Лекція 04. Байкарі-просвітителі

Петро Гулак-Артемовський

Петро Гулак-Артемовський народився 16 січня 1790 р. в містечку Городища на Черкащині. Батько був священиком, походив з козаків і мав хутір Гулаківщина з 36 десятинами землі.

З 11 років почав навчання в бурсі, а потім у Київській академії, котру залишив 1813 р. Жив на Правобережжі, вчителіював у приватних школах і поміщицьких родинах. Там знайомиться з польською мовою та культурою, набуває зовнішнього лоску й вишуканих манер.

1817 р. Петро Гулак-Артемовський переїздить до Харкова. Записується на словесний факультет Харківського університету як вільний слухач. Друкує в журналі «Украинский вестник» бурлескні переробки Горацієвих од, виконані в грубій аж до вульгарності стилістиці. Того ж року пише твір «Справжня добрість (Писулька до Грицька Прокази)» — наслідування класицистичної традиції в жанрі дидактичного послання. Стиль бурлеску. Згадуючи Гулака-Артемовського, його колишній студент Микола Костомаров зауважував, що той «заслужено вважався неперевершеним знавцем малоросійської народности, але свої малоруські вірші писав задля жарту і ставився до них тільки як до жарту».

Разом з тим додані до віршів публіцистичні коментарі засвідчують динаміку національного самоствердження, відображеного ґротескно перебільшеним зображенням культурної дистанції поміж росіянами й українцями: «О! Вже вони хоч що перековерсають по-своєму! Там-то вже предивенна їм мова!», «От тільки буцімто й дочуваєш, що „вот-с» та „што-с», та „да-с», та „нет-с», та „гаварю-кажу», гаварю-кажу», а що він там гаворить-каже, того, далебі, що і з попом не розбереш». Вибір мови (культурного коду) тягне за собою інші диференціяції: публіки, тематики, емоційно-культурної тональності.

1818 р. починає викладати в університеті польську мову, а в Інституті шляхетних дівчат — французьку. 15 березня 1818 р. імператор Олександр I виступив у польському сеймі з обіцянкою реформ. Поширюються чутки про звільнення з кріпацтва. Того самого року з’являється «Грамматика малороссийского наречия» Олексія Павловського, перша граматика української мови в Росії, що містила також диференційований українсько-російський словник та кілька україномовних текстів.

Петро Гулак-Артемовський навчався в університеті до 1819 р. Тоді йому було дозволено скласти екстерном іспити за курс університету. 1821 р. він складає іспит на ступінь маґістра і захищає маґістерську дисертацію “О пользе истории вообще и преимущественно отечественной и о способе преподавания последней”. Невдовзі призначається професором російської історії та географії.

Звернення до літературної творчості були епізодичними.

1828 р. Петро Гулак-Артемовський стає ординарним професором Харківського університету. Сучасники згадували, що він був блискучим промовцем, добре володів аудиторією, при цьому «тримаючи слухачів у цілковитому неуцтві щодо теми своїх викладів». Власними зусиллями вибившись до високого службового становища, був людиною з великим практичним розумом.

1827 р. в “Вестнике Европы” Гулак-Артемовський друкує дві переробки Горацієвих од “До Пархома” (вперше до Горація Гулак-Артемовський звернувся ще 1819р., надрукувавши в поважному стилі переклад його оди “К Цензорину”. На кінець 20-х pp. і пізніше (1832, 1856) йому належить кілька наслідувань Горацієвих од. Це, передусім, два віршових послання “До Пархома”).

З кінця 20-х pp. Гулак-Артемовський відходить від активної літературної діяльності, пише лише принагідне, здебільшого у зв’язку з пам’ятними подіями в його службовому і родинному житті.

Після польського повстання 1829-1830 рр. викладання польської мови в Харківському університеті забороняється. Петро Гулак-Артемовський назважди відмовився від наукових занять полоністикою та від вияву зацікавлень Красицьким або іншим польським автором.

В останні роки Гулак-Артемовський написав ряд ліричних медитацій в народнопісенному дусі (жодна з них за життя автора не друкувалася) — “Не виглядай, матусенько, в віконечко”, “До Любки” (останній вірш перекладений російською мовою О. Фетом), “Текла річка невеличка”.

Помітну увагу приділяє Гулак-Артемовський питанням міжслов’янських мовно-літературних взаємин, фольклорно-етнографічному вивченню слов’янських народів. Показовою з цього погляду є складена ним “Инструкция в руководство г. адъюнкту Срезневскому по случаю назначаемого для него путешествия по славянских землях с целию изучения славянских наречий и их литературы” (1839).

Продовжує цікавитись Гулак-Артемовський в цей останній період і літературним життям, захоплюється творами Шевченка, підтримує зв’язки з російськими, українськими, польськими діячами культури (ще раніше він познайомився в Харкові з А. Міцкевичем, з яким один час підтримував дружні стосунки), турбується про виданая творів окремою книжкою. Його обирають членом кількох науково-літературних товариств, зокрема “Московського товариства аматорів російської словесності”, “Королівського товариства друзів науки” у Варшаві.

Тричі (1829-1841 рр.) його обирали деканом словесного факультету, протягом 8 років (1841-1849 рр.) він був ректором університету. Відзначався більшістю існуючих нагород. Помер 1 жовтня 1865 р.

Ігнатій Красицький (1735-1801) — провідний польський письменник доби Просвітительства. Почав освіту при дворі Сапіг. Навчався у львівській єзуїтській колеґії, в Римі. Президент трибуналу Малопольщі, редактор і автор «Monitoru». Єпископ Вармії. «Księże poetуw».

Найбільший успіх здобула збірка «Bajki i przypowieści» (1779). Містила епіграматичні байки на зразок Езопових. Персонажі — переважно звірі, що представляли людські риси. Моралізм. Часто песимізм людини, що спостерігає занепад і розклад суспільства.

Байка «Пан та Собака» друкується в журналі «Украинский вестник» (1818. - № 12). Сюжет розробляє фабулу байки Ігнатія Красіцького «Pan i pies»:

Pies szczekał na złodzieja, calą noc się trudził;

Obili go nazajutrz, że pana obudził.

Spał smaczno drugiej nocy, złodzieja nie czekał,

Ten dom skradł; psa obili za to, że nie szczękał.

Український переклад цього твору зробив Микола Зеров:

Вірний пес стеріг господи, цілу ніч брехав,

А на ранок пса побили: спати не давав!

Другу ніч проспав, як мертвий; в дім забрався злодій;

А на ранок пса побили, щоб стеріг господи.

Авторське визначення сюжету — байка-казка. Її характерні ознаки: розлогіша, ніж звичайно в байці, композиція, посилений елемент епічности.

Провідна тенденція при опрацюванні фабули — посилення наративності (оповідного характеру). Широке ситуативне тло: описи природи, колізій, що визначали настрій господарів і Рябка. Сюжет просторово і часово обмежений. Місце події — панський двір. Час події — дві ночі й два ранки.

Чотири рядки польського взірця розширилися до 183. Розширення йшло кількома шляхами. Автор вводив до “казки” або й наново писав цілі епізоди, у Красіцького лише намічені або й відсутні. Він подає багату на побутові деталі картину ночі в селі й у панському маєтку (рядки 1-21), детально описує невсипущу турботу Рябка про панське добро (рядки 22-40), вводить сцену катування Рябка (рядки 41-85).

На землю злізла ніч... Нігде ані шиширхне;

Хіба то декуди скрізь сон що-небудь пирхне,

Хоч в око стрель тобі, так темно надворі.

Уклався місяць спать, нема ані зорі,

І ледве, крадькома, яка маленька зірка

З-за хмари вигляне, неначе миш з засіка.

І небо, і земля — усе одпочива,

Все ніч під чорною запаскою хова.

Один Рябко, один, як палець, не дрімає,

Худобу панську, мов брат рідний, доглядає,

Рядки 86-110 (розмова панського наймита Явтуха з вірним Рябком) є переказом одного епізоду з сатири Красіцького “Пан не вартий слуги”: про шляхтича-вискочку, який здобув собі за гроші шляхетство, “герб предків і навіть панегіриста”. Кінець казки складено з низки побутових деталей, що належать самому Гулаку-Артемовському, аж до заключних рядків 174-183, де висловлено мораль, якої також немає в байці Красіцького:

Чи гавкає Рябко, чи мовчки ніччю спить,

Все випада—таки Рябка притьмом побить.

Уже мені, бачу, чи то туди — високо,

Чи то сюди — глибоко:

Повернешся сюди — і тута гаряче,

Повернешся туди — і там-то боляче!

Хоч би я тісто вніс псяюсі із діжею,

То б він розтовк і ту над спиною моєю.

З ледачим все біда: хоч верть-круть, хоч круть-верть,

Він найде все тобі хоч в черепочку смерть».

Мораль змінюється, набуває соціяльної змістовності. Суспільні стосунки визначають долю алегоричних персонажів.

Структура не властива для традиційної байки. Мораль входить до оповідної частини, не виділяючись в окрему дидактичну.

Образна система побудована за принципом дихотомії. Рябкові протиставлено Явтуха. Персонажі характеризуються. Зовнішні чинники — пан і злодії (а також невідомі особи, яким пан програвся).

Вводиться діалог:

«Цу—цу, Рябко» — ще раз сказав один псяюха,

Та й хап Рябка за уха!

«Кладіть Рябка», — гукнув. Аж ось і пан прибіг.

«Лупіть Рябка, — сказав, — чухрайте! ось батіг!» —

«За що?.. — спитав Рябко, а пан кричить: «Чухрайте!»

«Ой! йой! йой! йой! А пан їм каже: «Не вважайте!»

«Не буду, батечку!.. За що ж це честь така?.. «

«Не слухай, — пан кричить, — лупіть, деріть Рябка!..»

Деруть Рябка, мов пір’я,

На галас збіглась двірня.

«Що?.. як?.. за що?.. про що?... — не знає ні один.

Вдається до засобів бурлескного стилю.

Відбувається ідентифікація автора й читача на етнічній базі, в ході культурного діалогу з польським автором.

1819 — «Солопій та Хівря або Горох при дорозі». Сюжет також запозичено з Ігнатія Красицького («Groch przy drodze»):

Розпука пойняла господаря старого,

Що весь йому горох поїли край дороги.

Як мати з того гріш? Людина не без тями,

Надумавсь він горох посіять за житами.

Розважив все як слід... Та от жнива наспіли:

Горох поїли знов, ще й жито столочили.

Старі і молоді, розважте сю пригоду:

Надмірні — хитрощі бувають нам на шкоду.

Спосіб опрацювання сюжету лишається: цю невелику картину автор розгортає в досить простору розповідь про недотепного й скупого Солопія, який, всупереч жінчиним порадам, посіяв між пшеницею й житом горох, внаслідок чого втратив і горох, і жито, і пшеницю.

Алегорія байки набула нового конкретного змісту: часто господарчі нововведення й реформи можуть лише заподіяти шкоди, коли не катастрофи. На Харківщині початку століття в поміщицьких колах схильністю до експериментаторства відзначався Василь Каразін. Дехто вважав, що саме його риси використано в алегоричній постаті Солопія.

Бурлескний стиль набуває перебільшено ґротескного характеру. З’являються вульгаризми, просторіччя. Постаті персонажів позбавлено місткої виразності Рябка.

1 грудня 1820 р. написано відразу три байки: «Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров’я». Цього разу використано інший спосіб інтерпретації сюжету: лаконічний, з тенденцією до точного перекладу байок Красіцького. Мораль висловлена устами персонажів у досить прямій формі. Бурлескна форма спонукає до використання народних приказок.

Ігнатій Красицький «Mądry i Głupi»

Pytał głupi mądrego: «Na co rozum zda się?»

Mądry milczał: gdy coraz bardziej naprzykrza się.

Rzekł mu: «Na to się przyda, według mego zdania,

Żeby nie odpowiadać na glupie pytania».

Петро Гулак-Артемовський «Дурень і Розумний»:

- На що, до халепи, той розум людям здався? -

Раз Дурень здуру - бовть! - Розумного питався.

- На те, - озвався сей, - коли кортить вже знать,

Щоб дурням на сей спрос цур дурнів відвічать.

Цього разу жанровий різновид визначається як «байка-приказка», що відповідає власне езопівській епіграматичній байці. Автор намагається досягти лапідарности побудови, властивої народній приказці (приповідці). Зберігається кількість віршових рядків Красицького, парне римування. З’являються просторіччя, які навмисне спрощують мову, знижують стиль.

Після тривалої паузи з 29 жовтня до 2 листопада 1827 р. Петро Гулак-Артемовський написав ще три байки: «Батько та Син», «Дві пташки в клітці», «Рибка». Використано фабули польського автора. Але сюжет розширюється, доповнюється новими деталями. Водночас письменник намагається уникати довгих і самодостатніх побутових описів, надмірної деталізації, концентруючи увагу на художньому конфлікті.

“Ей,  Хведьку,  вчись!  Ей,  схаменись!  — 

Так  панотець  казав  своїй  дитині:  — 

Шануйсь,  бо,  далебі,  колись 

Тму,  мну,  здо,  тло  —  спишу  на  спині!” 

Хведько  не  вчивсь  —  і  скоштовав 

Березової  кашки, 

Та  вп’ять  не  вчивсь  і  пустовав  — 

Побив  шибки  і  пляшки; 

І,  щоб  не  скоштовать  од  батька  різочок, 

Він  різку  впер  в  огонь  та  й  заховавсь  в  куток. 

Аж  батько  за  чуб  —  хіп!  —  і,  не  знайшовши  різки, 

Дрючком  Хведька  разів  із  шість  оперезав!.. 

Тоді  Хведько  скрізь  слізки 

Так  батькові  сказав: 

“Коли  б  було  знаття,  що  гаспидська  дрючина 

Так  дуже  дошкуля,  то,  песька  я  дитина, 

Коли  б  я  так  робив: 

Я  б  впер  дрючок  в  огонь,  а  різки  б  не  палив!” 

Жанровий різновид — «лафонтенівська байка», яка поєднувала традиційні алегоризм, неориґінальність сюжету й тяжіння до розвитку сюжету, мовних характеристик персонажів. Чіткішою стає дидактична спрямованість, жвавішою — розповідь.

Проблематика властива Просвітительству: недосконалість традиційної системи освіти в дяківській школі («Батько та Син»), несумісність щастя з неволею («Дві пташки в клітці»), задоволення власною долею й відмова від гонитви за шаною («Рибка»).

Ще в 10-30-рр. ХІХ ст. Білецький-Носенко написав понад 300 байок. Вони були видані 1871 р., вже після смерти автора. Збірка поділяється на чотири частини, в кожній з них – чотири книги. В книзі вміщено 333 байки. Опубліковані через півсторіччя після написання, коли вже з’явилися байки Євгена Гребінки, вони сприймалися як застарілі й не справили належного впливу на літературний процес.

Білецький-Носенко широко використовує західноєвропейські джерела сюжетів: французькі, німецькі. Сам автор свідчив у листі до Амвросія Метлинського з 1842 р., що написав 333 байки, «перероблені з кращих французьких (майже весь Лафонтен і Флоріян), німецьких і російських байкарів».

Найчастіше він звертається до спадщини Лафонтена. Перша й друга книжки його байок заповнені переклада­ми з Лафонтена і навіть за таким порядком, як у того. Тільки в третій та четвертій книгах знаходимо переклади лише на останніх місцях. Жан де ла Фонтен – французький поет, народився 1621, помер 1695 р.  Він спершу готувався стати священиком, але змінив свої наміри, переїхав у Париж (1657) і зблизився з класицистами: Корнелем, Мольєром, Расіном, Буало. Він виявляє опозиційні політичні настрої, підзначається вільнодумством.
Він першим використовує байки для висміювання вад сучасного суспільства, для втілення просвітительських ідей. Перші шість книг байок опубліковані 1688 р. під назвою «Байки Езопа, завіршовані Лафонтеном», а остання, 12-та – 1694 р. Байки Лафонтена порушують найважливіші філософські проблеми («Жолудь і Гарбуз», «Звір на Місяці», «Павич, який скаржиться Юноні»), дають картину суспільної моралі, політичного життя сучасного суспільства («Моровиця серед звірів», «Щур і Слон»), зображають різні людські слабкості та вади («Кіт і Старий Щур», «Нічого зайвого», «Дуб і Очерет»).
Лафонтен вводить у байку нового героя — людину з народу, з погляду якої прагне оцінити зображувані події. Відточеність художньої форми, нова для цього жанру, досягалася з допомогою різних художніх прийомів: вільною композицією, віршованою формою, введенням авторських відступів, широким використанням діалогів, мовних характеристик, контрасту.  Мова байок — жива, розмовна, народна. Поет використовує характерні для просторічної мови звороти й інтонації. Лафонтен — новатор в царині віршування. Багатству та особливому колориту мови відповідає розмаїття ритміки байок. Зміна ритмів зумовлена рухом авторської думки, відповідає її поворотам, підпорядкована змістовій стороні твору.

Крім чужоземних байкарів, Білецький-Носенко широко використав ди­дактичні оповідання з античної міфології, історичні анекдоти і навіть українські перекази й леґенди («Три гайдамаки» XI, 21; «Сковорода» XII, 12; «Бурсак та владілець сада» XV, 6). «Задля Вкраїни річ з колодця дідовського я мусів черпати, щоб тямили мій глас», — промовисто писав він. Відбиваючи традиційні риси національного побуту, зробивши своїм позитивним героєм селянина, звернувшись до казки, тварин­ного епосу, приказки, прислів’я, до анекдо­ту й афористичного народного слова, бай­ка вбирає в себе і риси народного світо­бачення та розширює художньо-зображальні засоби (введення різностопного ямба, народного і коломийкового вірша та ін.).

Білецький-Носенко слідом за Лафонтеном культивує розгорнуту байку, часом наближену до віршованого оповідання. Він засуджує скупість, зажерливість, хвастощі, лестощі, пияцтво, невдячність. Поряд із тим байкар зачіпає явища суспільного життя, прославляє чесну працю, висміює ґалломанію, несправедливий суд, але й стверджує монархічні ідеали державного устрою. У байці «Індик» він прославляє росіян за перемогу над Наполеоном, порівнюючи французького імператора з бундючним птахом, який захотів літати, але

Наприндивсь, розмахнувся,

Важенько підстрибнув да й знов опукой сів.

Катастрофою завершилися й намагання Наполеона подолати Російську імперію, запровадивши у визволеній Європі новий порядок:

Колись так Бонапарт скажений,

Що нівечив людей і не жалів коварств,

Розлютувавшися, із скільки знайде царств

Європи ізмаренной,

Збагнув одно зліпить.

На глум? – ще заходивсь святую Русь побить!

Нахлинув – і біда! Де глянь – різня кипить!

Що ж вийшло? Враг шалений

І сам устряв на острові Єлени

Да й досі там лежить.

Левко Боровиковський

Народився 10 лютого 1806 р. в с. Мелюшки Хорольського повіту на Полтавщині в родині дрібного поміщика. Навчався в Харківському університеті з 1826 до 1830 р. Тут слухав лекції Петра Гулака-Артемовського, зокрема з польської мови та літератури. Знайомиться з байкарською спадщиною Ігнатія Красицького.

Після університету працює вчителем у ґімназіях: Курській, Новочеркаській, Полтавській (з 1831 р). Не пізніше 1831 р. почав писати байки. В листі з 1 січня 1836 р. згадує вже про «баєчки українською мовою, числом 250». Вперше друкуються вони в альманасі «Ластівка» (1841) — 11 творів. Збірка творів вийшла друком 1852 р.: «Байки й прибаютки». На той час, після появи творів Євгена Гребінки, вони вже сприймалися як анахронізм.

На початку 50-х рр. XIX ст. Боровиковський важко захворів. Він вийшов у відставку 1855 р. і постійно жив або в своєму маєтку в с. Мелюшки, або в Хоролі. Від літературної діяльності він цілком відійшов.

Помер 14 грудня 1889 р. Похований у с. Мелюшки.

Слідом за вчителем на Левка Боровиковського як байкаря визначальний вплив справив Ігнатій Красицький. Його збірка відображає структуру збірки Красицького. Подібна вже назва: «Байки й прибаютки» — «Bajki i przypowieści». Обидві збірки відкриваються віршем «До дітей» із рефреном: «Я байку розкажу — послухайте, хлоп’ята!» — «Bajki wam niosę, posłuchajcie, dzieci». Далі йде вступ до байок: у Красицького — з одного вірша, в Боровиковського — з п’яти.

Сам Боровиковський визнавав до 50 творів наслідуванням Красицького. Наслідування виявляється в використанні сюжету, творчого задуму, мотиву. Кілька творів за своїм характером є перекладами. В них збережено назви, кількість рядків, особливості стилю ориґіналу, окремі деталі.

«Kałamarz i pióro»:

Powadził się Kałamarz na stoliku z Piórem,

Kto świeżo napisanej księgi był autorem.

Nadszedł ten, co ją pisał, rozśmiał się z bajarzów.

Wiele ż takich na świecie piór i kałamarzów.

«Перо й Каламар»:

Раз Каламар з Пером сердито спорить став,

Хто книжечку нову із них скомпонував.

Почувши, зо сміху хазяїн як не вмер:

Багато єсть таких Каламарів і Пер!

Частішими є переробки ориґіналу в дусі Гулака-Артемовського з його поширенням. Так переробляється байка «Rybka mała i Szczupak» у байці «Щука і Пліточка».

Але спостерігається жанрове переосмислення іншого характеру. Беручи за об’єкт переробки байки лафонтенівського типу з посиленим оповідним началом, Боровиковський зводить їх до типу байки-приказки, позбавляючись надмірної деталізації, відступів від сюжету, характеристик персонажів. Такого типу інтерпретація використана при переробці байки Красицького «Горох при дорозі», до якої звертався й Гулак-Артемовський:

Щоб не оскуб народ гороху при дорозі,

Максим горох посіяв в просі.

Що ж вийшло? Дітвора — іще й огуд не ссох —

І просо витовкла, і обнесла горох.

Боровиковський був першим українським байкарем, який звернув увагу на талановитого російського байкаря Івана Крилова й вдався до переробок його ориґінальних або наслідувальних творів. Використано сюжети байок «Тришкин кафтан» («Андрій»), «Крестьянин и Лошадь» («Наум і його Кобила»), «Мышь и Крыса» («Кішка»), «Вельможа» («Суддя») та ін. Сюжети Крилова скорочуються, виджаляються окремі образи й деталі. Переосмислюється дидактична спрямованість байки. Особлива увага звертається на відповідність деталей українському побутові, а типів персонажів — національній ментальності. Інтерпретація сюжетів Крилова стає формою діалогу культур і вияву аналогів російським типам в українській дійсності. Часом інтерперетація сюжету здійснюється в параметрах культури травестіювання сюжету з елементами пародіювання персонажів і бурлескного переосмислення їхніх мовних партій.

Переробка сюжетів була використана не більш як у третині байок Боровиковського. Решта будувалася на ориґінальній фабулі, часто взятій із власних спостережень. Творчий задум автора використовує фольклорні мотиви: казки, анекдоти, прислів’я або приказки, влучні вислови. Наприклад, у байці «П’яний» використано прислів’я «П’яному і море по коліна»:

Раз п’яний Хрім схотів

Переплигнути рів!

Упав, і хоть не вбився,

А все — калікою протверезився.

* * *

Хрім глупуватий з сина.

Що ж? П’яному — і море по коліна.

Боровиковський виявляє себе майстром створення комічних ситуацій. Деякі сценки мають інтермедійний характер, включають короткі діалоги.

Характерна ознака жанру байок Боровиковського — лаконізм, виразність у небагатослівності. Обсяг твору найчастіше складає 4-8 віршових рядків. Мораль виявляється як у гумористичному освітленні самого сюжету, так і у висновку, поданому в аформистичній формі, часто — народного фразеологізму, прислів’я чи приказки.

Байки дотепні, гумористичні з незначним елементом алегоричності. У беззлобно-добродушному, спокійному коментуванні явищ Боровиковський намагається відтворити національний темперамент і водночас визначити парадигми народного етосу.

Мотиви байок Боровиковського: заздрість, пияцтво, скупість, лінощі, хвалькуватість, чванькуватість, хабарництво, неробство тощо. Пріотритет надається загальнолюдським вадам та їхньому вияву в національній ментальності. Часова й соціальна конкретизація вторинна.

Народився 21 січня 1812 р. в маєтку відставного гусарського офіцера на хуторі Убіжище під Пирятиним. Закінчив Ніжинську ґімназію вищих наук (1825-1831). Ця школа була відкрита 1820 р. князем І.А.Безбородьком і стала одним із кращих учбових закладів Росії. Поширювалися вільнодумні твори, існував літературний гурток, виходили рукописні журнали й альманахи. Існували ґімназійна та приватна бібліотеки. Попередником за навчанням був Микола Гоголь.

У Гребінки відбирали вільнодумну літературу (оду Пушкіна “Вольность”). Він випускав рукописний журнал. Уже 1826 р. в листі до батьків він згадує про свої літературні спроби. 1827 р. він написав єдиний драматургічний твір – одноактну п’єсу “Не в свои сани не садись”. Його обирають для написання вітальних віршів директорові ґімназії Ясновському 1828 р. Свої вірші Гребінка читає в класі. Він перекладає українською мовою “Полтаву” Пушкіна.

Добровільно вступив до 8-го Малоросійського козацького полку, що за наказом царя формувався для придушення польського повстання 1830-1831 рр. Але участі в бойових діях полк не брав, і наприкінці 1831 р. Гребінка вийшов у відставку. Два роки живе на хуторі Убіжище, а потім, 1834 р., приїздить до Петербурґу.

Спочатку, з лютого 1834 р., він влаштувався чиновником комісії духовних училищ, а з серпня 1835 р. поєднує канцелярську службу з викладанням російської словесности в Дворянському полку. 1837 р. повністю переходить на роботу в Дворянський полк, а 1841 р. – в 2-й кадетський корпус. Одночасно в інших військово-учбових закладах (Інститут корпусу гірничих інженерів, Морський кадетський корпус та ін.) він викладає, крім мови й літератури, мінералогію, ботаніку, зоологію, якими захоплювався ще в ґімназії.

У Петербурзі відвідує літературні салони. Влаштовує літературні вечори в своєму домі. Знайомиться з Олександром Пушкіним, Іваном Криловим, Іваном Тургенєвим. У Петербурзі утворилася справжня ніжинська колонія, в столичних альманахах і журналах активно друкувалися однокашники Гребінки.

У Петербурзі Гребінка стає організатором українських літературних кіл. Гуртує земляків у своєму літературному салоні. Велику роль відіграв Гребінка в житті, творчому становленні Т. Шевченка, з яким познайомився у другій половині 1836р. Він брав безпосередню участь у викупі його з кріпацької неволі. На літературних вечорах у Гребінки Шевченко дізнається про новини тогочасного російського й українського літературного життя, зближується з багатьма прогресивними діячами російської культури, зокрема майбутніми петрашевцями М. Момбеллі та О. Пальмом. Особлива заслуга Гребінки в тому, що в 1840 р. з його допомогою побачив світ “Кобзар” Шевченка.

З кінця 30-х рр. Гребінка виступає як невтомний організатор українських літературних сил. Протягом 1838-1841 рр. клопочеться про видання українського журналу, коли ж це не вдалося, видає альманах «Ластівка» (1841). До нього ввійшло ще 2 байки: «Хлопці» та «Дядько на дзвіниці». На сторінках “Ластівки” були опубліковані твори Шевченка, Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Боровиковського, Забіли та інших авторів, добірка українських народних пісень і приказок. Тут же було вміщено два напівбелетристичних нариси Гребінки — передмова “Так собі до земляків” і післямова “До зобачення”.

Найпомітнішим твором молодого Гребінки, над яким він почав працювати ще в Ніжині, є переклад українською мовою “Полтави” Пушкіна (Петербург, 1836). Свій переклад Гребінка назвав “вільним”; це виявилося, зокрема, у багатьох відхиленнях від оригіналу, введенні нових сцен, деяких подробиць, у трактуванні окремих образів тощо.

Гребінці належить також кілька українських ліричних поезій, що виникли на грунті народної творчості (“Човен” (1833), “Українська мелодія”, “Заквітчалася дівчина...”, “Маруся” та ін.).

Більше до жанру байки не звертався, писав вірші та прозові твори російською мовою, які були помічені й досить високо оцінені критикою. Чи не найпопулярніший твір — «Черные очи», надрукований 1843 р. в «Литературной газете»:

Очи черные, очи страстные,

Очи жгучие и прекрасные!

Как люблю я вас! Как боюсь я вас!

Знать увидел вас я в недобрый час.

Брав участь у збірці реалістичної прози «Фізіологія Петербурґа». Історичному минулому України присвячені вірші “Курган”, “Нежин-озеро”, “Украинский бард” і поема “Богдан” (1843), написані на основі народних переказів.

Популярність Гребінці як прозаїку принесла збірка “Рассказы пирятинца” (1837) та інші ранні твори, написані переважно в романтичному дусі за фольклорними мотивами — українськими народними легендами, казками, переказами.

З українською тематикою пов’язані також повість “Нежинский полковник Золотаренко” (1842) (в основу повісті покладені історичні події, що відбувалися одразу після возз’єднання України з Росією) та роман “Чайковский” (1843), що є одним із значних досягнень Гребінки-прозаїка.

Якщо твори Гребінки 30-х — початку 40-х рр. мали загалом романтичний характер, то ряд інших повістей й оповідань. цього і пізнішого часу відзначається реалістичною спрямованістю.

1840р. — повість “Кулик”, написана в дусі естетики натуральної школи.

1841р. — “Записки студента”, написані у формі щоденника і присвячені темі “маленької людини” (ця ж тема порушується у романі “Доктор”).

1847р. — надрукована одна з останніх повістей Гребінки — “Приключения синей ассигнации”.

В цей період з’явилися також повісти “Лука Прохорович”, “Верное лекарство”, “Сила Кондратьев” (надрукована в “Современнике”), кілька фізіологічних нарисів: “Петербургская сторона”, “Провинциал в столице”, “Хвастун” та ін.

Байок опублікував усього 27.

Помер 3 грудня 1848 р. від сухот.

Гребінка надає перевагу лафонтенівському типові байки, втіленому в Росії Іваном Криловим. Крилов народився 1769 р. в Москві, потім виростав у Твері, змалку працюючи в канцеляріях. 1782 р. мати переїздить у Петербурґ, де Крилов звертається до літературної праці. Він пише драми, видає журнали, поневіряється в російській провінції й 1809 р. видає першу книгу байок. Це приносить йому славу. Дев’ять збірок включали понад 200 творів, що стали окрасою російської літератури. Іван Крилов 1812 р. призначається бібліотекарем щойно відкритої Публічної бібліотеки в Петербурзі, де й прослужив 30 років. Помер 1844 р.

Запозичивши тему в байці Крилова “Крестьянин и Овца”, Гребінка знайшов цілком ориґінальне її вирішення в байці “Ведмежий суд”. Викриваючи судові порядки тогочасної Росії, продажність суду й суддів, байкар показує, як спритні хижаки розтерзують беззахисного трудівника, уособленого в образі Вола.

У криловській байці процес ніким не спровокований, позивачем зі своєї ініціятиви став власник Вівці, який по наївності вважав саме її винною в пропажі двох курей. У байці не наголошено, на що міг розраховувати селянин, крім встановлення істини й засудження вчинку Вівці, коли б її провина була доведена. Суддею виступає Лисиця, що, певно, сама поїла цих курей, а тепер, скориставшись нерозважливим позовом Селянина, на законній підставі здобула ще й м’ясо бідолашної Вівці. Селянинові ж дісталася тільки її шкура. Вже саме звернення до правосуддя переводить позивача в категорію скривдженого:

Крестьянин по́звал в суд Овцу;

Он уголовное взвел на бедняжку дело;

Судья — Лиса: оно в минуту закипело.

Запрос ответчику, запрос истцу,

Чтоб рассказать по пунктам и без крика:

Ка́к было дело; в чем улика?

Крестьянин говорит: «Такого-то числа,

Поутру, у меня двух кур не досчитались:

От них лишь косточки да перышки остались;

А на дворе одна Овца была».

Овца же говорит: она всю ночь спала,

И всех соседей в том в свидетели звала,

Что никогда за ней не знали никакого

Ни воровства,

Ни плутовства;

А сверх того она совсем не ест мясного,

И приговор Лисы вот, от слова до слова:

«Не принимать никак резонов от Овцы:

Понеже хоронить концы

Все плуты, ведомо, искусны;

По справке ж явствует, что в сказанную ночь —

Овца от кур не отлучалась прочь,

А куры очень вкусны,

И случай был удобен ей;

То я сужу, по совести моей:

Нельзя, чтоб утерпела

И кур она не съела;

И вследствие того казнить Овцу,

И мясо в суд отдать, а шкуру взять истцу»

У Гребінки справа виглядає дещо інакше:

Лисичка подала у суд таку бумагу:

Що бачила вона, як попеластий Віл

На панській винниці пив, як мошенник, брагу,

Їв сіно, і овес, і сіль.

Суддею був Ведмідь, Вовки були підсудки.

Давай вони його по-своєму судить

Трохи не цілі сутки.

«Як можна гріх такий зробить!

Воно було б зовсім не диво,

Коли б він їв собі м’ясиво»,—

Ведмідь сердито став ревіть.

«А то він сіно їв!» — Вовки завили.

Віл щось почав був говорить,

Да судді річ його спочинку перебили,

Бо він ситенький був. І так опреділили

І приказали записать:

«Понеже Віл признався попеластий,

Що він їв сіно, сіль, овес і всякі сласті,

Так за такі гріхи його четвертувать

І м’ясо розідрать суддям на рівні часті,

Лисичці ж ратиці оддать».

 Насамперед, позов проти Вола вчиняє Лисичка, і звинувачується він у тому, що “пив, як мошенник, брагу, їв сіно, і овес, і сіль”. Не виключена попередня змова Лисички з суддями, оскільки Віл не вчинив нічого злочинного і не пішов проти своєї природи, але облудний донос давав можливість судді Ведмедю та Вовкам-підсудкам “його по-своєму судить”. Судді, може, могли б ще зрозуміти, коли б Віл, як і вони, “їв собі м’ясиво”, але те, що він “сіно їв” та “пив брагу”, до того ж “на панській винниці”, дало формальні підстави без зайвих клопотів його негайно засудити.

Керуючись власною природою й нахилами, судді прагнули не торжества справедливости й покарання злодіяння. Насамперед те, що винуватець “ситенький був”, позначилося на швидкості розгляду “справи”, це, ж зрештою, визначило й вирок.

Зовні законність начебто була дотримана: і суддя є, є й підсудки, і слідство велося “трохи не цілі сутки”, - звинувачення обґрунтоване і вирок написаний за всіма статутними вимогами з відповідною термінологією. Але з байки ясно видно, що торжествує не істина й справедливість, що в основі процесу лежить не “суспільне благо”, а вигода сильніших, “власть імущих”, які вершать суд “по-своєму”.

Критика суду й судових чиновників має місце в інших байках Гребінки: “Мірошник”, “Зозуля та Снігир”.

У байці “Рибалка” красномовно говориться про прямий зв’язок несправедливості панів, судової сваволі і грабіжництва чиновників, що становлять окремі ланки одного ланцюга.

“Рибалка” сюжетно й тематично перегукується з криловською байкою “Крестьяне и Река”:

Крестьяне, вышед из терпенья

От разоренья.

Что речки им и ручейки

При водопольи причиняли,

Пошли просить себе управы у Реки,

В которую ручьи и речки те впадали.

И было что́ на них донесть!

Где озими разрыты;

Где мельницы посорваны и смыты;

Потоплено скота, что и не счесть!

А та Река течет так смирно, хоть и пышно;

На ней стоят большие города,

И никогда

За ней таких проказ не слышно:

Так, верно, их она уймет,

Между собой Крестьяне рассуждали.

Но что́ ж? как подходить к Реке поближе стали

И посмотрели, так узнали,

Что половину их добра по ней несет.

Тут, попусту не заводя хлопот,

Крестьяне лишь его глазами проводили;

Потом взглянулись меж собой

И, покачавши головой,

Пошли домой.

А отходя, проговорили:

«На что и время тратить нам!

На младших не найдешь себе управы там,

Где делятся они со старшим пополам».

Однак розповідь Гребінки набула ориґінальної самобутности завдяки виразному мовностилістичному колориту, майстерному змалюванню національних образів та надання їм локальних ознак:

Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь!

Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!

Вона в Сулу тече у нашій стороні.

(Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь.)

На річці тій жили батьки мої

І панства чортів тиск: Василь, Іван, Микола,

Народ письменний, страх,

Бував у всяких школах,

Один балакає на сотні язиках.

Арабську цифиру, мовляв, закон турецький,

Все тямлять, джеркотять, як гуси, по-німецьки.

Подумаєш, чого-то чоловік не зна!

Да не об тім, бач, річ. Усю торішню зиму

Рибалка ятером ловив в тій річці рибу;

Рибалка байдуже, аж ось прийшла весна,

Пригріло сонечко і з поля сніг погнало;

У річку сніг побіг, і Оржиця заграла,

І ятір, граючи, водою занесла.

«Уже ж вона мені отут сидить в печінках,

Ся річка каторжна! —рибалка став казать.—

Куць виграв, куць програв, ось слухай лишень,

жінко:

 

Піду я до Сули скажену позивать!»

І розні деякі казав, сердега, речі,

Із злості, як москаль, усячину гукав;

А далі почепив собі сакви на плечі,

У люльку пхнув огню, ціпок у руки взяв

І річку позцвать до річки почвалав.

Чи довго він ішов, чи ні, того не знаю;

Про те ніколи сам Рибалка не казав;

А тільки він дійшов, як слідує, до краю.

Сула шумить, гуляє по степам.

Рибалка дивиться і очі протирає:

Не вірить сам своїм очам,

Бо по Сулі — чорти б їх мучив матір —

Пливуть хлівці, стіжки, діжки, усякий крам

І бідного його ниряє ятір!

Здихнув Рибалочка да і назад поплівсь.

А що, земляче, поживибвсь?

 

Ось слухайте, пани, бувайте ви здорові!

Еге, Охріменко дурний:

Пішов прохать у повітовий,

Що обідрав його наш писар волосний.

Уже самий початок – дружньо-жартівливе звернення до читачів, автобіографічні подробиці надають розмові інтимности, а виразна характеристика названих поіменно навколишніх панів вводить читача в конкретні життєві обставини. Позиція оповідача пригоди чітка, він виступає в ролі простого чоловіка, своєрідного посередника між автором і читачем, виразника народних поглядів. Вона виявляється в співчутливих і теплих словах, звернених не без дружньої іронії до потерпілого після його невдалого походу до Сули.

Образ Рибалки індивідуалізовано його мовою, вживанням приказок та ідіоматичних висловів (“сидить у печінках”, “куць виграв, куць програв”), розсудливою й мовчазною вдачею (у похід до Сули він вирушив не зненацька, а добре приготувавшись).

Гребінка видає збірку власних байок «Малоросійські приказки» (1834; 2-е вид. — 1836). Включає 25 байок.

Джерела сюжетів: традиційні байкові фабули, що йдуть від Езопа й Федра, та ориґінальні, зокрема створені на фольклорній основі. Питома вага ориґінальних сюжетів незвичайно велика. Мотиви прислів’їв розготаються в самостійний сюжет: «Гора породила мишу» — «Могилині родини», «Насміялася верша з болота, аж і сама в болоті» — «Верша та болото», «Пани б’ються, а в мужиків чуби тріщать» — «Школяр Денис».

Композиція: наративне начало переважає над дидактичним. Розвинений алегоризм. Наближається до лафонтенівської байки, втіленої в Росії Іваном Криловим. Мораль часто взагалі не виділяється як окремий композиційний елемент, а логічно випливає зі змісту фабульної частини: «Лебідь і Гуси», «Ведмежий суд», «Верша та Болото».

Часто мораль включає 2-3 рядки, є несподіваною і влучною, змушує глибше замислитися над фабульною частиною, перечитати її, сприйняти по-іншому:

Еге, я правду вам казав:

Нащо було Паньку прохаться в прокурори!

(«Цап»)

Хто хоче полюбить суддю-грошозаплода,

Про його розпитай панів,

А не питай у простого народа.

(«Зозуля та Снігир»)

Трапляється, що мораль переводить викривальне спрямування байки в несподіваний ракурс, який не відповідає очікуваному, вносить особистісне забарвлення:

Ти змалку так любив мене, як пугу пес;

Чого ж так лащишся тепер до мене, Йване?

Чи знаєш, що як ти чоломкаться ідеш,

Чогось мене морозить стане.

(«Віл»)

Важливим засобом етнічного самовизначення стають національно виразні пейзажі: опис степу пізньої осени («Утята да Степ»), бурі та повені («Мірошник»). Уникає бурлескних надмірностей.

По небу вітерок дмухнув —

Як ворон, небо почорніло;

Шварнула блискавка — грім грюкнув і загув;

Із хмар, як з лотоків, водою зашуміло.

Маленька річечка, що так тихенько йшла,

Заклекотіла, заревла

І через греблю покотила.

(«Мірошник»)

Прикметний прийом: локалізація події через використання українських топонімів:

Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь!

Усі мовчать. Гай-гай, які шолопаї!

Вона в Сулу тече у нашій стороні.

(Ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь.)

(«Рибалка»)

Байки створюють комунікативну ситуацію у культурі фольклорного діалогу. Риторика визначається наявністю адресата оповіді та образу оповідача. Здобуток автора — створення засобами мови типізованого образу оповідача. Його риторика інтеґрується атмосферою неквапливої сільської розмови.

Говірні інтонації досягаються байковим віршем: чергуванням різних ямбічних розмірів (різностопний ямб). Римування динамічне, поєднує суміжен, перехресне й кільцеве. Оповідь динамічно напружена. Більшості байок притаманний діалог.

Афористичність досягається місткістю слова, введенням до мовної структури народних прислів’їв та приказок: «Як не крути, а правди ніде діти», «Гуляй, дитино, покіль твоя година», «Прийшлось їм з голоду хоч у кулак трубить».

В окремих випадках авторська мова вкладається в форми народної фразеології, що сприяло входженню її елементів у живу мову як фразеологізмів: «Мовчи! почують — будеш битий» («Ячмінь»), «Дурний! дурний! а в школі вчився!» («Зозуля та Снігур»), «А Лебідь плись на дно — і випурнув як сніг» («Лебідь і Гуси»).

Характерний прийом — іронія.

Зіставленням, хоч і принагідним, пихатого панства з звичайним селянином у байці порушено тему безперечної вищості простого люду, переваги народної моралі над панською. Ця тема розкривається і в ряді інших творів. Характерною в цьому відношенні є байка «Пшениця», де показано, як «найкращеє зерно», коли його ми­ти, іде на дно, «полова ж навісна пливе собі по хвилі». Простий, дохідливий, зрозумілий життєвий приклад байкар використовує для характиристики панів, які “задравши ніс, розприндившись, ходили”. Вершиною позитивної оцінки навіть для пана є порівняння з людиною праці («мов простий чоловік»), а уособлення зарозумілого панства — «полова» — одержує несподіваний, але промовистий епітет — “навісна».

V байці «Ячмінь» прості люди порівнюються з колосками, що схилились під вагою добірного зерна, а пани, перед якими селяни змушені хилити голову, — з «пустісінькими» колосками, які «ростуть на ниві даром». Байка має діалогічну будову—розмова дещо наївного сина з мудрим батьком. Обидва вони виступають, як реальні особи, а не байкові персонажі. Закінчення твору позначене глузливою мужичою іронією%

Син:

Того ж то голову до неба зволить драть

Наш писар волосний, Онисько Харчовитий!

Аж він, бачу...

Батько:

Мовчи! Почують – будеш битий.

Зневага до «благородних», гірка іронія у протиставленні панів-нероб і мужичків-трудівників, прозорі натяки, які легко домислить читач або слухач, складають образну систему цієї лаконічної байки, в якій ідеться, звичайно, не тільки про конкретного волосного писаря Ониська з виразним прізвищем Харчовитий.

Комісар у байці «Будяк та Коноплиночка»—теж тільки приклад, прозоре уособлення представників вищих верств суспільства. Тому не дивно, що один з київських цензорів, розглядаючи в 1894 р. байки Гребінки, на полях зауважив: «Тут може бути натяк і вище комісара».

Ведучи мову в більшості своїх байок про багатих і бідних, сильних і слабких, Гребінка наголошує на їх становій ворожості («Віл», “Ворона і Ягня», «Рожа да Хміль», «Школяр Денис» та ін.).

Окремі байки мають гумористично-повчальний характер. В них Гребінка виступає проти легковажності («Горобці да Вишня»), нерозважних вчинків («Утята да Степ»), підлабузництва («Хлопці»), зарозумілості («Верша та Болото») тощо. Морально-етична сторона цих байок має проґресивний характер як відтворення одвічних моральних устоїв трудового народу. В них переважає незлобива, дружня іронія, оскліьки йдеться не про панівні кола, а про звичай­них простих людей, їх окремі вади.

Байкам Гребінки властива висока майстерність і розмаїтість художпіх засобів. Звертання до народної скарбниці сприяло само­бутності навіть у байках із традиційними або запозиченими сюже­тами.

У тканину багатьох тіюрін вдало вплетено мальовничі пейзажі— опис степу пізньої осені, коли «минулися гречанії жнива» («Утята да Степ»), бурі й повені («Мірошник»). Тут усе підпорядковано ре­альним обставинам, усе виглядає природно й правдоподібно. «Десна ревла несамовито», «Як на осиці лист, тремтить млинок од хвилі», «То вискочить гвіздок, то паля тріснула, то заставку розбило». Малюнки природи зустрічаємо навіть у мо­ралізаторських байках, де їм випадає, зрештою, другорядна роль («Сонце да Хмари», «Маківка», «Сонце да Вітер»). Пейзажна розмаїтість засвідчує гострий і спостережливий художній зір байкаря, реалістичне осмислення ним байкових обставин і образів, емоційне сприйняття навколишньої природи, уміння вдало поєднати її з сюжетними мотивами.

Скажімо, народ, що зібрався подивитися на «Могилині родини»,—не безлика маса; тут і панський стадник Опанас, покинув­шії товар, награє на сопілці; і дівчата, що, побрязкуючи підківками, і.ііщюіоть під його нехитру музику; і баби, що заховалися від сонця під вози,—кожний поводить себе відповідно до життєвих обставин. Умовність зображуваної картини підкреслює тільки іронічний тон. Автор досягає його добором знижувальних слів і виразів: «диво сеє», «майнули», «цокотіли», «чудо степове», «підземний глас», «сусіль— як пить дало».

Заключний діалог, де присутні вгадують, що може народитися, вдало увінчує несподіваний наслідок: висока степова Могила «привела руденьке мишеня»! Різноманітні варіанти очікуваного «дитяти» передають психологію селянина, для якого підсудок страшніший від лева, мішок з грошима омріяніший за квітку таємничої папороті, і добрий кінь цінніший над усе.

Діалог притаманний переважній більшості байок Є. Гребінки, хоч графічно не завжди його виділено («Верша та Болото», «Зозуля та Снігир»), Кілька байок навіть побудовано у формі діалога із зазначенням дійових осіб («Ячмінь», «Соловей»), Для байок із мо­нологічною будовою характерне активне звернення оповідача до співрозмовника або навіть цілої групи слухачів: «Миряни, слухай­те, щось маю вам сказать...» («Школяр Денис»), «Хто знає Оржицю? а нуте, обзивайтесь!..» («Рибалка»), «Охріме, дядечку! Будь ласкав, схаменись!..» («Рожа да Хміль»), «Дівчино-серденько! Жартуй, поки є врем'я...» («Маківка»), «Чи знаєте ви сивого Кондрата?..» («Утята да Степ»). Автор-оповідач не відділяє себе від певної участі в зга­дуваних ним подіях або причетності до них: «Учора я дививсь...» («Хлопці»), «Ізліз мій дядько...» («Дядько на дзвониці»), «Учора мій сусід...» («Злий кінь»).

У байках Гребінки спостерігаємо різноманітність жанрових особ­ливостей: алегоричні («Ведмежий суд», «Віл», «Цап») і побутові («Грішник», «Утята да Стен») оповідання, епіграми, побудовані на певній приказці («Дядько на дзвониці», «Пшениця»). Коли метафо­ричність розповіді достатньо розкриває головну думку твору, авторська мораль майже завжди відсутня.

Незважаючи на властивий жанрові лаконізм, Гребінка в окре­мих байках зумів подати виразні «портрети» персонажів, наголошу­ючи передусім не на їх зовнішніх рисах, а вдаючись до психологічних характеристик. Таким постає цар у байці «Грішник». Знижені висло­ви, вдало вплетені в канву оповіді і вжиті не тільки для загальної характеристики («цар був, мабуть, не макуха», «розлютувався», «грізно загукав», «в люльку пхав огонь»), а і введені в його мову («щоб луснув я, щоб я до вечора сказився»), з достатньою повно­тою окреслюють образ царя, не порушуючи розвитку сюжету.

При цьому слід відзначити вдале звертання Гребінки до «Енеїди» Котляревського та майстерне використання ним бурлескної ма­нери. Трапляються навіть безпосередні, але творчо осмисленні запо­зичення.

Зазнавши невдачі з ідеєю українського журналу, Гребінка видає альманах «Ластівка» (1841). Тут були також опубліковані твори, підготовлені для проектованих, але не дозволених цензурою регулярних українських «Литературных прибавлений» до журналу «Отечественные записки». Крім передмови («Так собі до земляків») і післямови («До зобачення»), двох байок «Хлопці» та «Дядько на дзвіниці» та ліричної «Української мелодії» видавця, в альманасі надруковано «Причинну», «На вічну пам'ять Котляревському», «Тече вода в синє море», «Вітре буйний» та розділ з поеми «Гайдамаки» Т.Шевченка, уривки з п'єси «Москаль-чарівник» І.Котляревського, повість «Сердешна Оксана», оповідання «Пархомове снідання», «На пущання як зав'язано» Г.Квітки-Основ'яненка, поезії, байки, народні прислів'я, загадки та переклад з О.Пушкіна Л.Боровиковського, кілька ліричних віршів В.Забіли («Голуб», «Повіяли вітри буйні»), О.Афанасьева-Чужбинського («Скажи мені правду, козаче», «Прощання»), оповідання П.Куліша «Циган», байки С.Писаревського, П.Кореницького, народні українські пісні, зібрані С.Писаревським. 

Comments