Лекція 01. Просвітительство



1. Етико-естетичні засади літератури Просвітительства

Друга половина XVIII в. у Європі — це епоха Просвітительства, «століття розуму», час філософів і економістів. Особливого суспільного авторитету набула освітня діяльність. Стали цінуватися практичні, позитивні знання, виник своєрідний культ розуму. Він збігся з кризою структур Церкви, сформованих у Середні віки. Просвітителі вважали релігію і Церкву застарілими, нездатними відповідати запитам суспільства. На їхнє місце ставилася наука й освіта. Вважалося, що науковий погляд на світ може пояснити всі його явища, що все може бути пізнане шляхом логіки і наукових спостережень. Культ розуму поставив людину, захопленою своїми здібностями, в центр Всесвіту.

Культура Просвітитльства набула риси раціональності, деякої сухості й умоглядності. Духовність змінилася міркуванням, емоційний порив — системою доказів, віра — науковою переконаністю. Цьому відповідав стиль класицизму, на новому рівні, що повертався до спадщини античності і Ренесансу. Йому притаманна шляхетна простота і ясність форм.

Епоха Просвітительства висунула ідею ревізії минулого. Відбувається переоцінка всіх колишніх цінностей з позицій розуму, у тому числі і культурних. Мистецтво Середньовіччя і Бароко відкидається як «дике», «варварське», засноване на марновірствах. Одночасно вільнодумний «освічений» філософ, що прагне розумом пізнати все існуюче, прагнув до соціяльних реформ, до переробки суспільства. По суті людина у культурі епохи Просвітительства перетворювалася на ідеального героя, наділеного сухим розумом і чуттєвою душею.

Раціоналізм (від лат. rationalis – розумний) – філософський напрям, що будується на переконанні в безмежній силі людського розуму, його здатності пізнавати світ. Розумові приписується виключне значення в розвитку людства; наука протиставляється релігії. Абсолютизується поняття освіти й технологічого проґресу. Утверджується оптимістичний погляд на людську природу. Всі вади суспільного розвитку пов’язуються з тим, що люди в минулому керувалися вірою, традиціями, авторитетом, а не чистим розумом. Стверджується, що людина за своєю природою добра, і зміни на краще настануть зі звільненням первісної доброти людської природи від пізніших нашарувань. Через розум людини виявляється її природа, тому піднесення вартости розуму обіцяє повернення до природи.

Ідеї матеріялізму оформлюються в працях англійських філософів Френсіса Бекона (1561-1626 рр.) та Джона Локка (1632-1704 рр.), котрі прагнули всі явища світу підвести під закони механіки. За Локком душа новонародженої людини є «tabula rasa» («чистим аркушем», дослівно – «чистою дошкою»). Тільки протягом життя враження людини утворюють зміст духовного життя особистості. Праця Джона Локка «Дослід про людський розум» (1691) була спрямована проти суспільних привілеїв.

Франсуа-Марі Аруе, що діяв під псевдонімом Вольтер (1694-1778 рр.), став чільним ідеологом Просвітительства. Вихований у єзуїтській колеґії, Вольтер сформувався під впливом англійського матеріялізму. Він жив у Лондоні три роки (1726-1729 рр.). Необхідність визнання Бога він пов’язував головно з тим, що віра в Бога допомагає тримати народ у покорі. Він – автор вислову «Якби Бога не було, Його слід було б вигадати» (вірш «До автора книги про трьох ошуканців», 1769). Вольтер затято боровся з Церквою, написав десятки антиклерикальних творів. Він двічі ув’язнювався в Бастилії, довгі роки пробув на вигнанні. Аж до смерти йому було заборонено в’їзд до Парижу.

Монтеск’є, Руссо, Вольтер та інші французькі письменники видали «Енциклопедію або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» (1751-1780 рр.). «Енциклопедія» подавала в систематизованому вигляді цінні відомості з різних галузей людського знання. Але вся вона була перейнята ідеєю несумісности Церкви і знання, мала антиклерикальний характер, поширювала безвірство. Вплив «Енциклопедії» на Францію був дуже великим. Маючи велике позитивне значення як збірник важливих наукових відомостей, «Енциклопедія» утверджувала атеїстичні погляди, релігійний плюралізм

Концептуальність. Переважають твори, структура яких служить розкриттю певної філософської та етичної колізії.

Тісний та органічний, як ніколи, зв’язок з філософією, котру розуміють як науку про щастя й економічний добробут людства.

Повчальність. Прямолінійна тенденційність. Полемічна спрямованість.

Проповідь повернення до природи.

У всіх людей закладено завдатки до різних форм діяльности. Думки про виховання людської особистості й роль суспільного середовища в цьому процесі. Розум — головний критерій істини та справедливости.

Новий тип героя: діяльного, певного в собі. «Природна людина».

Високий моральний ідеал втілюється в образі позитивного персонажа, героя.

Минуле засуджується як нерозумне. Майбутнє енерґійно утверджується. Шляхом виховання, переконання, безперервних реформ можна створити царство свободи.

Заперечення впливу іноземних культур, ґалломанії. Засудження культу старовини.

У слов’янських країнах Просвітительство стимулювало розвиток системи освіти, секуляризацію культури, державницькі настрої. Система освіти вдосконалюється на землях, що входили в Австрійську монархію Габсбурґів: у Чехії, Угорщині зі Словаччиною та Закарпаттям, Словенії, Хорватії, Галичині, Буковині, які поступово ставали краєм суцільної письменності. Розвивалася вища школа.

2. Стиль епохи Просвітительства

Класицизм (від лат. «classicus» — зразковий) — стиль мистецтва XVII — XVIII ст., для котрого властиві висока громадянська тематика, суворе дотримання певних творчих норм і правил. Протистоїть бароко, зберігаючи його сліди. Класицизм знаменував повернення до античної спадщини як до норми й ідеального зразка.

Для нього характерні раціоналізм, нормативність, тяжіння до гармонії, ясности й простоти вислову, урівноваженість композиції й у той же час певна доля схематизації й ідеалізації в художніх творах Це виражалося в ієрархії «високих» і «низьких» стилів у літературі, вимозі «трьох єдностей» - часу, місця і дії - у драматургії, підкресленому пуризмі в мови і т.п.

Основний естетичний постулат класицизму - вірність природі, закономірній розумності світу з об’єктивно властивою йому красою, що знаходить вираження в симетрії, пропорції, мірі, гармонії, що і повинні відтворюватися в мистецтві в доконаному вигляді. Мистецтво відбивало прагнення до гармонійного устрою суспільства. Життя зображується в образах ідеальних, що тяжіють до загальної норми, взірця. Звідси культ античности. Антична старовина виступає як зразок досконалого й гармонійного мистецтва. Герої — мужні, суворі люди, якими рухає обов’язок, котрі цілком підпорядкували себе державним інтересам.

Сюжети класицистичних творів визначаються конфліктами особи і суспільства, ідеалу і реальності, почуття і розуму. Художнім формам класицизму властиві сувора організованість, урівноваженість, ясність і гармонійність образів. Вироблиється сувора єрархія жанрів. Диференціюються високі жанри (трагедія, ода, епопея) та низькі жанри (комедія, байка, сатира). В естетичній свідомості функціонує теорія трьох єдностей: часу, місця, дії. Естетична теорія класицизму викладена в поемі Нікола Буало «Поетичне мистецтво» (1674).

В системі жанрів класицизму характерне місце займає бурлеск (італ. burlesca, burletta, від burla – жарт), пов’язаний із пародіюванням високої, урочистої тематики. Особливо зручною для бурлескно-травестійного пародіювання виявилася Вергілієва “Енеїда”. З’явився цілий ряд “Перелицьованих “Енеїд” (Д. Лаллі, А. Блюмауера, М. Осидова), а також російських ірої-комічних поем, насамперед бурлескної поеми В. Майнова “Елисей, или Раздраженный Вакх”, у якій відверто пародіювався класичний античний епос. В Росії набула певного поширення “Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку” М. Осипова.

У художній мові класицизму, визначаючи виміри «низького стилю», вживаються макаронізми, специфічні неологізми, метафори, інверсія.

У Речі Посполитій, що в останню хвилину перед крахом своєї державності усвідомила небезпека, що загрожує їй, і спробувала, хоча безуспішно, протиставити їй ідеї Просвітительства, класицизм досяг значного рівня, про що свідчить королівський палац у Лазеньках. Письменник Ігнатій Красицький у своїх сатирах і байках бичував польську старовину і безкультур’я шляхти. Його лаконічний і свіжий стиль, виразна мова ґрунтувалися на живій мові освічених людей. Багато рядків його віршів стали крилатими фразами. Були популярні і його моральні романи. Дотепер світовою славою користається «Рукопис, знайдений в Сарагосі» Яна Потоцького, що викривалося середньовічне марновірство, але у формі середньовічного пригодницького роману. Правобережна Україна, цілком інтеґрована до культурного життя Речі Посполитої й ще довго після поділу зазнавала потужного впливу польської культури, транслювала цей вплив у загальноукраїнське культурне життя.

Сентименталізм (від франц. «sentiment» — почуття, чуттєвість) — стиль мистецтва др. пол. XVIII — поч. XIX ст. Важливою подією в духовному житті Європи стало відкриття в людині здатності насолоджуватися спогляданням власних емоцій. Справжня революція в етиці. Співстраждаючи ближньому, поділяючи його горе, можна дістати справжню вишукану радість. А відтак доброчинні дії відповідають власній природі людини, розвинена почуттєвість уміє розрізняти добро і зло. Твір мистецтва покликаний пробудити природню почуттєвість людини, розчулити її, а відтак подолати несправедливість у людських стосунках.

Сентименталізм дидактичний, повністю підпорядкований виховних завданням. Митці апелюють до почуттів, зображують різні зворушливі ситуації, що пробуджують у читача і співстраждання, і радість від відчуття власної душевної чуйності.

У ХVІІІ столітті слово “сентиментальний” було новим, частіше вживалося слово “чуттєвий” і сприймалася як похвала — чи людині добутку. Прояв почуттів при перегляді п’єси, слуханні опери було модним. Не вважалося соромним плакати в театрі на очах у всіх чи навіть зомлівати побачивши страждань героїні. Так, наприклад, у Парижі, а потім і по всій Європі мала надзвичайний успіх опера Глюка “Орфей і Евридика” (1762). Слухачі раз у раз ходили на виставу, і щоразу плакали. Розповідали, що Жан-Жак Руссо довго не хотів йти слухати оперу. Нарешті він піддався на умовляння друзів, прослухав оперу, а коли його запитали, чи сподобалося йому вистава, він проспівав перший рядок з арії Орфея: “Загубив я Евридику” — і розплакався.

“Сентименталізм”, чи “чутливість”, швидко завоював європейське мистецтво. Саме це слово стало позначати літературний напрямок після виходу у світ книги Лоренса Стерна “Сентиментальна подорож” (1768).

Сентименталісти не вважали, що цивілізація і прогрес — це абсолютне добро, вони оспівували природу і єдність людини з природою, причому в природі їх приваблювали загадковість і незбагненність для людини. Один із лідерів Просвітительства, Жан-Жак Руссо, заснував один із напрямків сентименталізму, названий «руссоїзмом». У романі «Юлія, або Нова Елоїза» він написав: «Розум сформував людину, але почуття веде його по життю».

Жанри. Велика питома вага псевдодокументальних форм. Лист, подорожня замітка, щоденник. Імітується творчий процес, що відбувається перед очима читача. Створюється враження, що письменник працює без заздалегідь виробленого плану, не дбаючи про композицію й стиль.

Оповідь майже завжди ведеться від особи учасника або свідка змальовуваннх подій. Зображення свідомості оповідача виходить на перший план. Опис духовних реакцій на явища життя часом затуляє самі явища. Прозові твори сповнені відступів, гписами нюансів почуттів персонажів, роздумами на моральні теми. Сюжетне начало послаблюється. В поезії на перший план висувається особа автора.

Природно, що особливого розвитку дістав у цей час жанр роману. Він у ХVIII столітті стає одним із найпоширеніших. Роман XVIII століття пропонував читачеві ілюзію реального життя, де можна було співпереживати героєві, співчувати йому, зіставляти події його життя і свої власні. Те, що відбувалося з героями, стало сприйматися за реальність. Автор, герой і читач існували в одному вимірі, література і реальність перетиналися. Дуже популярними стали в цей час романи в листах.

Сентименталізм вплинув і на драматургію. Саме в епоху сентименталізму у Франції і Німеччині формується особливий жанр — драма (у вузькому сенсі слова). Дені Дідро говорив: те, що відбувається на сцені, повинне цілком зображувати справжнє, реальне життя, ніби перед глядачем представлялася звичайна кімната, але без четвертої стіни.

Особливий розвиток дістає в епоху сентименталізму ліричний жанр елегії — вірша-міркування, вірша-жалю. Охоче зображує величні картини природи, перебування в лоні якої стає потужним засобом виховання чуйності. Апелює до релігійних почуттів, змальовує тихі радощі родинного життя. Персонажі —прості люди. Ідеали беруться з повсякденного життя, для підкреслення чого імітується стиль справжніх документів.

Культ співстраждання й жалю, зацікавлення бідними й знедоленими людьми, які з мужньою терплячістю зносять удари долі. Ствердження краси й поезії повсякденності.

Індивідуальна неповторність людського досвіду відкидається. Навпаки, культивується усвідомлення того, щшо в подібних ситуаціях кожна людина, наділена певною почуттєвістю, відчуватиме одне й те саме. Книги сприймаються як підручники правильної почуттєвости.

3. Історико-культурні параметри епохи

У Франції за вихідні дати епохи Просвітительства приймають 1715 та 1789 рр.

У Польщі за початок епохи приймають 1764 р. – обрання королем Станіслава Авґуста Понятовського, а за завершення - 1815 р., коли було покладено край існуванню решток незалежної держави.
У Росії початок епохи припадає на 1760-і рр., а її завершення – вже на 1780-і рр.

Українська культура др. пол. XVIII — поч. XIX ст. розвивалася в атмосфері національної катастрофи. Була знищена інтелектуальна еліта нації, де плекалися ідеї державності, культурної самобутності, де зосереджувалася літературна творчість. Але в той самий час аґресивна політика Російської імперії сприяла зосередженню українських земель у межах єдиної державної структури. Внаслідок другого поділу Польщі (1793 р.) відбулося приєдання Правобережної України до Російської імперії.

Першої віхою нової епохи для України є 1798 р. – рік першого видання «Енеїди» Івана Котляревського.

Культурними процесами, що найбільше позначилися на літературному житті, можна визнати розвиток друкарства й поширення книг, появу професійного театру,

1803 р. — відкриття професійного театру в Києві.

1805 р. — відкриття Харківського університету.

1806—1812 рр. — російсько-турецька війна. Росія зайняла Молдову, Волощину.

1812 р. — російсько-французька війна.

Розрахунок на масову свідомість, доступність і простоту. Книготоргівля, домашні бібліотеки. Збільшення накладів книг. Витіснення латинської та церковнослов’янської мов.

Особливе значення для створення сприятливих умов і сприяння розвитку книжкової справи мав указ Катерини II про так звані «вільні» друкарні, обнародуваний у 1783 р. За цим указом дозволялося заводити приватні друкарні, для чого досить було мати необхідні засоби і дозвіл місцевої управи благочиння. Доти друкарство і видавнича справа в Росії носили державний характер, чим російська книжкова справа відрізнялася від західної, значною мірою приватнопідприємницької. Централізація і підпорядкування друкарства Церкві і державі сковували ініціативу в цій галузі, обмежували випуск книг переважно церковно-службовою і навчальною літературою.

Указ 1783 р. сприяв децентралізації книжкової справи, просуванню книги в провінцію, створив умови для діяльності видавців-просвітителів. Власне кажучи, цей указ перевів книжкову справу «на рейки» буржуазного підприємництва, що стало пануючим у XIX ст.

Відкриття багатьох нових друкарень у столицях і таких провінційних містах як Астрахань, Владимир, Воронеж, Ярославль, Калуга, Смоленськ, Перм, Нижній Новгород, Кострома, Тамбов, далекий Тобольськ - усього в 17 губерніях, призвело до значного збільшення випуску книг з різних галузей знання. Вже в 60-і роки книжкова продукція різко зросла, склавши до кінця 80-их понад 400 видань на рік.

Зміна ситуації в Європі, повстання під проводом Пугачова, французька революція, терор якобінців і особливо страта Людовика XVI і королівської родини зіграли свою роль у зміни політики Катерини II. Ставши підозрілою, побоюючись «розтлінного» впливу «якобінської» зарази, вільнодумства, керуючись своїми особистими симпатіями й антипатіями (наприклад, вона не любила Руссо), Катерина II стає усе причепливішою, нетерпимішою, обрушується з жорстокими карами на проголошених тепер «небезпечними» і «бунтівниками» - Радищева, Новикова, обрушується і з цензурними переслідуваннями на Я. Б. Княжніна, І. Г. Рахманінова, І. О. Крилова, змінює своє доброзичливе ставлення навіть до Вольтера. Підозрілою стає діяльність російських масонів, з якими цариця пов’язує спроби замаху на її трон на користь Павла.

У 1796 р. вийшов указ про закриття вільних друкарень і завпроваджується сувора цензура книг, особливо французьких, у всіх російських портах.

1804 р. оприлюднено новий цензурний статут. Найліберальніший у XIX ст. Університетам надається право цензурування місцевої друкованої продукції.

З 1811 р. цензура перебуває під наглядом Міністерства поліції.

Харків — головний видавничий центр.

1805 р. Заснування університету, при ньому — перша світська друкарня. 1812 р. — книгарня.

Іншим важливим заходом, зв’язаним з ім’ям Катерини II, був розвиток російської журналістики і, зокрема, поява перших російських сатиричних журналів. У 1769 р. секретар Катерини II Г. В. Козицкий приступив до видання журналу «Всякая всячина», справжнім редактором і автором якого була сама імператриця. До цього часу в Москві, Петербурзі видавався вже ряд літературно-художніх і наукових журналів. «Всякая всячина» відрізнялася від них тим, що це був перший у Росії журнал сатиричного характеру. Його поява сприяла створенню інших журналів подібного жанру, до створення яких закликала сама імператриця.

«Харьковский еженедельник» — перша газета в Україні.

«Харьковский Демокрит» — журнал. Видавець В.Маслович. Сатиричні пародійні вірші з навмисним зниженням стилю. Пародіювання класицистичних канонів.

«Харьковский еженедельник». З травня 1812 р. Існував ледве 3 місяці. Виходив щосуботи. Наклад - до 600 прим. Видавав університетський книготоргівець Ланґер. Допомагали викладачі й студенти. Друкувалися інформаційні матеріяли, переважна більшість літературних товрів — передруки. В окремих числах — ліричні вірші й епіґрами.

Просвітительські гуртки. В Глухові — Я.Козельського. В Обухові — В. Капніста. В Харкові — Філотехнічне товариство, засноване з ініціативи Василя Каразіна 1811 р. Входили: Григорій Квітка, Павло Білецький-Носенко, В.Капніст та ін.

Попівська Академія в с.Попівка під Сумами при маєтку почесного члена Харківського університету Олександра Паліцина (1777-1811). Учасники прагнули служити батьківщині, поширюючи серед народу освіту, знання, гуманістичні ідеї про суспільне життя і засоби виховання людини, про почуття громадянського обов’язку й гідності. Переклад «Нової Елоїзи» Ж.-Ж. Руссо (СПб., 1802-1804; О.Паліцин)

Масонський рух. Новітнє масонство вважає вихідною датою день Різдва Іоана Хрестителя (24 червня) 1717 р., коли в таверні «Гуска й рожен» в Йорку (Англія) чотири лондонські ложі масонів об’єдналися в першу в світі Велику ложу, названу Великий Схід Англії. Вони обрали Великого Майстра та Великого Наглядача і вирішили зібрати та впорядкувати закони і приписи масонства. Ложа оголосила себе материнською для всіх масонських майстерень світу. Проголошується мета «облагороджувати і об’єднувати людей на засадах взаємодопомоги, братства, любови та рівности».

Духовні корені масонства знаходимо в стародавніх гностичних сектах зі сполученням єгипетської містики, зороастризму, Каббали, індуїстських впливів. Більш наближені до нашого часу маніхейство, богомільство, катари й альбіґойці. Середньовічні алхіміки, астрологи й маги безпосередньо чи посередньо пов’язані з гнозою - нібито вищим релігійним знанням, еклектичною системою, що склалася з езотеричних елементів різних релігійних систем. Своєю метою масони декларують перетворення світу й життя в ньому на засадах просвітлення людей силою розуму, взаємної терпимости, миру, гуманности. Християнство трактується зневажливо й витісняється деїзмом.

Перша масонська ложа заснована в Україні 1742 р. Рух втягав у себе елітні верстви населення в містах і містечках.1758 р. запрацювала масонська ложа у Львові, 1784 р. — в Києві.

Імператор Олександр I перебуваючи під впливом масонів, 1810 р. дозволив існування масонських лож у Росії. У кількох десятках російських міст запрацювали півнори сотні «майстерень», у яких на початок 1820-х рр. нараховувалося близько 1600 членів. Царським указом 1822 р. вони були поставлені в нелеґальне становище.

Чимало зробив для поширення масонських ідей Григорій Сковорода. 1817 р. в Харкові попечитель університету Захарій Карнеєв, командор Мальтійського ордену, заснував філію петербурзької ложі. Належністю до цієї ложі дехто пояснює стрімку кар’єру Петра Гулака-Артемовського. 1818 р. в Полтаві засновано ложу «Любов до істини», яку очолив багатий поміщик Михайло Новиков. «Вітією» (оратором) цієї ложі був Іван Котляревський.

1818 р. утворюється «Союз благоденства», 1821 - «Південне товариство» декабристів. Після 1825 р. (виступ декабристів) таємні товариства забороняються.

Року 1774 засновано у Відні при церкві св. Варвари «Барбареум» — семінарію для уніятського духовенства, яку року 1784 перенесено до Львова. Року 1774 засновані народні школи трьох типів: одноклясові — парафіяльні, з наукою українською мовою, триклясові та чотириклясові — з наукою німецькою мовою.

У 1774 р. імператриця Марія Терезія заснувала у Відні при церкві св. Варвари греко-католицьку семінарію — Барбареум, що давала студентам із Західної України не лише систематичну богословську освіту, а й можливість животворних контактів із західною культурою. Того ж року в Галичині були засновані народні школи трьох типів: одноклясові — парафіяльні, з викладанням українською мовою, трикласні та чотирикласні — з викладанням німецькою мовою.

В 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, Йосиф ІІ засновує у Львові університет, який став першим вищим учбовим закладом такого типу на українській землі. На його чотири факультети вступило близько 250 студентів, переважно поляків, а втім були й українці. Оскільки викладачі, здебільшого німці, читали лекції незрозумілими українцям німецькою або латинською мовами, то для останніх було організовано окремий факультет, що називався «Студіум рутенум». Викладання тут велося штучним язичієм, що поєднувало церковнослов’янську мову з місцевою українською говіркою.

Року 1784 у Львові створено університет з чотирма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мовою, а на Богословському — латинською. 1787 року зорганізовано окремий Богословський факультет для українських студентів з українською викладовою мовою; цей університет існував до 1809 р.

Духовенство та інтелігенція дедалі частіше послуговувалися польською мовою, а українською розмовляли лише з селянами. Промовистим свідченням занепаду української мови (тобто тієї неприродної та незграбної мішанини місцевої говірки, церковнослов’янських, латинських, польських та німецьких елементів, яку тоді видавали за літературну українську мову) в середовищі освічених людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного факультету «Студіум рутенум» у Львівському університеті. Як не парадоксально, але до цього спричинилися не поляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші дисципліни в університеті викладалися німецькою мовою, студенти факультету вважали дискримінаційним те, що їх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й радо пішли на заміну української німецькою.

Іван Могильницький заснував просвітнє товариство в Перемиш­лі (1816) що ставило своїм завданням у народних школах ширити освіту українською мовою. Але діяльність цього товариства викликала опір, інтриги польських шовіністів. На прохання Михайла Левицького 1816 року запровадити українську мову у сільських школах, президія губернії у Львові не згодилася, бо вважала українську мову за наріччя, яке не може бути предметом шкільної науки. Зго­дом у Львові відбулася губерніальна нарада в шкільній справі з участю Івана Могильницького. Але тут перемогла офіційна думка, і було ухвалено, що викладання в школах має вестися польською моиою.

Отже, мовно-азбучна боротьба, не виходячи за церковні та шкільні межі, набуває політичного значення. В ній виявилися праг­нення українського народу до рівноправного існування серед інших народів, які позначились на першій «розправі про руську мову», написаній 1822 року Іваном Могильницьким (надруковано в поль­ському перекладі 1829 р.). В ній доводилося, що руська мова є «окрема галузь слов’янської прамови», що вона відмінна від інших мов. Цей трактат Івана Могильницького, а також написана ним перша українська граматика (1829) стали основою подальших праць і виступів, включаючи виступи М. Шашкевича і його однодумців., Як у праці Івана Могильницького, так і в інших тогочасних трак­татах не було ще чіткого розмежування між народною і церков­нослов’янською мовами. Положення, висловлені Іваном Могильни­цьким, позначалися і на рукописній граматиці 1831 року Йосипа Левицького (надрукованій німецькою мовою 1834 р.) і на грама­тиці 1833 року Йосипа Лозинського (надрукована пізніше поль­ською мовою).

Уніятська Церква, яку спочатку хотіли були використати поляки для польонізації українців, стала у другому, третьому поколінні народньою Церквою, що охороняла інтереси, звичаї, традиції, мову народу.

Польські заходи, а зокрема введення польської мови у школах викликало протести: митрополит Михайло Левицький, під впливом каноніка Івана Могильницького, звернувся до уряду з ученим трактатом в обороні «руської» — української мови. Спроба Могильницького заснувати у Перемишлі просвітнє товариство священиків не мало успіху: воно не витримало опозиції збоку польського духовенства та ополячених уніятів-Василіян. Більшого досяг Могильницький, закладаючи українські народні школи. У Перемишлі в 1820— 1830-их роках зібрався біля єпископа Івана Снігурського гурток письменників та вчених: о. Йосиф Левицький, автор граматики, о. Йосиф Лозинськіві, етнограф, о. Антін Добрянський, історик, о. Іван Лаврівський, філолог — які поклали початок культурному відродженню Західньої України.

Завдяки тому, що нижчому духовенству на відміну від церковних ієрархів дозволялося одружуватися, виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколінь пов’язувалися зі своєю околицею. У XIX ст. у Східній Галичині налічувалося близько 2—2,5 тис. таких родин. Часті зібрання, тривалі відвідини, взаємні шлюби перетворили греко-католицьке духовенство на тісно сплетену спадкову касту із розвинутим почуттям групової солідарності.

Зв’язане з масами спільною вірою, духовенство користувалося в середовищі своїх сільських парафіян великим впливом і владою. Однак за матеріальним і культурним рівнем український сільський священик — особливо до приходу австрійців — ледве підносився над селянином. Хоча громада, як правило, виділяла священику більше землі, ніж селянинові, крім того, додатковий прибуток давала плата за хрестини, вінчання й похорони, проте нерідко сім’я померлого парафіяльного священика жила з одного наділу. Багатьох священиків розоряли витрати на те, щоб дати духовну освіту синові чи вигідно видати заміж дочку.

Через незадовільну богословську освіту чимало греко-католицьких священиків у Східній Галичині наприкінці XVIII — на початку XIX ст. ледве могли прочитати літургічні тексти церковнослов’янською мовою. Тому їхній світогляд був ненабагато ширшим від селянського. Польська шляхта не виявляла великої поваги до греко-католицького духовенства. Так, ще до приходу Габсбургів шляхта нерідко примушувала священиків працювати у своїх маєтках. Це дало, до речі, позитивні результати, оскільки українське духовенство встановило з селянством тісніші особисті та культурні зв’язки, ніж польські ксьондзи. Завдяки таким стосункам греко-католицькому духовенству легше було вести за собою селянство не лише у релігійних, а й в інших справах. Відтак протягом усього XIX ст. західноукраїнське суспільство складалося лише із двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священиків. Серед українців, за іронічним польським виразом, були лише хлопи та
попи.

4. Історія вивчення літератури українського Просвітительства

Початок українського літературознавчого осмислення літературного досвіду Просвітительства пов’язується з романтичним періодом самооусвідомлення української літератури. Це були критичні огляди публікацій українською мовою, котрі вводили ці публікації до загального контексту української літератури. Перший професор кафедри історії літератури Київського університету Михайло Максимович (1804-1873) друкує серію статей, полемізуючи з гіпотезою професора Погодіна про стародавнє нібито “російське” населення Київської Русі.

Критичні огляди нових творів українською мовою пишуть Іван Могильницький (“Відомість про руську мову”, 1829), Осип Бодянський (рецензія на “Малоросійські повісті” Грицька Основ’яненка, 1834), Микола Костомаров (Огляд творів, написаних малоросійською мовою, “Молодик”, 1834). Особливого значення набули  статті Івана Вагилевича “Замітки о руській літературі”, 1848, та Пантелеймона Куліша - післямова до роману “Чорна рада”, 1857, “Погляд на малоруську словесність”, 1857, та “Огляд української словесности” (“Основа”, 1861).

З утворенням першої кафедри української (руської) мови та літератури (Львівський університет – 1848, Яків Головацький) починається пошук системи викладання літератури. Її наслідком став багатотомний курс проф. Омеляна Огоновського (1833-1894) “Історія літератури руської” (1887-1894). 1873 р. у Львові утворилося “Наукове товариство імені Шевченка”.

Розділ про українську літературу включається до “Огляду історії слов’янських літератур” О.Пипіна та В.Спасовича (1869).

Професор літератури Київської духовної академії Микола Петров (1840-1921) після занять українською літературою епохи бароко приходить до студій над літературою нового часу. “Нариси з історії української літератури ХІХ ст.” (1884; рос. мовою). Капітальний характер мала рецензія на цю працю, написана Миколою Дашкевичем.

Павло Житецький (1836-1911), підходить до сучасної літератури як історик мови, доводячи природність виникнення “Енеїди” Івана Котляревського на ґрунті пошуків літератури XVIII ст. “Енеїда” Котляревського й найдавніший список її у зв’язку з загальним оглядом малоруської літератури XVIII ст.” (1900; рос. мовою).

Концепція Михайла Драгоманова (1841-1895), спираючись на позитивізм, еволюціонізм і порівняльний метод, запроваджує трактування української літератури як реалістичної та демократичної, що позначається на пізніших дослідниках.

З кінця ХІХ ст. працює над вивченням історії української літератури Іван Франко (1856-1916). Йому належать численні статті про Івана Котляревського, Маркіяна Шашкевича, узагальнююча стаття з енциклопедії Брокгауза і Ефрона “Південноруська література”, а також “Нарис історії українсько-руської літератури до 1895 р.” (1910).

В Росії довший час єдиним осередком літературознавчої думки лишається журнал “Кієвская старіна”. Ситуація дещо полегшилася зі скасуванням цензури в Росії (1905). Великий розголос мала “Історія українського письменства” академіка Сергія Єфремова (1910-1 вид.; 1924 – 4 вид.). Автор заявляв про намір “дати історичний огляд українського письменства, як визвольного в широкому розумінні руху, що всіма сторонами обхоплює життя народу й показує йому раз-у-раз стежки до кращої будущини”, при чому визвольна ідея, ідея народности й любови до рідного краю, чистоти рідної мови стають виміром, за допомогою якого автор, “беручи на увагу й загально-естетичні вимагання”, мірятиме “факти й події українського письменства на протязі його довгої історії”.

Критику цієї доктрини з естетичних позицій дали Микола Євшан (1888-1919) та Богдан Лепкий у незакінченому “Начерку історії української літератури” (1910, 1912).

Соціологічну критику дав Володимир Дорошенко в “Літературно-науковому віснику” (1911).

Небувале піднесення вивчення літератури Просвітительства дістало після утворення Української Академії наук 1918 р.Видаються фундаментальні збірки творів. Чільне місце посідають лекції та статті Миколи Зерова, зокрема зібрані в книзі “Історія українського письменства” (кінець 20-х рр.). Компромісний характер з марксистською доктриною мав “Підручник по історії української літератури” Олександра Дорошкевича (1924 і пізніші видання).

Після “процесу СВУ” 1929-1930 рр. та остаточного розгрому академічної науки 1934 р. спроби створення нового підручника були безуспішними. Коли нарешті з’явився “Нарис історії української літератури” Сергій Маслова та Євгена Кирилюка (1945), він був засуджений спеціяльною ухвалою ЦК КП(б)У.

У Львові центром досліджень лишається Наукове Товариство імені Шевченка.

Створюється осередок літературознавчих студій при Українському Вільному Університеті в Празі. Особливо важливими були працю Леоніда Білецького. Після 1945 р. дослідники відновили працю в Німеччині.

На позиціях дослідження структури літературних творів, стилю доби стоїть Дмитро Чижевський, автор “Історії української літератури” (1956).

В Україні 1954 р. було вперше видано офіційний курс “Історії української літератури” в 2 т. Академічний рівень дослідження відобразив восьмитомний курс історії української літератури (т.2 – 1967), до розділи з літератури Просвітительства писали Євген Шабліовський, Дмитро Чалий, В.Шубравський.

Згодом друкуються підручники для університетів:

Дігтяр Степан, Сидоренко Галина, Скрипник Ілля, Халимончук Аркадій. Історія української літератури (перша половина ХІХ ст.). – К., Вища школа, 1980. – 327 с.

Нові підходи до історико-літературного процесу доби Просвітительства визначив Михайло Яценко в праці “На рубежі літературних епох: Енеїда Котляревського і художній прогрес в українській літературі” (К., 1977. – 279 с.).

Феноменологічний підхід визначають праці професора Григорія Грабовича (“До історії української літератури”, 1997), Джона Фізера.


Comments