Лекція 05. Драматургія епохи Просвітительства

Сентиментальна драма

Проголошення примату чуття. Звертаються до природньої норми, з якою співвідносяться людські вчинки. Відкриваються нові грані в зображення людської особистості. Підвищена емоційність.

Поряд з прямим вираженням почуттів велику роль відіграє гумор, іронія. Думки і явища перевіряються досвідом. Ексцентрично вільна композиція.

Дух дослідження. Достовірно зображується матеріяльне середовище й духовна атмосфера свого часу. Письменники охоче вдаються до експерименту, випробовуючи людину в різних ситуаціях, досліджуючи її можливості.

Інтимність почуттів.

Не тільки виводяться на сцену представники «третього стану», але й стверджується, що вони мають першочергове право на увагу драматурга. Фольклорна поетика.

У 1818 році в Полтаві був організований постійний професіо­нальний театр. До речі, такі ж театри засновуються на початку XIX ст. у Києві, Харкові, Одесі та інших містах України. Схвально і тлилячись до утворення російських театрів на Україні, царські ад­міністратори розглядали їх насамперед як один із засобів русифіка­ції українського населення. «Проте було б помилкою не бачити вели­ченної прогресивної ролі тогочасного російського театру на Україні. Він ^іідйомив широку громадськість з кращими надбаннями росій­ської драматургії. Самим фактом свого існування приспішував ви­никнення українського театру» ‘.

До репертуару Полтавського театру, директором якого було призначено Котляревського, крім перекладних творів західноєвропей­ських драматургів, входили популярні на той час комічні опери і ко­медії російських авторів—»Мельник—колдун, обманщик й сват» ( ) Аблесімова, «Чудаки», «Хвастун» Я. Княжніна», «Притворная нсвсрность» О. Грибоєдова, «Казак-стихотворец» О. Шаховського та о.ігато інших. Завдяки турботам І. П. Котляревського і М. С. Щеп-кіііа, який переїхав до Полтави з Харкова, провідне місце в репертуарі посіли такі комедії, як «Недоросль» Д. Фонвізіна, «Ябеда» В. Капніста, «Урок дочкам» І. Крилова. Ці, а також інші п’єси користувалися великим успіхом не тільки у полтавчан, а й у глядачів Хар­кова, Кременчука, Ромен та інших міст України, куди неодноразово виїжджала на гастролі полтавськії трупа.

Відображаючи передові ідеї суспільно-політичного життя царської Росії кінця XVIII ст„ антикріпосницька комедія Фонвізіна «Недоросль» з її гостро сатиричним осудом необмеженого свавіл­ля, дикунства й деспотизму поміщицької влади, викривальна п’єса Капніста «Ябеда» з її в’їдливим висміюванням судового чиновницт­ва, бюрократизму, казнокрадства і хабарництва, патріотична коме­дія Крилева «Урок дочкам» з її провідною ідеєю захисту вітчизняної культури — ці найцінніші надбання репертуару Полтавського теат­ру красномовно свідчили про його високу соціально-художию спрямо­ваність, про те, що Котляревський і Щепкін прагнули до утверджен­ня життєвості, реалістичного напрямку в мистецтві, вважали театр одним з найдійовіших засобів виховання мас.

Виявляючи глибокий інтерес до видатних явищ передової росій­ської драматургії І театру, Котляревський і Щепкін усвідомлюва­ли, що настав час створення українського національного театру. А для цього насамперед треба мати свою, українську драматургію. Першою її ластівкою стала «Наталка Полтавка» Котляревського, показана на сцені Полтавського театру в 1819 році. Тоді ж письменником була написана і друга п’єса — «Москаль-чарівник».

1819 рік по праву вважається датою народження української на­ціональної драматургії, театру. «Наталка Полтавка» — перший драма­тичний твір нової української літератури, сила і чаруюча краса якого в «простоті, в правді і найголовніше—в любові автора до свого на­роду, любові, котра з серця Івана Петровича Котляревського пере­йшла на його утвір».

Створюючи свої п’єси, Котляревський ішов від реального, націо­нального життя; разом з тим він широко використав творчий досвід кращих російських письменників, зокрема драматургів.

Свої п’єси Котляревський назвав «малоросійськими операми». На них відчутний вплив російських так званих комічних опер, що кори­стувалися великою популярністю на Україні в кінці XVIII—на по­чатку XIX ст. (про це свідчить, зокрема, і репертуар Полтавського театру).

Перша публікація — «Украинский сборник» Ізмаїла Срезневського (Харків, 1838).

Сюжет складають картини буденного життя. Він не має заплутаної інтриґи, дія розвивається просто й природно. Роль подійності порівняно невелика.

Сюжет: Наталка з матір’ю Терпелихою живуть у селі над Ворсклою. Вони мешкали в Полтаві, але батько розорився й помер, а вдова змушена була перебратися до села:

 В ы б о р н ы й. Уже не що, другого любить; ви, може, чували, що як вони ще жили в Полтаві і покійний Терпило жив був, то прийняв було до себе якогось сироту Петра за годованця. Хлопець виріс славний, гарний, добрий, проворний і роботящий; він од Наталки старший був годів три або чотири; з нею вигодовавсь і зріс вкупі. Терпило і Терпилиха любили годованця свого, як рідного сина, та було й за що! Наталка любилась з Петром, як брат з сестрою. Но Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знакомитись не з рівнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмистрами -- пив, гуляв і шахровав гроші; покинув свій промисел і мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петра і вигнав його із свого дому; послі, як не стало і посліднього сього робітника, Терпило зовсім ізвівся; в бідності умер і без куска хліба оставив жінку і дочку.
    
В о з н ы й. Яким же побитом - теє-то як його - Терпилиха з дочкою опинилися в нашем селі?
      
В ы б о р н ы й. У Терпила в городі на Мазурівці був двір - гарний, з рубленою хатою, коморою, льохом і садком. Терпилиха по смерті свого старого все те продала, перейшла в наше село, купила собі хатку і тепер живе, як ви знаєте.

Возний сватається до Наталки, і хоча дістає відмову, завдяки впливові матері змушує Наталку дати згоду. Йому допомагає виборний Макогоненко. Тут з’являється коханий Петро. Наталка не може зректися обіцянки про одруження, але возний зрештою сам звільняє Наталку від присяги:

В о з н ы й (вышед вперед на сцену). Размишлял я предовольно, і нашел, что великодушной поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я - возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеслідующеє... (К Терпилихе). Ветхая деньми! благословиши лі на благоє діло?
    
Т е р п и л и х а. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.
      
В о з н ы й. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Берет их за руки, подводит к матери и говорит). Благослови дітей своїх щастям і здоров'ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (К зрителям). Поєліку же я - возний, то по привілегії, Статутом мні наданой, заповідаю всім: «Где два б'ються - третій не мішайсь!» і твердо пам'ятовать, що насильно милим не будеш.

Драматичні частини чергуються з пісенними партіями. Пісні або взяті з фольклору, або відредаґовані, або й стилізовані автором. Пісні служать засобом вираження конкретно-ситуаційних лірико-суб’єктивних переживань персонажів.

Персонажі: Возний Тетерваковський, Горпина Терпелиха, Наталка, Петро, Микола (родич Терпелихи), виборний Макогоненко.

Безпосереднім імпульсом до написання твору стала вистава першого російського водевілю «Казак-стихотворец» князя Олександра Шаховського 1817 р. П’єса була написана з метою стимулювати патріотичні почуття перед загрозою французької окупації. Вона була поставлена при імператорському дворі 15 травня 1812 р. й розробляла сюжет із подій 1709 р. Її персонажі – закохані Маруся й Климовський (автор пісні «Їхав козак за Дунай»), тисяцький Прудиус і його поплічник писар Грицько, князь та його денщик Дьомін, Марусина мати Добренчиха. Шахраюватий Прудиус намагається облудно змусити Маруся одружитися з ним. Він звинувачує Климовського у присвоєнні царських грошей, які сам притримав. Однак князь розкриває правду, змушує Прудиуса повернути гроші козакам, а Марусі й Климовському допомагає одружитися. Климовського викликають до царя для нагороди за вірність.

Автор намагався ввести в п’єсу українські реалії, але невдало. Його персонажі говорили ламаною мовою, включалися в історичний і побутовий контекст, якого автор добре не знав. Була вразливою й драматургічна техніка. Це спонукало Котляревського до полеміки.

Петро розповідає про харківські враження:

Петро: Мені полюбилась наша малоросійська кумедія; там була Маруся, був Климовський, Прудиус і Грицько.

Виборний: Розкажи ж мені, що вони робили, що говорили.

Петро: Співали московські пісні на наш голос, Климовський танцював з москалем. А що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.

Виборний: Москаль? Нічого ж і говорити. Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.

Слі­дування правді у змалюванні історичних подій і національних звичаїв висувається і в «Наталці Полтавці» у судженні її дійових осіб про п’єсу О. Шаховського «Казак-стихотворец», бо то «нечепурне, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знав­ши обичаїв і повір’я нашого» «Велика неправда,— резюмує возний загальну думку,— виставлена пред очі публичності За сіє малоросійськая літопись вправі припозвать сочинителя позвом к отвіту». Конфлікт має особистий характер, але інтерпретується в параметрах соціяльної культури свого часу. Проблема вибору між багатством і коханням, традиційна для фольклору, ускладнюється  конфліктом традиційної народної моралі (покора матері) та вищим ідеалом вірності почуттям, привнесеним сентименталізмом.

Драматичний конфлікт розв’язується щасливо. «От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються» (репліка Миколи). Щаслива розв’язка — жанрова ознака «комічної опери».

Шість персонажів дібрані за принципом репрезентації певних соціальних і побутових типів. Одноплановість, цілісність обумовлена причетністю до народної культури, а відтак до ідеалу «природної людини» (Наталка, Терпелиха, Петро).

Марґінальні типи відзначають ущербністю, виходом поза етичні норми (возний Тетерваковський, виборний Макогоненко). Родинне нещастя Наталки — пияцтво батька, Терпила, котре спричинило зубожіння родини. Виборний про Терпила: «Но Терпило, понадіявшись на своє багатство, зачав знакомитись не з рівнею: зачав, бач, заводити бенкети з повитчиками, з канцеляристами, купцями і цехмистрами — писв, гуляв і шахровав гроші; покинув свій промисл і мало-помалу розточив своє добро, розпився, зачав гримати за Наталку на доброго Петраі вигнав його із свого  дому; послі, як не стало і посліднього сього робітника, Терпило зовсім ізвівся; в бідності умер і без куска хліба оставив жінку і дочку».

Але відновлення почуття причетності до базової народної культури викликає почуття жертовності: розв’язка. Дещо виходить поза ці параметри постать бурлаки Миколи.

Возний - посада, введена за Литовським статутом у судах, де розбиралися шляхетські справи. Возний, щоб довести права на шляхетство своїх клієнтів, мусив досліджувати архіви, літописи та інші пам’ятки.

Книжна мова Возного, як і переробка пісні «Всякому городу нрав і права» Григорія Сковороди, інтермедійна пісня «Ой під вишнею, під черешнею» (її співає Виборний) пов’язують п’єсу з традицією XVIII ст.

Бурлескні засоби гумору: мова возного. «Я — возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностью по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал». Майстерні діалоги. Влучні характеристики й оцінки. Дотепні прислів’я та приказки.

Основний прийом — типізація мови відповідно до образної моделі.

Жанр визначається, як і Котляревським, — «малоросійська опера». Комедія-фарс. Водевільні прийоми й ситуації: ворожіння бувалого солдата Скорика. Драматична фабула ускладнена комедійними перипетіями, ситуаціями, колізіями, характерами, що вони визначають жанрове обличчя комедії.

Сюжет: Уляна та Олексій закохані, але Улянина мати Одарка відмовляється віддати дружину за Олексія, бо він кріпак. Натомість багатство недолугого Стецька Кандзюри спокушає її. Одарка змушує доньку вийти заміж за Стецька. Павло Кандзюра домовляється з відставним солдатом Осипом Скориком, аби той був за свата. Але Осип, дядько Олексія, організує сватання так, що Степан дістає відмову (символ її – гарбуз), а Олексій заручається з Уляною.

Персонажі: Прокіп Шкурат, його дружина Одарка й донька Уляна; кріпак Олексій і його дядько-солдат Осип Скорик, селянин Павло Кандзюра і його син Стецько, приятель і «підбрехач» Осипа Скорика Тиміш, дівчата-подруги Уляни.

Чітко окреслений етнокультурний простір: українська слобода Гончарівка під Харковом. Розлогі етнографічні описи сватання й заручин.

Пісні-монологи:

Уляна:

Хусточко ж моя шовковая!

Чи на те ж я заробляла,

Щоб нелюбу, та й немилому,

Та її я почiпляла?

Хусточко моя шовковая!

Обiтри мої слiзоньки!

Нехай же, нехай же вiд них

Полиняють квiтоньки!

Хусточко моя шовковая!

Прийшлось тебе заховати.

З плiточкою та i дротяною

Тепер треба привикати!

Хусточко моя шовковая!

Не доставайся ворогу.

Покрий мої яснiї очi,

Як я ляжу у гробу!

   О л е к с i й:

Чи се ж тая криниченька, що голуб купався?

Чи се ж тая дiвчинонька, що я женихався?

Женихався, не смiявся, хотiв її взяти,

Уродила товариша, нечистая мати!

Чи ждав же я бiдиноньки такої на себе,

Щоб почути в дiвчиноньки, що не йде за мене,

Не за мене, за другого йде моя дiвчина!

Що робити? Тiльки iти свiт за очима!

С т е ц ь к о (поет без музыки).

Iшов Стецько льодом,

Свинка огородом;

Подай минi, моя мила,

Свою бiлу ручку!

Дуети: Уляна і Стецько, Прокіп і Стецько, Уляна й Олексій

Різноманітні прийоми комічного: буфонадні сцени (Одарка тягає за чуприну Прокопа), ефект несподіваності (Олексій забирає хустку, якою накрито гарбуза, а гарбуз дістається Стецькові), комедійного самовикриття героя (Стецько запевняє, що він не дурний — у нього тільки «не всі дома»), прийоми алогізму вчинків і мовлення («Ось тільки задуши, а я батькові скажу»), шаржування, ґротеск, пісні-нісенітниці на зразок «На вгороді бузина, а в Києві дядько»).

Конфлікт між прагматичним і сентиментальним ставленням до шлюбу. Розв’язується на користь почуття, але через хитрощі Осипа Скорика й через апелювання до розуму Одарки. Соціальний аспект вводиться мотивом кріпацтва, але розв’язується в просвітительському дусі:

С к о р и к. Ех! Што мне з табой как з рекрутом гаварить!  Ти  воєннаво артикула не знаєш i усьо здор пореш. Паслушай меня, я присяжнай чалавек: я не мажу неправди гаварить. У казьонних мужичков начальники, а  у  подданих памещики камандєри,  а  усєм  галава  батюшка  гасударь.  Ат  єво  миласти приказано усєм  нiкаво  не  абiждать.  У  Алексеєва  барина  людям  житьйо славнайо, i у них усево довольно.

П’єса була написана 1836 р., але опублікована лише 1861 р. в журналі «Основа», поставлена ж тільки після смерти автора, 1867 р. трупою Омеляна Бачинського в Стрию. Михайло Старицький 1878 р. переробив її на лібретто опери «Чорноморці», музику до якої написав Микола Лисенко.

Події відбуваються в кубанській станиці Видне. Старше покоління ще пригадує Запоріжжя, переселення на Кубань. Навіть молодий Іван згадує: «Гріх тобі, моя ясочко, так об мені думати: я йду за Кубань, а серце моє тут у тебе зостається! А те, що не вернусь, як уб’ють єретичі черкеси, то се в божій волі! Він нам поміч і защита! З ним ми і під Очаків ходили, Березань взяли, Шмаїлів, — тим собі й землю Чорноморську здобули. А то що ж би було, якби на войну не ходили? Розбіглись би з старої Січі, як руді миші, та й годі. Он, бач, співають.

(Співає)

Ой летіла бомба з Московського поля

Та посеред Січі впала:

Ой хоч пропало славне Запорожжя,

Так не пропала слава!»

Нове ж покоління намагається влаштувати власне життя. У репліках персонажів відчувається напруженість життя в станиці: «Іван: Тепера коня або вола і не думай випустить за слободу на пашу, бо так зараз і підхоплять; а скілько бідних дітей вони перетягали в неволю на той бік Кубані!»

Донька Явдоха Драбинихи Маруся кохає козака Івана Прудкого й обіцяє вийти за нього заміж. Але мати, бажаючи влаштувати добробут Марусі, намагається видати її за багатого старого Кабицю. Іван іде в похід за Кубань, аби помститися черкесам за напади на українські станиці й захопити здобич. Його брат Ілько та хрещений батько сотник Тупиця беруться допомогти одруженню.

Кабиця зі своїм робітником Іваном Очкурнею приходять свататися. Вони вже напідпитку. Явдоха вимагає від доньки згодитися на заміжжя. Але коли Маруся й сотник Тупиця розтлумачили їй, що Кабиця вже звів закохану в нього Кулину Кучугурівну й та прийшла за ним на Кубань і поневіряється тут, всі гуртом домовилися підпоїти Кабиця й одружити його з Кулиною.

Так і стається. Явдоха під виглядом доньки приводить до п’яного Кабиці Кулину, а потім відсилає їх на вінчання. Кабиця так і не здогадався про обман. Тим часом повертаються козаки, на сцену входить озброєний Іван, до нього кидається Маруся – і спадає завіса.

Головна інтрига в чомусь нагадує п’єси Котляревського та Квітки-Основ’яненка: закохана пара не може одружитися через бажання матері видати доньку заміж за багатія. Але в діях кубанських козачок більше рішучости, наполегливости, запальности. Об’єктом зображення автора є стиль життя українського Причорномор’я, ще не влаштований, сповнений ностальгії за Запоріжжям, але й свідомий своєї окремішности. Динамічний і напружений.

До тексту включено кілька козацьких пісень: «Засвистали козаченьки» (її співають козаки, вирушаючи в похід проти черкесів),  про сотника Харка й про Саву Чалого (співає Кабиця). Опис сватання й заручин позбавлений тієї епічної величі, яку намагається відтворити Квітка-Основ’яненко. Обряди спрощені, пристосовані до нового способу життя.

Степан Писаревський – священик зі Слобожанщини. Він народився у 80-і рр. XVIII ст. на Харківщині. Навчався в Харківському колеґіумі, потім прийняв рукоположення й служив на сільських парафіях.

Творчість припадає на 1833-1839 рр. Друкувався під псевдонімом Стецько Шереперя.

Помер 22 січня 1839 р. в селі Вовча на Харківщині.

Інтрига п’єси «Купала на Івана» в чомусь близька до «Наталки Полтавки»: Іван Коваленко повертається в рідне село й дізнається, що його кохана Любка Мірошниківна виходить заміж за літнього заможнього вдівця, підсліпуватого скрипаля Юрка Паливоду. Після смерти матері Любка живе в дядька, а той заборгував Юркові гроші й хоче через одруження племінниці позбутися боргу.

Але Іван, дізнавшись про можливе одруження коханої, активно діє. Він домовляється зі своїм другом, циганом Гаврилом Шмагайлом, аби той налякав Юрка. Сам Іван переодягається померлою матір’ю Любки Феською, про яку ходив поголос, ніби вона відьма, цигани - домовими й вовкулаками. Вони погрожують вкинути Юрка в купальське вогнище і змушують скрипаля зректися Любки: «Отже-то, вихають над вогнем та кричать: відрікайся Любки, відрікайся Любки, а то спечем, як рака сирого». Після цього Іван одружується з коханою.

Стосунки персонажів розвиваються на тлі обрядових дійств: спершу купальських розваг, а потім – традиційного сільського весілля. Сюжет не дуже міцний, образи схематичні. За словами Є. Шубравського, «конфлікт ... не виходить із сфери легенької любовної інтриги, що потопає в обрядах Купала й весілля». Відзначається вияв у творі елементів романтизму. Це і демонологічні мотиви, і любовне виписування обрядових дійств, і нові риси сценічного втілення циганів як волелюбних бунтарів. Використовуються народні пісні (купальські, весільні, ліричні) та авторські інтерпретації літературних текстів (циганська пісні Пушкіна).

Твір було видано 1849 р., але він не викликав зацікавлення театральних труп. Лише після того, як о. Іван Озаркевич 1849 р. переробив текст, названий «Весілля, або Над цигана Шмагайла нема розумнішого», п’єса була виставлена на сценах Коломиї, Львова, Перемишля, Тернополя. Музику написав о. Михайло Вербицький, автор мелодії національного гімну.

За жан­ровими ознаками ця п’єса наближається до водевіля. Але, як відомо, сам письменник назвав її оперою. І це не випадково. «Москаль-чарів­ник», як і «Наталка Полтавка», своїми драматургічними прийомами, типологічністю ідейно-тематичних тенденцій близько стоїть до коміч­них опер кінця XVIII—початку XIX ст. Крім того, своєю п’єсою Кот­ляревський переслідував не лише розважальні, а й моралістичні, виховні цілі.

Навколо питання про джерела «Москаля-чарівника» довго точи­лися суперечки. Окремі дослідники намагалися відшукати джерело комедії Котляревського у французькій літературі. Однак було б не­вірно зводити роль Котляревського до «переспівувача» іноземних сюжетів. Тепер ні в кого не викликає сумніву, що основним джерелом «Москаля-чарівника», як і інших творів Котляревського, було перед­усім реальне життя, тогочасна дійсність Безперечно, при створенні п’єси драматург спирався також на художній досвід української, ро­сійської та інших зарубіжних літератур. Народна творчість — анекдоти, ле­генди, оповідання — завжди привертала увагу письменника.

Соціально-побутовий конфлікт, покладений в основу «Москаля-чарівника», знайшов своє відбиття в багатьох народних піснях і анек­дотах. Але традиційний сюжет про зрадливу жінку знайшов у Котля­ревського нове, оригінальне трактування. Замість образів жінки-зрадниці та її недоумкуватого чоловіка драматург подав образ вірного подружжя Тетяна й Михайла Чупруна. Весела й дотепна Тетяна та її добродушний чоловік змальовані автором чесними, щедрими душею людьми, не здатними до лицемір­ства. Незлобивий по природі Михайло прощає Финтикові залицяння до своєї жінки, яку щиро кохає і якій вірить.

Ориґінальна обробка традиційного анекдотичного мотиву повернення чоловіка під час побачення жінки з іншим. Майстерність і схильність автора до художнього експерименту виявляється в ориґінальній інтерпретації конфлікту. Відкидається мотив невірності жінки: Тетяна і Михайло — вірне подружжя, а побачення відбувається лише щоб провчити чиновника Финтика.

Характерна для Просвітительства дидактична настанова. Повчальна концепція висловлюється персонажами, декларується піснею:

Треба дружно з людьми жити,

Треба так жінок любити,

Щоб од Бога не гріх,

Щоб і людям не в сміх.

Сюжет ускладнено введенням четвертого персонажа, солдата — «москаля-чарівника». Проблема взаємодії традиційної народної культури та марґінальної субкультури чиновництва доповнюється етнічною взаємодією. Финтик послугується суржиком, солдат — росіянин, носій російської ментальності.

Каленик Кононович Финтик – марґінальний тип, що втілює національне безпам’ятство й зневагу до батьків, до традицій.

 Финтик. Мне скучно сидеть дома и заниматься с матушкою. Она такая простая, такая неловкая, во всем по-старосвітськи поступает; рано обедает, рано спать ложится, рано просыпается, а что всего для меня несноснее, что в нынешнее просвещенное время одевается по-старинному и носит очіпок, намітку, плахту и прочие мужичие наряды.
   Тетяна. І ви Бога не боїтесь так говорити о своїй рідній? Хіба родителів почитати треба за їх одежу! Хіба не треба її уважати уже за те, що вона стара і старосвітських держиться обрядів?.. От які тепер синки на світі!

Финтик. Да для чого ж ей упрямиться?.. По крайней мере, хоть бы оделась по-городскому ради сына такого, як я. Ты видишь, как я одет. Можно ли мне смотреть без стыда и не закрасневшись назвать матушкою просто одетую старуху? Ежели бы мои товарищи и друзья повидали меня с нею вместе, я сгорел бы со стыда по причине их насмешек.
   Тетяна. Гріх вам смертельний таким сином бути! Яка б мати в.аша.не була, но все мати. Вона ж у нас жінка добра, розумна і поважна; а що себе веде попросту, цього вам стидатися нічого. Ви думаєте, що паньматка ваша вже й гірша од вас затим, що ви письменний, нажили якийсь чинок, що одежа коло вас облипла і ви причепили, не знаю для чого, дворянську медаль? Та вона ж вас родила, вигодувала, до розуму довела: перше до дяка оддала вчитись читати, а після до волосного правленія писати. Без неї, може б, ви були пастухом, вівчарем або й свиней пасли...

У водевілі «Москаль-чарівник» використано деякі українські народні пісні: «З того часу, як женивсь» (пісня Михайла), «Ой не відтіль віє вітер» (пісня Тетяни); народну пісню «Ой був та нема, та поїхав до млина» (співає солдат-москаль). Тексти музичних номерів показують, що музика в «Москалі-чарівнику» виконувала важливу драматургічну функцію. Вона надавала творові веселого й життєрадісного характеру.

«Простак или Хитрость женщины, перехитренная солдатом» Василя Гоголя

Василь Гоголь народився 1777 р. в козацькій родині. Він навчався в Полтавській духовній семінарії. Був власником села Василівка Миргородського повіту (нині Гоголеве) з близько 200 кріпаками й понад 1000 десятин землі. Він служив управителем у маєтку відставного сановника Дмитра Трощинського в селі Кибинці. Вихованець Києво-Могилянської академії, Дмитро Трощинський був помічений і запрошений до столиці князем Олександром Безбородьком. Він був статс-секретарем Катерини ІІ, потім сенатором, президентом Головного поштового управління. Після виходу у відставку 1806 р. оселився в Кибинцях (село між Миргородом і Ромоданом). Помер там же 1829 р.

1813 р. Василь Гоголь був призначений керівником Кибинецького театру, відкритого Трощинським як приватний маєтковий театр. Гоголь добирав репертуар, переписував п’єси, був акомпаніатором, актором, залучав до вистав земляків. Дбаючи про розширення репертуару, писав п’єси, більшість яких втрачена. Зі слів дружини Василя Гоголя Пантелеймон Куліш записав сюжет комедії «Собака-вівця».

Помер Гоголь 1825 р.

П’єса «Простак» за своїм сюжетом близька до «Москаля-чарівника». Зрадлива жінка козака Романа Параска випроваджує чоловіка на полювання. Вона розповідає йому, як кум Вакула нібито ловив зайців із поросям, і змушує зайнятися таким полюванням самому. Коли Роман подався за село, Параска приймає коханця, дяка Хому Григоровича, для якого наготувала частування. Однак у цей час Парасчин кум, соцький, приводить на постій солдата. Параска ховає дяка під привалок – нерухому лаву, прироблену до лежанки. Соцький просить нагодувати солдата: «Кумо, пошукай лиш там у печі: чи нема борщу, або кваші, або лемішки, або путрі, або затірки, або соломахи, або пампушок, або галушок, або шуликів, або товчеників. Уже ж таки треба москаля чимсь нагодувати». Але Параска ухиляється. Солдат сам знайшов горілку, приготовану для дяка. Вони випили з соцьким, і солдат заснув. Тоді Параска викликає дяка й починає його частувати. Аж тут повертається чоловік. Дяк знов ховається. З приходом чоловіка прокидається солдат і, вдаючи ворожіння, ставить на стіл заховані страви. А потім він, рятуючи Параску, визволяє дяка під виглядом вигнання чорта.

Залежність від Котляревського зовсім не є очевидною. Деякі дослідники вважають, що п’єса могла бути написана ще між 1809-1813 рр., в перший період перебування Дмитра Трощинського в маєтку. Персонажі мали своїх прототипів у реальному оточенні Гоголя. Куліш зі слів дружини драматурга згадував, що Трощинський любив себе оточувати блазнями: «У будинку у нього на утриманні, чи на інших умовах, жили чоловік та жінка, Роман і Параска, що належали до вищого лакейства. Цей Роман був смішним лише своїм тугодумством». У Гоголя Параска – молода, кмітлива жінка, що з волі батьків вийшла заміж за недалекого й ледачого Романа. Вони дожилися до крайніх злиднів: «Параска: Горе мені з тобою! всі люди, як люди, а ти, мов виродок який, сидиш цілий день у хаті, згорнувши руки. От уже через твоє недбальство дожились до того, що нічого й їсти».

Характерний образ дяка-залицяльника Хоми Гавриловича відповідає типовому персонажеві інтермедій та народних анекдотів. Мовна партія дяка насичена церковнослов’янізмами та пересипана цитатами з богослужбових текстів.

Діалог української та російської культур виявляється в розмовах Параски та соцького з солдатом. Образ солдата створюється загалом доброзичливо, хоч іронічно. Він щиро намагається зрозуміти мову й культуру автохтонного населення, але лишається ментально чужим:

Солдат

Как? Да здравствует Веверко и Прицка!

 

Соцкий

(смеется, а потом опять наливает чарку)

Гарно ти, москалю, навчився говорить по-нашому.

(Выпивает, встает и выходит на средину сцены)

Гарно, москалю, гарно!.. Де ти так навчився?

 

Солдат

Да все же у твоего свата, не только говорить, но и петь научился ваших хохлацких песен.

 

Соцкий

Чи бачиш!

(Протирая усы).

Ану, будь ласкав, москалю, заспівай, якої там сват мій навчив тебе. Я всі його пісні знаю і сам колись, було, співав. /50/

 

Солдат

Изволь,

(Поет)

 

Ах, в поле могила

С ветром разговаривала:

Не дуй, ветер, ты на меня,

Чтоб я не почернела.

 

Соцкий

(смеется до уморы)

Гарно, москалю, гарно! Ну, вже втяв до гапликів. Се вже краще від тієї, що «в городі бузина, а в Києві дядько, за те тебе полюбила, що на руці перстень».

Попри близькість до водевілів (невеликий обсяг, мала кількість персонажів, в основі сюжету – цікава інтрига з гострими ситуаціями), п’єса не має таких характерних для водевіля деталей, як пісні-куплети, танці, музичний фінал. Сюжет чіткий. Іван Франко відзначав мовну майстерність автора.

«Бой-жінка» Григорія Квітки-Основ’яненка (1839)

Водевіль розробляє суто побутовий конфлікт. До Насті Левурди приходить її брат Роман, який служить в уланах і прозивається Сумасбродом. Сестра скаржиться на чоловіка, Потапа Левурду: «Одне то, що не дуже розумний, знаєш, на цвіту прибитий... як же се водиться, я знаю, що за дурним лучче і спокійніше жити, чим за розумним, так я за нього з радістю пішла; воно б то й нічого, так ревнивий собі на лихо; там такий, що і не дивись нікуди, і не ходи нікуди, і не знайся ні з ким». Настя з братом починають знущатися над довірливим і недалеким Потапом, змушуючи того шаленіти від ревнощів і робити одну дурницю за іншою. Вони переодягаються в інший одяг, змушують Потапа квоктати, ніби курка, стояти на караулі, обтяти волосся наймичці, обплутують його тенетами. Задоволена собою, Настя заявляє: «Адже я на Основі родилась і зросла, так нас вже ніхто не одурить». Зрештою, при свекрусі Оришці, розкривши обман, Настя попереджає: «Коли ще задумаєш ревнувати, то так тебе обдурю, що і чорт не пізна; тебе не довго в дурні пошити». Потап кається й обіцяє: «Не буду ревнувати до суду, до віку: і як буду тямити, що перетерпів, то й дітям закажу, щоб не ревнували».

Події відбуваються в околицях Харкова – на Іванівці. Персонажів усього четверо: Настя, Потап, Настін брат – улан Сумасброд, свекруха Оришка. Є 16 пісенних номерів. У вихідній «арії» – пісні Насті «Чи я в лузі не травиця була?» використовується українська народна пісня-романс «Чи я в лузі не калина була?».

Текст водевіля було виявлено з копії цензорського примірника з 1840 року та варіанту з харківської газети «Южный край» з 1893 року. Вперше його поставив харківський театр Людвіґа Млотковського 1840 р. Головну роль грала Любов Млотковська.

близька до класицизму. Підпорядкована просвітительській ідеї про залежність суспільного життя від виховання. Конфлікт розгортається довкола виборів повітового предводителя дворянства.

Поляризація позитивних і неґативних персонажів. Група молодих освічених дворян, що повернулися після служби у війську, — Твердов, Благосудов — протистоїть людям, об’єднаним суто еґоїстичними інтересами (Староплутов, Вижималов, Кожедралов, Драчугін). Персонажі однозначні й позначені прізвищами-ярликами. Характеристики гіпертрофовані. Ідеалізовані герої — раціоналістично створені образи-схеми, рупори ідей автора.

Кандидат від консервативної групи – Кожедралов. Під час минулого рекрутського набору, він переклав його на маєтки вдів, сиріт, на поміщиків, що були відсутніми. Забезпечивши алібі, він врятував винуватця від суду за вбивство сусіда. Ще комусь підказав, як при присязі дати фальшиве свідчення.

Але зграя змовників зазнає по­разки, в справу втручається губернський предводитель (із гвардійських), і Твердова (підполковника!) обира­ють повітовим предводителем.

Не випадково носіями дворянської доброчинності Квіт­ка виставляє молоду поросль відставних військових (майор Милов у «Приезжем из столицы...», підполков­ник Твердов і губернський предводитель — колишній гвардієць—у «Дворянских виборах») та виховане в нових учбових закладах жіноцтво (Анна Петрівна в «Приезжем из столицы...» І Анна Михайлівна в «Дво­рянских виборах» закінчили столичні інститути)._ Пи­сьменницька надія на незбориму силу освіти та її ви­значальну роль у вирішенні суспільних питань і поліп­шенні життя народу виразно виголошена Благосудовим:

«Источник сему злу єсть закоренелое нежелание достав­лять детям воспитания, Но, благодаря мудрым мерам благодетельного правительства, зло сие начинает искореняться. Сколько мы видим молодих дворян в училищах! Военная служба, к счастью, так любимая нашим дворянством, много образует молодых людей, й ужаї они, по виходе в отставку, не пренебрегают занимать; должности по виборам, проходят новую службу сто с тем же рвением й со свойственною честию, преследуют порочных, отсекают развратных от общества. Уже находим очспь много в воєнних мундирах отличних судей, истребителей ябедьд й заступников угнетаемых».

Спроба вистави в Москві викликала скандал, що Московський театр вирішив зачекати з виставою, цензурний дозвіл було скасовано, і тільки одного разу в Харкові 1829 р. вистава побачила сцену.

У другій частині п’єси (1830) центральним персонажем виступає Твердов, що став повітовим предводителем дворянства. Одержану владу він використовує для боротьби із зловживаннями. Тут з’являється як епізодичний персонаж волосний писар Кіндрат Терентійович Шельменко. Хитра й шахраювата людина, він вдає з себе простака. Вислови «з святого письма» в мові Шельменка на­справді не зустрічаються. Лише кілька разів трапля­ються урочисті вирази з церковнослов’янським забарв­ленням, Вжиті з досить прозаїчною метою, вони справ­ляють комічне враження. Про звичайний намір відпо­чити перед дорогою говориться дуже урочисто: «Гм! Будучи, ляжемо, а воставше от сна і укріпивши, стало буть, свої сили, поїдемо со тщанієм во град». Вживання слов’янізмів для обгрунтування шахрайського завищен­ня справжніх видатків («Писано-бо єсть, удвойте — і удвоїша») або при доставці справникові чергових при­ношеній («Єлико можаху приношаху, а там ще й при-вожаху») видається іронізованою самооцінкою вимуше­них обставинами вчинків та дій. Шельменкове «писаніє» найчастіше «глаголить» влучними та вдало застосова­ними приказками й народними афоризмами: «Скачи, враже, як пан каже», «Поки сонце зійде, а роса очі виїсть», «Казав пан кожух дам, та й слово його тепле», «І туди гаряче, і сюди боляче» тощо. В необхідних ви­падках Шельменко сам творить відповідні приповістки: «Купи лихо за свої гроші», «Здери з мужика шкуру, друга наросте», «Попався, жучку, панові в ручку», «Світ настав, піп не свистав» тощо. Вдається Шельменко й до типово українських присягань, на доказ правдивості ска­заного поривається «їсти землю».

Мовна партія Шельменка пересипана канцеляризмами («що по справці скажеться; та й резолюцію положи­мо»), іншомовними висловами («решпектовать», «істор-гнути до лясу»), характерними словечками («тим паче», «будучи» або «будучи сказать», «тутечка-здесечка», «треба-нада»). Зустрічаються також бурлескно-знижені вирази, навіяні «Енеїдою»: «нехай чухрають за нами», «змаракуємо чого» тощо.

Найчастіше вживане Шельменком «теє-то» також сприймається як скорочення від улюбленого Тетерваковським «теє-то як його».

Він люто торгується з своїми благодійниками, а коли травника провалюють на виборах, відверто радіє з його поразки: «Оце, ге-ге-ге-ге! По бороді текло, та в рот не попало. Ге-ге-ге-ге!»—і завертає вози з добром до нового справника. «Біжіте лишень,— каже він голові,— мерщій: заберіте відсіль свинину, птицю і усе, сим хапу­нам уже не треба».

Він не тільки не боїться Ненаситіна, а й погрожує недавньому начальнику, навіть шантажує: «Овва! Оце злякали! А ось у мене у кишені ваші... будучи... прикази на всі злоупотребленія». Де й поділася його колишня нещира запобігливість. «Е? Кусала така!»—кидає він Ненаситіну й вимагає повернути все, що разом з «го­ловою... теє-то... нанесли. Будучи: пір’я, то горіхи, то мітки». Він сподівається й при новому справникові ви­йти сухим із води: «Уже мені не первина викручуваться. Я се знаю, що справник суть комисар, а комисар суть справник, усі одним миром мазані». І лише повідомлен­ня про незвичну поведінку Скромова — відмовився від приношенія!— кидає писаря у розпач.

Але й у цій ситуації досвідчений Шельменко не роз­гублюється. Як справжній шахіст, він наперед оглядає всі можливі варіанти і, спираючись на кругову поруку, сподівається викрутитися А якщо раптом не вдасться, то треба поховати худобу, «як прийдеться чимчиковать... ох! до Сибіру, то щоб було з чим...».

У п’єсі автор ставить у центр конфлікту постать самого писаря Шельменка. Писар намагається збагатитися коштом багатої вдови, сина якої він віддає в солдати. Але замість нього покараного Шельменка віддають до війська.

Дія відбувається в трьох різних місцях: в сільській «холодній», міському шинку, в «секретарській рекрутського присутствія» (в «приводі»).

В обох творах образ Шельменка відзначається національною змістовністю. Він говорить по-українському, вживає народні прислів’я та приказки.

Кіндрат Терентійович Шельменко, вперше з’явившись у другій частині «Дворянских виборов», стане головним персонажем двох наступних комедій — «Шельменко — волостной писарь» та «Шельменко-денщик».

Головне значення образу шахрайкуватого писаря, а згодом—денщика полягало в тому, що в написаних ро­сійською мовою п’єсах він не тільки належить до іншої національності, а й говорить живою рідною мовою. При цьому йдеться не про окремі репліки, а про всю мовну партію, послідовно витриману в трьох творах. Більше того, перше звернення Квітки до української мови в драматичному творі стало немовби перехідним містком до його української прози. Образ Шельменка вніс певні зміни і в російські твори Квітки, які засвідчили початок нового етапу його творчості.

Комедії з участю Шельменка відрізняються від попе­редніх поступовим перенесенням акценту з сатиричне змальованих «поганих» дворян і протиставлених Їм доброчесників із числа молодих військових на потворність і пошлість дворянського життя взагалі. Саме в комедії «Шельмепко — волостной писарь» Квітка зазнає оста­точної поразки у своїй спробі вивести позитивний образ із дворянського середовища.

Комедія написана фактично лише для того, щоб дати можливість губернаторові, як представникові вищої вла­ди, максимально виявити свою добрість і справедливість. Але при цьому не тільки був обраний непропорційно дрібний об’єкт для губернаторського гніву в особі мир­шавого, хоч і злодійкуватого Шельменка, а й сам Шельменко зазнав певного спрощення для полегшення тор­жества доброчесності. Надто примітивною, як на Шельменка, є афера з віддачею в солдати Микити, єдиного сина багатенької Степаниди Михайлової, з пере­йменуванням його в Никифора Миняйлова — одинака кріпака, що років п’ять тому втік на вільні землі. Зви­чайно, при першій же, навіть поверховій, перевірці нехитра будова розвалюється, губернатор виявляє бать­ківську ласку, а в москалях опиняється сам Шельменко. Ефект зрештою був зворотний: шита білими нитками шахрайська підміна рекрута мало не вдалася. Якби не втручання губернатора, то решта начальства в рекрут­ському присутствії не зважила б на очевидне махлюван­ня, грубу підчистку в ревізьких «сказках» І залюбки забрила б Микиту. Отже, перемога справедливості за­лежно від втручання в кожному випадку самого губер­натора,-до того ж винятково порядного, виглядає досить непривабливо.

Поряд із дворянським доброчесником Квітка вистав­ляє закутого в кайдани Микиту й змушує його виголо­шувати вірнопідданські сентенції, вкладаючи власні консервативні судження в уста селянського парубка та виявляючи власну дворянську обмеженість, внаслідок чого його образ позначений суперечностями. Микита — з заможної родини, покійний батько його навіть грамоти навчив, і раптом хлопець майже без заперечення спри­ймає плутані пояснення Шельменка про зміну прізвища та непереконливі докази, «зачитані» Шельменком по чистому папірцю. Микиту начебто хвилює лише доля матері: якби, мовляв, він був один, то послужив би Богу й государю верой й правдою, со всем усердием і охотою», але згодом на «службу Богу й государю» він шиться трохи інакше: «За что именно меня отдают в рекрути.— С. 5.), за что, как скотину на убой, ведут на явную погибель?»

Створюючи Микиту за образом і подобою власних уявлень про покірливого, добропорядного й вірнопідданого селянина, Квітка наділяє його ще й релігійністю. Степанида своєю мовою теж менше всього схожа на звичайну селянку. Відмовившись од натуралістичного відтворення селянської вимови, зберігши тільки окремі її особливості («нету-те», «что-та», «знамши»), Квітка індивідуалізував мовну партію Степаниди переважно пестливими зворотами та виразами, характерними тіль­ки для звернень до сина: «ясное солнышко», «голубчик мой», «мой соловушка», постійними епітетами і порівняннями («одноутробний, как месяц на небе», «пишу с горючими слезами»).

Показово, що, диктуючи «печальним голосом і нарас-пев», Степанида домагається відтворення в прошенії її жалібної інтонації: «Один у меня сыночек! Одна у меня радосты Голубчик мой Микитушка...» Коли ж писарчук читає «скоро й своим голосом» написане, згорьована мати бентежиться: «Нет, голубчик мой, совсем не так. Губернатор еще подумает, што я на него сержусь-та: а ты, вишь, я пишу с горючими слезами, так ты так й пиши. Один у меня сыночек!» Зате в розмовах з го­ловою або Шельменком Степанида оперує вже іншим словником, вдається до далеко не сльозливих інтонацій: «Здесь вам не волость: там вы нас давите да обижаете, а здесь й постарше вас єсть. Вот што». Вона навіть передражнює всемогутнього писаря. На слова Шельмен-ка: «Геть, будучи, відсіля, я тобі кажу»,— Степанида: відказує: «Нет-та, уж не геть й не ведсиля... Не боюсь вас».

Квітка виставив Ми­кити й Степаниди лише як жертву шахрай-куватих вправ місцевої влади та об’єкт вияву губер­наторського милосердя й справедливості. Це й за обсягом одна з найменших п’єс Квітки, оскільки всі її події зведені до єдиного і навіть не найпоказовішого епізоду діяльності Шельменка.

Образ винесеного в заголовок персонажа не набув належного розвитку, щоб стати головним у комедії.

У комедії «Шельменко — волостной писарь» образ головного героя дальшого розвитку, як уже згадувалося, фактично не набуває. Не викрито і зловживання в чи­новницькому середовищі.

Новий губернатор жеребкуванням добирає склад ре­крутських комісій, наказує з бідних не брати мита за гербовий папір, сам приймає прохачів і особисто роз­глядає найдрібніші справи, відправляє на гауптвахту Чаркодуєва і Трофимича, Шельменка віддає в солдати, а Микиту виручає з біди. Все це бравий гвардієць ро­бить з ходу. Для повного торжества Квітка навіть Шель­менка змушує трусиїися з переляку (в ремарках най­частіше зазначається: «боязливо выступая», «вяло», «схватив себя за голову», «все более трусит», «став на колени» тощо). Фактично з крахом Шельменка в губер­нії мала настати суцільна благодать, перемога якої дра­матургом була штучно полегшена.

П’єса завершує цикл про Шельменка. Стильової новизни надає творові любовна інтрига, чужа духові попередніх творів. Капітан Скворцов намагається одружитися на Прісінці, доньці поміщика Шпака. Даються колоритні портрети Кирила Петровичса Шпака й Фенни Степанівни, його дружини. Ґалерею провінційних поміщиків доповнюють Тимофій Кіндратович Лопуцьковський (наречений Прісіньки), сусід Шпака Осип Прокопович Опецковський і його дружина Аграфена Семенівна та донька Евжені.

Працюючи над українськими повістями й оповідання-ми, Квітка не відкидався від драматургії. Він, крім уже згадуваного «Сватання на Гончарівці», саме в цей час створив комедію «Шельменко-денщик», пов’язану з українським життям.

Задум її виник, певно, слідом за першими п’єсами, заключною частиною яких вона стала. Автограф комедії до нас не дійшов, видана вона була в Харкові тільки 1840 р. Але комедія не могла бути написана чи принаймні остаточно вивершена раніш 1833 р.. Пов’язаний з попередніми п’єсами — «Дворянские вибори» (обидві частини) та «Шельменко—волостной писарь», «Шельменко-денщик» засвідчував еволюцію художнього мислення, яку за цей час пройшов Квітка.

З нової комедії зникають імена-прізвиська (Кожедралов, Лупилін, Вижималов, Скромов).

Центральні персонажі – Кирило Петрович Шпак і закоханий у його доньку капітан Іван Семенович Скворцов.

Шпак проводить дні за читанням торішніх газет про події в Іспанії. Він судиться з сусідом Тпрунькевичем за те, що той побив тринадцять Шпакових гусей, які начебто витовкли в нього десять десятин вівса. Позови розоряють обох, але принцип «чья возьмет» вищий для них за витрати.

Добродійна дружина Шпака — Фенна Степанівна, улещуючи недалекого чоловіка, спритненько прибрала всі господарські справи до своїх рук. Про її порядкування промовисто свідчить така сцена: прибираючи перед гостями, Фенна Степанівна знайшла баночку з торішніми ліками. Вона вже забула, як цими ліками користуватися — «внутрь ли принимать, или снаружи мазать», зате добре пригадує, що за них плачено карбованець і двадцять копійок, а тому й умовляє чоловіка випити їх, щоб добро не пропадало. Коли стараннями Шельменка Пріся таємно вінчається з Скворцовим, Фенна Степанівна майже відразу радить чоловікові простити винуватців: «Как же бн вы их, душечка, й не простили, когда уже ужин изготовлен для всех гостей! Не собакам же его выкидывать!»

Культ їжі характерний для поміщицького середовищі Відмовляючись від підозрілих ліків, Шпак, крім усього боїться: а раптом «оно наружное, да еще, может быть с шпанскими мухами, так что тогда будем делать? Мне горло оборвет — й куска не проглочу». Його найбільше лякає саме ця перспектива.

Не минуло ще й години після доброго обіду, як Фенна Степанівна пропонує гостям, «для-ради скуки, подать чего-нибудь закусить. Яичницу, творогу со сметаною, цыплят жареных, грибков на сковородке да еще чего-нибудь» — і все це сприймається за «так, перекусить пока, до полдника». Задля їжі господиня нічого не жаліє—вона ключниці «сама велит, чтоб ни в чем не било недостачи», і тільки після від’їзду гостей служницям перепаде «от паней: куда столько девалося?».

Гранична обмеженість характерна і для всього навколишнього панства. Сусіда Шпака, поміщик Опецьковський, також «в рассуждении реставрации» заклопотаний європейською політикою, що, звичайно, не заважає йому плутати «креатуру» з «карикатурою» та споді»! тися на допомогу «христиносам» від Алі-паші, який помер за одинадцять років до початку карлістської війни.

Претендент на посаг і руку Прісіньки Лопуцьковський її хизується найпам’ятнішою подією у своєму житті — вояжем із Чернігова до Воронежа й назад—і з незбагненним здивуванням щоразу прорікає; «Туда я сделал 645 верст й в обратный путь столько же точно». Цей недоріка «службою своєю не может похвалиться через начальство, всегда его теснившее, но он в отставке губернский секретарь, в выборы идет, 575 душ й одном селе», хоч йому вже чотирнадцять гарбузів піднесли, все ж вважається завидною партією.

Дружина Опецьковського Аграфена (Горпина) Семенівна до діла й без діла приточує «у нас в Петербурге» на тій тільки підставі, що якось побувала там з чолові­ком, а їхня донька Евжені (по-простому Пелагея, а в домашньому варіанті—Пазінька), якій по малолітству— і певніше через брак коштів — відвідати Петербург не пощастило, надолужує відсутність столичних вражень густо вживаними французькими фразами. Начитавшись низькопробних романів, екзальтована дівчина в захопленні від перспективи таємного вінчання подруги: «Ком се жоли: выходишь скрытно от всех чрез сад, луна освещает твой путь, ты дрожишь, пугаешься всего; он выскакивает из-за дерева, ты падаешь в обморок й на его руки, он тебя, бесчувственную, несет, сажает в коляску, вы скачете, венчаетесь... Ах, как это весело!» Що ж до почуттів, Евжені керується іншими засадами: «Лишь бы вирваться замуж, а любовь—последнее дело; єсть ли она мсжду супругами или нет, сет егаль! И без любви можно славно жить». Заміжжя для неї — нагода винільнитися з ро-динної неволі: «Вышедши замуж, чользупся свободою, наряжайся, разьезжай, веселись; а встретилася с прежним дружком, Ванею, вспомни прежнее й полюбися с ним опять немного. Ах, как бы я умела жить!»

Наділена певною авторською симпатією загалом до­сить ординарна і посередня Пріся вигідно відрізняється від Евжені, але середовище зробить свою справу. Неда­ремно завбачливого Скворцова майбутнє ніскш.кп не турбує: «Присинька, право, очень мила; имеет странности, но я, женясь, с моими кузинами ее перевоспитаю...» Показово, що притаманні дівчині природні людські ри­си видаються чимось незвичним, неприйнятним, одним словом, все це «странности».

Видозмінюється образ Шельменка. Декларативно-засуджувальна прямолінійність його оцінок як втілення неґативних рис відійшла на другий план. Шельменко — спритний і дотепний, набуває ознак персонажа народних оповідань і анекдотів. Збагачується мова, хоча знаком обмеженості й цинізму стають слова-паразити «теє-то», «Писаніє глаголеть» тощо.

Торжество розуму героя з демократичного середовища над духовно обмеженим панством. У зв’язку з дальшою демократизацією творчості Квітки відчутних змін зазнав образ Шельменка. Ошукуючи наївного й дурнуватого Шпака, Шельменко влаштовує шлюб його єдиної доньки з Скворцовим, розраховуючі на місце управителя поміщицькими маєтками. Сам Шельменко ненавидить обох — і Шпака, І Скворцова її їхній паразитизм, зневагу до простих людей, але змушений рахуватися з ними і хоч зовні видавати себе за щнро відданого слугу двох панів.                       ,

Його ображає зневажливе ставлення офіцера: «О-ох, ваше благородіє! Не знаєте ви сієї голови! Робили ми будучи, проізводством і не таковії діла, як, бувало, від командируємося на слідствіє з покійним секлетарем» Грошолупом. Нехай над ним земля пером!» Він щоразу для самозахисту вдається до плутаних примовок: «Поки, м’ямкаючи, скажеш — будучи, та стало бить, та теє-то, а тут і видумаєш, як би гладенька збрехати або відбрехатися». Змінилося соціальне становище Шельменка: із всевладного писаря, від прихильності якого залежало життя і спокій цілої волості, він сам опинився в шкурі потерпілого, тому і довколишня суспільна несправедливість сприймається тепер ним інакше, узагальненіше: «А як я подивлюся, так усюди однаковісінько — і у волості, і у суді, і у службі. Салдат або писар, та й секлетар діло зробить, усе до ладу приведе, а начальник і хваста: ето ми-ста здєлали. От і тут так: я зовсім усе діло налагодив, баришню вкрадемо, його благородіє ожениться і худобу забере, а Шельменці коли скаже спасибі, то ще й гаразд; а коли тут же провинишся у чім, то зараз і палки... О, докучили мені і отії палки!»

Не випадково образ Шельменка в останній комедії значною мірою наближено до народного героя — «в дусі героїв народних побутових казок, анекдотів, в яких представник народу стоїть значно вище придуркуватого, відірваного від життя пана». Шельменко майже у вічі називає Шпака дурнем і водночас запобігливо згоджу­ється, коли той Скворцова називає «бездельником» («Такий бездільник, ваше високоблагородіє, що, будучи, скільки я по світу не ходив, так такого не бачив»), за очі («в сторону») називає Фенну Степанівну «злою бабою, а у вічі величає її «пані бунчученчихою», вкладаючи в цей титул знущальну іронію. Коли ж прониклива поміщиця твердить чоловікові, що Шельменко «плут противоестественньй», він не без здивованого захоплення констатує: «Як ув око уліпила. Мабуть, вона відьма!»

Нужда змушує його всіляко викручуватися. «Кат вас зна, за ким руку тягти?—бідкається він.—Не послуха-ти копитана—битиме, битиме по-воєнному; а помагати копитану, то мій приятель, пан Шпак, як пійма та як

заїде у харківську губернію (показивая на правую щеку), а відтіля та у рожественський уїзд (показывия на левую щеку), та кинеться (схватив себя за волоси) у волосне правленіє, та (нагнувшись к земле) потягне у нижній земський суд, та нагодує буханцями (показивает, как будут бить по бокам), а далі на закуску ще товчениками припоштує, так тогда зовсім біда бідному ІІІельменку!» Якийсь час він викручувався, але жити з вовками безкарно ще нікому не вдавалося, і колишній селянин Шельменко не становить винятку. Потершись серед чи­новництва, слугуючи з примусу найрізноманітнішим панам, він розбещується, переймається їхньою мораллю, прагне будь-що збагатитися, вбачаючи, як і вони, смисл життя насамперед у достатках—єдиній і несхибній пе­редумові особистої незалежності. Гроші для нього все, лише для них він знаходить пропиклині слова; «Любив, люблю і любитиму, аж поки, будучи, здохну. Що то я їх люблю!.. І батька, і матір, і жінку, і дітей, і увесь рід сві й за них віддав би! Та коли по правді, будучи, сказати, так нема і у світі нічого і нікого луччого. як, будучи сказать, гроші». Як уже мовилося, в новій комедії немає жодного позитивного персонажа, який би уособлював дворянські чесноти й засвідчував торжество справедливості.

 

Comments