Лекція 11. Рання творчість Тараса Шевченка

Формування Тараса Шевченка як поета

Народився Тарас Шевченко 25 лютого (9 березня) 1814 р. Деякі біографи місцем народження вважали Кирилівку. Винен у цій неточності сам Шевченко: в автобіографії, написаній 1860 р. для журналу “Народное чтение”, своєю батьківщиною він називає Кирилівку. Остаточне спростування дає метрична книга с.Моринці, де під № 10 за лютий 1814 р. записано: “У жителя села Моринці Григорія Шевченка і дружини його Катерини народився син Тарас...” Дата народження – 25 лютого.

Батьки – Григорій Іванович (1781 – 21 березня 1825 р.) та Катерина Якимівна (1783 – 20 серпня 1823 р.). Побралися вони 1802 р. і до 1810 р. жили в батьківській хаті. Там народилися Катерина (1804), Марія (1808-1810). 1810 р. сім’я Григорія Шевченка переїхала до Моринців і оселилася в хаті Копія, засланого до Сибіру. В Моринцях народилися Микита (1811), Тарас (1814). Після повернення власника хати Шевченки повертаються до Кирилівки і невдовзі купують власний будинок. Менші діти: Ярина (1816), Марія (1819), Йосип (1821).

Перші люди, які впливають на формування характеру і світогляду – ближчі родичі. Крізь усе життя проніс Шевченко найтепліші спогади про матір, її любов до дітей. Батько – письменний, щонеділі читав “Четьї Мінеї”. Віддав Тараса вчитися до школи дяка П.Рубана. Чумакуючи, возив сина до Єлисаветграду, Умані, інших міст. Дід – Іван Андрійович (1761-1849), свідок Коліївщини, який полюбляв ділитися спогадами про ці події. Сестра Катерина – терпляча і ніжна нянька.

1822р. батько віддав його “в науку” до кирилівського дяка. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики. Читав він дещо й крім Псалтиря. У поезії “А. О. Козачковському” Шевченко згадував, як він школярем списував у бур'янах у саморобний зошит вірші Сковороди та колядку “Три царіє со дари”.

Після смерті у 1823р. матері і 1825р. батька Тарас залишився сиротою. Деякий час був “школярем-попихачем” у дяка Богорського. Вже в шкільні роки малим Тарасом оволоділа непереборна пристрасть до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” і вперто шукав у навколишніх селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.

Наприкінці 1828 або на початку 1829р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшані, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові віленського військового губернатора П. Енгельгардту. Восени 1829р. Шевченко супроводжує валку з майном молодого пана до Вільно. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”.

Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, малює нам характер незвичайний, натуру чутливу й вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену і водночас непокірливу, вольову і цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим у боротьбі за існування шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Ці риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе”.

У Вільно Шевченко виконує обов'язки козачка в панських покоях. А у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Шевченка віддають вчитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Яна-Батіста Лампі (1775 — 1837), який з кінця 1829р. до весни 1830р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (? — 1835), професора живопису Віленського університету. Після початку польського повстання 1830р. віленський військовий губернатор змушений був піти у відставку. Поїхав до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Десь наприкінці лютого 1831р. помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.

1832р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В. Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Очевидно, 1835р. з Шевченком познайомився учень Академії мистецтв І. Сошенко. Він робить усе, щоб якось полегшити його долю: знайомить з Є. Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським. Вражені гіркою долею талановитого юнака, вони 1838р. викупляють його з кріпацтва.

21 травня 1838р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним з його улюблених учнів, одержує срібні медалі (за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842)). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М. Луніна, А. Лагоди, О. Коцебу та ін., автопортрети).

Вірші Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837р. З тих перших поетичних спроб відомі тільки вірші “Причинна” і “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Пробудженню поетичного таланту Шевченка сприяло, очевидно, знайомство його з творами українських поетів (Котляревського і романтиків). Кілька своїх поезій Шевченко у 1838р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.

Навчаючись у Академії мистецтв і маючи твердий намір здобути професійну освіту художника, Шевченко, проте, дедалі більше усвідомлює своє поетичне покликання. 1841р. він пише російською мовою віршовану історичну трагедію “Никита Гайдай”, з якої зберігся лише уривок. Згодом він переробив її у драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песня караульного у тюрьмы”). 1842р. пише драматизовану соціально-побутову поему російською мовою “Слепая”. Того ж року створює історичну поему “Гамалія” (вийшла окремою книжкою 1844р.). Кінцем лютого 1843р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). У 1844 — 1845 рр. її поставив аматорський гурток при Медико-хірургічній академії в Петербурзі.

1844 р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він усвідомлював себе як “мужицький поет” і поет-патріот.

Вірші-посвяти

Декілька ранніх поезій стосуються однієї з центральних проблем романтичної естетики: стосунків митця й суспільства. Хронологічно першою йде поезія “На вічну пам’ять Котляревському” (1838). Скорботні роздуми, пов’язані зі смертю поета. Шевченко наголошує на романтичних характерах і образах в “Енеїді”, славить поета за те, що він

Всю славу козацьку за словом єдиним

Переніс в убогу хату сиротини.

Вірш побудовано за принципом психологічного паралелізму: натхненна творчість Котляревського порівнюється зі співом соловейка. Проводиться думка про спадкоємність літературних традицій, про невмирущість людського генія:

Все сумує – тільки слава

Сонцем засіяла.

Не вмре кобзар, бо навіки

Його привітала.

Б удеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть.

Вірш “Думи мої, думи мої” (1839) вміщений у “Кобзарі” (1840) як поетичний вступ. Він породжений почуттям дисгармонії в зовнішньому та внутрішньому світі. Роздуми про далеку батьківщину, її історію, культуру навівали сум. Але в підтексті звучить віра в краще майбутнє країни, народу, а отже й самого поета.

Найвиразніше літературно-естетичні погляди Шевченка втілені в поезії “Перебендя” (1839). Романтичний образ народного співця як людини, наділеної незвичайними здібностями, яка проникає в глибини життя, таємниці світу, недоступні іншим. Втеча Перебенді від людей є відображенням суперечностей між поетом і людським загалом:

Його на сім світі ніхто не прийма.

Один він між ними, як сонце високе.

Його знають люде, бо носить земля;

А якби почули, як він, одинокий,

Співа на могилі, з морем розмовля, -

На Божеє слово вони б насміялись.

У поезії “До Основ’яненка” (1839) поет не стільки говорить про письменника, скільки висловлює переконання в невмирущості народного слова. Вперше підкреслюється важливість і актуальність історичної теми.

Звертаючись у поезіях “До Основ’яненка”, “Н.Маркевичу” до історичного минулого, поет згадує про героїчну боротьбу народу з чужинцями, що може бути прикладом для сучасників.

Ранні балади

Причинна” (1837) побудована на мотивах народних переказів. В основі сюжету – трагедія закоханих, яких розлучили, і це призвело до їхньої загибелі. Сюжет розвивається повільно, важливого значення набувають гіперболічні описи природи, часті звернення до персоніфікацій, метафоричности, пісенного епітету. Значну роль відіграє схвильована авторська мова, покликана зворушити читача, викликати в нього співчуття до героїні:

Така її доля... О Боже мій милий!

За що Ти караєш її, молоду?

За те, що так щиро вона полюбила

Козацькії очі? Прости сироту!

На перший план висуваються надзвичайні події. Нагнітаються загадкові й страшні картини, обставини дії (ніч, буря, розлючений Дніпро, русалки, що замучують дівчину лоскотанням) похмурий тон, трагічний фінал. Але немає похмурого песимізму: загибель закоханих сприймається як їх перемога над оточенням, над нещасливими обставинами. Подолавши всі перешкоди, козак і дівчина знов опинилися разом.

Майстерність у створенні різноманітних звукових образів, передачі музичних ефектів. Дві частини балади стали народними піснями: “Реве та стогне Дніпр широкий” та “Така її доля”.

Тополя” (1839) написана на відомий фольклорний сюжет, що лежить в основі багатьох народних пісень, у т.ч. балад домінує драматизм почуттів. Баладу наскрізь пройнято народнопісенними образами і мотивами й водночас пов'язано з романтичною традицією, передусім у польській і російській літературі. Фольклорні джерела балади досліджували М. Дашкевич, І. Франко, О. Колесса, Ф. Колесса, Т. Комаринець. І. Франко в розвідці «Тополя Т. Шевченка» зазначив, що в цій баладі поет «злучив у одно два осібні мотиви казочні: про те, як дівчина при помочі чарів викликує неприсутнього милого, і про те, як дівчина перемінюється в тополю». Мотив викликання милого чарами Шевченко міг, зокрема, запозичити з народної пісні «При березі, при морі…», відомої йому зі збірки. Мотив перетворення дівчини в тополю генетично йде від поширеної в багатьох варіантах пісні «Оженила мати неволею сина…», в якій зла свекруха обертає нелюбу невістку в тополю. Цю пісню поет згадував у «Перебенді», де кобзар співає «про тополю, лиху долю». Напевно, Шевченкові був відомий народний переказ про дівчину, яка, чекаючи повернення милого, перетворилася в тополю (переказ пов'язаний з обрядом «вести тополю»).

Значно відмінну варіацію цього мотиву знаходимо в пізнішій поезії Шевченка «Коло гаю в чистім полі…» (1848). Схожий народнопісенний мотив перетворення людини в квітку поет використав у баладі «Лілея». На звертання Шевченка до світу народної фантазії певною мірою вплинули тогочасна польська і російська романтична поезія, зокрема, балади типу «Uciezka» А. Міцкевича і «Людмила», «Светлана», «Ленора» В. А. Жуковського. Проте Шевченкова балада позбавлена романтичних жахів і містики, властивих баладам останнього. У «Тополі» фантастичний елемент органічно поєднується з реально-побутовим. В основі балади, зрештою, типовий соціальний конфлікт: мати силує дочку вийти заміж за багатого старого (мотив примусового одруження відомий і в народній пісні):

Минув і рік, минув другий —

Козака немає;

Сохне вона, як квіточка;

Мати не питає:

«Чого в’янеш, моя доню?»

Стара не спитала,

За сивого, багатого

Тихенько єднала.

«Іди, доню, — каже мати, —

Не вік дівувати!

Він багатий, одинокий —

Будеш панувати».

Молода дівчина закохується у козака, але той поїхав на війну де й загинув. Дівчина все ще сподівається, що він повернеться, натомість її матір підшукала для неї хорошу партію — старого багатія. Дівчина не хоче йти заміж і матір вирішує віддати її силоміць за старого. Остання надія дівчина — це стара ворожка до якої вона звертається за допомогою. Та говорить, що передбачила її прихід і дає дівчині чаклунське зілля, випивши яке на світанку, ще «до півнів» можна повернути коханого «з чужини», але якщо він не повернеться після другого ковтка треба випити в третє… Що має трапитись після третього ковтка стара порадила не питати. Дівчина після не довгих вагань робить все, як їй наказала зробити ворожка, її козаченько так і не повернувся, а вона перетворилась в тополю.

Героїня бере безпосередню участь у сюжеті, виявляє свої погляди, симпатії, прагне боротися за своє щастя. Поет часто надає слово самій героїні, через що  драматично напружений сюжет проймається глибоким ліризмом. Розповідний елемент поєднується з властивою ліриці емоційністю. Розмова героїні з ворожкою, її роздуми та пісня становлять переважну частину твору й майже не рухають сюжет.

У баладі “Утоплена” (1841) поглиблюється аналітичність викладу. Казково-фантастичному елементові відведено незначне місце. Він відіграє головну роль в епілозі, в зображенні подій після розв’язки драматично напруженої дії. Увага зосереджується на внутрішньому світі героя, причому героя досить звичайного, зі своєю реальною вдачею, життєвою філософією. Романтична умовність тільки обрамлює сюжет.

Баладі притаманні контрасні портрети, персоніфікована образність, гнучка мова. Майстерною є звукова організація вірша. Тут знаходимо класичний зразок алітерації:

“Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? Хто се?..

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?..”

«Кобзар» 1840 року

Збірку подав до цензури Євген Гребінка. Гребінка познайомив Шевченка з лохвицьким поміщиком Петром Мартосом, якому забаглося мати свій акварельний портрет. Під час сеансів Мартос побачив рукопис поезій молодого художника і вирішив оплатити видання Шевченкових творів.

Саме коштом цього поміщика з Полтавщини й вийшов у 1840 році "Кобзар" Шевченка.

Причому Мартос наполягав, що він переконали його видати цю "Книгу книг" українців. А те, що саме Гребінка власноруч подав його рукопис до цензурного комітету, дає привід для припущення, що Шевченкові там цілком могли й відмовити.

До складу збірки увійшло вісім творів: “Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Тополя”, “Думка” (“Нащо мені чорні брови”), “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”, “Катерина”, “До Основ’яненка”.

18 квітня 1840 р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”. Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), вони засвідчили, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання.

Зі всіх прижиттєвих видань Шевченкових творів перший «Кобзар» мав найпривабливіший вигляд: хороший папір, зручний формат, чіткий шрифт. Примітна особливість цього «Кобзаря» — офорт на початку книги за малюнком Василя Штернберга: народний співак — кобзар із хлопчиком-поводирем. Це не ілюстрація до окремого твору, а узагальнений образ кобзаря, який і дав назву збірці. Вихід цього «Кобзаря», навіть урізаного царською цензурою, — подія величезного літературного і національного значення. В світі збереглося лише кілька екземплярів «Кобзаря» Т. Г. Шевченка 1840 року.

Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаків” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі з консервативних журналів докоряли поетові, що він пише українською мовою (“Сын Отечества”, “Библиотека для чтения”).

Риси сентименталізму в ранній творчості Тараса Шевченка. Поема «Катерина»

Соціяльно-побутові поеми Шевченка з певними застереженнями можна назвати віршовими повістями чи оповіданнями. В них наявні такі компоненти: розгорнутий сюжет, реальні життєві колізії, образи та мотивування їхніх вчинків, докладність і правдивість зображення деталей побуту, моралі, переживань героїв.

Для композиції характерна наявність своєрідного обрамлення: дидактичного вступу й епілогу. На початку автор настроює читача на сприйняття головної думки твору, а наприкінці – акцентує увагу на моралі, що випливає з повіданої історії.

Катерина” (1838) – перший твір, у якому поет звернувся до теми жінки-покритки (дівчини, що народила позашлюбну дитину). Термін “покритка” походить від звичаю одягати жіноче головне вбрання дівчині, що виходить заміж, а також тим, хто народив дитину поза шлюбом.

Відмінність від попередників полягає в тому, що Шевченко підкреслює соціальну й національно-етичну зумовленість конфлікту. Загальна несправедливість і взаємна ворожнеча, скутість людини класовими, становими, майновими пересудами – ось що оточує Катерину й оповідача, викликає неминучість випадків, подібних до змальованого. Визначальною ж є етична відмінність культурних традицій закоханих:

Кохайтеся, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Роблять лихо з вами.

Москаль любить жартуючи,

Жартуючи кине;

Піде в свою Московщину,

А дівчина гине...

Якби сама, ще б нічого,

А то й стара мати,

Що привела на світ Божий,

Мусить погибати.

Серце в’яне співаючи,

Коли знає, за що;

Люде серця не побачать,

А скажуть — ледащо!

Кохайтеся ж, чорнобриві,

Та не з москалями,

Бо москалі — чужі люде,

Згнущаються вами.

Центральне місце в творах сентименталістів займала історія кохання та спокушання. Шевченко розставляє акценти по-іншому. Всього кілька рядків на початку поеми присвячено стосункам Катерини й безіменного “москалика” (анонімність персонажа має підкреслити його типовість). Увага автора повністю зосереджена на драмі Катерини.

У поемі Т. Шевченка поєднано різні просторові плани (українське село, “Київ”, “за Києвом, за Дніпром”, “Московщина”), що відображають загальну картину світу і драматизм стосунків у ньому. Протиставлення світів (світ український – світ московський) має не абстрактне, як у Дж. Г. Байрона, а конкретне соціальне забарвлення. Просторові плани в поемі Шевченка не є екзотичними, як у байронічних поемах, навпаки, вони набувають історичної та соціальної конкретики за рахунок відповідних побутових деталей (“пішов москаль в Туреччину”, “діл”, “жупан”, “бублик”, “шаг”, “берлин шестернею” тощо). На відміну від екзотичної розробки української теми, що мала місце у творчості європейських письменників й у самого Дж. Г. Байрона (поема “Мазепа”), Т. Шевченко максимально одомашнює український простір, змальовує його своїм, рідним, протиставленим чужій і ворожій Московщині, що набуває символу всезагального зла.

У сюжеті твору переосмислено біблійні алюзії й ремінісценції(про Богородицю, Марію Магдалину, блудного сина та ін.), акцентовано такі біблійні концепти, як “гріх”, “жертва”, “Бог”, “душа й тіло”, “життя”, “смерть”, “світло”, “темрява” тощо. Поєднання біблійних структур зі структурами українського фольклору (архетипи “дім”, “сад”, “гай”, “дорога”, “вітер” та ін.) у поемі “Катерина” надає позачасового значення історії про обмануту жінку. Образ покритки (традиційний образ українського фольклору) постає в Шевченковій поемі не тільки як образ зневаженого, але і святого Божественного начала (мати з дитям на руках – символ Богородиці), і як символ усієї стражденної України, що потерпає від насильства.

Літературні традиції в змалюванні персонажів поєднуються в поемі Т. Шевченка з традиційними прийомами українського фольклору: психологічний і синтаксичний паралелізм; широке використання пейзажних описів; застосування народної символіки з усталеним змістом (вишневий садок, калина, сонце, вітер, завірюха, криниця тощо); надання архетипам психологічного, соціального й філософського забарвлення (дім, шлях, земля, хрест та ін.); втілення загального (лиха, народної трагедії) через конкретне (долю покритки); афористичність і мелодійність мовлення тощо.

Рання історична поезія. «Тарасова ніч», «Гамалія»

Надзвичайно сильно позначився на ранній поезії Тараса Шевченка його інтерес до історичного минулого. Повністю побудовані на історичному матеріялі поеми “Тарасова ніч”, “Іван Підкова”, “Гайдамаки”, “Гамалія”. Історичний матеріял використовується і в таких творах, як вірші-послання “До Основ’яненка”, “Н.Маркевичу”. Поряд з традиційними мотивами “національної туги” вони мають інший підтекст: заклик до сучасників бути гідними нащадками славних предків.

Пам’ять про героїчне минуле не зникає, живе в народній пісні, легенді, переказі, живе в нащадках героїв. І це вселяє в душу Шевченка віру в можливість глибоких соціяльних перетворень у майбутньому.

У поезії “Іван Підкова” (1839) оспівано козацький похід через Чорне море в Туреччину. З історичною особою Івана Підкови (помер 1578 р.), одного з керівників боротьби українського й румунського народів проти турецьких загарбників і їхнього ставленика – господаря Молдови Петру Мірчила, герой поезії не має майже нічого спільного. Шевченко йшов головно за традицією дум, у яких зображувалися морські походи запорожців. Зокрема, він міг використати Думу про Івана Серп’ягу зі збірки Ізмаїла Срезневського.

Поемою “Гамалія” (1842) Шевченко продовжив сюжет поезії “Іван Підкова”. Якщо в попередньому творі зображено виступ запорожців у морський похід, то в поемі постають картини наслідків походу. Уславлено сміливість, мужність. Натякається на походи Петра Сагайдачного (“Ченця”). Гамалія згадується в “Історії Русів”. Про нього була народна пісня. Можливо, її використано у введеній до поеми пісні “Наш отаман Гамалія”. Картину перебування невольників у Скутарі побудовано на основі фольклорних текстів. Центральне місце займає бій у Скутарі.

Поемою “Тарасова ніч” (1839) Шевченко започаткував розробку теми козацьких воєн за власну державу. Композиційно побудована на пісні й розповіді кобзаря, оточеного молоддю:

На розпутті кобзар сидить

Та на кобзі грає,

Кругом хлопці та дівчата,

Як мак процвітає.

Грає кобзар, виспівує,

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками,

Як збиралась громадонька

В неділеньку вранці,

Як ховали козаченька

В зеленім байраці.

Грає кобзар, виспівує,

Аж лихо сміється...

«Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться!..

Історичні відомості беруться переважно з “Історії русів”. Головний персонаж – Тарас Трясило (Федорович). Розгром шляхетського війська на чолі з Конецпольським під Переяславом 25 травня 1630 р.

Поема «Гайдамаки»

Особливо страшні лиха спіткали Правобережжя. Спочатку здавалося, що сама доля призначила, щоб ця колиска козацтва й арена перших перемог повстання 1648 р. стала осередком нового козацького устрою. Проте спустошливі війни доби Руїни перетворили край на безлюдну пустелю. Правобережжя знову потрапило під владу Польщі у 1677 р., але тільки в 1713 р. там були встановлені польсько-шляхетські порядки.

Поділивши країну на чотири традиційні воєводства: Волинське, Подільське, Брацдавське та Київське (сам Київ лишався під владою Росії), поляки стали продавати або роздавати величезні площі незайманих земель магнатським родам. До найбагатших належали роди Любомирських, Потоцьких, Чорторийських, Браницьких, Сангушків та Ревуцьких. До середини XVIII ст. близько 40 магнатських родів, представники багатьох із яких були нащадками польських вельмож, вигнаних у 1648 р., володіли 80 % території Правобережжя. Як і століття тому, магнати принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на строк від 15 до 20 років та звільнення від усяких повинностей. Селяни з ентузіазмом зустріли цей крок, цілими потоками перебираючись сюди з Галичини, Лівобережжя й навіть Центральної Польщі. Не важко було передбачити, що з подальшим заселенням цих земель і закінченням терміну слобід зростали й вимоги панів до селян. До кінця XVIII ст. у більшості земель Північного Заходу селяни були перетворені на кріпаків, що працювали у панських маєтках по чотири-п'ять днів на тиждень. У менш заселених регіонах Півдня умови були дещо сприятливішими, оскільки основною формою селянських повинностей тут виступав оброк, а не панщина. Майже всі багатства, створені на Правобережжі, йшли до кишень польських «корольків», про володіння й марнотратство яких ходили легенди. Лише родині Любомирських належали 31 містечко та 738 сіл, тоді як один із представників клану Потоцьких мав 120 тис. кріпаків та 400 шляхтичів почту. Прикладом дивовижної непомірності магнатів слугує опис одного з їхніх бенкетів, на якому 60 биків, 300 телят, 50 овець, 150 свиней та близько 20 тис. тушок дичини запивали понад 32 тис. л угорського вина, не рахуючи величезної кількості інших напоїв. Якщо взяти до уваги те, що вся ця екстравагантність покривалася за рахунок українського селянства, стане очевидним, що польська шляхта забула уроки повстання 1648 р.

Іншим прикладом повернення шляхетських порядків стало відновлення на Правобережжі утисків православ'я. Спираючись на активну підтримку польського уряду та війська, греко-католицькі ієрархи провадили систематичну кампанію, скеровану на підрив православного духовенства й навернення його пастви до католицизму. Вона була настільки ефективною, що в 1760-х роках у Київському та Подільському воєводствах лишалося якихось 20 православних парафій. Позбавлені церков, православні стали дивитися на свої монастирі як на оплот віри. У 1761 р. Мельхіседек Значко-Яворський — молодий архімандрит Мотронинсько-Троїцького монастиря й провідник православних на Правобережжі — почав організовувати опір католицькому та греко-католицькому гнітові. Найважливішим його кроком стало звернене до Катерини II прохання прийти на допомогу православним у Польщі. Із втручанням у справу православної Росії релігійне питання прибирало на Правобережжі нового й загрозливого забарвлення.

Гайдамаччина - український національно-визвольний рух проти польського гніту в Правобережній Україні” 18 ст. Виник на поч. 18 ст. на Волині і Зх. Поділіі, а з 2 чв. 18 ст. розгорнувся на Київщині і Брацпавщині (за ін. даними - 1712,1714). Перша вдома в історичних джерелах згадка про гайдамаків датована 1714.

“Гайдамаками” (походить вsl турецького “гайда” - тати, переслідувати, турбувати) польська шляхта називала українських повстанців, а згодом вони і самі себе почали називати цим іменем. Гайдамацькі загони формувалися у неприступних місцях Правобережної України і Запоріжжя -Чорному, Мотронинському, Кучманському лісах, Холодному Яру. Там вони створювали табори, де формувались нові гайдамацькі загони. Зберігалися зброя та провіант. З'являлися гайдамаки переважно навесні і діяли до осені. Гайдамацький загін нараховував 200-300 повстанців, які, швидко пересуваючись, завдавали ворогові несподіваних ударів. Напади були заздалегідь підготовлені розвідкою, яку вели гайдамаки, переодягнуті у старців, крамарів тощо.

Гайдамаки руйнували маєтки польських магнатів і шляхти, палили і захоплювали їх майно, знищували архіви, документи на власність, карали смертю особливо ненависних визискувачів. До гайдамацьких загонів входили козаки, селяни, міщани. Активними учасниками і ватажками цих загонів були, здебільшого, запорізькі козаки. Г.р. знаходив глибоке співчуття і цілковиту підтримку у місцевого населення, яке поповнювало повстанські війська, давало провідників, постачало продовольство і повідомляло про небезпеку.

Перше велике гайдамацьке повстання спалахнуло 1734. Після смерті короля Августа II Фридерика, у Правобережну Україну вступило російське військо разом з гетьманськими полками, щоб добитися обрання на польский престол Августа III Фридерика. Серед українського населення розійшлася чутка, що цариця Анна Іванівна видала грамоту, в якій закликала нищити шляхту. Повстання охопило Київщину, Поділля і Волинь.

В 1750 гайдамацький рух знову охопив Брацлавщину, Київщину і Поділля. Гайдамацькі загони очолили О.Письменний, М.Сухий, П.Таран, М.Тесля та ін. Повстану, розгромивши польскі загони, здобули Умань, Вінницю, Чигирин, Фастів і Трахтимирів. Повстання тривало до зими 1750 і було придушене спільними зусиллями польських і російських військ. Проте боротьба гайдамаків не припинялась.

Найбільшого розвитку гайдамацький рух набрав 1768, коли на Правобережній Україні спалахнуло велике національно-визвольне повстання - Коліївщина. Безпосереднім приводом для повстання стала поява на Правобережжі російських військ, які вели боротьбу з військовими загонами Барської конфедерації 1768. Українське населення сприйняло прихід царських військ як допомогу у боротьбі проти польської влади.

Одним з ідейних натхненників і організаторів повстання став ігумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк. В урочищі Холодний Яр поблизу Чигирина, М.Залізняк зібрав гайдамацький загін, який в травні 1768 здобув Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Лисянку. 10.6.1768 гайдамаки М. Залізняка разом з загоном надвірних козаків на чолі з сотником І.Гонтою, який приєднався до них, зайняли Умань. Одночасно на Київщині і Брацлавщині діяли повстанські загони І.Бондаренка, А.Журби, С.Неживого, М.Швачки. Поставння і на цей раз було жорстоко придушене. 27.6.1768 гайдамацький табір під Уманню оточили російські війська. Одночасно з російськими частинами діяла і польська армія. Після короткої сутички повсталі були змушені здатися. У полон потрапили М.Залізняк, І.Гонта та ін. ватажки повстання. Протягом липня-серпня було розгромлено більшість гайдамацьких загонів. Учасників повстання жорстоко покарали.

Незважаючи на поразку гайдамацького руху відчутно похитнув польське панування в Україні, послабив національне гноблення, відіграв велику роль у формуванні національно-визвольних традицій українського народу. Героїчна боротьба гайдамаків за національне визволення свого народу знайшла відображення у народних думах, піснях, художніх та історичних творах.

Коліївщина - велике національно-визвольне повстання проти польського гніту в Правобережній Україні 1768. К. стала найвищим етапом гайдамацького руху. Назва К. походить, мабуть, від слів «кіл» (був зброєю частини повстанців) або «колоти», «колій».

В лютому 1768 підтиском російського уряду польський король Станіслав Понятовський підписав трактат про формальне зрівняння у правах з католиками віруючих православної і протестантської церков. Значна частина польської шляхти була незадоволена цим трактатом. Під гаслом захисту католицизму, шляхетських прав і звільнення Польщі з-під впливу Російської імперії у м. Барі на Поділлі вона створила Барську конфедерацію 1768. Конфедерати стали катувати і грабувати українське населення, руйнувати православні церкви і монастирі на Київщині, Поділлі і Волині.

Для боротьби з конфедератами російський уряд послав на православну Україну військо. Серед українського населення поширилася чутка, що нібито цариця Катерина ІІ видала «Золоту грамоту» з закликом знищувати польську шляхту. Все це стало безпосереднім приводом до розгортання гайдамацького повстання на Правобережжі.

Навесні 1768 в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак М. Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26.6(6.7) гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку. Сили повстанців швидко зростали. На поч. червня 1768 повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків М. Залізняка шляхта вислала полк найвірніших козаків на чолі з уманським сотником І. Гонтою. Проте І. Гонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20).6.1768 на Умань. Після здобуття 10(21).6. Умані повстанські загони розташувались табором поблизу міста. Рада повстанців обрала М.Залізняка гетьманом і князем смілянським, а І. Ґонту - полковником і князем уманським.

Гайдамацьке військо поділялося на 16 сотень на чолі з сотниками. Військова і цивільна влада зосереджувалась у канцелярії при повстанському війську. У червні-липні 1768 на Правобережжі діяло близько ЗО загонів на чолі з гайдамацькими ватажками М. Швачкою, А. Журбою, С. Неживим, П. Тараном, С. Лепехою, І. Бондаренком, Я.Релятеєм, Н. Москалем та ін. Повстання загрожувало перекинутися на власне польські землі, Лівобережну Українуі на Запоріжжя. В цих умовах російський і польський уряди вирішили спільними зусиллями вести боротьбу проти пов­станців. У другій пол. червня 1768 російські війська разом з польською армією розпочали каральні акції проти гайдамаків. 26.6(7.7).1768 російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки в квітні-травні 1769. Польські каральні війська з надзвичайною жорстокістю розправлялися з повстанцями. Гайдамаків тисячами вішали, відтинали їм голови, садили на палі. Найбільше повстанців було страчено у містечку Кодні поблизу Житомира (бл. З тис. чол.) і в с. Сербах поблизу Могилева-Подільського(бл. 2тис. чол.). Після жахливих тортур у с. Сербах І. Ґонта був страчений. М. Залізняка та інших учасників повстання - жителів Лівобережної України і Запоріжжя - Київська губернаторська канцелярія засудила до тілесного пока­рання і до заслання на каторжні роботи до Нерчинська. Події К. та справедлива боротьба гайдамаків відіграли значну роль у формуванні національної свідомості українського народу. К. присвятив один з найвидатніших своїх творів -поему «Гайдамаки» Т. Шевченко.

Історія написання. Над поемою «Гайдамаки» Шевченко почав працювати ще в Академії мистецтв 1839 р. Петро Мартос стверджує, що великий вплив на Шевченка справив роман Міхала Чайковського «Вернигора» (1837), події якого розгортаються на тлі Коліївщини. Ще до завершення поеми Шевченко знайомив із нею українських письменників у Петербурзі й Григорія Квітку-Основ’яненка. Гребінка надрукував перший розділ поеми до альманаху «Ластівка». Вже 1840 р. поема подається до цензури й виходить друком наприкінці 1841 р. (офіційний дозвіл 1842 р.). Передмова була написана 1841 р.

За жанром “Гайдамаки” — ліро-епічна поема героїчного характеру. Композиція твору струнка: два вступи, одинадцять розділів та епілог, післямова і гумористичне послання до передплатників. У поемі майстерно поєднані дві сюжетні лінії: селянське повстання й особисте життя Яреми. Особливістю композиції є також значна кількість вставних пісень і ліричних відступів, у яких поет стає ніби співучасником подій:

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля!

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі.

Пейзажні замальовки у творі скупі, але романтично забарвлена природа в них живе, як і люди. Твір, що має фольклорну основу, відзначається багатою т р о п і к о ю. Це і постійні епітети {дрібні сльози, буйні вітри), і гіперболічні порівняння (як та хмара, гайдамаки Умань обступили), і символи (бенкет у Лисянці), метафори (Смілянщина кров’ю підпливає).

Використано історичні постаті, переважно за посередництвом легенд і переказів. Це Іван Ґонта, який народився в селі Розсішки (нині Христинівського району Черкаської області) в селянській родині. В умовах жорстокого польсько-шляхетського гноблення Іванові вдалося здобути добру, як на той час, освіту. Був ктитором і церковним старостою в Воздвиженській церкві міста Володарки. Згодом став козаком надвірної міліції графа Потоцького в Умані. За вправну службу згодом став сотником.

В червні 1768 під час гайдамацького повстання на Ґонту була покладена відповідальність за оборону міських укріплень Умані, за якими ховалися мешканці міста і прилеглих поселень. 20-21 червня 1768 (н. ст.) після оточення міста козаками і селянами Максима Залізняка, Ґонта разом із загоном надвірних козаків перейшов на сторону повсталих, що фактично визначило долюУмані. Протягом кількох годин місто було захоплено. В Умані повстанська Рада оголосила Ґонту уманським полковником і князем. Слабке польське військо було нездатним придушити визвольний рух, який швидко поширювався в Київському та Брацлавському воєводствах. В кінці червня масштаби українського повстання почали турбувати російський уряд, який до того часу використовував гайдамаків для боротьби проти шляхетської барської конфедерації. Очевидно, свою роль зіграла також спроба М. Залізняка після взяття Умані відновити козацьку державу.

Один із центральних моментів у сюжеті – вбивство Ґонтою власних дітей, яких мати охрестила католиками:

Аж ось ведуть гайдамаки

Ксьондза єзуїта

І двох хлопців: «Гонто, Гонто!

Оце твої діти.

Ти нас ріжеш — заріж і їх:

Вони католики.

Чого ж ти став? Чом не ріжеш?

Поки невеликі,

Заріж і їх, бо виростуть,

То тебе заріжуть...»

«Убийте пса! А собачат

Своєю заріжу.

Клич громаду. Признавайтесь:

Що, ви католики?» 

«Католики... бо нас мати...»

«Боже мій великий!

Мовчіть, мовчіть! Знаю, знаю!»

Зібралась громада.

«Мої діти — католики...

Щоб не було зради,

Щоб не було поговору,

Панове громадо!

Я присягав, брав свячений

Різать католика.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ви ляха не ріжете?..»

«Будем різать, тату!»

«Не будете! не будете!

Будь проклята мати,

Та проклята католичка,

Що вас породила!

Чом вона вас до схід сонця

Була не втопила?

Менше б гріха: ви б умерли

Не католиками;

А сьогодні, сини мої,

Горе мені з вами!

Поцілуйте мене, діти,

Бо не я вбиваю,

А присяга». Махнув ножем —

І дітей немає!

Попадали зарізані.

«Тату! — белькотали. —

Тату, тату... ми не ляхи!

Ми...» — та й замовчали.

«Поховать хіба?»

«Не треба!

Вони католики.

Сини мої, сини мої!

Чом ви не великі?

Чом ворога не різали?

Чом матір не вбили,

Ту прокляту католичку,

Що вас породила?..

Ходім, брате!»

Взяв Максима,

Пішли вздовж базару,

І обидва закричали:

«Кари ляхам, кари!»

Максим Залізняк народився близько 1740 р. на Черкащині. Після смерті батька Максим жив близько року у своєї старшої сестри, котра була заміжня за мешканцем містечка Медведівки. У віці 13-ти років, Залізняк пішов на Запорозьку Січ, де був приписаний до Тимошівського куреня. З 1762 року працював на рибних промислах на Дніпрі. Наймитував в Очакові. В 1767 році став послушником Мотронинського монастиря, що на Черкащині.

На початку 1768 року перейшов до Мотронинського монастиря, поблизу Чигирина. В 20-х числах березня до Залізняка прибув козацький отаман Йосип Шелест, що нібито показав лист від запорізького кошового отамана, в якому той закликав до повстання проти Польщі. Незабаром Шелеста було вбито, а лист зник. До кінця квітня Залізняк зібрав в Холодному Яру, поблизу Мотронинського монастиря, загін запорожців, козаків надвірної міліції та селян чисельністю до тисячі чоловік. Повстанці проголосили Залізняка отаманом, хоча сам він називав себе полковником Низового Війська Запорозького. Основною причиною повстання був жорсткий релігійний та соціально-економічний гніт українського селянства Речі Посполитої, що особливо посилився в середині XVIII століття, ворожі дії щодо православних українців з боку шляхетської барської конфедерації тощо. Значну роль зіграли також провокаційні дії російського уряду, що поширювали серед українців чутки про так звану «золоту грамоту», якою російська імператриця нібито давала право Залізняку та його прибічникам винищувати поляків та євреїв. У своїх проповідях до повстання проти релігійного гноблення закликав також отець Мельхиседек Значко-Яворський, ігумен Мотронинського монастиря в якому Залізняк був послушником.

В другій половні травня загін Максима Залізняка, чисельність якого постійно зростала, вирушив з Холодного Яру. Протягом трьох тижнів повсталі, користуючись повною підтримкою православних українських селян, захопили Жаботин, Смілу, Богуслав, Канів, Черкаси, Корсунь, Лебедин, Лисянку, Звенигородку. Гайдамаки жорстоко розправлялися з місцевим польським та єврейським населенням, що було санкціоновано відповідним універсалом Залізняка, виданим на початку червня 1768 року.

20-21 червня (за новим стилем) повсталі оточили Умань і протягом кількох годин зайняли добре укріплене місто, чому значно сприяв перехід на бік гайдамаків Івана Гонти, сотника надвірної міліції Потоцьких, що мав відповідати за оборону міста. В Умані гайдамаками було винищено за різними даними від 2 до 20 тисяч поляків, євреїв та українців-уніатів.

Повстанська Рада проголосила Максима Залізняка гетьманом і князем смілянським, а сам він заявив про відновлення Гетьманщини. Чисельність гайдамацьких військ весь час збільшувалася, повстання поширилося на Київщину, Брацлавщину, Волинь, Полісся, Галичину. На початку липня діяло близько 30 гайдамацьких загонів. На землях охоплених повстанням почали запроваджуватися елементи козацького адміністративного устрою.

На той час барська конфедерація вже була розгромлена і розмах повстання почав турбувати російський уряд, якому гайдамаки, як військова сила, вже стали непотрібні. Російські війська надали допомогу польській армії у придушенні повстання. Для арешту Залізняка та Івана Гонти генералом М. Кречетніковим до Умані був посланий полковник Гур'єв з військом. 27 червня росіяни оточили табір гайдамаків, в якому перебувало на той час близько тисячі вояків. Останні, вважаючи російське військо своїм союзником, не чинили опору при арешті. Більшість гайдамаків разом із І. Гонтою, як піддані Речі Посполитої, були передані полякам і страчені. 8 липня 1768 року Залізняк разом з 73 гайдамаками, що вважалися царськими підданими, було ув'язнено в Києво-Печерській фортеці. Наприкінці липня їх було засуджено на побиття батогами, таврування, виривання ніздрів і довічне заслання до копалин Нерчинську. 1 листопада 1768 року дорогою до Білгороду, в слободі Котельні (нині Котелевського району Полтавської області) Залізняк разом з близько півсотнею ув'язнених роззброїли конвой і втекли, однак невдовзі були спіймані і відправлені на каторгу, де ймовірно помер видатний ватажок. За деякими даними Залізняк втік з каторги і взяв участь в селянській війні під приводом О. Пугачова.

Мельхиседек Значко-Яворський, настоятель Мотронинського монастиря, став прототипом Благочинного. В його уста вкладається програмна промова:

«Молітесь, братія, молітесь! —

Так благочинний начина. —

Кругом святого Чигрина

Сторожа стане з того світу,

Не дасть святого розпинать.

А ви Україну ховайте:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать.

Од Конашевича і досі

Пожар не гасне, люде мруть,

Конають в тюрмах, голі, босі...

Діти нехрещені ростуть,

Козацькі діти; а дівчата!..

Землі козацької краса

У ляха в’яне, як перш мати,

І непокритая коса

Стидом січеться; карі очі

В неволі гаснуть; розковать

Козак сестру свою не хоче,

Сам не соромиться конать

В ярмі у ляха... Горе, горе!

Молітесь, діти! Страшний суд

Ляхи в Україну несуть —

І заридають чорні гори.

Згадайте праведних гетьманів:

Де їх могили? Де лежить

Останок славного Богдана?

Де Остряницина стоїть

Хоч би убогая могила?

Де Наливайкова? Нема!

Живого й мертвого спалили.

Де той Богун, де та зима?

Інгул щозиму замерзає —

Богун не встане загатить

Шляхетським трупом. Лях гуляє!

Нема Богдана червонить

І Жовті Води, й Рось зелену.

Сумує Корсунь староденний:

Нема журбу з ким поділить.

І Альта плаче: «Тяжко жити!

Я сохну, сохну... Де Тарас?

Нема, не чуть... Не в батька діти!»

Не плачте, братія: за нас

І душі праведних, і сила

Архістратига Михаїла.

Не за горами кари час.

Молітесь, братія!»

Поряд з історичними особами Ґонти й Залізняка Шевченко вводить образ Яреми Галайди. Він поставлений у центр сюжету. Його кохання до Оксани, втрата коханої, захопленої конфедератами, участь у повстанні, порятунок Оксани розвиваються на тлі жорстокого конфлікту. Він іде в невідомість.

Один тілько мій Ярема

На кий похилився,

Стояв довго. «Спочинь, батьку,

На чужому полі,

Бо на своїм нема місця,

Нема місця волі...

Спи, козаче, душа щира!

Хто-небудь згадає».

Пішов степом сіромаха,

Сльози утирає.

Довго, довго оглядався,

Та й не видко стало.

Одна чорна серед степу

Могила осталась.

Шевченко не прославляє насильства, убивств. Він застерігає від чвар, які закінчуються втратами для всіх. Проголошується ідея слов’янської єдности. У розділі «Гупалівщина»:

Отаке-то було лихо

По всій Україні!

Гірше пекла... А за віщо,

За що люде гинуть?

Того ж батька, такі ж діти —

Жити б та брататься.

Ні, не вміли, не хотіли,

Треба роз’єднаться! 

Треба крові, брата крові,

Бо заздро, що в брата

Є в коморі і на дворі,

І весело в хаті!

«Уб’єм брата! Спалим хату!» —

Сказали, і сталось.

 

Comments