Лекція 03. Бурлескно-травестійна поезія

Феномен “котляревщини».

«Котляревщина»

«Енеїда» Івана Котляревського підсумувала тривалий процес розвитку бурлескно-травестійної поезії, закріпивши в художній мові код, що мав відображати народну систему світосприйняття й опису дійсности. Бурлескний стиль був підпорядкований просвітительській меті – утвердженню імперського ладу, свідомого служіння цареві й державі, ототожнюваним з ними ідеалам суспільного проґресу. Він домінує в українській літературі до 30-х рр. ХІХ ст., але виявляє тенденцію до ви­родження у беззмістовне сміхотворство і відходить на периферію літературного роз­витку. Його художня при­рода в багатьох важливих моментах відповідала завданням утвердження ново­го світобачення і нових естетичних засад у літературі. Йдеться про розвинуту в ньому стихію побутово-розмовної народної мови, органічний зв’язок з фольклорною естетикою і народним світосприйняттям, про критику феодальних порядків і духо­венства, дух демократизму і гуманізму, яскраво виражений нахил до відтворення життя у його найбуденніших формах.

Вся літературна продукція початку XIX ст., що так чи інакше наслідувала чи копіювала «Енеїду», в істо­рії української літератури, має титул котляревщини. Спочат­ку термін цей уживалося в критичних оцінках: означали ним те, від чого відштовхувалися, всю немалу спадщину літера­турну початків XIX ст. Згодом він набирає історико-літературного значіння.

Місце мандрівних дяків зайняли представники дворянської інтелігенції. Це своєю чергою попело до деякого послаблення безпосереднього зв’язку з наро­дом. При зображенні демократичних верств суспільства значно різкіше почали підкреслюватися такі риси, як простакуватість, грубість. Отже, маємо тут справу з деякою дворянською обме­женістю. Не випадково Т. Шевченко писав: «...»Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський шталт».

Сергій Єфремов у своїй «Історії українського письменства» характеризує котляревщину, як  «обивательську літературу», «на всякі .злоби дня та про біжучі справи». Це, на його дум­ку, продукт обивателя, що «брався за перо, скоро що-небудь виводило його з рівноваги». «Взагалі, — пише далі Єфремов, — всі письменники, що силкувалися наслідувати автора “Енеїди», найбільш переймали його зверхню манеру й не дба­ли цілком про внутрішню вартість» (стор. 186). “Не зрозу­мівши духу й напрямку “Енеїди», не маючи літературного хисту, саму лишень сверблячку до писання, вони копіювали саму зверхню сторону поеми Котляревського і вкинулись у надзвичайну утрировку й безглузду карикатурність» (стор. 187).

Микола Зеров вказував на відмінність між Котляревським і “котляревщиною”: Котляревський при всій своїй бурлескній манері, причетний до ідейного жит­тя доби: світла голова, плястичність уяви і мови. Котлярев­щина ніде не досягає ні ідейної, ні художньої височини Котляревського. Три риси визначають літературне обличчя епіґонів Котляревського:

1)   провінціяльно-обивательська природа письменника,

2)   грубо-гумористичне трактування народного побуту,

3)   образна, конкретна, з нахилом до вульґарности, мова.

Періодизація Миколи Зерова

Всю добу, коли котляревщина трималася на поверхні і і літературного життя, ділимо на три періоди:

а) ранній — котляревщина однолітків Котляревського;

б) середній — до котрої зачисляємо Гулака-Артемовського і творчість інших авторів у 30-ті рр.;

в) пізній — творчість 40-50-х рр., в якій можна знайти стремління пристосувати стиль Котляревського-автора «Енеїди», до поважної літературної задачі.

«Вояж по Малой России г.генерала от инфантерии Беклешова»

До ранньої котляревщини належить вірш невідомого автора «Вояж по Малой России г.генерала от инфантерии Беклешова», надрукований у журналі «Киевская старина» 1890 р. Сюжет вірша пов’язаний з історією поїздки в Україну генерал-прокурора Олександра Беклешова 1799 р.

Олександр Беклешов (1743-1808) мав життя, насичене піднесеннями й падіннями. Він був губернатором Риги, Курська, Чернігова, Мінська, Волині й Поділля. Наприкінці XVIII ст. – військовий губернатор Лівобережної України. Призначений на цю посаду влітку 1799 р. імператором Павлом І, Беклешов одержав широкі повноваження й здійснив масштабну інспекцію. Але невдовзі внаслідок придворних інтриґ був звільнений від служби й повернувся лише з приходом нового царя Олександра І.

Опис інспекційної поїздки в Україну відображає ідеал справедливого й чесного вельможі, що репрезентує вищу владу. В ньому відображається просвітительська концепція суспільного проґресу, ототожнюваного з утвердженням державної вертикалі. Поїздка Беклешова описується з погляду селян Пархіма, Панаса, Овдія та Харка. Вони з захопленням переповідають, яка паніка охопила панів, коли над’їхав генерал з Петербурґу. Детально вибудовується просторова парадигма: Беклешов їде в Золотоношу, Пирятин, Прилуки, Лубни, Кременчук, Полтаву, Зіньків, Гадяч, Ромни, Новгород-Сіверський. Але приїхати в Чернігів йому не вдалося, бо пани наскаржилися в Петербурґ і цар відкликав генерал-прокурора. Так, очевидно, інтерпретується несподівана опала Беклешова.

У характері Беклешова виділяється жорсткість аж до брутальности в ставленні до винуватців. До Канівського він кричить:

«Піди, сякий-такий злий сину,

Бо задавлю, як злу личину,

Не будеш більше воювать!»

А ще пізніше, зустрівши Канівського в Пирятині,

Кричав, кричав, мов на собаку,

Точив баляси, ганьбував.

Вже перед поверненням до Петербурґу він збирає панів і ганить їх:

Він лаяв всіх по-соромітській,

Щоб сором їх побив несвітський,

І по-московській загинав.

Селяни з захопленням зустрічають вельможу як свого рятівника й заступника. Він же вислуховує скарги зі співчуттям, аж до сліз.

«Пісня на новий год князю Куракіну» Івана Котляревського

Авторська назва – «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну».  Твір був уперше надрукований у журналі Якова Головацького «Пчола» 1849 р., але до того поширювався в рукописних копіях, був відомий Михайлові Максимовичу.

Наслідуючи традиції панегіричної поезії, автор прославляє генерал-губернатора Лівобережної України (1802-1808) Олексія Куракіна, пізніше – російського міністра внутрішніх справ. Використовується традиційна модель різдвяного віншування.

Створюється ідеальний образ представника вищої справедливости, ототожнюваної з імперським устроєм. Просвічений правитель невтомно дбає про інтереси народу, захищає простолюд від несправедливостей і зловживань:

Сеє не умре ніколи,

Що ти робиш всім добро,

Та і робиш з доброй волі,

Не за гроші і сребро.

Скільки удовам ти бідним,

Скільки сиротам посліднім,

Скільки, скільки сліз утер!

Скільки взяв людей ти з грязі,

І, як кажуть, аж у князі,

Аж у князі їх упер.

Бурлескні засоби стають для автора формою втілення народного способу мислення, кодом української сільської культури, мовою якої Котляревський намагається послугуватися. Звідси просторіччя («ключ човпеться»), побутові порівняння («ярмо ти тягнеш ... як добрий віл», «писарів же кучі, кучі! Мов в Петрівку косарів», «мов на ярмарку в Ромні»), реалії народної побутової культури (кобза, «бити гопака»). Цілодобова зайнятість героя передається образним висловом «ніколи борщу хльобнути».

Знаходять місце алюзії до античних міфологічних сюжетів про Орфея та біблійного образу Мафусаїла (архетип довголіття). Автор використовує деталі біографії героя та його портретної характеристики – травестійний опис парадного мундиру, завішаного нагородами, опис прохачів у приймальні генерал-губернатора.

Строфа десятирядкова з римуванням, аналогічним до «Енеїди». Віршовий розмір  — чотиристопний хорей.

«Ода – малороссийский крестьянин» Костянтина Пузини

Костянтин Пузина народився на Полтавщині 1790 р. й навчався в Полтавській духовній семінарії – там, де й Іван Котляревський. Потім, 1814 р., він закінчив Санкт-Петербурзьку духовна академію й викладав у духовній семінарії у Вологді. 1822 р. прийняв чернечий постриг з іменем Філадельфа. Помер 1814 р. у Видубецькому монастирі в Києві.

Більшість його творів була написана в Петербурзі перед 1814 р. Використовуючи стильові прийоми бурлеску, Пузина стверджує необхідність зберігати рідну мову, навіть живучи на чужині. Найвідоміший твір – «Ода – малороссийский крестьянин». Він був уперше опублікований 1909 р., але задовго до публікації поширювався в рукописах.

Автор використав жанрову форму оди й закріплену нею 10-рядкову строфу з римуванням АбАбВВгДДг.  Твір побудовано як звірливий монолог селянина, котрий нарікає на суспільну нерівність:

За що ж це, хлопці, так, що брат глузує з брата,

Що той, хто дужчий з нас, у пику б’є цього;

Що той, у кого немальованая хата,

Не має талану, і лають всі його;

Що мне, небіжчик, віч хліб із остюками яшний,

Із здором, коли є, їсть борщ позавчорашній,

Що пан і по виску заїде крестьянина...

Хоча в другій половині оди оповідач уже входить в образ представника іншої, панівної верстви:

А нам, як бачиться, сим чванитись не гарно,

Що ми багаті і що нас пан упородив;

Бо прийдеться пора, що все це піде марно,

Хоть би по пояс хто у золоті ходив.

Введення образу оповідача мотивує використання риторичних вигуків, звернень і питань: «Що за ярміс такий!», «За що ж це, хлопці, так, що брат глузує з брата?», «Хіба ж ми нелюди, хіба які звіряки?», «Погано, мужичок!», «Живімо ж лучче так, як браття, між собою».

Проводячи просвітительську ідею природної рівности всіх людей, автор актуалізує популярну в бароковій літературі тезу спільного походження. Наводячи релігійні концепти, посилається на батька як носія духовної традиції, та на священика:

Покійник батько наш, закручуя чуприну,

Бувало, неборак, частенько каже нам,

Що нас Біг породив так, як одну дитину,

І ласку дав одну усім своїм дітям.

Він нагадує про неминучість смерти, яка знівелює всі суспільні різниці й знищить станові бар’єри:

Бо прийдеться пора, що все це піде марно,

Хоть би по пояс хто у золоті ходив.

Щоправда, травестійні прийоми тут цілком відсутні, хіба що виявляються на жанровому рівні (травестіювання героїчної оди – замість можновладців, прославляється скромний селянин). Бурлескні елементи простежуються в мові оповідача, реалізуючись у просторіччях і побутових, навмисне приземлених образах і порівняннях: «за посміття мають», «їсть, як той кабан, лежавши у сажу», «у пику б’є», «кувікав», «дамо в висок». Але число цих елементів порівняно невелике й вони мають допоміжний характер, покликані відтворити народну манеру оповіді.

Часто користуючись особо­вими займенниками першої особи множини — «ми», «нас», «нам»,—поет підкреслює свою єдність із народом Щоб вислови­ти обурення народу його безправністю, автор вживає такого художнього засобу, як анафора:

Хіба ж ми нелюди, хіба які звіряки,

Хіба і Бога ми не маєм й животі;

Хіба вже ми не варт хортової собаки?..

Вводиться мотив «світового театру», що має унаочнити неприродність, штучність ролей, прибраних у соціяльній дійсності:

Колись нам піп казав, що світ цей є та хата,

Де люд комедії усякії пуска.

З цим мотивом сполучається мотив минущості долі й відповідної несталості суспільної ролі людини:

Живімо ж лучче так, як браття, між собою,

Бо граєм в хаті ми комедію одній,

Сьогодні паном ти, а завтра і слугою,

Ще, може, будеш, і сіряк нацупиш мій.

Сьогодні в пояс всяк перед тобою гнеться,

А завтра твій лакей тобі ж і насміється...

Автор не заперечує станових поділів суспільства, але засуджує плекання антагонізмів і суспільних конфліктів, які би протиставляли аристократію та селянство. Його ідеал – гармонія, в якій кожен стан сумлінно виконує свої обов’язки й шанобливо ставиться до інших верств:

Так лучче, що іграть, аби іграть як треба,

Щоб ні від кого нам полаяним не буть

І ласкаве словце від всякого почуть,

А нам за цеє Біг пошле талан із неба.

Наполеонівські війни

Переможні війська Наполеона наближалися до Сходу Європи. 1805 р. Росія приєдналася до антифранцузької коаліції, до якої входили також Англія, Австрія, Швеція і Неаполітанське королівство. Союзні війська зазнали нищівної поразки під Аустерліцем. Священна Римська імперія була скасована.

Наприкінці 1806 р. Наполеон завоював територію Німеччини аж до Ельби, після чого звернувся до поляків із відозвою, що закликала їх до боротьби за незалежність. З територій, відібраних у Прусії, утворюється Велике герцоґство Варшавське. Поляки охоче підтримують Наполеона, в складі Великої Армії було не менше як 120 тис. поляків, якими командував племінник останнього короля князь Юзеф Понятовський. 1812 р. починається московська кампанія, в перебігу якої армія Наполеона дійшла до Москви.

Ці події викликали широкий резонанс в Україні, що відобразилося в літературній творчості. Утверджується ідея підпорядкування національних інтересів державним, захисту імперії Романових.

Григорій Кошиць-Квітницький

«Ода сочиненная на Малороссийском наречии по случаю временного ополчення» штаб-лікаря Григорія Кошиць-Квітницького була написана й опублікована 1807 р. Цей твір провінціяльного патріота має ту саму, що й у Котляревського, десятирядкову строфу і звинувачення на адресу французької революції, які є і в «Енеїді». Наприклад:

Біг пустив на волокиту

Сих французів, от за те,

Що не слухали совіту

Доброго, зробили зле.

Так собі компонували,

Що підряд всіх порівняли,

І вельможу і псаря;

Підцьковали всю громаду,

Підкрутили свою раду

Та й забили короля.

Оцінка ідей французької революції з її гаслами «Свобода. Рівність. Братерство» дається суто критично, з позицій російського монархізму:

Отже, вам, французи, воля!

Отче теє деревце!

Вольности і добра доля!

Тривожні ноти відчуття наближення війни сполучають зі штучно демонстрованим упевненим, бойовим настроєм. Автор заохочує до участи в ополченні, пов’язуючи його з давніми козацькими традиціями:

Ми на час покинем хати,

Битись нас не треба звати;

Підем гурбою самі.

Домінують монархічні настрої, заклик до захисту царської династії, ототожнюваної з вітчизною:

Серцем ми царя шануєм,

Підем за його на смерть...

Петро Данилевський

«Ода малороссийского просто­людина на случай военных действий при нашествии французов в пределы Российской империи в 1812 году» Петра Данилевського була написана за свіжими слідами московської кампанії Наполеона й опублікована в 1813 р. окремою брошурою з додатком короткого словника українських слів. Вірші позначені потужним впливом «Енеїди» Котляревського. Взяття Москви й пожежа в російській столиці зображується аналогічно до знищення греками Трої:

А що, кажуть, над Москвою,

Спімстивсь дуже бусурман,

Зробив з нею скирту гною...

Порівняймо з «Енеїдою»:

Но греки, як спаливши Трою,

Зробили з неї скирту гною...

Щедро використовуються просторіччя, вульгаризми («жаба цицьки дасть», «посурганивсь, як вовчище»).

В бурлескному плані зображується центральний персонаж історичних подій – імператор Наполеон. Вся образна система покликана підкреслити його нікчемність, невідповідність реальної особи її непомірним амбіціям:

Кажуть, пак, з себе маленький

І незавидний щенюк,

Низький, смуглий і сухенький,

Що ж, то, видно, чорту внук.

Мабуть, клятий він одмінок,

Найстаршой мари потімок,

Він із біса ростом, пес,

Ну, да як то зажирає,

На ввесь світ рот роззявляє,

Мовби з’їсти хоче ввесь.

Переможний похід на Москву описується як грабіжницький, що супроводжується профанацією святинь, крадіжками, руйнуванням і нищенням пам’яток старовини, тероризуванням мирного населення. Французький правитель протиставляється російському цареві, захист якого інтерпретується як священний обов’язок кожного:

Є в нас батько, цар насніший:

Він для нас найпредобріший;

Ми божились для його

Кров до крапельки пролити,

Коли треба боронити

Руського царя свого.

Втіленням непереможности Російської імперії постає Михайло Кутузов, гідний противник Наполеона. Вводяться образи небесних покровителів російського війська – архистратига Михаїла, великомученика Юрія Переможця, чим протистоянню Росії та Франції надається сакрального характеру. В останній строфі вводяться традиційні для травестій образи муз та Аполлона.

Біографія


Павло Білецький-Носенко народився 16 серпня 1774 року в Прилуках у дворянській сім’ї. П’ятирічною дитиною його віддали до Шляхетного сухопутного кадетського корпусу в Петербурзі, де він виховувався 14 років. Закінчивши навчання 1793 р., Білецький-Носенко дістав чин поручика й служив у Катеринославському єгерському корпусі. Воював у російській армії під командуванням Олександра Суворова, який очолив придушення польського повстання. Був нагороджений золотим хрестом «За труды и храбрость». За наполяганням матері 1798 р. вийшов у відставку в чині капітана.

Відтоді Білецький-Носенко живе в Прилуках і в маєтку в селі Лапинцях біля Прилук, буває в маєтку дружини в Роменському повіті. Обирається до повітового суду, опікується прилуцьким шпиталем. У своєму лапинському маєтку організував приватний пансіон для дворянських дітей. Там він викладав усі пред­мети — риторику, поезію, міфологію, цивільний та вій­ськовий статути, старі й нові мови, історію, географію, фехту­вання та фортифікацію.

1810 р. призначається штатним наглядачем Прилуцького повітового училища, а 1812 – почесним наглядачем шкіл Прилуцького повіту. Свою посадову платню він повністю віддавав Прилуцькому училищу, якому ж подарував близько 600 томів. 1847 р. виходить у відставку в чині колезького радника.

Живучи в провінційному містечку, Білецький-Носенко охоче на дозвіллі займався наукою, підтримував стосунки з ученими установами, писав цілі наукові трактати на найрізноманітніші теми: з історії літератури, філософії, богослов’я, економіки, з історії права, етнографії і навіть сільського господарства. З 1816 до 1829 р. брав активну участь у Товаристві наук при Харківському університеті.Він систематично надсилав до Харкова свої твори, які обговорювалися на засіданнях товариства.

У суспільних питаннях він займав консервативні позиції. Був монархістом, прихильником кріпосного устрою. Засуджував сепаратизм, неприхильно ставився до українського патріотизму. Лише повернувшись до Прилук,  він зацікавився українською мовою й почав літературні вправи. Багато років працює над «Словником малоросійської або південно-східноруської мови», джерелом якого були місцеві говори й нечисленні тоді літературні твори. До словника він додає «Граматику малоросійської мови» й надсилає їх до міністра освіти графа Уварова та звертається до президента Російської Академії наук з проханням їх видати. Рецензенти, насамперед Михайло Максимович, дали високу оцінку цим працям, міністр освіти згодився їх видати, але 1845 р. рукописи повернули авторові. Словник був виданий тільки 1966 р.

Перші ориґінальні твори й переклади здійснює ще на початку ХІХ ст. Але за життя автора вони поширювалися лише в рукописах.

Помер письменник 11 червня 1856 р. в своєму маєтку в Лапинцях.

«Горпинида чи Вхопленая Прозерпина»

Поема була написана 1818 р., але надрукована 1871 р. В основі сюжету – античний міф про викрадення богом підземного царства Плутоном доньки богині врожаю Церери Прозерпини. Цей міф, зокрема, розробляв у своїх «Метаморфозах» Овідій.

Травестійовану обробку міфа здійснили російські письменники Олександр Котельницький та вихідець із Чернігівщини Юхим Люценко 1795 р. В них Церера перетворилася на просту селянку, а Прозерпина – звичайну сільську дівчину:

Среди сих мест стоит лачужка,

В которой счастливо живет

Церера, добрая старушка,

Старушка во сто тысяч лет.

Білецький-Носенко виявляє залежність від російських авторів і в загальному плані твору, і в окремих деталях. У першій пісні розповідається про прогулянку Горпини в з подругами в гаю, у другій — про виїзд Плутона з підземного царства, зустріч з Горпиною і мандрівку в пекло і рай, у третій — при журбу Церери, її примирення з Плутоном та Горпинине весілля. Однак український автор нерідко відходить від ориґіналу, опускає, додає або поширює окремі епізоди, пейзажні малюнки. Він прагне надати поемі національного колориту , відтворює народний побут і звичаї. Імена персонажів українізуються: Прозерпина стає Горпиною, Плутон – Плутоном Сатурненком, Тіфей – Тіфеєм Вернигорою. В дусі народних пісень створюється портрет Горпини:

Червона, гарна, мов калина,

А вічі – ясний цвіт небес,

Солодка мова – медовая,

Пухка, як м’якиш коровая...

Да біла, мов тополі лист,

Губки – ніби угорки-сливи,

Да, як дуга московська, бріви,

Коса ж – ніби в корови хвіст.

«Енеїда» Котляревського справляє на «Горпиниду» великий різнобічний вплив. Це й прийоми українізації персонажів, і деякі тропи, зокрема, порівняння. Сцена відвідин Зевса Церерою, наприклад, цілком подібна до аналогічної сцени відвідин Зевса Венерою в Котляревського:

Зевес, урившись в подушки,

Тоді кутю з ситой лигав,

Задки курині да пампушки

Все варенухой запивав –

Як панотець після роботи

У поминальнії суботи

Вживає, що дає олтар.

Церера перед ним явилась,

Заголосила, прослізилась:

«Рятуй мене, мій господар!»

Сам автор звертався до Музи з проханням про натхнення, з яким писав Котляревський:

Дмухни в мене той самий жар,

З яким співалась «Енеїда».

Однак поетика «Горпиниди» позбавлена музичности, пластичности «Енеїди» Літературні прийоми спрощуються, бракує яскравої виразности й дотепности. Вірш часом незграбний, руйнується ритм.

Вживаються невластиві українській мові усічені форми: з тобой, з ней, мні, вірой, з землей, почув (-ши) сю новину. Порушуються норми фонетики: «Нажерся блискавок і гріма», «На­супився чорніше нічі», «за швірень», «пред орацей» (перед орацією), «публікацью», грацьї,  данá, «як роза з лілей ніжной». Там, де авторові бракує української лексики, він вводить русизми: одчаяння (відчай), очі і роти розіня (роззявивши), до вмори (до знетями), ізобилля (достаток), падлець (падлюка), пиль (порох).

Це викликало сувору критику поеми. Франко вважав, що це «радше карикатура, ніж пародія».

Тим не менше, трапляються вдалі творчі знахідки, етнографічні замальовки, живі картини побуту. Вводиться безліч деталей, покликаних локалізувати події в українському етнокультурному просторі. Розповідаючи про Сіцилію, він згадує, що там усі їли «родзинки, ніби ми кислиці». Ерот сховався в бадиллі, «на Семена мов горобець» (день пам’яти прп. Симеона стовпника – 1 вересня). Він поглядає на здобич, «як вовк голодний на овець». Музу він запрошує перед оспівуванням Олімпу відкашлятися, «як пред орацей сільський піп».

Церера, змальована достеменно як відьма в українському фольклорі, впрягає гадюк у ярмо, бере до рук налигач і спиняє їх, «як ми волів». Зевс (Дій – очевидно, від Deus) вбирається в священичу рясу («нову, червоную, оксамитову», а Плутон – у старосвітський поміщицький одяг. Горпина виконує всі тогочасні сільські роботи: пряде, мете хату й тік, змазує долівку, варить кашу. Хима частує Цереру борщем, вариниками, наливкою. Борей, бог північного вітру, житло котрого міфи вмістили у Фракії, опиняється в Сибіру, «відки течуть Урал і Кама», й дере там корені з ялини. Його автор називає «рудим Паливодою». Розлютившись, він одягає широкий чорно-синій кобеняк, пошитий х хмари.

Час від часу Білецький-Носенко виявляє неабияку спостережливість і вдале використання фольклорних кодів для опису подій. Дуже виразно описано руйнівні наслідки розбурханої стихії:

Кружить дуби, мов легкий пух.

Комори обідрало, хати,

На клунях тільки видно лати;

А тут ллє дощ, пустився град,

Псує гречки, тютюн начисто,

Змісив з землей пашню, як тісто,

Понівечив баштани й сад.

Характерні сільські зимові пейзажні замальовки вводиться для опису натовпу бісів, що їдуть у весільному почті перед Плутоном і Горпиною:

Бува, як з винниці в морози

Шугає дим і пар вкруги,

Або як з краканням у лози

Кружляють чорнії круки.

Сповнена ліризму сцена чекання Церерою доньки:

Нема! Вже й розтяглися тіні,

Туман з води здіймався синій,

Пришла з толоки череда;

Вже й місяць освітив долини...

Нема! Не чути ще дитини!

І серце ниє: ось біда!

Поема засвідчує консервативні суспільні погляди автора. Описуючи пекельний віз Плутона, в якому за деталі використовуються грішні душі, він вміщує серед них низку європейських просвітителів, звинувачуваних в безбожництві:

Руссо – за швірень, зцуп, як криця,

З Вольтера видута мазниця,

Що грався вірой, як м’ячем;

А недовірки-філозопи,

Що глузд мутили всій Європі,

Служили дьогтем і квачем.

Він іронічно згадує про лякливих поляків:

Як десь од наших припадало

До лясу унікать ляху.

Нашими, звичайно, автор вважає не козаків, а російське імперське військо на чолі з Суворовим.

Сам автор вважав твір даниною шани рідній землі. Вже на початку він запрошує:

Хто хоче слухати казок,

Брехеньки старі за новини

На гарній мові України, -

Сідай біля мене в кружок.

І в останній строфі, прощаючись із Музою, він обіцяє повернутися до творчості в хвилини дозвілля:

Ми знов заграємо з тобой,

Як вдохновення жар почуєм,

Для Вкрайни нове скомпонуєм

На наській мові дідовськой.

Попри всі художні вади й мовні та версифікаційні огріхи поема Білецького-Носенка сприяла розробці літературної мови, збагаченню поетики, розширенню жанрових меж поеми-травестії.

Біографія

Костянтин Думитрашко (псевдонім О.Д. Копитько) народився 1814 р. в Золотоноші, вчився в Полтавській духовній семінарії, а потім – у Київській духовній академії. По закінченні академії (1839) був її професором (25 років), а згодом – бібліотекарем.

Навчаючись у богословській школі, звертається до літературної творчості. Пише легенди, балади, перекладає з німецької мови, здійснює фольклорні записи, частину з яких опублікував Михайло Максимович. Автор кількох фольклористичних й історико-літературних статей. Займався також музикою й живописом.

Помер 1886 р.

 «Жабомишкодраківка»

Бурлескно-травестійна поема «Жабомишодраківка» є переробкою старогрецької поеми «Батрахоміомахія, або Війна жаб і мишей», найстаршої в світовій літературі пародії, що з’явилася десь у VI ст. до н.е. Сюжет її такий: миша Псіхарпакс (Крихто-хапун) була запрошена жаб’ячим царем Фісігнатом (Надуй-губа) відвідати його царство. Для цього Фісігнат бере Псіхарпакса собі на спину, і так вони мандрують болотом. Раптом з’являється водяна змія (точно невідомо, яка це тварина), і Фісігнат, рятуючи життя, поринає у воді, тим часом як Псіхарпакс тоне. Через це виникає війна між ображеними мишами й жабами. Про цю війну радяться боги на Олімпі. Після кровопролитної сутички миші починають перемагати. Тоді, щоб урятувати жаб’ячий рід від остаточного винищення, Зевс кидає блискавку, але й цим не може зупинити войовничого запалу мишей. Нарешті, для врятування жаб він посилає їм на допомогу раків, які женуть мишей.

Беручи за об’єкт пародіювання героїчний епос (насамперед «Іліаду»), невідомий автор вдається до контрасту: застосовує урочистий стиль епічної поеми для опису війни мізерних персонажів, жаб і мишей. Невідомий автор намагався дотримуватися художніх прийомів, властивих гомерівським поемам: гекзаметр, традиційне звернення до Муз, двоплановість, втручання Муз із проханням запалити серце поета «на пісню натхненну», втручання богів у земні справи, постійні епітети, численні порівняння, промови, докладність викладу. Персонажі — жаби та миші — стали носіями всіх найхарактерніших рис героїв «Іліади».

Розпочинаючи, спершу я Муз хоровод з Гелікону

Серце моє на пісню натхненну прошу запалити -

Я її ось на колінах творю на табличках писальних -

Про колотнечу страшну, війнодишного справу Арея.

Будьте ласкаві прихильно до вух донести усім смертним,

Як-то відзначились миші, на жаб пішовши війною,

Подвиги як повторяли мужів земнородних Гігантів.

Справа, як слухать чуток, такий ніби мала початок.

Спрагле колись мишенятко, від кігтів кота врятувавшись,-

Біля озерця було це -губами до нього припало,

Воду смакуючи гожу. Його-то побачила зараз

Жаба з озерця криклива й таку зняла вона мову:

Гостю, ти хто такий будеш? Відкіль ти прибув? Хто твій батько?

Щиру кажи лише правду, брехню-бо я вмить розпізнаю.

Визнаю ж приязні гідним - тебе запрошу до господи,

Ще й подарунків коштовних тобі надаю багатенько:

Ось як передає цей початок Костянтин Думитрашко:

Перш ніж начну, попрошу лишень муз, панночок геліконських,

Щоб, прилинувши до мене, навчили, як вірші складати –

Вірші, которі задумав співать про побоїще славне,

Лютую драку, діло страшне забіяки Арія.

От чим задумав я, добрії люди, вам уші подрати,

Як то колись пани миші на жаб страшну рать піднімали,

Мовби дражнили лицарство тих гайдамаків-гігантів,

Що вспоминати любила бабуся. Нум же з начала!

Миш колись, давши от кішки драла, напиться схотіла

І у калюжу свою устромила маленьку борідку,

Дуже бажавши хлиснути водиці, як ось і уздріла

Страшна єї жабалуха і так до неї промовляла:

«Хто ти, козаче, відкіль ти прибіг і якого ти роду?

Правду скажи мені всю і мене не мороч ти брехнею,

Бо як тепер розпізнаю, то буду просить до господи,

Дам тобі їсти і пити, іще й хороше походити».

У рукописній збірці «Копитькові вірші» автор назвав поему за взірцем «Енеїди»: «Жабомишкодраківка, з грецького лиця на козацький виворот на швидку руку перештопана». Твір вийшов друком 1859 р.

Переспів зберігає сюжет, коло персонажів, травестіюючи їх відповідно до українських реалій. Сюжет пов’язується з геополітичним простором України XVIII-XIX ст.: війна жаб із мишами викликає алюзії до українсько-польського конфлікту, а втручання Юпітера – до направлення в Україну царських військ. Гинучи, мишеня звинувачує жабу: «Ізвів ти шляхетськую душу!» і проклинає її: «Щоб тебе божая сила побила, Щоб вашу жаб’ячу Січ татарва зруйновала!» Мишами керує «пан маршал», а мишачі вояки називаються «жовнірами».

Персонажі набувають рис української національної вдачі, змальовуються на тлі старосвітського побуту. Ось як готуються до бою жаби:

Зараз наділи сап'янці з червоної дуже бутвини,

А з різаку та із ряски зробили мережані лати.

Лист із латаття, скусненько зібгавши, побрали щитами;

Замість списів –– ситнягу й спичаків із води натягали,

А водяних маківок на козацькі шапки назривали,

І, городок обкопавши біля щонайглибшого виру,

Позасідали в ровах і мишей піджидали до драки.

Автор одним із перших в українській поезії застосував гекзаметр - віршовий дактилічний розмір з шістьма наголосами без рими. У перекладі не обійшося без вульгаризмів.

Біографія

Народився 19 лютого 1816 р. на Харківщині в родині священика. Навчався в 1830-х рр. у Харківській духовній семінарії. Був близьким до українського літературного середовища й написав втрачену пізніше сатиричну поему «Куряж», де описувалося життя монахів Курязького Озерянського монастиря. Поема розповсюджувалася в рукописі без імені автора.

В альманасі «Ластівка» (1841) було надруковано байку «Панько та Верства», а в альманасі «Сніп» (1841) – поему «Вечорниці». Микола Сумцов вважав поему кращим із творів цього альманаху. Зберіглося ще кілька листів, байка «Дяк та Гуси», вірш «Нехай». Решта творів втрачені.

Після публікації поеми Коренецький був виключений із семінарії й поневірявся без роботи. Потім він одружився й був висвячений на диякона. Спився й замерз на вулиці, повертаючись додому.

Помер 15 лютого 1854 р. Похований у селі Куньє Ізюмського повіту (зараз центр сільської ради Ізюмського району з населенням менше 1000 чол.).

Поема «Вечорниці»

Поема практично позбавлена травестійного складника. Бурлескний чинник стилю виявляється в підкреслено епічному, неквапливому оспівуванні власних відвідин сільських вечорниць. Вводяться – хоч і досить ощадливо – образи античної міфології. Свою творчість автор співміряє з Орфеєвим співом:

А я кобзу лиш настрою.

Ту, в Орфія що украв

Під парнаською горою,

Як в шинку із їм гуляв.

Гей, Орфію, любий пане,

Музикантів отамане!

Ти й не думав, не гадав,

Щоб бурсак, школяр поганий,

Безталанний, голодраний,

Так швиденько кобзу вкрав.

Юпітер виступає грізним володарем Олімпу:

Батожище в його довгий,

Відшмагає так якраз,

Щоб не смів робить проказ.

З інших міфологічних персонажів слідом за Котляревським виділяються Венера та Юнона. Юнона брутальна й галаслива, «найкрикливіша од трону». Вона грубо сварить Орфея за уникання гурту олімпійських богів:

«Де ти, гаспидський п’янюга,

Побродяга, волоцюга,

Де ти шляєшся від нас?

Де ти бродиш, гольтіпака,

Де ти бігаєш, собака,

Що між нами не живеш?»

Оповідач має чіткі конотації, що дозволяють ототожнити його з автором. Він – попович, бурсак, який під час перебування в селі сходив на вечорниці, аби оповісти про них читачам. Формується комунікаційна ситуація безпосереднього спілкування оповідача зі слухачами:

Гей, мерщій до мене йдіте,

Годі дома вам сидіти,

Вибирайтеся з світлиць:

Хочу я вам щось казати,

Бо прийшов із вечорниць.

Характерний композиційний прийом завершення твору: автор чує дзвінок і перериває оповідь, аби бігти до школи:

Гайда ж всі тепер додому!

Дайте мні пустий куток!..

Вже пора іти у школу:

Б’є анахтемський дзвонок!

Детально описується процес вбирання на вечорниці, навмисне підкреслюється убогість одягу. Аби придбати гостинці, він краде з батьківської скрині п’ять кіп, на які купує інжир, фиґи, горіхи, медяник.

Вечорниці відбуваються в самотній хатині за селом, власниця якої – Горпина:

І красива, і пряма,

Чорнобрива, круглолиця,

Мов паняночка сама...

Юпка в їй була із байки,

А спідниця з каламайки,

Та й платок на голові,

Та не простий, а бумажний,

Та червоний вже, та важний,

Та й пристав к лицю в її,

Та й разків п’яток намиста...

Опис вечорниць цілком позбавлений романтичної ідеалізації. Пиятика, грубуваті залицяння, танці. Дівчата спершу вдають, що зібралися прясти, але швидко відкладають роботу.

Парубоцтво ж п’є горілку

І глитає так вишнівку,

Мов собака сирівець...

Виявляються ремінісценції до баладного жанру. Так пейзаж на початку твору нагадує початок «Причинної» Шевченка:

Хмара хмару швидко гоне,

Грім по небу торохтить,

Вітер плаче, вітер стогне,

Дощ по вікнах порощить.

Загалом переважають навмисне простакуваті описи, що мали б імітувати стиль мислення сільського парубка. Характерні порівняння актуалізують сферу зацікавлень, що обмежується повсякденним побутом: дівчата «кругленькі, мов кислиці», вони «мов бджоли ті, гули» й шепочуться «мов ті раки в чавуні». Слухачі всідаються довкола, «мов на стінах комарі».  Використовується ряди гумористичних епітетів:

Той, що нам на скрипку грав,

Був рябий, беззубий, косий,

І плішивий, і курносий,

Та й ноги іще не мав.

Вводяться елементи етнографічного опису при змалюванні троїстої музики, сільських страв, танців:

Ті дрібушки танцювали,

Ті садили гайдука,

Ті мов бариню скакали,

Ті чухрали козака.

Автор насичує твір вакхічними мотивами – учта в дяка, пиятика на вечорницях, п’яні блукання по селу. Зі смаком розповідається про пиятику з сільським дяком:

Дяк пред нашим, теє, братом

Показатися щоб фатом,

Так метнувся, мов шальний:

Зараз виніс глек вишнівки,

І півштофика горілки,

Й паляниці шмат малий...

Розповідається про бешкетування парубків, які охоче обносять сусідські садки:

Що за проклятий народ!

Як вбереться в огород –

Сливи, яблука і груші

Так обірве, так обтрусе,

Так спогане, так знесе,

Що хазяїн як побаче,

Охне тяжко і заплаче,

Мов згоріло в його все.

Автор виразно наслідує «Енеїду» Котляревського, але бурлеск перетворюється в нього на карикатуру на народний побут і сільські розваги. Разом із тим відчувається звернення до давніх традицій віршів-орацій із характерними прийомами самоіронії та ґротескного опису побуту. Григорій Нудьга відзначав живий і динамічний вірш «Вечорниць», досить вдалу ритмічну структуру.

Біографія

Степан Александров народився у 90-их рр. XVIII ст. у Цареборисові (нині Червоний Оскіл Ізюмського району). Навчався 12 років у Харківському колеґіумі, а потім 26 років служив священиком у селі Бугаївка Ізюмського повіту, розташованому на колишньому Муравському шляху (нині село Ізюмського району неподалік від станції Закомельська).

Під впливом «Енеїди» Котляревського, творів Квітки-Основ’яненка та Шевченкового «Кобзаря» написав 1842 р. поему «Вовкулака», де прагнув показати народні звичаї та обряди. Поема буланадрукована в «Южном русском сборнике» (1848) Амврозія Метлинського

Помер 1846 р.

«Вовкулака»

Своєму творові дає підзаголовок: «Українське повір’я, розказ в стихах». Твір починається передмовою «До земляків», де написання мотивується одержаними публікаціями українських письменників:

Гей, українці, панібратці!  

Подайте ви мені совіт,       

Живу я у маленькій хатці, —

Як з неї вилізти на світ?

Бо вікна в ній маленькі дуже,

А двері замкнуті навік,

Земляк ваш там сумує, туже,

Тим, що без долі чоловік.

Тілько мені тоді й утіхи,

Як попадеться ваш стишок!

Читаю з смаком, без поміхи,

Неначе паски з’їм шматок.

Безпосереднім поштовхом до написання власної поеми називається Шевченків «Кобзар», виданий 1840 р.

Дванадцять літ прожив я в бурсі,

Та й не прийшло тоді вдогад,

Що наша кобза в Петенбурсі

Колись то буде грати в лад.

Тепер же, як в моє віконце

Пісень знакомих з п’ять прийшло, —

Мені здалося, наче сонце

Посеред ночі ізійшло.

Перша частина поеми починається окресленням літературного середовища, в якому формувалися смаки провінційного автора:

Як Котляревський у Полтаві

«Енейду» гарно написав,

Тоді із щирости к тій славі

І з нас писати дехто став.

У Харкові Основ’яненко

«Патрет солдацький» змалював,

«Марусю» ж нарядив гарненько,

Так що я зроду не видав.

Іще про «Пана та Собаку»

Зложив Артемовський-Гулак,

Співав Могила про козаків, —

Бо то є щирий наш земляк.

А Корсуна взяла охота

Український зв’язати «Сніп», —

Пішла тоді усім робота:

В’язав його всяк чоловік.

Вводиться автобіографічний елемент: звернення до письма пояснює проханням синів, зятів і онуків, згадує про життя в Бугаївці, на річці Мокрий Ізюмець, перелічує імена й прізвища мешканців села, місцеві топоніми: Шилів ліс, Довгий ліс, Щеняче. Оповідач – Володька, весела, товариська людина: «вмів я гарно танцювати, сивуху здорово любив».

У першому розділі детально, з епічною розлогістю описується перебіг традиційного сільського весілля, куди оповідач був запрошений за старшого боярина. Одружуються сусідський син Савка і сирота Тетяна, яка жила в його батьків. Сусід Петро запрошує оповідача за дружка. Описується сватання, всі епізоди весілля, особливо пікантні, пов’язані зі звичаями комори.

Коли Володька з батьками молодого обговорюють, кого з дівчат покликати за дружок, оповідач різко заперечує проти запрошення Параски Колпаківни:

Я витріщив на нього більма

Й почухав голову злегка:

«У неї мати злюча відьма,

Та кажуть, що й дочка така...

Нехай вона свиням присниться,

Бодай її родимець взяв,

А на весілля не годиться,

Відьом скликати!» я сказав.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   Саме це стає причиною лих, що спадають на Володьку в другій частині. Сюжет другої частини будується на народних демонологічних переказах, але автор інтерпретує їх у бурлескному ключі.

Зробився вовком з чоловіка

За те, що відьми не злюбив.

Коли Володька блукав селом, повертаючись із весілля, його перестріла Колпачка, ображена звинуваченнями у відьомстві. Відьма перетворює Володьку на вовкулаку й прирікає на трирічне життя у вовчій шкурі. Володька блукає лісами, шукаючи поживи. Він приходить у село, але за ним гоняться собаки. У схованці його вистежують селяни, які дивом відмовляються від наміру його вбити.

Під час поневірянь вовкулаці трапився дорогою купець, який з переляку кидає мішок із грішми та одягом і тікає. Володька-вовкулака заховав мішок і згодом скористався ним. Він спробував відпроситися у відьми, але та відмовилася скоротити кару й жорстоко побила вовкулаку.

Уві сні Володьці ввижається пекло, де він бачить померлого від пиятики писаря Савку, котрий купається в озері горілки, котра палає синім полум’ям.

А в пеклі всі пошти знакомі,

Що повмирали наперед;

Живуть, як свині, у соломі,

Їх сам нечистий бережеть!

Невідомий чоловік виносить Володьку з пекла в оберемку, наказує йому скинути вовчу шкуру, забрати торбину з грішми й повертатися до людей. Він має шануватися, ходити до церкви й ділитися з бідними.

Володька звільняється від прокляття, одягається в залишений купцем жупан і повертається до села. Він відразу ж іде до церкви, молиться, а потім повертається додому. Дружина спершу не може його пізнати, але потім приймає додому. Вони рахують гроші, кинуті купцем: їх 8.600 рублів.

Володька з дружиною йдуть на Службу Божу, а потім запрошують священика й відправляють удома молебень. Моральне повчання вкладається в уста священика:

«Не треба ворога клясти,

Її [відьму Колпачку] без тебе Бог накаже,

А ти не лайся та прости.

Так Бог усім велить робити:

Хто нам яке подіяв зло,

За те його вже діло мстити,

А ти роби йому добро».

Широко використовуючи етнографічний матеріял, автор уникає традиційних для бурлеску міфологічних образів. Лише одного разу згадує він про парнаських богинь:

Розумні так зовуть з Парнаса

На поміч все якихсь богинь!

А я не знав того Панаса,

Не хочу й знати їх, хоч згинь!..

Досвід Котляревського виявляється в описах страв і напоїв, що мають відобразити поезію народного побуту. Ось опис невибагливих сільських весільних страв:

Тут зараз стали подавати

На стіл мальовані ложки,

Мершій із печі доставати

Пшеничні з салом галушки;

А потім локшину гарячу,

Присипану ще перчиком,

Велику ковбасу свинячу,

Начинену із часником.

Були лемішки, путра, кваша,

Індик, печене порося,

Вареники, молочна каша,

Варене з морквою гуся.

А що квасолі та гороху,

Борщу, капусти, пирогів –

Було всього, ще й не потроху,

Аби б хто на здоров’я їв.

Порівняймо з описами Котляревського:

На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик.

На завершення розповідь переводиться в умовний вимір: слухачі вирішують, що поневіряння вовкулакою – це лише марення сп’янілого на весіллі Володьки:

А ти, Володько, як напився,

Зайшов куди? Не знаєш сам...

Заснув, і сон тобі приснився,

Котрий розказував ти нам.

Але Володька таки зробив висновки з пережитого: він уже не п’є з гостями ані краплі.

Сюжет губиться за багатослівними описами. Побутового колориту надають рясні етнографічні деталі, насамперед пов’язані з народною весільною звичаєвістю. Дуже широко представлені вакхічні мотиви – кожен епізод весілля зводиться до пиятики.

Біографія


Яків Кухаренко репрезентує кубанський осередок українського літературного життя, що існував від заселення запорожцями Кубані до русифікації цього краю в середині ХХ ст. Письменник народився в станиці Медведівській у козацькій родині 1799 або 1800 р. З 15-річного віку він служив у війську – спершу рядовим козаком, потім хорунжим, а в 35 років уже командує полком. 1851-1856 рр. він служив наказним отаманом спершу Азовського, а потім Чорноморського козацького війська. Вийшовши у відставку, він живе на власному хуторі, аж раптом призначається керівником переселення чорноморських козаків на захід Кавказу. Дорогою до Ставрополя він був захоплений горцями й 26 вересня 1862 р. помер від ран у гірському аулі під Майкопом. Його тіло було похване в Катеринодарі біля собору.

Кухаренко підтримував листування з українськими письменниками, зокрема з Шевченком. Його твори були опубліковані 1880 р.

«Харко, запорозький кошовий»

Драматична історія колонізації Кубані запорожцями лягла в основу сюжету поеми. Її головний персонаж, Харко, вирушає з Запоріжжя на пошуки долі, ніби Енеї з Трої:

Свитки, шапочки не мавши,

Де ішов, того не знав.

На йому штани порваті,

А з сорочки висять лати,

Тіло світиться кругом;

В його чоботи порвались,

Пальці з них повитикались,

Ішов чуть не босяком.

Йому доводиться долати важкі випробування. Йдуть дощі, ночі осявають блискавки, гримить грім. Він блукає в темному лісі серед глибоких ярів й провалюється в яму, де опиняється в оточенні вовків. Вранці його дістають із ями мисливці. Мати мисливців пізнає в Харкові майбутнього козацького ватажка:

«Буде ще він горювати,

Поки стане панувати

Над тими ж, що панував;

Матиме велике панство –

Він збере своє козацтво,

Даром що порозпускав».

Мисливці розповідають Харкові, що він потрапив у країну імнгертин. Після цього прибулець змальовує власну історію. Він поетично описує Запоріжжя:

Там, далеко, де поляки

І москаль лихий живе,

Там, де кримці-гольтіпаки,

Там, де річка Дніпр тече,

Там, де самії пороги

В чистім полі, без тривоги,

Запорозька Січ була...

Харко – син кошового, який перед смертю заповів йому очолити Січ. Цілком анахронічно він вводиться в контекст Руїни, де зводяться докупи король Владислав, Чаплинський, Конецпольський і Виговський. На заклик козацтва Гетьманщини, яку хочуть навернути в унію й поєднати з поляками, Харко вирушає на чолі запорозького війська на війну. Він жорстоко винищує польське військо, бере штурмом Чигирин і вирушає на Батурин. Виговський показується зрадником, який хоче приєднати Гетьманщину до Польщі й служити полякам за зразком попередників, до котрих, всупереч хронології, відносяться гетьман Дорошенко й кошовий отаман Гордієнко. Виговський і його поплічники захоплені в полон.

Розповідь Харка перебиває стара баба, що нагадує казкову Бабу Ягу або Кумську Сивіллу з «Енеїди». Вона виводить Харка надвір і веде між горами темним лісом. Баба наказує вивернути камінь, під яким відкривається смердюче болото з пекельної води. Харко має скупатися в ньому й напитися води з криниці, аби захиститися від лихого ока й здобути відвагу. Баба натерла козака маззю й розповідає про себе:

З неба я зірки хапаю,

В погріб в глечиках ховаю,

Лажу в пекло до чортів;

З ними за руки вожуся,

А як відтіль повернуся,

То похожу на бісів.

У цьому явно відчувається вплив гоголівських персонажів. Баба дістає дзеркальце, в якому Харко бачить своє майбутнє: пустельний степ, через який протікає річка (Кубань), віддалік – море, гори. І цей простір вже заселяють люди:

Слобідок було хоть мало    

і не встроєні були,          

Но Харькові легше стало.   

Що щасливо там жили:     

Рибу по морях ловили,      

Бога  у церквах молили,

щоб Господь вмилостивлявсь.

Табуни, отари ходять,

Череди скотини бродять —

Наш Харько аж засміявсь...

Баба розповідає про імнгертинську царицю – вдову Ганну, в яку заочно закохується Харко. Її функції в сюжеті загалом відповідають образові Дідони в Котляревського.

Харко повертається до гостинної господи, не спить до ранку, а потім починається застілля. Сергій просить продовжити розповідь про події в Україні. Харков розповідає про покарання Виговського, якого нібито спалили в бочці зі смолою, та повішеного козаками Чаплинського. Польських шляхтичів відпустили, повідрізавши їм вуха й носи. Після того описується бій з польським військом, у якому козаки перемогли й гнали ворога мало що не до Кракова. Залишаючи визволену ним Гетьманщину, Харко радить їм піти на поклін до москалів і визнати царську владу:

Москалям ви поклонітесь

І в них милости просіть!

Депутатів ви зберіте,

До цариці їх пошліте

Та просіть, щоб прийняла

Вас у ласку і защиту

Під свою царськую свиту

І щоб гетьмана дала.

Сам Харко з козаками повертається на Січ і живе в спокої:

Москалі не докучали

(Бо ми їх не зачіпали),

А ляхи боялись нас.

Але тут трапилося, що гайдамаки пограбували чумаків, які везли гроші російським солдатам в Іверію (Грузію):

Діло се пройшло, пропало,

Не найшли тих гайдамак.

Грошей в москаля чимало,

Бо ростуть в його, як мак.

Но не те москаль міркує:

Він за гроші не сумує,

Думає про наш він край;

Наші степи із лугами,

Наші зимники з скотами

Показались їм за рай.

Та ще запорожці погналися з кримськими татарами, які захопили худобу в січовиків. Наздоганяючи ворогів, вони увірвалися в Крим і помстилися, захопивши багату здобич, «напились винця і крови», «хліб за хліб ми віддали». Харко йде на прощу до Києва як простий козак. Але вже в Києві він чує, що Січ захоплена російським військом, а Калниш (кошовий отаман Петро Калнишевський) та Глоба (Іван Глоба, генеральний писар) заарештовані. Приводом було звинувачення козаків у пограбуванні царської казни (напад на чумаків), набіги на Польщу й Крим. Козаки розбіглися: дехто переховується над Дніпром, хтось подався в Туреччину. Тоді й Харко з друзями сідає в чайку та пливе аж у Чорне море. Там його застала буря, в човен влучає блискавка і Харко дивом врятувався, впавши на дошку, а очуняв лежачи на землі в невідомому краї. Відтоді й почалося його блукання.

Сергій приходить, де царює вродлива вдова Ганна (Галя), і розповідає їй про прибульця з Січі. Ганна, сумуючи про свою самотність, нетерпляче очікує Харка. І ось він з’являється біля воріт – вродливий, гарно вбраний. Ганна схвильована – і на цьому уривається текст.

Автор вдається до епічних відступів, вводить зачин у формі монологу героя, що скаржиться на нещасну долю.

Оповідь насичується побутовими деталями, описами застілля й похмільних переживань. Ось Федько цідить горілку:

Взяв він зараз барандійку [бляшана посудина, подiбна до сулiї],

Штоп і пляшку, потім лійку

Та й скоріше у чулан;

Відіткнув він чів в барила,

І горілка задзюрила

Через край аж у казан.

Детально описується традиційне козацьке вбрання Харка:

На йому був саєтовий

Із вильотами каптан,

А під ним кармазиновий

Трохи довшенький жупан;

Бузументом скрізь обшитий,

Золотом весь як облитий,

Пояс шалевий новий...

Шапка сива невисока,

Із оксамиту вершок;

Шабля висить коло бока,

Через плечі був шнурок,

Кавказька цариця прибирає свою оселю так, як українська селянка:

Змазала вона долівку,

Вохрою піч підвела,

Комин мазать ставить дівку,

А з сінець сама мела.

Вводиться опис бурі на морі:

Якір кинули – відбило,

Другий ще – як не було;

Мачту в пил переломило,

Вибило із рук весло.

Хвиля хвилю доганяє,

Чайку до небес шпурляє,

Дощ, як із відра, линув,

Небо хмарами закрилось,

Мов чого на нас озлилось,

Грім у хмарі прогуркнув.

Comments