Лекція 09. Романтична поезія Галичини й Закарпаття

Гурток «Руська Трійця»

Львівський університет

В 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, Йосиф ІІ засновує у Львові університет, який став першим вищим учбовим закладом такого типу на українській землі. На його чотири факультети вступило близько 250 студентів, переважно поляків, а втім були й українці. Оскільки викладачі, здебільшого німці, читали лекції незрозумілими українцям німецькою або латинською мовами, то для останніх було організовано окремий факультет, що називався «Студіум рутенум». Викладання тут велося штучним язичієм, що поєднувало церковнослов’янську мову з місцевою українською говіркою.

Року 1784 у Львові створено університет з чотирма факультетами. На трьох факультетах викладали німецькою мовою, а на Богословському — латинською. 1787 року зорганізовано окремий Богословський факультет для українських студентів з українською викладовою мовою; цей університет існував до 1809 р.

Промовистим свідченням занепаду української мови (тобто тієї неприродної та незграбної мішанини місцевої говірки, церковнослов’янських, латинських, польських та німецьких елементів, яку тоді видавали за літературну українську мову) в середовищі освічених людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного факультету «Студіум рутенум» у Львівському університеті. Як не парадоксально, але до цього спричинилися не поляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші дисципліни в університеті викладалися німецькою мовою, студенти факультету вважали дискримінаційним те, що їх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й радо пішли на заміну української німецькою.

Львівська духовна семінарія

Семінарія одержала назву Королівська греко-католицька семінарія св. Варвари (т. зв. Барбареум), та була відкрита 15 жовтня 1775 року в день іменин імператриці на офіційній церемонії у віденській римо-католицькій катедрі св. Степана. Семінарії передано Церкву св. Варвари, яка до того належала єзуїтам, але кілька років перед цим була покинута та ніким не використовувалася. Випускниками семінарії серед інших були Микола Скородинський, майбутній єпископ Львівський, Антін Ангелович, майбутній митрополит Галицький.

Після смерті Марії-Терези її син імператор Йосиф ІІ ухвалив скасувати єпархіальні семінарії. Тому від 1 травня 1784 року згідно з його декретом Барбареум перестав існувати. В подібний спосіб згодом припинила діяльність і Львівська єпархіальна семінарія.

Семінарійна церква св. Варвари у Відні залишилася парафіяльним храмом віденських греко-католиків, і успішно виконує таку свою функцію до сьогодні, а галицьких семінаристів разом із ректором о. Михайлом Щавлинським відправлено до Львова.1784 р. семінарію було перенесено до Львова.

Важливою подію, котра ще більше утвердила статус Генеральної Семінарії у Львові, була віднова Галицької Митрополії, та призначення першого ректора семінарії о. Антона Ангеловича, першим митрополитом відновленої Галицької митрополії 1808 року.

Азбучні війни

У час загострення азбучної боротьби виступає група львівських семінаристів на чолі з Маркіяном Шашкевичем, якого підтримали Іван Вагилевич та Яків Головацький. До цієї «Руської трійці» при­єдналася молодь, захоплена ідеєю культурного відродження, слу­жіння інтересам свого народу.

Одним з основних питань, яке постало перед гуртком, було азбучне питання. В 1836 році М. Шашкевич надрукував окремою брошурою полемічну статтю «Азбука і abecadło», в якій він запере­чив думки Лозинського про доцільність запровадження в українсь­кому письмі латинського алфавіту, захищав слов’янську кирилицю і висловив думку про «приємну для ока гражданку». Відповідаючи на брошуру М. Шашкевича, Лозинський зробив висновки про те, що «треба уживати або гражданки, бо се письмо поправнійше і живе, або ще краще—латино-польського письма».

«Руська трійця».

У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молоді семінаристи, їхнім лідером був Маркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав поетичний та організаторський талант. Разом із двома близькими товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилевичем та енергійним Яковом Головацьким — він утворив гурток, згодом названий «Руською трійцею». У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила перед собою мету піднести українську мову, звільнену від церковнослов’янських та чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної. Лише так, на їхню думку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити його долю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену індивідуальність.

Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою мовою селянства й спрощеною абеткою-кирилицею — здавалася чимось нечуваним. Вони прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в своїй справі їм не варто розраховувати на допомогу церкви. Але підтримка, однак, прийшла з Російської України, де «Руська трійця» встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл Срезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського інтелігента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця», й насамперед Головацький, вступила в активне листування з такими досвідченими «будителями народу» й палкими слов’янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенець Бартоломей Копітар та чех Карел Гавлічек.

Справжнє відродження Західньої України почалося пізніше — в 1820-их роках. У центрі його стояла — «Руська Трійця» — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, усі вихованці Львівської Духовної Семінарії. Вони прагнули уґрунтувати галицьке відродження на духовому зв’язку з Україною Наддніпрянською.

У 30-х роках XIX ст. розпочалася велика робота серед учнів Львівської семінарії по збиранню народної творчості та поширенню освіти серед народу. Український літературний гурток М. Шашкевича існував нелегально. Його учасники були пройняті ідеєю культурного відродження свого народу в зв’язку із загальним рухом слов’янського відродження. Великий вплив на галицьку молодь справили такі події, як видання Вуком Караджичем сербських народних пі­сень, «відкриття» В. Ганкою «Краледворського рукопису», засну­вання Чеського національного музею, видання «Енеїди» І. Котля­ревського, збірок українських дум та пісень М. Цертелєва і М. Максимовича.

Друзі іронічно прозвали Шашкевича, Вагилевича і Головацького, яких часто бачили разом, «руською трійцею». Ніхто її припустити тоді не міг, що ця іронічна назва згодом звучатиме серед народу як хвала і навічно увійде в історію української літератури. «Руською трійцею» стали називати не тільки тріо не­розлучних друпів, а Гі весь гурток Маркіяна Шашкевича. Основним у діяльності «трійці» було спочатку «ходіння в народ». Програма була така: шляхом освіти й літературного поступу розбудити свідомість західноукраїнського населення, вибороти для народу краще життя.

Негайного вирішення на той час вимагала проблема правопису, і їй гурток присвятив не одне зібрання. Після тривалих суперечок було вирішено застосувати фонетичний правопис, на що наштовх­нула гуртківців сербська лінгвістична реформа Бука Караджича. «Пиши, як чуєш, а читай, як видищ»,—це висунуте більшістю гасло знайшло своє вираження в другому, а незабаром і в третьому збірниках «Руської трійці» — «Зорі» та «Русалці Дністровій».

«Сын Руси»

Ідеї і той романтичний пафос, яким проймалися діячі слов’ян­ського відродження, захоплюючись народними піснями, героїчним» історичними подіями, переказами, передався і М. Шашкевичу. 1833 року він з товаришами склав рукописний збірник під назвою «Сын Русі или собрание стихотворов в руским язику от клеров Семінарії єнєральной в Льві-граді, руского края Метрополії». У вір­ші, вміщеному тут під назвою «Слово до чтителей руського язика», М. Шашкевич звертався до своїх товаришів:

Разом, разом, хто сил має,

Гоніть з Русі мраки тьмаві,

Зависть най нас не спиняє,

Разом к світлу, друга жваві!

М. Шашкевич вмістив у збірці також вірш «Думка», відомий ще під назвою «Погон»«. До неї увійшли твори й інших авторів (М. Минчакевича, А. Гординського, О. Глинського). На поезіях, вміщених у збірці, позначився вплив літератур інших слов’янських народів. Тут називаються імена словенських поганських богів (Дажд-бог, Стрибог), запозичаються окремі мотиви із слов’янських пісень та з «Краледворського рукопису».

В процесі підготовки рукописної збірки «Син Русі» зміцнів і зріс гурток М, Шашкевича. На ознаку дружби і відданості справі народній та слов’янської єдності товариші прийняли давні слов’ян­ські імена, якими підписувались: М. Шашкевич—Руслан, І. Вагилевич — Далибор, Я. Головацький — Ярослав, Г, Ількевич — Мирослав. Інші учасники гуртка теж прибрали слов’янські імена.

«Зоря»

М. Шашкевич завів альбом, в який учасники гуртка вписували вірші, короткі вислови. Девізом гуртка були слова, занотовані в альбомі М. Шашкевичем, взяті із збірки пісень М. Максимовича «Світи, зоре, на все поле, закіль місяць зійде». Учасники гуртка вирішили впорядкувати і видати фольклорно-літературну збірку під назвою «Зоря. Писемце, посвященное русскому язику», яку 1834 р. надіслано було до цензури. Спочатку розглядав збірку львівський цензор, далі було передано її до віденської цензури, нарешті повернуто знову у Львів. Віденський цензор вважав, що така книжка могла впливати на дев’ять-десять мільйонів українців та викликати небезпечний рух. До того ж цензор неприхильне поставився до народної мови, якою було написано твори в збірці. На його думку, українська мова не мала права на існування як мова літературна.

Рецензувалася збірка з відома і за участю митрополита Михайла Левицького. Митрополит пов’язав справу видання збірки з наявністю конспіративних угруповань молоді і надіслав збірку до львівської урядової адміністрації з висновками рецензента та власними зауваженнями про неможливість друкування цієї книжки. Зокрема відомості у збірці про Хмельницького та повстанський рух XVIII століття видались митрополиту занадто радикальними і небезпечними.

Урядові установи Галичини негативно поставились до справи видання «Зорі», бо вона складалася з народних пісень та творів, написаних у народному дусі, а це вважалося небезпечним. До того ж, збірка була написана гражданською азбукою, яка сприяла тіснішим зв’язкам галицької літератури з українською наддніпрянською та російською літературами, що теж викликало підозріле до неї ставлення.

За тогочасною семінарською традицією кожне релігійне свято чи ювілей високопоставленої особи відзначали уро­чистими промовами. Семінаристи виступали переважно латинською, а часом польською чи німецькою мовами. Шашкевичеві припала чер­га виступати в день шістдесятисемиріччя цісаря Франца І. Клерикалів обурило те, що Маркіян виголосив промову народною українською мовою, ще й зачитав ювілейну оду «Голос галичан». Ода була водно­час першим друкованим твором поета.

Восени 1836 року М. Шашкевич і його товариші М. Устиянович та Ю. Величковський одночасно виголосили українською мо­вою проповіді у трьох львівських церквах. Це теж було сміливим викликом австрійським та польським асиміляторам.

Першим виявом відродження був збірник «Русалка Дністрова», виданий Шашкевичем у 1837 році. Це була перша книжка в Галичині, написана українською народньою мовою. Хоч ця книжка була
сконфіскована, все ж вона справила велике враження. Вона, — як писав Головацький, — «запалила вогонь.., який отворив очі кожному письменному чоловікові». Члени «Трійці» збирали пісні, писали статті до чеських, польських, німецьких часописів про життя українського народу. Однак, час для їхньої праці був несприятливий: в Австрії панувала реакція, уряд боявся зв’язків українців із Польщею; серед більшости духовенства, яке тоді було єдиним репрезентантом культурного громадянства Галичини, панував консервативний настрій. Члени «Трійці» опинилися в тяжкому стані, не маючи жодної підтримки.

Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила публікувати альманах «Русалка Дністровая», що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місцевому діалекті. Перебуваючи в Пешті, Я. Головацький зустрічається, з сербами, словаками і інформує їх про початки діяльності львівського гуртка, заручається їхньою підтримкою. Особливо допоміг студент Ю. Пет­рович — серб, який май зв’язки з Буком Караджичем і, живучи в столиці Угорщини, вів видавничі справи. Саме йому надіслав Я. Головацький у трохи зміненому вигляді збірку «Зоря», якій було тепер дано іншу назву — «Русалка Дністровая». В такий спосіб було обій­дено львівську цензуру і збірку надруковано 1837 року в Будимі (тепер. Будапешт) тиражем 1000 примірників, з яких сто примірників потрапили у Львів, а решта у Відень. «Дев’ятсот екзем­плярів «Русалки»,—повідомляє в своєму дослідженні К. Студинський,— задержано у Відні, а тамошня «Рolizeihofstelle» (управління в справах цензури) зажадала від львівської цензури ближчих пояснень й цензорського оречення. В сей спосіб дісталася «Русалка» в руки руського цензора Венедикта Левицького».

Добір творів і розвідок підпорядковано єдиній меті—піднести визвольний рух, пов’язати його з рухом інших слов’янських народів. На звороті титульної сторінки «Русалки Дністрової» наведено слова Я. Коллара: «Не тоді, коли очі сумні, а коли руки діяльні, розкві­тає надія». Розділ «Пісні народні» у збірці відкривається також висловлюванням Я. Коллара про значення пісень в розвитку само­свідомості народу. Посиланнями на видатного слов’янського вчено­го, одного з найвизначніших представників прогресивного романтиз­му в чеській і словацькій літературі, упорядники збірки підкреслили своє прагнення тісно співробітничати з передовими письменниками слов’янських народів. Ім’я Я. Коллара в той час набуло великої популярності. Його ліро-епічна поема «Дочка слави» (1824) та літе­ратурно-публіцистичний трактат «Про літературну взаємність між різними племенами і наріччями слов’янського народу» (1836) стали відомими далеко за межами батьківщини письменника.

Учасники гуртка М. Шашкевича підтримували безпосередні зв’язки з Я. Колларом та іншими словацькими і чеськими літера­торами і одержували від них корисні поради. У листі до Я. Головацького від 7 червня 1836 р. Я. Коллар розглядав ряд важливих пи­тань культурного розвитку слов’янських народів і висловлював за­доволення з того, що молоді львівські літератори «палають вогнем любові до всеслов’янства». Даючи корисні поради, він називає праці, в яких розглядається “взаємність мов слов’янських”. Ми маємо всіляко допомагати  і поширювати братання і взаємини в слов’янській літературі”, - закликав у листі Я.Коллар.

Збірка “Русалка Дністровая” відкривається передмовою (“Передсловєм”) і складається з чотирьох частин: Пісні народні, Складаня, Переводи, Старина.

Передмова належить Маркіянові Шашкевичу. Згадка про слов’янське відродження відкриває його текст: «Судило нам ся посліднім бути. Бо коли другі слов’яни вершка ся дохаплюють і єстли не аже, то небавком побратаються з повним ясним сонцем, нам на долині в густій студеній мраці гибіти. Мали і ми наших півців і на­ших учителів, але найшли тучі і бурі, тамті заніміли, а народові і словесності надовго ся здрімало; однако ж язик і хороша душа руська була серед слов’янщини, як чиста сльоза дівоча...». Упорядник пояснює правила правопису, називає найбільш помітні явища української літератури з Наддіпрянщини, дякує доброчинцям. Він розглядає вихід альманаху в контексті слов’янського відродження. “Не журися, Русалочко з-над Дністра, що-сь не прибрана, в наряді, який від природи і простодушного і добросердного народа твойого приймила-сь, - стаєш перед твоїми сестрицями. Вони добрі, віддячать ти, приймуть тя і прикрасять”.

Перший розділ відкривався народознавчою розвідкою Івана Вагилевича “Передговор к народним руским пісням”. Фольклорні тексти об’єднувалися в два розділи: 1. Думи і думки. 2. Обрядові пісні (колядки, гаївки, весільні пісні – ладкання). Українським народним пісням у «Русалці Дністровій» відведено перший із чо­тирьох розділів. З величезної кількості фольклорних записів Ша­шкевича сюди увійшла хіба що незначна частина: доводилося раху­ватися з обсягом видання, а власне, з коштами, котрі, за винятком декількох Маркіянових дукатів, покрив Микола Верещинський, ди­ректор Коломийської окружної школи. Розділ «Пісні народні» уком­плектований також записами Г. Ількевича, І. Білинського, М. Кульчицького та інших.

Другий розділ (Складаня) містив ориґінальні твори упорядників. І тут на початку подавався програмний вірш Маркіяна Шашкевича “Згадка” на мотиви слов’янського відродження. Потім ішли вірші “Погоня” М.Шашкевича, “Два віночки” Якова Головацького, “Розпука”, “Веснівка” М.Шашкевича, “Мадей” Івана Вагилевича, “Туга за милою”, “Сумрак вечерній” М.Шашкевича, поетична казка “Жулин і Калина” Івана Вагилевича, а також оповідання-казка М.Шашкевича “Олена”.

У третьому розділі (“Переводи”) містилися переклади з сербського фольклору та чеського “Краледворського рукопису”. Перекладачі – переважно М.Шашкевич і, почасти, Я.Головацький.

Останній, четвертий розділ – “Старина”, мав археографічний характер. До нього додається передмова М.Шашкевича. Розділ містить пісні зі старовинного рукопису, копію документу з 1424 р., опис книг василіянського монастиря у Львові, а також критичну рецензію на книгу Лозинського “Рускоє весілє”, надруковану польською абеткою.

Коли про вихід альманаху стало відомо греко-католицьким ієрархам, вони засудили його як «негідний, непристойний і, можливо, підривний». Водночас начальник німецької поліції Львова зазначав: «Ми вже маємо достатньо клопоту з одним народом (поляками.—Лет.), а ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ». Місцевий цензор і греко-католицький священик Венедикт Левицький заборонили публікацію альманаху у Львові, тому в 1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у далекому Будапешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Лише невелика частина потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою реакцією й переслідуваний церковною владою, помирає в молодому віці Маркіян Шашкевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький послідовно і невідступне продовжує працювати над здійсненням цілей «Руської трійці».

Хоч видання «Русалки Дністрової» з самого початку зазнало краху, воно становило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства може вживатися як літературна. Під впливом «Русалки Дністрової» повільний, але невідворотний процес переорієнтації на українські народні маси почне нове покоління західноукраїнської інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість своїх членів із народу.

Маркіян Шашкевич народився 6 листопада 1811 року. Дитинство минуло в рідному Підлиссі, Золочівського повіту на Львівщині, та в сусідньому селі Княжому, де батько, Семен Шашкевич, був священиком. Початкову освіту здобував у дяка, потім навчався в золочівській німецькій школі, у Львівській та Бережанській гім­назіях.

У гімназійний період Маркіян Шашкевич почав складати вірші. Це були переважно родинні присвяти, написані так званим «язичієм» — сумішшю українських, церковнослов’янських і польських слів, що в той час вважалося мовою «руської» літератури.

З 1829 року юнак навчається у Львівській духовній семінарії і водночас числиться слухачем філософського відділу університету. Австрійський уряд тоді часто міняв керівництво семінарією, нама­гаючись тим зарадити зростанню учнівського невдоволення суспіль­ними порядками. Є підстави вважати, що саме за вільнодумство 21 лютого 1831 року Шашкевича було виключено з семінарії.

Відомості про життя Маркіяна поза семінарією, на жаль, дуже скупі, по суті, найтуманніші в його біографії. Тим часом цей період перебування юнака «на світі» надзвичайно важливий, бо саме в цю пору починається формування його демокра­тичного світогляду.

Після семінарії Шащкевич залишився жити у Львові, в мате­риного брата Захара Авдиковського, управителя міського «Будинку вбогих».

В ці роки Шашкевич активно займається самоосвітою. Читає все, що стосується слов’янських культур, розширюючи свої знання про віковічну народну боротьбу за соціальні та національні права. У львівських бібліотеках він натрапив на неповне видання «Енеїди» І. Котляревського (СПб„ 1809) та на упорядкований М. Макси­мовичем збірник «Малороссийские песни» (М., 1827).

З повторним прийняттям Шашкевича до семінарії, що відбулося після багатьох його клопотань восени 1833 року, у стінах закладу зміцнів дух прогресивно настроєних семінаристів. У час, коли народну мову було загнано на задвірки, юнак організував у семі­нарії гурток патріотів рідного слова, в якому за найближчих дру­зів мав Якова Головацького та Івана Вагилевича.

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила:

Чому ж мова єй немила?

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?..

Дбаючи про розвиток народної освіти, проводир «Руської трій­ці» склав 1836 року першу «Читанку» українською мовою (до речі, слово «читанка», таке милозвучне сьогодні і звичне, вийшло саме від Шашкевича). З добрим педагогічним тактом автор підручника роз’яснював дітворі, що таке родина, земля, море, хмари, розпові­дав  про пори  року,  про частини  світу.  Із  шести  роз­ділів «Читанки» найцікавіший і найцінніший розділ «Басні», скла­дений з поетичних та прозових мініатюр. Встановлено, що всі поетичні байки—це переклади Ю. Величковського з польського байкаря І. Красіцького, а чотири з прозових байок—»Дикий і сільський чоловік», «Щука і карась», «Лев і ведмідь» та «Трубар»—узяті з граматики М. Лучкая. Оскільки М. Шашкевич був і автором, і упорядником «Читанки», то важко сказати, чи Інші твори розділу «Басні» написані ним самим, а чи теж звідкись за­позичені.

Незважаючи на соціальне обмежений зміст Шашкевичевої «Чи­танки», її вороже зустріла цензура. Тільки 1850 року її видав у Льво­ві Яків Головацький, і відтоді вона довго з успіхом використовувала­ся у початкових школах Галичини.

У липні 1837 року творцеві «Русалки Дністрової» вища інстан­ція оголосила догану. Для Шашкевича це був найкращий вихід із становища. На чому ж базувалася така ліберальна урядова поста­нова? Не інакше, як на бажанні повернути силу супроти її русла. Духовна консисторія оцінила впливовість ватажка суспільно-культур­ного руху і була не від того, щоб «приручити» здібного юнака. Шашкевич якраз закінчував семінарію, і сам митрополит порадив йому висвятитися без права на одруження, обіцяючи при тому високі духовенські титули. Бажання жити серед людей, насолоджу­ватись їхніми піснями, ділити навпіл чорний селянський хліб і да­вати освіту бідняцькій дітворі — ось що не дозволило тоді Шашкевичеві схибити. На початку 1838 року він одружився з Юлією Крушинською, а вже тоді з’явився перед випускну семінарську комісію. Після довгих вагань, зважаючи на хворобу випускника, комісія 20 травня 1838 року надала йому право займати парафію в сільських місцевостях.

Проте після закінчення семінарії сили Шашкевича помітно та­нули. Ще перед виїздом зі Львова він писав до дружини: «Уяви собі твого чоловіка... Став понурим, завжди задуманим, завжди чимось зайнятий, дуже маломовний». Іншим поет уже не був до кінця своїх днів.

Якщо Шашкевичсві пощастило уникнути арешту після «Русалки Дністрової», то не вдалося позбутись дальших переслідувань. Неблагонадійному священикові діставалися найгірші парафії, і за неповних п’ять літ пін з сім’єю змушений був тричі переселятися— в Гумниська, Нестаничі, Новосілки.

Перебування поета на селі сприяло зближенню його з простим народом, зате віддаляло від суспільно-літературного життя. Скупі години вільного часу тепер він приділяє переважно перекладам на­родною мовою «Євангелія», пише сповнені гуманізму релігійні пропо­віді для селян, а також три поезії в прозі — «Псалми Русланові».

Останні роки поетового життя були безрадісні. Неродючі ґрунти і градобої спричинилися до крайньої нужди селян і його сім’ї зо­крема. Державна казна не давала Шашкевичеві законного утриман­ня через його неблагонадійність, а, «яко щирий прихильник народу, він не міг здирати бідних людей». Смерть молодшого сина викли­кала в поета тяжкі переживання і сприяла загостренню туберку­льозу, на який він захворів ще під час навчання в семінарії.

Від 28 січня 1843 року починається напружена боротьба Ша­шкевича з тяжкою хворобою. Весною цього ж року він остаточно втратив зір і слух і 7 червня помер.

Для нащадків не зберігся жоден прижиттєвий портрет Маркіяна Шашкевича. Художники відтворили його образ на основі спога­дів сучасників та на підставі родової подібності сина Воло­димира.

Художня спадщина Маркіяна Шашкевича невелика: три де­сятки поезій, романтичне оповідання «Олена» та переспіви й пере­клади Із староруської, польської, сербської і чеської мов.

У вірші «Болеслав Кривоустий під Галичем 1139 р.» М. Шашке­вич розповідає про стародавню боротьбу руських князівств проти по­неволювачів. Справа тут не в історичній вірогідності зображуваних подій, а в характері освітлення їх, в тенденції автора, в тому пафосі, з яким змальовує поет-романтик ці події. Він з патріотичним підне­сенням оспівує «славний руський з ляхом бій». Ярополк київський і його військо виступають як богатирі-визволителі. Загальноукраїнська орієнтація поета відбилася в поезії «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139». Галичани і київські дружинники тут не протиставляються, бо то одна руська сила — «од Бескида аж ;ю моря». Шашкевич прагне переконати пригноблений люд, що гнобителі лише на словах непереможні.

На основі історичної колядки «А в чистім полі, близько дороги...» М. Шашкевич написав чудову поезію «Хмельницького обступленіє Львова»:

Як гетьман Хмельницький кіньми навернув —
Та й Львів ся здвигнув;
Як гетьман Хмельницький шаблею звив —
Та й Львів ся поклонив.
На розсвіті з замку із рушниць стрілєли,
А смерком козаки замок підпалили
Да раненько доокола весь Львів обступили.
Ударили з самопалів — двори погоріли.

В роботі над іншим твором—»О Наливайку»—теж прислужився фольклор, зокрема пісні «Ой поїхав Романонько до Сучави на ярмарок» та «Літай, літай, сивий орле, по глибокій долині», вміщені згодом у «Русалці Дністровій»:

Збиралися козаченьки, радитися стали,
По далекій Україні посли розсилали,
А у місті Білій Церкві лиш звізди згасали,
Ударили з самопалів, і коні заграли.
Тоді постиг Наливайко, під ним кінь іграє.
«Гей, молодці, за свободу!» —до них промовляє.
Вздовж списами городили зелені байраки —
Уставляються по степі молодці-козаки.
Гей, там ляхів сорок тисяч — дим в'єсь по болоні,
Від розсвіту аж до смерку ржуть бистрії коні.
Гей, там гримлять з самопалів, орють копитами,
Та степ кровця сполокала, зволочен трупами.

Не обмежуючись і етнографічними рамками Галичини, Шашкевич змальовував Хмель­ницького і Наливайка як героїв загальнонаціональних, проголо­шуючи, що Україна кровно нероздільна і що майбутнє українського народу в його єднанні з російським народом.

Напівісторичне тло має романтична балада Шашкевича «По­гоня». Відомі дві різні редакції цього твору: першу вміщено в рукописній збірці «Син Русі» під назвою «Дума», друга—»По­гоня»—опублікована в «Русалці Дністровій». Між першою і дру­гою редакціями лежать приблизно три роки, але при співставленні не важко вловити прагнення автора економити слова, спрощувати фра­зи з метою надати твору більшої динамічності.

З-поміж ранніх віршів М. Шашкевича виділяється мініатюра “Слово до чтителей руського язика». Кожному, хто вболівав за и;ірод, хотілося повторити поетів клич.

Дайте руки, юні други,

Серце к серцю най припаде,

Най щезають тяжкі туги,

Ум, охота най засяде.

Разом, разом, хто сил має,

Гоніть з Русі мраки тьмаві;

Зависть най нас не спиняє,

Разом к світлу, други жваві!

Щедро персоніфікуючи українську природу задля сюжетної ди­намічності і романтичної винятковості обставин, Шашкевич важ­ливу функцію в своїх творах відводить лісам, горам, водам, хма­рам, місяцю, зорям, червоній калині, часто звертається до крилатого вітру, побратима своїх дум.

Уболіванням за долю рідного народу і його культури пройнятий один із кращих ліричних творів М. Шашкевича — «Веснівка». Зовні позбавлений публіцистичності, цей твір у м’якому мелосі криє полі­тичний підтекст. В алегоричному образі «цвітки»-веснівки втілено прогресивні поривання до вільного життя:

Цвітка дрібная

Молила неньку,

Весну раненьку:

«Нене рідная!

Вволи ми волю –

Дай мені долю,

Щоб я зацвіла,

Весь луг скрасила,

Щоби я була,

Як сонце, ясна,

Як зоря, красна,

Щоби-м згорнула

Весь світ до себе!» –

«Доню, голубко!

Жаль мені тебе,

Гарная любко;

Бо вихор свисне,

Мороз потисне,

Буря загуде, –

Краса змарніє,

Личко зчорніє,

Головоньку склониш,

Листоньки зрониш, –

Жаль серцю буде».

Щира синівська любов до вітчизни бринить у вірші М. Шашке­вича «Чом, козаче молоденький...», що є, на нашу думку, відпо­віддю на ностальгічний твір Якова Головацького «Туга за ро­диною», написаний у Пешті 1835 року.

Знаменно, що М. Шашкевич, як і Т. Шевченко, найчастіше вико­ристовує популярний на Україні коломийковий вірш. Обидва поети тонко відчували національну своєрідність народної творчості. В Шашкевича коломийковим розміром написана третина оригіналь­них поезій.

Художня майстерність творця «Русалки Дністрової» розкриває­ться і в Інших поетичних розмірах його творів. Ось, наприклад, як по-народному плавно і вільно звучить епічна розповідь у зга­дуваній уже поезії «Хмельницького обступленіє Львова»:

Військо куренноє в поход виступало,

Ляхи розроняло да Львів обступляло.

Як гетьман Хмельницький кіньми навернув —

Та й Львів ся здвигнув;

Як гетьман Хмельницький шаблею звив—

Та й Львів ся поклонив.

Оповідання М. Шашкевича «Олена», надруковане в «Русалці Дністровій» і назване «казкою», відзначається поетичними описами карпатських верховин і полонин. В ньому зображено один із епізо­дів боротьби опришків під проводом Медведюка і Бойчука, які по­карали свавільного польського старосту, що під час Весілля в селян­ській родині захопив собі молоду Олену. Староста був спійманий і покараний народними месниками.

В цьому оповіданні відтворено народні погляди на силу, могутність ватажків, опришків, на спра­ведливі дії народних месників. У стилі героїчного народного епосу змальовує письменник поєдинок Медведюка із старостою, передає народний гнів до гнобителя. Цим оповіданням письменник наблизив історичну героїку до сучасності, показав, що народною може бути не лише поезія, а й проза.

Біографія

Іван Вагилевич походив із священичої родини. Він народився 2 вересня 1811 р. в селі Ясені Стрийського округу (нині Рожнятівський район Івано-Франківської обл.). Дитинство провів серед селян-бойків. Спочатку навчався в чотирикласній школі м. Бучача, потім у Станіславівській ґімназії, зрештою в Львівській семінарії, де й зійшовся з Шашкевичем і Головацьким.

Низку елегійних віршів написав польською мовою. Спеціяльно для “Зорі” або “Русалки Дністрової” написав дві балади українською мовою – “Мадей” та “Жулин і Калина”.

Іван Вагилевич переклав “Слово о полку Ігоревім” і українською, і польською мовами, написав ґрунтовний науковий коментар до нього по-польському.

У 1848 р. Вагилевич став редактором української газети “Дневник руський”, якої було видано дев’ять чисел. Тут було вміщено не довершений огляд “Замітки о руській літературі” – перша в Галичині спроба нарису історії української літератури.

Вагилевич записував фольклор, перекладав “Краледворський рукопис” і твори Яна Коллара.

Після революції 1848 р. він працював перекладачем австрійських законів “руською мовою” в краєвому відділі, був упорядником львівських архівів.

Помер 10 травня 1866 р.

«Мадей»

Герой балади “Мадей” наділений богатирською силою, жадобою боротьби за справедливість. Рідний його дім – Бескиди, Чорногора. Дія в творі відбувається десь за часів князя Данила Галицького, коли на Галицьку Русь напали мадяри.

Помітний вплив на баладу “Слова о полку Ігоревім”, “Краледворського рукопису”. Мадей потрапляє в полон до угнів і через зозулю передає звістку додому:

Не кажи рідному сину,

Що мя уковали, -

Лише мене на весілля

Насилу призвали;

З студеної керниченьки

Медом упоїли,

А під зимну колодоньку

Спати положили.

«Жулин і Калина»

Баладу “Жулин і Калина” Вагилевич назвав казкою. Вона побудована на гуцульській демонології і має в своїй основі народний сюжет про нещасливе кохання. Автор перенаситив твір “сив туманами”, “пітьмою”, “хащами”, “болотами”, “вовчими зірницями”, а відтак – “розпукою”, “сльозами”, “серцями закервавленими”.

Причина страждання й трагедії Жулина – розбите кохання. Гине вродлива Калина-відьма, гине через неї й Жулин:

Розсміявся глухо, дико,

Схитав головою...

Вергся в синій вир глибокий,

В річку бистренькую.

І вир під ним розступився

До дна, іграючи,

І закипів пак поверха,

Сильно вовнюючи.

Біографія

Яків Головацький народився 20 жовтня 1814 р. в с.Чепелях Золочівського округу (нині Бродівський район Львівської обл.). Вчився у Львові, а під час семінарських студій бував також у Кошіце й Пешті, навчався в тамтешніх вищих школах. Багато мандрував, наслідком чого стали етнографічні праці: “Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі”, тритомне видання “Народные песни Галицкой и Угорской Руси».

Після видання «Русалки Дністрової» довший час не мав праці. Аж коли митрополит дістав розписку, що Головацький не належить до таємних товариств, він дістав свячення й почав працювати на парафії. Один за одним померли три його сини.

Згодом вийшли у Відні дві книги під назвою «Вінок русинам па обжинки» (1846, 1847), в яких вміщені лише твори західноукраїнських письменників. У передмові («Приговор читателям») І. Головацький підкреслював спільність у духовному. жит українців, роз’єднаних кордоном, говорив про значення діяльності померлого М. Шашкевича, про продовження традицій «Русалії Дністрової», про налагодження літературних взаємин між слов’янськими народами.

Друга книга «Вінка русинам на обжинки» містила, крім художніх творів, ряд матеріалів про культурне життя в Галичині, в Буковині. Видання двох збірок було значною подією в культурном житті Західної України. Запланована до видання третя книга під цією ж назвою не вийшла, 1848 року спалахнула революція а Австрії.

Під час революції 1848 р. цілком поринув у суспільно-культурну роботу. Брав активну участь у з’їзді руських вчених, виголосив доповідь, видану пізніше під назвою «Розправа о язиці южноруськім і його наріччях». Очолив кафедру руської мови та літератури й виголосив вступні лекції з української літератури. 1849 р. видав граматику української мови.

Стає деканом, а 1864 р. – ректором Львівського університету. Але за москвофільство позбувається всіх посад. 1867 р. еміґрував до Росії, де служив головою археографічної комісії у Вільні. Придбав маєток біля Могильова. Але життя не склалося. Донька Софія була заарештована за революційну діяльність. Син Ярослав, судовий слідчий, наклав на себе руки. 13 травня 1888 р. Головацький помер. Похований у Вільнюсі.

«Два віночки»

До «Русалки Дністрової” ввійшли його поезія “Два віночки”, переклади, опис рукописів Онуфріївського василіянського монастиря. Ще в «Русалці Дністро­вій» було вміщено його вірш «Два віночки», зміст і форма якого свідчать про те, що поет дуже цікавився народним життям. Змалю­вання дівчини, яка «два віночки ввила і ручкою біленькою на воду пустила», щоб довідатися про долю милого, вся ідилічна картина гадання віночками сповнена пісенно-етнографічного колориту.

Вірші

У альманасі “Вінок русинам на обжинки” вмістив поезії “Весна”, “Туга за родиною”, “Річка”, “Над Прутом”.

Вірш “Весна” є немовби поетичною інтерпретацією суспільно-культурної діяльности “Руської трійці”. Працьовита галичанка любовно засіває грядку, сподіваючись, що сіє “в щасливую годиноньку”, що буде гоже літо, а коли й ні, то “сотне зерно хоч доспіє” і це буде нагородою за працю.

У Я. Головацького переважають елегійні мотиви, пов’язані з побутом, етнографією. В та­кому пісенному стилі написав Я. Головацький і ряд інших поезій («Весна». «Туга за родиною», «Річка»).

Народився 25 листопада (7 грудня) 1811 р. в родині посадника в м. Миколаїв на Львівщині. —— український письменник і громадський діяч, священик.

Походив із родини посадника міста Миколаїв на Львівщині; початкову освіту здобув у Миколаєві, далі закінчив нормальну школу у Львові (1820 — 1824) та Львівську гімназію (1824 — 1830), а також два курси філософського факультету університету (1830 — 1832) та Львівську духовну семінарію (1838.). У 1835 р., ще будучи семінаристом, увійшов до гуртка Маркіяна Шашкевича. Друкуватися почав у 1836 р. Був ініціатором та співзасновником літературно-наукового товариства «Галицько-Руська Матиця».

Був парохом у селі Славсько (Стрийщина).

Був парохом м. Сучави і Чернівецьким деканом.

1848 Устиянович був одним з ініціаторів «Собору Руських Учених» (центральною подією «Собору» (19. 10.1848) була програмна промова Миколи Устияновича). Виступав за єдність Галичини і Наддніпрянщини; 1861—1866 — посол до галицького сейму.

1868 один із співзасновників та очільників «Просвіти».

Деякий час Устиянович редагував «Галичо-Рускій Вістникъ». З 1870 жив у м. Сучаві (Буковина), де й помер (1885).

«Не послідню силу, — писав у некролозі І. Франко, — покрила буковинська земля... умер один із перших будителів нашого народного духу, друг Маркіяна, «Соловейко», як звали його молодші товариші, умер, залетівши на старості літ на чуже поле, забажавши співати «по нотам».

1836 написав перший вірш народною мовою («Сльоза на гробі М. Гарасевича»), що й зблизило його з Маркіяном Шашкевичем; далі до 1846 майже нічого не писав, вражений кампанією проти народної мови.

Під впливом подій 1848 активізувався в літературній творчості, — писав поезії й прозові твори. У ліричних віршах Устияновича відчутні національні і соціальні мотиви, любов до гірської природи Карпат, знання фольклору.

Вірші «Верховино, світку ти наш», «Гей, браття опришки» стали народними піснями, покладені на музику М. Лисенком, А. Кос-Анатольським.

Верховино, світку ти наш!

Гей, як у тебе так мило!

Як ігри вод, плине ту час,

Свобідно, шумно, весело.

 

З верха на верх, а з бору в бір

З легкою в серці думкою,

В чересі кріс, в руках топір,

Буяє легінь тобою.

 

Ей що ми там Поділя край!

Нам полонина Поділя,

А бори — степ, ялиця — май,

А звіра голос — весіля!

Гей, браття опришки:

Гей, братя опришки! Долийте горілки,

До ватри прикиньте ще дров;

Настрійте ми горло голоском сопілки,

А я вам співати готов.

 

Безпечні-смо, доки земля єсть зелена

І листям вкриваєся ліс;

По гущах і корчах, де сосна звалена,

В галузях не знайде нас біс.

 

Як птицям свиріпим, так в скалах нам діри,

Спимо там спокійно до звізд;

Як сумрак найде гет на люди, на звіри,

Ми з наших вилазимо гнізд.

 

Барани з полонин дадуть нам печені,

Горілка на злую є страсть;

А грошей насиплють проїжджих кишені

Поцілуя гуцулка нам дасть.

 

Бакуну принесем з угорськой границі,

Дігнати нас трудно конем;

Одежі дістанем з жидівськой крамниці

І жида до дверей приб’єм.

 

Де гори і бори, яруги скалисті,

Для наших там кріпость і дім;

Не страшний нам мадьяр, як маєм що їсти,

Сльота нам не страшна і грім.

 

Веселімся, братя, ще докиля можем,

Недовго нам жити дадуть.

Як сніги нас здрадять, голови положим,

Не будем співати вже тут.

Відомо, що на музику  покладено більше десяти його віршів. Йому належить загалом 80 поезій, 6 повістей та кілька статей, написані  «з правдивого случаю», тобто з життя. Свої твори М.Устиянович підписував: Николай з Николаєва, Дротарь, Йор.

Тільки 1848 рік розбудив М. Устияновича: він став одним із ініціаторів скликання і душею «Собору учених руських» у Львові.

Відірваний від громадсько-культурного життя, М. Устиянович останні двадцять років життя поступово згасав як письменник. На зміну поетичній, часто пісенній мові, яку Устиянович так високо підніс у своїх кращих творах, прийшло штучне язичієм.

Етнографічні матеріали становлять основу прозових писань М. Устияновича: «Старий Єфрем», «Месть верховинця»; «Страсний Четвер».

Помер  22 жовтня (3 листопада) 1885 р. в м. Сучава в Південній Буковині (нині на території Румунії).

Біографія

Антін Могильницький народився 1811 р. в родині священика (пароха села Підгірки (тепер частина Калуша). Дитинство Антіна минуло в Солотвині, куди переїхала його сім'я після смерті батька у 1813 р. Відомо, що вітчим Антона не дуже переймався освітою пасинка. Лише у віці 16 років А.Могильницький вступив до гімназії у Бучачі. Через порушення гімназійних розпорядків не раз змінював місце навчання. Навчався в гімназіях Чернівців і Львова, здобув середню освіту в Будапешті. У 1840 р. закінчив Львівську духовну семінарію. Висвячений 1841 року.

Адміністратор парафії Кальне (тепер Сколівського району) Був парафіяльним священиком у селах Хутарі Стрийського округу, Зборі Калуського округу, тоді в Комареві Станіславського округу, Бабчому (1859-1873 роки). Одночасно працював приватним учителем.

У 1859 року Антін Могильницький оселився у селі Бабче Богородчанського округу. 1861 р. його обрали депутатом Галицького крайового сейму 1-го скликання (від IV курії округу Богородчани - Солотвина, входив до складу «Руського клубу») та австрійського парламенту (Райхсрату) у Відні, де 27 червня виступив з палкою промовою на захист народної освіти рідною мовою. Обстоював інтереси українського населення разом з єпископом Спиридоном Литвиновичем.

Нонконформіст, на відміну від сучаників-москвофілів відстоював вживання народної мови в літературі, дотримувався федералістських принципів. В останні роки життя А.Могильницький відійшов від письменницької творчості та громадського життя.

Помер несподівано 13 серпня 1873 р., перебуваючи проїздом у Яблуньці, Богородчанського округу. За іншою версією, загинув внаслідок нещасного випадку.

Творчість

Літературну діяльність молодий Могильницький почав у 1838 році в стінах духовної семінарії, де написав свої перші вірші. В. Качкан згадує, що зберігся конспект промови "Про обовязки підданих", виголошеної перед семінаристами 19 листопада 1839 р. Це високопатріотичний і змістовний текст, викладений староукраїнською мовою, що є блискучим зразком красномовства.

Головною ідеєю його поетичних, публіцистичних творів була боротьба за рідну мову і освіту для русинського народу. Послідовник «Руської трійці». публікувався з 1838 р. в газетах «Новини», «Зоря галицька», «Слово» у Львови, в альманаси «Вінок русинам на обжинки» та ін. Іван Франко писав про нього: «Житє Могильницького від самого 1838 року до його смерті було немов дзеркалом, в котрім досить живо відбилися пориви, надії та судьби галицько-руського народа». Революція 1848 р. пожвавила творчу і громадську діяльність А.Могильницького.

Літературну популярність здобув завдяки поемі «Скит Манявський» (перша частина вийшла в 1849 році, остання — в 1852 році), на основі усних народних повістей. У ній йшлося про велич давньоруського Галича, описувалася краса Карпат і стародавня слов'янська міфологія.

Ах, недоле! Що ж ся стало?

Где ся наші пісні діли,

Пісні золотії?

Думок руських чом так мало?

Чи навіки заніміли

Красні думи тії?

Поема була популярна, як і балада «Русин-вояк», що також вийшла 1849 року. Здійснити творчі задуми Могильницькому перешкодило настання післяреволюційної реакції.

А.Могильницький був автором повістей «Конґруа батька Жегаловича» і «Повість старого Сави із Підгір'я», сатиричної поеми «Пісня поета» і кількох «Дум». Окремим виданням були опубліковані його «Речі в сеймі та парламенті» та приватні листи (1885 р.).

З огляду на літературну діяльність А.Могильницького, Іван Франко зарахував його до «перших будителів руського духа в Галичині».

Року 1849 р. було розпущено Державний Сейм і Головну Руську Раду в Галичині. Поляки, під проводом намісника графа Голуховського, фактично перебрали всю адміністрацію в Галичині до своїх рук. Серед українців почалося розчарування. Вони опинилися між двома впливами: австрійці хотіли накинути їм латинську абетку, а з другого боку ширилася російська пропаганда за єдність галицьких українців із росіянами. Значна частина старшої віком галицької інтелігенції почала схилятися до «панрусизму», вносячи цим розбрат серед українських патріотів. Так зародилася москвофільство, основу для якого давало переконання в силі Росії та її бажання об’єднати всі слов’янські народи під своєю владою.

Першим пропагандистом москвофільських ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М. Погодін, який у 1835 і 1839-40 рр. побував у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істориком Денисом Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією.

Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848—1849 рр. в Австрійській імперії. Внаслідок недостатньої зрілості, обумовленої особливостями історичного розвитку, український національний рух у Галичині поєднував у собі кілька різних національно-політичних орієнтацій (українську, проросійську, пропольську і австро-русинську), співвідношення між якими перебувало у постійній динаміці, у зв'язку з чим змінювався не лише характер самого руху, але й світогляд його окремих діячів. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя — російське самодержавство.

В умовах реставрації абсолютизму 1849—1859 рр. москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зусилля в сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала сприятливим ґрунтом для поширення «об'єдинительських» ідей. У листопаді 1848 р. на з'їзді руських учених переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак, під впливом церковної ієрархії у кінцевому рішенні була допущена можливість у богословських та науково-публіцистичних текстах вдаватися до давньої руської і церковно-слов'янської мов, що привело до тривалого засилля в літературі так званого «язичія». Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 1850-х рр. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Яків та Іван Головацькі, І. Гушалевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін. У цей період під вплив москвофілів потрапили практично усі культурно-освітні установи — Ставропігійський Інститут, Народний Дім у Львові та Галицько-Руська Матиця, преса — «Зоря Галицька», львівський та віденський «Вісники», «Лада», «Сімейна бібліотека», видання наукових праць і шкільних підручників, викладання «руської словесності» в університеті й гімназіях, та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

Подібні процеси у 1850-х рр. відбувалися і у Закарпатті, де ширенням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі національного відродження: А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав зросійщеною мовою «Вісник державних законів» (1850–1858) та часописи «Церковная газета» (1856–1858) і «Церковний вісник» (1858). Велике сприяння москвофілам у нав'язуванні контактів з Росією надавав протоієрей російського посольства у Відні М. Раєвський.

Протистояння між обома течіями ще більше посилилося після відновлення конституційного правління в Австрії на початку 1860-х рр. Молоді українофіли відкрито виступили проти наростання тенденцій москвофільства у таборі «старорусинів» і заснували свої окремі друковані органи та культурно-просвітні організації. Періодичними виданнями москвофілів були: Слово (1861–1887), Страхопуд (1863–1865), Золотая грамота (1865–1866), Боян (1867) і Славянская 3оря(1868), Русская Рада (1871—1912), Наука (з 1871), Пролом (з 1880), Галичанин (1893—1913), Русское Слово (1890—1914), Прикарпатская Русь (1909–1915), Голос Народа (1909–1914), Русскій Голосъ (1922—1939), Русская земля (1919—1938).

Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Прусією 1866 р. підштовхнуло москвофілів до відкритого проголошення лозунгу національно-культурної єдності з Росією. У 1866 р. в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що «Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, історическим, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь» та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян. Це спричинило остаточний розрив між москвофільською і народовською течією у суспільно-політичному житті Галичини.

У 1870 москвофіли заснували Руську Раду — політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу Просвіті 1868 р. було утворене москвофілами «Общество им. Качковского» 1876 р., яке з часом створило паралельну мережу місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців.

Велику увагу москвофіли приділяли так званому обрядовому питанню, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ'я. У 1882 р. під впливом москвофілів оголосили про намір перейти на православ'я парафіяни с. Гнилички у самій Галичині. Австрійська адміністрація вжила рішучих заходів щоб запобігти поширенню цієї тенденції, домігшись відставки митрополита Йосифа Сембратовича та найактивніших прихильників москвофілів з керівництва УГКЦ. Суд на над провідними москвофілами в 1882 р., відомий під назвою процесу проти О. Грабар і товаришів (А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін.) хоч і виправдав їх від звинувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології москвофілів, розвіявши міф про «патріотизм і вірнопідданство» лідерів «старої Русі» і довівши їх перетворення у платних агентів царизму.

Народився 4 грудня 1823 в селі Паушівка Заліщицького повіту на Тернопіллі в багатодітній селянській сім'ї. Вчився спочатку в паушівського дяка, потім у початковій школі (в с. Базар) та у гімназії у м. Бучачі. На 12-му році І. Гушалевич втратив батьків (померли від тифу) і близькі родичі взяли його під свою опіку.

З 1835 р. жив у селі Базар на Чортківщині.

Після успішного закінчення гімназії І. Гушалевич став вихованцем Львівської духовної семінарії. Вірші почав писати ще в гімназії (німецькою мовою). 1848 року, будучи семінаристом, видав свою першу збірку «Стихотворенія Івана Гушалевича». Цього ж року він закінчив семінарію, був учасником «Собору руських учених».

По закінченні Львівського університету викладав руську мову у львівських гімназіях, зокрема , з 1849 р. в українській академічній гімназії.

Учасник Собору Руських вчених (1848 р.). 1849 р. видавав газету «Новини», потім - тижневик «Пчола»; 1851–1852 рр. «Зоря Галицка»; 1863-1864 рр. - «Дім і школа».

1855 року отримав парафію в селі Яновець; 1855-1861 рр. інспектор народних шкіл Калуського повіту на Станіславівщині. 1862-1889 рр. катехит в українській академічній гімназії Львова.

1861 року був обраний депутатом в краєвий Галицький сейм, а 1866 року — депутатом в австрійський парламент (райхсрат).

Помер у Львові 2 червня 1903 р., похований на Личаківському цвинтарі, поле № 71.

Творчість

Почав писати 1841 року. Писав українською мовою з елементами язичія (або переважно язичієм). Народна мова, щире людське чуття та мелодійна музика композиторів І. Лаврівського, Т. Рутковського, М. Вербицького сприяли тому, що деякі поезії І. Гушалевича («На полі, на полі пшениченька розцвілась», «Чого лози похилились при тихій воді» і ін.) та пісні із мелодрам стали популярними на Західній Україні. З 1850 р. І. Гушалевич пішов згубним шляхом галицького москвофільства з його орієнтацією на російський царизм, з його зневагою до народної мови і пропагандою «язичія» (дивовижної мішанини старослов’янських, російських, українських, польських слів) як літературної мови

1848 р. в Перемишлі вийшла перша збірка віршів Івана Гушалевича «До моєї батьківщини»; також вийшла збірка «Стихотворения». 1852 року він випускає другу збірку поезій «Квіти з Наддністрянської левади»; 1861 р. «Поезії»; в 1880/1881 р. — збірку «Галицькі відголоси». В 1882 році Іван Гушалевич надрукував поему «Добош», а в 1883 році дві історичні повісті у віршах: «Гальшка Острозька» і «Козацький похід до Молдови». У 1884 році він опублікував дві нові історичні поеми: «Бранка» та «Іван Підкова»; збірку «Стихотворения». 1891 р. збірка «Балканские думи».

Іван Гушалевич писав також пісні, оди, елегії, гімни, казки, балади, легенди, чотири п'єси з народного життя. В них він виступав як просвітитель і гуманіст. Найвдалішою є п'єса «Підгоряни» (1865[10]/1879 р.), яка часто ставилась в народних театрах і була перекладена російською мовою, Марко Кропивницький в 1882 р. переробив її на оперету.

П'єси «Обман очей», «Внесення жінки» та «Сільські пленіпотенти» (1870 р.) мали менший успіх.

Опублікував текст «Слова о полку Ігоревім» з примітками і передмовою, у якому доводив справжність цієї пам'ятки.

Іван Гушалевич залишив також спогади «З хати до школи» та «Спогади старого — очевидця життя 1848».

Початковий етап будительського руху на Закарпатті стартує одночасно із культурно-освітніми заходами австрійського уряду. 1771 р. Закарпатська церква була виділена в окрему Мукачівську єпархію. Першим самостійним місцевим єпископом став Іван Брадич, але тісна співпраця церкви з австрійським урядом розпочалася за єпископства Андрія Бачинського, котрий отримав статус офіційного радника уряду імператриці Марії-Терезії. Завдяки його впливу для підняття рівня освіченості закарпатського греко-католицького духовенства у Відні було засновано духовну семінарію "Барбареум". У 1778 р. Андрій Бачинський заснував духовну семінарію і при Мукачівській єпископській кафедрі. Йому належала ідея запровадження обов'язкового навчання дітей від 6 до 14 років. Єпископ активно сприяв відкриттю народних шкіл, належній підготовці вчителів та підтримці здібної молоді. У 1793 р. на Закарпатті існувало 300 шкіл, що, враховуючи кількість населення краю, було найліпшим показником з-поміж усіх українських земель. Роки духовного керівництва краєм Бачинським стали своєрідним "золотим віком" української церкви на Закарпатті, були відзначені інтелектуальним піднесенням русинського населення, успіхами шкільництва, літератури, підняттям статусу української мови.

Наступний етап національно-культурного відродження на Закарпатті починається від Віденського конгресу (1815) і характеризується наступом реакції. Австрійський уряд, наляканий пробудженням під впливом наполеонівських війн слов'янських народів, почав згортати політику українізації Закарпаття та приступив до мадяризації краю. Мадярська мова набула статусу державної в адміністративних, військових установах та школах. Втім, паралельно з процесами примусової мадяризації, з 20-х рр. XIX ст. в краї активно поширюються впливи слов'янських відроджень у Чехії, Словаччині, Наддніпрянській Україні, Польщі, внаслідок чого в свідомості русинської інтелігенції елементи династичної лояльності поєднуються з новими ідеями європейського романтизму, що стимулює інтерес до проблем русинської мови, фольклору та історії.

Чільне місце серед закарпатських будителів посідає М Лучкай. Як інспектор Ужгородської шкільної округи багато зробив для відкриття сільських шкіл. Уклав першу на західноукраїнських землях граматику української літературної мови - "Граматика слов'яно-руська" (видана латиницею у 1830 р.). Йому належить авторство й однієї з перших праць з історії Закарпаття - шеститомної "Історії карпатських русинів".

До когорти блискучих закарпатських інтелектуал і в будителів цього періоду належали також відомий фізик, математик, декан і ректор Львівського університету Іван Земанчик, професор Львівського, Краківського та Петербурзького університетів Петро Лодій, економіст і правник за фахом, перший ректор Петербурзького університету Михайло Балудянський, директор Ніжинського і Ришельєвського ліцеїв Іван Орлай, відомий вчений-славіст, літератор, публіцист Юрій Гуца-Венелін.

Наступний, третій, етап національного відродження на Закарпатті характеризується кризою будительства, спричиненою внутрішньою боротьбою двох різновекторних ідейних течій - москвофільської та австро-фільської. Представники москвофільської течії - І.Орлай, Ю.Духнович, І.Раховський, Ю.Гуца-Венелін сповідували ідею культурного федералізму слов'янських народів під орудою Росії. Ідеологічним підґрунтям цієї концепції були погляди слов'янських учених Й.Добровського, Й.Юні мана. П.Шафарика, які вважали, що усім слов'янським народам треба об'єднатися під гілкою "могутнього старого дуба Росії". Особливість концепції полягала в тому, що об'єднання слов'янських народів розглядалося не як політичне згуртування навколо Росії, а як "процес культурного єднання слов'ян", створення "літературної вільної слов'янської держави". Будите-лі-москвофіли вбачали в Росії гаранта і захисника прав слов'янських народів, а тому радо зустріли російську армію, кинуту Миколою І на придушення угорської революції на Закарпатті і в Угорщині.

Під прапором боротьби з Угорщиною та мадярськими впливами утворився і протилежний (австрофільський) табір закарпатських будителів. Очолював його Адольф Добрянський, який відстоював принцип "австрійського федералізму", заснований на австро-славістській концепції Ф.Палацького та Л.Гая. Згідно з нею, за доцільне визнавалося об'єднання русинів зі словаками і створення єдиної територіальної одиниці, або приєднання Закарпаття до Галичини і Буковини та утворення в результаті цього нової області на правах автономії у складі Австрії. План А Добрянського передбачав об'єднання Закарпаття і Східної Галичини (до складу якої в той час входила Північна Буковина) в окремий коронний край під назвою "Руське воєводство".

Революційний рух 1848 року захопив і Закарпаття. Угорські повстанці вели агітацію серед закарпатської молоді, заохочуючи її приєднуватися до них і навіть забираючи їх силою до своїх загонів. Багато українців із Закарпаття тікали до Галичини. Руська Головна Рада видала відозву до закарпатських українців, в якій перестерігала їх проти союзу з угорцями. У той же час повстанці загрожували Закарпатській Україні долею Содому й Гоморри, якщо вона їх не підтримає. Тоді закарпатські селяни розпочали партизанську війну проти угорців, що нищили та палили їхні хати. Року 1849 закарпатська інтелігенція звернулася до австрійського цісаря та до Головної Руської Ради з заявами, в яких писала про своє бажання відділитися від угорців і прилучитися до Галичини. Головна Руська Рада у своїй відповіді закликала закарпатських українців триматися спільно й підтримувати Австрію проти угорських повстанців. Проте, австрійський уряд не виправдав надій українців, що його рятували.

Наступна доба історії Закарпатської України зв'язана з діяльністю А. Добрянського, який все своє життя присвятив захистові неугорських народів. Він виступав послом від Закарпаття на Слов'янському З'їзді в Празі та на зборах Головної Руської Ради в 1848 році. Після здушення угорського повстання австрійський уряд призначив А. Добрянського комісаром на Закарпатті. За його ініціятивою, 1849 року делегація закарпатських українців висловила цісареві свої побажання, серед них головне — розподіл Угорщини на дистрикти за національністю. Уряд взяв до уваги цю петицію і виділив «Руський дистрикт» з осередком в Ужгороді, а Добрянського призначив на намісника.

А. Добрянський призначав українців на високі пости, вводив українську мову в школах і установах. Почалося відродження літератури, з’явилися видатні письменники-патріоти, які писали українською мовою — О. Духнович, Є. Фенцик; Д. Балудянський видає церковну історію. Засновано літературні товариства: «Пряшевское литературное общество», в Ужгороді — «Общество Василия Великого». Проте, великим лихом стало ширення москвофільства, яке підігрівалося воєнними перемогами Росії і допомогою російських добродійних товариств; розвивалося так зване «язичіс» — штучна книжна мова москвофілів, у якій безсистемне поєднувались лексичні та граматичні елементи живої української мови. Москвофільство ширилося серед інтелігенції, поглиблюючи прірву між нею і селянством.

Біографія

Олександр Духнович народився 24 квітня 1803 в селі Тополя Гуменського округу на Пряшівщині. Батьками його були уніатський священик Василь Дмитрович Духнович і Марія Іванівна, в дівоцтві Гербер. Незабаром після народження Духновичі переїхали в село Стакчин, де Олександр провів своє дитинство. Крім нього в сім'ї був ще один син і чотири дочки. У шість років Олександр почав вчитися грамоті, першим його вчителем став дядько, Дмитро Гербер, що навчав його з букваря, псалтиря та часослова. Олександр Духнович був старанним учнем, і навчання доставляло йому велику радість.

У дев'ять років Олександр Духнович продовжив навчання в Ужгородській школі, де викладання провадилося угорською мовою. Юний Духнович піддавався глузуванням і знущанням, оскільки погано говорив по-угорському. Але незабаром він навчився мови так, що говорив нею не гірше ніж на своїй рідній говірці. Закінчивши навчання в Ужгороді в 1823 році, він ще два роки навчався в гімназії в Кошицях. Звідти він був переведений в Ужгородську семінарію, де вивчав богослов'я до 1827.

Після закінчення семінарії був висвячений на священика і за пропозицією єпископа Тарковича направлений до Пряшівської консисторії, де вступив на службу в єпархіальну канцелярію, під начальство секретаря та єпархіального нотаріуса Василя Поповича, який згодом став Мукачівським єпископом. В 1830, не ужившись з єпископом Тарковичем, що мав важкий характер, Духнович залишив службу в Пряшеві й переїхав до Ужгорода, де влаштувався домашнім учителем сина піджупана Ужгородської столиці Стефана Петрова. Але життя в будинку цього великосвітського чиновника обтяжувало Духновича, і через два роки він прийняв рішення повернутися на службу в канцелярію. А вже в 1833у його призначили парохом у село Хмелева (тоді Комлоша або Комлошпатак), наступного року він був переведений в село Біловежу близько Бардейова. В 1838 О. Духновича призначили нотаріусом Ужгородської консисторії Мукачівської єпархії де він отримав доступ до багатих бібліотек, в яких містилося багато літератури російською мовою. Захоплення читанням послужило для нього стимулом до письменницької діяльності. Духнович зайнявся вивченням історії рідного краю, богослов'я, драматургією, історією права, педагогікою, став складати вірші. У 1843 році був призначений каноніком в Пряшівський собор, де і служив до своєї смерті. У 1848 році він був призначений благочинним у Пряшеві[1].

На старість у Духновича почала розвиватися водянка, і він сім місяців пролежав у ліжку. 18 (30) березня 1865 Олександр Духнович помер, причастившись перед смертю з рук єпископа Йосипа Гаганця.

Творчість

Найвідоміший твір Олександра Духновича – вірш «Вручаніє» (1851), котрий був покладений на музику під назвою «Я русин бив, єсм і буду» й став гімном закарпатських українців .

ВРУЧАНІЄ.

Я Русин бил, єсмь, и буду,

Я родився Русином,

Честний мій рід не забуду,

Останусь єго сино́м;

Русин бил мій отець, мати,

Руськая вся родина́,

Русини сестри і бра́ти

І широка дружина́;

Великий мій рід і главний

Миру єсть современний,

Духом і силою славний,

Всім народам приємний.

Я світ узрів під Бескидом,

Первий воздух руський ссав

І кормився руським хлібом,

Русин мене колисав.

Коль первий раз отворив рот,

Руськоє слово прорік,

На азбуці первий мій пот

З молодого чола тік.

Руським потом я питан бил,

Руським ішов расходом

В широкий світ, но не забил

З своїм знатися родом. —

І тепер, хто питаєт мя?

Хто кормит, хто мя держит?

Самоє руськоє плем'я

Мою годность содержит!

Прото тобі, роде мій,

Кленуся живим богом,

За печальний піт і труд твій

Повинуюся долгом.

І оддам ти, колько могу,

Прийми той щирий дарок,

Прийми вот маленьку книгу,

І сей письменний рядок.

Прочеє ж не забуду,

Серця моєго скруху

Пожертвити; — я твій буду,

Твоїм другом і умру.

1850 рік.

Творити літературні тексти почав угорською і латиною. Відколи зорієнтувався на Росію, писав «язичієм». Він перейнявся ідеями освіти селян шляхом поширення російської літературної мови, яку вважав загальним надбанням всього російського народу, як в Російській імперії, так і в «Карпатській Русі». Літературна діяльність Духновича почалася в період його керівництва приходом в Біловежі. Там він почав вивчати церковнослов'янську і російську мови, збирати народні пісні. В 1847 він видав свою першу книгу — карпаторуський буквар під назвою «Книжица читалная для начинающих».

Літературну діяльність розпочав у 1829 р. Належав до так званих будителів. Прогресивне значення їх культурно-освітньої роботи дещо зменшується тим, що, протестуючи проти мадяризації русинів, вони ігнорували живу народну мову, писали здебільшого язичієм. Лише в окремих журналах найталановитіші з них, як О. Духнович, О. Павлович, зверталися до народної мови. Заснував 1850 р. у Пряшеві «Литературное заведение», навколо якого об'єдналися тодішні літературні сили, видав кілька альманахів та календарів, буквар «Книжица читальная для начинающих» (1847), підручник з географії, «Историю Пряшевской епархии» (Петроград, 1877), «Истинную историю карпато-росов» (Москва, 1914), був організатором і видавцем періодики.

Видавав руською мовою газету «Церковная газета» (1856–1857, Пешт), з 1858 р. — «Церковный Вестник для русинов Австрийской державы». Перша українська газета на Закарпатті (друкувалася язичієм) — «Світ» (1867–1871), але до її виходу в світ О. Духнович не дожив.

О. Духнович — автор багатьох віршованих творів, двох п'єс «Добродетель превышает богатство» (1850), «Головний тарабанщик» (1863). Свої статті і вірші друкував у «Зорі Галицькій» (Львів), «Віснику» (Відень), «Церковній газеті» (Будапешт), «Слові» (Львів). Все, що написав народною мовою, є кращим з його спадщини (поезії «Вручаніє», «Піснь простонародна», «Голос радості», «Піснь земледільця весною», «Мирослав у Будині», «Жизнь русина», «Руський марш», «Послідняя моя піснь», твори для дітей — «О ділах шкільських», «О спровованню дітей в школі», «Надгробноє вепру», «Жаба», «Муха» та числ. ін.). У більшості поетичних творів використовував характерний для української поезії XIX ст. коломийковий вірш. Народна мова (лемківський говір) переважає також у його п'єсах.

В 1862 заснував у Пряшеві освітньо-допомогове товариство «Общество св. Йоанна Хрестителя».

•Перша стаття Олександра Духновича побачила світ у часописі «Зоря Галицька» (1849).

•Перший народний календар Духновича вийшов у Галичині («Поздравленіе русинов на Новий год» 1850).

•Перша і єдина друкована за життя п'єса Духновича «Добродітель превишает багатство» вийшла в Галичині (Перемишль, 1850).

У Галичині вийшли такі основоположні праці Духновича, як «Народная педагогія в пользу училищ і учителей сельских», «Краткій землепис для угорських Русинов», «Состояніе Русинов в Угорщині», «Правила чина св. Василія Великого в Угорщині». Найпопулярнішу книжку Духновича «Хліб душі» (молитви і пісні для християн східного обряду) за 25 років перевидавали вісім разів. Із них шість разів — у Галичині.

Найтісніше листування в Духновича було з відомим галицьким діячем Яковом Головацьким. Свої основні рукописи Духнович заповів на зберігання саме галичанам. Зокрема, збірку прозових та поетичних творів, етнографічне дослідження «О народах Крайнянских, или Карпатороссах угорских», філософську працю «Естественно духовния рассужденія», які подарував Руському народному дому у Львові, про що свідчить і його власноручний напис. Великою мірою завдяки цьому вони збереглися й дійшли до наших днів.

Comments