Лекція 10. Кирило-Мефодіївське братство та його літературне оточення

Заснування Київського університету й діяльність Михайла Максимовича

Повернення Києвом ролі загальнонаціонального культурного центру значною мірою пов’язане з заснуванням тут Університету святого Володимира 1834 р.  Першим ректором цього університету став уже добре знаний на той час науковець, фольклорист і літератор Михайло Максимович.

Михайло Максимович народився 3 вересня 1804 року на хуторі Тимківщина Золотоніського повіту в родині збіднілого дворянина, предки якого у XVIIXVIII століттях займали високі посади в козацькому війську, зокрема Самійло Величко згадує про переяславського знатного військового товариша Василя Максимовича. Виховувався під впливом дядьків по матері, Іллі Максимовича, доктора права та філософії Харківського університету, та Романа Максимовича, викладача грецької та римської словесності у Московському університеті. Початкову освіту здобув у Золотоніському Благовіщенському монастирі, потім вступив до Новгород-Сіверської гімназії, де почав збирати українські народні пісні. По закінченні Новгород-Сіверської гімназії 1819 року вступив на філологічне відділення Московського університету.

Провчившись два роки, перейшов на природниче відділення, де вивчав фізику й математику. 1823 року, по закінченні навчання, залишений для наукової роботи. Того ж року публікує свою першу наукову працю «Про систему рослинного царства». 1824 року вийшла в світ перша книга М.Максимовича «Головні особливості зоології, або Наука про тварин». У той період продовжує досліджувати фольклор та етнографію. 1827 року виходить збірник «Малоросійські пісні, видані М.Максимовичем». Того ж року захищає магістерську дисертацію на тему «Про системи рослинного царства». 1833 року М.Максимович здобуває ступінь доктора біологічних наук та звання професора, стає завідуючим кафедрою ботаніки Московського університету. 1834 року виходить його збірник «Українські народні пісні».

У травні 1834 року М. Максимовича запрошують до щойно створеного Київського університету святого Володимира, де він спершу працює професором, а з жовтня того ж року стає першим ректором. З 1835 року у зв’язку з хворобою йде з посади ректора і залишається професором. Присвячує себе вивченню української та російської історії, досліджує «Слово про Ігорів похід», 1837 року публікує його переклад російською мовою.1839 року написав працю «Сказання про Коліївщину», яку цензура заборонила друкувати. 1840 року видає перший номер історичного альманаху «Киевлянин». 1843 року публікує наукову працю «Про Петра Конашевича Сагайдачного». До 1845 року читає лекції у Київському університеті, працює у Київській археографічній комісії, де вперше познайомився з Т.Шевченком.

Того ж року через погіршення здоров’я виходить на пенсію, оселяється на хуторі Михайлова Гора Золотоніського повіту Полтавської губернії. Виїжджає для роботи в архівах та бібліотеках до Москви, Петербурга, Києва, публі-кує багато історичних праць. Листується і зустрічається з багатьма діячами науки і культури, зокрема з Т.Шевченком, В.Бєлінським, Д.Писарєвим, М.Гоголем. Бере участь у наукових дискусіях, заперечує норманську теорію походження Русі-України, розвінчує погодінську теорію, за якою Україна — це лише Південь Росії, її «окраїна». 1856 року публікує на цю тему «Філологічні листи до М.Погодіна», у яких захищає самобутність українського народу, його культури та мови. 1857 року друкує переклад «Слова про Ігорів похід» українською мовою.

1859 року М.Максимович видав перший номер альманаху «Українець», в якому вміщено багато матеріалів з історії України. Того ж року на хутір Михайлову Гору приїжджає Т.Шевченко, який написав там портрет Михайла Максимовича та його дружини Марії Василівни. 1860 року публікує полемічну статтю «Оборона українських повістей Гоголя».

У травні 1861 року М.Максимович бере участь у похороні Т.Шевченка у Каневі, пише вірш «На смерть Т.Г.Шевченка». 1871 року М.Максимовича обрано членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. Того ж року він бере участь у Третьому Всеросійському з’їзді природознавців у Києві. У Петербурзі побачили світ «Листи про Київ та спогади про Тавриду». 10 грудня 1873 року М.Максимович помер.

Власні твори Максимовича були нечисленними й не вельми вартісними літературно. Але його ініціятиви, його видавнича й публіцистична діяльність стали важливим чинником літературного процесу. Максимович вважається одним із організаторів літературного гуртка «Київська молода», який, виникнувши на початку 1840-х років, об’єднав найактивніших представників інтеліген­ції (П. Кулітна, М. Гулака, В. Білозорського, пізніше, після переїзду до Києва, М. Костомарова).

Значну роботу но вивченню давніх українських пам’я­ток культури провела Тимчасова комісія для розбору ста­родавніх актів, одним із засновників якої був М. Макси­мович. У 1845—1847 рр. у цій комісії працював і Шев­ченко. Під час відряджень у різні кінці України, він не тільки зробив унікальні зарисовки древніх пам’яток куль­тури, а й здійснив цінні записи фольклорних творів.

На початку 1840-их років у Києві група студентів та молодих професорів створила нелеґальний гурток, метою якого була боротьба проти кріпацтва та національне визволення українського народу. Тоді у Києві зібралося чимало української національно-свідомої талановитої молоді. Серед неї були: історик М. Костомаров, що з 1844 року викладав історію в гімназії, а згодом став адьюнкт-професором університету; П. Куліш — талановитий етнограф, письменник; М. Гулак — історик права; П. Маркевич — етнограф; В. Білозерський; з ними близько зійшлися молодші люди, що недавно закінчили університет або були ще студентами.

Моральним авторитетом цього неоформленого товариства став Т. Шевченко, який у 1846 році дістав посаду вчителя малювання при Київському університеті. Члени гуртка читали французьких філософів-утопістів — Сен-Сімона, Фур’є, цікавилися відродженням поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словінців і мріяли про загальнослов’янську спільноту.

Року 1846-го гурток київської молоді оформився в товариство, що дістало назву Кирило-Методіївське Братство. Сама назва «братство» і обрання за патронів святих братів-просвітителів слов’ян вказували на його характер. Члени його були письменники, вчені, діти середніх або дрібних дідичів, урядовці — представники тієї інтелігенції, що в 1840-их роках виходила на широкий кін життя.

Кирило-Мефодіївське братство хоч і було нелегаль­ним, але не являло собою замкнутої організації. Воно мало тенденцію до дальшого зростання: якщо восени 1846 р. загальна кількість членів братства становила 12 осіб (за даними слідства), то вже па початку 1847 р. їх було значно більше, принаймні Д. Пильчиков у своїх спогадах, записаних О. Кониським, доводив це число до сотні.

Братство ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнства і прагнуло ліквідації кріпацтва, станів, поширення освіти й об’єднання всіх слов’янських народів в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою внутрішню свободу. Провідну роль призначалося Україні: Київ мав бути столицею федерації, де збирався б загальний сейм.

Статут Братства обіймав шість таких точок:

1. Духове й політичне з’єднання слов’ян – це справжнє їх призначення, до якого вони повинні простувати.

2. При з’єднанні кожне слов’янське плем’я повинне мати свою самостійність.

3. Кожне плем’я повинне мати народній уряд і зберігати повну рівність громадян щодо їх походження, християнських віроісповідань і становища.

4. Уряд, законодавство, право власности й освіта в усіх слов’ян повинні основуватися на християнській релігії.

5. При такій рівності освіта й чиста моральність повинні служити умовою участи в уряді.

6. Повинен існувати спільний слов’янський конґрес із представників усіх племен

Братство існувало недовго. На початку 1847 року на донос cтудента Петрова члени його були заарештовані. Більшу частину їх заслано до різних міст Европейської Росії, а найгірша дісталась доля Шевченкові: його здано в солдати й заслано до Оренбургу без права писати й малювати.

Близькими до братства (підтримували зв’язки і дружні відносини з його учасниками) були М. Максимович, М. Іванишев, Л. Боровиковський, О. Бодянський, П. Гулак-Артемовський, А. Метлинський, І. Сошенко, А. Єдличка. Серед тих, хто якоюсь мірою поділяв погляди членів братства, були деякі професори, урядов­ці, художники, артисти, видавці, лікарі, студенти, офі­цери, поміщики або члени їхніх сімей.

Найважливішим документом Кирило-Мефодіївського братства, в якому викладені програмні настанови, полі­тична платформа організації були «Книги буття україн­ського народу» — визначний твір суспільної думки на Україні, публіцистичний трактат, в якому зманіфестовані політичні погляди українських романтиків. Провідна роль у створенні цих «Книг», безперечно, належала М. Костомарову, хоч сучасні вчені і заперечу­ють одноособове авторство М. Костомарова, вважаючи «Книги буття...» твором колективним.

Основним вихідним моментом історіософських концепцій київських романтичним месіяністів є віра в спасенну місію України. Біблійна стилізація починалася від звернення уваги на старозавітну проблематику, де історія людськості — це історія одного вибраного народу, яким управляє рука Провидіння. Уже перші рядки «Книг буття» втримані в каноні біблійних книг: «Бог создав світ; небо і землю. І населив уся­кими тварями, і поставив над усією твар’ю чоло­віка, і казав йому плодитися і множитися, і по­становив, щоб род чоловічеський поділився на коліна і племена, а кожному колінові і племеиу даровав край жити, щоб кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недале­ко. І поклонялись би Йому всі люди, і віровали в Нього, і любили б Його, і були б усі щасливі».

Історія показана в «Книгах буття» розвивається за рит­мом, який виникає з боротьби віри з ідолопоклон­ством та волі з деспотизмом. Відхід від віри в єдиного Бога був причиною повільного занепаду людства. Наступні історичні епохи — це процес все посиленішої боротьби Бога з дияволом, віри з безвір’ям, волі з неволею.

У такому кон­тексті легко зрозуміти запропонований автором зразок — Козаччину, «козацьке братство», де всі були рівні й вільні, де все було спільне і де з пошаною ставилися до релігії батьків і християнських прин­ципів життя.

Ставши християнами, слов’яни, як найбільш правовірні й найбогобойніші були покликані здійснювати ідею людя­ності й Божого Царства на землі. Проте й вони не встереглись лиха, передусім усобиць і незго­ди: прийняли від «старших братів» володарів і панів, чого в них майже не було, і що своєю чер­гою знищило їхній давній добрий патріархальний устрій. Настав поділ на панів і невільників, запа­нувала гординя й сваволя. Тому й зазнали пока­рання: поневолили їх різні народи.

Одна лиш Україна, попри свою злуку з Польщею як сестра з сестрою, устереглася від зіпсованості, бо ж вона не любила ні царя, ні пана, і створила для себе Козаччину, де каждий був вільний і рівний, де панувала хри­стиянська чистота, що випливала з любові до при­нципів віри, яку — як і всю християнську Європу — козаки обороняли від бусурманського нашестя.

Характерно, у пошуках шляхів спасіння в істо­рії та збудування «Царства Божого на землі», український месіяніст поєднав концепцію політи­чного федералізму (йдеться про концепцію слов’ян­ської федерації, щоправда ближчої до концепції релігійно-племінної громади, та з виразними пре­рогативами й політичними установами) з Ідеєю досконалення суспільства в дусі євангельських за­сад і Христової науки, яка є вихідним моментом В одержанні месіянського покликання і здобутті необхідних високих чеснот і прикмет, які б га­рантували ймовірність піднесення народу на вищий щабель християнського вдосконалення і правди. На думку Костомарова. «Син Божий прийшов на землю, щоб одкрити людям Істину, щоб тая Істина свободила род чоловічий. І навчав Христос, що всі люди братія і ближні, всі повинні попереду любить Бога. потім один другого, і тому буде найбільша шана од Бога, хто душу свою положить за други своя. А хто перший між людьми бути хоче, повинен бути всім слугою».

Український месіяніст був певний, що немає іншої дороги до Царства Божого на Землі, як також введення засад християнської моралі до політичного й суспільного життя, до відносин між народами й державами. Найвищим добром вважав застосування в збірному житті солідарності, спертої на біблійній любові до ближ­нього: «І жили християни братерством, усе в них було общественне, і були у них виорані старшини. і ті старшини були усім слугами, бо Господь так сказав: «Хто хоче першим бути, повинен бути всім слугою» (Мт. 20, 27).                        .

Бачимо, що представляючи героїчну і муче­ницьку Історію українського народу, Микола Ко­стомаров дотримувався свого біблійного джерела і романтичного «духа часу», завдяки яким ця істо­рія набрала містичних рис, а український народ правдивості свого месіянського покликання, ви­рішеного волею Божого Провидіння.

Україну ототожнено з Христом. Як і Христос вона страждала і була розп’я­та на хресті історії, але знов об’явиться в совісті повсякчасного «духа людяності» і це воскресіння стане початком переміни в духовному відновленні світу та ерою волі в Історії людства. Адже — читаємо в «Книгах буття» — «Христос-цар свою кров пролив за свободу рода чоловічого і оставив на віки кров свою для питанія вірним».

Це не означає, шо народ-месія споживатиме її в покорі та стражданні, не борючись проти по­неволювачів І намагаючись здійснити свою спасен­ну місію. Як і кров пролита Христом і залишена на повсякчасне споживання для спасіння людства, так і кров та жертва українського народу, наро­ду-месії. кличе слов’янських побратимів до нового причастя і життя. Отже не пасивне очікування на Божу заплату за кров і муку, а опромінений світ­лом месіянського призначення народ-месія закли­кає слов’янських співплемінників до дії, до само­відданої й солідарної праці-боротьби в ім’я сло­в’янської федерації, яка поклала б початок но­вому життю народів у найдосконалішій, дотепер небаченій в історії формі, тобто у федераційному союзі народів-побратимів, народів споріднених християнською та культурною традицією, (сторич­ною долею, етнічною близькістю, спільною ідеєю та месіянським призначенням і обов’язком по відно­шенні до людства.

В прикінцевих параграфах «Книг буття українсь­кого народу» фінальні авторські роздуми з при­воду цієї концепції були розвинуті в романтичну «філософію дії» та відзначаються майстерною бі­блійною стилістикою, яка зберігає всі риси пророчо-месіянського послання:

«Лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос, що звав всю Слов’янщину на сво­боду і братство розійшовся по світу слов’янсько­му. І одізвався він, той голос України, в Польщі, коли 3 мая постановили Поляки, щоб не було па­нів, а всі були рівні в Речі Посполитій, а того хотіла Україна ще 120 літ до того. І не допустили Польщу до того, і розірвали Польщу, як прежде Україну.

І се їй так і треба, бо вона не послухала Укра­їни і погубила сестру свою. Але не пропаде Польща, бо її збудить Україна, котра не пам’ятає зла і любить сестру свою, так як би нічого не було між ними.

І голос України одозвався в Московщині, коли після смерти царя Олександра хотіли прогнати царя і панство і установити Річ Посполитую, і Слав’ян поєднати, по образу іпостасей божестве­нних нерозділимо і незмістимо: а сього Україна ще за двісті років до того хотіла.

І не допустив до того деспот, одні положили живот свій на шибениці, других закатували в ко­пальнях, третіх послали на заріз Черкесові. І па-нує деспот кат над трьома народами Слав’янськи-ми, править серед Німців, псує, калічить, нівечить добру натуру слов’янську і інчого не робить.

Бо голос України не затих, і встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх, братів своїх Слав’ян, і почують крик її, і встане Сла-в’янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича. ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні си-ятельства, ні превосходительства, ні пана, ні бо­ярина. ні крепака, ні холопа — ні в Московщині, ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хорутан, ні в Сербів, ні у Болгар.

І Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім. Тоді скажуть всі язики, по­казуючи рукою на те місто, де на карті буде на­мальована Україна? «То камень. него же не бере-гоша зиждушії, той бисть во главу угла» «камінь, що його будівничі відкинули, — той наріжним став каменем».

1837 р. Микола Костомаров закінчив Харківський університет. Деякий час він служив в армії, учителював. 1844 р. захистив дисертацію на вчений ступінь маґістра і одержав посаду викладача історії в ґімназії м. Рівне. З 1845 р. оселився в Києві, працював вчителем ґімназії та викладачем в Інституті шляхетних дівчат. Восени 1846 року Костомарова обирають професором кафедри російської історії Київського університету.

Ще в Хар­кові, на початку своєї діяльності, Костомаров замислювався над роллю народу в історичному процесі. «Я прийшов до та­кого питання,— згадував пізніше в «Автобіографії»,— чому це у всіх історіях говорять про видатних державних діячів, інколи про закони і інституції, але неначе нехту­ють життям народної маси? Бідний мужик хлібороб-тру­дівник мов не існує для історії; чому історія не говорить нам нічого про його побут, про його духовне життя, про його почуття, спосіб виявлення його радості і смутку? Швидко я прийшов до переконання, що історію потріб­но вивчати не тільки за мертвими літописами і записка­ми, а й в живому народі». Ще у магістерській дисертації «Об историческом значений русской народной поззии» (1843) він по-науковому підійшов до вивчення епічної народної поезії як важливого матеріалу у до­слідженні історичних явищ, народно-визвольних рухів, обгрунтував роль народнопоетичної традиції у пізнанні народу як самобутньої національної одиниці. Україн­ський фольклор його цікавив насамперед як виявлення народної душі, національного характеру.

В такому на­прямі розвивались його історіософські погляди і в пері­од діяльності Кирило-Мефодіївського братства, знаходя­чи вираження в «Книгах буття українського народу», «Славянской мифологии» (1847) та інших працях. Будучи послідовником філософії Шеллінга, Геґеля, Гердера, М. Костомаров трактував історію як процес розвитку людського духу незалежно від соці­яльного середовища. В його історичній концепції голов­не місце посідали внутрішні чинники історичного роз­витку народу, національний дух. Оскільки фольклор є наслідком духовної творчості народу, то, на думку до­слідника, в ньому найповніше виявилась його душа. Тому його, як і ро­мантиків переважно, захоплював героїчний епос, що ви­ражав волелюбний характер народу. Абсолютизація ко­заччини вела його до ідеалізації козацького демократиз­му як вияву національної своєрідності українського народу.

У березні 1847 року за участь у Кирило-Мефодіївському братстві Костомарова (разом з Шевченком, Кулішем та іншими) заарешту­вали і відправили до Петербурга на слідство у III відділ. За цар­ським вироком він на рік був ув’язнений у Петропавловській фортеці, наукові й літературні праці його були заборонені й конфісковані. Протягом 1849—1856 років як «політичний злочинець» відбував адмі­ністративне заслання в м. Саратові, із забороною «служить по ученой части»; працював у губернській канцелярії.

1856 року вчений виїхав за кордон з науковою метою. У 1859 році Костомарова обирають про­фесором російської історії Петербурзького університету. Він висту­пає з публічними лекціями, публіцистичними статтями, провадить ве­лику науково-дослідницьку роботу як історик; бере діяльну участь в організації видання першого в Росії українського журналу «Осно­ва» (1861—1862), активно співробітничає в журналі «Современник»,

1862 року Костомаров виходить у відставку, але продовжує бага­то працювати в галузі історії, публіцистики; друкує ряд цінних праць у періодичній пресі й окремими виданнями. Ось як змальовує Косто­марова в останні роки його життя В. Беренштам, учень і соратник вченого: «Втрачаючи безповоротно зір, ослаблими очима розбирав він довгими годинами стародавні пожовклі манускрипти; незважаючи на тяжку хворобу й фізичну слабість, наполегливо працював. Ні похилий вік, ні тяжка перевтома й нервове виснаження не зупиняють його: він подорожує у найвіддаленіші закутки країни, відкриває і пристрасно вивчає пам’ятки старовини, із запалом виступає на ар­хеологічних з’їздах, де завжди займав провідне місце».

До останніх днів життя Костомаров провадив велику роботу в Ар­хеографічній комісії, викликаючи своєю працездатністю та наполег­ливістю подив і щиру повагу вітчизняних дослідників та визначних учених світу.

19 квітня (7 ст. ст.) 1885 року М. І. Костомаров помер у Петер­бурзі; похований на Волковому кладовищі.

«Сава Чалий»

В українську літературу Костомаров увійшов не тільки як поет, але і як драматург, белетрист. 1838 року він уперше в українській літературі виступив у жанрі історичної драми, опублікувавши п’єсу «Сава Чалий». В основу твору покладено сюжет відомої історичної пісні, в якій засуджується зрада. Ча́лий Са́ва ( 1741) — козацький полковник родом з села Комаргорода на Вінничині. Перебував якийсь час на Запорозькій Січі, згодом служив сотником надвірного загону у польських князів Четвертинських. 1734 року брав участь у повстанні гайдамаків на боці сотника Верлана. Після придушення повстання знову перейшов на польський бік і став на службу маґнатів Потоцьких як полковник надвірного війська. Був страчений гайдамаками з загону Гната Голого за зраду.


Ой був у Січі Старий Козак на прізвище Чалий

Він згодував сина Саву Козакам на славу...

 

Не схотів же да той Сава Козакам служити

Відклонився до ляшеньків паном в Польщі жити...

 

А Наш Батько Пан Кошовий на ті тяжкії трати тужить

Ой хто піймає сина Саву сам тому послужу...

 

Сидить Сава у світлиці дрібно листи пише

А Савиха молодая Дитину колише...

 

А скінчивши писати листи каже своєму Джурі

Піди-но Хлопче піди-но Малий да уточи-но пива...

 

Не вспів Хлопець не вспів Малий увійти у пивницю

Ускочили Гайдамаки до Сави в світлицю...

 

Як кинецця да пан Сава до Ясної Зброї

А Гнат Голий йому каже це тобі не в Полі...

 

Як кинецця да пан Сава до Гострого Меча

Одлетіла голівонька із Савиного плеча...

 

Оце тобі пане Саво ой нарід наш християнський 

православний у рабство продавати

Але Костомаров відійшов від на­родної пісні. Сава Чалий у нього, зрештою, позитивний герой; це хоробрий козак, відвертий, проте самолюбивий; він прагне слави, влади. Коли його не обрали гетьманом, він одвертається від товари­шів, переходить до ворожого табору. Та серед ворогів йому не­стерпно тяжко, і Сава повертається до співвітчизників, до своєї сім’ї і гине від руки свого колишнього приятеля Гната Голого, якого автор, всупереч історичній правді, наділив негативними рисами.

Для п’єси характерні гострі конфлікти, незвичайні обставини, трагедійна розв’язка: гинуть Сава, Гнат, Катерина. Це своєрідна ро­мантична драма з підкресленою афектацією у вчинках дійових осіб. Монологи, діалоги — емоційно-піднесені, сповнені сильних при­страстей і почуттів. Слід відзначити, що повстанський рух проти польських магнатів не привернув увагу письменника. Події помилково перенесено з XVIII століття на початок XVII.

«Переяславська ніч»

Другою п’єсою Костомарова, що нею відкривався альманах «Сніп» 1841 року, є віршована трагедія «Переяславська ніч» з часів Богдана Хмельницького, Дія відбувається в Переяславі у великодню ніч. Організатором повстання виступає запорожець Лисенко, прибіч­ник Богдана. Ватажком переяславського загону повстанців е Герцик, який має з першим великоднім дзвоном підняти народ проти загарб­ників — польської шляхти.

У творі виступає на перше місце боротьба, спрямована на захист православ’я проти католицизму, проти унії, проти намагань підкорити українську (православну) церкву владі римського папи. У п’єсі показана одчайдушна боротьба проти натиску польської шляхти, проти примусової полонізації українського народу. Якщо українські феодали (князі Острозькі, Вишневецькі, Ходкевичі та інші) охоче піддалися полонізації, то українські народні маси справедливо вважали унію засобом посилення шляхетсько-магнатського гніту й колоніального поневолення.

На передньому плані п’єси — романтичні герої з їх надлюдськи­ми пристрастями. Козачка Марина, сестра Лисенка і наречена Герцика, кохає польського старосту, який очолює ворожий табір. Кріз.ь усю п’єсу проходить боротьба між особистим почуттям Марини та її громадянським обов’язком. Марина — патріотка-українка, ненави­дить загарбників, та разом з тим вона любляча жінка; вона не може зрадити святій помсті своїх братів-співвітчизників, але й не може подолати могутнього почуття — любові до старости. І все ж пат­ріотизм перемагає. Обов’язок перед вітчизною найвищий! І коли Лисенко, впевнений у тому, що любов остаточно засліпила сестру й витравила в ній громадянські почуття, з гнівом запитує:

Ти скажеш полюбовнику свому,

Ти все йому повідаєш зарані

І визволиш його від смерті?..

Марина відповідає:

Ні,

Сього не буде! Визволять від смерті

Не буду я ляхів. Святую помсту

Моїх братів не зраджу я. Я руська!..

І вона дотримує слова. Так Костомаров одним з перших в укра­їнській літературі змалював романтичний образ жінки-патріотки — гнівної, пристрасної, вольової. Але він не спромігся дати в п’єсі ши­рокої соціальної картини визвольного руху народу. Соціально-класо­вий момент, що був вирішальним чинником повстання, у п’єсі зату­шовано. У боротьбі зі своїми гнобителями—польською шляхтою та їхніми прислужниками орендарями — переяславці виступають моно­літним національним табором борців за Україну, за православну віру.

У п’єсі є багато суто художніх вад і прорахунків. Мелодраматична піднесеність, штучна декларативність не задоволь­няли пізніше й самого поета. В автобіографії він писав: «Сюжет трагедии взят из эпохи Хмельницкого — при самом начале его восстания, но мне значительно повредило доверие, оказанное таким мутным источникам, как «История русов» Конисского й «Запорожская ста­рина» Срезневского; кроме того, я уклонился от строгой сообразности с условиями века, который взялся изображать, й впал в напыщенность и идеальность, развивши в себе последнюю под влиянием Шиллера».

Костомаров не пішов за традицією Котляревського: в п’єсі немає етнографічного трактування теми, немає побутових сцен, пісенних партій, типізації мови дійових персонажів. Історико-літературне зна­чення «Переяславської ночі» полягає в тому, що це була одна з ран­ніх спроб в українській літературі створити соціально-історичну драму.

«Кремуций Корд»

Найбільше значення серед п’єс Костомарова має його роман­тична драма «Кремуций Корд» (1849), написана під свіжим вражен­ням допитів у справі Кирило-Мефодіївського братства. Благородний історик протистоїть всемогутньому тиранові Тіберію і численній зграї мого клевретів, донощиків, провокаторів і шпигунів. Для тирана Ті-бсрія Кремуцій Корд саме тому і є смертельним ворогом, що це лю­дина чесна, правдива, благородна. Чесність — найбільша небезпека для тирана. «Это опасный человек,—вигукує Тіберій,—зто ужасный чсловек!.. Предать его суду!.. Что за беда, что нет закона против него? Разве нельзя толковать закон в разные сторони? Да что, в самом деле, они так ссылаются на закон? Я покажу им, что ува­жаю закон только потому, что мне так хочется; закон—для слабых тварей, а для цезаря нет иного закона, кроме его собственного произвола...»

Чесний учений гине в тюрмі, але до кінця лишається поборником «равди, вірним народові: «О Рим! О несчастная Италия! Бедная моя родина! Что бы ни сталось со мною,—никакое горе, никакая мука не в силах преодолеть той горести, которая терзает моё сердце при мысли о твоем унижении!»

П’єса пройнята виразними тираноборчими мотивами. Вона зву­чала досить злободенно в умовах російського самодержавного ладу, який гнітив усе живе, волелюбне. За своїм громадянським пафосом «Кремуций Корд»—один з найсильніших творів драматургії 40— йО-х років XIX століття.

«Сорок літ»

Визначне місце в літературній творчості Костомарова, поряд з поезіями й драмами, належить художній прозі. З прозових творів Ко­стомарова, написаних українською мовою, слід відзначити оповідан­ня «Сорок літ» (1840), надруковане пізніше російською мовою; «Каз­ку про дівку-семилітку» (написана 1840 року, надрукована 1860 року), а також казки «Торба» і «Лови», опубліковані в «Молодику» (1843).

В оповіданні «Сорок літ» втілена філософсько-релігійна ідея неминучості покарання за вчинений злочин. Твір спрямований проти атеїзму і несе в собі зародки майбутніх толстовських ідей. Поряд з цим, у творі виразно звучить засудження тогочасного суспільного ладу, побудованого на насильстві, фальші й обмані. Автор проводить думку: всі багатії, оточені славою, шанобою, преклонінням,— великі злочинці; вони втратили совість, людяність, це виродки, що верхово­дять людьми.

«Дві руські народності»

Стаття М. Костомарова «Дві руські народності» була надрукована вперше в українському місячнику «Основа», у третій книзі за 1861 р. Розвідка Костомарова зробила свого часу велике враження. Драгоманов називає її «азбукою українського націоналізму» для 60. і 70. років XIX. ст.

Вже незабаром потому, як з’явилася розвідка в «Основі», її перекладено на українську мову у львівському журналі «Слово», пізніще подав її в перекладі Ол. Барвінський у 2 томі своєї «Руської Історичної Бібліотеки» (Тернопіль, 1886. р.), а ще пізніше цей самий переклад, виправлений і трохи перероблений, передруковано у збірнику українських творів Костомарова, в серії «Руська письменність», видаваній львівською «Просвітою», заходом Ю. Романчука.

У М. Костомарова найповніше осмислена ідея народності, що стала основною у романтизмі. Автор робить акцент на самобутності, національній виокремленості українського, народу у світовій спільноті і поруч з російським та польським народами, висвітлюючи це у своїй роботі «Дві руські народності». Незважаючи на те, що дана праця є своєрідним етнопсихологічним дослідженням і обґрунтуванням ментальності українського народу, автор у такий спосіб виявляє своє україноцентричне мислення, аргументує ідею української народності, паралельно виявляючи її неповторність.

Побудова дослідження на порівнянні двох народностей мала чітко окреслену політичну спрямованість. По-перше, М.Костомаров відшукує нові переконливі аргументи щодо правомірного обґрунтування утворення окремої української держави, виходячи саме з національної психології українського народу; по-друге, — це спроба автора наголосити на не ідентичності українського народу з російським, підкреслюючи цимнтичності українського народу з російським, підкреслюючи цим самобутність і самоцінність українців. Для обґрунтування своєї тези він звертається до аналізу сутності української психіки, способу життя, діяльності українця.

М.Костомаров також осмислив основні форми національного співжиття, які, на його думку, мають відтворити суть буття українця, його психічного складу, моральних та родинних традицій. Такою оптимальною формою для українства, як вважає він, була насамперед громада. У політичному житті М.Костомаров пропонує свою федеративну концепцію політико-суспільного устрою. Така форма політично-суспільного життя передбачала «створювати поміж собою добровільні товариства», існування яких не шкодило незмінному праву особистої волі. Федеративна концепція політично-суспільного життя, виключаючи всякий примус і насилля, здійснює постулат непорушності індивідуальної волі. Виходячи з визначення етнопсихологічних властивостей, М.Костомаров пропонує форму політичного життя пристосовувати до національного характеру української нації.

М.Костомаров уперше розкриває і «внутрішні принципи» чи причини буття українського народу, що окреслені сутністю його ментальності; обґрунтовує самобутність українського народу і його не ідентичність з російським народом. Серйозно рефлектує М.Костомаров і над такою ментальною ознакою українського народу, як його релігійність. Суттєвим моментом у даному контексті є оцінка Костомаровим російського православ'я як духовного інструменту насаджування російської імперської політики і руйнації українських засад духовного життя

У Кирило-Мефодіївському братстві Шевченко відразу став центральною особою не тільки як славний поет і художник: до того приєднувався особистий чар, який підкоряв йому всіх, хто з ним зустрічався. Була й ще одна причина популярности Шевченка: в добу панування романтизму він якраз був тим героєм, про якого мріяла молодь — був кріпаком,
який багато терпів у своїм житті, був людиною з маси українського народу, яка виросла під впливом історичних спогадів про козацтво, про гайдамаків.

Як фольклорист Шевченко здебільшого збирав рідкіс­ні варіанти зразків народної творчості. Його записи за­гальною кількістю 61 твір (19 з них зроблено вперше) ввійшли до чотирьох альбомів, складених у різні роки. Частина зібраних матеріалів загинула під час арешту поета в 1847 р. Чотири пісні, записані в окремому зоши­ті у Сквирському повіті на Київщині (не зберігся), опуб­лікував 1874 р. І. Рудченко у збірці «Чумацкие народньїе песни». Чимало фольклорних зразків містять Шевченкові повісті, «Дневник» та «Букварь южнорусский». Поета цікавили насамперед твори, сповнені обурення й нена­висті до експлуатації і експлуататорів, твори, в яких бу­ло відображено класову боротьбу в покріпаченому селі:

пісні наймитсько-бурлацькі, про сільську й козацьку го­лоту, про селянські повстання, гайдамацький рух,

Шевченко — найвидатніша постать в історії україн­ського романтизму. Він не просто засвоїв ідеї та стиль нового літературного прямування, не тільки своєю твор­чістю сприяв його розвитку й остаточному утвердженню, а й вичерпав його можливості, поклав початок новим ме­тодам художнього освоєння дійсності. У нього щасливо поєднались вимоги часу з природним тяжінням особис­тості, традиції — з індивідуальними якостями таланту. Велика хвиля поступового руху підхопила Шевченкові симпатії і винесла його на вершини творчості.

Шевченків романтизм відзначається виразним рево­люційним запереченням дійсності, виключною увагою до долі пригнобленого народу, до внутрішнього світу люди­ни праці. Змальовуючи минуле, показуючи пафос ви­звольної боротьби українського народу, Шевченко закли­кав своїх сучасників наслідувати приклад предків і обу­рювався, якщо вони виявляли недостатню активність. Навіть у творах на побутові теми, де, здавалось би, він поринув у сферу буденних людських взаємин і форму­вання характерів людей у попштх умовах становлення їх як особистостей, активність авторської позиції ви­магала співвіднести позитивний ідеал з епохою, в яку жив поет.

Герої його ліричних віршів, балад, побутових поем як натури духовно багаті, діяльні виявляють протест проти насильства, узаконеного класовим суспільством. Вони або гинуть, не сприйнявши дійсності, або вступають з нею у конфлікт, що виявляється у різних формах бортьби із суспільним злом.

Порівняно ;і тпорами інших романтиків, твори Шев­ченка, який неначе синтезував романтичну традицію, взявши з неї найголовніше, позбавлені ускладненої фантас­тики, надмірної ідеалізації минулих часів, туги за ко­зацькою славою, гетьманами. Його твори звернені не стільки в минуле, скільки у сучасне і майбутнє. Історич­не минуле він розглядає як необхідну умову майбутньо­го, але ніколи як ідеал для сучасності. Навіть у ранніх історичних поемах, зокрема «Гайдамаках», минуле пред­ставлене як класове диференційоване суспільство, в яко­му є і козацька старшина, і рядове козацтво. Якщо й спостерігається запохлення героїкою, то насамперед ге­роїкою народних мас, героїкою, породженою боротьбою не тільки за національне, а й за соціальне визволення. Особливо це стосується творів, написаних у 1845— 1847 рр., що, показуючи справжнє становище українсь­кого народу в умовах кріпосницького рабства, доводили необхідність знищення його як суспільної системи, яка пережила себе.

Іван Франко називає П. Куліша «перворядною звіздою» в українському письменстві[1], «одним із корифеїв нашої літератури»[2]. Відомий найбільше як автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада». Був дуже освіченим. Писав українською та російською.

Народився 7 серпня (26 липня за старим стилем) 1819 року в містечку Воронежі колишнього Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу заможного хлібороба Олександра Андрійовича, що походив зі старовинного старшинського козацького роду, і доньки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини. На хуторі під Воронежем хлопчик змалечку наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо народних пісень, які наспівувала йому мати. Була в нього і «духовна мати» — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, що навернула його до книжної мудрості і наполягла на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Про свої перші свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже в повістях «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яков Яковлевич» (1852). Та першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки.

З кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. Та мрія навчатися тут, яку плекав із 1834 року, коли ще зробив першу невдалу спробу вступити до цього навчального закладу, обірвалася в 1841 році. Куліш не мав документального свідчення про дворянське походження, хоча його батько і був із козацько-старшинського роду, а отже — й права навчатися в університеті. Кілька років слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті виявилися визначальними для його подальшої долі.

Куліш написав у той час «малоросійські оповідання» російською мовою — «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей».

Письменник завдяки протекції інспектора шкіл М. Юзефовича дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. В цей час він пише російською мовою історичний роман «Михайло Чарнышенко…», віршовану історичну хроніку «Україна» і оповідання-ідилію «Орися». Пантелеймон Куліш перебував неодноразово(1843, 1844, 1856) на тривалій гостині та творчому пленері в маєтку Міхала Грабовського[3]. Згодом Куліш працює в Києві, у Рівному, а коли журнал «Современник» починає друкувати в 1845 році перші розділи його славетного роману «Чорна рада», ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор «Современника») запрошує його до столиці на посаду старшого вчителя гімназії і лектора російської мови для іноземних слухачів університету.

Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією посилає Куліша у відрядження в Західну Європу для вивчення слов'янських мов, історії, культури та мистецтва, куди він вирушає із своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Михайлівною Білозерською, з якою побрався 22 січня 1847 року. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона — Тарас Шевченко.

Арешт, ув'язнення й заслання

Недовго тривала щаслива подорож. У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештовують і повертають до Петербурга, де добрих три місяці допитують у III відділі, але довести його приналежність до таємної антикріпосницької організації не можуть. Однак висновок царської жандармерії чіткий: «Учителя 5-ої С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв'язках із усіма його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих ним творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — заточити в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відправити на службу у Вологду…»

Після «щирого каяття» Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її особистих благань покарання було замінене: його ув'язнили на два місяці в арештантське відділення військового шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. На перших порах молодому подружжю було нелегко. Бідували, але проведені в Тулі три роки й три місяці не пройшли марно. Куліш пише тут «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом з'явиться друком під назвою «Алексей Однорог», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчає європейські мови, осягає «механіку» романного мислення В. Скотта, Ч. Діккенса, захоплюється поезією Дж. Байрона і Ф-Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо.

Після довгих клопотань перед III відділом Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

1850-ті

Наближалося 25-ліття царювання Миколи І. Цілком можливо, що з ласки монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Михайлівни, П. Плетньова та протекції земляка-сенатора О. В. Кочубея, П. Куліш повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Та це його не зупиняє. Під криптонімом «Николай М.» він публікує в Некрасовському «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».

Знайомство на Полтавщині (де Куліш хотів придбати власний хутір) із матір'ю автора «Тараса Бульби» і «Мертвих душ» спонукало його до підготовки шеститомного зібрання творів і листів Миколи Гоголя. Та найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З'явилися вони в Петербурзі в 1856 — 1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення. «„Записки о Южной Руси“ друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам'ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни», — так писав він в одному із листів до С. Аксакова.

Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Творчо багатим і успішним був для П. Куліша 1857 рік. Виходить «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкривається власна друкарня. Нові плани, нові оповідання на культурну розбудову гнобленого українського народу. Та надії на цензурні послаблення не виправдовуються, хоча Куліш ще остаточно не розчарувався у імператорі Олександрі II. А поки що він вибирається з дружиною до Москви, гостює у свого друга С. Т. Аксакова, відвозить дружину на хутір Мотронівку ( Чернігівщина), щоб згодом звідси в березні 1858 року разом вирушити в мандри по Європі. Там він, уважно фіксуючи у листах найменші деталі життя європейських народів, приглядається до тодішніх здобутків цивілізації, але не захоплюється ними. Навпаки, переймається глибшою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Хутір як форма практичного втілення руссоїстської ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності — цей ідеал упевнено захоплював Пантелеймона Куліша.

Але до реалізації цього ідеалу приступати було ще рано. Жила віра в заснування у Петербурзі українського журналу. Однак дозволу на це не одержує. Тоді хай буде альманах «Хата», вирішив письменник. А тим часом брат дружини Василь Білозерський клопочеться про видання першого українського часопису «Основа». П. Куліш разом із дружиною, яка починає друкувати оповідання під псевдонімом Ганна Барвінок, зразу ж захоплюється підготовкою матеріалів для цього літературного й громадсько-політичного журналу. Насамперед дбає про історичне виховання українського громадянства. Тому приступає до написання «Історичних оповідань» — своєрідних науково-популярних нарисів із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина». З'являються вони в 1861 році в «Основі». Сторінки цього журналу заповнюють і його перші ліричні поезії та поеми, що були написані вже після другої подорожі Західною Європою, яку він здійснив разом із Миколою Костомаровим.

Водночас Куліш укладає свою першу поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми», що виходить у Петербурзі в 1862 році — якраз перед появою в 1863 році ганебного валуєвського циркуляра, яким царське самодержавство обмежило друкування українською мовою. Та слава про Куліша вже долетіла до Галичини, де львівські журнали «Вечерниці» і «Мета» публікують його прозу, поезію, статті… «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років», — писав Іван Франко, особливо відзначаючи його співробітництво в народовському журналі «Правда».

Чотири роки перебування у Варшаві, матеріальні статки (тут був на посаді директора духовних справ і членом комісії для перекладу польських законів) дали змогу письменникові набути неабиякого досвіду й знань (праця в державній установі, вивчення архівів, де він робить численні записи для майбутніх історичних досліджень, дружба із польською інтелігенцією і галицькими українцями, зокрема у Львові, де часто буває).

Людина емоційна і діяльна, схильна до беззастережного обстоювання виношеної ідеї, П. Куліш терпляче і цілеспрямовано добирає матеріали для обґрунтування концепції про негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток української державності і культури. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готує тритомне дослідження «История воссоединения Руси», в якому прагне документально підтвердити ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму в Україні.

Послідовно (в різні періоди життя) - полонофіл, туркофіл і русофіл, але людина, абсолютно непохитно впевнена у праві українців на духовно-культурну та національну суверенність, ба більше, людина, котра своєю творчістю реально зробила в цю справу величезний внесок; «хутірський самітник», який останні 15 років життя провів в улюбленій Мотронівці біля Борзни на Чернігівщині, перебуваючи водночас на «вістрі» духовного життя України й Європи.

Головний драматичний конфлікт, головне джерело трагедії в українській історії, за Кулішем, - це конфлікт між державотворчим (водночас і культурницьким) та руїнницьким началом. Про те, якою є в цьому контексті роль української інтелігенції, й написано «Зазивного листа...» - не дивитися на світ «крізь чуже вікно», відстоювати духовну суверенність, свою мову.

«Зазивний лист до української інтелігенції» з’явився в час неймовірно важких для Пантелеймона Олександровича внутрішніх борінь (передовсім із самим собою), конфліктів (із поляками, зі «своїми» - українцями), адресованої йому жорстокої, дуже часто цілком несправедливої, критики - за відмову захоплено й бездумно вихваляти «козацький міф», за прагнення самостійно мислити, сумніватися й лише після цього формувати власну думку...

«Чорна рада» (1857)

1845 року на сторінках «Современника» видрукувано кілька розділів нового роману. Між Кулішем і редактором «Современника» П. О. Плетньовим розпочинається листування. В грудні місяці 1845 року Куліш уже в Петербурзі; він викладає в 5-й хлоп'ячій гімназії, читає російську мову студентам інородцям, а року 1846 Плетньов добивається йому закордонного відрядження для студій над слов'янськими мовами. Кулішеві усміхається наукова кар'єра.

«Чорна рада» була вже на той час закінчена, і Куліш пропонував її друкувати московському професору О. М. Бодянському. Плетньов, на власний вислів Куліша, «пустотою вважав» його українське писання, але переконати його не зміг, як не зміг одвернути його від «пильних» турбот про «українську будучину». Куліш закінчував «Чорну раду» українською мовою, немов одстоюючи себе і свої переконання супроти свого протектора.
Наукова кар'єра Кулішеві не вдалася. Замість закордону він потрапив до Тули, де відбув три роки (1847-1850). По засланні він то намагається влаштуватися на службі в департаменті сільського господарства (чин і вислуга полегшували його становище), то бере участь у некрасовському (з 1847 р.) «Современнике». Року 1853-1854 він оселяється на хуторі Баївщина в Лубенському повіті, де йому дає змогу осісти його приятель, відомий етнограф Симонов (Номис). Тільки з початком нового царювання з'являється йому змога розгорнути широку літературну працю. Біографічна і текстова робота над Гоголем, видання граматики, повістей Марка Вовчка та Квітки, переробка для другого видання «Проповідей» подільського протоієрея Василя Гречулевича (1791- 1870), двотомні «Записки о Южной Руси» — все це припадає на триліття 1856-1858.

1857 року виходить «Чорна рада» одночасно окремою книгою по-українськи та в журналі «Русская беседа» російською мовою. Звичайно, ми чуємо і читаємо про російський переклад українського тексту. Але при першому порівнянні впадає в око більша розволоклість російської «Чорної ради». По-перше, кожен її розділ починається епіграфом з народноїдуми або пісні; ці епіграфи в українському виданні 1857 р. відсутні. По-друге, в українському виданні пропущений цілий ряд експлікативних фраз, а інколи навіть уступів. Порівняймо для початку перші розділи російського й українського тексту. В описі Череваневого хутора у російському тексті після слів «прорублено было оконце» йде кілька рядків: «За отсутствием пушки, оно служило единственно для того...» В українському тексті цих слів немає.

Український текст 1857 р. і російський «переклад» становлять, видимо, переробку одної з українських редакцій 50-х років, причому російський текст позначається більшою старомодністю манери. Цитацією джерел та авторськими коментарями він недалеко ще відходить від «Михайла Чарнишенка».

Сюжет «Чорної ради» взято з доби Руїни. Соціальні антагонізми, що виявились на Україні відразу по смерті Богдана Хмельницького і перетворили всю тогобічну «иже от Корсуна й. Белой Церкви Малороссийскую Украйну» на область, «пустыне оставленную», служать тлом для історії двох закоханих героїв Петра Шраменка та Лесі Череванівни. Пише Куліш цю річ не без потайного бажання створити пандан до гоголевого «Тараса Бульби». Гоголь дуже імпонує Кулішеві. Друкуючи «Чорну раду» на сторінках «Русской беседы», він віддає йому належну пошану: Гоголь збудив у російськім письменстві давно заснулий інтерес до українського слова, у нього «послышалось... что-то родное и как бы позабытое от времен детства», «открылся русский источник слова, из которого наши северные писатели давно уже перестали черпать». При всьому тому, «Тарас Бульба», як і інші українські повісті Гоголя, «мало заключает в себе этнографической и исторической правды». Гоголь плутає факти, помиляється в століттях, «пророкує в минулому». Тільки де пісня або народний переказ приходить йому на поміч, кидають йому іскорку світла, — він з подиву гідною гостротою зору схоплює контури доби; в результаті «верность красок» лише випадкова. Та пора, коли перекази з старовини набували під пером письменника «принадність і красу чарівної казки», минулася. Прийшла історична критика. Літопис Самовидця вивів на чисте псевдо-Кониського, спілкування з «безсторонніми» польськими істориками та археологами примусили тверезо глянути на героїчне козацтво. Відкинувши фарби епопеї та ідеалізацію минувшини, Куліш цілком «підпорядковує себе минулому», пише не так роман, як хроніку; замість твору, «потешающего воображение», хоче дати повість трохи дидактичного жанру.

На задум «Чорної ради» наштовхнули його козацькі літописці: Самовидець і Грабянка. Вони підказали Кулішеві центральну постать старого Шрама. Характерно, що ні польські аматори старовини, ні шляхтич Єрлич, один із малоросіян, «противодействовавших» Хмельницькому, не відхилили Куліша від його трактування. Прототип Шрама, паволоцький полковник Попович, для Єрлича є тільки політичний авантурник і зрадник. За пересилання листів з московським воєводою в Києві його мають покарати на смерть. Але він стає попом і просить митрополита та Юрія Хмельницького заступитись за нього. Поповича милують, але через півроку він умишляє нову зраду, знову веде переговори з Москвою і на цей раз гине. В очах лівобережного історика Попович — патріот, ворог ляхів, що шукав шляхів поєднання обох берегів Дніпра. Такий він у Самовидця, такий він у Грабянки, що, засновуючись на Самовидці, веде далі ідеалізацію попа-полковника. Мотив повстання Поповича у Грабянки: «ляхи господствовати на Украйні начаша»; прийняття ієрейства невимушене, добровільне. Зноситься він з переяславським полковником Сомком, кандидатом на булаву, і гине від правобережного гетьмана Тетері після смерті Сомка (насправді він загинув двома місяцями раніше, смертю своєю викупляючи від помсти поволочан). Грабянка закінчує: «Коли б такі люди, як Сомко і Попович, оджили, Україна краще держалась би при купі і була би щасливішою».

Цю послідовність подій, цю характеристику Поповича приймає й Куліш; у своєму Шрамі він підкреслює риси релігійності та козацької традиційності. Його Шрам — людина літня. Він брав участь іще в повстанні Остряниці; десять літ від Остряниці до Хмельницького сидів зимовником на Низу, проповідуючи «слово правди Божої рибалкам та чабанам запорозьким». Зумів він стати у великій по-. слузі Хмельницькому... Поруч Богдана в'їхав він у Київ 1648 р. Богдан Хмельницький, його постать, військовий хист, одностайність козацтва, коли ще була «дума і воля єдина» — ще й досі стоять перед Шрамом. В подіях 1663 року він на стороні старшини. Старшина єдина має досвід: низовики ніколи не були розумними політиками, тим більше тепер, коли їх провадить кошовий Брюховецький, колишній джура Хмельницького, здавна відомий своїм паскудством. Разом з тим не. співчуває Шрам і таким старшинам, як Гвинтовка. Нове панство, його примхи, хлопчики з бандурками і панська пиха немила йому так само, як і божому чоловікові, кобзареві. Хотів би він повернути колесо історії назад, загладити противенства, що невідхильно, неминуче раз у раз глибшають, повернутися до 1648 р. Шрамові властиві риси донкіхотства. 1 це влучно підкреслив запорожець Кирило Тур, розповідаючи про свою невдатну спробу визволити Сомка: «Сомко, коли хочеш знати, такий же дурень, як і ми з тобою!» Кирило Тур пробує розбудити серед запорозького гультяйства дух розумного розрахунку політичного. Шрам мріє про неможливу консолідацію суспільних сил на Україні.
Інші постаті — божий чоловік, що має репрезентувати авторський погляд на добу, а в подіях 1663 року відіграє роль Червоного Хреста, полковник Сомко, Петро Шраменко, Леся Череванівна — постаті ідеальні — вийшли значно блідішими. Сомко — то якийсь ходячий кодекс лицарських чеснот; Петро й Олеся — ідилічні коханці осавуленко й Орися, поставлені серед бурхливих подій кривавого віку; тільки через ті історичні обставини їхнє кохання не стало «самой обыкновенной историей». Проте під кінець роману ідилія перемагає. Всі ідейні діячі доби, що мали горду ілюзію направити історію по-своєму, зійшли зі сцени. Гине Сомко, гине старий Шрам, але зостається Черевань, Хмарище, Леся, Петро. По бурхливих днях, відданих громадській справі, розгортається тиха картина особистого щастя, родинних гараздів. На руїнах розростаються і цвітуть троянди. Закінчення роману, на думку В. Петрова, підкреслює романтичну тему «острова», тихого спочинку і пристані по бурхливій морській плавбі.

Постаті запорожців — батько Пугач, Кирило Тур — набувають великого інтересу в зв'язку з тією тенденцією, яку добачає у своїй «Чорній раді» Куліш, коли говорить в епілозі до роману (1857), що йому видавалося, ніби він, пишучи «Чорну раду», має бажання «выставить во всей выразительности олицетворенной истории причини политического ничтожества Малороссии и каждому колеблющемуся уму доказать не диссертациею, а художественным воспроизведением забытой и искаженной в наших понятиях старины нравственную необходимость слияния в одно государство южного русского племени с северным». Під «искажением» старовини Куліш, можна думати, розумів у 1857 році те, що й пізніше: ідеалізацію козацтва як борців за віру й честь, як «народність героїв», недооцінення економічних моментів в історії XVII в. Соціальне зрушення, яке зробила Хмельниччина, у нього показано яскраво. Досить пригадати розділ, де дія відбувається у ніжинського осавула Гвинтовки: ридван, княгиня, розмови про ляхів, суперечки з ніжинськими міщанами про займанщину. В постатях кращих людей з козацтва — Шрама, Череваня — ми відразу відчуваємо малокультурних... вискочнів, нову формацію соціальну, що вийшла наверх у трудному й болісному процесі, де здобичництво і кров були явищами звичайними. Не вважаючи на всю лагідність Череваня, його слова й постать у Гвинтовчиної княгині тільки розтроюджують старі незагоєні рани. Соціальні суперечності Руїни прекрасно показано в масових сценах (ніжинська рада, народні заколоти на київському Подолі). Невміння вийти з тих суперечностей, здобичництво старшини, «самогубство» міщан, авантюрництво запорозького Низу, невміння об'єднати розбіжність соціально-економічних прагнень та позицій тим, що Куліш назве потім «государньою ідеєю», — от що спричинило «политическое ничтожество Малороссии».

Найбільше завинили в очах Куліша запорожці. Низове братство найбільше «сколотило світом», робило людям «пакості». Такі висказування трапляються у Куліша незрідка. Але чи свідчать про ту «пакосність козацтва» Кулішеві постаті запорожців? Суворий оберігач традицій батько Пугач, експресивний Кирило Тур, психолог-експериментатор, що почуває себе, смиком, а всіх людей скрипками, — вийшли і яскравими, і «позитивними» постатями роману. Вони непричетні до того здрібнення людського, що лишила після себе напружена і бурхлива доба. Отже, як бачимо, формули й висновки Куліша зовсім не спадаються з мовою його художніх образів. Чи то вертепно-інтермедійний козак, чи козак народної думи, а чи переказів продиктували Кулішеві його Щербину («Михайло Чарнишенко»), змодифікованого потім в Кирилі Турі, — тільки вони припадають до душі всякому. Сам Куліш спиняється на цій розбіжності межи своїми художніми постатями та тенденцією роману. Запорожжя само по собі не було ні зле, ні добре. Але воно було кульмінацією української племінної вроди та народної вдачі. Через те там «воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувалися, козацькі предковічні пісні до посліду днів не замовкали, і було те Запорожжя, як у горні іскра: який хочеш, такий і розідми з неї огонь». Друга причина, через що подобалися низовики «панам і мужикам», — це своєрідна «аскеза», до якої вони признавалися і яка відповідала народному світоглядові. «Гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі — суєта одна». «Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали як полову». «Ех, пане милий, — говорить Кирило Тур Сомкові, — хіба ж уся жизнь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастя, а глянеш — усе одна омана». «...Не загаюсь і я на цім мізернім світі...»
«Чорна рада» Кулішева незабаром по виході викликала рецензії М. Максимовича та Костомарова. Рецензія Максимовича, видрукувана в «Русской беседе» в формі листа до Г. П. Ґалаґана (Сочинения, т. І, crop. 515-531), виповнена, по суті, полемікою з Кулішем щодо Гоголя. Кулішева характеристика «Тараса Бульби» як «поеми, що тішить уяву» (характеристика, слушність якої визнає і такий новочасний дослідник Гоголя, як В. Гіппіус), дратує Максимовича. Слова Куліша: «Я весь подчинил себя былому» Максимович розуміє як повне відмовлення від вимислу і докоряє Кулішеві, що він «занадто вільно поводиться з історичним фактом: а) Гадяцькйй і Зіньківський полки—то було одно;
б) Васюта Золотаренко в 1663 р. був молодою людиною, а не дідом;
в) Сомко був жонатий і не міг бути нареченим Лесі Череванівни і т. д.

З художнього боку «Чорну раду» Максимович ставить високо: «Труду г. Кулиша малороссийская литература обязана первым историческим романом, за что и да будет ему навсегда подобающая честь в истории малороссийской литературы!» Костомаров у своїй статті спиняється на характерах героїв, а потім на мові роману, яку ставить дуже високо, відзначаючи уміле поєднання архаїзмів та новотворів, фразеологічних і лексичних. «Язык хроники прост, плавен и благороден». Тенденція роману, як її сформулював Куліш, — «показать политическое ничтожество Малороссии» — Костомаров не помічає. «Чорна рада», на його думку, однаково відзначає «и могущество, и слабость духовной жизни народа». Правда, те саме говорить і Куліш. Згадавши про «политическое ничтожество» старої України, він одночасно заявляє, «что не ничтожный народ присоединился в половине XVII в. к Московскому царству», що в тому народі були і характери, і почуття власної гідності, і «начала высшей гражданственности».

Олександр Степанович Афанасьєв народився 28 лютого (11 березня за новим стилем) 1816 року в селі Ісківці Лубенського повіту Полтавської губернії (нині Лубенського району Полтавської області) в сім'ї дрібного поміщика. Батько був росіянином, мати — українкою.

Дитинство Олександра Афанасьєва, за словами його біографа Петра Бикова, проминуло в селі «на лоні благодатної української природи, серед патріархального життя народу, багатого на поетичні перекази про хоробре козацтво, славних запорожців».

У 1829–1835 роках навчався в Ніжинській гімназії вищих наук. Під час навчання зблизився з Євгеном Гребінкою (закінчив гімназію 1831 року). Обидва мешкали на квартирі в професора Микити Соловйова, який викладав у гімназії природничі науки, мав авторитет серед учнів.

Закінчивши навчання та відпочивши трохи на селі в батька, Афанасьєв вступив на військову службу: у 1836–1843 роках служив у Білгородському уланському полку, потім повернувся в Україну.

1843 року познайомився з Тарасом Шевченком, якого у 1845–1846 роках супроводжував у подорожі Лівобережною Україною. Від 1847 року служив у канцелярії воронезького губернатора, був редактором неофіційної частини газети «Воронежские губернские ведомости». Брав участь в етнографічній експедиції морського міністерства по півдню Росії. Після повернення з експедиції жив у Петербурзі, заснував газету «Петербургский листок», редагував журнал «Искра», був інспектором шкіл грамотності, завідував музеєм Петропавлівської фортеці.

Писав вірші, прозові твори, літературно-критичні статті. Деякі поезії із збірки «Що було на серці» (1855) близькі до народних пісень («Скажи мені правду, мій любий козаче», «Ой у полі на роздоллі», «Прощання»). Цінний фактичний матеріал містять його «Спогади про Т. Г. Шевченка», фольклорні публікації, етнографічні праці — «Нариси полювання в Малоросії» і «Подорож у Південну Росію» (в 2 т., 1863). Афанасьєв склав україно-російський словник, не закінчений друкуванням (1855). Більшість оповідань і віршів російською мовою та роман «Петербурзькі картярі» (1872) присвячені темам провінційного і військового життя.

Помер 6 (18) вересня 1875 в Санкт-Петербурзі.

Народився у 1808 році на хуторі Кукуріківщина (тепер с. Забілівщина Борзнянського району Чернігівської області) в сім'ї дрібного поміщика, нащадка старовинного козацько-старшинського роду.

У 1822–1825 роках навчався у Ніжинській гімназії вищих наук. За свідченням Пантелеймона Куліша, Забіла вчився в гімназії разом з Гоголем і навіть сидів з ним на одній лаві.

У 1825–1834 роках служив у війську. Вийшов у відставку в чині поручника, та повернувся до свого маєтку. Поруч з його хутором був хутір Мотронівка, що належав далеким родичам Забіли панам Білозерським. Поет закохався у Любу Білозерську, що була сестрою українського громадського та літературного діяча, журналіста Василя Білозерського, українського фольклориста й етнографа Миколи Білозерського та письменниці Ганни Барвінок — дружини Пантелеймона Куліша. Дівчина теж покохала Забілу, відбулися вже заручини і призначена дата для шлюбу. Та в цей час неподалік Мотронівки купив собі село багатий вдівець, поміщик Боголюбцев і батько Люби Білозерської силоміць віддав її за нього. Забіла дуже болісно сприйняв цей удар і сильно змінився, перетворившись з веселого і дотепного молодого чоловіка на сумну людину, яка виглядала старше за свої роки, почав сильно пити. Решту життя провів на своєму хуторі поблизу Борзни. Помер поет в листопаді 1869 року у Борзні.

Вірші почав писати в середині 30-х років, але тільки деякі з них надруковані за життя поета. Три його вірші опублікував Євген Гребінка у 1841 році в альманасі «Ластівка». Видрукована на початку 40-х років збірка з невідомих причин не дійшла до читача (єдиний примірник, без титульної сторінки, виявив у 1936 році літературознавець Є. Кирилюк). Прижиттєвими публікаціями Забіли є два вірші, надруковані у 1857 році в «Черниговских губернских ведомостях». Повну збірку творів — «Співи крізь сльози» — видано в 1906 році у Львові заходами Івана Франка.

Тим часом вірші поета були добре відомі в народі, поширювались у рукописних збірках, виконувались як народні пісні. «Гуде вітер вельми в полі» та «Не щебечи, соловейку» покладено на музику Михайлом Глінкою:

Гуде вітер вельми в полі!

Реве, ліс ламає;

Плаче козак молоденький,

Долю проклинає.

 

Гуде вітер вельми в полі!

Реве, ліс ламає;

Козак нудить, сердешний,

Що робить, не знає.

 

Гуде вітер вельми в полі!

Реве, ліс ламає;

Козак стогне, бідолаха,

Сам собі гадає:

 

“Ревеш, вітре, да не плачеш,

Бо тобі не тяжко;

Ти не знаєш в світі горя,

Дак тобі й не важко.

 

Тобі все одно, чи в полі,

Чи де ліс ламаєш,

Чи по морю хвилю гониш,

Чи криші здираєш:

 

Солом’яні і залізні, —

Яку не зустрінеш,

Снігом людей замітаєш,

В полі як застигнеш.

 

Одірви ж од серця тугу,

Рознеси по полю!..

Щоб не плакався я, бідний,

На нещасну долю.

 

А коли сього не зробиш,

Кинь мене у море!

Нехай зі мною потоне,

Нехай моє горе”.

До своїх віршів «Не плач, дівчино», «Голуб», «Човник» та інших Забіла сам створив мелодії. Джерелом глибокого ліризму його поезії є народна пісня, її образні і мовні багатства. У багатьох віршах («Зовсім світ перевернувся», «Маруся», «Сирота» тощо) поет порушував тему соціальної нерівності. Йому належать також гумористичні поезії, що є обробкою народних оповідань у бурлескному стилі («Остап і чорт», «Весілля»), твори на побутову та історичну тематику, послання знайомим.

Іван Франко відзначав помітний внесок Віктора Забіли у розвиток української поезії і ставив його в ряд найталановитіших сучасників Тараса Шевченка.

«Беручи цю людину в цілості, мушу сказати, що був це чоловяга з великим природним даром… Хоч, може, хто й здивується, та я скажу, що це в нас був би другий Гоголь, ще, може, до того Гоголь український, коли б у нього була така дорога, як у Гоголя, і такі приятелі», - відзначав Пантелеймон Куліш.

Віктор Забіла дружив з Тарасом Шевченком, зустрічався з ним під час поїздок останнього по Україні — у Качанівці, Мойсівці, Києві.

Взимку 1847 року Шевченко деякий час жив на хуторі Кукуріківщина, намалював портрет Забіли. У повісті «Капитанша» Кобзар з симпатією зобразив Забілу під іменем Віктора Олександровича. Його вірші, відібрані жандармами у Тараса Шевченка при арешті у 1847 році, в протоколі допиту названо пасквільними.

Віктор Забіла брав участь в організації похорону Шевченка і впорядкуванні його могили.

Comments