в літописаннях я побачив розбіжності і був непевний, не знаючи, хто з тих істориків мав рацію, а хто ні. І все ж як воно не є, я, прагнучи праці, зважився вивести для твоєї вигоди, цікавий читальнику малоросійський, простим стилем і козацьким наріччям, розклавши на частини й розділи цю історію про війну Хмельницького з поляками і про тогобічний україно-малоросійський занепад»[33].

Унікальність літопису Самійла Величка полягає в спробі творення нового наративу, в основі якого – суб’єктивний, авторський образ історії. Традиційні літописні форми забезпечення історичної вірогідности сполучаються з ранньомодерними чинниками позірної об’єктивізації наративу. Зберігається хронологічно послідовний виклад за роками. Перший том, що охоплює 1648-1659 рр., складається з дванадцяти частин, кожна з яких, відповідно, присвячена одному з років національно-визвольної війни. Другий том не має такої безпосередньої композиційної виражености хронологічного поділу історичного процесу, але загалом зберігає часову послідовність опису події від 1660 до 1700 рр. Обидва томи щедро насичені документами: гетьманськими універсалами, дипломатичними угодами, королівськими й царськими указами, листами тощо. Серед них можна знайти окремі літературні твори: панегірик Олександра Бучинського-Ясколда на перемогу над турками під Чигирином та низку інших віршів, полемічний трактат о. Іоаникія Ґалятовського «Розмову білоцерківська». Автор продовжує уникати художньої вигадки й відвертої присутности своєї особи в наративі.

Однак текст твору засвідчує активне використання елементів барокової гри, котра дозволяє під прикриттям зовнішньої відсторонености творити виразно авторську інтерпретацію подій. Найбільш авторитетним джерелом і засобом відкриття подій національної історії в загальноєвропейську перспективу для Самійла Величка був нещодавно виданий твір надзвичайно авторитетного тоді німецького науковця Самуеля Пуфендорфа (1632-1694) «Вступ до європейської історії», російський переклад якого вийшов у Петербурзі 1718 р. Однак наведені цитати з десятого розділу праці Пуфендорфа рясніють фактичними помилками, очевидними для українця, й надають праці Величка почасти компенсаційного, почасти полемічного характеру. Попри це, сам Величко зазначає про німецького вченого: «В цій Пуфендорфієвій історії не все так описане, як діялося насправді, однак є тут і правдиві речі: автор виясняє лядську неправду й козацьку невинність»[34].

Перший том літопису Самійла Величка написаний у формі парафразу поеми Самуеля Твардовського «Wojna domowa» (1660) – твору, за який сучасники називали Твардовського «слов’янським Верґілієм». Прозовий переказ цієї поеми Стефана Савицького доданий до другого Величкового твору, «Космографії». Однак, наводячи фактичний матеріял із поеми Твардовського, Величко дає йому альтернативну інтерпретацію, часом обмежуючись пропозиціями порівняти свої оцінки з польським поглядом на Хмельниччину[35]. Величко у вступі так розкриває свої засади використання польської поеми: «Я брав те, що повідане в книзі Твардовського стислим, мережаним і заплутаним віршем … й, оминаючи панегіричний та поетичний непотріб, що належить знати тільки підліткам, виводив (тримаючись, як сліпий плоту) лише військові дії. Я змінював у деяких місцях зміст Твардовського (через віршову трудність), але дуже не набагато. Правдивого ж викладу історії та військових подій я не порушував, а коли чого не було в Твардовського, те докладав із Зорки та інших козацьких літописів. А чого не було в Зорки, те додавав із Твардовського»[36].

Так Величком вводиться найбільш перспективний для нього й дискусійний у літературознавстві момент: використання т. зв. «літопису Самійла Зорки». Образ Самійла Зорки з’являється в першій же частині першого тому, при повідомленні про прибуття Хмельницького на Січ: «На той час, коли Хмельницький прибув з Чигрина до Січі, були на коші два дуже добрі писарі. Обоє вони були у справі писарській мастаки, володіли досконало слов’янською і польською мовами. Один з них був старіший – Стефан Браславський, а другий молодший – Самуїл Зорка, з Волині. Того старішого залишили на коші, а молодшого відпустили з Січі разом з Хмельницьким, оскільки він із Хмельницьким був і в Криму. Отой Зорка протягом усієї козако-польської війни лишався за писаря й секретаря при Хмельницькому, про всі розмови й учинки достеменно знав і все це просторо й досконало описав у своєму діаріуші. Цей діаріуш зберігався у мого товариша Сильвестра Биховця, військового канцеляриста. Його батько, Іван Биховець, був за канцеляриста при тогобічних чигринських гетьманах і там переписав собі той діаріуш діянь Хмельницького. Звідтіля і я (взявши діаріуш у згаданого його сина, мого товариша) вибрав і понотував найпотрібніше й найважливіше з військових дій Хмельницького і виклав та зобразив це власною працею у цій своїй книзі. Крім того, в діаріуші Самуїла Зорки були ретельно вкладені листи Хмельницького про тодішні справи й події, кореспонденція до іноземних монархів і володарів, але я їх, хоч і вельми вони потрібні, не переписував: одне, що намагався оповідати короткослівно, а інше – й часу не мав вільного на те, був-бо утяжений у військовій канцелярії завжди невичерпною обов’язковою роботою»[37].

Частина дослідників визнає «літопис Самійла Зорки» за автентичну історичну пам’ятку, справді використану Самійлом Величком, але згодом втрачену. Інша ж частина вважає цей текст і образ його уявного автора, Самійла Зорки, за свідому літературну містифікацію, одну з перших у нашому письменстві, завдяки якій Самійло Величко створив переконливу форму своєї безпосередньої присутности в тексті. На користь цієї думки промовляє цілковита відсутність імени Самійла Зорки в козацьких документах XVII ст., де писар гетьмана Богдана Хмельницького не міг не лишити своїх слідів. Завдяки образові Самійла Зорки мотивується введення до літопису документів непевного походження, довільних переказів листів і універсалів. Скажімо, в літописі наводяться листи Богдана Хмельницького до полковника (військового осавула) Івана Барабаша й польського комісара Я.Шемберга, написані на Січі, його ж листи до запорозького козацтва й кримського хана, що сповіщали про перемогу під Корсунем, але їхня автентичність заперечується істориками. Славетний універсал Богдана Хмельницького, яким він закликав українців до боротьби, – «зазивний лист» – з викладом історичних кривд Україні на характерним для сарматизму апелюванням до слави предків, що поширювався більше, ніж сам літопис Самійла Величка, також є фальсифікатом і не збігається з опублікованим Степаном Томашівським 1898 р. автентичним «зазивним листом» Богдана Хмельницького.

Особливо ж характерна промова Самійла Зорки на похороні Богдана Хмельницького влітку 1657 р.[38] Вона має всі ознаки урочистих «погребових» промов, насичена патетичною риторикою зі складними метафоричними образами. Спочилий, за словами промовця, був тим, «від чийого гарматного й мушкетного грому не лише тремтіла ясносвітна старожитних вандалів Сармація і обидва береги бурливого Евскінопонтузі своїми міцними замками й фортецями», хто нагадує «милого нашого вождя, державного руського Одонацеря» – германського вождя Одоакра, що завдав смертельного удару Римській імперії, фактично правив у V ст. Італією і вважався польською та українською історіографією XVI-XVII ст. за слов’янина. Принагідно згадується про «старовічних предків слов’ян, які давали воєнну допомогу й великому Олександрові Македонському, а також сцитгів, цимбрів і козарів».

Попри зовні логічний добір автором собі за взірець ключових постатей Самуеля Пуфендорфа та Самуеля Твардовського, уже в цьому простежується бароковий пошук містичної символіки імени, що визначає прихований зв’язок поміж носіями цього імени. І в цьому контексті творення Самійлом Величком свого «alter ego[39]» в образі писаря – такого самого писаря, як він, – Самійла Зорки набуває додаткового художнього сенсу. Якщо для істориків літопис Самійла Величка є часом сумнівним джерелом відомостей, то для літературознавця це надзвичайно промовисте свідчення еволюції історичної прози, формування в межах літописної традиції початкових елементів історичної белетристики, що розвинеться вже в епоху Романтизму.

Поряд із документальними або псевдодокументальними матеріялами літопис Самійла Величка включає сюжети усного походження. Так при описі початку визвольної війни використані леґенди про огляд гетьманом Миколаєм Потоцьким нового Бродівського замку, коли репліка Богдана Хмельницького «що рука людська зробить, те й зруйнувати може», викликала лють польського магната, а також фольклорна леґенда про викрадення листів у Барабаша, відома в інтерпретації народної думи.

Широко входить до літопису Самійла Величка образна, метафорична інтерпретація подій. Завдяки засобам художньої образности відтворюються трагічна напруженість у Речі Посполитій, криваві наслідки війни. Так ось змальована жорстокість ординців, що виступали союзниками Хмельницького: «Загони ж, виправлені від хана, пробігли своїми швидкотічними кіньми вже зруйновану й обернену в попіл Малу Польщу поза Любліном і Замостям і, не зустрічаючи ні від кого відсічі та спротиву, вдерлися аж до поліських рік Прип’яті й Піни, знісши вогнем і мечем Луцьк і все Полісся, які не знали дотіль жодної руїни і розкошували в гаразді. Вони згорнули в свої бусурманські руки велике множство тамтешнього християнського люду, взявши навіть повністю з усім прибором і музиками весілля якогось шляхтича Кассовського і каштеляна»[40]. Розповідь же про чвари між гетьманом Іваном Виговським і полковником Мартином Пушкарем, починається з епічної картини: «Ще не згас вогонь багатокровної і багатоплачевної війни Хмельницького, запаленої з поляками, війни, яка сильно палала вісім років і з’їдала тоді Україну з Короною Польською взаємними руйнуваннями, ще не зітліли до решти людські трупи, прослані на всіляких лядських й українських бойовищах від посварної зброї, ще не змита дощовими краплями очервонена людською кров’ю на багатьох крайоглядах земля, ще не очистилося до чистого свого первісного й нешкідливого стану посмерджене від людських трупів повітря, ще не засохли сльозотічні зіниці матерів по синах, а жінок по чоловіках та інших своїх кревних, побитих військовою зброєю, ще не могли ні Україна від поляків, ні поляки від України зійтися з кревними своїми в господах своїх у любому колі чи поспати солодким сном, бувши впевненими у сподіваному мирі, аж тут, на цьому боці Дніпра, від Переяславля й Полтави, з причини двох людей, нового тоді гетьмана Виговського і полтавського полковника Мартина Пушкаря, запалав і набрав своєї сили до людського розору новий великий вогонь внутрішніх чвар та кровопролиття, який спалював людське добро і знищував усе в корінь. Було це так»[41].

8.     Літопис Григорія Граб’янки

Потужна особистість Григорія Граб’янки визначає самобутнє місце його твору в літературому житті. Рік народження Граб’янки невідомий. Вчився він, напевне, в Києво-Могилянській колеґії. З 1686 р. Граб’янка перебував на військовій службі. Він брав участь у Кримських походах 1687 та 1689 рр., Азовських походах 1695-1696 рр., Північній війні 1700-1721 рр. Починаючи з 1686 р., Граб’янка проходить усі ступені козацької ієрархії: він призначається гадяцьким сотником, згодом полковим осавулом, а з 1717 р. – гадяцьким полковим суддею, обозним.

1723 р. в складі делеґації наказного гетьмана Павла Полуботка разом з іншими старшинами Граб’янка прибув до Петербурґа. Козацька делеґація клопоталася про скасування Малоросійської колеґії та відновлення виборів гетьмана.

За це Граб’янка, як і інші члени делеґації, був ув’язнений у Петропавлівській фортеці протягом 1723-1725 рр. Лише після смерти Петра I він повертається в Україну. З 1730 р. Григорій Граб’янка – гадяцький полковник. В останні роки життя він брав участь у Кримському поході. Прикриваючи зі своїм полком відступ російської армії з Криму, Граб’янка загинув у бою влітку 1738 р.

Вже з історії життя перед нами постає сильна, вольова особистість, віддана ідеї збереження автономії України, гетьманського устрою. Ці ж риси виявляються в способі мислення Григорія Граб’янки як автора одного з найвідомвіших козацьких літописів.

Ориґінальна назва твору – «Дѣйствія презѣльной и от начала поляков крвавшей небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетмана Запорожского, с поляки за найяснѣйших королей полских Владыслава, потом и Казѣмира, в року 1648, отправоватися начатой и за лѣт десять по смерти Хмелницкого неоконченной, з розних лѣтописцов и из діаріуша, на той войнѣ писанного, в градѣ Гадячу, трудом Григорія Грябянки, собранная и самобитних старожилов свѣдителстви утвержденная». Літопис датований 1710 р.


Григорій Граб’янка використовує літопис Самовидця, «Синопсис» (1674), праці польських авторів Веспасіяна Коховського «Польські аннали», поему «Wojna domowa» Самуеля Твардовського, історичні твори Мартина Кромера, Мартина і Йоахима Бєльських, Матея Стрийковського, Олександра Ґваньїні, публікації німецьких істориків Самуеля Пуфендорфа, Йоганна Гібнера.

Невеликий за обсягом твір перевершує всі інші козацькі літописи за масштабністю зображення подій. Автор не обмежує себе датою початку війни. Головне для нього – збагнути динаміку історії, в ході якої виник і гартувався «козацький народ». У передмові до читача Граб’янка згадує про причини появи козацтва – «задля оборони та зміцнення віри християнської» – та мотивує власну працю бажанням врятувати від «пучини забуття» їхню славу. Центральне місце в історії відразу ж визначається Богданові Хмельницькому, слава якого підноситься до рівня пророка Мойсея, Навуходоносора, Кіра, Олександра Македонського, Октавіяна Авґуста. Слово історика – рятунок цих героїв від забуття. «І щоб звершення ці не пішли в забуття, я замислив оцю історію написати на незабудь нащадкам. Я вибирав дещо з щоденників наших воїнів, що перебували у війську, дещо з духовних та мирських літописців, наскільки міг знайти в них щось достовірне, долучав розповіді очевидців, що ще й нині в живих ходять, і їх розповіді підтверджують слова літописців. І хай читач не думає, що я хоч щось додаю від себе, ні – кажу тільки те, про що повідали історики, що підтвердили очевидці, а я тільки зібрав все це і записав»[42], – проголошує Граб’янка.

Після похвали Богданові Хмельницькому та геральдичного вірша на герб війська Запорозького подаються сім вступних розповідей, де простежується етногенез козацького народу та виявляються головні етапи його історії: «Про зачатки переіменування на козаків та звідки їхня назва походить, від якого племені та роду, а водночас коротко і про найдавніші події, з ними пов’язані», «Спершу розповідь про те, як Малоросія втрапила у ярмо до ляхів», «Розповідь про битви козацькі, про козацьку зброю та харч», «Розповідь про гетьмана козацького Шаха та Підкову і про різні битви козацькі», «Коли і чому козаки повстали на поляків?», «Коротенька розповідь про рід Хмельницького та про битву на Цоцорі», «Розповідь про козацьку битву з ляхами під Переяславом; про гетьмана Тараса, чому той повстав на поляків».

Український народ, що також називається козаками, виводиться в своїх початках «від скіфського роду, – котрий, як кажуть, жив аж біля гір Алянські Аляни, біля річки, що протікає через Бухарську землю в Хвалинське море, – від хозар, що своєю спорідненістю сягають племені першого Яфетового сина Гомера»[43]. Ці алани – хозари, від котрих, за концепцією автора, походять також авари та гуни, успішно воювали з Римською імперією, жили суворим кочовим життям. «Вони єдино чим займалися, так це невтомно лицарської звитяги навчалися, і саме тому були настільки хоробрі і настільки страху не знали, що каган хазарський – цар їхній – був постраховиськом для народів навколишніх»[44]. Хозари ходили походом на Константинополь спільно з перським царем Хосровом (Хозроєм) і замалим не перемогли греків, але місто було захищене покровою Пресвятої Богородиці. Згодом хозари починають приймати християнство.

Слов’яни в Панонії та над Ельбою були переможені й винищені германськими народами. Але вони збереглися над Чорним і Азовським морями, над Дніпром. Владу над ними перебирають руські князі. Чвари й непорозуміння між князями спричинили послаблення Руси та її завоювання спершу Батиєм, а потім литовським князем Гедиміном. Після того ж українські землі відійшли під владу поляків. «Та оскільки ці люди ще здавна були людьми військового стану і більше відчували нахил до вправ з мечем, а не до трудової повинності, оскільки вони зневажали ярмо рабське і рабську покору, то більше схильні були з власної волі на Дніпрі за порогами в місцевості пустельній та дикій проживати, перебиваючись ловлею звіра та риби і морськими походами на бусурман»[45]. Вони почали називатися козаками, коли вперше взяли участь у виправі на татарів і турків 1516 р., після битви під Білгородом.

Описується побут козаків, їхня мужність у походах. Першим гетьманом називається Предослав Лянцкоронський (1506), згадується про походи під проводом Венжика Хмельницького (1514), Івана Свирговського (1574). Перше формальне визнання козаків приписується королеві Стефанові Баторію, котрий «настановив їм гетьмана, прислав корогву, бунчук та булаву, печатку гербову, рицарів з самопалами і з ковпаками, набакир надітими, прислав гармат та всяких припасів військових (та й самі козаки, повоювавши турецькі фортеці, здобули немало), ввів у них порядок стройовий, запровадив, крім гетьмана, обозних, суддів, осавулів, полковників, сотників, отаманів і наказав нести сторожу супроти татарів за порогами»[46].

Конфлікт з владою Речі Посполитої переводиться автором у площину віри. Різко критично оцінюється Берестейська церковна унія («новоявлена химера»), нав’язування якої козакам і спричинило нібито їхні майбутні повстання та війни, починаючи від Косинського й Наливайка. Щоправда, посилаючись на Веспасіяна Коховського, Граб’янка відзначає й соціяльні причини виступу козаків. Фраза Богдана Хмельницького «Що руками людськими змуроване, ними ж і зруйноване буде»[47] відноситься вже до іншої леґенди: про зустріч Хмельницького з гетьманом Конецпольським при огляді нової фортеці в Кодаку. За безпосередній привід виступу Хмельницького автор визнає, за традицією, напад на його володіння шляхтича Чаплинського. Наводиться й розповідь про викрадення королівських листів у Барабаша. Зміст листа зводиться в інтерпретації Граб’янки до заохочення: «Якщо й справді козаки воїни відважні, якщо меч і силу маєте, то чому ж свою волю не бороните?»[48]

Розповідь про події 1648-1657 рр. зосереджується головним чином довкола битв і походів Богдана Хмельницького. Майстерність створення батальних картин засвідчує військову компетентість автора. Але Григорій Граб’янка виявляє себе не раз і майстром художньої деталі та створення дотепних і виразних ситуацій. Так при описі наступу на Збараж згадується, що «напав на ляхів страх та сум’яття забралося в серце і кожен почав готуватися до втечі, навіть у найзнатніших, що повинні б бути хоробрими і дужими ( у тих, що по корчмах тільки війною і клекотами і за чаркою самого Олександра Македонського побивали) навіть у них обличчя побіліло та руки опустилися»[49]. А зустріч гетьмана Хмельницького з королівськими послами відбувалася в присутності шляхтянки Чаплинської, «що теж багато вбрана і, мов п’яна, саме розтирала в черепку тютюн для Хмельницького»[50].

Урізноманітнюють розповідь включені до тексту вірші, документи, а також елементи прямої мови: діялоги персонажів, монологи Хмельницького й деяких інших персонажів. Мова навмисне архаїзована, орієнтована на церковнослов’янську лексику.

Надзвичайно емоційно зображені прощання Хмельницького з друзями та його смерть. За зразком середньовічного епосу створюється панегіричний образ Богдана Хмельницького: «Це була людина воістину варта звання гетьмана. Він не боявся біди, у найтяжчому становищі не втрачав голови, не боявся найтяжчої роботи, був міцний духом; з однаковою мужністю зносив мороз і спеку, їв і пив не скільки хотів, а скільки можна було, ні вдень, ні вночі не знемагав від безсоння, а коли справи і труд воїна зморювали його, то він спав невеличку крихту часу і спав не на коштовних ліжках, а в постелі, що до лиця воїну. Лягаючи спати, не думав, як би знайти тихий куточок, а вкладався посеред військового гамору; одягався він так як і всі інші, мав коней та зброю не набагато кращу, ніж в інших. Не раз його бачили, як, укрившись військовим плащем, знеможений, він спав посеред сторожі. Він завжди першим кидався в бій і останній повертався з битви»[51].

Перші розділи, присвячені Іванові Виговському та Юрієві Хмельницькому, стилістично продовжують зберігати докладність попередньої частини, що стосувалася війни Богдана Хмельницького. Але центральні персонажі змальовуються за принципом контрасту до свого великого попередника. Виговський постає як «лях за подобою і за нутром», котрий «забрався в скарбницю гетьмана і взяв з неї понад міліон грошей», «до беззаконня почав беззаконня додавати»[52]. Він був «зваблений ствердженими ляхами пактами і нібито наляканий ханськими погрозами, щоб відступитися від держави московської, легковажний.., одержимий недугою владолюбства та удільного владарювання»[53]. Щоправда, антипатія до Виговського не заважає Граб’янці зауважити, що направлені проти нього московські війська нещадно поводили себе з українцями й спалили Лубни, Пирятин, Чорнухи та багато інших міст. На безбарвному тлі гетьманування Юрія Хмельницького яскраво виділяється постать Якима Сомка, зображеного «воїном відважним і сміливим, рослий, вродливий і краси надзвичайної». Наводиться характерний епізод: «Коли татарчукові було наказано всіх їх порубати, він, порубавши всіх, підійшов з оголеним мечем до Сомка, подився на нього і з подивом та жалем у голосі запитав: «Невже і цього рубати треба?» І коли почув у відповідь, що цей також має померти, вигукнув: «О нерозумні та немилосердні голови! Та цього чоловіка Господь сотворив на подив людям... ви ж, тупоголові, і його не жалієте, смерті віддаєте!»[54]

З часів гетьманування Івана Брюховецького річні статті стають все стислішими. Попри монархічні переконання автора, він послідовно відстоює збереження в гетьманській державі самоврядування, різко критично пише про посилення московської присутности в Україні. Гнівний монолог Петра Дорошенка відображає переконання самого Граб’янки, з якими він їхав 1723 р. до Москви домагатися відновлення гетьманського устрою: «Чого це, – писав вік, – на вічний сором та на прокляття собі Брюховецький по всіх містах віддав вільний народ воєводам на поталу. Чого це народ, що недавно звільнився з шляхетського полону, звільнився дерзновенно і мужньо, з великим кровопролиттям, чого цей народ має платити данину з усякого промислу і гнути спину на воєвод, тоді як і ні гетьман, ні полковники, ані козацькі начальники до вольностей люду не мають ніякого діла? Такого нашому народу ще не доводилось переживати!»[55] Річні статті об’єднуються в періоди гетьманування.

Найбільш лаконічні останні статті, за 1698-1709 рр. Вони мають суто інформативний характер, і навіть у зв’язку з виступом гетьмана Івана Мазепи автор не додає традиційних для тогочасної офіційної пропаґанди анафемувань. До літопису долучаються «Перелік гетьманів Війська Запорізького Малої Росії, що були ще перед Хмельницьким», хронологія гетьманства Богдана Хмельницького, «Назви полкових міст та імена полковників з обох берегів Дніпра, що відомі на час Хмельницького», «Реєстр гетьманів, що були після смерті Хмельницького, та воєнних дій в час їхнього гетьманування».

9.     «Історія Русів»

Рукопис «Історії Русів» було знайдено близько 1828 року в містечку Гриневі Стародубського повіту Чернігівської губернії в бібліотеці родички князя Олександра Безбородька Клеопатри Лобанової-Ростовської. Знайшли рукопис двоє описувачів бібліотеки – Лейкович і Гамалія. Рукопис було скопійовано для губернського предводителя дворянства Степана Ширая (1761-1841), бібліотеку якого успадкував князь Голіцин. З копії Ширая було зроблено ще декілька: для Дмитра Бантиш-Каменського, Осипа  Бодянського та ін. Доля автографа лишилася невідомою.

Відомі копії, переписані на папері з водяними знаками 1817 і навіть 1814 рр. На одній львівській копії позначено: переписана 1818 р. Тому припускають, що твір побутував і раніше, але після виявлення копії в Гриневі Дмитро Бантиш-Каменський ввів його до наукового вжитку (друге видання «Історії Малоросії» 1830 р.). Після 1828 р. спостерігається значне розповсюдження копій рукопису. А 1846 р. було здійснене друковане видання пам’ятки.


Час написання твору визначають між 1769 р., яким датована остання подія в сюжеті твору (початок війни з турками) та 1828 р. – знайденням рукопису в Гриневі. Однак автор «Історії Русів» безсумнівно користувався «Коротким літописом Малої Росії», виданим 1777 р., згадує про секуляризацію монастирського майна, проведену 1786 р., про «Тмутороканський камінь», знайдений 1792 р., вживає слова «революція», «патріот», котрі поширилися після Французької революції 1789-1794 рр.

Тому найбільш поширене датування появи «Історії Русів» 90-ми роками XVIII ст., хоча є й думки про те, нібито ця пам’ятка – фальсифікат, характерний для середовища романтиків 30-их рр. ХІХ ст.

Автором твору його перші видавці 1846 р. назвали архиєпископа Георгія Кониського (1717-1795). Цей церковний і культурний діяч народився в Ніжині Він навчався в Києво-Могилянській академії (1728-1743), там же викладав поетику, філософію, богослов’я. Кониський прийняв монаший постриг 1744 р., а священиче рукоположення – 1747 р. Кілька років він був ректором академії (1752-1755). Кониському належить мораліте «Воскресіння мертвих», кілька богословських і суспільно-церковних творів. Але ніщо в біографії та творчій спадщині архиєпископа не підтверджує гіпотези про написання ним «Історії Русів».

Інші дослідники приписували твір активному захисникові прав української шляхти Григорієві Полетиці та його синові Василеві. Григорій Полетика (близько 1724-1784) після закінчення Києво-Могилянської академії служив перекладачем у Петербурзі, потім – головним інспектором Морського Кадетського корпусу. У зв’язку з законодавчими проєктами Катерини ІІ він був обраний 1767 р. депутатом від дворянства Лубенського полку до «Комісії для складання проєкту Нового Зведення». У своїх працях Григорій Полетика обстоював принципи автономного устрою Гетьманщини, права української шляхти. Серед цих праць – «Запись, что Малая Россия не завоевана, а присоединилась добровольно к России», «Записка, как Малая Россия во время владения польского разделена была и о образе ее управления».

Його син, Василь Полетика (1765-1845), здобув освіту у Віленському університеті, служив у російській армії, а потім неодноразово обирався повітовим предводителем дворянства Роменського повіту. Відомо, що він збирав матеріяли з історії України та мав намір написати цю історію. На думку деяких дослідників (О. Лазаревського, І. Борщака й ін.) він міг написати «Історію Русів» разом із батьком, або й сам.

У передмові до «Історії Русів» історія її появи подається так: «Вченістю відомий і знатністю славний депутат шляхетства малоросійського пан Полетика, коли виряджався у справах депутатства до тої великої Імперської Комісії для створення проєкту нового укладу, то мав конечну потребу роздобути вітчизняну Історію. Він удався з приводу цього до первісного навчителя свого, архиєпископа Білоруського Георгія Кониського, котрий був питомим малоросіянином і впродовж значного часу перебував у Київській Академії префектом і ректором. І сей-бо архиєрей передав панові Полетиці Літопис, або ж Історію цю, запевнюючи архипастирськи, що вона ведена з давніх літ в кафедральному Могильовскому монастирі тямущими людьми, які здобували потрібні відомості від учених мужів Київської Академії і різних найповажніших Малоросійских монастирів, а найбільше від тих, де перебував ченцем Юрій Хмельницький, колишній гетьман Малоросійський, що полишив у них чимало записок і паперів батька свойого, гетьмана Зіновія Хмельницького, і самі журнали достопам’ятностей і діянь національних, та й до всього вона знову ним переглянута і виправлена. Пан Полетика, звіривши її з багатьма іншими літописами Малоросійськими і знайшовши її од тих найліпшою, завше дотримувався її у довідках і писаннях по Комісії»[56].

Ще одна версія приписує авторство «Історії Русів» князеві Олександру Безбородьку. Олександр Безбородько (1746-1799) закінчив Києво-Могилянську академію, був членом Генерального Суду, а 1774 р. – київським полковником. 1775 р. він переїхав до Петербурґу.

Жанр твору визначають як історико-публіцистичний нарис. Це спроба синтетичного огляду історії українського народу від її початку до середини XVIII ст.

Зберігаються деякі риси літопису: дотримання хронологічної послідовности подій, зосередження уваги на суспільно вагомих подіях минулого, відмова від художньої вигадки. Однак автор значно сміливіший у вияві власної позиції, тенденційний в оцінці історичних діячів. Першорядна увага до історії козацтва, головним чином до визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, ріднить «Історію Русів» із козацькими літописами. Однак художня ідеологія твору не вкладається в доктрини козацької елітарности.

Дотепно вводиться фольклорний елемент. Так у епізоді з принесенням дарів Богданові Хмельницькому використано промову черкаського протопопа Федора Гурського, який нагадав про дари волхвів народженому Спасителеві й так пояснив символіку теперішніх дарів: «Как, де, от трех царей или волхвов поднесенные младенствующему Христу дары: злато, ладан и смирна, предзнаменовали бытіе и страданіе Его в мірѣ и возвращеніе в небо, то есть, злато значило Царя, ладан мертвеца, а смирна показывала Бога, то так и сіи дары, подносимые от Царей народу, предзнаменуют, чѣм они одѣты или покрыты, в том будет жить или покрываться народъ, ими прельстившійся, на примѣр: дары Польскіе состоят в сукнах, покрытых ковром, то будеть и народ, с Поляками жившій, ходить в сукнах и имѣть ковры; Турецкіе дары одѣты и прикрыты бумагою и шелком, то и народ, за ними жившій, будет в состояніи одѣваться шелковыми и бумажными матеріями; а Московскіе дары суть всѣ в рогожах, то неизбѣжно и народ, живучи с ними, доведен будет до такой бѣдности, что уберется он в рогожи и под рогожи. И эти заключенія суть вѣрны и превосходят всѣх оракулов в свѣтѣ» (Історія Русів, с. 98).

Сюжет твору будується відповідно до хронологічної послідовності подій національної історії. Початок витриманий у традиціях літописання. Автор простежує родовід русів (українців) з біблійного роду Яфета. Етногенетичний міф узгоджується з тогочасними науковими гіпотезами. Показується безперервність української історії, автохтонність і самобутність руського народу. При цьому ототожнюються сармати, хозари, скифи, варяги й слов’яни.

Історія Руси до татаро-монгольської навали подається вибірково, стисло. Перелічуються перші князі, список яких починають якийсь Каган, що облягав Константинополь, леґендарний Кий, Аскольд і Дир, Ігор, Святослав. Князь Володимир називається першим, хто об’єднав Русь і був визнаний самодержцем, великим князем Руським і царем над усіма князями. Його хрещення називається третім, слідом за хрещенням апостола Андрія та княгині Ольги. До речі, щодо місії апостола Андрія уточнюється: був він, нібито, після Києва не в північному, згодом російському, Новгороді Великому, а в Новгороді-Сіверському.

Падіння Києва «Історія Русів» пов’язує з розбратом і поділом держави на окремі князівства, що настав після упокоєння князя Володимира. Українські землі входять до Великого князівства Литовського внаслідок перемоги над татарами, а не завоювання Руси, і зберігають те, на чому постійно наголошує автор: виборний устрій і автономію: «возстановил Гедимин правленіе Руское подъ начальством выбранных от народа особ, а над ними устроил намѣстником своим из Руской породы князя Ольшанскаго... Права же и обычаи Рускіе не токмо подтвердил Гедимин тамошнему народу во всем их пространствѣ, но ввел их и в своей землѣ вмѣстѣ с письменами или грамотою Рускою» (Історія Русів, с. 5). Коли ж 1386 р. Польща й Литва з’єдналися в одну державу, їхньою партнеркою фактично виступає Україна: «А когда сіе Литовское Княжество в 1386 году чрезь князя своего Ягайла, сына Ольгердова, а потомка Гедиминова, соединилось в одну державу с Королевством Польским посредством супружества сего князя съ Гедвигою, королевою Польскою, наслѣдницею Польской короны, по которой и князь оный, крещенный того года, февраля 14-го дня, возведен и признан королем Польским под именем Владислава Перваго, то и Малоросія, под древним названіем Руси, соединилась тогда вмѣстѣ с Литвою въ Королевство Польское на трактатах и условіях, равномѣрно с сѣм трем народам служащих, в которых между пространными положеніями главное заключалось в сих достопамятных словах: „Принимаем и соединяем, яко равных к равным и вольных к вольным“« (Історія Русів, с. 6-7).

Козацтво розглядається не як етнічна спільнота, а як українське національне військо, поява назви якого в польських документах свідчить лише про її королівське визнання, а не про виникнення. «Таким образом и Рускіе воины назвались конные козаками, а пѣшіе стрѣльцами и сердюками, и сіи названія суть собственныя Рускія, от их языка взятыя, на примѣр стрѣлъцы по стрѣльбѣ, сердюки по сердцу или запальчивости, а козаки и козаре, по легкости ихъ коней, уподобляющихся козьему скоку» (Історія Русів, с. 19). Чи не вперше з цілковитою безпосередністю козацтво відноситься до лицарського стану, ототожнюючись із шляхтою. Очевидно, відіграла роль ситуація боротьби за правне визнання аристократичних привілеїв козацтва в Росії на час запровадження в Україні загальноросійського станового поділу: «Шляхетство, по примѣру всѣх народов и держав, естественным образом составлялось из заслуженных и отличных в землѣ пород и всегда оно въ Руси именовалось рыцарством, заключающим въ себѣ боляр, происшедших из княжеских фамилій, – урядников по выборам, и простых воинов, называемых козаками по породѣ, кои производя из себя всѣ чины выборами и их по прошествіи урядов возвращая в прежнее званіе, составляли одно рыцарское сословіе, искони тако самым их Статутовым правом утвержденное, и они имѣли вѣчистою собственностью своею однѣ земли с угодьями, а поспольствомъ владѣли по правамъ и рангамъ, и повинность посполитыхъ была установлена правами. А владѣвшіе ими въ отношеніи власти ихъ надъ поспольствомъ, считались и назывались отчичами или вотчинниками, отъ слова и власти, взятыхъ по древнимъ Патриціямъ, то есть отцамъ народнымъ, управлявшимъ первоначальными семействами и обществами народными, съ кротостію и характеромъ отеческими» (Історія Русів, с. 7).

Метою історичних змагань українського народу є свобода. Засуджується її порушення у будь-якому плані, передусім у національно-політичному. Це мотивує розвиток сюжету, а водночас засвідчує вплив на автора просвітительських ідеалів, які готували ґрунт для Французької революції, та настроїв української патріотичної шляхти й козацької старшини, що шукали для свого народу місце в новій політичній реальності Європи часів просвіченого абсолютизму.

Найбільш насичені подіями, фактами, датами розділи про Хмельниччину. Хоча історичний матеріял, використаний у сюжеті, не в усьому достовірний. Автор насамперед намагається відтворити драматичну атмосферу епохи боротьби за самостійну державу. В сюжети використовуються епічні елементи, які виявляються і в стилі, що часом наслідує стиль народного епосу, і в сюжетних елементах, споріднених із середньовічними джерелами. Наприклад епізод принесення іноземними делеґаціями Богданові Хмельницькому дарів у Чигирині нагадує про вибір віри князем Володимиром.

Центральними персонажами історичного дискурсу є захисники свободи: Іван Підкова, Яків Остряниця, Северин Наливайко, Тарас Трясило тощо. Засуджуються різні форми утисків і обмежень національних прав українців: і релігійна нетолернатність католицького духівництва в Речі Посполитій, і знущання над українцями євреїв-орендарів, і безправність людини в Російській імперії. Устами Івана Богуна ставиться під сумнів правильність союзу Гетьманщини з Московським царством: «В народѣ Московском владычествует самое неключимое рабство и невольничество в высочайшей степени, и что у них, кромѣ Божьяго, да Царскаго, ничего собственнаго нѣть и быть не может, и человѣки, по их мыслям, произведены в свѣт, будто, для того, чтобы в нем не имѣтъ ничего, а только рабствовать. Самые вельможи и бояре Московскіе титулуются обыкновенно рабами Царскими, и в прозьбах своих всегда пишут они, что бьють ему челом; касательно ж посполитаго народа, то всѣ они почитаются крѣпостными, как бы не от одного народа произшедшими, а накупленными из плѣнников и невольников, и сіи крѣпостные или, по их названію, крестьяне обоего пола, то есть, мужчины и женщины с дѣтьми их, по недовѣдомым в мірѣ правам и присвоеніям, продаются на торжищах и в жилищах от владѣльцов и хозяев своих на ряду скота, а не рѣдко и на собак промѣниваются, и продаваемые повинны при том быть еще нарочито веселыми и отзываться о своем голосѣ, добротѣ и знаніи какого ни есть ремесла, чтобы по тому скорѣе их купили и дороже заплатили. Словом сказать, соединиться с таким неключимым народом есть то же, что броситься из огня в пламя» (Історія Русів, с. 98).

Стверджуючи просвітительські ідеали, автор «Історії Русів» опиняється перед дилемою. Обмеження свободи, терор, що 1708-1709 рр. обернувся масовими стратами й катуванням українців за антицарський виступ, категорично засуджувалися, але інститут монархії не ставиться під сумнів. Тиранія монархічної влади розглядається поза особою самого монарха. Жорстокості часів Петра I приписуються його поплічникові Олександру Меншикову, зображеному як один із найвідразливіших персонажів твору: «Менщиков ударил на граждан безоружных и в домах их бывших, кои ни мало в умыслѣ Мазепином не участвовали, выбил всѣх их до единого, не щадя ни пола, ни возраста, ни самых ссущих младенцев. За сим продолжался грабеж города от войск, а их начальники и палачи занимались, между тѣмъ, казнею перевязанныхъ сердюцких старшин и гражданских урядников. Самая обыкновенная казнь их была живых четвертовать, колесовать и на кол сажать, а дальше выдуманы новые роды мученія, самое воображеніе в ужас приводящіе» (Історія Русів, с. 206).

«Менщиков, спѣша отступленіем и быв чужд человѣчества, бросил их на съѣденіе птицам небесным и звѣрям земным, а сам, обремененный безчетными богатствами и сокровищами городскими и національными, и взяв из арсенала 315 пушек, удалился от города и, проходя окрестности городскія, жег и раззорял все, ему встрѣчавшеесь, обращая жилища народныя в пустыню. Равной участи подвержена была большая часть Малоросіи. Разѣзжавшія по ней партіи воинства царскаго сожигали и грабили всѣ селенія без изъятія, и по праву войны, почти неслыханному. Малоросія долго тогда еще курилась послѣ пожиравшаго ее пламени» (Історія Русів, с. 207).

«…Премногіе чиновники и знатные козаки, подозрѣваемые въ усердіи их к Мазепѣ, по тому что они не явились в общее собраніе для выбора новаго гетмана, отыскиваемы были из домов их и преданы различным казням в мѣстечкѣ Лебединѣ, что около города Ахтырки. Казнь сія была обыкновеннаго Менщикова ремесла: колесовать, четвертовать и на кол сажать, а самая легчайшая, почитавшаясь за игрушку, вѣшать и головы рубить. Вины ихъ изыскивались от признанія их самих, и тому надежным средством служило препохвальное тогда таинство, – пытка, …которая производима была со всею аккуратностію и по узаконенію Соборнаго Уложенія, сирѣчь, степенями и по порядку, – батожьем, кнутом и шиною, т. е. разженным желѣзом, водимым с тихостію или медленностію по тѣлам человѣческим, которые от того кипѣли, шкварились и воздымались. Прошедшій одно испытаніе, поступал во второе, а кто всѣх их не выдерживал, таковый почитался за вѣрное виновным и веден на казнь» (Історія Русів, с. 212).

За своїм стилем «Історія Русів» – твір публіцистичний. На рівні художньої ідеології публіцистичність виявляється в першочерговій увазі до проблем, що не втратили актуальности. На рівні риторики ж публіцистичність позначається на емоційно забарвленому стилі авторського викладу й рясному насиченні твору прямою мовою, монологами персонажів. Наводяться промови й виступи Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Івана Мазепи, Карла XII, Петра I, Павла Полуботка та ін.

Гетьман Іван Мазепа перед відкритим виступом проти царя звертається до війська й народу з такими словами: «Мы стоим теперь, братія, при двух пропастях, готовых нас пожрать, ежели не изберем пути для себя надежнаго их обойти. Воюющіе между собою монархи, приближившіе театр войны к границам нашим, столь ожесточены один на другаго, что подвластные им народы терпят уже, и еще претерпят, бездну зол неизмѣримую, а мы между ими есть точка или цѣль всего злополучія. Они оба, по своенравію своему и присвоенію неограниченной власти, подобятся самым страшным деспотам, каковых вся Азія и Африка едва ли когда производили. И по тому побѣжденный из них и падшій разрушит собою и державу свою и приведет ее в ничтожество. Жребій держав оных предопредѣлен судьбою рѣшиться в нашем отечествѣ и в глазах наших, и нам, видѣвши угрозу сію, собравшуюсь над главами нашими, как не помыслить и не подумать о себѣ самихъ?... Ежели допустить царя россійскаго сдѣлаться побѣдителем, то уже грозящія бѣдствія изготовлены нам от самаго царя сего; ибо вы видите, что, хотя он происходит оть колѣна, выбраннаго народом из дворянства своего, но, присвоив себѣ власть неограниченную, карает народ тот по своему произволенію, и не только свобода и имѣніе народное, но и самая жизнь его порабощены единственной волѣ и прихоти царской. Видѣли вы и послѣдствія деспотизма сего, по коему он изтребил многочисленныя семейства самыми варварскими казнями за вины, возведенныя ябедою и вынужденныя тиранскими пытками, коих никакое человѣчество стерпѣть и претерпѣть не может... И так остается нам, братія, из видимых зол, нас обышедших, избрать меньшее, чтобы потомство наше, повергнутое въ рабство нашею неключимостію, жалобами своими и проклятіями нас не обременило... И мы теперь почитать должны шведов своими пріятелями, союзниками, благодѣтелями и как бы отъ Бога низпосланными для освобожденія нас от рабства, презрѣнія и возстановленіа въ первую степень свободы и самодержавства. Ибо извѣстно, что прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и самое названіе Руси от нас к ним перешли. Но мы теперь у них, как притча во языцѣх! Договоры сіи со Швеціею не суть новые и первые еще с нею, но суть они подтвердительные и возобновительные прежних договоров и союзов, предками нашими с королями шведскими заключенных. Ибо извѣстно, что дѣд и отец нынѣшняго короля шведскаго, имѣвши важныя услуги от войск наших в войнѣ их с ливонцами, германцами и Даніею, гарантировали страну нашу и часто за нее вступались против поляков, а потому и от гетмана Хмельницкаго, за соединеніем уже с Россіею, посланъ сильный корпусъ Козацкій, при Наказномъ Гетманѣ, Адамовичѣ, въ помощь Королю Шведскому, Густаву, и содѣйствовалъ ему при взятіи столицъ Польскихъ, Варшавы и Кракова. И такъ, нынѣшніе договоры наши со Швецію суть только продолженіе прежнихъ, во всѣхъ народахъ употребительныхъ. Да и что жъ то за народъ, когда о своей пользѣ не радитъ и видимой опасности не упреждаетъ? Такой народъ неключимостію своего уподобляется, по истинѣ, безчувственнымъ тварямъ, отъ всѣхъ народовъ презираемымъ» (Історія Русів, с. 202-204).

Величезний вплив справила «Історія Русів» на дальший розвиток української літератури. Ще до її публікації рукописні копії «Історії Русів» циркулювали в середовищі романтично наставлених науковців і письменників. Значною мірою під впливом «Історії Русів» Євген Гребінка, вже знаний байкар, звертається до історичної теми в своїх повістях. Тарас Шевченко прочитав рукопис твору наприкінці 1830-х рр. Його історичні погляди складаються на основі «Історії Русів». Звідти Шевченко бере сюжети й образи для своїх поем «Тарасова ніч», «Сон», «Іржавець», «Великий льох» та ін. У поемі "Сон (У всякого своя доля)" він використав образ Павла Полуботка, в уста якого вкладається такиий поетичний монолог:

«Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О Боже наш милосердий!
О царю поганий,
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах. Царю! царю!
І Бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою.
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили —
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, Боже милий».

Леґенду про смерть Наливайка Шевченко використав у драмі «Никита Гайдай», а матеріяли про правління Бірона – в повісті «Близнецы». Згодом, вже перебуваючи на засланні, Тарас Шевченко просив у листах надіслати йому друковане видання твору. За «Історією Русів»  Пантелеймон Куліш пише роман «Чорна Рада» й низку інших творів історичного змісту.

Помітні сліди знайомства з «Історією Русів» у російському літературному житті пер. пол. ХІХ ст.  Поет Кіндрат Рилеєв використовує сюжети з цього твору в поезіях «Наливайко», «Войнаровський». Його герой, звертаючись до сповідника перед стратою, заявляє цілком у дусі «Історії Русів»:

Известно мне: погибель ждет
Того, кто первый восстает
На утеснителей народа, –
Судьба меня уж обрекла.
Но где, скажи, когда была
Без жертв искуплена свобода?
Погибну я за край родной –
Я это чувствую, я знаю...
И радостно, отец святой,
Свой жребий я благословляю! (Кіндрат Рилеєв. «Наливайко»).

В поемі Олександра Пушкіна «Полтава», як і в інших творах світової літератури ХІХ ст., що звертаються до долі Івана Мазепи, драматичний образ українського гетьмана формується під впливом концепції «Історії Русів».

10. "Странствованія" Василя Григоровича-Барського

Василь Григорович-Барський народився в Києві 1701 р. в знаній купецькій родині. Він здобув початкову освіту вдома й, відмовившись займатися батьковим ремеслом, вступив 1715 р. до Києво-Могилянської академії. Він навчався вісім років, а потім разом зі своїм товаришем Устином Ліницьком вирішив податися на Захід для довершення освіти в інших вищих школах. Мандри почалися влітку 1723 р. Безпосередньою метою подорожі спершу був Львів. Там київські студенти почали навчатися в єзуїтській академії. Але навчання тривало лише кілька місяців. Невдоволення оточенням, а також розповіді людей, що побували на Заході, покликали студентів далі в дорогу. Навесні 1724 р. Григорович-Барський із товаришем вирушили в Італію, щоб відвідати християнські святині: Барі, де перебувають мощі свт. Миколая Мир-Лікійського, а також Рим.

Дорога до Італії пролягала через Карпати, а потім – через Словаччину, Угорщину, Австрію. Григорович-Барський відвідав Кошіце, Буду, Відень. У щоденнику він прихильно пише про мешканців цих міст, відзначає їхню гостинність. Натомість складнощі тогочасного суспільного життя в Італії почали даватися взнаки відразу по прибутті до цієї країни. Міста становили окремі держави й неохоче приймали прибульців. Часом доводилося ночувати поза міськими мурами. Однак Григорович-Барський зумів-таки оглянути Рим, Неаполь, Венецію, Барі, Болонью, Флоренцію, Анкону. Особливо докладно він описав останню.

Взимку з 1724 на 1725 р. Григорович-Барський продовжив навчання в римській Грецькій колеґії св. Афанасія. Він починає глибше знайомство з духовною культурою християнського Сходу за посередництвом західної рецепції. Римське бачення елліністичного Східного Середземномор’я відзначалося певною елітарністю й трактуванням турецьких завоювань як наслідку церковного поділу. Ставлення до сучасної грецької церковної культури й освіти було вельми критичним.

Прагнення безпосередньо ознайомитися з сучасним грецьким Сходом, глибше оволодіти мовою й дістати автентичну інформацію про життя православних церков стимулювати подорож на давні грецькі землі, що належали в той час до Османської імперії. Навесні 1725 р. Григорович-Барський продовжив шлях через острови Корфу, Кефаллінія, Закінф, Хіос, відвідав Македонію й Афон. На Афоні він затримався, щоб відвідати всі монастирі. Потім же, почувши, що в Константинополі заборонили пропускати іноземців, залишився в Руському Свято-Пантелеймоновому монастирі на зиму. І лише восени 1726 р. він з Солуня поплив на Святу Землю.

Дорога до Палестини пролягла через острови Родос і Кіпр. Перебування в Святій Землі почалося 24 вересня 1726 р. в портовому місті Яффа (євангельській Іопії). Нарешті, Григорович-Барський з радістю записує: «Після многотрудних і тяжких морських та гірських переходів сподобив мене преблагий Бог разом з іншими християнами-прочанами дістатися до святого міста Єрусалиму, в останній день вересня, в п’ятницю, якраз ополудні» (Мандри, с. 166). Починається найважливіший етап прощі: знайомство з землею, позначеною перебуванням самого Ісуса Христа. Український прочанин оглядає єрусалимські святині, відвідує православні монастирі, долину Йордану та Мертве море. Далі його шлях пролягає через Єгипет до Синаю. Але через перешкоди довелося зупинитися в Каїрі на кілька місяців. Там наприкінці 1727 р. автор завершує перший том своєї книги.

Протягом 1728-1743 рр. Василь Григорович-Барський перебуває на Близькому Сході. Свої враження за цей час він записує до другого тому паломницьких записок. Він відвідує Синайську гору та монастир вмц. Катерини, а після повернення до Єгипту вирушає морем у Сирію. Оглянувши біблійні місця та християнські святині Сирії та Ливану, прочанин повернувся до Палестини. Там він знов побував у Єрусалимі, а також у Самарії та Галилеї. «Жодне інше місто не сподобалось мені так, як Назарет», – пише він після відвідання цього міста (Мандри, с. 324).

Духовна мета подорожі сполучається з пізнавальною. Григорович-Барський дорогою оволодіває грецькою мовою, розшукує писемні пам’ятки в монастирях, замальовує архітектурні споруди й своєрідні ландшафти. П’ять років, з 1729 до 1734 рр., він навчається в ораторсько-філософській школі в Тріполі. Потім він опиняється на Кіпрі, де вчителює в Нікосії, а звідти вирушає на Патмос, острів, пов’язаний з історією появи «Апокаліпсису» – «Одкровення» апостола Іоана Богослова. Там він продовжує власні студії та навчає греків латинської мови. Патмоський період мандрів затягнувся мало не на сім років – з 1736 до 1743. Нарешті, Григорович-Барський зв’язується з російським послом в Османській імперії Вєшняковим і на його запрошення переїздить до Константинополя.

Останній, третій том «Мандрів» присвячений перебуванню Григоровича-Барського на Афоні. Друге паломництво на Святу Гору описується вельми докладно, рясніє бібліографічними матеріялами, описом уставних особливостей афонських богослужінь, звичаїв різних монастирів, храмів та реліквій. У жовтні 1744 р., збираючись повернутися до Києва для викладання грецької мови в Києво-Могилянській академії, Григорович-Барський завершує свої записи.

З інших джерел відомо, що український мандрівник ще подорожував по Греції, але по поверненні до Константинополя не застав живим колишнього російського посла. Шлях до Києва Григорович-Барський мусив долати самотужки. Він важко хворів, через що затримався в Бухаресті. Лише 5 вересня 1747 р. він повернувся до Києва. Плани на майбутнє не вдалося реалізувати: за місяць, 7 жовтня 1747 р., Василь Григорович-Барський помер. Він був похований біля стіни Братського Богоявленського монастиря на Подолі. Але варварське перетворення комуністами академічного монастиря на військово-політичне училище знищило сліди цього поховання.

«Странствованія» (1744)

Назва першого видання – «Пешеходца Василия Григоровича Барского-Плаки-Альбова, уроженца Киевского, монаха Антиохийского, путешествие к святым местам, в Европе, Азии и Африке находящимся, предпринятое 1723 и оконченное в 1747 году, им самим описанное».

Перші записи перебігу своєї подорожі Василь Григорович-Барський здійснив уже під Бродами. Він продовжував нотувати свої спостереження понад два десятиліття. Зміст і характер цих записів засвідчує зміни внутрішнього світу автора й відповідну еволюцію його дискурсивної програми. Записи починаються як хроніка мандрів студента, що шукає знань і нових вражень про довколишній світ. Поступово студент перетворюється на мислителя, досвід якого вбирає спостереження над культурою різних народів Європи та Близького Сходу, географією і тваринним світом відвіданих країн, архітектурним простором міст і сіл. Записи доповнюються малюнками, бібліографічними нотатками. З’являються елементи зіставлень, аналізу. Поглиблюються емпіричні спостереження. Разом із тим усе помітнішою стає присутність насиченого духовного життя самого мандрівника як визначального чинника мандрів. Дорога через географічний і цивілізаційний простір проєктується в екзистенційний вимір, вбирає в себе релігійний складник. Дорога пізнання світу поступово перетворюється на шлях Богопізнання й пізнання себе самого, своєї душі.

Авторська оповідь здійснюється в чітко визначених просторових вимірах, що дозволяє читачеві співпереживати долання простору та відчувати його структурованість. На початку твору подаються обставини початку паломницької дороги. Головним мотивом, що стимулює подорож, є навчання й пізнання світу, але конкретним приводом стає також необхідність лікування хворої ноги: автор сподівався знайти у Львові компетентних лікарів (Мандри, с. 15-16). Лікуючи виразку на нозі, він дає обітницю здійснити прощу до Риму й Барі, насамперед до Барі – південноіталійського міста, уславленого присутністю в ньому мощів святителя Миколая Мир-Лікійського. Спершу Василь Григорович-Барський мав намір тільки відвідати Рим і Барі, а після того повернутися в Україну. Однак атмосфера дороги захоплює його, і, коли не трапилося корабля до Далмації, прочанин подався до грецького острова Корфу, потім побував на материковій Греції, в Македонії, на Афоні, і тоді вже з Салонік вирушив до Святої Землі.

Письменник правдиво відображає випадки, коли несподівані корективи в його наміри вносять хвороби, випадкові зустрічі, вплив зовнішніх обставин. Так він хотів був піти з Єгипту на Синайський півострів, до славетного монастиря великомучениці Катерини, але араби унеможливили цю подорож. Хвороба змушує його повернутися до Єрусалиму через Самарію, хоча він уже вирішив був спрямувати свій маршрут до Константинополя. У Тріполі Григорович-Барський затримується на десять місяців, аби вивчати грецьку мову. Несподівано довгим виявляється його перебування на острові Патмос.

Але часто перешкоди не заважають Григоровичу-Барському задовольнити свою допитливість і оглянути місця, що його цікавлять. Долаючи опір сирійських монахів, він потрапляє до тамтешнього монастиря, в Ливані ж відвідує маронітські монастирі. На руїнах античного Геліополя киянин шукає сліди перебування там великомучениці Варвари. Він критично оцінює розповідь про перенесення дому Пресвятої Богородиці з Назарету в Лоретто. Одягнений дервішем, автор пробирається до мечеті Омеядів у Дамаску (Мандри, с. 376). На острові Патмос він уклав латино-грецьку граматику «і пройшов курси граматики, логіки й половину фізики; риторику ж облишив через слабку пам’ять і тому, що не міг спромогтися на великі труди через тяжке життя» (Мандри, с. 444).

Текст «Мандрів» Василя Григоровича-Барського насичений яскравими деталями, що відображають екстремальні обставини, в яких творився його паломницький дискурс. Так дорогою через Угорщину «з неба грянула велика злива, я ж заховався у вітряку, що стояв недалеко від дороги, і від утоми ненадовго заснув; прокинувшись, я побачив, що дощ не вщухає, і сидів там, описуючи свою подорож, аж до вечора» (Мандри, с.25). Після прибуття до Відня «наступного ж дня, в середу, ми сиділи вдома й писали свої щоденники» (Мандри, с.31). Коли українські прочани ввійшли до Італії, в м. Сан-Даніеле автор також зауважує: «Вставши, я писав щоденник» (Мандри, с.36). Те саме він робив і на пристані в м.Портоґруаро в очікуванні на корабель: «Не маючи тоді інших справ, я писав про все, що бачив і роздивився, коли проходив цією частиною італійської землі» (Мандри, с.37).

Григорович-Барський звертається до читача, заохочуючи його зважити на перешкоди в письменницькій праці, що переслідували його протягом подорожі: «Хотілося б мені, побожний читачу, все це ширше й докладніше тобі описати, та ні я, ні супутник мій Юстин не могли цього зробити через великі труднощі» (Мандри, с.47). Він сприймає свою працю як недовершену й плекає мрію, повернувшись, переробити й виправити паломницькі записки: «Ноги мої так натрудилися, що й руки ледве працюють; якщо Бог дозволить мені повернутися у свою вітчизну, я повинен буду тоді ретельно виправити весь мій подорожній щоденник» (Мандри, с. 386).

Фізичний опір дороги відчувається при описі прощі через Калабрію, до Барі. «Воістину, ніде не було в нас такої важкої дороги, як тут, бо не раз доводилося переходити ріки й потоки, які течуть поміж гір у море: вони й не глибокі, та бистрі, а дно вкрите дрібним камінням, і переходити їх було дуже важко» (Мандри, c. 47). «Не раз ми тяжко падали, спотикаючись об гостре каміння, і ранилися до крові, і розбивали посудини з водою, й лишалися без води, яка мандрівникові дорожча від золота й срібла. Доводилося нам блукати голодним і спраглим серед гір та печер, над глибокими урвищами, волаючи до Бога; розболілися наші кості від ходіння та лежання на твердому камінні. До того ж ми мандрували в липні, в найбільшу спеку, жарким південним краєм, і наші тіла розімліли й ослабли, і мозок у голові мало не висох, і ми мало не збожеволіли» (Мандри, c. 48). Василь Григорович-Барський розповідає, як у Македонії він заблукав уночі дорогою на Афон, «чуючи, як у лісі бігають і виють безліч вовків» (Мандри, c. 122). З болем згадує він важку й небезпечну дорогу до Єрусалиму через Самарію, коли прочанин «багато перетерпів від дощу, який тоді йшов, і від розійників, в чиї руки я потрапив і які побили й роздягли мене до нитки і мало не зарізали... Я змушений був вдавати з себе юродивого Христа ради, говорив і чинив неподобні речі, і став посміховиськом між людьми» (Мандри, с. 318).

Трапляються місця, де надзвичайно виразно відчувається пережита автором нелюдська втома, яка буквально збивала його з ніг. Так було на шляху від Дамаску до Триполі, коли «з найбільшими труднощами здолали високу гору Ливан, бо тут важкі й круті сходження та спуски; трясло нас на конях, уночі було холодно, бо ми йшли серед снігів, хоч це був іще тільки серпень, але сніги лежать весь час на вершині цієї гори, від торішніх і до нових» (Мандри, с. 378). В іншому місці він пригадує: «Я ж був зморений і спітнів, і зробив собі постіль зі знайдених там кедрових гілок, чиє листя коле, як голки, і кепсько провів ніч, більше чувавши, ніж спавши» (Мандри, с. 490). І навіть у записаних згодом спогадах про пережиті випробування дуже виразно відчувається, як фізична втома загрожує перейти в депресивний стан: «...Була осіння пора, і лили дощі, і віяли холодні вітри, і вимок одяг мій аж до нитки, а ночувати доводилось без вогню, і ніде було сушити одяг, і перемерз я, і відчував якусь тілесну неміч... І тоскно мені було йти» (Мандри, c. 311).

До літературного опису Василь Григорович-Барський додає власні малюнки та схеми, копії деяких написів. Він так пояснює свої методи праці, розповідаючи про відвідини монастиря вмч. Юрія на Кипрі: «Я її не змалював, бо вона дуже розорена. А якби була ціла, то я не полінувався б її зобразити, бо малюю тільки ті монастирі, які цілі й мають гарні споруди; над іншим не варто трудитися, адже й місця, гідні зображення, я намалював з великими труднощами, бо не навчений ніякого мистецтва, ні геометрії, ні іконопису, а маю тільки ту освіту, яку Бог з неба мені дарував: працював я без жодного мистецтва, а тільки пером, чорнилом і своєю рукою» (Мандри, с. 403).

Доктринальний характер мають міркування прочанина над рівнем об’єктивности літературного тексту. Прикметним для ранньомодерного письменника є проголошення вищої цінности історичної правди, приховування котрої визнається за важку провину: «Якщо ж хто-небудь запитає, чом в таких славетних істориків, як Євсевій Памфілійський та Кедрин, про цю повість немає згадки, легко відповісти: те, що один історик через свою недбалість чи неувагу пропускає, те можна знайти в іншого; про деякі ж речі історики воліють мовчати, чи то дбаючи про честь видатних осіб, які припустилися безчесних злочинств, чи то не бажаючи осоромити свій рід. Правдивому ж і безсторонньому історикові сором приховувати істину, тому що описані й прославлені добрі діла давніх людей спонукають тих, хто чує про них, до корисних справ, і, навпаки, лиходійства, розказані на догоду людям, змушують кожного від них відвертатися» (Мандри, с. 694).

Композиція паломницьких записок визначається характером дороги, яку долає мандрівник. Хронологічні записи насичуються особистими спостереженнями, змістом розмов і прочитаних книг. Нагромадження фактів розширює межі тексту, провокує його синкретичність. В окремі епізоди вводиться елемент авторської інтерпретації, як раціональної, так і духовної.

Поряд із власними враженнями від побаченого автор залучає дотичний літературний матеріял. Розповідь про перебування на Афоні стає приводом до наведення кількох новелістичних прикладів про чуда, що відбувалися на Святій Горі (Мандри, с. 127-128, 137). Пізніше він викладає історію прославлення чудотворної ікони Воротарка з Іверського монастиря (Мандри, с. 540-545). При цьому, коли йдеться про чуда (зокрема, чуда Пресвятої Богородиці), Василь Григорович-Барський зауважує, що не може свідчити про них під присягою, бо довідався про них не з авторитетних текстів, а з людських розповідей (Мандри, с. 204): «Однак сам я того не чув і не тверджу, проте хто як хоче, хай так і думає» (Мандри, с.264).

Якщо ж авторові вдалося знайти й використати писемні джерела, він неодмінно з радістю про це згадує.  Так він переказує надруковану в грецьких книгах повість про появу струмка прп. Афанасія (Мандри, с. 494), житіє прп. Герасима Йорданського (Мандри, с. 208) і навіть апокриф про дерево Чесного Хреста Господнього (Мандри, с. 185-186). Посилаючись на грецьку книгу «Спасіння грішних», він розповідає історію монаха Іоанна Кукузелія (Мандри, с. 482-484). Згодом же при описі островів довкола Афону Григорович-Барський звертається до античних міфів (Мандри, с. 695-696). Він згадує леґенду про скам’янілого за молитвою апостола Іоана Богослова чарівника Кінопса (Мандри, с. 348).

Часом Григорович-Барський вражає нас щирим пієтетом до виявлених книг. Він захоплено описує рукописний Псалтир Іоана Золотоустого з монастиря Ставроникита й відзначає: «Я ж кажу, що такої чудової книги ще не бачив протягом усіх своїх мандрів, і гідні всякої хвали труди тих, хто переписує такі книги і ретельно їх зберігає» (Мандри, с. 562). А монахам з Кутлумуша він дорікає за погане зберігання рукописів: «за їхнє велике марнотратство й недбальство» (Мандри, с. 554).

Адресатом нотаток Григоровича-Барського була освічена людина свого часу, яка прагне пізнання світу. Автор прагне задовольнити це інтелектуальне прагнення. Він змальовує пейзажі чужих сторін, описує міста, храми, монастирі, фіксує своє враження про зустрінутих людей, звертаючи увагу на віру, культуру, спосіб життя, побут, суспільні стосунки. Але пізнавальний чинник тягне за собою заглиблення у внутрішній світ мешканців Італії, Греції, арабського Сходу. Автор через зовнішні вияви вдачі цих народів намагається розкрити особливості їхньої ментальности, а також відображення в кожній людині універсальних цінностей, дарованих Творцем: чуйности до потреб іншого, гостинности, працелюбности тощо. Зі скрухою Григорович-Барський розповідає й про зустрінуті вияви зла, нетолерантности, ненависти.

Образ автора виявляється в тексті через його погляд на довколишній світ, через стосунки з оточенням. Це цікавий і тактовний оповідач, добра й розумна людина, щира й довірлива у спілкуванні з іншими. Попри важкі випробування життєвої дороги, він не озлобився, не став відповідати ненавистю на вчинену йому кривду. Навпаки, шлях богопізнання відкриває в ньому талант помічати внутрішні дари зустрічних, виявляти в них схильність до доброчинности, присутність високої та гуманної мети. Дорога паломника відкривається в його життєвому досвіді як шлях релігійного вдосконалення.

При цьому автор зберігає здорову ідентичність. Традиційні етикетні формули («грішний», «скудоумний», «недостойний») вживаються в його стилі лише як узвичаєні топоси. Григорович-Барський виявляє почуття власної гідности в стосунках із церковними ієрархами, світськими сановниками. Захоплюючись іншими країнами, він щодалі більше переконується в тому, що «над землю Руськую в сем світі ність» (ХVIII ст., с. 217). Замість прізвища він часом ставить етнонім: «Василій Рус».

Неабияку історико-культурну цінність мають описи звичаїв і вбрання прочан – катеґорії, яка в Європі XVIII cт. виглядала досить масовою. Василь Григорович-Барський описує правила прочанської побожности: «Кожен бо прочанин, який подорожує Христа ради, як справжній прочанин, просячи милостиню, а не заради збирання багатств і не заради споглядання мирської краси й різних земель, народів і звичаїв, якщо мандрує чи за обітницею, чи за бажанням, чи заради свого спасіння, відвідуючи святі місця, якими ходив, де бував або хоч ногою ступав Господь наш Ісус Христос, чи заради поклоніння мощам святих угодників Божих – така людина, коли не має, то повинна мати ангельське життя і часто сповідатися у своїх гріхах; є у мандрівників та у всіх прочан такий звичай і вища настанова: коли прийде такий чоловік до святого місця, хоч воно і в малому містечку чи в селі, він не повинен просити патенту для вільного мандрування, а заради більшої достовірности, замість патенту має взяти свідоцтво про відпущення гріхів, про яке питають, як і про патент, або, може, й суворіше» (Мандри, с. 89).

Одяг прочанина також зображений з достатньою детальністю: «А вбрання прочанське таке: чорна одіж із полотна або сукна, без окремих піл, але зшита суцільно, на взір дяківського стихаря, лише з вузькими рукавами; таку одіж прочани носять поверх свого звичайного вбрання, яке нею прикривається; на грудях поверх одежі чіпляють хреста; ремінний пояс, а при боці – тиквиця, щоб носити воду в пустельних краях; на плечах – мішечок із потрібними речами; зверху – коротка накидка, що може лише прикрити плечі від дощу; мішечок зшитий із провощеного полотна, схожого на чорну шкіру; на ногах – міцно прив’язані сандалі; чорний капелюх із широкими полями; в руці – грубий посох, що висотою сягає до голови, дуже гарно різьблений і вкритий черню» (Мандри, с. 20). Ці самі деталі наводяться дещо пізніше, але, попри стислість опису, стає відчутною втома від постійного використання традиційного вбрання, зокрема, посоха: «Чорна риза, опоясана; круцифікс, або хрест, що висить на грудях; посох у руках, такий великий, що його ледве можна носити, короткий плащ на плечах, тиквиця при поясі для води, капелюх на голові, вся одіж чорна; крім того, ще й торба, і та чорна» (Мандри, с.125).

Автор тримається власної обрядової традиції. При перебуванні в католицьких країнах він скаржиться на брак пісної їжі та зазначає, що йому доводилося голодувати, аби не оскоромитися. Відвідини Львова він супроводжує скрушним зауваженням про брак православних церков і чітко відмежовується від з’єднаної з Римом частини Руської церкви: «Гидко нам тут було понад усяку міру, бо всі руські церкви та монастирі з доброї волі чи силоміць було обернуто на уніятські» (Мандри, с.18). Він критично відгукується про Флорентійський собор (Мандри, с. 85) і для характеристики ставлення латинян до православних вдається до виразної приказки: латиняни «нас так люблять, як вовк ягня, а терплять, як сіль в оці» (Мандри, с. 107).

Людина свого часу, автор засвідчує залежність від етнокультурних стереотипів, які побутували в його середовищі. Так арабів він часто називає ефіопами й скаржиться на кочовиків-бедуїнів як «лютих та безжальних лиходіїв» (Мандри, с. 303). Твір насичений критичними відгуками про іслам, згадками про захоплені мусульманами християнські святині. Однак там же прочанин досить прихильно визнає, що учасники хаджу до Мекки «вирушають … гордовиті, люті, пихаті, багаті та при здоров’ї, а вертаються впокорені, смиренні, вбогі та немічні через дорожні злигодні та незгоди» (Мандри, с. 374). Греки в очах автора «розсудливіші в усяких справах, і стійкіші у злиднях, і хитріші в судах» (Мандри, с. 623). При цьому він визнає: «Греки ж звинувачують русів у тому, що вони непостійні, й нетерплячі, й ледачі» (Мандри, с. 625).

Згадуючи про вірменську церкву, він наводить популярний сюжет про те, нібито при володінні вірменами Храмом Гробу Господнього традиційного сходження благодатного вогню не відбулося (Мандри, с. 169). Про монахів-маронітів Григорович-Барський відгукується з прихильністю й співчуттям, відзначає їхню гостинність, смирення, вбогість та інші чесноти, однак зауважує – лише віра у них не православна (Мандри, с. 282). За звичаями маронітів прочанин спостерігає з цікавістю (Мандри, с. 270). Перебування в римському монастирі Сергія і Вакха залишає враження про тамтешніх монахів-василіян: «Вони звуться василіяни, бо живуть ніби за статутом святого Василія та уставом грецьких ченців; проте вони відрізняються від греків, як схід від заходу і як небо від землі; вони в усьому підпорядковані римській церкві, тільки вбрання їхнє трохи не таке: довге, аж до землі, і вовняне, і клобуки без піл, як у вірменських ченців, ще й носять капелюх поверх клобука; бороди вони голять і волосся стрижуть, постів усіх не дотримуються, крім великої чотиридесятниці, та й то не твердо; літургію відправляють коли грецькою, коли руською мовою, однак за звичаєм римлян, на опріснику, і то без співу, тільки тихо читають» (Мандри, с.80).

Відхід частини близькосхідних християн в унію Григорович-Барський пов’язує з впливом латинської церкви й розцінює це як розкол, образно порівнюючи з євангельською притчею про посіяний поміж збіжжям бур’ян: «Нещодавно, у 1725 році, насіяв тут диявол свого бур’яну, і половина віруючих стала уніятами, які підкоряються папі та його догматам, половина ж дотримується давньої грецької православної віри; так було розколото святу церкву» (Мандри, с. 291). Він розповідає про побачених у Сидоні греків-уніятів (Мандри, с. 267-268), а в переході в Католицьку Церкву дамаських християн звинувачує єзуїтів: «Їхні серця були отруєні повчаннями єзуїтів» (Мандри, с. 366). Переслідування афонських монахів за часів Латинської імперії, утвореної після Четвертого хрестового походу, порівнюється на підставі знайденої на Святій Горі повісті з часів імператора Михаїла І Палеолога (1285 р.) з гнобленням християн турками-османами: «терпіла вона не лише від варварів, а й від нібито християн, тобто папістів» (Мандри, с. 691).

Зрозуміло, що афонська леґенда про зруйнування Ксиропотамського монастиря за співслужіння з латинянами набуває в такій полемічній перспективі знакового змісту: «Почувши про люті муки, що їх зазнали інші,вони злякалися, і зустріли напасників зі свічками, кадильницями та з усякими почестями, і прийняли їх до своєї церкви, і правили разом з ними Службу Божу. Бог же, не потерпівши їхнього беззаконного об’єднання, вчинив землетрус, і впала церква, і поховала їх, і зруйновані були всі келії та монастирські стіни» (Мандри, с. 639).

При цьому з суто бароковою парадоксальністю сам автор виявляє несподівану відкритість до іншої традиції. У Римі він сповідається в соборі святого Петра, аби потрапити до папського палацу. Щоправда, при цьому він зазначає: «Сповідався вдавано й нещиро». Він гостро картає ченців Хіландарського й Зографського монастирів на Афоні за те, що вони не визнають благодатними таїнств Католицької Церкви та підозріло ставляться до української традиції. Він переказує власні дискусії з цього приводу: «Я дуже жалкував з цього приводу і намагався їх напоумити й переконати, щоб вони відступилися від своїх заблудів та оман, але марно, тому що їхня дурість і неосвіченість, а ще більше самовпевненість і впертість не давали їм прислухатися до моїх слів» (Мандри, с. 606). Тут же Григорович-Барський наводить історію українця ієромонаха Йосифа, якого вже єпископ висвятив був на ієрея, але через наполягання монахів українець після цього був охрещений у морі (Мандри, с. 607-608). При перших відвідинах Афону автор журиться тим, що з огляду на його перебування в у Римі й відвідини латинських церков його не допускають на Афоні до причастя (Мандри, с. 140). Взагалі, вороже ставлення греків до латинської традиції, перенесене й на прибулого з Заходу українця викликає в Григоровича-Барського внутрішній опір: «Греки дуже ненавидять Рим і всіх, хто йому підлягає; ненавиділи й мене через отой капелюх [римського піліґрима – А.І.], а ще більше за римську мову» (Мандри, с.125).

Природно, що автор пильно стежить за обрядовими відмінностями у відвідуваних ним спільнотах та пригадує знайомі йому богослужбові звичаї Київської Церкви. Руські церкви й монастирі здаються йому багатшими за грецькі, котрі не мають навіть бань (Мандри, с. 110), монастирі – прекраснішими й милосерднішими (Мандри, с. 112). Краса й щедрість Руської землі дисонують убогій Румелії (Мандри, с. 121).

Він докладно розповідає про чин монастиря прп. Афанасія Афоського (Мандри, с. 496-516), порівнює чини інших афонських монастирів. На о. Родос Григорович-Барський звертає увагу на чин воздвиження Чесного Хреста, що відрізняється від руської церковної традиції (Мандри, с.147). Докладно описуючи богослужіння в з’єднаному з Римом монастирі Мухаллес біля Сидону, він зіставляє її і з грецьким, і з римським обрядами (Мандри, с. 268-269).

Точність спостережень вдало сполучається в «Мандрах» із влучністю характеристик і виразністю образного втілення сюжету. Порівняння часто засвідчують вплив на автора фольклорної традиції: «люблять, як вовк ягня, а терплять, як сіль в оці» (Мандри, с. 107), «несіть добро.., як бджоли мед» (Мандри, с. 166), довколишні острови прикрашають Афон, «наче зорі – місяць» (Мандри, с. 696). Келії довкола джерел нагадують авторові зорі довкола місяця (Мандри, с. 468), мармур на Афоні здається йому білим, як сніг, а вода прозорою, як кришталь (Мандри, с. 493). Вживається також низка порівнянь біблійного походження: «не повернувся в монастир, наче Ноїв крук у ковчег» (Мандри, с. 596), «тікають, як дикі сарни з тенет» (Мандри, с. 135), «ченці розбіглися, наче сарни» (Мандри, с. 596).

Автор виявляє себе як поет, включаючи до тексту власний елегійний акровірш «Розрада» (Мандри, с. 114). В тексті «Мандрів» можна знайти непоодинокі прислів’я, приказки, афористичні вислови книжного походження: «Хто не вміє молитися, хай вирушає в море» (Мандри, с. 102), «Людина замислює, а Бог вирішує» (лат.) (Мандри, с. 118). Риторичні вигуки відображають захоплення силою та майстерністю стародавніх будівничих фортеці Гелеополь (Мандри, с. 288-289). Барокова метафоричність мислення досягає особливої досконалости в поетичному описі Церкви: «Стоїть бо вона непорушно, як гора, пишається красою, як наречена, сяє в усьому світі, як сонце, світячи і добрим, і злим, вона тверда, як діямант, процвітає, як лілея серед тернів, завжди горить незгасним полум’ям любови до Бога, що його ніякі єретичні вітри не можуть загасити, а ще більше розпалюють, і ще більше розгоряється вогонь любови Божої; вона ніколи не знає сум’яття, завжди веселиться, переможну співаючи пісню» (Мандри, с. 107).

Твір було видано 1778 р. в Санкт-Петербурзі. Згодом з’явилося чотиритомне видання спадщини Василя Григоровича-Барського (1885-1887). Український переклад твору здійснив проф. Петро Білоус (Київ, 2000) – найглибший дослідник нашої паломницької прози.



[1] Густинская лѣтопись // Полное собрание русских летописей. – СПб., 1845. – Т.2. – С.233.

[2] Там само. – С.236.

[3] Там само. – С.290.

[4] Там само. – С.368.

[5] Там само. – С.373.

[6] Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець: Джерелознавче дослідження. – 2-е вид. – К.: Наук. думка, 1971. – С.99.

[7] Там само. – С.100.

[8] Там само. – С.101.

[9] Там само. – С.102.

[10] Там само. – С.104.

[11] Там само. – С.116.

[12] Там само. – С.118.

[13] Там само. – С.121.

[14] Там само. – С.122.

[15] Исторический архив. – 1951. – Т.7. – С.236-253.

[16] Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. – С.99.

[17] Там само. – С.136.

[18] Там само. – С.135.

[19] Там само. – С.139.

[20] Феодосій Софонович. Хроніка з літописців стародавніх. – К.: Наук. думка, 1992. – С.56.

[21] Там само. – С.170.

[22] Там само. – С.227.

[23] Там само. – С.235.

[24] Там само. – С.227.

[25] Українська література XVIII cт. - К.: Наук. думка, 1983. - С.168.

[26] Там само. – С.169.

[27] Там само. – С.169.

[28] Там само. – С.171.

[29] Там само. – С.170.

[30] Там само. – С.172.

[31] Там само. – С.173.

[32] мито на довізні товари.

[33] Величко Самійло. Літопис / Переклав Валерій Шевчук. – К.: Дніпро, 1991. – Т.1. – С.27-28.

[34] Там само. – С.36.

[35] Напр.: там само. – С.216.

[36] Там само. – С.28-29.

[37] Там само. – С.60-61.

[38] Там само. – С.207-210.

[39] другого я (лат.)

[40] Там само. – С.130.

[41] Там само. – С.228-229.

[42] Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки / Пер. із староукр. – К.: Т-во “Знання” України, 1992. – С.11-12.

[43] Там само. – С.15.

[44] Там само. – С.16.

[45] Там само. – С.24.

[46] Там само. – С.26.

[47] Там само. – С.32-33.

[48] Там само. – С.38.

[49] Там само. – С.56.

[50] Там само. – С.52.

[51] Там само. – С.111. Мовою ориґіналу: «Муж поістинні імени гетманського достоїн, много дерзновен в бідствія входити, множає совітен в самих бідствіях бяше, в нем же ни тіло коїми лібо труди ізнуренно, ни благодушество противними навіт побіжденно бити можаше; мраза і зноя терпініє равно, пищі і питія не єлико непотребноє іждивеніє, но єлико єстеству довліше, толико вкушаше; сном в нощи, ни во дні побіждашеся.., первій на брань, послідній по уставшей брані ісхождаше».

[52] Там само. – С.113.

[53] Там само. – С.119.

[54] Там само. – С.129.

[55] Там само. – С.137.

[56] Історія русів / Укр. переклад Івана Драча. – К.: Рад. письменник, 1991. – С.34.

Comments