Лекція 06. Григорій Квітка-Основ’яненко як прозаїк

Творча біографія

Народився Григорій Федорович Квітка (літературний псевдонім — Основ’яненко) в с. Основа біля Харкова у дворянській сім’ї 18 листопада 1778 р. Як у батьківському домі, так і на службі, він відчував себе в тіні авторитету брата Андрія – улюбленця батьків, блискучого чиновника. На користь братові кар’єрі, неможливій без досягнення відповідного майнового цензу, Григорій Квітка позбувся матеріяльного достатку, зрікшись права на спадщину. Навіть порядної освіти йому не дали, і він ціле життя надолужував брак освіти, перечитуючи величезну кількість книжок.

Служив комісаром у народному ополченні (1806 — 1807), директором Харківського театру (1812), був повітовим предводителем дворянства (1817 — 1828), совісним суддею, головою харківської палати карного суду.

Живучи в с. Основа під Харковом або самому Харкові, Квітка-Основ’яненко брав участь буквально у всіх важливих освітньо-культурних починаннях, зокрема був ініціатором видання журналу «Украинский вестник», альманахів «Утренняя звезда» і «Молодик», першої збірки українських прислів’їв і приказок. Перебував письменник у творчій співдружності з колективом Харківського театру.

Григорій Квітка одружився на 40-му році життя з Анною Григорівною Вульф. Дружина мала неабиякий вплив на його творчість.

Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі вірші (10-ті—початок 20-х pp.) Квітка-Основ’яненко публікував переважно в харківській періодиці («Украинский вестник», «Харьковский Демокрит», «Харьковские известия»). У журналі “Харьковский Демокрит” Квітка друкує кілька гумористичних віршів, епітафій, акростихів. У журналі «Украинский вестник» він певний час вів місцевий відділ, був одним із редакторів.

З творів цього періоду найбільший інтерес читача викликали «Письма Фалалея Повинухина» — цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа («Украинский вестник», 1816 — 1817; «Вестник Европы», 1822).

В кінці 20-х — на початку 30-х pp. написані шість російських сатиричних комедій, серед яких:

1827 р. — «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (опублікована 1840 р.; за сюжетом і складом персонажів передує «Ревізору» Гоголя);

1828 р. — «Дворянские выборы» (стала сенсацією (понад тисячу примірників в Москві розкупили за два місяці), після прочитання Миколою І була заборонена цензурою).

1829 р. — «Шельменко — волостной писарь»;

1830 р. — «Ясновидящая» (не була опублікована через цензурну заборону).

1832 р. — повість «Маруся» українською мовою.

1834 р. — книга перша «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком», збірки прозових творів (повістей та оповідань) українською мовою.

1836 — 1837 рр. — книга друга збірки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком».

Ще ряд повістей та оповідань письменника публікується в журналах та альманахах, повість «Козир-дівка» виходить у Петербурзі окремим виданням.

Прозові твори Квітки-Основ’яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті.

До першої групи належать, зокрема, гумористичні оповідання «Салдацький патрет» (1833), «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», а також гумористично-сатирична повість «Конотопська відьма» (1833).

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ’яненка — повісті «Маруся» (1832), «Козир-дівка» (1836), «Сердешна Оксана» (1838), «Щира любов» (1839). Центральним персонажем кожної з них виступає сільська дівчина.

1835 р. — соціально-побутова комедія «Сватання на Гончарівці»

1838 р. — соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (написана російською мовою, центральний персонаж — Шельменко — говорить по-українськи), що вважається найвищим досягненням Квітки в драматургії.

Серед численних прозових творів Квітки-Основ’яненка, написаних російською мовою, виділяються сатиричні романи «Пан Халявский» (1840) та «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова» (1841, перший варіант — 1833, твір зазнав переслідування цензури), повісті «Ганнуся», «Панна сотниковна», «1812 год в провинции», оповідання «Званый вечер» із задуманого циклу «Губернские сцены», історично-художній нарис «Головатый», близька за жанром до фізіологічного нарису повість «Ярмарка», фізіологічний нарис «Знахарь».

1841 р. — «Предания о Гаркуше».

Кращі твори Квітки-Основ’яненка одними з перших представляли українську літературу загальноросійському й європейському читачеві: починаючи з 1837 р. ряд його оповідань і повістей друкується в російських перекладах у Петербурзі та Москві; 1854 р. в Парижі виходить французькою мовою «Сердешна Оксана». Трохи пізніше його твори перекладаються польською, болгарською, чеською мовами.

Помер Григорій Квітка 8 серпня 1843 р. Був похований на Холодній Горі, згодом могила перенесена на старий цвинтар на Пушкінській вулиці. Зараз на колишньому німецькому цвинтарі (з боку вул. Студентської).

Сентиментальні повісті

“При нагоді була в мене суперечка з письменником, що пише українською мовою. Я прохав його написати щось серйозне, зворушливе. Він доводив мені, що мова непридатна й зовсім неспроможна. Знавши її зручність, я написав “Марусю” і довів, що від української мови можна розчулитись. Тутешні запропонували мені надрукувати, і я, забезпечуючись перед насмішками російських журналістів, написав “Салдацький патрет”. Книгопродавець прохав скласти цілу книгу; я написав “Мертвецький великдень”. І так пішло далі, а саме для однієї забави собі, веселого читання з жінкою та бачачи, що землякам це подобається”[1].

Загальною особливістю жанрово-стильової побудови повістей та оповідань Квітки-Основ’яненка є наявність дидактично-моралістичних вступів або висновків чи вставок, вмонтування в художшо структуру твору позасюжетних сатирич­но-викривальних узагальнюючих фрагментів, ідейно-худож-нє призначення яких — типізовано-викривальний випад проти соціяльно-суспільних несправедливостей, що їх зазнає трудове селянство. Такими фрагментами-вставками в «Мару­сі» є узагальнююча картина трагічної долі жінки-солдатки та її дітей, долі сироти; в «Мертвецькому великодні» — сати­рична картина-узагальнення, що яскраво виражає ідею про неможливість знайти захист у влади й суду несправедливо кривдженому селянинові. Письменник часто ніби мимохідь «вклинює» різкі штрихи, якими коротко характеризує або ста­новище кріпака («як потягнуть за подушне», «нагайкою, як у степу косарів»), або існуючу суспільну несправедливість, зловживання чи аморальність панства та духівництва.

Композиція творів споріднена з побудовою давньої притчі. На початку йде розгорнена мораль, а сюжетне оповідання виступає розгорненим тлумаченням висловлених міркувань.

Ліризація прозово-епічного жанру повісті у Квітки-Осно­в’яненка часто здійснюється під впливом народної пісенності. В «Марусі», «Сердешній Оксані», «Щирій любові» автор (оповідач) не обмежується об’єктивним змалюванням подій і героїн, побутових, соціяльно-станових зв’язків персонажів, їх внутрішнього світу, а й виявляє свій зв’язок зіз зображуваним власними роздумами, емоційним ставленням до нього; зображуване ніби забарвлюється  особливим авторським сприйняттям його. В організації художнього світу кожної з цих повістей, крім епічно-об’єктивної розповіді про події й геро­їв, велике значення має ідейно-емоційний пафос оповідача. Ідейно-емоційна настроєність автора-оповідача виявляється і в принципах узагальнення: «Оксано, Оксано!— звертається автор до героїні.— Якби ти більше панів знала... ти б з пер­шого слова відбігла б від нього, як від лихої години» (III, 272). Особливо лірична стихія виявляється в поетиці, підпо­рядкованій завданню вираження в поетично сконцентрованій формі емоційного стану душі автора.

Центральні колізії повістей «Добре роби — добре і буде», «Конотопська відьма», «Козир-дівка» мають суспільно-побутовий характер.

Маруся”.

Дидактична настанова. «Iще ж i се ми думаємо, що як постигне кого-небудь бiда i нещастя, що похова кого iз своєї сiм'ї або i родичiв, то буцiмто сеє чоловiковi приходить за його грiхи й неправди прежнiї. Нi, не так сеє! Ось послухайте лишень, як нам панотець у церквi чита, що Господь Небесний нам як отець дiтям. А пiсля сього не грiх нам буде i таке примiнити: от зберуться дiти на вулицю грати, та будуть промеж ними щасливiшi, та усе б то їм, замiсть iграшки, битись та лаятись, а меж ними буде дитина плохенька, смирна, покiрна, i що усяк її може забiдити. Адже правда, що батько тiєї дитини, щоб вона не перейняла худа вiд своєвольникiв, жалкуючи об нiй, кликне з вулицi до себе i, щоб воно за товариством не скучало, посадить бiля себе та й приголубить, i понiжить, i, чого вона забажа, усього їй дасть. Пожалуй, хлопцi, що на вулицi зостались, не знаючи, яке добро тiй дитинi у батька, будуть жалкувати, що узят вiд них товариш. Дарма, нехай жалкують, а йому у отца дуже-дуже добре! От так i небесний наш отець з нами робить: бережеть нас вiд усякої бiди i береть нас прямiсiнько до себе, де є таке добро, таке добро... що нi розказати, нi здумати не можна! Та ще й так подумаймо: чувствуеш ти, чоловiче, що се бог за грiхи твої послав бiду? Так же й розсуди: який батько покине овсi дiток, щоб без науки ледащiли? Усякий, усякий отець старається навчити дiтей усьому доброму; а неслухняних по-батькiвськи повчить та по-батькiвськи пожалує. Недурно сказано: ледача та дитина, которої батько не вчив! Се ж люди так з своїми дiтьми роблять, а то отець небесний, що милосердiю його i мiри нема! Той коли i пошле за грiхи яку бiду, то вiн же i помилує! Тiльки покоряйся йому! А пiсля сього не будемо журитись, що нам бог милосердний не пошлеть терпiти, i, перехрестившись, скажемо: «Господи! навчи мене, грiшного, як сполнять волю твою святую!» - то й побачиш, що опiсля усе гаразд буде.
Так робив Наум Дрот...»
Маруся – донька Наума та Насті. Ідеальна краса, старосвітська стриманість у поведінці. Уникає розваг, глибоко релігійна. Бувши дружкою на весіллі, зустріла Василя – свитника з міста, який був на весіллі старшим боярином. Зустрічі, кохання. Але Наум відмовляється видати доньку заміж, бо Василь може піти до війська. Але господар згодився знайти найомщика. Тоді Василь засватав Марусю. Але сам пішов з хурою до Одеси, Москви й на заводи, а Маруся застудилася й померла. Василь потрапив на похорон. Хотів покінчити життя самогубством, але ченці зупинили, і він доживав віку в Києво-Печерському монастирі.

«Козир-дівка»

В центрі повісті «Козир-дівка» не любовна інтрига, а со­ціальний конфлікт, зіткнення простої людини з властями й судом, соціальне протиставлення: мужичка — пани; герої зображуються переважно як представники протиставлених суспільно-соціальних сил, розкриваються в соціально-моральному плані. Трохим Макуха, його син Тимоха – і донька Ївга та наймит Левко, сирота, годованець Трохимової жінки Горпини.

«Сердешна Оксана» 

Так само жанр «Сердешної Оксани» залежно від доміную­чої мети (розкриття соціально-моральної сутності характерів і зображуваних колізій), від особливостей детермінування характерів визначається  як соціяльно-етична повість. Присвячена Анні Григорівні Вульф. Оксана – донька заможної удови Векли Ведмедихи. Відмовляється виходити заміж за селянина. У неї закохується Петро. Зведена безіменним капітаном. Ледве втекла з народженою від нього дитиною. Петро доглядає її й дитину.

«Щира любов».

Події відбуваються під Харковом, у Гончарівці. Однак образ Галочки в реалістичній суті своїй не цілком трагічний, трагізм її долі (не змогла перебороти кохання до офіцера іі померла) штучно, раціонально «скомпонований» письмен­ником у сентименталістському дусі, а не випливає цілком реально з природи ситуації. Галочка – донька Олексія Таранця. Закоханий у неї офіцер Семен Іванович.

Популярні ще з XVIII ст. і дорогі Квітці ідеї зворушливої іі винагородженої в кінцевому підсумку доброчинності, яка перемагає в боротьбі з «грубою силою», з .нещастям і вирятовує людей,, знаходять жанрове втілення в моральио-побутовій повісті «Добре роби — добре і буде» (заможний селянин Тихон Брус під час недороду врятовує від голодної смерті бід­няків села) та ідилічній повісті «Божі діти» (селянин Захар Скиба всиновляє й «виводить у люди» сиріт, що забезпечує щасливе життя й йому самому).

«Божі діти». 

Захарій Скиба та його дружина Васька забирають дітей померлого сусіда Костя й Меласю.

«Добре роби – добре і буде».

Повість Григорія Квітки-Основ’яненка «Добре роби, добре й буде» (1834) згадується дослідниками зрідка й неохоче. Ані відвертий дидактизм автора, ні його монархічні погляди не відповідали естетичним критеріям істориків української літератури, - як тим, що стояли на народницьких позиціях, так і, тим більше, адептам «соціалістичного реалізму». І хоча в повоєнні часи Квітці вже не закидали «ідеалізації куркульства», жертовність Тихона Бруса інтерпретувалася як суспільна аномалія, яка лише підкреслює антигуманність феодально-кріпосницького ладу. Академічна «Історія української літератури» 1954 р. вказує на елементи реалізму в змалюванні окремих епізодів: «багатії намагаються нажитись за рахунок бідного селянства під час голоду», і водночас картає автора за припущення, «ніби вищі начальники, губернатори і сам цар піклувалися про народ» [4, с. 174]. Навіть у восьмитомній «Історії української літератури» Дмитро Чалий наголошує, що «позитивний образ багатія в творах Квітки є певним винятком із правил» [6, с. 437] – всі багатії села не тільки не допомагають бідним, але й прагнуть нажитися під час посухи, «як підказувала їм їхня звіряча психологія» [6, с. 438]. А в останній двотомній «Історії української літератури» 1987 р. Олексій Гончар зовсім не згадує про цю повість [5, с. 192-202].

Стриманість підцензурних авторів совєтської доби можна пояснити й суто політичними мотивами: адже в сюжеті Квітчиної повісті йшлося про рятівні заходи влади, вжиті під час посухи для запобігання голодові. «Зараз наїхав справник з панами і попереписували, скільки в кого у сім’ї душ, скільки є у кожного хазяїна хліба, і розщитали, на скільки його стане, та й дали на усяку сім’ю бамагу, щоб як у кого не стане свого хліба, так вільно йому брати з гамазеї по стільки і по стільки на місяць» [7, с. 118]. «Як же розщитали, що того хліба, що по гамазеям, нестане надовго, та й списали об тім до царя, так зараз-таки цар із собственних своїх, із своєї царської казни прислав грошей, щоб якомога швидше накупали хліба, щоб було чим і пропитатись, і, що ще пуще, посіяти для того году» [7, с. 119]. В історичній свідомості українців, що пережили геноцид ХХ ст., подібні деталі сприймалися за контрастом із «чорними дошками» та іншими реаліями штучних голодоморів.

Тим часом ще Пантелеймон Куліш – мабуть, найпалкіший симпатик Квітчиної творчості, - цілком конкретно вказував на конструктивний характер художньої доктрини повісті «Добре роби, добре й буде», яку слід сприймати в загальному контексті важкої національної історії та у зв’язку з вадами української ментальності: «Наші земляки звикли на інших усе звертати, а себе неповинними в своїй біді чинити, забувши, що не з неба вони на землю впали і що були в їх ледачі діди й прадіди. Все те пускають наші земляки в непам’ять і вміють тілько на свою долю нарікати, а нема, щоб за добрі діла, за чоловіколюбство вхопитись і тими ділами з калюжі на сушу вибиратись» [8, с. 502]. Тихон Брус виступає, з погляду Куліша, не ідеалізованим взірцем доброчесності, а свідченням сили добра, здатного долати найсуворіші випробування, сили людської солідарности, брак котрої так фатально позначився на історичній долі українців. «Отсе ж і Квітка не проповіддю, а живим образом показав землякам своїм, як досягати кращої долі на світі»[8, с. 503] – «коли б усяке дбало не про себе одного, а також і про ближніх своїх!» [8, с. 502].

Як би скептично Сергій Єфремов не ставився до «нехтування соціальної сторони людського життя» та моралізаторського тону Квітки, він, однак, відзначає етичну домінанту повістей – «невпинне шукання життьової правди». Сенс життєвих змагань Тихона Бруса - «велична і вічна ідея» правди, що відкривається в жертовній допомозі ближньому [3, c. 419]. Поміж міркуваннями про співвідношення рис реалізму й сентименталізму в повістях Квітки, Микола Зеров не лише дає оцінку світоглядові письменника («патріархальний гуманіст,.. не доходив глибших причин лиха, не вдавався в критику суспільних відносин» [2, с. 61], але й пробує визначити структуротворчі засади його творів: «Повість Квітки – повість à thèse. На початку її автор викладає якісь загальні свої міркування, а фабулою ніби має тільки ілюструвати свою тезу» [2, с. 57]. Цей тип повісті «з ілюстративною подачею формули» [2, с. 57] Зеров відносить до провідних виявів впливу Квітки на національну літературу ХІХ ст.

Дмитро Чижевський же, розглядаючи Квітчину тенденційність як архаїчну рису, що стає на заваді сприйняттю його творів читачем др. пол. ХХ ст. і «псує оповідання, переборщуючи, як у Добре роби...» [9, с. 349], все таки визнає повісті цікавими проповіддю християнського гуманізму,  загальнолюдським виміром моралі [9, с. 349-350].

Таким чином, тенденційність, дидактизм не лише одностайно визнається питомою рисою стилю українських повістей Грицька Основ’яненка, але й пов’язується з структуротворчими механізмами, закладеними в вербальну діяльність оповідача. Оповідь Грицька Основ’яненка сюжетно мотивована й композиційно визначена сповіщуваними ним етичними цінностями.

Повість «Добре роби - добре й буде» була написана, швидше за все, 1834 р., бо цим роком датовано її цензурний дозвіл, а до першої книги «Малороссийских повестей», виданої власне 1834 р., вона не ввійшла. Опубліковано ж повість у другій книзі«Малороссийских повестей», виданій у Москві 1836 р. Незадовго до того східноукраїнські землі зачепила посуха, враження від якої відбилися і в «Конотопській відьмі»: мотив випробування відьом був підказаний Квіткою чутками про випадок у сусідній губернії, де одна поміщиця таким чином хотіла виявити причини посухи.

Дидактичний вступ включає міркування оповідача про діяльне милосердя, яким  випробовується любов до Бога і ближнього. Позаяк усі люди - Божі діти, то й ставитися один до одного вони мають, як брати, «а затим-то треба, щоб і ми любили один одного, як брата, у нужді помагали, один від одного біду відводили і коли до чого приходиться, один за одного страждали і біду терпіли» [7, с. 105]. Випробування («біди») посилаються для того, аби випробувати стійкість братньої любові та наочно показати необхідність взаємної допомоги задля виживання.

Цей вступ визначає рецептивну програми для сприйняття сюжету про мудрого селянина, «простого мужика Тихона Бруса, з сідою бородою та з превеликонною лисиною» [7, с. 125]. Ілюструючи тезу про його життьову мудрість влучністю суджень про різні побутові ситуації в селі, автор наводить слова героя: «Я сам неписьмений» [7, с. 120]. Отже, йдеться про таку милу просвітителям природну мудрість, забезпечувану належністю до традиційної культури, стабільністю побуту, повсякчасним керуванням у житті релігійно мотивованою системою цінностей.

На останнє варто звернути особливу увагу. Звичайно, до певної міри історію Тихона Бруса можна було б розглядати як інваріант архетипного сюжету про праведного Йова. Але лише до певної міри. Адже Тихон втрачає майно не через підступи сатани, хоча при бажанні можна було б виявити трансцендентні причини посухи. Його втрати менш трагічні, а опоненти - односельці, домашні, сільська старшина. І все ж стратегія сюжету має певні збіги. Багатий і побожний Йов з країни Уц втрачає худобу, гинуть його діти (Йов 1:13-19 [1, c. 569-570]) і сам він важко захворів (Йов. 2:7-8 [1, с. 570]. Але він витримує випробування, відкидаючи намовляння дружини й друзів запротестувати проти Божої несправедливости. І за це Йов дістає винагороду: «І Господь привернув Йова до першого стану... І помножив Господь усе, що Йова мав, удвоє» (Йов. 42:10 [1, с. 607]).

Тихон Брус, як і Йов, «був собі кріпко заможненький» [7, с. 108]. Щоб запобігти голодові, неминучого через посуху, він радить громаді зібрати хліб у спільні зерносховища – «гамазеї», з яких можна було б видавати хліб на харчування й сівбу біднішим землякам. Громада відкидає передбачливу пропозицію. Тоді Тихон починає накопичувати запаси збіжжя самотужки. Він заставляє власні худобу, одяг і прикраси, не зважаючи на плач і голосіння дружини Стехи та доньок, збирає в боржників позичені гроші і їде в Росію по хліб. Обмежуючи свою родину в найнеобхіднішому (Тихон навіть відпускає хліб на вагу – кожному по два фунти, тобто близько 800 г, на день), він береться годувати п’ятьох сиріт, а під час найбільшої скрути починає роздавати хліб. Коли ж надійшли жнива, він роздає землякам зерно у віддачу.

Дружина й діти не розуміють Тихона й скаржаться на нього односельцям. Сільський голова підозрює його в намірі втекти з села. Заможні землероби, які мріяли збагатіти, продаючи в голодний рік заощаджений хліб за вищою ціною, зненавиділи Тихона за перешкоджання їхнім планам. Підступний помічник, скориставшись із Тихонової неписьменности, навмисне плутає записи про взяте у віддачу збіжжя. А писар («письмоводитель») обмовляє Тихона перед справником: «Каже, у такім-то селі є великий мошенник, Тихон Брус; той попереводив усю худобу, і свою, і жінчину, на гроші, та накупив хліба, та продає дуже непомірною ціною; а як люди у нужді, то усе збувають та хліб купують; а Тихон в них позабирав і скотинку, і вози, і що то!.. як же вже нічого брати, так набор роздає, та тільки кому дасть четверть, а запише три; кому мірку, а запише два мішки; і дума... усіх обібрати» [7, с. 120-121].

Так архетипний сюжет про зубожілого через власну праведність доброчинця проектується у парадигми євангельської системи цінностей. Доброчинець втрачає майно добровільно, опиняючись самотнім опонентом нав’язуваних світом ціннісних орієнтацій, «бо ми не маємо боротьби проти крови та тіла, але проти початків, проти влади, проти світоправителів цієї темряви, проти піднебесних духів злоби» (Еф. 6:12 [1, c. 1303]). Родина не розуміє його й опирається жертовним намірам Тихона, підтверджуючи євангельське застереження: «Вороги чоловікові домашні його!» (Мт. 10:36 [1, c. 1079]). Знаходиться поряд і Юда. Випробування голодом стає для Тихона хресною дорогою, яку він з честю долає. Це вносить у сюжет христологічні конотації: герой бо офірує собою задля громади, котра не сприймає чи й брутально відкидає його жертву, зневажає й обмовляє героя, намагається віддати його на суд.

Письменник у зображенні ідеального персонажа не вельми дбає про зовнішню правдоподібність. Хоча ворожа реакція оточення на доброчинність Тихона Бруса цілком відповідає і власному життєвому досвідові більшості з нас, і сумним спостереженням над суспільною ситуацією кризових періодів національної історії. Неодноразово повертаючись у своїх творах до фундаментальної проблеми української ментальности – нездатності об’єднатися для протистояння зовнішнім викликам – Григорій Квітка-Основ’яненко шукає альтернативу цій суспільній ваді в мужній особистості, здатній без вагань втілити в життя євангельський ідеал – «Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний!» (Лк. 6:36 [1, с. 1146]), «І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви» (Лк. 6:31 [1, с. 1146]). Неписьменний Тихон Брус, котрий, ясна річ, ніколи сам не читав Євангелія і навряд чи добре розумів читаний на літургії церковнослов’янський текст, перекладає ці максими з Нагірної проповіді винесеним у заголовок повісті афоризмом: «Добре роби, добре і буде» [7, c. 121].

Воскресна перспектива винагородження християнської жертовності для письменника-просвітителя, певного в суспільному покликанні держави як запоруки справедливості, реалізується в мотиві царської винагороди Тихона Бруса: «Цар прислав йому медалю срібну, велику, а на ній саме таки настояще царське лице... Та ще зверх того повелів із своєї царської казни повикуповувати усю худобу, що позакладував Тихон, і свою, і жіночу, і дітську, і поповнити йому усі гроші, скільки він потратив на пропитаніє людське» [7, с. 129). Сакралізованій просвітительською доктриною монархічній владі делеґується місія винагороди доброчинності й захисту традиційних цінностей. Жертви Тихона оцінюються не в есхатологічному майбутньому, а вже зараз, на приклад і застереження довколишньому світові. Губернатор не лише підсумовує: «Добре робил, вот тобі і добро!» [7, c. 130], але й напучує Тихонову жінку коритися чоловікові, «бо він що не здума, то усе на добро» [7, c. 130].

Таким чином, розгортання сюжету повісті цілком підпорядковується меті ствердження переможної сили євангельських цінностей, архетипні взірці втілення яких проектуються в сільський побут і реалізуються в ідеальному образі Тихона Бруса. Можна говорити не лише про притчеву структуру, що визначає композицію твору, але й про аксіологічну стратегію сюжету, у вимірах якої зовнішня правдоподібність поступається взірцям переможної сили добра. 

Гумористична проза

«Салдацький патрет»

Перше українське оповідання «Салдацький патрет» Г. Кнітки-Основ’яненка являє собою складну, майстерно ор­ганізовану ідейно-художню систему, оригінальну за жанровою структурою. За композицією зіставне з вертепною драмою[2]: маємо 11 самостійних епізодів чи портретів, об’єднаних спільним образом Кузьми Трохимовича. Вони проходять перед читачем по черзі: випадок з поповою кобилою, як помилялися Охрім Супоня, Явдоха Колупайчиха і т.п.

Для побудови оповідання про мистецтво та його компетентну оцінку Квітка-Основ’яненко передусім ви­користав два анекдотичних сюжети про художників із «При­родничої історії» Плінія Старшого або похідних від неї дже­рел (художник Апеллес, картину якого критикував швець – невіглав у малярстві, зауважив: “Ne sutor ultra crepidam” – “Не вище сандалій!”; інший маляр настільки майстерно намалював виноградне ґроно, що птахи прилітали його дзьобати), українське народне прислів’я «Швець знай своє шевство, а у кравецтво не мішайся», а також фольклорні анекдотичні й жартівливо-пісенні сюжети (про продаж циганами нікчем­ного коня селянинові, про пригоди солдата й чумака на яр­марку), свої щоденні спостереження над явищами навколиш­ньої дійсності, зокрема над ярмарковим дійством.

Характе­ризуючи жанрові особливості цього твору, сучасний дослід­ник відзначає: «Ми приймаємо перше оповідання Квітки-Основ’яненка як жанр анекдоту, схрещеного з образком. Анекдот дає фабульну гостроту й дотепність, образок— мальовничість тла та його широчінь і певну настроєву атмо­сферу. Майстерно та докладно виписане тло превалює над мораллю цього твору». Додамо, що саме цією стороною «Салдацький патрет» відіграв свою основну роль у літера­турному процесі як тогочасний зразок просвітительсько-реалі­стичного письма та олітературення фольклорних жанрово-стильових побудов. Квітка-Основ’яненко використовує схему анекдоту, визначальними особливостями якої є гострота й ці­кавість фабули, несподіваність і дотепність, закінчення, мило-чисельність, емблематичність персонажів. У жанровій струк­турі «Салдацького патрета» наявний також алегоризм байко­вого типу, що дало підстави М. Т. Яценку для робочого ви­значення жанру цього твору як «оповідання-байки».

Однак під рукою талановитого літератора просвітительсько-реалі­стичного напряму жанрова природа його твору набуває прин­ципово нової — літературної якості. На відміну від анекдоту в його літературному оповіданні наявні громіздкіша компози­ція, поетапне нарощування події, неквапливість розгортання фабули, багаточисельність персонажів, деталізація обставин дії й характеристик дійових осіб за рахунок інформації про сучасні суспільно-соціальні й побутові явища. В композиційній організації твору письменник орієнтується на народну казку про різнотипні пригоди героя й па літературні твори з ланцюговою композицією. Його оповідь, хоча й близька до усно-анекдотичної своєю «розмовно-розповідністю», однак вонаа докладна, розважлива, спокійна за темпом.

Образ оповідача – мудрої, досвідченої, добродушної, трохи лукавої людини з народу. Твір має форму неквапливої розповіді; автор вводить елементи розмовного стилю. Особливо виразна орієнтація на розмовний стиль на початку оповідання. Переважають прості короткі й обірвані, незакінчені речення. Прагнення до емоційності веде до використання синтаксичних конструкцій з вигуками, частками, вставними словами й реченнями, повторами. Багато питальних і окличних речень:

“Був собi колись-то якийсь-то маляр... ось на умi мотається, як його звали, та не згадаю... Ну, дарма; маляр та й маляр. I що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно малював! Чи ви, братики, що читаєте або слухаєте сюю книжку, думаєте, що вiн так малював собi просто, абияк, що тiльки розмiша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стiл, чи скриню? Е, нi; тривайте лишень! Таки що вздрить, так з нього патрет i вчеше; хоч би тобi вiдро або свиня, таки живiсiнько воно й є; тiльки посвистиш та й годi! А ще було як намалює що-небудь та пiдпише - бо й письменний був собi - що се не кавун, а слива, так таки точнiсiнько слива”.

Ефект живої розмови зі слухачем досягається неодноразовими звертаннями до нього. Зустрічаємо чимало простонародних, діалектних слів і зворотів:

“Стало на світ заньматься”, “вздрів”, “прийшло урем’я”.

Автор віддає данину традиції бурлеску і вводить деякі зразки низької лексики. Вживається низка емоційно забарвлених фразеологізмів.

Квітка намагається передати народний спосіб мислення. Це виявляється у формах відліку часу (“об перших п’ятінках, так вже зорі холодні були”). Ярмарковий галас порівнюється з млином. Бачимо й обмеженість селянина, для якого більш як 20 підвод – “видимо-невидимо”, чоботи, щедро змащені дьогтем – ознака достатку.

Помітний дидактичний елемент. Висміюється легендарна забарливість і непрактичність українського селянина:

Наш братчик не бабак; вiн жде пори. Слава тобi господи! вiн, нехай бог боронить, не москаль, щоб йому, покинувши жiнку, дiточок i худобоньку, ти за цiєю бiдною копiйчиною шлятись по усiм усюдам i швандяти аж на край свiту та кровавим потом її заробляти. Та чого тут i вередувать? Коли вродив бог хлiбця та дав його зiбрати, то й дожидай, поки прийде нужда, що як десяцькi у волость потягнуть за подушне i за общественне, а тут жiнка забажа льону, щоб на сорочки прясти, та нового очiпка, та дочкам плахт або свит, та й усяка напасть постигне, що притьмом треба грошей; тогдi вже нiгде дiтись; вези хоч верстов за двадцять, та чи стала цiна, чи не стала, а ти первого торгу не кидайся; за що продав, аби б довго не стояти, та й уривай додому, та й розщитуй собi, щоб i сюди, i туди стало. А як удоволив усiх, от тогдi вже справний козак! Лежи собi на печi, у просi, поки до нової нужди: тогдi ж будемо й думати, де що узяти.

Використовується прийом ґротеску. Типовий ґротескний образ – сам маляр Кузьма Трохимович. Підкреслюється його талант – і перелічуються твори: відро, свиня, одноока кобила о. Микити. А сам “салдацький патрет” призначається бути опудалом на городі.

“...Його звали Кузьмою, а по батюшцi Трохимович. Як тепер його бачу: у синiй юпцi, тяжинових широких штанях, каламайковим поясом пузо пiдперезане, а зверх китаєва черкеска; на шиї, поверх бiлого комiра, бумажний красний платок пов’язаний; шкаповi чоботи добрi, з пiдковами; волосся чорне, пiд чуб пiдстрижене, а уси собi риженькi, та густi, та довгi; не часто голивсь, так борода усегда як щiтка. Горiлки не вживав так, щоб через край, а як з приятелями у кунпанiї, так не проливав; добре було на криласi спiва i гласи знав: часто об нього спотикавсь i пан Ахвтанасiй, от таки наш дяк; тiльки вже ту прокляту кабаку так вживав, що не то що! Хлiба святого не їстиме, а без тiї поганi i дихати не може. Був собi пузатий добре, а родом - коли чували - з Борисiвки, Курської губернiї; а у тiй слободi щонайлуччi богомази, iконописцi й усякiї маляри; так i вiн-то вiдтiля родом був, а в нас у селi зеленив нову дзвiницю. I таки нiгде правди дiти: що вже нiхто лучче не намалює, нi розмалює, як богомаз з Борисiвки; вже не жалко i грошей!

У Квітки-Основ’яненка три гумористично-сатиричні твори (оповідання «Мертвецький великдень», «От тобі і скарб», повість «Конотопська відьма»), написані з широким викори-танням матеріялу народних фантастичних (міфологічних) уявлень. За формою вони близькі до творів фантастичних (за типом фантастики — міфологічних, тобто тих, що будувалися па народно-міфологічній фантастиці).

Мета використання народної фантастики письменником багатозначна. Художньому відтворенню вірувань, по-перше, надавалося пізнавально-»народоописове» значення. По-друге, письменник-просвітитель розкриває безпідставність, абсурд­ність, а то й суспільну шкідливість демонологічних уявлень темних, забобонних людей, що для тих часів мало актуальне просвітительське значення. По-третє, художнє освоєння на­родно-фантастичних повір’їв і художньо оформлених матеріа­лів (наприклад, фантастичних оповідань-переказів) підпоряд­ковується морально-виховним (як в оповіданнях «Мертвець­кий великдень» та «От тобі і скарб») чи сатирично-викриваль­ним (як у «Конотопській відьмі») завданням.

Творчий принцип розробки фантастичних мотивів та образів Квіткою-Основ’яненком просвітительсько-реалістичний: підкреслюється їх вигаданість, ірреальність, вплітаються со­ціальні мотивн реальної дійсності, за допомогою фантастики типізуються характери.

«Мертвець­кий великдень»

У «Мертвецькому великодні» сюжет фольклорного переказу про пригоди селянина на мертвецько­му святкуванні великодня використовується для реалізації художнього прийому сну, фантастичні пригоди героя тракту­ються як сновидіння п’яного Нечипора.

«От тобі і скарб» 

В оповіданні «От тобі і скарб» мотиви народних фантастичних переказів про добування зачарованих скарбів поєднуються з фольклорними й літературними (з «Енеїди» Котляревського, апокрифів) мотивами про відвідання земним героєм пекла і трактуються як витвори хворої свідомості героя — шукача нетрудової на­живи, скарбів Хоми Масляка.

Жанрова структура оповідання Квітки-Основ’яненка має дещо інший характер. Тут у нього значно сильніше діє прин­цип «олітературення» фольклорних жанрів. Кожне оповідан­ня будується на каркасі фольклорного сюжету (чи кількох сюжетів) з використанням виробленого народом художнього «смислу» усних жанрів — анекдоту, казки, переказу, притчі, фольклорної новели. Одним з наслідків орієнтації на народну поезію було розширення в літературі «естетично значимих» явищ дійсності: «цікавими» для епічної прози Квітка робить звичайних селян — п’яничку Нечипора («Мертвецький великдень»), шукача скарбів Хому Масляка («От тобі і скарб»), злидаря-невдаху Трохима («Перекотиполе»). Оповідання Квітки, крім «Перекотиполя»,  гумористичні, деякі («Мертвецький великдень», «От тобі і скарб») - з елементом сати­ри. Такі твори, як «Салдацький патрет», «Мертвецький .Велик­день», «От тобі і скарб»), «Перекотиполе» за багатством «жит­тєвого змісту» й розлогою художньою структурою тяжіють до жанрової форми повісті-оповідання, поширеної в росій­ській та інших літературах у ті часи (зокрема і в 30-х роках XIX ст.), коли оповідання ще не «відбрунькувалось» від повісті й не оформилося в принципово новий жанр.

Друга модель— імітація народних анек­дотів («Пархімове снідання», «На пущання — як зав’язано», «Підбрехач»). Аналогічним способом створюються оповідання Квітки «От тобі і скарб» (тут у показі чорта Юдуна, ііого «аристократичного» домашнього побуту викори-стовується прийом алегоричного зображення тогочасного панства), «Перекотиполе» (тут виділяються ознаки жанру притчі з наявністю в ній фабули і моралі), «Пархімове сні­дання». У творах «На пущання — як зав’язано», «Підбрехач» превалюють жанрові принципи оповідання-анекдоту.

В останні роки творчої діяльності Квітки-Основ’яненка виявляється його тяжіння і до новелістичних принципів жанротворення. Зокрема, в написаному на основі народної притчі-новели оповіданні «Перекотиполе» маємо характерні для новели розповідь про незвичайну життєву подію, напруже­ність, драматизм дії і раптовий поворот у її розвитку, який різко характеризує героїв і їх долю,  складність обставин, у які потрапляють герої, обмежену кількість дійових осіб, психо­логізм у їх характеристиці, більшу, ніж, скажімо, в анекдоті, стереометричність, підтекст.

Пархімове снідання”. 

Настя виходить за найдурнішого чоловіка в слободі, Пархіма Шеревертня, лише тому, що він багатий. До шлюбу вона служила наймичкою в місті. Чоловік ходить обірваний, босий, завжди голодний, не бачить нічого, крім сухого хліба. Сама ж Настя ласо їсть, на м’якому спить, виряджається по-святковому, приймає на ніч постояльців.

Наслухавшись розповідей про вередливих жінок, Пархім вивередував у дружини три шаги і накупив на них хріну. Подається опис базару. “Бачили, чортові очі, що купували, їжте ж!..”

На пущання – як зав’язано”. 

Раблезіянський опис заговин на піст. Хома споживає 12 страв, а потім не може доїсти макітри вареників і промовляє: “Бачу, на пущання – як зав’язано”.

Малоросійська биль (Купований розум)”.

Повернувшись з чужих країв, син демонструє освіченість, ставлячи питання: “А скажіть мені: як згорить батькова хата, де будуть тоді горобці водитися?”.

Підбрехач”. 

Підпорядковане кінцевому висновку: “Дуже недобре діло брехати!” Староста Остап запрошує Самійла бути підбрехачем на сватанні до Пархіма Понури. “Я збрешу на палець, а ти підбріхуй на цілий локоть”. Підбрехач доповнює старосту, вихваляє нареченого, перебільшує його статки й особисті чесноти. “Таки настоящі воли”. “Та яка хатина? Настояща хата, новісінька, простора”.

Але коли мова заходить про вади, також не може зупинитися. “І не косенький овсі, він і обома нічого не бачить”. “Не потрошку, а п’є, поки звалиться”.

Майже чверть оповідання займає розлога мораль. Подається оцінка загальної неправди. Опис сватання.

Усі оповідання Квітки-Основ’яненка, як уже відзначено, побудовані на основі фольклорних сюжетів і мотивів, які ху­дожньо опрацьовуються аналогічним до попереднього спосо­бом у жанрі літературного оповідання, точніше, в різних ви­дах цього жанру. Жанрова структура його оповідань визна-чається тогочасними суспільно-соціальними завданнями де­мократичної літератури і творчими принципами просвітитель-ського реалізму, зокрема його раціоналістично-дидактичною спрямованістю і зорієнтованістю на відображення об’єктивної навколишньої реальності. Схематично його оповідання скла­дається з сюжетної (основної) частини, в побудові якої ви-користано фабулу народних переказів або анекдотів, і автор-ської «моралі» у вигляді стислої чи розлогішої дидактичної сентенції.

 Повість «Конотопська відьма»

В основу сюжету повісті покладено випадки випробування жінок водою для виявлення відьом, котрі зустрічалися ще в часи Квітки. У листі до Плетньова він писав: “Топление мнимых ведьм при засухе не только бывалое, со всеми горестными последствиями, но, к удивлению и даже ужасу, возобновленное помещицею соседней губернии».

Події відбуваються в недалекому минулому, в часах Гетьманщини чи Малоросійської колеґії, коли існувала система козацьких полків, ліквідована 1765 р. Використовуються спогади очевидців, писемні джерела. Яскраво показано, як козацька старшина використовувала забобонність і обмеженість селянства.

Фабула повісті нескладна. Конотопському сотнику наказано йти в похід, а він з намови свого писаря Прокопа Григоровича Пістряка взявся винищувати конотопських відьом. Схиливши обмеженого сотника до невиконання наказу, писар мститься йому за висміювання Пістряка, а водночас розчищає собі шлях до влади. Щоб установити, хто відьма, підозрілих бабів топили в ставку: хто тонув, той відводив підозру від себе. Так утопили з півдесятка жінок, щоб відшукати відьму – Явдоху Зубиху, яка не тонула. Хоч до неї прив’язали пудів з двадцять каміння, вона все плавала на поверхні. Зубиху жорстоко відшмагали, і вона вирішила помститися. Трапилась нагода: Забрьоха, що йому хорунжівна Олена дала печеного гарбуза, прийшов прохати, щоб Зубиха змусила Олену покохати сотника і вийти за нього заміж. Зубиха подала йому надію, а потім одружила з бридкою Солохою, віддаючи Олену за пана Халявського. Останній змінив Забрьоху на посаді сотника й вигнав Пістряка з писарів.

За композицією – найскладніший твір Квітки українською мовою. Сюжет становить складну інтригу з фантастичними епізодами, з переплетінням сюжетних ліній, чого не спостерігаємо в інших творах. Повість складається з чотирнадцяти розділів, кожен з яких починається постійним рефреном:

1.                   Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, у новiй свiтлицi, що вiдгородив вiд противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрьоха.

2.                   Смутний i невеселий сидiв у свiтлицi на лавцi конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, а об чiм вiн сумував, ми вже знаємо...

3.                   Смутний i невеселий сидiв собi на лавцi, та вже не в свiтлицi, а у великiй хатi, конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, вернувшись пiсля огляду козацької сотнi.

4.                   Смутно i невесело було раз уранцi у славному сотенному мiстечковi Конотопi.

5.                   Смутний i невеселий, надувшись, як той iндик перед iндичками, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, iде до конотопського ставка.

6.                   Смутна i невесела ходила по своїй хатi, проводивши когось вiд себе i зачинивши дверi, конотопська вiдьма Явдоха Зубиха пiсля прочуханки, що їй дали край ставка при усiй громадi за чаклування.

Рефрен застосований у різних ситуаціях до Забрьохи 8 разів, до Олени 3 рази, до Зубихи й Халявського по 1 разові. У четвертому розділі йдеться про місто Конотоп. У кожному розділі подається ніби несподівана, не підготована попереднім викладом ситуація, і через це щоразу треба повертатися до минулого, щоб пояснити, які події допровадили до такої ситуації.

В «Конотопській відьмі» віру­вання людей у нечисту силу, їхні уявлення і вигадки про відьом використовуються для розкриття невігластва пред-ставників панівних верств (Забрьоха, Пістряк), їх соціяльної ворожості народові. За переважаючими стильовими принципами зображення героїв і колізій «Конотопська відьма» як жанровий різновид — повість бурлескно-сатирична. У створенні образу Пістряка відчувається досвід інтермедійного дяка-пиворіза: пристрасть до чарки, бідність, ласість до частувань, напускна вченість, туманна, багатомовність канцелярського стилю, аморальність. Для типізації мови автор користується церковною і канцелярською лексикою, просторіччями, народними фразеологізмами.

Серед українських тво­рів письменника вона вирізняється художньою багатошаровістю і багатоплановістю. Автор—просвітитель-реаліст— примушує читачів (слухачів) весело, з полегкістю прощатися з темним, неосвіченим, начиненим антигумашіістю минулим і втой же час примушує побачити його недоліки в навколиш­ньому, бо сучасне панство—це нащадки тієї деградованої старшини, тих забрьох і пістряків, які дістали від Катери­ни II дворянські права, привілеї, дворянські милості, успад­кували від своїх «заслужених» предків усі їхні вади, примно­живши й поглибивши їх у нових умовах. Це був своєрідний алегоричний художній прийом, який десятьма роками пізніше Гоголь визначить як «бий у минулому сучасне». Використання бурлескних, гротескних, карикатурних прийомів та ін­ших засобів сатиричної деформації з залученням народно-анекдотичних мотивів і фантастики досягається розкриття станових, суспільно зумовлених потворностей соціального й морального обличчя правлячої верхівки XVIII ст.

Текст повісті засвідчує ґрунтовну обізнаність з фантастикою народних демонологічних повір’їв. Писар Пістряк розповідає:

Внимайте, пане сотнику! Та, будьте ласкавi, Микито Уласович, уторопайте, що я вам казатиму, щоб менi по десять разiв не товкти вам одного. Є на свiтi нечестивиї баби, чаятельно от племене ханаанського, по толкованiю, канальського, iже вдашася Веєльзеву-лу i його бiсовському мудрованiю, i iмуть упражденiє у вiдьомствi, iже ночним уременем, нам возлежащим i сплящим, сiї нечестивиї iсходють iз домов своїх i, воздiвше на ся бiлую сорочку, розпускають власи свої, яко вельблюжiї, i, пришедше до сосiдських i других жителей пребиванiй, увходють у кравницю, просто рещи, хлiв, i iмають тамо крав, i доять i їх, i кротких овечат, i бистроногих кобилиць, i сук злаго собачого iсчадiя, i, что реку? воздояють дряпливих кiшок, вре-доносних мишей, розтлiнних жаб... i усякоє диханіє ползущее i скачущее, iмущеє млековмiстимия устроєнiя, доять їм токмо нечестивим iзвiсним художеством; i собравши усi сiї млека, диявольським обаянiєм пре-творяють оноє у чари i абиє проїзводять усе по своєму намiренiю, яко-то: викрадають ссущих младенцiв з утроб матерних i влагають ув ония або жабу, або мишу, або єще i щеня; поселяють вражду i роздор промiж супружнього пребиванiя; возбуждають любовноє преклоненiє у юношi к дiвi от ония к оному, i прочеє зло неудоборекомоє; а паче усього, затворяють хляби небеснiї i воспрещають дождевi орошати землю, да погибнеть род чоловiчеський. Чи понятно вам теперечки, добродiю, вiдкiль сiя напасть постиже нашу палестину, яко не iмами нi краплi дощу, даже i до днесь? Нуте-бо, не позiхайте та кажiть: чи урозумiли глаголанiє моє?

Зустрічаємо опис найрізноманітніших форм чаклування, лікування засобами народної медицини:

От i ввiйшли у велику хату, позащiпали i дверi, i вiкна, а вже i сонечко стало заходити; панночка затопила у печi, сама сходила по воду, а йшла по воду, як бабуся її навчила: не прямо до криницi, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криницi, набрала вiдро води та й вилила на сход сонця; друге набрала i вилила на заход сонця, а трете набравши, - що є духу, не оглядаючись, i вп’ять не прямо, а вулицею за сонцем. От як принесла, та й настановила кашник з водою; а бабуся достала з-за пазухи зiлля: любистку, материнки, чорнобривцю, цвiту папоротi, терличу та усього по пучечцi всипала в кашник та й пристановила до вогню; а сама узяла муки пшеничної, замiсила водою, та й вийняла з калитки у папiрцi кошачого мозку, вiдколупала пальцем та положила у те тiсто; далi достала у себе з хустки, що був зав’язаний, слiд пана Забрьохи та й роздiлила пополам i одну часточку всипала у те ж таки тiсто, замiсила i скачала коржик, посадила в пiч спектись, i усе з приговорками та спльовуванням, а хорунжiвнi звелiла сидiти на полу, пiдiбравши ноги пiд себе, не жахатись, i, що вздрить, не боятись нiчого, i усе думати про свого милодана.

От як коржик спiкся, вона й дала його з’їсти Оленi за три рази, запиваючи з водянчика водою, що нашептала бабуся; а затим i горщок з зiллям став закипати. Бабуся, гукнувши на Йосиповну, щоб нiчого не жахалась, узяла другу частку слiду Уласовичевого та й всипала у кип’ячий горщик i стала мiшати, а сама аж у пiч мов улiзла, та що є духу i кричить: «Терлич, терлич! десятьох приклич, а з десятьох дев’ятьох, а з дев’ятьох восьмирьох, а з восьмирьох семирьох, а з семирьох шестирьох, а з шестирьох п’ятирьох, а з п’ятирьох чотирьох, а з чотирьох трьох, а з трьох двох, а з двох одного, та доброго». Та й примовила нищечком, щоб хорунжiвна не чула: «Пана сотника конотопського Забрьоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собi дрiма». Та й дмухнула на Олену, а та нi з сього нi з того i стала собi дрiмати.

Вп’ять вража баба стала горщик мiшати i вп’ять кричить у комин тiї ж речi: «Терлич, терлич! десятьох приклич...» - та й звела на одного, усе-таки пана Уласовича, далi й примовила нищечком: «А хто сидить та ждеть, той нехай собi заснеть». Та вп’ять дмухнула на хорунжiвну, а вона, сердешна, так i заснула... Стала бабуся утрете мiшати зiлля i вже що є духу у трубу кричить на терлич; i як довела до одного, так аж запищала вiд натуги, кричачи зо всiєї сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжiвну дмухнула i говорить: «А хто спить та сопе, так нехай i захропе». А вiд сього панна Йосиповна бебех у подушки та й захропiла на всю хату... А тут щось iз сiней у хатнi дверi - геп! та й стогне, i щось мурниче, - i охка... Побачим опiсля, що то там було...

Подано етнографічно точний опис народних звичаїв і вірувань. Вміщено опис весільного обряду зі зборами до вінця, покриттям молодої, обдаруванням.

Потужний дидактичний елемент. Висміяно забобонність консервативного села. Додано окрему частину –

ЗАКIНЧЕНIЄ

 А сюю повiсть, або казку, та розказував менi покiйний Панас Месюра - коли знаєте; i вона дуже довга. Там є таке, що й пан Халявський, Дем’ян таки Омелянович, от що настановили сотником у славному сотенному мiстечковi Конотбпi намiсть Микити Уласовича пана Забрьохи, дуже швидко перед начальством щось процвиндрив, i його з сотенства змiнили. А його жiнка, себто Олена Йосиповна, що була панна хорунжiвна i попереду жила у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, так щось там... якось-то... гм! проброїла... не знаю, що i як... тiльки мужик їй i очiпок збив, усi патли пообривав, i очi попiдбивав, а далi пiдрiзану водив по усьому Конотопу по вулицям, а писарю, що намiсть Прокопа Ригоровича Пiстряка став, молодий парень, собою чорнявий та красивий, та узяв та пiвголови йому уподовж оббрив, та й прогнав вiд себе....

Усiм же їм се сталося ось за що. Пану Забрьосі - щоб не здававсь на писаря, а робив сам, як вiн є начальник, та щоб робив по правдi, щоб слухав, що приказано вiд начальства, а то йому начальство предписує у поход iти, може, боронити народ вiд неприятеля, а вiн узявсь заполiскувати жiнок, бач, топити відьом, щоб вернули дощ на землю; буцiмто вiдьми можуть проти небесної сили яку капость на свiтi зробили? Усе йде по божому повелiнiю. Та щоб не топив народу; бо, поки до вiдьми добрався, скiльки душ згубив позанапрасно? Щоб не удавався в чаклування, покинувши бога милосердного, бо чортяка зараз через свою наньмичку, Зубиху, попорався над ним добре, що i у вирiй полетiв, мов гусак, людям на смiх!

Пiстряку Ригоровичу - щоб не обдурював свого начальника, не пошивав його в дурнi, а щоб робив i казав перед ним усю правду. Щоб, розсердившись на людей, не робив їм бiди, як тут з жiнками: на кого сердився, а скiльки душ занапастив, у водi потопив, i сирiт зоставив? А що найпуще, щоб не пив так цупко горiлки.

I пану Халявському з його жiнкою не минулося; не пожили у ладу. Зачим зараз кинулися до вiдьми? Зачим через чаклування - та ворожiння, покинувши закон святий, собi побралися? Еге! Хоч i прийняли шлюб, та як не через божу волю, а через Явдоху та через її реп’яхи та кiсточки сушеної жаби, так воно усе i пало прахом.

А що Зубисi досталося, то нехай бог боронить! Поки пан Халявський був конотопським сотником, так пожила у розкошi. Був їй i батрак, була й наньмичка, вiд сотника панщиною приставлена, i на ралець ходили до неї люди зараз пiсля сотнички, i нiхто не смiв її не тiльки вiдьмою або чим взивати, та ще й величали її по менню: Семеновна, або панi Зубиха. От до чого було прийшло! Як же пана Халявського «мiнили, так i на неї увесь мир плюнув. Та вона таки швидко зачахла, зачавлiла i скоро дуба дала. Та ще не зараз i вмерла. Що вже страждала! Умира i не вмира; i руками, i ногами не двига; а стогне на всю хату, - так що i на вулицю чути було. А тут ще кiт її розходився та нявчить за нею скiльки є духу... От там-то не страшно було!.. Далi зiрвали стелю... тут де взявся ворон, та чорний-чорний; улетячи у хату, надлетiв над неї, крилами махнув... тут їй i амiнь... тiльки зуби вискалила!.. а кiт так i лопнув,, як пузир; а ворон, хто його зна, де i дiвсь!.. Нiкуди її по-людськи ховати; виволокли за село, зарили ниць у яму, прибили осиковим кiлком та зверху i заплiшили, щоб ще не скочила. Собацi собача смерть!

От вам i конотопська вiдьма!

 



[1] Лист до П.О.Плетньова з 27 (15) березня 1839 р.

[2] Вербицька Є.Г. Квітка-Основ’яненко. Життя і творчість. – Харків, 1968. – С.45-50.

Comments